Узнать стоимость написания работы
Оставьте заявку, и в течение 5 минут на почту вам станут поступать предложения!
Реферат

Реферат по предмету "Философия"


Основні вопроси філософії

ЗМІСТ
 
ТЕМА 1 ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ
ТЕМА 2 ФІЛ. СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
ТЕМА 3 ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
ТЕМА 4 ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
ТЕМА 5.НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
ТЕМА 6.ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНИ
ТЕМА 7. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇФІЛОСОФІЇ
ТЕМА 8. ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИЗАЦІЇФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ
ТЕМА 9. ОНТОЛОГІЯ
ТЕМА 10 ГНОСЕОЛОГІЯ
ТЕМА 11 СОЦ, ФІЛОСОФІЯФІЛ, АНТРОПОЛОГІЯ
ТЕМА 12. ФІЛОСОФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОГТА ЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ
 

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ
 
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти.
2. Поняття та типи світогляду.
3. Предмет філософії та особливості філософського мислення.
4. Основні питання, методи і функції філософії.
Конспективний виклад теми:
 
1. Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти
Слово «філософія» давно увійшло до нашого буденного мовлення. Філософієюнині називають не тільки відповідну науку чи навчальну дисципліну, а йзагальнотеоретичні засади та сукупність принципів будь-якої діяльності —наприклад: «філософія рекламної кампанії», «філософія управлінняпідприємством», «моя життєва філософія» і т. п.
Таке вживання слова «філософія» хоч і не відповідає тому значенню, якевкладають в нього сьогодні професійні філософи, має певні підстави. Звиникненням у Європі системи освіти і встановленням відповідної останнійсистеми наук, філософія набула статусу головної (і довгий час єдиної)теоретичної дисципліни, без оволодіння якою вважалось неможливим отриманнявищої освіти взагалі. Тодішня філософія була всеохоплюючою наукою, вонавключала в себе інші науки і поділялась на такі розділи:
1. Раціональна філософія — логіка — наука про правильне мислення, якавчила керувати діями розуму.
2. Моральна філософія -— наука про правильні вчинки, яка поділялась намонастику, тобто етику — науку про управління діями окремої людини, економіку —науку про управління господарством, політику — науку про управління державою.
3. Натуральна філософія — наука про природу речей, що поділялась нафізику — науку про якісну природу матеріальних речей, математику — науку прокількісну природу матеріальних речей та метафізику — науку про нематеріальніречі.
До XVIII століття європейські університетимали тільки три факультети та спеціальності, і для того, щоб отримати дипломдоктора теології, права чи медицини, потрібно було спочатку отримати дипломдоктора філософії. З того часу кількість спеціальностей, які отримуютьвипускники вищих навчальних закладів значно зросла. Від філософії відокремивсяряд наук, проте, чільне місце в системі теоретичної підготовки у вищій,особливо університетській, освіті зберігається за філософією. Сьогодніфілософія, як навчальна дисципліна, покликана прищепити студентові ВУЗу:
а) здатність до проблематизації — вміння ставити питання, розглядатипарадокси, альтернативи, протиріччя;
б) здатність давати визначення — переходити від семантичного доконцептуального аналізу понять;
в) здатність формулювати, впорядковувати, послідовно аналізувати своїдумки.
Виконання філософією цих завдань випливає з методологічної функції філософії,яка полягає в тому, що вона не дає готових відповідей на питання, які постаютьперед людиною чи окремими науками, а дає зразки форм, способів, прийомівмислення, що дає змогу самостійно розв'язати ці питання.
Виходячи із значення, яке має філософія як наука в житті та діяльностілюдини, поряд з методологічною можна виділити такі її найважливіші функції:
а) світоглядну — філософія дає змогу людині осмислити проблеми сенсулюдського життя: чому і для чого живе людина? Яке її місце та призначення в світі?і т. ін.
б) аксіологічну — філософія дає змогу людині осмислити природу тазначення власних життєвих цінностей.

2. Поняття та типи світогляду
Для того щоб зрозуміти значення філософії та її функцій, потрібнорозглянути структуру відношення людини до світу в цілому. Можна виділити такіформи освоєння світу людиною:
а) практична діяльність — полягає в безпосередньому перетворенніпредметів матеріального світу, внаслідок чого створюється навколишнєсередовище, придатне для життя людини, прикладом чого може служити сучаснацивілізація;
б) практично-духовна діяльність — полягає в такому перетворенні дійсностів уявленні людини, внаслідок якого створюється суб'єктивне бачення світу, світудля людини;
в) теоретична діяльність — полягає в такому перетворенні дійсності вуявленні людини, внаслідок якого створюється об'єктивне бачення світу, світунезалежно від людини.
Будь-яка діяльність людини, незалежно від форми, є цілеспрямованою. Вонапередбачає уявлення про мету, сенс і засоби цієї діяльності. Людина в кінцевомурахунку завжди діє осмислено, тобто в основі її окремих дій, вчинків, думоклежать загальні, цілісні уявлення, сукупність яких називається світоглядом.
Світогляд — це система уявлень людини про світ, місце людини у світі,відношення людини до світу та до самої себе. Світогляд містить знання,переконання, цінності, ідеали, організовані у єдину систему, у центрі якоїзавжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розуміння людиноюсвого місця в світі можна виділити кілька основних типів світогляду:
1. Міфологічний світогляд — це результат практично-духовної діяльностілюдини. В міфологічному світогляді людина не відокремлює себе від речейприродного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому.В міфологічному світогляді не існує чіткої межі між мисленням та мовленням,свідомістю та реальністю, предметом та думкою про предмет. Міфологічніоповідання розповідають нам про людиноподібних істот — богів та героїв, щоуособлюють різні природні начала, оскільки у міфологічному світогляді світ ілюдина були єдиним, нерозривним цілим. Розрив цієї єдності призвів дороздвоєння людини, втрати нею гармонії зі світом, що зробило можливимтеоретичне ставлення до світу і виникнення таких форм світогляду, як наука,релігія, філософія.
2. Науковий світогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Світ уньому об'єктивно розглядається, таким, яким він є незалежно від людини, алюдина вбачається в ньому тільки частиною світу — природи чи суспільства.Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині поставити закони природи собіна службу і створити комфортний світ цивілізації.
Проте визначення людини тільки як частини світу дається не лише всвітоглядному, айв практичному аспекті діяльності науки, що тісновзаємопов'язані. Прикладом цього можуть бути сучасні недовіра та песимізм повідношенню до науки та науково-технічного прогресу, оскільки виявилось, щонаукові відкриття не завжди є благом для людини. Сучасні екологічні проблеми,загроза ядерних аварій та вибухів, що ставлять під загрозу саме життя людства,є наслідком дегуманізації науки, усунення нею людини як центральної ланкисистеми світу. Ця особливість науки властива їй з моменту зародження, про щосвідчить відома фраза «батька» європейської науки Арістотеля: «Платок менідруг, та істина дорожча».
Таким чином, наука не спроможна подолати світоглядну дисгармонію —досягнути єдності людини зі світом. Цю функцію виконують мистецтво, релігія тафілософія.
3. Мистецтво є практично-духовною діяльністю. Мистецький світогляд даєсуб'єктивний образ світу, в якому художник досягає гармонії зі світом, томунавіть сучасне художнє бачення світу близьке до міфологічного.
4. Релігійний світогляд чітко поділяє світ та людину, природне танадприродне, земне та потойбічне. Людина, створена за образом та подобою Бога,займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У релігійномусвітогляді, через віру в потойбічне, надприродне Божественне начало, людинавиробляє власне ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і такимчином досягає гармонії з ним.
5. Філософія є теоретичною формою ставлення людини до світу. Порівняно знаукою її особливість полягає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, втеоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становищелюдини у світі, її смисложиттєві проблеми. Філософський світогляд дає змогувиробити таке бачення світу, яке водночас є і суб'єктивним і теоретичним, аотже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самимсвітом. З цим пов'язані такі особливості філософії, як і те, що вона, будучи заформою діяльності наукою, не є наукою за своїми функціями та значенням длялюдини. У філософії, на відміну від інших наук, не існує єдиних,загальновизнаних теорій. Образно кажучи, філософі й є стільки, скількифілософів, проте існує єдиний теоретичний апарат, уявлення про предмет,завдання, функції, які постійно перебувають у процесі становлення і осмислення.
 
3. Предмет філософії та особливості філософського мислення
Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору(VI- Vст. до н.е.). Він був проти того, щобйого називали мудрецем, і вважав себе філософом, бо мудрим, на його думку, єтільки Бог, оскільки під мудрістю давні греки розуміли не просто мислення, аєдність способу мислення і способу життя. Тим самим з часів Піфагора у понятті«філософія» фіксується прагнення людини до самовдосконалення, до досягненняідеалу. Ідеал традиційно включає в себе три найвищих цінності — Істину, Добро іКрасу. Філософи Давньої Греції вивчали начала та закономірності світобудови, апід філософією розумілась наука взагалі.
Фундатором європейської філософської традиції є давньогрецький мислительСократ (470 — 399 рр. до н.е.), який визначив подальший напрям філософії своїмизнаменитими запитаннями: чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що такеістина? Чи можемо ми вважати щось красивим, не знаючи, що таке краса? Чи можемоми бути добрими, не знаючи, що таке добро? Цим Сократ дав поштовх розвитковітрьох основних дисциплін:
а) гносеології — теорії пізнання, вченню про те, що таке істинне знання іякі шляхи його досягнення;
б) етиці — вченню про те, що таке добро і зло і як людина повиннаоцінювати свої вчинки;
в) естетиці — вченню про прекрасне.
Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософіївимагає осмислення самого способу його пізнання. Тому, в міру того, як окремінауки, що входили раніше до складу філософії (див. п. 1), виробляли свій,відмінний від філософського, метод пізнання, вони відгалужувались відфілософії. Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет філософії такимизапитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись?
Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і щотаке людина. Тому філософія вивчає не тільки сутність речей, світу, людини, асам спосіб їхнього існування. Філософська дисципліна, що вивчає буття у всіхйого аспектах, називається онтологією (від грецького онтос — суще та логос —вчення). Предметом філософії є загальні, граничні засади людського мислення,пізнання, буття людини у світі.
Таке розуміння предмета мислення зумовлює особливості філософськогомислення, які відмежовують філософію як від буденного, так і відприродничо-наукового мислення. Першою особливістю є те, що будь-яке філософськепитання охоплює проблематику філософії в цілому. Тому філософію не можнавикладати, як інші науки, — від більш простого до більш складного. Другоюособливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію вцілому, а й підпорядковує цьому питанню й того, хто запитує, тобто філософськемислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостейпізнання, а й зміни того, хто мислить, зміни світоглядних, життєвих здібностейі самого способу мислення.
Науковим завданням філософії є виявлення найбільш загальнихзакономірностей розвитку світу, вираження його в принципах, філософськихзаконах та категоріях, вивчення наявного і минулого, можливого і майбутнього.Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важкопомітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральноїбагатопланової проблеми «людина — світ», яка має багато проявів, модифікацій:«суб'єктивне — об'єктивне», «матеріальне — духовне», «природа — суспільство»тощо. Проблема «людина — світ» виступає як універсальна і може розглядатися якзагальна формула, смислова спрямованість, зорієнтованість практично кожноїфілософської системи. Тому вона і становить основне питання філософії. «Великеосновне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношеннямислення до буття...» Філософи поділилися на два великі табори залежно відтого, як відповідали вони на це питання.
 
4. Основне питання, методи і функції філософії
Основне питання філософії має різне вирішення: матеріалістичне,ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне. Потрібно зазначити, що вмежах основного питання філософії по-різному вирішується і питання, що самеслід розуміти під матеріальним, а що під ідеальним. Саме цим пояснюється і те,що існують різні форми матеріалізму (наприклад, вульгарний, споглядальний,метафізичний тощо) та ідеалізму (об'єктивний, суб'єктивний).
По-різному філософи відповідають на питання про можливість пізнаннясвіту. Послідовний матеріалізм доводить, що світ в принципі можна пізнати.Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об'єктивні ідеалістизосереджують увагу на пізнанні людської свідомості через пізнання відчуттів,понять тощо. Течія, представники якої заперечують можливість пізнання сутностіречей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму.
Основне питання філософії дає можливість орієнтуватись вісторико-філософському процесі, визначати сутність будь-якої філософськоїсистеми. Основне питання філософії наголошує, що всі явища світу умовноподіляються на дві основні сфери — матеріальну і духовну. Вони утворюютьєдність, якою характеризується все, що існує в світі. Ці сфери нерозривні, алекожна має свою специфіку і посідає своє місце, відіграє свою роль. Матеріальнійсфері належить вирішальна роль лише в кінцевому розумінні, в гносеологічномуплані. Значення основного питання філософії полягає і в тому, що, поширюючийого на розуміння суспільного життя, воно дає основу для матеріалістичногорозуміння історії.
Якщо матеріалізм та ідеалізм виражають два протилежні підходи дорозуміння природи світу і людської сутності, то не менш важливим питаннямфілософського світогляду є питання про те, в якому стані перебуває світ, чирозвивається він і людська сутність, чи вони незмінні. Це питання про рух ірозвиток. Залежно від розв'язання цього питання виникають також дві протилежніконцепції — діалектика, як вчення про розвиток, і метафізика, яка заперечує абоспотворює розвиток. Був час, коли деякі філософи (наприклад, Парменід) вважалибуття абсолютно нерухомим. Але пізніше, з розвитком науки і практики, колизаперечення руху і розвитку стало неможливим, поширення набули метафізичніпідходи, які тлумачили їх спрощено, однобічно. Тому звичайно говорять про двіконцепції розвитку — діалектичну та метафізичну.
Поділ філософських систем залежно від розв'язання питання про розвиток незбігається з поділом на матеріалізм і ідеалізм. Відомо, що серед матеріалістівбуло багато метафізиків (Л. Фейєрбах та ін.), а серед ідеалістів — діалектиків(Гегель). Але ці питання тісно взаємопов'язані, можна навіть у повномурозумінні сказати, що питання розвитку, руху є також основними питаннямифілософії.
Коли постає питання про пізнання світу, його сутність, то при цьому неменш важливим є питання про вибір правильного методу пізнання як спосіб вивченняявищ світу, як набір засобів, прийомів, що роблять пізнання успішним. Кожнанаука має свої методи. Філософія озброює всі науки знанням найбільш загальногометоду пізнання: метафізичного та діалектичного. Вище ми визначили діалектикуяк теорію розвитку, а тут говоримо про діалектику як про метод пізнання.Протиріччя тут немає. Теорія стає методом тоді, коли вона спрямовується напояснення практики, на здобуття нового знання, необхідного для теоретичногоосвоєння світу.
Тільки глибоко засвоївши весь цей матеріал, можна зрозуміти суть кожної зфункцій філософії, через які проявляється відношення філософії до конкретнихнаук. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна,логічна, критична, практично-перетворювальна та ін.

ТЕМА 2. ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
 
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації.
2. Історичні типи філософії.
3. Давньоіндійська філософія.
4. Філософія Стародавнього Китаю.
5. Антична філософія.
Конспективний виклад теми:
 
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації
Філософію можна краще зрозуміти, якщо вивчити її історію. Розглядаючипитання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи їїперіодизації, основу яких становить розуміння того, що єдинийісторико-філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні вчення,школи, напрями, відмінність між якими визначається такими основними чинниками:
1) ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;
2) ступінь розвитку загальної культури і науки;
3) світоглядні умови та філософські джерела.
Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація вцілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний типфілософії не є прямим відображенням історії, історичного періоду, а виступаєрезультатом її осмислення, у якому значну роль відіграють попередні філософськівчення. Кожний історичний етап у розвитку філософії має свої особливості, і ціособливості випливають із вирішення головних проблем, які постають передфілософами того чи іншого періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, їїмісця і ролі у суспільному житті, чому і як розвивається суспільство, природа,ставлення до природи тощо.
Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи тасвоєрідність філософської думки різних народів у різні періоди історії.
2. Історичні типи філософії
Історичні типи філософії такі:
1. Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.
2. Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.
3. Філософія Нового часу та Просвітництва.
4. Класична німецька філософія.
5. Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз,марксизм та ін.).
6. Філософська думка в Україні.
 
3. Давньоіндійська філософія
Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людськоїцивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.Передумови виникнення філософії були такі:
1) стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи дозаліза;
2) поява товарно-грошових відносин;
3) виникнення держави;
4) зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральнихустановок і уявлень;
5) розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, необхідність йогологічного і абстрактного осмислення.
Спільність генези не виключає своєрідності шляхів формуваннясистематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії таСтародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвиткусуспільних відносин цих держав, і насамперед чиновницько-бюрократична система вКитаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційнихрелігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, всвою чергу, зумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичноїпроблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах».Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різкополярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (вперекладі з санскриту означає «знання») — це збірник текстів на честь богів. Доскладу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Цеортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. Доскладу дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків,буддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм.Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного,незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зорупредставників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.
Тіло — це зовнішня оболонка душі (атман). Душа вічна, безсмертна, алеоскільки людина занадто прив'язана до свого тіла, до земного існування, то душалюдини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а томупідкоряється закону необхідності (кармі). Закон необхідності (карма) змушуєдушу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завждивходить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цихперевтілень (самсара) триває нескінченно довго. Якщо ж людина може звільнитисявід повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв'язаною з цим тліннимсвітом, тоді і реалізується її тотожність з Брахманом.
Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI — V ст. до н.е. і в ході історичногорозвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством таісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із родуГаутами. Сіддхартха, він же Шак'я-Муні, майбутній Будда, народився у сім'ївельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських вчителів і у віці 29років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозріві пізнав вічні істини:
1) Життя — це страждання.
2) Страждання має свою причину.
3) Корінь страждання — жадоба до життя.
4) Шляхів виходу із страждання — 8.
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовнихелементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душбуддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смертьживої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чогоутворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрихсправ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягненнянірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чиномстраждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідеюпро розвиток людини, її безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речейта вчення про шляхи її пізнання.
Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежитьвчення про дхарми — «носії своєї ознаки — частинки, або елементи». За вченнямбуддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину світовоїречовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів іперебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означаєпородження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнятопорівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись іперероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Раннійбуддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара, і буття невиявлене —нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов'язане зстражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмичленнийшлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічногосвітів.
Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці міжчуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практикаспоглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблемалюдини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істотивсередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана позап'ятьма групами елементів, які становлять людську особистість, її психічні іматеріальні якості. Ці п'ять елементів такі: свідомість; уява; почуття;кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.
У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, які все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членнійформулі причинного зародження. Окремішнє людське життя — це результатпопередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — земнежиття, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожноїсекунди змінює свій зміст.
Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум'ясвічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враженнясталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються іззатуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан.Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне мислення.
Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось істихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення єлокаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основусвіту вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря.Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» — слово). В теорії пізнанняістинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістюучення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла— ілюзорні, створені людською уявого". За вченням чарваків, реальними єтільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідністьаскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи,чарваки утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Чарвакивиступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
 
4. Філософія стародавнього Китаю
Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у СтародавньомуКитаї. Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основіекономічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності, розвиток науковихзнань, насамперед в галузі астрономії, математики, медицини створили умови длярозвитку філософії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н.е. і зберігає своє значенняаж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551 —479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленніконфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становилоетико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природилюдини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Проблемикосмогонії, онтології, гносеології, логіки були в стадії започаткування.Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вченняперебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини,благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високихморальних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція єпоняття «жень» — гуманність.
«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу достарших за віком або вищих за соціальним становищем. Згідно з принципом «жень»правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистоївисокоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце увченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. Великуувагу він приділяв «юе» — музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, анайголовнішу роль відводив «лі» — етикету — правилам благопристойності, якіпокликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливемісце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін» — «виправлення» імен, тобтоприведення речей у відповідність до їх назв.
З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство тазнатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовнасила, що визначає суть природи та людини.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм.
Засновником даосизму вважається Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Але, бажаючи звеличитипрестиж даосизму в боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосилисвоїм засновником легендарного героя Хуанді (697—598 рр. до н.е.). Даосизмнаголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао — цешлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпнеі безкінечне у русі; воно — основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнятовважати в конфуціанстві, а всезагальному закону «дао». Згідно з цим закономбудь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на своюпротилежність.
Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людинизакону «дао», неможливості (моральної і фізичної") діяти всупереч «дао».Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв'язку людини з природою, китайськафілософія (як і індійська) сповідувала захист природи, висувала принцип «вувей» — невтручання у її розвиток, наслідування її законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогузробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволізвільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникненняфілософії матеріалізм та ідеалізм з'являються одночасно. Пізнавальне ставленнядо світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потокуперевтілень в Індії та завданню вдосконалення людської поведінки в Китаї.
 
5. Антична філософія
Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвиткувиділяють три основні періоди.
Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникненняфілософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періодуназивають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксімен,Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.
Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слідназвати Сократа. До них належать також софісти Про-тагор, Горгій. Суть другогоперіоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічноїпроблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цьогоперіоду є Платон, Арістотель, Демокріт, а також послідовники Сократа —кіренаїки, мегарики і кіники.
Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму іРимської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н.е. і закінчується V—VI ст. н.е. Філософіяелліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософськихнапрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон,Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).
Рання грецька філософія. Досократики. Родоначальником ранньогрецькоїфілософії був Фалес (близько 624 — 547 рр. до н.е.) — представник мілетськоїшколи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив днісонцестояння та рівнодення, визначив довжину року тривалістю 365 діб,прогнозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р.до н.е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричнихтеорем. З точки зору Фалеса вода — основа і першоначало всього сущого. Вода —джерело життя, але було б помилкою ототожнювати воду як основу і першоначаловсього сущого з сукупністю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече урічках, наповнює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, — це не фізичнаречовина, а початок буття. Вода — це символ життя, його філософська метафора.
Згідно з поглядами Анаксімандра (бл. 670 — 546 рр. до н.е.) в основівсього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (вперекладі з грецької мови — «невизначене», «безмежне») не є відходом відконкретно-речових уявлень про першоречовину світу. Ця ідея є конкретно-чуттєвимуявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене неоформлене «дещо»утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксімандра процес утворенняВсесвіту проходить три основні етапи:
— на першому із «безмежного» виділяється «світове першоначало»,своєрідний ембріон Космосу;
— на другому відбувається розподіл протилежності начал — вологого ісухого, холодного і гарячого;
— на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утворюються чотириосновні стихії. Це — вогонь (як поєднання гарячого і сухого начал), повітря (якпоєднання вологого і теплого), вода (вологого і холодного), земля (холодного ісухого). В свою чергу із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретнихречей.
Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксімандра Анаксимен(бл. 585 — 525 рр. до н.е.). Першоначалом усього сущого, з його точки зору,вважається повітря. Завдяки повітрю виникає й існує світ. Через те, що повітрямає здатність «згущуватись» і «розріджуватись», утворюються вітер, хмари,земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдністьмікро-і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас відрозпаду, так і космос обгортається диханням повітря». Тим самим людинауподібнюється малому Всесвіту (мікрокосмосу), такому ж цілісному і різнобічному,як і великий космос (макрокосмос) — світ у цілому. Людина — це уподібненнясвіту й існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдинебуття, яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, частиноюякого є людська душа, виявляється як світова душа (або дух), завдяки якомукосмос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсальногосвітопорядку, буття, наочно представлений водою, повітрям, «алейроном»,особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта (бл. 544 — 483рр. до н.е.), який вбачав першооснову світу у вогні. «Світ єдиний з усього, щоіснує, — твердив Геракліт, — не створений ніким із богів і ніким із людей. Вінбув, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає».У цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектикарозвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірногозгасання.
Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії. Вінпоходить з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. ЗаГераклітом затвердились два імені: «Темний» та «Плакучий». Перше він одержав зате, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різнийзміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, бувпереплетений метафорами та висловами, які потребували особливого тлумачення.Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгутаким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своємувін висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти івознестися душею. Ім'я «Плакучий» — затвердилось за Гераклітом внаслідок того,що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведутьнерозумний спосіб життя.
Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття вматеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичноївідповіді на основне питання філософії. Водночас поряд з матеріалістичнимишколами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичніорієнтації.
Так, близько 532 р. до н.е. у Критоні виникає впливоварелігійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого буввиходець з о. Самоса Піфагор (517 — 497 рр. до н.е.). Слід зазначити, що середчленів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософськихшколах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число, але слідзауважити, що число для нас — це величина арифметична і математична, а дляеллінів — величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.
Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає іздвох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об'єм. Таким чином, першічотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвогосприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1+2+3+4=10), яка для піфагорійцівслужила втіленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел увзаємному співвідношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали:2:1 — октава; 3:2 — квінта, 4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повнотузвучання.
Піфагором був відкритий взаємозв'язок числа і звуку. Він встановив щозбільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своєжиття та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будовіВсесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках міжлюдьми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він відшукуєгармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гармонія космосу мислитьсяпіфагорійцями як чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою,повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, яксправедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття —буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня вкожній речі, але не може бути виділена як частина, або елемент. Міра будь-якоїречі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісностіі порядку космосу.
Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос —це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.
Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у«переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з вченнямПіфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх,тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення іпорятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з коланових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душірізноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.
Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами. До них,зокрема, належали Ксенофан (565 — 473 рр. до н.е.), Парменід (кін. VI — V ст. до н.е.), Зенон Елейський (490 — 430 рр. до н.е.).
Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвавбогом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпроміснийкритик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насампередпроти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомерому тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б дваабо більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність богаполягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він єодин.
Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретніміркування Парменіда про суще.
Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього Парменід,розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним.
У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне,несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібнаформа буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософіїкулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості.Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманнебуттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якомубудується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що «буття є, анебуття немає».
Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуванняхПарменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: «думка — іте, про що думка — тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючипроблему пізнання, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», якийбазується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настількипереважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагучуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність»руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватисьсправжнім буттям.
В цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слідрозглядати як початок і основу розвитку метафізичного світогляду.
Послідовник і учень Парменіда — Звнон Елейський (бл. 490—430 рр. до н.е.)намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття.Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостейчуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли доісторії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв'язна суперечність).
Апорії Зенона Елейського такі:
1. «Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де йогонемає».
2. «Дихотомія» (поділ на дві частини) твердить, що рух не можезакінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройтиполовину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половинуполовини» і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися,але й початися.
3. «Ахілл і черепаха» формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи неназдожене черепаху, оскільки перш, ніж він подолає відстань до черепахи, вонатеж проповзе якусь, хай і невелику відстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллузнадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий час, протягом якого черепахапроповзе ще якусь відстань, і так без кінця.
4. «Стріла, що летить», формулюється так: випущена з лука стріланерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться проте, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли врізних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?
5. Апорія «стадіон». Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному йвідносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стількиж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається.Тоді половина дорівнюватиме цілому.
6. Апорія проти Простору. Елейська філософія не допускала небуття,стверджуючи що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і протиреальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована упросторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, якийоточує їх, а це в свою чергу повинно знаходитись в ще іншому «просторі» і такдо нескінченності.
Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених» один в одинабсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «абсурдної» уяви, нереальний.
7. Апорія проти чуттєвого сприйняття світу «Зерно, що падає». Якщо підчас падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідкибереться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суминечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинногознання, на них не можна покладатися.
Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказівтака: спочатку приймається припущення, що твердження, яке необхідноспростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводятьсянаслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїмиапоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення рухубазується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталістьі несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, віноголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує доказишляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назвунегативної логіки.
Переходячи до вивчення другого, класичного, періоду історії філософіїГреції, звертаємо увагу на вчення софістів.
Софісти — це старогрецькі філософи середини V — першої половини IV ст. до н.е. Протагор (480—410 рр. до.н.е.), Горгій — (480—380 рр. до. н.е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, аз середини V ст. так називають учителівкрасномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечуєнаявність будь-якого об'єктивного, а значить, й істинного змісту в людськихзнаннях.
Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого.Вирішення цієї проблеми за Протагором зводиться до такого твердження: «Є тількисвіт думки, світу сущого не існує». Світ гадки відносний і суперечливий.Будь-яка істина відносна.
Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчитилюдину захищати будь-яку точку зору якою б абсурдною вона не була. Основоютакого навчання було уявлення про відсутність абсолютної істини і об'єктивнихцінностей. Відносність понять добра і зла, суто формальне вміння маніпулюватисловами приводило до таких тверджень: «Хвороба — зло для хворого і благо — длялікаря»; «Смерть — зло для померлого, а для могильників — благо».
Софістами була започаткована тенденція «повороту до людини», яку Протагорвисловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, щовони існують, і не сущих у тому, що вони не існують». Протагор був звинуваченийв нечестивості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не можузнати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони маютьвигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не звертають уваги на людей. ФеодорКорейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігіяпризначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.
У період розквіту грецької демократії важливу соціальну функціювиконували риторика та софістика; зміст та призначення останньої розкриваєтьсяПротагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і веладикий спосіб життя подібно до тварин. Потім завдяки Прометею вона придбалавогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і полегшили життя людини,але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже ставилися один до одного, що недавало їм змоги об'єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду,котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримувати цейпорядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчитисофістика.
Сократ (349 — 399 рр. до н.е.). Його внесок у розвиток філософської думкивизначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає узверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини.«Пізнай самого себе» — такою є теза сократівського вчення. Такого знання можнанабути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократбільшу частину свого часу проводив на площах, в палестрах, вступав у розмови зкожним, хто бажав говорити з ним. Стиль і характер цих розмов відображені вдіалогах Платона. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визначеннязмісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмовиСократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ставивзапитання і, коли спантеличений співрозмовник остаточно заплутувався і питав, ащо думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що нічого незнаю».
Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повиннаналежати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвомуправління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінськудемократію.
Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практицідовів значення діалогу як основного методу пошуку істини. Загибель Сократатрактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія:Сократ був засуджений до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи ув'язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився від втечі зв'язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йомународ.
Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл йогопослідовників — кініків, кіренаїків та мегариків.
Кініки (від грец. «кінос» — собака). Засновник школи — Антисфен (бл. 435- 370 рр. до н.е.). Назву ця школа дістала за пропаганду способу життя, який, зточки зору її представників, повинна вести людина. Учень Антисфена Діоген звівсвої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потрібнона природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та пересиченості.Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходиввулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається,відповідав: «Шукаю людину».
Кіренаїки. Засновник школи Аристіпп із Кіренн (бл. 435—360 рр. до н.е.).Сутність вчення: «Людина схожа на місто в облозі, вона перебуває завжди уполоні афектів та почуттів». На основі цього кіренаїки обстоювали принципиодержання насолоди від життя {гедонізм). Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток уЕпікура та його послідовників.
Мегарики. Засновник школи Евклід із Мегар (жив між 450 — 380 рр. дон.е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різнимиіменами. Позиція мегариків основується на тому, що суще одне, але потрібнозважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали щей діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Лисий»,«Рогатий» і т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в тому, що якщо додавати поодній зернині, то з якогось моменту з'явиться купа, та чи може купа виникнути врезультаті додавання однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови поодній волосині, то з якого моменту людина стає лисою? «Рогатий»: ти маєш те,чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. Мегарська школавідіграла значну роль у розвитку логіки.
Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Демокріт (460 — 370рр. до. н.е.) — один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів,учений-енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії уфілософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал:атомів і пустоти. Атоми різняться за величиною, формою. Іншою реальністю усьогосущого є пустота. Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати йбез них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота.Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводитьпоняття причини. Якщо у досократиків головним було питання — «із чого»виникають усі речі, то у Демркріта — «в силу чого». Він стверджує, що ніщо невиникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухоматомів і зіткненням їх.
У теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвийдосвід нам дає «темне», неповне знання, і лише мислення здатне дати точне іповне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуттянеспроможні дати істинні знання, знайшла своє відображення в історичномупереказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокріт наприкінціжиття осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого (споглядального) досвіду.
За Демокрітом усе живе відрізняється від неживого, і ця різниця полягає внаявності душі, яка утворюється із специфічних атомів, подібних до вогню.
Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі.Душу Демокріт вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її ірозсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, — це особливі з'єднання вогненнихатомів, які нелегко руйнуються, але все ж вони не вічні. Вони здатні позитивноабо негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.
Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважавдемократичний поліс. Основною умовою збереження демократії він вважав наявністьу громадян таких моральних якостей, які утворюються вихованням та освітою.
Платон (427 — 347 рр. до н.е.). Якщо Демокріт відомий як творець першоїпослідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта), то Платон виступив у ролітворця першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву — лінії Платона.Він перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях(ідеях), заснував свою школу в Афінах — Академію. Збереглася значна частинатворчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і13 листів.
Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття ґрунтується наідеалістичному розв'язанні основного питання філософії. Первинним у буттівиступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву — універсалій. З поглядуПлатона, ідеї вічні, незмінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільшможливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «нульовебуття», або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують і взаємодіють.Результатом цієї взаємодії є і речі навколишнього чуттєвого змінного світу. Алеречі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матеріяце ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавленіпросторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.
Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і становлять копіюякогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процеспригадування (по грец. «амнезис») душі. Це властиве тільки людській душі, якадо переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває проте, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючишлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: «Люди перебувають ніби упідземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать грутіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, людизвикають вважати ці тіні справжніми предметами». Тіні — це результат сприйняттясвіту почуттями. Пізнання ж істинної дійсності — світу ідей — можливе лише задопомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика таматематика. Діалектика — здатність ставити питання і давати відповіді на них.Математика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів таневизначеності у світ ідеального сущого.
Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують якєдине ціле. Індивідуальна добродійність і суспільна справедливість — це дваосновні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідсинеобхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого правитьузгодженість окремої людської добродійності з державним ладом у цілому.
Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «правильні» з них —монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо останнядотримується законів, чотири «неправильні» — беззаконну демократію, теократію,олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі«Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона — це поліс.Його поліс — це «правління кращих» (аристократія).
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бутиузурпатором, а має діяти на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні ікваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії пророль держави у суспільстві та її морально-професійний уклад.
Арістотель (384 — 322 рр. до н.е.) — провідний філософ класичногоперіоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався уПлатона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського,створив свою філософську школу — Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків(від грец. «прогулянка»).
Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона.Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». Зточки зору Арістотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у ньогоіснує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість.Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, якаперетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, томатерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; по відношенню до живоїістоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдністьі цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Арістотелем, — активне начало,тоді як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільнаі тотожна самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту (очищену,звільнену від матерії) форму. Врешті-решт Арістотель доводить відрив матеріївід форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, який є джерелом рухуі життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософіїАрістотеля. Саме через те, що Арістотель вважав першоосновою форму, а нематерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов'я (поряд зПлатоном), оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образомбезтілесного, але всемогутнього бога.
Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, можна дійти такихвисновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двохначал: буття і небуття — у Парменіда, атомів і пустоти — у Демокріта, ідеї іматерії — у Платона, форми і матерії — у Арістотеля. За допомогою цих двохначал філософи намагалися пояснити буття світу та людини. І другий важливиймомент. Старогрецькі мислителі як матеріалісти, так і ідеалісти, буликосмістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи,космосу.
Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, — значить знати загальне, бовоно є першоначалом за своїм буттям. Універсали (категорії) структурують хаосуявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню пізнаваною. Арістотель визначає10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час,стан, володіння, дія, страждання.
Арістотель — фундатор (засновник) формальної логіки. Він визначив триосновні закони логіки:
1. Закон тотожності;
2. Закон усунення протиріччя;
3. Закон виключеного третього.
Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблеми людини вивчаєпрактична філософія, яка складається з двох частин — етики та політики.Арістотель — фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини —щастя (на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди). Щасливою людинуробить добродійність. Чим вона вище, тим повніше щастя. Арістотель визначає двавиди чеснот: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як серединаміж відчаєм і боягузтвом) та інтелектуальні.
Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та політичноюсвідомістю. Найкраще державне об'єднання — це поліс. Остаточна мета полісу —щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів. Арістотельвважав природним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути неелліни, а варвари.
Епоха еллінізму і Римської імперії. Згадаємо, що перший період ранньоїгрецької філософії охоплює понад 150 років. Другий — класичної філософської думкиблизько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії,пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV ст. до н.е. і закінчується у V — VI ст. н.е. Цей період охоплює близьковосьми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів, малопов'язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник Епікур), скептики(Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Для мислителів елліністичної та римськоїепохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долілюдського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважногофілософського дослідження. Завершився цей період розвитку філософії у 529 р.н.е., коли за указом візантійського імператора Юстініана були закриті останніфілософські школи в Афінах, а філософам було заборонено їхню діяльність.
Епікур (341 — 270 рр., до н.е.) — філософ-матеріаліст, афінянин, заснувавсвою школу «Сад».
Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення пропізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику».
Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, якіскладаються з неподільних часток — атомів (згадаємо вчення Демокріта). Ці атомирізняться за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, навідміну від поглядів Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, на думкуЕпікура, вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точкузору з сучасним розумінням руху елементарних частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежномупросторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу,і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом розпадаються, аразом з ними розпадається і людська душа. «Смерть не має до нас ніякоговідношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настане, — нас уженемає». Поділяючи загальновизнану думку, Епікур визнавав існування богів, якихне треба боятися, але слід поклонятися їм і не чекати від них допомоги.
Етичні погляди Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїківАристіппа: насолода — єдине благо для людини. Насолоду Епікур розумів яквідсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог,небезпеки, участі у громадських та державних справах. Багато уваги епікурейці приділяютьборотьбі із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх смерті.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу ізасновані на його узагальненні уявлення про навколишній світ. Усі хибні знаннявиникають внаслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм мав досить широкийвплив на свідомість мислителів наступних етапів елліністичної епохи, зокремаРиму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецій Кар (96- 55 рр. до н.е.). До нас дійшла його поема «Про природу речей», у якій вінпослідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.
Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школастоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336 — 264 рр. до н.е.).Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості.Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунулиперед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичноговиховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження»,досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробитиоснови раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб.Звичайно, що така теорія має велику цінність у сьогоденних умовах. Замістьколективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини,піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра влюдську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідуєтьсяегоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність(фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілкомзалежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, іневіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж -—волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього,згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість,невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальнийспосіб ставлення до світу — апатію (відсутність переживань, безпристрасність,загальне блаженство). В плані наявних на той час соціальних негараздів слідрозглядати появу такого напряму в філософії, як скептицизм. Засновникомскептицизму був Піррон (бл. 360 -270 рр. до н.е.). За переказами, він ніщо невважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщоне існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошуєнеможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.

ТЕМА 3.ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ.
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи їїрозвитку.
2. Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм).
3. Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження.
4. Діалектика епохи Відродження.
5. Натурфілософія епохи Відродження.
6. Реформація, її ідеї.
Конспективний виклад теми:
 
1. Загальнахарактеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку
Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабовласницькогосуспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V — XV ст.).
Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької філософії,яка була пов'язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думкасередніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основухристиянського монотеїзму становлять два важливих принципи: ідея божественноготворіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов'язаніі сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіннястановить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теоріїпізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії відтеології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мисленняза своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа,а Бог.
Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму відлатинського слова «сгеаtіо», що означає творити.
Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ ізнічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. Усередньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний,незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну відБога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі,а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.
Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але вінрозкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії,тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого Письма привелодо створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який діставназву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тількинадприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.
У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сутністьпізнання тієї чи іншої речі, яка починається з відповіді на такі запитання:
1. Чи є річ?
2. Що вона собою являє? Яка вона?
3. Для чого вона існує?
Відповідь на перше запитання дає змогу з'ясувати існування речі.Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему всередньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття ісутність сходяться тільки в Богові. Що ж стосується створених речей, то вонискладні, і буття та сутність у них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутністьдістала своє існування, вона має бути створена Богом.
Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософидавали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як«образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумнатварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: якеначало переважає в людині — розумне чи тваринне?
Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини.З одного боку, людина створена за «образом і подобою» Божою і є царем природи.А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішньоговпливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом,незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і єсутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі,що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознакузв'язку з природою, над якою він царює.
Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкоюкосмосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена надним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своєгріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить відмилосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічноїантропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства єнасамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком»,«громадянином», «рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу)істотою.
Феодальна епоха — це не тільки «темні віки» у поступальному русі людськоїцивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширшіможливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовногомоменту порівняно з античними. Зв'язки, що включають індивіда у сакральнізв'язки, а таким є насамперед церква, мають винятково духовний характер.
Філософія у Візантії. Візантійська культура являє собою неповторний сплавантичних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли, — єгиптян,сирійців, вірмен та інших народів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму таарабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійськіфілософи зберегли античне розуміння науки, об'єднавши всі наукові знання підіменем філософії.
Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головніпредставники Плотін (205 — 270 рр.), Ямвліх (245 — 330 рр.) і Прокл (412-485рр.).
Вчення про буття. Для неоплатоніків світ являє собою ієрархічну систему, вякій кожний нижчий щабель зобов'язаний своїм існуванням вищому. На найвищійсходинці цієї «драбини» перебуває єдине — це бог, це благо, або те, що існує потой бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиноювсякого буття. Все суще існує остільки, оскільки воно наближається до єдиного.Другий щабель — це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій —душа. Вона вже не єдина, вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин.Крім того, вона рухається, душа — джерело всякого руху. Ще нижче розташований четвертийщабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з поглядами неоплатоніків душавиявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує відрозуму, а тіло завдяки душі одержує форму.
Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаменитийвізантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін написав відому працю «Джерелознань», у якій є такі слова: «Вчення — світло, неуцтво — тьма». Дамаскін давнаукове визначення філософії, наголосивши на важливості таких її рис:
1) філософія є знання про природу сущого;
2) філософія є знання божественних і людських справ, тобто всьоговидимого і невидимого;
3) філософія є справа смерті;
4) філософія — уподібнення богові, а уподобатися богові можна трьомаспособами:
а) мудрістю, або знанням істинного блага;
б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість всудженнях;
в) благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідатидобром на зло;
5) філософія — початок усіх мистецтв і наук, бо філософія — любов домудрості. Оскільки істинна мудрість — це Бог, то любов до Бога і є справжняфілософія.
Вчення про людину. Людина в системі неоплатоніків є поєднання божественного ісамототожного розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає утому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з'єднатися з єдиним розумом. Зточки зору неоплатоніків джерело усякого зла — матеріальне і тілесне; джерелоблага — найвище знання, філософія.
Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ,аскези. Філософія неоплатоніків — Плотіна, Ямвліха, Прокла — мала великий впливна християнських мислителів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них бувПсевдо Діонісій Ареопагіт (V ст.), який виклав християнське віровчення в термінах та поняттяхнеоплатонізму. Твори Діонісія лягли в основу подальшого розвитку містичногонапряму в богослов'ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія тааргументація неоплатоніків використовується й іншими мислителями — ВасиліємКесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.
Починаючи з X — XI ст., в розвиткубогословсько-філософської думки Візантії слід зазначити дві тенденції —раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерним є інтересдо зовнішнього світу, його будови, а отже, до астрономії, яка у середньовічнійсвідомості тяжіла до астрології й пробуджувала інтерес до окультних наук ідемонології, а також інтерес до людського розуму, до логіки. Дляраціоналістичної тенденції характерним є також інтерес до історії філософії таполітики. Друга тенденція — Ісихазм — знаходить свій вияв у творахмонахів-аскетів — Іоанна Лествічника і Григорія Палами. Вона зосереджувала своюувагу на внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо йогоудосконалення в дусі християнської етики. Ісихія — вміння досягати спокою,безмовності, відчуженості від конкретної реальності.
Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо загостриласьв останній період існування Візантійської імперії. Великої популярності вкраїні набуло вчення Палами, особливо у середнього та нижчого духовенства.Проти нього виступав Калабрійський філософ-гуманіст Варлаам (1290 — 1348 рр.),який обстоював тезу про пріоритет розуму над вірою. В XIV — XV ст. гуманістично-реалістичний напряму філософії і науці набуває широкого розповсюдження у Візантії, виявляючи вбагатьох аспектах спільність із західноєвропейським гуманізмом.
Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначиласклад та спрямованість мислення в Київської Русі. Найбільше це виявилось увиборі православної релігії на Русі та введенні князем Володимиром християнства(X ст.).
 
2. Основнінапрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм)
Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістамита номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічномурозумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм— це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лишезагальних понять, або універсалій. Згідно з вченням реалістів, універсалиіснують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеїбожественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнатисутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, щодля реалістів (Ансельм Кентерберійський (1033 — 1109 рр.) та ін.) пізнанняможливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.
Номіналізм. Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nоmеn», що означає «ім'я». На противагусередньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лишепоодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універсали) — лишеназви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представникамицього напряму були: Д. Скот, І. Росцелін, У. Оккам.
Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (XI — XII ст.), обґрунтовували думку про те, щозагальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лишеодиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.
Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із сутотеологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».
Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога.Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблематрійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити «офіційним приводом», який вумовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що сталапредметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусуреальності категорій загального і окремого.
Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували посуті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світуіснування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони,обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного,окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичноїтези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав увигляді суми окремих речей.
Фома Аквінський (1125/26 — 1274 рр.) — один з найвидатніших представниківсередньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавцяАльберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтуватиосновні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. Прицьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало упротиріччя з догматами церкви.
Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога,який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівні буття.
Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюдивідносяться неорганічні стихії та мінерали.
На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причинуречей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинноюдушею» — це рослини.
Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить уматерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, аборозум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа непов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за ФомоюАквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не єсамосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав ФомаАквінський розуму.
Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, атому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, щоспрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками іповедінкою.
Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні проєдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна,вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість дляФоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою розумвищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.
Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвоюсхоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядаєсебе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте,незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила кроквперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є доситьактуальною для сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).
3. Загальнахарактеристика та світоглядні основи епохи Відродження
Починаючи з XV ст. всоціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін,які ознаменували початок нової епохи, що увійшла в історію під назвою епохиВідродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації(звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалисяспочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.
Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способужиття, античного мислення, звідси і нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження».В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєвовідрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічномухристиянству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури,а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності.
Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була йогоорієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. ЯкщоСередньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження -— це епохахудожньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічнежиття, а в середні віки — Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження— людина. Тому філософське мислення цього періоду називаютьантропоцентристським.

4.Діалектика епохи Відродження
Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповоюзміною світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах цей процес набуваєсвоєрідної перехідної, компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтувавна природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, якіпродовжували на цей час панувати в суспільстві, як і раніше, орієнтували надуховність, на Бога, як на єдине істинне розуміння суті реальності.
Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявилисвоєї несумісності, тому конкретним об'єктом існування для ідеологів молодоїбуржуазії виступає не природа, як така, а природна людина.
Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючибожественно-духовної реальності. Бог продовжує відігравати почесну роль творцясвіту, але поряд з ним з'являється людина. Формально вона залишається залежноювід Бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи,здатністю творити і мислити, людина поряд з Богом фактично починає відіграватироль істоти, співрівної Богові.
Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів XV ст. Джованні Піко Мірандоли, Бог,створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словамипро те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого образу,ні особливих зобов'язань, щоб місце, лице і обов'язки свої людина мала б завласним бажанням, згідно з своєю волею і своїм рішенням. У Піко ми чуємовідлуння вчень про людину, якій Бог дав свободу і волю, а людина повиннанасамперед сама вирішити свою долю, знайти своє місце у цьому світі. Людина непросто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від іншихприродних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя ідолі, вона стає безмежним господарем над природою. Такої сили і такої владисвоєї над усім сущим людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки.Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а тому фігурахудожника — творця, архітектора, скульптора, митця стає символом Ренесансу.
Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність, чи тодіяльність художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше,ніж в античності або в середні віки.
У стародавніх греків споглядання вважалось вищим за діяльність. В середнівіки ставлення до діяльності змінюється. Християнство розглядає працю якспокуту за гріхи, але вищою формою діяльності вважається те, що веде доспасіння душі. Душа де в чому схильна на споглядання: це молитва, богослужіння,читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність набуваєсакрального, тобто священного характеру. За допомогою цієї діяльності людина непросто задовольняє свої потреби. Вона творить новий світ, створює красу ітворить найвище, що є у світі — саму себе.
В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. Тому нерідкозустрічається судження про те, що в цей час формується поняття особистості таіндивідуальності. Поняття «особистість» та «індивідуальність» слід розрізняти.Індивідуальність — це категорія естетична, особистість — категоріяморально-етична.
Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей,то в цьому разі єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності. Щож стосується особистості, то головне в ній — це здатність розпізнавати добро ізло, й поводитись згідно з цим. Особистість передбачає також здатність нестивідповідальність за свої вчинки.
 
5. Натурфілософія епохи Відродження
Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія зновузвертається до вивчення природи. Але в розумінні природи, як і в тлумаченнілюдини у цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає утому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови«пантеїзм» означає «всебожжя». Християнський бог втрачає свійтрансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою,а остання тим самим обожнюється і набуває рис, які не були притаманні їй вантичності.
Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобторозвиток матеріального виробництва, обумовило розвиток техніки,природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму відсхоластики і повороту від суто логічної проблематики до природничо-науковогопізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначнішімислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.
Одним із характерних представників ренесансної філософії цьогоспрямування був Микола Кузанський (1401 — 1464 рр.). Аналіз його вчення даєзмогу особливо яскраво побачити різницю між старогрецькою трактовкою буття ітрактовкою буття в епоху Відродження.
Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався натрадицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоніків,починаючи з центрального для них поняття «єдиного». У Платона і неоплатоніків,як ми знаємо, єдине характеризується через протилежність «іншому», неєдиному.Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдинемножинності, границю — безмежності. Кузанець, який поділяв принципихристиянського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщоне протилежне». А звідси він робить характерний висновок: «єдине є все» —формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує пантеїзму ДжорданоБруно (1548- 1600 рр.).
Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, який принципововідрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вонавідрізняється і від концепції неоплатоніків, які ніколи не ототожнювали «єдине»з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології.
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, щоєдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність — це те, більшимвід чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж — це«мінімум». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностеймаксимуму і мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанецьзвертається до математики, наголошуючи, що при збільшенні радіуса кола донескінченності, коло перетворюється на нескінченну пряму. У такогомаксимального кола діаметр стає тотожним колу. Більш того, з колом сходиться нетільки діаметр, але й центр, а тим самим крапка (мінімум) і нескінченна пряма(максимум) становлять одне й те саме. Аналогічно відбувається з трикутником:якщо одна з його сторін нескінченна, то й інші дві також будуть нескінченні.Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.
Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципомфілософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальниківновоєвропейської діалектики. У Платона, одного з найвидатніших діалектиківантичності, ми не знаходимо вчення про збіг протилежностей, оскільки длястарогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення ідеї (форми) іматерії, єдиного і нескінченного. Навпаки, у Кузанця місце єдиного займаєпоняття актуальної нескінченності, яка є, власне, поєднанням протилежностей —єдиного і безмежного.
Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним,зрештою, потягло за собою перебудову принципів не лише античної філософії ісередньовічної теології, а й античної і середньовічної науки — математики іастрономії.
Ту роль, яку у греків відігравало неподільне (одиниця), яке вносило міруяк в суще в цілому, так і в кожний рід сутнього, у Кузанця виконує нескінченне.Тепер на нього покладена функція бути мірою всього сущого. Якщо нескінченністьстає мірою, то парадокс виявляється синонімом точного знання. І справді, ось щовипливало з прийнятих Кузанським передумов: «… Якщо одна нескінченна лініяскладалася б з безкінечного числа відрізків в одну п'ядь, а інша — збезкінечного числа відрізків в дві п'яді, вони все-таки з необхідністю були брівні, оскільки нескінченність не може бути більшою від нескінченності». Якбачимо, перед нескінченністю всі кінцеві різниці зникають, і двійка стає рівноюодиниці, трійці чи будь-якому іншому числу.
У геометрії, як показує Микола Кузанський, все складається, як і в арифметиці.Різницю раціональних та ірраціональних відношень, на якій трималась геометрія угреків, Кузанець проголошував як таку, що має значення лише для найнижчоїрозумової здібності розсудку, а не для розуму. Вся математика, включаючиарифметику, геометрію та астрономію, є, за переконанням Кузанця, продуктомдіяльності розсудку; розсудок якраз і виражає свій основний принцип у виглядізаборони протиріччя, тобто заборони поєднувати протилежності. Микола Кузанськийповертає нас до Зенона з його парадоксами нескінченності, з тією, однак,різницею, що Зенон вбачав у парадоксах знаряддя руйнування неправильногознання, а Кузанець — засіб створення знання істинного. Правда, саме це знаннямає особливий характер — воно є «навченим незнанням».
Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію. Якщо в галузіарифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцевіспіввідношення на наближені, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того,ще й принцип відносності. І справді, оскільки точно визначити розміри та формуВсесвіту можна лише через відношення його до нескінченності, то в ньому неможуть бути різні центр і коло.
Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв'язок між філософською категорієюєдиного і космологічним висновком древніх про наявність центру світу, а тимсамим — про його кінець. Здійснене ним ототожнення єдиного з нескінченнимруйнує ту картину космосу, з якої виходили не тільки Платон і Арістотель, а йПтолемей та Архімед. Для античної науки і більшості представників античної філософіїкосмос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла — цеможливість розрізнити в ньому центр і периферію, «початок» і «кінець». Згідно зКузанцем, центр і коло космосу — це Бог, а тому, хоч світ і не нескінченний,його неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього немає меж, в яких він був бизамкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Кузанськогоіноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений до схоластики, адругий — до майбутньої філософської класики XVII ст. Під це порівняння певною міроюпідпадає вся філософія XV — XVI ст.
Сутність епохи Відродження характеризується не тільки піднесенням людини,а й докорінною зміною світогляду. На зміну арістотельсько-біблійному світоглядупро те, що центром Всесвіту є Земля (геоцентрична система) приходитьгеліоцентрична система (в центрі — Сонце, а Земля — зовнішня планета). Авторомцієї концепції був видатний польський вчений М. Коперник (XVI ст.), який фактично здійснивреволюційний переворот у світорозумінні. Його вчення розглядається як початокзвільнення природознавства від теології (Енгельс). На захист учення М.Коперника виступив італійський вчений-філософ Г. Галілей (1564 — 1642 рр.),який переслідувався інквізицією як єретик. Далі від Коперника в світорозумінніпішов італійський вчений філософ Д. Бруно (1548 — 1600 рр.) який проголосивгіпотезу про існування можливості світів, за що був жорстоко покаранийінквізицією — прилюдно спалений. В Україні вчення М. Коперника, Г. Галілея таДж. Бруно широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та морських школах(Ф. Прокопович та ін.)
Із викладеного раніше можна зробити висновок про те, що філософська думкаепохи Відродження створила надійні основи в подальшому поступі науковоїреволюції та розвитку філософії Нового часу (XVII — XVIII ст.).

6. Реформація, її ідеї
Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції збоку офіційних представників католицької церкви. Ситуація різко змінюєтьсяпісля того, як у XVI ст. Відродження обертаєтьсяфеноменом Реформації.
М. Лютер (1483 — 1548рр.) піддав критиці офіційну католицьку доктрину.Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта,августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму ЕразмаРоттердамського. М. Лютер закликав повернутися до первісної «чистоти»християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських булі декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібнимдуховенство, пропонуючи «прямий», індивідуальний шлях кожного віруючого доБога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання,роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» йогокритики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її змістближчим і зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реформа М. Лютерапозбавила церкву політичного панування, підпорядкувала її світській владі.
Ж. Кальвін (1509 — 1564 рр.) був автором іншого, більш радикальноговаріанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрізнявся більш категоричниммістицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж.Кальвін, Христос своєю жертвою нахресті обрав до спасіння не все людство, а лише якусь його певну частину.Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званихбагато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характерубожественного вибору обранцем може вважати себе кожний.
Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом.Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродженнярепресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченніавтономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмомпізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремносвоє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога ібожественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — уматеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

Тема 4. Філософія нового часу (XVII— XVIIIст.)
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальнаспрямованість.
2. Характеристика вчення відомих філософів цієї епохи.
3. Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм.
4. Французький матеріалізм XVIII ст.
Конспективний виклад теми:
філософія світогляд метафізичний матеріалізм
1. Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна
спрямованість
Характеризуючи філософію XVII—XVIII ст., необхідно в першу чергучерез характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історіїборотьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот — історична ініціативапереходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософськихпоглядів нового класу, що йшов до влади, — буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVIII ст. підготував Велику французькубуржуазну революцію.
У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представникамибули Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.
Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього світу,а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвитокбуржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки,математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагавнових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів довивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення принісбагато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадженняемпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена зприродознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядатийого по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення.Тому весь матеріалізм XVII — XVIII ст. мав переважно метафізичнийхарактер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісьдіалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а нерозвитку.
Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об'єктивно велодо необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії,і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Томудругою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються дваненаче протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання — емпіризм іраціоналізм.
Емпіризм (грец. еmреіrіа — досвід) — це такийфілософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом ізмістом знання. Емпіризм XVII—XVIII ст. сформувався якматеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвідоб'єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з'являєтьсясуб'єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністюсуб'єктивний досвід (Берклі, Юм).
Раціоналізм (лат. гаcіоnаlіzm — розум) — філософський напрям, якийвизнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть якірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізмуподіляють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти(Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.
 
2. Характеристика діяльності основних філософів цієї епохи
Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цьогочасу.
Ф. Бекон (1561- 1626 рр.) — родоначальник нової форми англійського матеріалізму івсієї тогочасної експериментальної науки. Саме він сформулював поняття матеріїяк вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом,перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу»,матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправнимивластивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важковирішуваною проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух,і навпаки?
Ф. Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З цьогопринципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фактично стає йогофундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу науковогопізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхомвивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначивтакож систему «ідолів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнанняістини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).
У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.Його знаменитий афоризм «Знання — сила» виражав ідею високої роліекспериментальної науки, яка дає людині практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ,але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав існування двохістин: божественної і земної.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступавприбічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промисловихпрошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона є «Новий Органон»(1620 р.), (написаної ніби на противагу основної праці Арістотеля «Органон»).
Р. Декарт (1596 — 1650 рр.) — видатний французький філософ, фізик, математик,засновник раціоналізму. Основні праці Декарта — «Роздуми про метод»,«Метафізичні роздуми», «Начала філософії» та ін.
В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творецьдуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему наоснові визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі ітіла. «Світ, — стверджував Декарт, — складається з двох незалежних субстанцій —духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, аматеріальної — протяжність. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цихдвох субстанцій.
Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. Ісправді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна відодної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію— Бога, який обумовлював їхню єдність.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію,тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно іапріорно існують у розумі.
Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший — це уявленняпро розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній інепогрішимий, вважав Декарт). Другий — правильно розуміючи якісну відмінністьраціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливостіраціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як єдиногоджерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючиіснування особливого, чисто раціонального джерела знань.
Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, алене розуміючи роль практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять,Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіхнаукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, прихованів глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основніпринципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляхурозв'язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається.
Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза(1632 — 1667рр.). З точки зору Спінози, світ — це нескінченна природа,матеріальна субстанція (від лат. — сутність, основа), яку він також називаєБогом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічнимприкриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і маєбезліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження.Субстанція — це те, що не потребує для свого існування чогось іншого — Бога,духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воновідігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзмуСпінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. Зцього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не черезпізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не добогослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиноїсубстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, якедопускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такоїідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокремафранцузький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
Д. Локк (1632 — 1704 рр.). Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов'язаний перш за все зподальшою розробкою і обґрунтуванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всілюдські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про«вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що мизнаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.
Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній ізовнішній: внутрішній — це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній— це джерело постачання інформації про об'єктивний світ.
Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значнупоступку ідеалізмові.
Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властивілише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність матерії і невизнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно.
За Локком тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, зафігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості, якколір, смак, запах, звуки — вторинні, вони є суб'єктивними і непритаманнимиматеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить пронепослідовність філософських поглядів Локка.
До когорти англійських філософів Нового часу належить також Т. Гоббс(1588 — 1679 рр.), представник матеріалізму і номіналізму. Він вважав, що реальноіснують тільки одиничні речі, а загальні поняття — це лише назви речей. Томувсяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один — церезультат сприйняття, другий — це знання про назви речей. Джерелом другогодосвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей,Гоббс у той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнававреальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічнетлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактнучуттєвість геометра, світ — це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина —це машина з природними властивостями. Держава — це «Левіафан» — чудовисько, якекерує людськими долями. Свобода — це передусім відсутність опору, а не«сутнісна сила» людини.
Змістовною і діалектично спрямованою є філософія німецькогофілософа-ідеаліста Г. Лейбніца (1646 — 1716 рр.), великого математика і логіка.
Якщо Ф. Бекон розробляв вчення про «одномірність» субстанції, Декарт —про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинністьсубстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Всі монадирухомі і взаємопов'язані, підлягають Богом встановленій гармонії. Як і багатоінших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, вірив в існуваннявроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальнулюдську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів та небажанихпротиріч.
Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII ст. зустрічали великий опір з бокуідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і посилюватисьсуб'єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб'єктивного ідеалізмуцього часу були два англійські мислителі — Берклі та Юм.
Дж. Берклі (1684 — 1753 рр.) виступив з обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму.Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існуютьостільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, цекомплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.
Цю ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д. Юм (1711 — 1776рр.), але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти замежі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей — дух чиматерія, не може довести, що між предметами і явищами існуєпричинно-наслідковий зв'язок. Пізнання у Юма групується на основіпристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Такимчином, філософія Юма є не тільки суб'єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.
 
3. Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм
Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використанийВольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якоїполягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництвоє продовженням гуманістичних тенденцій XIV — XV ст., але відрізняється більшимраціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайтизавдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієїточки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей всфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом просвітництварозпочались реформи в деяких країнах Західної Європи, які сприяли створенню ірозбудові громадянського суспільства.
Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливомфілософських ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право.Локк власне і розробив концепцію так званого громадянського суспільства, згідноз якою люди створюють державу тому, що природний стан людини ненадійний. Метастворення держави — збереження свободи і власності. Локк вперше висунув ідеюпро необхідність розподілу державної влади.
Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільствашляхом реформ. Велике значення мали твори Ш.Монтеск'є (1689 — 1755 рр.),зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом порівняльногоаналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск'є висував ідеювеличезного значення географічного фактора (територія, клімат, родючість земліі т. п.) у розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя,способу виробництва. Монтеск'є проголосив ідею загального миру.
Ф. Вольтер (1694 — 1778 рр.) у своїх творах «Кандід», «Філософськийсловник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, вінборовся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії. Вольтер —рішучий прибічник рівності громадян перед законом, але треба звернути увагу нате, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний часмислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого«освіченого монарха», тобто вченого, розумного і справедливого царя чиімператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державнимустроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільногопрогресу.
Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 -1778 рр.)написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, деторкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує надпроблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядківвідрізнялась яскравістю — стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердитьвін, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості,поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є нетільки благом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок довизнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався начуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливістьзбереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішучевиступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення повнотиюридичних прав.
 
4. Французький матеріалізм XVIIIст.
Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією Просвітництва, але йому властиві йвідмінні риси. Насамперед його відрізняє одностайна матеріалістичнаспрямованість в поглядах на природу. Матерія існує об'єктивно, пов'язана зрухом, вказував Ж. Ламетрі (1709 — 1751 рр.). Природа являє собою сукупністьрізних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гольбахом (1723 — 1789 рр.)існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія існує впросторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в сутомеханічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тимфілософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і русі матерії.
Французькі матеріалісти робили спробу розв'язати питання про походженнясвідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії (гілозоїзму). Ж.Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від тварин до людини,показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-машина» Ламетрірозкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна догодинникового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більшакількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.
Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розвинув основні ідеїматеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов'я, виступає протиідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні закони, щомають характер необхідності, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дісталаназву механічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожнюютьсятільки з однією його формою — рухом механічним.
Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскількивсе багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це — спрощена,вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д. Дідро (1713 — 1784рр.) дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементидіалектики. У його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, щорозвивається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть намісці.
Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства,зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку.Загальні інтереси обумовлюють зв'язки між людьми. К. Гельвецій (1715 — 1771рр.) вказував на єдність особистих і громадських інтересів. Людина — продукт,але разом з тим і суб'єкт суспільних відносин, який несе за нихвідповідальність.
Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінитилюдину. Мислителі стверджували, що не існує такого способу правління, якийможна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежнасвобода — до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засібполіпшення суспільства, і особливо моралі, — просвітництво, виховання. Питаннядля самоконтролю:

ТЕМА 5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Вивчення цього розділу здійснюється за таким планом:
1. Загальна характеристика епохи і необхідність розробки класичноїнімецької філософії.
2. Теорія пізнання та етичні погляди І. Канта.
3. Об'єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму.Суперечність між методом та системою.
4. Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігіїЛ. Фейєрбаха.
5. Суб'єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте.
6. «Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга.
Конспективний виклад теми:
 
1. Загальнахарактеристика епохи і необхідність розробки класичної німецької філософії
Наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. бурхливий розвиток філософіївідбувався в Німеччині.
Специфіка і суперечливість соціально-економічного та історичного розвиткуНімеччини цього часу, знайшли свій вияв у німецькій суспільній думці взагалі ів філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазніперетворення запізнилися. Німецька буржуазія, налякана першими європейськимибуржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс зі своїмфеодальним дворянством, а з іншого — об'єктивно була зацікавлена в швидкомурозвитку капіталізму, продуктивних сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франціїреволюції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважалаідеалістична філософія.
Німецька класична філософія представлена такими філософами: І. Кант, И. Фіхте,Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейєрбах.

2. Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724 — 1804рр.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший періодзакінчується^бО-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед якихнайбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи звеличезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичнудумку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першогопоштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичніпозиції.
З 70-х років починається другий, так званий «критичний» період, коли уфілософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні творицього періоду: «Критика чистого розуму» (1781 р.), «Пролегомени» (1783 р.),«Критика практичного розуму» (1788 р.).
У центрі фічософіїКанта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чимвідрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попереднімипредставниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснивперехід від метафізики субстанції до теорії суб 'єкта. Головне, за Кантом, невивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльностілюдини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання,встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей,результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищемзавдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення(якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, якімають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, заКантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, вінзаплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистогорозуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо,оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довестиабо спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритулпідійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхіднаумова розвитку знання.
У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування«речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання ірозсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Цесвоєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузіетики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцевумету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінністьлюдини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість.Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричнийімператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеалповедінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим всукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.
 
3. Об'єктивнийідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму. Суперечність між методомта системою
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 — 1831 рр.). Якщо в ціломухарактеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідомішийфілософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичноїсистеми глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він зробив спробупобудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблемутотожності мислення і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедіяфілософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософіяісторії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя — природа,людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.
Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний ідуховний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, уперетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразивсвоєрідно — ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас існуєабсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цейабсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному йогоетапі породжує, «відпускає з себе своє інше» — природу, яка в свою чергу,розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух — людину, мистецтво, релігію інайвищий прояв цього духу — філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегельсформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання,довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель першийпідкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивченнядіалектики суб'єктивності побажань кожної окремої людини і об'єктивності,закономірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегелькритикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміннясвободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формулисвободи як «пізнаної необхідності».
Основне протиріччя філософії Гегеля — протиріччя між: діалектичнимметодом і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає втому, що вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на поясненнясучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: влогіці такою межею є абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософіїправа — конституційна монархія; в історії філософії— його власна філософськасистема.
Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня Прусськоїімперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і часі. Відтак,філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив длянеобхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її«кінцем німецької класичної філософії».
 
4.Антропологічний матеріалізм та психологічний аналіз сутності релігії Л.Фейєрбаха
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах (1804 — 1872 рр.), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником своговчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму.У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самоїсебе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна,перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робилибагато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха— це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовноматеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінніісторії людства — ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінамиформ релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час,Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога будепанувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха булипритаманні такі риси, як мета-фізичність, механіцизм, він мав споглядальнийхарактер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія булаантропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко,тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить відприроди, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слідрозглядати як єдність біологічного і соціо-культурного.

5. Суб'єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фіхте
Й. Фіхте (1762 — 1814 рр.). Спираючись на суб'єктивно-ідеалістичнийпринцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу,Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей,що знаходяться в єдності суб'єкта (Я) і об'єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей,вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство,різноманітність світу.
Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але середсуб'єктивно-ідеалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвитоквідбувається через взаємодію протилежностей. Це був важливий крок у розробцідіалектичної ідеї про джерело розвитку.
 
6. «Філософіятотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга
Суб'єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи тасуспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичногоосмислення стала так звана об'єктивно-ідеалістична філософія тотожності,основоположником якої був Ф. Шеллінг (1775 — 1854 рр.). Цінним у філософіїШеллінга було те, що, виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритетіприроди щодо вічно існуючого протиріччя «Я і середовище», показав діалектичнийрозвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживої природи.Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішувавпроблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вищимвід суб'єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так і друге. Затаке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у виглядіабсолютного_розуму, існує одночасно як суб'єкт-об'єкт, як абсолютна єдністьдуховного і природного. Але він не знаходить відповіді на питання про те, якийсаме механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Звичайно,Шеллінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіхтеоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, зарозв'язання яких узявся Гегель.

ТЕМА 6. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНИ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Особливості формування філософської думки в культурі Київської Русі.Філософські, етичні та соціально-політичні ідеї в поглядах Іларіона, ВолодимираМономаха, Кирила Туровського та ін.
2. Києво-Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософськудумку українського, російського та інших народів.
3. «Філософія серця» Григорія Сковороди.
4. Проблема людини та нації в творчості Кирило-Мефодіївського товариства.Філософські погляди Т. Шевченка.
5. «Філософія серця» П. Юркевича та його ставлення до матеріалізму Л. Фейєрбахаі М. Чернишевського.
6. «Філософія серця» та її вплив на формування філософських концепцій В.Соловйова, М. Бердяєва, С. Франка, П. Флоренського.
7. Філософські погляди І. Франка, Лесі Українки, М. Драгомано-ва, М.Грушевського та їх вплив на формування національної самосвідомості українськогонароду.
Конспективний виклад теми:
 
1. Особливостіформування філософської думки в культурі Київської Русі. Філософські, етичні тасоціально-політичні ідеї в поглядах Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Туровськогота ін.
У сучасній літературі найбільш поширеною є точка зору, згідно з якоюпочаток історії вітчизняної думки ведеться з X — XII ст., тобто періоду формуваннямогутньої держави — Київської Русі. Дві важливі обставини радикальним чиномвплинули на своєрідність цього процесу — проникнення християнства в культуруКиївської Русі, яке прийшло на зміну давньослов'янському міфологічному пантеонуна чолі з Перуном та засвоєння греко-римської і візантійської філософськоїдумки. Загальна спрямованість філософської думки в культурі Київської Русівизначалась суворими ідеологічними та політичними завданнями побудови міцноїцентралізованої держави. Поширення християнства, яке пов'язують з розвиткомписьменності і освіченості на Русі, позитивно вплинуло на підвищення загальногокультурного рівня народу, залучення його культурних верств до надбаньєвропейської, насамперед античної, філософської та соціально-політичної думки.Разом з тим слід підкреслити своєрідність, оригінальність вітчизняноїфілософської думки того періоду, яка спирається на особливості світогляднихпозицій, культури і традицій народу. Останню характеризує певна «дуальність»,паралельне існування «книжної» і народної культур, що ведуть між собоюінтенсивний діалог.
Завдяки створенню перекладної літератури, зокрема окремих біблійних книг,текстів отців церкви, уривків текстів античних та елліністичних авторів,відбувався творчий процес засвоєння важливих світоглядних ідей, формувалисяпідходи до розуміння світу, його пізнання. Слід звернути увагу на значеннятворів сирійця Іоана Дама-скіна для розвитку вітчизняної філософії, йоговизначення філософії, яке обґрунтовує думку: філософія є любов'ю до мудрості,істина ж мудрості є Бог. Отже, любов до Бога є істинною філософією.
Провідне місце за своїм світоглядним і філософським значенням належитьтвору київського митрополита Іларіона «Слово про Закон і Благодать», написаногов період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними іпросвітницькими починаннями. Цей твір водночас є пам'яткою красномовноїкультури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трьох частин, уяких зіставляються Закон і Благодать, описується поширення християнства на Русіі висловлюється подяка князю та його сину Ярославу. Перша частина є своєрідним«Філософсько-історичним вступом», що витлумачує смисл світової історії.
Аналіз першого питання цієї теми неможливий без звернення до літописнихджерел, зокрема знаменитої «Повісті минулих літ» ченця Києво-Печерськогомонастиря Нестора, через яку проходить ідея єдності руських земель,засуджується князівська міжусобна боротьба, обґрунтовується необхідністьзгуртування всіх сил перед зовнішніми ворогами. Цікаво відзначити, що монах нетільки ретельно, з хронологічною послідовністю описує події, які відбувалисярік у рік, але й моралізує з приводу злощасних подій, вбачаючи в них кару божуза людські гріхи.
Для філософської традиції Київської Русі характерною є етичнаспрямованість, яка виразно звучить у «Повчанні» видатного державного діяча імислителя князя Володимира Мономаха. Мономах дає своєрідну настанову володарюдержави, суть якої полягає в тому, що разом з отриманням влади зростає міравідповідальності, що моральний обов'язок князя — завжди залишатисьсправедливим. Мірою справедливості є знання. Отже, володар повинен вміти все,бо інакше він стане залежним від інших. У творі Мономаха виразно звучитьпринципово нова думка про світську роль держави, роль загальногромадськоїсправи, незалежної від церкви. В настанові Мономаха досить чітко вимальовуєтьсядумка про індивідуальну відповідальність особистості перед суспільством іБогом, стверджується перевага добра над злом. Настанови Мономаха значною міроюзвернені до душі, моралі особи, яка повинна мати страх божий у серці, пам'ятатипро тяжкість гріха, творити добро і справедливість.
Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в Київській РусіКирила Туровського (близько 1130 — 1182 рр.), єпископа з Турова. Йогопроповіді, звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю і мови,символічністю й оригінальністю думки. Його знаменита притча про сліпого ікульгавого розкриває ідею єдності морально чистої душі і здорового людськоготіла. Сліпець і кульгавий — це алегоричне тлумачення людських вед душі і тіла,які, об'єднуючись, творять зло. Але ця притча виходить далеко за межі моралі іповедінки особистості, оскільки єпископ князівства Туровського ганьбитьполітику, що базується на обмані і злочині. Звідси випливає постійна, як рефренв пізній вітчизняній філософській думці, ідея боротьби добра і зла, що визначаютьсмисл людської історії. Кирило Туровський виступає не тільки як мораліст, а йяк хороший психолог, що вміє зачепити людей за живе, закликаючи приборкатилюдську гординю, звільнитись від вад, знайти душевний спокій.
 
2.Києво-Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософську думкуукраїнського, російського та інших народів
Визначну роль у духовному відродженні українського народу відігралаКиєво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академіябула осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки вУкраїні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. В процесі вивченняматеріалів про діяльність Академії зверніть увагу на терміни навчання,структуру гуманітарної підготовки, джерела, які вивчали студенти. Особливезначення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовоюоригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом середстудентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення.Філософія вивчалась 2-3 роки, причому професори використовували в своїх лекціяхідеї найвидатні-ших мислителів, як античності, Середньовіччя, так і Новогочасу. Серед діячів Академії XVII — XVIII ст. провідне місце врозвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І.Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський таін.
Феофан Прокопович (1677 — 1736 рр.) — це один з найбільш яскравих діячівАкадемії, професор і ректор, який перебував у тісних стосунках з Петром І. Вінмав значний вплив на формування філософських і суспільно-політичних поглядів А.Кантемира, М. Ломоносова. Діяльність Прокоповича в Академії позначилась нарівні організації й викладання більшості предметів. І хоч за своїми поглядамивін був ідеалістом релігійного гатунку, проте велику увагу приділявприродознавству, математиці, викладав ідеї, які не збігались з християнськимвіровченням,
Прокопович зближує і ототожнює бога з природою. «Під природою, — пише віну філософському курсі «Натурфілософія», — розумію Бога». Повне визначенняприроди збігається з Богом відносно природних речей, у яких він неодмінно існуєі які він рухає. З цього випливає, що це визначення не тільки природи, алевоно, зрозуміло, стосується матерії і форми. Прокопович стверджує, що німатерія, ні форма, взяті окремо, не є тілом або субстанцією. Тількипоєднуючись, вони утворюють тіло, яке є їх єдністю, завершеністю. Реальноматерія і форма існують лише в цій єдності, а її поділ можливий тільки вабстракції. Ці погляди, які поділяли інші професори, протистояли поглядамтомістів і були близькими до позицій філософів епохи Відродження. Критикапоглядів томістів проводиться у двох напрямах: по-перше, Прокопович непогоджується з роз'єднанням сутності і існування, вважаючи їх єдиними і неподільними;по-друге, заперечує те, що матерія бере свій початок від форми. Він виходить здумки, що сутність не може існувати без того, суттю чого вона є. Сутність ііснування становлять визначеність природного тіла і невіддільні від нього таодне від одного. Критика томізму, спрямована проти применшення значенняматерії, проти схоластики, віддзеркалювала потреби боротьби проти унії такатолицизму.
Прогресивні погляди Прокоповича пов'язані з розвитком природознавства і,хоч вони набули пантеїстичної форми, проте мають велике світоглядне значення.Формулювання М. В. Ломоносовим законів збереження матерії і руху виникло самезавдяки ідеям Прокоповича.
Своєрідні погляди розвивав Феофан Прокопович на живе. Він писав, що всеживе має принаймні три властивості: вегетативність, яка включає живлення, ріст,розмноження (притаманна рослинам, тваринам і людині), чуттєвість, яка є утварин і людини, та розумність, яка властива тільки людині. Звідси він розвиваєпогляди на процес пізнання, які зближують його з Локком, оскільки стверджує, що«кольори, смак, запахи не можна віднести до першочергових властивостей». Разомз тим, він відхиляє принцип «вроджених» знань.
Цікаві суспільно-політичні та етичні погляди мислителя, зокрема його ідеїпро людське щастя, яке досягається лише із задоволенням духовних і тілеснихпотреб людини. В основі етичної концепції лежить розуміння людини як вершинимакрокосму. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітуваву людині те, що принижувалось середньовічним теологічним світоглядом: свободулюдського розуму, красу тіла і почуттів. Він заперечував, що тіло людини є лишеджерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне.
Ф. Прокопович — видатна фігура в Україні і Росії за часів Петра І,мислитель, релігійний і освітній діяч. Він підтримував всі починання Петра І,спрямовуючи свої сили на зміцнення Російської імперії. Але однозначнорозцінювати його діяльність щодо політики репресій Петра І не можна.
 
3. «Філософія серця» Григорія Сковороди
Григорій Савич Сковорода (1722 — 1794 рр.) — видатний філософ, поет,просвітитель; гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Йогофілософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця«Наркіс. Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, щолюдина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнаннялюдини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл, до якого входить декількапраць, зокрема «Дружня розмова про душевний світ», подає вчення про людину, щастяі мораль. У центрі циклу стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної»)праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьому циклі («ІконаАлківіадська» та ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світсимволів), загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайлаз Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна боротисясправжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний»формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» — Всесвіт, «мікрокосм» —людину та світ символів — Біблію, а також вчення про дві натури. Кожен світскладається з двох натур: «видимої» і «невидимої». «Видимая натура назьіваетсятварь, а невидимая — Бог».
За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту.Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами відчуттів. Сама по собіфізична натура — «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить зодного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття пронезнищуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєвіматеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію неможна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєріднимпоглядом на реальність навколишнього світу, його предмети і явища. Явища — цевидима тлінь, «одяг», який постійно змінюється і оновлюється, за ним нібиховається сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зовнішньоїприроди, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури, якуототожнював з Богом як початком і причиною, що визначає закономірність розвиткувсього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного іматеріального.
Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світоглядуперебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу іприносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне,не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світнавчають головного — як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насампередповинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, абосвоє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєїприроди сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людинине вибирається, вона — від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку неможна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, якийспівзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вченняСковороди про «сродну» працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у якихетика має велике значення.
«Філософія серця», вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещоутопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниженнягідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати проте, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, які приносили б їйрадість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несумісні.Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення людини, несправедливість,що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва занаживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює,займається шахрайством, як кажуть, «вміє жити».
Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їхнепересічний характер, їх життєву силу і значення для сьогодення.
Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світусимволів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого українськогомислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого шляху і поглядів.
 
4. Проблемалюдини та нації в творчості Кирило-Мефодіївського товариства. Філософськіпогляди Т. Шевченка
Визначну роль у суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївськетовариство — таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві всічні 1846 р. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш.У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїмипоглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва,національного визволення українського народу. В програмних документах «Статут іправила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивалисьідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливогосуспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу.Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливереволюційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти внарод, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстокорозправився з товариством у 1847 р.
Т. Г. Шевченко (1814 — 1861 рр.) — видатний український поет, художник,мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення длястановлення і розвитку духовності українського народу. У творах великогоКобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченкавідображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною міроюпрапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавствовін вважав основною причиною соціальних і економічних проблем у Російськійімперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму,національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національноїгідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний духукраїнського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи —центральна в його творчості.
Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального прогресу,пов'язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські погляди поета дужескладні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовнийсвіт, її свобода, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються зідеалізмом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезнуроль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенніреволюційно-демократичної ідеології в Україні.

5. «Філософіясерця» П. Юркевича та його ставлення до матеріалізму Л. Фейєрбаха та М.Чернишевського
Відомим філософом другої половини XIX ст. був 77. Юркевич (1827 — 1874рр.), професор Київської духовної академії. У 1860 р. він опублікував статтю «Знауки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М.Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а йідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософськійсистемі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум,а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди,то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовноюдіяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний,«доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щобсвідомість походила з матерії. Таким чином він активно виступає протиматеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти сутьсвідомості, руху і відтворити правильну картину світу.
Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічнийідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пишефілософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.
 
6. «Філософіясерця» та її вплив на формування філософських концепцій В. Соловйова, М.Бердяєва, С. Франка, П. Флоренського
Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московськомууніверситеті, мали значний вплив на формування поглядів російських філософів.Так, В. С. Соловйов (1853 — 1900 рр.) — представник об'єктивного ідеалізму,засновник так званої «філософїї всеєдності». Головна його праця — «Виправданнядобра». Надзвичайно складна філософська система Соловйова складається з трьохчастин — вчення про моральність, про знання, про красу.
Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку і теологію, Соловйовнаслідує ідеї платонізму — «царство вічних ідей», яке є інше буття Бога.Природа є породженням «світової душі», результатом гріхопадіння, відходу відБога. Людина пов'язана з двома світами — природним і божественним, з першоговона вийшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням бога у людині є Христос.Завдання християнської релігії полягає в об'єднанні світу в боголюбстві.
Творений, гріховний світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом зновузбирається в єдине ціле, він проходить кілька ступенів: мінеральне царство,рослинне царство, тваринне царство, людське царство, божественне царство.Існує, таким чином, світовий прогрес, єдність Всесвіту, його прагнення до Бога— відродження всеєдності.
Привертають увагу моральні погляди цього християнського філософа, зокремайого твердження, що стимулом до морального способу життя є впевненість людини урозумній підставі свого існування. Моральна людина живе заради того, щобтворити добро.
М. О. Бердяєв (1874 — 1948 рр,), — представник київської філософськоїшколи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий вплив нарозвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму. Основні праці —«Зміст творчості», «Філософія вільного духу» та ін.
Філософська концепція Бердяєва базується на визнанні свободи головноюцінністю, поряд з цінністю людини, її творчості. Власне у творчості Бердяєв ібачить смисл свободи, так би мовити «прорив за межі повсякденного буття», уневідоме. Генеза свободи складає три ступені. Перший — коли сама можливістьсвободи закладена Бердя-євим в існуванні «добуттєвої основи буття»,ірраціонального хаосу, що передує Богу і природі. Цей первісний хаос абсолютновільний, не має ніяких перешкод для своєї діяльності. З нього виходить Бог,який творить природу і людину. Таким чином Бердяєв малює космічну системутворіння, систему, в якій людина ніби приречена за своїм походженням на рольтворця. Другий ступінь свободи Бердяєв пов'язує з існуванням людини, її діяльністю.Основний зміст діяльності людини Бердяєв вбачає у творчості. Людина фактичнотворить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за своєю суттю.Мислитель розмірковує над проблемами цивілізації XX століття, бачить у ній великийрозрив між цілями і наслідками людської діяльності, бачить кризу гуманізму.Технічна цивілізація поневолює людину, розриває її цілісність. Третій ступіньсвободи Бердяєв пов'язує з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним,ні соціалістичним шляхом. Його ідеал — вільне суспільство, збудоване нахристиянській ідеології і моралі, об'єднання вільних трударів. Це будесуспільство, роль держави в 'якому зведеться до мінімуму, де не будеексплуатації людини людиною.
С. Франк (1877 — 1950 рр.) — російський релігійний філософ і психолог,професор Московського і Саратовського університетів, що, як і Бердяєв, буввисланий з Росії у 1922 р. Основний мотив його поглядів — прагнення примиритираціональну думку і релігійну віру. Він сприйняв деякі ідеї В. Соловйова, зокремаконцепцію «всеєдності», йому також притаманні елементи інтуїтивізму. Пізнанняздійснюється в процесі самозаглиблення особистості, через її духовний світ.
Цікаві погляди іншого послідовника Соловйова П. Флоренського (1882 — 1943рр.) — російського релігійного філософа, який намагався створити системупервісних духовно-матеріальних структур, відповідно до яких формуються різнісфери дійсності, сфери культури. Філософ займався проблемами лінгвістики,математики, логіки, мистецтва.

7. Філософськіпогляди І. Франка, Лесі Українки, М. Драгоманова, М. Грушевського та їх впливна формування національної самосвідомості українського народу
І. Франко (1856 — 1913 рр.) — класик української літератури, видатниймислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Бравактивну участь у національно-визвольному русі на Галичині, був у складікерівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосібвиробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.
Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичнийпідхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу.Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору всуспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він буввеликим просвітите-лем-гуманістом українського народу, переклав на українськумову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна тайого послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. В цілому погляди І. Франка можна розцінитияк матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокийісторик свого народу.
Велике значення для розвитку філософської думки має оригінальнесвіторозуміння видатної української поетеси Лесі Українки (1871 — 1913 рр.). Утворах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії іприроди, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд насуспільство, природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія ЛесіУкраїнки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликалапригноблені маси до боротьби за соціальне і національне визволення. Вонаобстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивати духовнісили народу, вивчати духовні скарби людства.
М. Драгоманов (1841 — 1895 рр.), — мислитель і громадський діяч, історикі публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції закордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твориросійських революційних демократів, соціалістів-утопістів. Свої поглядиДрагоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичнихпозиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежніможливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На йогорозуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч вчений і звертав увагуна неприпустимість перебільшення економічного фактора.
Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною одиницеюсуспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважавпокращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичнуконцепцію, згідно з якою наголошує на понятті «громада». Основною формоюорганізації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об'єднанихспільною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагублизькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюціїсуспільства.
Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідавідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності.
М. Грушевський (1866 — 1933 рр.) — український історик і громадськийдіяч. Основні твори — «Історія України-Руси», «Нарис історії київської землі»та ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філософськими категоріями. Вцентрі його уваги стояло питання національного визволення українського народу,яке він пов'язував із загальнодемократичними перетвореннями. Вчений піднявбагато цікавого фактичного матеріалу, змальовуючи самобутню історіюукраїнського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення длярозбудови української держави і відродження самосвідомості народу в сучаснийперіод.

ТЕМА 7. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Вивчення цієї теми здійснюється за окремими філософськими напрямами:
1. Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи їїстановлення.
2. Діалектичний і історичний матеріалізм.
3. Позитивізм і неопозитивізм.
4. Філософія життя.
5. Філософська антропологія.
6. Герменевтика.
7. Структуралізм.
8. Екзистенціалізм.
9. Неотомізм.
10. Ірраціоналізм.
11. Фрейдизм та неофрейдизм.
Конспективний виклад теми:
 
1. Загальнаоцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно — індійській,китайській і античній, пройшовши довгий і складний шлях свого розвитку. Певнимрезультатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, у якій майжевсі філософські проблеми минулого досягли досконалості — найвищого рівнярозвитку. Після її занепаду в Західній філософії з'явилось багато шкіл інапрямів, які ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західноїфілософії (після класичної німецької) виділяють такі періоди її становлення:
І. період: з 40-х по 60-ті роки XIX ст. В цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Значногопоширення набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний таісторичний матеріалізм.
II. Період: з 70-х років XIX ст. по 1914 р. До зазначених напрямівприєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм — емпіріокритицизм,конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.
ПІ період: з 1917 р. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм,герменевтика, а згодом — структуралізм, філософська антропологія. Не сліддумати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи інапрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.
Розглянемо деякі з них.
 
2. Діалектичний та історичний матеріалізм
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світовоїфілософії. Карл Маркс (1818 — 1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820 — 1895 рр.)дають уявлення про основні напрями творчої та суспільно-політичної діяльностізасновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Маркс і Енгельснеодноразово зазначали, що їх світогляд формувався під величезним впливомГегеля, згодом Фейєрбаха. Цей фактор особливо важливий для розуміння процесустановлення проблематики ідей, що розробляли Маркс і Енгельс. Найкраще уявленняпро зміст марксистської філософії дає ознайомлення безпосередньо зпершоджерелами.
У 1932 р., майже через півстоліття після смерті Маркса, були впершенадруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 р.». Ця праця має величезнезначення для розуміння гуманістичних ідей і взагалі комплексу ідей Маркса, щопродукують принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства.Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо активної діяльності суб'єкта, Марксвперше висуває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільноїпрактики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвиткуприроди і суспільства, в основі якого лежить людська праця. Рукописи пройнятіаналізом глибинних причин дегуманізації буржуазного суспільства. Ідеявідчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність, — головна в ційпраці Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуження лежить відчуженняв матеріальній, економічній сфері. Це вже протилежна гегелівській точка зору,оскільки вона носить матеріалістичний характер. Маркс звинувачує приватнувласність у тому, що вона, зрештою, породжує всі форми відчуження, і займаєпозицію заперечення приватної власності, але не такого заперечення, колизамість багатьох власників виникає один власник — держава, яка експлуатує іпоневолює людину. Маркс стверджує ідею про необхідність перетворення приватної власностіна реальну власність кожного індивіда, реального «присвоєння людиноювідчуженого від неї багатства» (йдеться про все багатство — матеріальне ідуховне), тому людина вільного суспільства, де зліквідовано відчуженість, — целюдина багата, багата на різноманітні потреби, інтелектуально, морально іфізично розвинена. Тобто, це універсальна людина, яка живе в гармонії зсуспільством і природою. Маркс гостро критикує так званий «казарменийкомунізм», який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, недає умов для всебічного розвитку особистості.
Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом,розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Суть матеріалістичного розуміння історіївикладено в першому розділі «Німецької ідеології» Маркса і Енгельса. Завдякицьому був сформульований принцип, що дає змогу матеріалістичного вирішенняпитань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння історіїспирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній людиніпередумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створені попереднімипоколіннями людей. Таким чином, складається цілісна концепція суспільства,основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов'язанихз ним форм людського спілкування, породжених базисом політичної надбудови тарізних форм суспільної свідомості.
Концепція практики як основи і головного змісту людського життя даєпідставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму якметафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину позасоціальними умовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практикипотребував адекватного методу пізнання — діалектики. Підкреслюючи величезнезначення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, щоцю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичнимзмістом. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом у йогопрацях «Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг».
Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набувпослідовників і популяризаторів в Європі, Америці. В Німеччині — це Й. Діцген(1828 — 1888 рр.) та Ф. Меринг (1845 -1919 рр.), у Франції — П. Лафарг (1842 — 1911 рр.), в Італії — А. Лабріола (1843 — 1904 рр.), у Росії —
Г. В. Плеханов (1856 — 1918 рр.), в Україні — М. І. Зібер (1844-1888рр.).
Г. В. Плеханов автор багатьох творів з історії філософії, історії релігіїта атеїзму, економічної думки, робітничого руху, з теорії мистецтва ілітератури, в яких розробляв і обґрунтовував ідеї марксизму. Людина рідкісноїерудиції, Плеханов цікаво і доступно роз'яснював найскладніші філософськіпитання, наводив яскраві приклади з різних галузей життя. Говорячи провідмінність між діалектикою Маркса і Гегеля, Плеханов наголошував, що «Карл Марксзаявив про себе з повним правом, що його метод являє собою цілковитупротилежність методові Гегеля», що гегелівська діалектика мала непослідовнийхарактер, оскільки визнавала розвиток лише у минулому. Він глибоко роз'яснювавположення про вічність матерії, основні форми її існування, про рух, простір ічас, пізнаваність світу. Особливо велику увагу приділяв викладеннюматеріалістичного розуміння історії, матеріалістичному тлумаченню процесувиникнення суспільних ідей та їх значенню. На багатому історичному матеріалідосліджував роль видатних осіб в історичному процесі, критикував культ видатноїособи.
М. І. Зібер, викладач Київського університету, був особисто знайомий зМарксом і Енгельсом. Високо цінував економічне вчення Маркса і доклав багатозусиль для його популяризації, палко захищав діалектичний метод. У 1879 р.опублікував у журналі «Слово» статтю «Діалектика та її застосування до науки»,де виклав філософську частину праці Енгельса «Анти-Дюрінг». Під впливоммарксизму вчений обстоював положення про вирішальну роль матеріальноговиробництва в суспільстві, про закономірний характер його розвитку.
Велику роль у розвитку марксизму відіграв В. І. Ленін (1870 -1924 рр.),видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософськітвори — «Матеріалізм і емпіріокритицизм», «Філософські зошити», «Про значеннявойовничого матеріалізму», «Держава і революція», «Три джерела і три складовічастини марксизму» та ін. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час,обґрунтував відмінність між філософським і природничим розумінням матерії.Значну увагу приділив проблемі істини, її об'єктивності, абсолютності івідносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розуміннюдіалектичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. У праці «Допитання про діалектику» розглянув сутність діалектики як всебічної теоріїрозвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, наголошував Ленін,це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а томусвідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.
Значний інтерес становлять праці Леніна, присвячені державі, революції,класовій боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і тлумачатьсяскладні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його працьнаписані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-якихвідхилень від марксистських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленінвважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень класичного марксизму,мотивуючи це зміною історичних обставин. Так виникла теза про можливістьперемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні — Росії—фактично селянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.
З виникненням СРСР і перетворенням марксизму на панівну ідеологіюпоглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему. Післясмерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частинмарксизму, в тому числі його філософської частини — діалектичного та історичногоматеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого «Краткого курса историиВКП(б)», який особисто редагував Й. Сталін. Розділ про діалектичний іісторичний матеріалізм був оголошений «неперевершеним зразком творчогомарксизму» і покладений в основу викладання суспільних наук. Утвердиласянадзвичайно спрощена схема марксистської філософії, відхилення від якої булодуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії.Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики, апологетичнезнаряддя рішень КПРС. Ситуація щодо цього змінилася в часи так званої«хрущовської відлиги», але загальна схема, основні філософські положеннязалишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити зовсім,тому і в галузі марксистської філософії працювало багато справді талановитих,плідних вчених, таких як, наприклад, П. В. Копнін, Е. В. Ільєнков, В. Ф. Асмус,В. О. Лекторський, О. Ф. Лосєв, С. С. Аверінцев та ін.
Радикальні зміни економічного і політичного характеру в країнах колишньогоСРСР не могли не призвести до переоцінки марксистської філософії. Критичнорозцінюючи її догматизм, самозвеличення як «єдино наукової» філософії,небезпечну претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що вмарксистській філософії є позитивні, раціональні моменти, які не слідігнорувати. Попри труднощі, що випали на долю багатьох філософів, деякі з нихзробили значний внесок у філософські питання природознавства, логіки, історіїфілософії і культури, антропології та екології, який знайшов гідне визнаннясвітової філософської думки.

3. Позитивізм і неопозитивізм
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до такихзасад:
— пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальниминауками (кожна наука сама собі філософія);
— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав бисуперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення буливикладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в10-томнику «Синтетична філософія».
Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були:австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французькийматематик Ж. А. Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) науковогознання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності,а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність нашихзнань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди: логічнийпозитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів,повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічнийсинтаксис мови. Другий період логічного позитивізму — це розвиток семантики.Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальніколізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.
Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.

4. Філософія життя
Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон,О. Шпенглер та ін., — це філософський напрям, який розглядає все суще як формупрояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, якуможна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя.Залежно від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя:
а) Життя береться у його біологічно-натуралістичному значенні, як буттяживого організму на відміну від штучного. Цьому напряму властива чітковизначена опозиція «розуму», який розглядається як хвороба.
б) Другий варіант філософії життя пов'язаний з космологічно-метафізичнимтлумаченням життя. Життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу,яка безперервно відтворює себе. Біологічна форма є однією із життєвих форм.Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.
 
5. Філософська антропологія
Філософська антропологія — напрям у філософії, який претендує натеоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема людини булапоставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв'язання їїдалеке від завершення. Відправним ідейним пунктом для філософської антропологіїє філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.
1. Біологічна (Гелен, Лоренц);
2. Функціональна (Зіммель, Кассірер).
Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина— це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні,і тому виникає соціальне напруження.
Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вродженуздібність — інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю якістинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремоодин від одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічноїорганізації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.
 
6. Герменевтика
Герменевтикою (фундатор — В. Дільтей) називають мистецтво і теоріютлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці — розуміння. Процесрозуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герменевтикоюз різних боків:
— семантичного;
— логічного;
— психологічного;
— гносеологічного;
— соціологічного;
— математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується щенамір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних ісуб'єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявиласпіввідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методигерменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб'єктивно-психологічнихфакторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншоготексту, адже один суб'єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залученнярізних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.
Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є«об'єктивною самостійністю» по відношенню до будь-якого суб'єкта, включаючиавтора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичноїавтономії.

7. Структуралізм
Структуралізм як напрям виник в зв'язку з переходом гуманітарних наук відописово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання,формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнанняструктуралістів зводиться до такого:
1) Виділення певної множини об'єктів (масиву), «корпусу» текстів, у якихможна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.
2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношеннязв'язують однорідні пари елементів.
3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхоммоделювання.
4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевіркаїх на практиці.
 
8. Екзистенціалізм
Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії,набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біляджерел цієї філософії був С. К'єркегор (1813 — 1855 рр.), а серед російськихфілософів — М. О. Бердяєв (1884 — 1948 рр.) Основною категорієюекзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється зсуб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буттясуспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бутипізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретноюі неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство якщось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідсипафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю).Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності.Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають,що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
 
9. Неотомізм
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський.Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючийого з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Русселя, Хайдеггера,Ясперса.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомостііснування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктомтворчої діяльності Бога та об'єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття ібуття, створене Богом. Абсолютне буття — Бог. Він створив усе із нічого. Розумлюдини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони незаперечують його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах,вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи,це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розумлюдини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом.Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролемвіри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критеріємістинності. Раціональне знання — це форма віри, і в цьому плані філософіямусить бути прислужницею релігії.
 

10. Ірраціоналізм
Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженістьраціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю якосновні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись зраціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг — одкровення, Шопенгауер —волю, К'єркегор — екзистенцію тощо.
Особливої шкоди ірраціоналізм завдає суспільствознавству, твердячи, щосуспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замістьпринципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принципіндетермінізму, тобто безпричинності.
 
11. Фрейдизм та неофрейдизм
Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо ітакий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають людину з точки зорупсихоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі.Основоположниками цього напряму є 3. Фрейд та Е. Фром (неофрейдизм).
Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і передусім енергіюсексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни, комплекси,соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е. Фром аналізуєфакт соціальної напруженості через інші, більш широкі причини, ніж сексуальні.
Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів. «Воно»— архаїчнабезособова частина психіки, «Над-Я» — установка суспільства і «Я». Свідоме «Я»виступає як поле боротьби між «Воно» і «Над-Я», яке витісняє егоїстичніімпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх у сферупідсвідомого. Існують кілька похідних від фрейдизму вчень, об'єднаних назвоюнеофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов'язані з урахуваннямзовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у Е. Фрома замість«лібідо» критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов,соціально-культурні фактори замість сексуальних, як у 3. Фрейда.

ТЕМА 7. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Вивчення цієї теми здійснюється за окремими філософськими напрямами:
1. Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи їїстановлення.
2. Діалектичний і історичний матеріалізм.
3. Позитивізм і неопозитивізм.
4. Філософія життя.
5. Філософська антропологія.
6. Герменевтика.
7. Структуралізм.
8. Екзистенціалізм.
9. Неотомізм.
10. Ірраціоналізм.
11. Фрейдизм та неофрейдизм.
Конспективний виклад теми:
 
1. Загальнаоцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно — індійській,китайській і античній, пройшовши довгий і складний шлях свого розвитку. Певнимрезультатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, у якій майжевсі філософські проблеми минулого досягли досконалості — найвищого рівнярозвитку. Після її занепаду в Західній філософії з'явилось багато шкіл інапрямів, які ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західноїфілософії (після класичної німецької) виділяють такі періоди її становлення:
І. період: з 40-х по 60-ті роки XIX ст. В цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Значногопоширення набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний таісторичний матеріалізм.
II. Період: з 70-х років XIX ст. по 1914 р. До зазначених напрямівприєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм — емпіріокритицизм,конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.
ПІ період: з 1917 р. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм,герменевтика, а згодом — структуралізм, філософська антропологія. Не сліддумати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи інапрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.
Розглянемо деякі з них.
 
2. Діалектичний та історичний матеріалізм
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світовоїфілософії. Карл Маркс (1818 — 1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820 — 1895 рр.)дають уявлення про основні напрями творчої та суспільно-політичної діяльностізасновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Маркс і Енгельснеодноразово зазначали, що їх світогляд формувався під величезним впливомГегеля, згодом Фейєрбаха. Цей фактор особливо важливий для розуміння процесустановлення проблематики ідей, що розробляли Маркс і Енгельс. Найкраще уявленняпро зміст марксистської філософії дає ознайомлення безпосередньо зпершоджерелами.
У 1932 р., майже через півстоліття після смерті Маркса, були впершенадруковані «Економічно-філософські рукописи 1844 р.». Ця праця має величезнезначення для розуміння гуманістичних ідей і взагалі комплексу ідей Маркса, щопродукують принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства.Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо активної діяльності суб'єкта, Марксвперше висуває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільноїпрактики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як продуктсаморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця.Рукописи пройняті аналізом глибинних причин дегуманізації буржуазногосуспільства. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність,— головна в цій праці Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуженнялежить відчуження в матеріальній, економічній сфері. Це вже протилежнагегелівській точка зору, оскільки вона носить матеріалістичний характер. Марксзвинувачує приватну власність у тому, що вона, зрештою, породжує всі формивідчуження, і займає позицію заперечення приватної власності, але не такогозаперечення, коли замість багатьох власників виникає один власник — держава,яка експлуатує і поневолює людину. Маркс стверджує ідею про необхідністьперетворення приватної власності на реальну власність кожного індивіда, реального«присвоєння людиною відчуженого від неї багатства» (йдеться про все багатство —матеріальне і духовне), тому людина вільного суспільства, де зліквідовановідчуженість, — це людина багата, багата на різноманітні потреби,інтелектуально, морально і фізично розвинена. Тобто, це універсальна людина,яка живе в гармонії з суспільством і природою. Маркс гостро критикує так званий«казармений комунізм», який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде дозрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.
Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом,розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Суть матеріалістичного розуміння історіївикладено в першому розділі «Німецької ідеології» Маркса і Енгельса. Завдякицьому був сформульований принцип, що дає змогу матеріалістичного вирішенняпитань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння історіїспирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожнійлюдині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створеніпопередніми поколіннями людей. Таким чином, складається цілісна концепціясуспільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільногожиття, пов'язаних з ним форм людського спілкування, породжених базисомполітичної надбудови та різних форм суспільної свідомості.
Концепція практики як основи і головного змісту людського життя даєпідставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму якметафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза соціальнимиумовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практики потребувавадекватного методу пізнання — діалектики. Підкреслюючи величезне значеннягегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цюдіалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним змістом.Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом у його працях«Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг».
Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набувпослідовників і популяризаторів в Європі, Америці. В Німеччині — це Й. Діцген(1828 — 1888 рр.) та Ф. Меринг (1845 -1919 рр.), у Франції — П. Лафарг (1842 — 1911 рр.), в Італії — А. Лабріола (1843 — 1904 рр.), у Росії —
Г. В. Плеханов (1856 — 1918 рр.), в Україні — М. І. Зібер (1844-1888рр.).
Г. В. Плеханов автор багатьох творів з історії філософії, історії релігіїта атеїзму, економічної думки, робітничого руху, з теорії мистецтва ілітератури, в яких розробляв і обґрунтовував ідеї марксизму. Людина рідкісноїерудиції, Плеханов цікаво і доступно роз'яснював найскладніші філософськіпитання, наводив яскраві приклади з різних галузей життя. Говорячи провідмінність між діалектикою Маркса і Гегеля, Плеханов наголошував, що «КарлМаркс заявив про себе з повним правом, що його метод являє собою цілковитупротилежність методові Гегеля», що гегелівська діалектика мала непослідовнийхарактер, оскільки визнавала розвиток лише у минулому. Він глибоко роз'яснювавположення про вічність матерії, основні форми її існування, про рух, простір ічас, пізнаваність світу. Особливо велику увагу приділяв викладеннюматеріалістичного розуміння історії, матеріалістичному тлумаченню процесувиникнення суспільних ідей та їх значенню. На багатому історичному матеріалідосліджував роль видатних осіб в історичному процесі, критикував культ видатноїособи.
М. І. Зібер, викладач Київського університету, був особисто знайомий зМарксом і Енгельсом. Високо цінував економічне вчення Маркса і доклав багатозусиль для його популяризації, палко захищав діалектичний метод. У 1879 р.опублікував у журналі «Слово» статтю «Діалектика та її застосування до науки»,де виклав філософську частину праці Енгельса «Анти-Дюрінг». Під впливоммарксизму вчений обстоював положення про вирішальну роль матеріальноговиробництва в суспільстві, про закономірний характер його розвитку.
Велику роль у розвитку марксизму відіграв В. І. Ленін (1870 -1924 рр.),видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософськітвори — «Матеріалізм і емпіріокритицизм», «Філософські зошити», «Про значеннявойовничого матеріалізму», «Держава і революція», «Три джерела і три складовічастини марксизму» та ін. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час,обґрунтував відмінність між філософським і природничим розумінням матерії.Значну увагу приділив проблемі істини, її об'єктивності, абсолютності івідносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розуміннюдіалектичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. У праці «Допитання про діалектику» розглянув сутність діалектики як всебічної теоріїрозвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, наголошував Ленін,це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а томусвідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.
Значний інтерес становлять праці Леніна, присвячені державі, революції,класовій боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і тлумачатьсяскладні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його працьнаписані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-якихвідхилень від марксистських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленінвважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень класичного марксизму,мотивуючи це зміною історичних обставин. Так виникла теза про можливістьперемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні — Росії—фактично селянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.
З виникненням СРСР і перетворенням марксизму на панівну ідеологіюпоглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему. Післясмерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частинмарксизму, в тому числі його філософської частини — діалектичного таісторичного матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого «Краткого курсаистории ВКП(б)», який особисто редагував Й. Сталін. Розділ про діалектичний іісторичний матеріалізм був оголошений «неперевершеним зразком творчогомарксизму» і покладений в основу викладання суспільних наук. Утвердиласянадзвичайно спрощена схема марксистської філософії, відхилення від якої булодуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії.Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики,апологетичне знаряддя рішень КПРС. Ситуація щодо цього змінилася в часи такзваної «хрущовської відлиги», але загальна схема, основні філософські положеннязалишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити зовсім,тому і в галузі марксистської філософії працювало багато справді талановитих,плідних вчених, таких як, наприклад, П. В. Копнін, Е. В. Ільєнков, В. Ф. Асмус,В. О. Лекторський, О. Ф. Лосєв, С. С. Аверінцев та ін.
Радикальні зміни економічного і політичного характеру в країнахколишнього СРСР не могли не призвести до переоцінки марксистської філософії.Критично розцінюючи її догматизм, самозвеличення як «єдино наукової» філософії,небезпечну претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що вмарксистській філософії є позитивні, раціональні моменти, які не слід ігнорувати.Попри труднощі, що випали на долю багатьох філософів, деякі з них зробилизначний внесок у філософські питання природознавства, логіки, історії філософіїі культури, антропології та екології, який знайшов гідне визнання світовоїфілософської думки.

3. Позитивізм і неопозитивізм
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г.Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до такихзасад:
— пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальниминауками (кожна наука сама собі філософія);
— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав бисуперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення буливикладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в10-томнику «Синтетична філософія».
Другий позитивізм виріс з першого. Його відомими представниками були:австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ Р. Авенаріус, французькийматематик Ж. А. Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) науковогознання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності,а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність нашихзнань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди: логічнийпозитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів,повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічнийсинтаксис мови. Другий період логічного позитивізму — це розвиток семантики.Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальніколізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.
Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.

4. Філософія життя
Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон,О. Шпенглер та ін., — це філософський напрям, який розглядає все суще як формупрояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, якуможна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя.Залежно від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя:
а) Життя береться у його біологічно-натуралістичному значенні, як буттяживого організму на відміну від штучного. Цьому напряму властива чітковизначена опозиція «розуму», який розглядається як хвороба.
б) Другий варіант філософії життя пов'язаний з космологічно-метафізичнимтлумаченням життя. Життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу,яка безперервно відтворює себе. Біологічна форма є однією із життєвих форм.Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.
 
5. Філософська антропологія
Філософська антропологія — напрям у філософії, який претендує натеоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема людини булапоставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв'язання їїдалеке від завершення. Відправним ідейним пунктом для філософської антропологіїє філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.
1. Біологічна (Гелен, Лоренц);
2. Функціональна (Зіммель, Кассірер).
Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина— це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні,і тому виникає соціальне напруження.
Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вродженуздібність — інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю якістинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремоодин від одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічноїорганізації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.
 
6. Герменевтика
Герменевтикою (фундатор — В. Дільтей) називають мистецтво і теоріютлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці — розуміння. Процесрозуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджуєтьсягерменевтикою з різних боків:
— семантичного;
— логічного;
— психологічного;
— гносеологічного;
— соціологічного;
— математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується щенамір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних ісуб'єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявиласпіввідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методигерменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб'єктивно-психологічнихфакторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншоготексту, адже один суб'єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залученнярізних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.
Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є«об'єктивною самостійністю» по відношенню до будь-якого суб'єкта, включаючиавтора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичноїавтономії.

7. Структуралізм
Структуралізм як напрям виник в зв'язку з переходом гуманітарних наук відописово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання,формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнанняструктуралістів зводиться до такого:
1) Виділення певної множини об'єктів (масиву), «корпусу» текстів, у якихможна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.
2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношеннязв'язують однорідні пари елементів.
3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.
4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевіркаїх на практиці.
 
8. Екзистенціалізм
Екзистенціалізм виник на початку XX ст. в Німеччині, Франції, Італії,набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біляджерел цієї філософії був С. К'єркегор (1813 — 1855 рр.), а серед російськихфілософів — М. О. Бердяєв (1884 — 1948 рр.) Основною категорієюекзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється зсуб'єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буттясуспільства вторинним. Дійсність — це внутрішній світ. Екзистенція не може бутипізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина єконкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людинісуспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда,його свободу.
Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідсипафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю).Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності.Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають,що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
 
9. Неотомізм
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський.Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючийого з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Русселя, Хайдеггера,Ясперса.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомостііснування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктомтворчої діяльності Бога та об'єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття ібуття, створене Богом. Абсолютне буття — Бог. Він створив усе із нічого. Розумлюдини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони незаперечують його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах,вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи,це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розумлюдини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом.Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролемвіри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критеріємістинності. Раціональне знання — це форма віри, і в цьому плані філософіямусить бути прислужницею релігії.
 

10. Ірраціоналізм
Ірраціоналізм — філософське вчення, яке відстоює обмеженістьраціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю якосновні види пізнання. Це вчення спрямоване проти раціоналізму. Борючись зраціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг — одкровення, Шопенгауер —волю, К'єркегор — екзистенцію тощо.
Особливої шкоди ірраціоналізм завдає суспільствознавству, твердячи, щосуспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замістьпринципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип індетермінізму,тобто безпричинності.
 
11. Фрейдизм та неофрейдизм
Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо ітакий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають людину з точки зорупсихоаналізу, розробленого в основному на біологізаторській основі.Основоположниками цього напряму є 3. Фрейд та Е. Фром (неофрейдизм).
Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і передусім енергіюсексуальних потягів (лібідо), яка виливається в неврози, сни, комплекси,соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е. Фром аналізуєфакт соціальної напруженості через інші, більш широкі причини, ніж сексуальні.
Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів. «Воно»—архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я» — установка суспільства і «Я».Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «Над-Я», яке витісняєегоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх усферу підсвідомого. Існують кілька похідних від фрейдизму вчень, об'єднаних назвоюнеофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов'язані з урахуваннямзовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у Е. Фрома замість«лібідо» критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов,соціально-культурні фактори замість сексуальних, як у 3. Фрейда.

ТЕМА 9. ОНТОЛОГІЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Сутність, проблеми і основні форми буття.
2. Буття матеріального. Сутність матерії.
3. Основні форми існування матерії.
4. Проблема єдності світу.
5. Свідомість як відображення буття.
6. Закони розвитку буття.
Конспективний виклад теми:
 
1. Сутність, проблеми і основні форми буття
Система філософського знання поряд з предметом, принципами, методамивключає в себе закони і категорійний апарат. Усі елементи системи тісновзаємопов'язані і становлять цілісну єдність, яка створюється навколо ядра,вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних системфілософії, основу яких становлять відмінні одна від одної категорії: буття абодух, свідомість або матерія, людина чи надлюдина тощо.
Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основифілософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Відома телевізійнагра «Що? Де? Коли?» повторює сутність питань у тій формі, як вони булипоставлені філософами давнини. Наведений вище ланцюжок питань давав змогурозкрити перший аспект проблеми буття: а) Що існує? — Світ. Всесвіт; б) Де —існує? — Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? — Тепер і завжди.Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного іминулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.
Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існуваннясвіту «тут» і «тепер» до питання про його існування «скрізь» і «завжди». Звідсивипливав другий аспект проблеми буття — питання про єдність світу. Загальнавідповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така:існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єдності світу.
Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у ціломуі все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішнюлогіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діямиокремих індивідів і поколінь людей.
Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями небуття,існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості,міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесокв осмислення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному імайбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української,німецької, французької, англійської мов. Слово «є» за Регелем та Кантом додаєхарактеристики, які дуже важливі для суб'єкта речення, його зв'язку з іменноючастиною предиката, а значить, з його допомогою даються нові знання про речі,процеси, стани, ідеї тощо. Наприклад, ми говоримо: «Філософія є формасвітогляду». В цьому реченні філософії як одному з історичних типів світоглядуз допомогою дієслова «є» надаються більш широкі риси предиката «світогляд».
Існує два заперечення доцільності введення в філософію категорії буття:а) оскільки категорія буття нічого не говорить про конкретні ознаки речей, тоїї слід вилучити з розгляду; б) оскільки буття визначається через поняттяіснування, то і в цьому випадку вона також непотрібна, бо повторює поняттяіснування. Необґрунтованість таких точок зору очевидна, бо, по-перше, категоріяякраз призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв'язки світу, а неконкретні ознаки речей і, по-друге, філософська категорія буття не тількивключає в себе вказівку на існування, тобто наявність будь-чого, але й фіксуєбільш складний комплексний зміст цього існування. Отже, в категорії буттяоб'єднуються такі основні ідеї:
— світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;
— природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і врізних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування єпередумовою єдності світу;
— за об'єктивної логіки існування і розвитку, світ у наявності різнихформ свого існування утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, якапредставляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколіньлюдей.
Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і втой же час взаємопов'язані його форми:
— буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буттяречей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей іпроцесів, створених людиною;
— буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та наспецифічно людське буття;
— буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізованедуховне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;
— буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буттяокремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.
Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути насутність соціального буття.
 
2. Буття матеріального. Сутність матерії
Все розмаїття форм буття звично зводять до двох його аспектів: буттяматеріального і буття ідеального. Виходячи з цього, сутність матеріальногобуття розкривається через поняття матерії та форм її існування.
Категорія матерії є фундаментальним філософським поняттям, яке розвивалось,уточнювалось упродовж всієї історії філософії. Матеріалісти античностіототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім неподільним елементом— «дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в межах діалектичногоматеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не ототожнювалось з жодноюз фізичних форм і видів, а включало лише дві вимоги — бути об'єктивноюреальністю і відображуватись у людській свідомості та відчуттях, існуючинезалежно від них.
Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, властивість бутиоб'єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнищуваність матерії,про її вічне і нескінченне існування. Матерія наділена і рядом іншихвластивостей: вона скінченна і нескінченна, перервна і неперервна, структурна,перебуває у стані руху, існує в просторі і часі. У неї є і така фундаментальнавластивість, як можливість відображення, з якої в ході тривалої еволюції набазі суспільної практики виникла свідомість.
Нині відомі кілька видів матерії — речовина, поле, фізичний вакуум.Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мікросвіт, макросвіт імегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані у відповідності з масштабамилюдини, її світосприйняттям та світовідчуженням. Існують концепціїструктурування матерії на засадах її складності: системи неживої природи(елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи різнихрівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів до людини),соціально організовані системи (людина, сім'я, різні форми колективності,об'єднання і організації, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство вцілому).
 
3. Основні форми існування матерії
Невід'ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії, рух —- це непросто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожномуструктурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні системвідповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії:1) ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах іструктурних рівнях матерії (механічний рух атомів, молекул, мікроскопічних ікосмічних тіл; поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль; рухелементарних часток); 2) форми, які проявляються лише на певних структурнихрівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві (галактики,мегагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо).
Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожнабільш висока за своєю організацією форма руху матерії не зводиться до простоїсуми нижчих її форм.
Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В цьому аспектіговорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов'язаний зпроцесом збереження якостей предмета, другий — зі зміною якісного його стану. Цідва типи руху відображають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах —тенденцію до сталості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявності цихпротилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об'єктів реальності.Якісні зміни матеріальних об'єктів поділяються також на два різновиди. Перший зних — це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного видуматерії, певного рівня її організації. Другий — процеси переходу від одноговиду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важливою іневід'ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія просторувиражає властивості об'єктів бути протяжними, займати фіксоване місце середінших, межувати з іншими об'єктами в структурній організації матеріальногосвіту. Поняття простору має смисл тоді, коли воно пов'язане з існуючоюматерією, яка є диференційована, структуризована. Якби світ не мав своєїскладної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети нечленувались би на ще більш дрібні елементи, пов'язані між собою, то тодіпоняття простору не мало б сенсу.
Як зазначалось, об'єкти матеріального світу постійно перебувають у русі ірозвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. У нихможна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Змінацих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливостіпроцесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей єосновою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагуванняцих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існуванняматерії, як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час —є одномірним, бо він характеризується тривалістю. В фізиці ці виміри в певнихвипадках поєднуються, створюючи характеристику чотиривимірного простору — часу.В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовнийхарактер і використовується для структурного виразу властивостей об'єктів, щорозглядаються.
Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, колийдеться про оцінку сутності людини, структуру суспільства, рівень його розвиткутощо.
 
4. Проблема єдності світу
Практикою, наукою, в тому числі і філософією, доведено, що простір, час,рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов'язані. Але існує й метафізичнаточка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли зсвіту послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то все, що залишиться, й будепростір і час. Тобто він виступав за існування абсолютно «чистого» простору ічасу, розглядаючи їх як звичайний склад, де розміщуються матеріальні тіла.Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то незалишилось би нічого, а для цього не потрібно ні простору, ні часу. На цезвернув увагу А. Ейнштейн, який створив загальну і часткову теорію відносності,де довів органічний зв'язок геометрії простору і часу з характером поля тяжіння(взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також внутрішнійзв'язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики залежно від швидкості рухусистеми. В цьому полягає один з аспектів доказу єдності матеріального світу.
Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирішення основногопитання філософії. Мова йде про те, на якому принципі ми будуємофілософсько-світоглядну систему — на основі принципу монізму чи дуалізму іплюралізму.
 
5. Свідомість як відображення буття
Свідомість — це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовоюфункція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображеннідійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, урозумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини. Вона не тількивідображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.
Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, психологія,мовознавство, педагогіка, фізіологія вищої нервової діяльності, семіотика,кібернетика, інформатика. Протягом віків точаться суперечки щодо її сутності.Богослови розглядають свідомість як іскру божественного розуму. Ідеалістивважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна відматерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалістична філософія іпсихологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу.Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість — цереальність, і вона відіграє величезну роль у житті людини та суспільства вцілому.
Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення,цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насампередформи людської діяльності і через них форми природного буття. Специфікасвідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання,освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночасоб'єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомістьпов'язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлення до світу єперетворення його відповідно до людських потреб, що набирає формицілепокладання — створення ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначеннямети і засобів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться повністюдо мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так ічуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оціночнеставлення людини до світу. Всі ці компоненти слід розглядати як елементицілісного процесу предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичногоспособів освоєння світу.
Отже, основними елементами свідомості, які перебувають у діалектичномувзаємозв'язку, є: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля.Розвиток свідомості — це насамперед збагачення її новими знаннями пронавколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибинупроникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, наукове,філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий іраціональний рівні свідомості.
Генетичною передумовою виникнення свідомості є загальна властивість усіхнаявних предметів і явищ як природних, так і соціальних, властивістьвідображення.
Відображення є здатність матеріальних об'єктів, процесів, явищвідтворювати пов'язані з ними об'єкти зовнішнього світу. Будь-яка дія залишає впредметі «слід», відповідний відбиток, простий чи складний. Кожній формі рухуматерії відповідає форма відображення. Умовно можна виділити відображення внеживій природі, живій природі, на соціальному рівні, які становлять якіснорізні його форми.
На неорганічному рівні основою відображення є збереження матерії. Набіологічному рівні сутність відображення полягає в обміні речовин, без якого неможуть існувати й розвиватися живі істоти. На цьому рівні відображення маєвипереджувальний, вибірковий характер. Одна й та сама тварина по-різному реагуєна зовнішні подразники залежно від того, сита вона чи голодна. Людина, навідміну від тварини, не змінює свою анатомо-фізіологічну організацію увідповідності зі зміною зовнішнього середовища, а змінює це середовищевідповідно до своїх потреб. Так, наприклад, з похолоданням на Землі багатотварин змінили свою біологічну структуру. Людина ж, пристосовуючись до більшпрохолодного клімату, почала одягати шкури тварин, робити житло тощо. А цеможливе лише на основі матеріально-практичної діяльності, наявності мислення,свідомості. Отже, специфіка соціальної форми відображення у свідомості полягаєв активному перетворенні світу на основі праці, творчості.
У переході на вищі рівні відображення значну роль відігравала появаінформаційного відображення. Останнє пов'язане з використанням наслідківзовнішньої дії для орієнтирів у навколишньому середовищі. Інформаційневідображення з'являється завдяки виникненню таких матеріальних структур, які непасивно відображають зовнішні дії, а активно будують свої відносини з дійсністю,використовуючи ті фактори, що сприяють самозбереженню і розвитку. Значенняінформаційного відображення особливо зростає в суспільстві (наприклад,економічної інформації). Яскравим проявом цього є поява нової науки —інформатики.
Необхідно розрізняти поняття «психіка» і «свідомість». Психіка врозвинутій формі виникає з появою нервової системи. Вона притаманна яктваринам, так і людині. Психіка людини складається з двох компонентів:усвідомлене (мислення, відчуття, увага, пам'ять, воля) та неусвідомлене (емоції,навички, автоматичні дії, інстинкти, інтуїція). Вони перебувають у діалектичнійвзаємодії, причому провідну інтелектуальну роль відіграє свідомість. Слідрозрізняти два види неусвідомлених дій. До першого виду належать дії, якініколи не усвідомлювалися, а до другого — дії, які раніше усвідомлювалися,потім автоматизувалися і стали здійснюватися вже стихійно. Отже, вчинки людинине завжди усвідомлені. Неусвідомлене може проявиться у людині в формірізноманітної ілюзорної сфери сновидінь, владних інстинктів та ін. Проте людина— це насамперед свідома істота. Світом свідомості в неї пронизані не тількимислення, а й відчуття.
У розумінні свідомості можливі дві крайності: повний відрив її відматерії і ототожнення з останньою. Матеріалістична філософія розглядаєсвідомість як результат розвитку матерії. Вона є властивістю високорозвиненоїматерії — людського мозку. Процес мислення супроводжується певнимибіохімічними, певними фізіологічними та іншими змінами в мозку, але не вонистановлять його суть. Ця проблема знаходить свою конкретизацію в поняттяхматеріального та ідеального. Матеріальне є філософське поняття про буття, якевказує на його об'єктивно-реальне, тобто незалежне від свідомості, існування.Ідеальне — філософська категорія для позначення нематеріальної,суб'єктивно-духовної природи, образного відображення дійсності в людськійсвідомості. Ідеальне характеризує принципову відмінність між відображенням івідображуваним, образом і об'єктом. Ця відмінність полягає в тому, щосуб'єктивні образи, відтворюючи властивості реальних об'єктів, самі цихвластивостей не мають, оскільки позбавлені всілякої тілесності, матеріальності.Ідеальне являє собою суб'єктивно-психічну реальність й існує лише в актахсвідомості. Воно є вторинне, похідне від матеріального, як суб'єктивний образоб'єктивного світу.
Свідомість відображає безпосередньо не саму дійсність, а дійсність,перетворену людьми, тобто їхнє буття, матеріально-практичну діяльність. Цейпроцес характеризується як розпредметненням (розкриттям сутності предметів таїх можливостей з допомогою свідомості), так і опредметненням (перетвореннямідей, цілей в реальні предмети, явища). В процесі своєї реалізації потребилюдини, перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися,перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, зновуперейти з ідеальної форми існування в матеріальну. Незважаючи на те, щосвідомість є суб'єктивна реальність, позбавлена всілякої тілесності, можливостісприйняття з допомогою органів відчуттів, її можна вивчати завдяки їїорганічному зв'язку з матеріальними процесами. Свідомість виявляється черезмову, як її матеріального носія, втілення норм свідомості, вона проявляєтьсячерез практичні дії та їх наслідки.
Біологічні передумови виникнення свідомості з можливості перетворилися надійсність завдяки включенню в антропогенез соціальних факторів, головні з яких— праця, колективний спосіб життя та членороздільна мова. Вище було показановирішальну роль у цьому практичної діяльності. Але не менше значення мала йпоява мови. Мова така ж давня, як і свідомість. Сутність мови виявляється в їїдвоєдиній функції: бути засобом спілкування і знаряддям мислення. Мова — це сампроцес спілкування, обміну думками, відчуттями, побажаннями, цілепокладаннями іт.п. За допомогою мови думки, емоції окремих людей перетворюються з їхособистого надбання в суспільне, в духовне багатство всього суспільства.Завдяки мові продукти свідомості і форми свідомості є загальнозначущимиявищами, їх можна засвоювати від попередніх поколінь і передавати наступним.Таким чином свідомість об'єктивується у формах матеріальної і духовної культурилюдства. Будучи суспільною за своїм походженням і сутністю, свідомістьреалізується через свідомість окремих індивідів.
Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомістьвипереджає практичну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка визначає спосіб іхарактер самої практичної дії.
Людина одержує інформацію не тільки за допомогою звичайної мови, а йштучних мов різних знакових систем (мова математики, кібернетики, системасимволів, азбука Морзе і т. п.). Знак — це матеріальний предмет, який виконує вспілкуванні роль представника чогось і використовується для одержання,збереження, перетворення та передачі інформації. Знакові системи виникли ірозвиваються як матеріальна форма, в якій реалізується свідомість, мислення,інформаційні процеси в суспільстві, а в наш час і в техніці (особливо вкомп'ютерній). Вихідною знаковою системою є звичайна, природна мова.
Будучи відбиттям суспільного буття людей, свідомість має активний,творчий характер. Творчість — це продуктивна людська діяльність, здатнапороджувати якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного значення.Головна цінність відображуваної діяльності людської свідомості полягає утворчому її функціонуванні, коли розпредметнення результатів попередньоїдіяльності супроводжується внесенням у них нового змісту, що істотно змінюєпопередній зміст. Зв'язок з реальним світом здійснює не сама по собісвідомість, а реальні люди, які практично перетворюють світ. Свідомість черезпрактику здійснює зворотний вплив на дійсність, що її породила. Активністьхарактерна не тільки індивідуальній, а й суспільній свідомості, насампередпрогресивним ідеям, які, оволодівши масами, стають «матеріальною силою».
 
6. Закони розвитку буття
Поняття діалектики в історії філософії використовувалось у різнихзначеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво виявлення істини шляхомзіткнення протилежних думок, спосіб ведення бесіди (звідси і назва — від грец.діалего — веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика — це своєрідний ієдино правильний метод пізнання.
Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого початку набулависокого інтелектуального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконаннявимагає від співрозмовників великої майстерності, підготовки.
Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безперервнорухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового.
У філософів різних часів і епох — від античних до класиків німецькоїфілософії — було дуже багато тлумачень діалектики. Але діалектика в їїконцептуальній формі виникла в культурі пізніше. У вигляді стрункої теоретичноїсистеми вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і воб'єктивно-ідеалістичній формі.
Саме як система діалектика являє собою єдність принципів, законів ікатегорій. Крім цього, слід розрізняти два види діалектики — об 'єктивну, якаіснує і діє в самих речах, і суб 'єктивну, яка існує в людському мисленні, яквідображення об'єктивної діалектики. Тому діалектика як теорія виконує двіосновні функції — світоглядну та методологічну, тобто вчить, як ми повинніпідходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, зміни, стрибків —на відміну від метафізики, яка розглядає все сталим, незмінним.
Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї, яківідображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконуютьметодологічну функцію в її побудові.
До основних принципів діалектики належать:
— принцип розвитку,
— принцип об'єктивності;
— принцип детермінації;
— принцип тотожності об'єктивної і суб'єктивної діалектики;
— принцип взаємозв'язку.
Філософія вивчає універсальні зв 'язки. Вони становлять предметдіалектики, а формою їх пізнання, фіксації виступають категорії діалектики. Вкатегоріях фіксуються знання, риси, відношення, які властиві всьому буттю.Категорії діалектики формуються на відповідних етапах історичного розвиткусуспільства. В категоріях діалектики тісно пов'язане об'єктивне знання провідповідну форму зв'язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається іобмірковується цей зв'язок.
Серед різноманітних зв'язків реального світу філософське пізнаннявиділило різні типи їх існування.
І. Універсальні зв 'язки буття, які фіксують категорії діалектики:
1. Одиничне, загальне та особливе.
2. Явище і сутність.
3. Діалектичні закономірності як форма зв'язку.
II. Структурні зв 'язки буття:
1. Частина і ціле, принцип цілісності.
2. Форма і зміст.
3. Система, елемент, структура. Принцип системності.
III. Зв 'язки детермінації:
1. Причинні зв'язки.
2. Необхідність і випадковість.
3. Можливість і дійсність.
4. Концепція детермінізму та її протилежність — індетермінізм. Доосновних діалектичних законів належать:
1) закон взаємного переходу кількісних і якісних змін;
2) закон єдності і боротьби протилежностей;
3) закон заперечення заперечення.
Розглянемо кожний закон окремо. Вивчення закону взаємного переходукількісних і якісних змін необхідно починати з визначення таких понять, якякість, кількість, міра.
Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі єтотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і,втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якістьвиявляє себе через властивість. Кількість — це зовнішня визначеність предмета,яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, якепрактично не пов'язано з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собоювзаємопов'язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається вкатегорії міри. Міра показує межу, в якій предмети залишаються якісновизначеними.
Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певнимкількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення новоїякості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає новаякість.
Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдякистрибкам. Стрибки розрізняють за:
— характером;
— змістом;
— формою їхнього прояву та ін.
Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабомстрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначніісторичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного стану предмета доіншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими (типу вибуху) таповільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від однієїякості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєїміри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповіднозреагувати на нього.
Закон єдності і боротьби протилежностей є одним з основних законівдіалектики, який визначає внутрішнє джерело руху {розвитку в природі,суспільстві та пізнанні.
Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманнихпроцесам і явищам об'єктивної дійсності — боротьбі протилежностей. Кожнийпредмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємнопереходять одна в одну, перебувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збігпротилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну,одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності нелише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи,стикуються між собою, вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різнихформ. Боротьба протилежностей веде зрештою до розв'язання суперечності, яка єпереходом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набувають новихпритаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьбапротилежностей приводить до розвитку, під яким ми розуміємо зміни, пов'язані зоновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами,перетворення їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення.
Для розвитку характерна інтегративність (нагромадження нових ознак наоснові синтезу старих). Саме розвиток є нескінченним і парадоксальним. Вищеприсутнє в нижчому у вигляді можливості (в хімізмі є можливість виникненняживого, в живому — людини). Можливість не є небуття, це потенційне буття. Усвіті ніщо не виникає тільки через можливість, все виникає через об'єктивнунеобхідність. В суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищихназивається прогресом. Прогрес має місце там, де підвищується рівеньорганізації системи, її цілісності, пристосованості до середовища,функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високимрівнем наступного розвитку.
Закон заперечення заперечення є також одним з основних законівдіалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічнудіалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Схематичнодіалектичні заперечення можна показати так:
/>/>/>ТЕЗА                            АНТИТЕЗА
СИНТЕЗ
Теза — така форма думки (судження), в якій щось стверджується. Антитеза —заперечення тези і перетворення її на свою протилежність.
Синтез у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним моментомнаступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їхна вищому рівні.
Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й перехід відодного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.
Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовленесуперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісногоперетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають,загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стаєнеможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відносин протилежностей урамках певної суперечності має свої етапи:
1) вихідний стан об'єкта;
2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, перетворення об'єктана свою протилежність (тобто перше заперечення вихідного стану);
3) розв'язання суперечності, перетворення цієї протилежності на своюпротилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібитоповернення до вихідного.
В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, авесь процес — запереченням заперечення.
Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічневідкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає моментвнутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змістустарої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливостінового заперечення. Сутністю закону заперечення заперечення є відображеннянапряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвиткувнутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність якхарактерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігаєтьсяте позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку у вихідному пункті та вйого запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте,механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступаєяк діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадійрозвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехіду вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихіднийхарактер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вжеступені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовленаособливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадіїруху внутрішніх суперечностей від їхнього зародження до розв'язання. Остання стадія,стадія розв'язання суперечностей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, щовона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новійвищій основі.
В об'єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистомувигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей. Багатосистемністьпредметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов,суперечностей, тенденцій.

ТЕМА 10. ГНОСЕОЛОГІЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Природа і призначення процесу пізнання.
2. Практика як основа і рушійна сила пізнання.
3. Пізнання як процес відображення реальної дійсності, його основні види.
4. Поняття істини, її види, шляхи досягнення.
5. Практика як критерій істини, її абсолютний і відносний характер.
6. Специфіка наукового пізнання.
 7. Поняття науки, її види і функції.
8. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
9. Форми і методи наукового пізнання. Особливості методів соціальногодослідження.
Конспективний виклад теми:
1. Природа і призначення процесу пізнання
Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишньогосвіту і самої себе. Люди не можуть жити, перетворювати природу без знань.Пізнання — це таке функціонування свідомості, в результаті якого виникають новізнання. Воно є невід'ємним компонентом матеріально-практичної діяльності, хоч іне позбавлене певної відносної самостійності. На відміну від практики, яка єматеріальною діяльністю, пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу.Практика, як спосіб задоволення потреб людини, може бути успішною тоді, коливона супроводжується творчим пізнанням об'єктів, їх моделюванням, планом їхперетворення. Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допомогоюмови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності (або ті, щодійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усіїх можливі модифікації.
Основними засадами наукової теорії пізнання є визнання об'єктивноїреальності світу, відображення його в свідомості людини, практики як основипізнання й критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесунаближення суб'єкта до об'єкта, руху від незнання до знання, від неповного,неточного знання до знання все повнішого і точнішого.
2. Практика як основа і рушійна сила пізнання
Пізнання носить суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою.Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано — черезматеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах,джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичнийрозвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яказаймається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, питання проможливість пізнання світу є зворотною стороною основного питання філософії —про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Науковафілософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальнійдійсності немає нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розумлюдини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнанняприроди, суспільства, називається агностицизмом (грец. а — не, §по8І8 —знання). Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином посиланнямна наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.
Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єктивного йоб'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальнаістота, яка має свідомість—суспільна людина.
Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили вколо практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільстваоб'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання маєсуспільно-історичний характер.
Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мислення, не дані людинівід природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окремалюдина навчається мислити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.
3. Пізнання якпроцес відображення реальної дійсності, його основні види
Пізнання відображає дійсність у формі образів. Образ — є форма і продуктсуб'єктивного, ідеального відображення об'єктивної реальності у свідомостілюдини. Образи за своїм змістом відповідають предметам, явищам, які вонивідображають. Основними формами відображення є живе споглядання та його форми —відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішнійбік речей, і мислення (поняття, судження, умовивід тощо), що полягає вабстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу і оперуванні абстракціями.
Чуттєве відображення базується на безпосередній взаємодії суб'єкта іоб'єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. Навідміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактнемислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракції.Виділяючи загальне в предметах і явищах, мислення переходить від знання явищадо знання сутності речей. Тим самим воно дає змогу піднятися до пізнаннявсезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософіїбули філософи, які надавали перевагу живому спогляданню {сенсуалісти,емпірики), і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням(раціоналісти). Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вонидіалектично взаємопов'язані, доповнюють одна одну.
В результаті активності суб'єкта, його творчої уяви, фантазії, інтуїціївідбуваються якісні переходи від чуттєвих форм відображення до логічних, відемпіричного рівня до теоретичного, від знання явища до знання сутності.Інтуїція (лат. Intuitio —уважно дивлюсь) — спосіб пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чиумовивід на відміну від опосередкованого послідовного логічного мислення.Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що першевідкриває елементи вже відомого людині буття, друге — нові сфери буття,створюючи фундамент для логічних відкриттів. Кінцевою метою пізнання єдосягнення істини.
4. Поняття істини, її види, шляхи досягнення
Істина є правильне відображення суб'єктом об'єктивної дійсності,підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка — цезміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається як істинне(цю думку треба спростовувати). Основна проблема теорії істини — як можнавстановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які постійнорозвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основніхарактеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність іперевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, єсуб'єктивною за формою і об'єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моментусуб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностицизму. На противагуцим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об'єктивної істини.
Об'єктивна істина — це такий зміст знань, який не залежить ні від окремоїлюдини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає їїнезалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була ізалишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини.
Визнання об'єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншійформі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання прощось. В принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тількипізнання, а й його об'єкт — навколишній світ, то людство може тількинаближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно встановленіфакти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлятьпізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсолютна істина —в широкому розумінні — це всеосяжна істина про реальність в цілому, абореальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує якмомент пізнання. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відноснаістина вказує на обмеженість правильного знання про щось. Наприклад, тіласкладаються із атомів, вода кипить при температурі 100° тощо. У кожнійвідносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютногов наших знаннях веде до догматизму, «омертвіння» знань, а абсолютизаціявідносного — до релятивізму (лат. — відносний), тобто до агностицизму,фактичної відмови від пізнання.
З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступнаїї фундаментальна характеристика — конкретність.
Конкретність істини — це така її ознака, за якою істинність того чиіншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певнійвизначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановкапитання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеногорішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий дощ?» — отримаємовідповідь — «і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина завждиконкретна.
5. Практика,як критерій істини, її абсолютний і відносний характер
Яким же чином ми можемо переконатися, чи правильні наші знання, чипомилкові? В кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики. Практикарізноманітна — від повсякденного життєвого досвіду до складних науковихекспериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об'єктивнимкритерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так, якпередбачалося, то це означає, що наші уявлення про нього правильні. Практикаісторично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відноснийкритерій. Про цю та інші проблеми пізнання студенти більш докладно можутьдізнатися з рекомендованих підручників.
Крім вказаного критерію, є багато інших критеріїв істини: логічний,прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний,екзистенціальний, інтуїтивний та ін.
6. Специфіка наукового пізнання
Наукове пізнання. При вивченні цієї теми особливу увагу слід звернути наособливості наукового пізнання, як його вищої форми.
Наукове пізнання — це такий рівень функціонування свідомості, врезультаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, а йдля суспільства в цілому. Нові знання є результатом професіональної діяльностівчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання,спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику.
7. Поняття науки, її види і функції
Наука є системою понять про дійсність і має на меті дослідження на основіпевних методів пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства імислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства,людини. Наука — це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, іпрактична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства,її питома вага постійно зростає. Наука виконує такі основні функції:пізнавальну, культурно-світоглядну, функцію безпосередньої продуктивної сили,прогностичну, функцію духовного перетворення світу. Наука має справу зособливим набором об'єктів реальності, які не можна звести до об'єктівповсякденного досвіду. Для опису цих об'єктів, незвичайних з точки зоруздорового глузду, наука виробила спеціальну мову, понятійний апарат, а длябезпосереднього впливу на них наука створила систему спеціальних знарядь(інструменти виміру, різні прилади тощо), які дають змогу виявити можливий їхстан в умовах, що піддаються контролю суб'єкта. Наука формує специфічні способиобґрунтування істинності знань: експериментальний контроль за одержанимзнанням, виведення одних знань з інших, правильність яких вже доведена.; Запредметом дослідження науки поділяються на природні — технічні, (вивчаютьзакони природи і способи їхнього освоєння), суспільні (об'єктом тут виступаютьрізні суспільні явища та їхні закони), гуманітарні (вивчають саму людину якособистість). Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об'єкта.Так, в природничих науках одним із головних способів дослідження є експеримент,а в суспільних науках — статистика.
8. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання
Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
Емпіричний (грец. еmреіrіа— досвід) — це такий рівеньзнання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень таекспериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованогопевною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, щовін включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогоюорганів відчуттів або приладів, що їх доповнюють; дає знання зовнішніх, видимихзв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищбез пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти йспіввідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол,зведені в таблицю чи подані графічно тощо.
Теоретичне пізнання (грец. — розгляд, дослідження) — це пояснення підставвідтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і міститьвідомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні миодержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення.
Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові йзагальні теорії. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно даєрозуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє. Метафізичнийпідхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання виявляється взапереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричне пізнанняможе випереджати теоретичне, а теоретичне — емпіричне. Суперечності міжемпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнанняі критерієм істини.
Студентам необхідно звернути увагу на засвоєння таких понять, як «факт»,«спостереження», «експеримент», «абстракція», «ідеалізація» та ін.
9. Форми іметоди наукового пізнання. Особливості методів соціального дослідження
Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розвитку знаньрегулюється певними методами й прийомами. Виявлення і розробка таких норм,правил, методів і прийомів складає предмет логіки і методології науковогопізнання. При цьому логіка дає правила виведення одних знань з інших, правилавизначення понять. Методи наукового пізнання — способи, що застосовуютьсясвідомо на основі знання загальних законів природи суспільства і мислення,особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання.За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові таметоди окремих наук, а за сферою застосування — на емпіричні й теоретичні.Кожний з них відображає дійсність у певних формах.
Наукове пізнання:
Схема 4Методи Рівні Форми Сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, аксіоматични, системно-структурний, математичний та ін. Теоретичний
Наукова картина сві-
ту, теорія, система зако-
нів, теоретичні поняття,
ідея Моделювання, аналогія, порівняння, індукція, дедукція, аналіз-синтез, абстрагування
Факт, гіпотеза, проб-
лема, концепція Опис, вимір, експеримент, спостереження Емпіричний
Емпіричні закони,
емпіричні поняття, факти
Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людськомупізнанню в цілому, на базі яких будується як наукове, так і повсякденне знання.Вони називаються загальнологічними і подані всередині схеми 4. Наукове пізнаннявиробило також і свої спеціальні методи, головні з яких представлені вище. Забраком місця ми позбавлені можливості дати пояснення до кожного з методівпізнання. Тому студентам слід буде прочитати про це у відповідних розділах рекомендованихпідручників.
Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер маєсоціальне пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальномупізнанні суб'єкт і об'єкт збігаються, відображення дійсності відбувається черезінтереси людей, які можуть сприяти об'єктивному пізнанню, а можуть бути ісерйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основномуймовірний статистичний характер.
Наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе постановку проблеми,висування гіпотез, збір фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою,розробку теорії, яка дає вирішення поставленої проблеми.
Всі наукові методи взаємопов'язані. Об'єктивною основою всього єдіалектика зв 'язку між поодиноким, особливим і загальним. Філософським методомсучасного наукового пізнання є матеріалістична діалектика, методологічнафункція якої реалізується через систему категорій, принципів і законів.Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контекстісуспільно-практичної діяльності і дає змогу оцінювати перспективи пізнавальногопроцесу.

ТЕМА 11.СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ: ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Поняття суспільства.
2. Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства.
3. Філософська антропологія про людину.
4. Закони суспільства, їхній характер і особливості.
5. Соціально-філософський зміст категорії «суспільне виробництво».
6. Поняття суспільно-економічної формації та її структура.
7. Рушійні сили та суб'єкти історичного процесу.
8. Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку.
Конспективний виклад теми:
 
1. Поняття суспільства
Передусім слід звернути увагу на багатозначність поняття «суспільство».Існує концепція, що суспільство — це частина природи, яка відокремилась і томупродовжує жити і розвиватись за законами природи (натуралістична трактовка,теорія соціального дарвінізму, де головне в суспільстві — боротьба видів абокласів, виживання сильних).
Друга концепція — феноменологічна — суспільство розглядається яксередовище людини з її суперечливими зв'язками і відносинами.
Третя концепція — діалектико-матеріалістична — суспільство розглядаєтьсяяк соціальна форма руху матерії, яка має спеціальний статус і свої особливості.Основною категорією цього статусу є наявність суспільного буття, щорозвивається під егідою людини.
Четверта концепція — соціологічна — суспільство розглядається як людствов цілому, як історично визначений спосіб існування і спілкування людей в їхсукупності.
Найбільш доцільно поняття суспільства розглядати не як конгломератсукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну системуісторично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесідіяльності людей, пов'язаної з приведенням природи і власного життя увідповідність до своїх потреб.
Але мало сказати, що суспільство — це система. До цього слід додати, щонаявність розумних людей у ньому перетворює систему на живий, вічно рухомий івідновлюваний механізм, який має свій початок, розвиток, занепад і перехід донового ступеня. Інакше кажучи, розглядати феномен суспільства ми повинні завждидіалектично.
 
2.Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства
Існують два підходи до розуміння суспільства та його історії —матеріалістичний та ідеалістичний. Ідеалістичний підхід, який першопричиноюрозвитку суспільства вважає дух, ідею, свідомість (наприклад, вчення просоціальний поступ як результат розвитку абсолютної ідеї).
Матеріалістичний підхід, який визнає, що суспільство розвивається в першучергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К. Маркс розглядаєнаявність у суспільстві двох факторів — матеріального та ідеального.Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявностівиробничих відносин, які у своїй сукупності становлять економічний базиссуспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних і становлять у своїйсукупності надбудову. Отже, К. Маркс, на відміну від ідеалістичного, ввів вісторіографію принцип матеріалістичного розуміння історії, суть якого зводитьсядо того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а навпаки,суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразомрозв'язання основного питання філософії в його першій частині (по відношенню доаналізу суспільної реальності в матеріалістичному підході), і цим принципом миможемо керуватись у своїй науковій та практичній роботі.
З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно «поглинати» всюсвідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, щосуспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повиннаактивно впливати на розвиток суспільного буття.
Визначимося щодо суті основних категорій у соціальній філософії.Суспільне буття — це категорія, що виражає всі сторони і види матеріальногожиття людини (матеріальне виробництво, побут, сім'я, відпочинок тощо).
Суспільна свідомість — це духовне життя людини, це відображеннясуспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривнийзв'язок, у якому домінуючим має бути буття (тобто економічна сторона). Якийхарактер має буття (тобто виробничі відносини), такий характер має ісуспільство, його побут, державна система тощо. Отже, щоб вийти з кризи, нашомусуспільству слід передовсім вдосконалювати економічну систему, здійснюватироздержавлення власності, налагоджувати фінансово-кредитну, банківську системутощо.
 
3. Філософська антропологія про людину
Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостейта атрибутів людини. Будучи абстракцією, це поняття має два реальних втілення —окрема людина та людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, вільною відінших людиною із своїм власним життям, поглядами, цінностями і т. п., є людиноюнастільки, наскільки в ньому (кожному з нас) є спільного всім людям. Людство вцілому складається з окремих людей, і кожна окрема людина є членом людськоїспільноти. Людина та суспільство є предметом вивчення багатьох наук — анатомії,психології, медицини і т. п., проте вони вивчають людину абстрактно: їхцікавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина в усій повноті їїпроявів піддається осмисленню тільки засобами та методами філософії. Людина вціломуЛ5езвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення такоїдисципліни, як філософська антропологія; соціальне буття людини вивчаєсоціальна філософія.
Питання: «Що таке людина?» — одне з найдавніших питань, які ставило собілюдство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родо-видовевизначення, як наприклад: людина — це політична тварина, людина — це розумнатварина, людина — це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, якітаким чином намагались розв'язати проблему сутності людини, можна умовнорозподілити на два напрями: перший — це біологічні теорії, другий — теоріїсоціологічні. Перші теорії виходять з розуміння людини як частини природи інамагаються дати визначення людині як біологічному видові. Теоретичнанеспроможність таких теорій виявляється в тому, що практично неможливо виділитиякусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих істот,оскільки і у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементисоціальної організації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії вкінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони, так чиінакше, намагаються підмінити моральні принципи біологічними — природногодобору, розвитку популяції і т. ін. Другий вид теорій — теорії соціологічні.Вони намагаються звести сутність людини до її приналежності до соціальноїструктури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиноюсуспільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравимприкладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини — цесукупність усіх суспільних відносин. Теоретична недостатність подібних теорійполягає в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних,виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявівлюдського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються принципомсоціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської особистості.
Обидва види теорій мають спільну рису — вони намагаються зрозуміти людинуяк частину чогось — природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину нетільки якихось окремих параметрів, а й випускаючи з поля зору фундаментальнувластивість людини — бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Людина не єчастиною чогось, вона завжди є цілим. Вперше такий підхід до людини був"сформований ще в античності. Він виявляється вже у відомій тезі Протагора проте, що людина є мірою всіх речей. Філософи античності вперше назвали людинумікрокосмом, тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму— великого світу. Між мікрокосмом та макрокосмом існує аналогія — все, що є всвіті великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світовіза багатством своїх проявів. Підходячи до людини як до цілісності, ми повиннівизнати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих начал, що не можутьбути зведені одне до одного. В історії філософії виділяли різні людські начала.Найзагальнішими із них є: тіло та душа, матеріальне та духовне, розум і воля.Найочевиднішими началами людини є тіло та душа. Тіло —- це чуттєве видиме в людині,її фізична основа. Душа — це те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись,відчувати задоволення та страждати. Душа — це життя; бездушними в прямомурозумінні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному — людину, яка неможе або не хоче відчувати біль та радість. Життя людини відбувається в двохплощинах — матеріальній та духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живезгідно із законами матеріального світу, але, будучи істотою духовною, не можебути зведеною тільки до цих законів. Людина живе в єдності своїх матеріальнихта духовних проявів: її дух обтяжений тілом, а тіло — одухотворене. Саме дотакої єдності матеріального та духовного в людині звертаються нетрадиційнамедицина та східні філософські традиції. Поєднуючи матеріальне та духовне,людина проте є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє,то ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине людське Я,яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком мислення та діїлюдини, і ми можемо виділити дві духовні потенції людини — розум та волю. Вониє невід'ємними атрибутами поняття людини. Будь-яка дія людини є осмисленою,інакше кажучи, людина спочатку думає, а потім робить, або, для того, щоб щосьзробити, людині потрібно спочатку це обдумати. Думка є необхідною, аленедостатньою для людської дії, бо обдумавши щось, людина повинна ще захотіти цезробити. Невід'ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якійситуації, в кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щобщось осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким жевольовим актом, як і будь-який людський вчинок. Аналіз цих начал показує, що,розглядаючи людину, як цілісність, ми можемо продуктивно осмислити як буттяокремої людини у всіх його проявах, так і історію людства в цілому. Проте, чидостатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщоми знаємо, як функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб заставитифункціонувати власний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя тапоходження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенсвласного життя? Замислившись над цими запитаннями, ми можемо дійти до тоговисновку, з якого постає філософія європейського екзистенціалізму, що із сутностілюдини зовсім не випливає існування окремої людини. Швидше — навпаки, існуванняокремої людини є первинним по відношенню до людської сутності, тобто кожен ізнас, навіть будучи ознайомленим з усім досвідом людства, змушений щоразусамостійно, на свій страх і ризик, відповідати на питання, які висуває передним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є ніщо, їйналежить «з нуля» створювати себе як людину. Такий висновок філософіїпідтверджується і біологічною наукою — на відміну від інших істот, поведінкалюдини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межамилюдського суспільства, дитина не може стати людиною, в той самий час, якдомашні тварини, що виростають в умовах людської сім'ї, цілком відповідають природісвого біологічного виду. Відтак, людська природа не задається людській істотівід народження. Від народження людській істоті дана лише свобода стати чи нестати людиною. Свобода волі людини має два виміри — негативний та позитивний.Негативний вимір свободи полягає в тому, що людина завжди може сказати «ні»будь-кому з будь-якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може сказати «ні»будь-якій спробі її цивілізувати і вирости істотою асоціальною в тому чи іншомувідношенні. Які б не були причини такого заперечення, ці причини є вторинні повідношенню до свободи волі людини. Будучи істотою вільною, людина незобов'язана бути розумною, і може сказати «ні» тільки тому, що має на це право.Позитивний вимір свободи волі людини передбачає осмисленість її дій. Осмислюючисебе, своє становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитисьвід чогось, вона може спрямовувати свої дії на досягнення якоїсь позитивноїякості, на створення чогось.
Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає засвої вчинки, навіть відмова від чогось є вчинком. Поняття свободи тавідповідальності у різних вимірах передбачають дві різні характеристики людини— її здатність бути особою та особистістю. Особа — це термін, запозичений зюриспруденції, особистість — з етики. І особа, і особистість людинипередбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через тувідповідальність, яку вони передбачають. Особа — це людина, наділена негативноюсвободою; для неї характерним є принцип юридичної відповідальності, згідно зяким людина відповідає за свої вчинки незалежно від знання чи незнання закону,якого вони стосуються. Особистість наділена позитивною свободою, оскільки нанеї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина невідповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що такедобро і зло, людина здатна на добрі та погані вчинки.
Поняття особи та особистості не слід змішувати з поняттям індивіду таіндивідуальності. Особа — це член суспільства, особистість є рівновеликоюсуспільству, в той час як індивід —- частина сукупності індивідів, аіндивідуальність — це те, що відрізняє окремого індивіда від інших.Індивідуальність не робить людину унікальною, оскільки ґрунтується на загальнихвластивостях людей. Наприклад, зовнішність людини є індивідуальною, алеособливості будови її тіла, кольору очей, волосся лише підкреслюють те, що вонамає ці атрибути, необхідні для людини. Унікальність людини не в тих деталях,якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування іособистість окремої людини — явище унікальне і є найвищою цінністю для неїсамої і для суспільства. Унікальність полягає в тому, щоб бути такою, як всі,але своїм, неповторним чином.
Існування окремої людини є первісним по відношенню до людської сутності.Людина може міняти себе, свою сутність, проте їй не підвладне власне існування.Людина приречена бути, вона суща у світі незалежно від власної волі. Людинаприречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій страх і ризик зважуватиі вирішувати правильність чи неправильність своїх вчинків. Людина обмежена всвоєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не можевирішувати питання власного життя чи смерті. їй підвладна тільки тривалістьжиття та термін смерті. Проте фундаментальною характеристикою людини є їїздатність до самотрансценденції— виходу за власні межі як в мисленні, так і вдії. Людина здатна жити й віддавати своє життя заради того, що не зводиться доїї власного існування. Людина здатна до пізнання різних істин, вона здатна длястворення матеріальних цінностей, які безпосередньо не випливають з їїіснування; людина здатна долати межі свого існування через віру, надію, любов.

4. Закони суспільства, їхній характер і особливості
Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного розвитку.Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і необоротнийхарактер, деякі філософи (особливо ідеалістичного напряму) взагалі заперечуютьіснування об'єктивних законів історичного розвитку і тим самим відмовляютьсявід раціонального керування суспільними процесами і передбачення їхніхперспектив. Більшість філософів все-таки вважає, що закони існують, щоісторичні процеси пізнавані, але трактує їх пізнаваність через ідеалістичнуаргументацію (наприклад, як у Гегеля — пізнаваність історії через пізнанняабсолютної ідеї).
Діалектико-матеріалістичне розуміння законів суспільства полягає у тому,що ці закони існують, вони мають об'єктивний характер, але разом з тим суттєвовідрізняються від законів природи. Закони природи, як правило, діють вічно і єнезмінними. Закони суспільства, суб'єктом розвитку якого є людина, носятьісторичний характер (тобто змінюються) і мають суб'єктивний відтінок, боздійснюються не тільки через об'єктивні умови, але й суб'єктивні фактори,створювані суб'єктом. Тобто, дія людини через закон не відповідає адекватномурезультату дії (в цьому великий парадокс, який треба кожного разу вирішувати).Тому суспільні закони діють у двох напрямах: вони є і фіксаторами наявних відносин,і разом з тим регуляторами історичного процесу (наприклад, закон вартості).
 
5.Соціально-філософський зміст категорії «суспільне виробництво»
Як показав К. Маркс, основним фактором існування і розвитку суспільства єсуспільне виробництво. Воно являє собою трудову діяльність людей, спрямовану настворення споживчих вартостей, необхідних для існування та розвитку людства.Людина виступає в цьому процесі як суб'єкт, мета та засіб (фактор) виробництва.Суспільне виробництво як таке поділяється на матеріальне та духовне.Матеріальне виробництво має на меті перетворити предмети природи на предметизадоволення людських потреб. Духовне виробництво покликано створювати духовніцінності, які покращують матеріальне виробництво, збагачують людей знаннями тадосвідом, змінюють потенціал робочої сили.
Спосіб виробництва — це спосіб створення матеріальних благ (засобіввиробництва і засобів існування), необхідних для життя та розвитку суспільства.
Спосіб виробництва включає продуктивні сили та виробничі відносини.Продуктивні сили виражають відношення виробництва до природи і складаються іззнарядь і засобів виробництва та людей, які його обслуговують, а також знань,досвіду та науки, які вони використовують.
Виробничі відносини — це відносини, що виникають у процесі виробництва.Вони носять об'єктивний характер, залежать від характеру відношення до знарядьпраці, виробленої продукції, до власності. Якщо ж власність відчужена, товідношення набувають антагоністичного характеру. Якщо ж власність, засобивиробництва перебувають у руках виробника, то виробничі відносини набуваютьнеантагоністичного характеру.
Для гармонійного функціонування виробництва існує і повинен спрацьовуватиосновний соціологічний закон: закон відповідності виробничих відносин характерута рівню розвитку продуктивних сил. Якщо таке співвідношення порушується, то всуспільстві виникають аномалії, які вирішуються соціальними революціями абосоціально-економічними реформами.
 
6. Поняття суспільно-економічної формації та її структура
Для історико-філософського вивчення процесу розвитку суспільства К.Марксом була введена така важлива категорія, як суспільно-економічна формація(СЕФ). Вона виражає тип суспільства, що характеризується своїм способомвиробництва і відповідними йому виробничими відносинами. Суспільству відомітакі типи формацій: первісний і рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм,комунізм (перша стадія — соціалізм), постіндустріальні країни іпосткомуністичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурнимиелементами СЕФ є базис та надбудова, а також надбазові та надбудовні елементи —нація, мова, культура, побут, сім'я та ін.
Базисом називається сукупність усіх виробничих відносин, що складаються всуспільстві. Можна дотримуватися й іншого визначення: базис є сукупність наявниху суспільстві економічних укладів. Надбудова — це відображення базиснихвідносин в ідеалізованій формі. Вона існує для захисту базису і складається зтрьох елементів:
1) сукупності ідей, теорій;
2) наявності відповідних інститутів та організацій, які культивують ціідеї, теорії (центральною серед них є держава);
3) наявності ідеологічної спрямованості — забезпечення функціонуванняпанівного ладу. Між базисом та надбудовою існує діалектичний зв'язок, в якомупровідне місце посідає базис.
Для правильного розуміння життєдіяльності суспільства велике значення маєйого соціальна структура. Це сукупність соціальних спільностей, класів, націй,соціальних груп, прошарків тощо. Кожна з цих спільностей має свої об'єктивні йсуб'єктивні чинники утворення та функціонування. Головним елементом соціальноїструктури є класи. Це найбільш масові і безпосередньо пов'язані з процесомвиробництва групи людей, що різняться між собою:
1) за своїм місцем в історично означеній системі виробництва;
2) за відношенням до засобів виробництва (основний критерій);
3) за роллю в суспільній організації, а також методами і формамирозподілу національного продукту (визначення за В. І. Леніним).
Класи виникли на тому етапі розвитку суспільства, коли у виробництваз'явився додатковий продукт і можливість його відчуження. Поява антагоністичнихкласів породила класову боротьбу, яка приводила до соціальних революцій. Уфілософії поряд з теорією класів і класової боротьби розробляються теоріястратифікації, тобто розподілу суспільства на окремі соціальні групи (страти),і теорія формування середнього класу на основі демократичної приватизаціївласності, яка повинна забезпечувати єдність та гармонію суспільних сил.
Важливим елементом соціальної структури є також нація. Нація — цесукупність людей, яка історично склалася на основі певного етносу (етносів),має свою територію, мову, побут, традиції і звичаї, психічний склад і пов'язанасталими економічними зв'язками. Нація є основою державності. Боротьба засуверенітет, за встановлення своєї державності приводить донаціонально-визвольної боротьби. Існують дві тенденції у вирішеннінаціонального питання — тенденція консолідації (об'єднання) націй і тенденціянаціонального визначення. На даному етапі перемагає друга тенденція.
 
7. Рушійні сили та суб'єкти історичного процесу
Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктівісторичного процесу.
1. Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби,інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними,матеріальними і духовними.
2. Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси іособи. Справжнім творцем історії є народ, народні маси. Вони породжуютьісторичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний, так і негативний)на хід історії. Існують два хибні підходи до природи історичного процесу —фаталізм та волюнтаризм.
Фаталізм — це філософські погляди, які стверджують, що історичний процесє фатальним, неминучим, а народні маси та історичні особи не мають впливу найого розвиток.
Волюнтаризм — це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивнізакони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силоюза допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизмута культу особи.
3. Рушійною силою суспільства є соціальна революція. її роль полягає вдокорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні новоїсуспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типиреволюцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером ірушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси,прогресивні класи та виразники їхніх інтересів — партії. Соціальні революціїможуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогоюдокорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні тасуб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції— мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції,яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин)політичними та економічними методами за допомогою реформ.
4. Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку,економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивнимисилами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство додотримання загального соціологічного закону — закону відповідності виробничихвідносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги міжними.
5. Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система,найбільш яскраво виражена у формі держави.
Політична система — це система політичних партій, організацій,інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить донадбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентомнадбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичнимизасобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагодиміж ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, щодержава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, заяким держава — це орган управління і досягнення злагоди в суспільстві.
Тип держави завжди відповідає типові суспільства — рабовласницька, феодальна,капіталістична, соціалістична, постсоціалістична.
Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи,розвідку, бюрократичний апарат тощо виконує дві функції — внутрішню і зовнішню.
Основними формами правління є монархія, конституційна монархія,республіка (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська,парламентська, президентська). В країнах СНД та Україні йде боротьба застворення незалежних демократичних правових держав з існуванням парламенту(законодавчої), президента (виконавчої) та судової влади (за наявностібагатопартійної системи).
 
8. Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку
З'ясувавши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу,слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв іхарактеру протиріч.
Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи-песимісти взагалізаперечують існування суспільного прогресу. З точки зорудіалектико-матеріалістичного розуміння, прогрес існує об'єктивно, незважаючи нанаявність у ньому серйозних протиріч (економічні негаразди, міжнаціональнанапруженість, економічна криза тощо). Об'єктивною причиною соціального прогресує саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і є, маєтимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес.
Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил,виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії — освіта, рівень демократії тасвободи, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресує зміна суспільно-економічних формацій, культур, епох, поворотних моментівісторії тощо. Прогрес буває двох типів — прогрес антагоністичного суспільства,який є тимчасовим і досягається в результаті боротьби класів, і прогрес неантагоністичногосуспільства, який є постійним і досягається співпрацею всіх класів та групсуспільства.
Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активнийпроцес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення,експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільногопрогресу (наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні такраїнах СНД).

ТЕМА 12.ФІЛОСОФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Методології та стилі мислення.
2. Рівні методологій.
3. Основні методи наукового пізнання.
4. Економічна діяльність і мораль.
5. Проблема гуманізації економічної освіти.
Конспективний виклад теми:
 
1. Методології та стилі мислення
На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталенихпринципів мислення (парадигма) та певний стиль мислення, який требавраховувати. Для класичного періоду в мисленні були характерні наочність,механістичний підхід, метафізичне поняття істини (істина як вічна категоріявиступає у двох формах — «Так» або «Ні»), раціоналізм — віра в пізнання істиниза допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування випадковостей і т. ін. Усучасний період в стилі мислення превалює діалектичний підхід, сумісністьперервного й неперервного, визнається принцип доповнюваності, багатозначністьлогічних термінів, альтернативний вибір тощо.
Для сучасного стилю мислення характерна подальша математизація науковогопізнання, зростання евристичної ролі принципів симетрії, принципівінваріантності (незмінності в групі перетворень), комп'ютеризації простоти (щонайбільш просте, те й найбільш економне), посилення аналізу дискретних станівоб'єктів, ієрархії рівнів їхньої будови, застосування методів моделювання, конструктивно-технологічнихта системно-структурних підходів, перехід від вивчення наявної форми речей довідкриття можливих станів їх, від механістичного однолінійного розумінняпричинно-наслідкових відношень до ймовірнісно-гіпотетичного опису дійсності (зазаконами нелінійної механіки), від однофакторних до багатофакторнихфункціональних зв'язків.
Стиль мислення певної епохи виражається не тільки через зазначені вищеметоди, формули, алгоритми, а й через таке поняття, як парадигма (грец. рагаdigma— приклад, зразок длясловозмінювання, за допомогою якого можна отримувати новий вислів). Цей термінактивно використав американський історик і філософ Томас Кун, який написавкнигу «Структура наукових революцій» У ній він розглядає науку на певному етапіяк вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці розглядається якрозпад діючої парадигми і перехід до іншої.
Першими парадигмами в історії філософії були: «Світ — це єдине»(Парменід), «Людина — є міра усіх речей» (Протагор).
В новий час — «Знання — сила» (Ф. Бекон), «Мислити — значить існувати»(Р. Декарт), «Існувати — значить бунтувати» (А.Камю) та ін. Деякі з нихперейшли в діючі гасла, стали девізом для сучасників, афоризмами. Наприклад,такий афоризм приписується Ф. Достоєвському «Красота врятує світ». Тому миможемо стверджувати, що парадигми мають велике моральне й мобілізуюче значенняв творчій діяльності і їх можна порівняти з поняттям національного менталітету,зокрема з менталітетом української нації. У радянський період діяли свої видипарадигм типу: «Партія — наш керманич», «Комунізм — наше найближче світлемайбутнє», «Економіка мусить бути економною» тощо.
Зараз ми будуємо самостійну, незалежну, демократично-правову державуУкраїну на базі ринкових відносин. Тому основною парадигмою в діяльностідержави та її громадян має стати створення надійних і постійно діючихринково-економічних відносин на базі різноманітності й рівноправності усіх формвласності, свободи виробника, його творчої ініціативи, на базі взаємногопартнерства, справедливості і взаємовигоди, на соціальній базі «середньогокласу».

2. Рівні методологій
Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий характер. Найбільшзагальний характер має філософська методологія. її альтернативні підходи —метафізика й діалектика. Там, де мова йде про сталість, повторність процесів,де є факти переліку механічного утворення, там використовується метафізика, а вній — формальна логіка, яка чітко дає відповідь на питання — «Так» чи «Ні».Такими методами користуються обчислювальна математика, бухгалтерський облік,статистика тощо. Де є рух, динаміка, стрибки й переходи, наприклад, у явищахкризового стану, інфляції, гіперінфляції, маргіналізації, ризику, тамвикористовуються методи діалектичної логіки.
Другий ешелон методології — це загальнонаукова методологія, яка включає усебе й елементи діалектики, й елементи метафізики, тобто формальної логіки. Цяметодологія об'єднує такі методи, як індукція та дедукція, аналіз і синтез,зв'язок логічного з історичним тощо. Розробка проблем методології як наукиобумовлена необхідністю вдосконалення наукою своєї власної природи, розробкипринципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її умисленні в абстрактних формах.
У зв'язку з розширенням теорії виникає потреба створювати спеціальну«надбудову» — метатеорію. Для конкретних економічних наук такою метатеорією єполітекономія або, як її зараз називають, «теорія макроекономіки». В теоріїінформатики поряд з існуванням різних спеціальних мов існує теорія метамови.Для різних видів бухобліку існує загальна теорія бухобліку, яка своєюметодологічною основою має розробку балансової системи обліку, і т. д.
У третьому ешелоні методології знаходиться методологія конкретногопредмета, наприклад, у бухобліку, в статистиці, математиці і т. д. Так, уматематиці досить широко використовується метод індукції, аксіоматичний метод,метод формалізації тощо. У соціальній статистиці — метод групування, методіндексації.
Усі ці види методологій тісно взаємопов'язані і немає рації їхроз'єднувати, а тим більше протиставляти. Метатеоретичною повинна бутизагальнофілософська методологія, яка тісно пов'язана із світогляднимипринципами.
 
3. Основні методи наукового пізнання
Усі існуючі методи наукового пізнання умовно можна поділити натри групи:
1) філософські (діалектика й метафізика);
2) загальнонаукові (індукція, дедукція, аналіз і синтез, абстрагування,єдність логічного з історичним, аналогії (біоніка), формалізація,логіко-математичне моделювання та ін.);
3) специфічні методи кожної науки.
Серед філософських методів розглянемо метод поділу єдиного і пізнання всинтезованому виді його суперечливих сторін, який випливає з діалектичногозакону єдності й боротьби протилежностей. Протилежності існують об'єктивно вкожній речі, процесі, в єдності й боротьбі. Складність цього методу, йогорозуміння полягає в тому, що кожного разу треба уміло виявити ці протилежності,причому вони повинні бути рівнозначні й діалектично пов'язані, тобто такі, щопередбачають одна одну і в той самий час виключають одна одну. Тоді ціпротилежності можуть не тільки співіснувати, мінятися місцями, а й переходитиодна в одну. Візьмемо приклад з політекономії. Сама економіка (методгосподарювання), особливо в умовах ринку, має двоїстий характер. З одного боку— це обмін товару на товар (продукт праці на продукт праці), а з другого — цезміна власника товару, тобто перехід права власності від одного власника(продавця) до іншого (покупця). Результати господарювання за день, місяць, рікі т. д. виражаються в системі бухобліку, який виробив балансний методурахування різних форм господарювання через двоїстість розрахунків, а саме —статика економіки виражається термінами «Актив» і «Пасив», а рух змін(динаміка) господарських актів термінами — «Дебет» і «Кредит».
Обмеженими формами філософських методів є еклектика й софістика, які єантидіалектичними і носять метафізичний відтінок.
Еклектика — метод нерозбірливого поєднання різних фактів, положень безвиділення головного, пріоритетного значення. Такі методи часто поширюються вперіоди неозначеності, історичного зламу, кризового стану, коли складаєтьсябагато економічних програм відродження економіки, а не визначається, як цезробити, у чому полягає механізм відновлення.
Софістика — метод, який часто-густо використовується політиками,соціологами, економістами для досягнення своїх егоїстичних цілей за допомогоюперекручення змісту, підміни понять.
Методи другої групи поділяються на експриментально-досліджувальні тазагальнотеоретичні.
Експериментально-досліджувальні — це спостереження, експеримент,вимірювання, класифікація. Метод спостереження доцільний там, де вивчаютьсяреальні предмети та явища і потрібна об'єктивна оцінка. Експеримент є вищоюформою емпіричного дослідження, де об'єкт дослідження може бути створенийштучно, він є більш динамічним, може багаторазово повторюватись івдосконалюватись. Проведення експерименту на простих моделях, або у виглядірозумового експерименту заощаджує кошти і може проводитись у досить простихумовах. Вимірювання — це збір і облік інформації, її переробка, систематизація,статистичні виміри. Вимоги методів — точність, оперативність, зручність увикористанні. Всі емпіричні методи потребують відповідної експериментальноїбази, зокрема наявності комп'ютерної техніки.
Загальнотеоретичні методи наведено вище. Вони мають широку можливість длявикористання творчих прийомів, оскільки пов'язані з абстрактним мисленням іпродуктивним уявленням.
Індукція — метод переходу від окремих фактів до загальних положень. Требатільки пам'ятати, що індукція може бути повною лише в абстракції (наприклад, уматематиці). А взагалі індукція обмежена і вона може призвести до неправильнихвисновків. Методом протилежного напрямку є дедукція, коли апріорно сприймаєтьсязагальна істина (принцип, закон, аксіоми), яку в подальшому слід конкретизувати,застосувати до окремого факту.
Велике значення в економічних науках мають аналіз і синтез. Прикладомцього є метод аудиції підприємницької діяльності, визначення її рентабельностіабо нерентабельності (банкрутства).
Метод абстрагування — коли ми абстрагуємося від другорядних ознакпредмета або явища, а беремо до розгляду першорядні ознаки (наприклад,ураховуємо виключно цифрові дані).
Метод поєднання логічного з історичним є одним з наріжних каменів. Підчас посилення раціоналізму було зроблено неправильний висновок про те, що всеможна пізнати за допомогою чистої логіки. На цій основі в сучасній науці буврозвинутий навіть особливий напрям — сцієнтизм, який вважає, що науку можнабудувати чисто логічно, чисто формально (логічний позитивізм), і що історіянауки не тільки не допомагає її розвиткові, але й гальмує її. Проти такоїтенденції виступали ще К. Маркс і Ф. Енгельс, які вбачали необхідністьпоєднання логічного з історичним, що виступає у формі практики і є критеріємістини. Логічне, формально-наукове є фактично історичне, але очищене відповсякденних нашарувань.
Історія, особливо історія філософії, навіть методологія, відкриває намшлях до незвіданого, є пропедевтикою до сучасних відкриттів. Економічнідослідження також мають бути пов'язані з вивченням історії економічної теорії,розвитку народного господарства. Там ми зможемо знайти багато аналогій зпроблемами сьогодення, побачити дію закону «оберненої хвилі».
Метод аналогії — за схожістю ознак невідомого предмета з уже відомим,вивченим робиться висновок про рівноцінність цих предметів. На основі аналогіїрозробляється метод моделювання нових предметів, структурних форм. Як методаналогії, так особливо метод моделювання, конструювання соціально-економічнихструктур широко використовується в економічних дослідженнях, зокрема в такійформі, як робоча гіпотеза, яка може багатократно випробовуватись накомп'ютерних машинах і визначати найбільш оптимальний варіант. На цій основірозвивається спеціальна дисципліна в математиці — математичний експеримент, щозамінює більш примітивний спосіб вивірення робочих гіпотез через мисленийексперимент.
Процес моделювання може здійснюватись у фізичній формі, формі аналогачерез опосередковані моделі інших явищ (електрична напруга в мережі заміняєдинамічне навантаження) і у чисто логічній (символічній формі), наприклад,відомій моделі товарно-грошового обміну: Т-Гр-Т, або Гр-Т-Гр.
Методи формалізації — ціла низка методів, яка дає змогу різноманітнуінформацію певним чином класифікувати, типізувати, сортувати з тим, щоб можнабуло її довести до сталої форми, закодувати і пустити на машинну обробку. Методформалізації є необхідним елементом методу програмування, уміння подати потікінформації у формі певного процесу, взаємозв'язку. Тут також є багатоможливостей для творчого мислення. Треба лише засвоїти, що формалізація не єповною (це строго доведено математиком К. Гьоделем), вона відображає реальністьтільки приблизно, тому до результатів формалізації слід ставитись критично,перевіряти їх на практиці.
Методи формалізації тісно пов'язані з багатьма методами апроксимації,тобто знаходження таких формул, які наближають результат розрахунку досправжнього (наприклад, ми можемо замінити складну функцію відповідним рядом,звести його до відповідної арифметичної або геометричної прогресії, замінятикриві лінії ламаними, ірраціональні числа раціонально-дробовими тощо). Цьомуслужать математичні асимптотичні методи та методи ітерації (поступового,граничного наближення).
Специфічні методи — це методи, які найбільш характерні для кожної окремоїнауки. Наприклад, для математики — це метод математичної індукції, методаксіоматизації, для статистики — метод групування, для політекономії — перехідвід абстрактного до конкретного тощо.
Чільне місце в соціально-економічних дослідженнях займають конкретнісоціологічні дослідження. Достоїнством цих методів є те, що вони прості заспособом використання і можуть бути застосовані в широкому діапазоні звикористанням комп'ютерної техніки. Це способи одержання, впорядкування тааналізу первинної соціальної інформації, перетворення її на надійний емпіричнийбазис соціологічної теорії.
Методи конкретних соціологічних досліджень є певною конкретизацією,модифікацією загальнонаукових прийомів емпіричних досліджень стосовносоціально-економічних явищ. Вони розробляються на основі методологічнихпринципів загальносоціологічної теорії і положень спеціальних соціологічнихтеорій. Вибір та застосування того чи іншого методу визначається специфічністюпредмета і об'єкта дослідження, конкретними цілями і можливостями дослідника,його замовника.
За своїм призначенням методи конкретних соціологічних дослідженьподіляються на дві групи:
1) методи відбору, фіксації та перевірки соціальних фактів;
2) методи систематизації та аналізу вихідних даних.
До першої групи відносяться різні види соціологічного спостереження,масові опитування, референдуми, плебісцити, аналіз документів, анкетування,інтерв'ювання, тестування тощо. Призначення цих методів — забезпечити одержанняоб'єктивної й надійної інформації про одиничні соціальні події (наприклад, прорезультати виборів тощо). Ці результати узагальнюються в табличній аборейтинговій системі (підрахунки в балах) або у формі дайджестів (підсумковихрезультатів).
До другої групи належать методи узагальнення одержаних емпіричних даних іпошук сталих зв'язків (емпіричних залежностей) у досліджуваних явищах:систематизований опис, класифікації; експериментальний і статистичний аналіз,генетичний (розгляд у розвитку) аналіз, ретроспективний, факторний аналіз,аналіз аудиторного типу (у вигляді ревізії підприємницької діяльності),історичний, системний аналіз, балансовий метод в економіці, який виражаєстатику в господарюванні у формі співвідношення «Активу» й «Пасиву», а рух змін(тобто динаміку) через «Дебет» (заборгованість) і «Кредит» (відмітка про виданій наявні цінності).
Особливий інтерес викликають методи соціального моделювання, соціальногопередбачення та прогнозування (наука, футурологія, астрологічне прогнозуваннятощо).
На сучасному етапі відомо понад 200 методів соціального прогнозування,але найбільш важливими і сталими є:
1) екстраполяція;
2) історична аналогія (ринкова реформа у повоєнній Німеччині і у нас);
3) комп'ютерне моделювання;
4) сценарії майбутнього (сценарії виходу з кризи Явлінського і Ланового);
5) експертні оцінки.
Особливість цих методів полягає в тому, що критерій істинності черезобмаль практичних результатів і часу здійснюється за допомогою логічної таісторичної аналогії.
Методи конкретних соціальних досліджень поділяють також на якісні й кількісні.
Якісними вважаються методи, які не передбачають чіткої стандартизації,відзначаються довільною процедурою, переважно невимірювального характеру.Такими є непрограмовані опитування (нестандартизоване інтерв'ю, вільнаспівбесіда, твір на довільну тему), включене спостереження (коли соціологвключається, стає учасником досліджуваного процесу), окремісоціально-психологічні тести, метод групових дискусій, якісний аналіздокументів. Одержана за допомогою цих методів інформація, як правило, потребуєподальшої обробки (статистичної репрезентації, рейтингової порівняльної оцінкив балах, систематизації, узагальнення тощо).
До кількісних (точних) відносять чітко стандартизовані методи збиранняпервісної соціальної інформації: спостереження зі спеціальною технікою звикористанням відповідного інструментарію, програмовані опитування(анкетування, стандартизоване інтерв'ю), що протоколюється, контент-аналіз (прианалізі змісту різних текстів тут використовуються також методи герменевтики),соціометричні методи, а також методи квантифікації (кількісне вираження якіснихознак) та вимірювання соціальних змінних методом шкалювання, конструктивнемоделювання соціальних процесів тощо.
В соціології та економетричних дослідженнях доцільно використовувати такзваний генетичний метод. Це спосіб дослідження явищ, що ґрунтується на аналізіїх розвитку. Він вимагає фіксації початку, умов розвитку, головних його етапів,тенденцій розвитку і т. п. Головним принципом генетичного методу є визнання йвизначення якісно нового, пов'язаного з диференціацією, структуризацієюрозглядуваного об'єкта (його системоутворенням) та іншими змінами.
У зарубіжній філософії активно використовується також ідеографічнийметод, введений німецькими філософами В. Віндельбандом та Г. Ріккертом. Навідміну від номотетичного методу, який використовується в природничих науках,де його основна мета віднайти загальний, абстрактний закон, ідеографічний методзастосовується до аналізу соціокультурних явищ, які мають особливий ціннісний,а іноді й унікальний характер. Такий метод, зокрема, використовував і нашвітчизняний вчений М. В. Туган-Барановський, який вимагав при вивченнівзаємодії ринкових відносин враховувати ціннісні, соціально-психологічніхарактеристики вироблених товарів.
До цієї групи слід також віднести і метод ідеальних типів, що йоговикористовував у своїй теорії «соціальних дій» (розуміючій соціології)німецький соціолог М. Вебер. Ідеальні типи соціальних явищ допомагаютьдосліднику краще орієнтуватись у розмаїтті історичного матеріалу, у виявленніоб'єктивних зв'язків, що існують у суспільстві. В ідеальних типах маєфіксуватись насамперед не саме факт, а його соціокультурне значення.
Методи, які використовує дослідник, повинні мати чітку аргументацію. Томуіснують методи аргументації або доведення. Найбільш яскравою аргументацією єзвернення до практики, до конкретних фактів. Факти — це продукти дослідження іразом з тим вони є основою для вироблення теорії, концепції, подальшої програмидій.
Факти — не тільки уперта, а й доказова річ. Але лише тоді, коли фактиберуться не поодинці, не в роздріб, а у своїй повноті, в системі. Неповнотафактів, несистемність може призвести до суб'єктивізму, до зради істини, доавантюризму (згадаємо методи софістики, еклектики тощо).
Доведення істини може здійснюватись на основі наглядних ілюстраційсловесного умовляння, статистичних даних, логіки здорового глузду і т. п. Намвідомий метод Сократа — домагання за допомогою діалогу (метод іронії), абометоди Дейла Карнегі «Як робити своїх конкурентів надійними партнерами...».
Найбільш раціональним способом доведення є логічні або математичнідоведення. Це логічна форма встановлення істинності тієї чи іншої думки,істинність якої безсумнівна. В доведенні розрізняють тезу, тобто судження,істинність якого треба довести, аргументи — судження, за допомогою якихдоводять істинність тези, і демонстрацію — спосіб логічного виведення тези заргументів. Вибір способу доведення, щоб він був найбільш простий, зрозумілий,несуперечливий, потребує кмітливості і творчої наснаги. Доведення поділяють напрямі і непрямі. У прямих доведеннях аргументи безпосередньо підтверджуютьістинність тези. В непрямих доказах (від супротивного) істинність тезивстановлюють помилковістю супротивного твердження — антитези. Доведення можевиступати у формі захисту, коли йдеться про імовірнісну концепцію, і у форміспростування, коли заздалегідь існує підозра в нереальності висунутої тези.
Для того, щоб доведення було коректним, необхідно виконувати певніправила, які повинні відповідати логічним законам. Зокрема, теза мусить бутивизначеною і точно сформульованою; вона не повинна містити логічнихсуперечностей; повинна бути сама собою протягом усього часу доведення.Аргументи також повинні бути достатньо простими, зрозумілими, несуперечливими іспиратися на принцип достатнього обґрунтування, на відомі факти, на авторитетивчених, на рукописні оригінали тощо.
При недотриманні цих правил можуть виникати серйозні помилки яклогічного, так і юридичного характеру, за які треба розплачуватись. Це повиннімати на увазі економісти при роботі з клієнтами, укладенні договорів,фінансово-кредитних документів тощо. При аксіоматичній формі доведеннявимагається повнота аксіом, їхня несуперечливість і не допускається латентна(прихована) повторність.
У зарубіжній філософії (зокрема, в неопозитивізмі) були спроби доводитиістинність за допомогою методу верифікації (розроблений у працях Віденськогогуртка М. Шликом та Л. Вітгенштейном). Згідно з ним істинність чи хибністьвисловлювань вимірюється даними відчуттів, готовністю мати або не мати їхзмістовний образ.
Проте цей метод через свою абстрактність і невизнаність буврозкритикований й відкинутий, і замість нього було введено новий модифікованийметод — метод фальсифікації. За цим методом універсальне твердження є істинним,якщо жодне одиничне твердження, що логічно випливає з нього, не хибне. Цейметод виявився також неефективним, адже, щоб переконатися в істинності суджень,потрібно перевірити незліченну кількість одиничних тверджень, що практичнонеможливо. Тому сучасні позитивісти (Лакатош, Файерабе та ін.) схильніперевіряти істинність суджень або за допомогою історичної аналогії, абоконструктивного їх моделювання й використання на практиці.
Отже, методичну схему розвитку наукового дослідження можна зобразити так:
/>/>/>Факт                    Проблема йогообґрунтування               Ідея
/>/>/>/>/>/>Методологія                 Конкретніметоди                           Гіпотеза та її різновиди                             Боротьбагіпотез                   Закон                   Теорія
/>/>Практичне застосування теорії               Новіфакти                   Нова проблема і т. д. Коло не замикається.
 
4. Економічна діяльність і мораль
Християнська мораль і господарська діяльність.
Релігія як світогляд та ідеологія є істотною складовою частиною світовоїкультури, а отже, вона не може стояти осторонь від певного трактуваннягосподарської і підприємницької діяльності людини, яку за своєю традицієюопікає, оберігаючи її духовну чистоту.
До недавнього часу про позитивний вплив релігії на підприємницькудіяльність не могло бути й мови. Зараз же, коли відбувається до розгортанняринкових відносин, до активізації підприємництва, слід враховувати всі факторивпливу на людину — не тільки соціально-політичні, економічні,соціально-психологічні, національно-етнічні (ментальні), а й релігійні. Дляцього треба звернутися до історії релігії та до її моральних спрямувань.
Серед християнських конфесій існують православний, католицький іпротестантський тип «економічної» людини. Причому останній, тобтопротестантський тип, мав ряд різновидів: пуританський, лютеранський,кальвіністський, квакерський та ін.
Згідно з відомим російським філософом С. М. Булгаковим, економічний типлюдини, господарник, підприємець у християнстві визначаються зовнішнім тягаремгосподарської необхідності, бо самі апостоли Христові повинні були рибалити (які сам апостол Петро), займатися виробництвом наметів, але цей тягар сприймавсяяк послуга Богові, як християнський послух. І ця релігійна установка (аскеза)визначає духовно-моральний тип господарника, який повинен проводити своєгосподарське служіння з почуттям релігійної відповідальності. І цю етику праціне можуть замінити ніякі інші — гуманістичні чи комуністичні ідеали й лозунги.«Комунізм, — писав С. М. Булгаков, — створює нове рабство для народу, зпримусовою працею, у якому свобода належить тільки правлячому класові абопартії». Але ми знаємо з економічної науки, наскільки рабська праця стоїтьнижче вільної праці у її суто господарському економічному відношенні. Вільна йгосподарська праця разом з дисципліною праці дається тільки християнством.Відомо, що релігійна мотивація праці притаманна й іншим релігіям (іудаїзму,ісламу, буддизму і навіть язичництву), однак вільна в моральному відношеннілюдина, як і вважав С. М. Булгаков, народжується тільки в християнстві, рівнимчином, як вільний громадянин з'являється в історії лише завдяки християнськійсвободі. Однак, історично серед народів Сходу протягом тисячоліть православ'ямало перевагу аграрного типу господарювання з слабо вираженим промисловим іфінансовим капіталізмом. Ось чому по відношенню до капіталізму воно поділялоразом із Західною церквою негативне ставлення до стягнення процентів зкапіталу, яке з презирством розглядалось як лихварство.
Щоправда, Візантія (близький сусід і партнер підприємництва та торгівліКиївської Русі) не знала прямих канонічних заборон стягування процентів, як цебуло в Римсько-католицькій церкві, ось чому і не було потреби робити спеціальніканонічні відступи для того, щоб визнати накладання процента на капітал, яксамо собою зрозумілі відносини. Землеробський побут, відповідно до особливостейнаціонального характеру, природи та клімату, знайшов відбиток християнськогокульту в святах, приурочених до господарських акцій. Цим самим вносилося багатосвітла, тепла, релігійної поезії в господарський побут, звільняючи його відхимерної прози, яка характерна для промислового виробництва.
Однак треба пам'ятати, що розвиток господарських форм є не стихійний, азакономірний процес, природна необхідність його примусово зумовлює волюгосподарського суб'єкта. Таким є відношення православ'я до індустріалізації іурбанізації сучасного життя, науково-технічного прогресу. Якщо його неможливозмінити через господарську доцільність, то не лишається нічого-іншого, якпереосмислити цей процес по-християнському й облагородити його, зробити його зорганізації експлуатації нивою загальнолюдської праці; замість служіння похотіі грошолюбству направити на служіння вищим цілям людства і християнськоїлюбові. Тут доречним є запитання загального характеру: чи має православнафілософія господарства загальний есхатологічний смисл (віра в релігійний кінецьсвіту і покарання грішних), чи вона спрямована лише на добування хлібанасущного на кожен день?
На це питання намагався дати відповідь відомий російський філософ М. Ф.Федоров. На його думку, господарює не індивід, а людство, причому окремізусилля і досягнення людей підсумовуються в загальний результат людськогооволодіння природою. Людина здійснює своє історичне призначення — стативолодарем Всесвіту, розкриваючи його таємниці і підкоряючи їх своїй волі. Вгосподарській праці, в підприємництві твориться загальна справа усього людства.В господарстві взагалі розкривається космізм людини, його покликання і міць; уньому людина живе одним життям зі світом, як в потребах, так і в виробництві.Оволодіння силами природи, «регуляція природи» має для себе виправдання тількичерез участь синів людських, які виконують справу Божу у всезагальномувоскресінні своїх батьків. Якщо ця справа не буде завершена синами людськими,вважав М. Федоров, то вона буде завершена волею Божею в ім'я осудження тих, хтоне справився зі своїм завданням.
На завершення цього розділу нагадаємо ще слова російськогописьменника-психолога Ф. М. Достоєвського. Він казав, що православ'я — церосійський соціалізм. У ньому поєднується натхнення любові і соціальноїрівності, які, на жаль, відсутні у світському соціалізмі.
Християнство, незважаючи на свої вади, стоїть вище класового поділу зйого обмеженістю і егоїзмом. Воно не пов'язане з якою-небудь визначеноюсистемою господарської організації. Православ'я не стоїть на захисті приватноївласності як такої. Православ'я не захищає також капіталістичної системигосподарювання (як і соціалістичної). Є найвища цінність у людині, привисвітленні якої православ'я спроможне дати порівняльну оцінку різним формамгосподарювання — це свобода особи, правова і господарська. Найкращою згосподарських форм, як би її не називали, є та, яка найбільш ефективно їїзабезпечує.
Ісламська концепція відношення до закону вартості.
Вибір господарювання демонструє фундаментальну рису ісламського шаріату.Він є умовою формування обов'язку та відповідальності. Об'єктом вибору єприватна власність. Вона служить основою, на якій ґрунтується вільний вибір усфері економічної активності.
Індивід, як вважають ісламські модерністи, повинен володіти трьомаправами підприємницької діяльності:
1) правом споживання;
2) правом розпоряджатися власністю на свій розсуд;
3) правом вкладання її з метою збільшення її обсягів. За ісламськоютрадицією виділяють два види прибутку:
1) від праці;
2) від капіталу.
Людина примножує своє багатство особистою працею або шляхом участі свогокапіталу в праці іншого. На думку мусульманських теологів, мудрий божественнийзаконодавець дозволяє отримувати прибуток з капіталу. Виробничі відносини,вважають вони, повинні будуватися на такій основі: по-перше, оцінка живої праціі оцінка капіталу, як накопиченої праці; по-друге, допускається спільна участьцих елементів виробництва в сільському господарстві. В цьому плані є законним(за шаріатом) як прибуток від праці, так і прибуток від капіталу.
Однак ще й до сьогодні серед мусульманських богословів точиться полеміказ приводу допустимості чи гріховності створення в мусульманських країнахбанківської системи. Ця полеміка пов'язана з тим, що, з одного боку, існуєзаборона стягувати позичковий процент («рибу»), а з іншого боку — заборона назмертвіння капіталу. Пояснення щодо цього конфлікту дав у 1899 р. МуфтійМухамед Абло з Єгипту: банківські внески і стягування з них процентів неналежать до акції лихварства, яке є богохульним.
Нерідко нові за змістом явища сприймаються як продовження і розвитокмусульманської традиції середньовіччя. Такими є, наприклад, комерційніоб'єднання, що діють на релігійно-общинній основі (торговельні будинки,фінансові підприємства тощо).
Буддизм і його зв 'язки з господарською діяльністю.
Буддизм дуже поширений у країнах далекого Сходу, південної іпівденно-східної Азії, серед бурятів і калмиків. Бурятська економіка базуєтьсяна простоті і відсутності всілякого примусу.
Для європейського бізнесмена буддійський образ життя здається чудом черездивовижну раціональність своєї моделі: виключно малі витрати й задовільнірезультати. Головним для буддизму не є вибір між економічним зростанням ітрадиційною стагнацією бізнесу, а вибір своєрідного «середнього шляху»,«проміжної економіки» між матеріальною забезпеченістю та традиційноюдуховністю.
Буддистам здається вкрай неекономічним і нераціональним складний покрійєвропейського одягу, добірний інтер'єр у сучасній квартирі, витончений кухоннийпосуд, столове приладдя та багато інших атрибутів європейського способу життя.В основі буддійської економіки, як і в основі проміжної, спрощеної технологіїлежить виробництво товарів з місцевих матеріалів і для місцевого споживання.
Безрозсудна експлуатація природних багатств, вважають буддисти, є актомнасильства над природою, яке веде до насильства над людьми, тобто буддійськаекономіка максимально екологічна.
У ряді сект буддизму, як наприклад, в японській секті сінсю (що має назву«буддійський протестантизм»), догматична сторона релігії відійшла на другийплан, настало «усуспільнення» реформ цієї древньої релігії. Однак найвищесоціальне становище в буддійському суспільстві має не бізнесмен, а людина, щозаглиблюється в себе, займається самоспогляданням буддійської «самадхи»: передним падають ниць і власник фабрики, і університетський професор, і міністр.Буддизм фактично гальмує зростання національної буржуазії, майнове розшаруваннясільських жителів, пролетаризацію їх низів, поповнення найманої армії праці.Опинившись у скрутному становищі, людина йде не в бізнес, а в монастир, де можеодержати мінімально необхідне для підтримки свого життя.
Незважаючи на актуальність, перспективність підприємства, в суспільнійсвідомості укорінились і діють ряд помилок відносно моральних основпідприємництва, які часом призводять до нігілістичного ставлення до останнього.При цьому помиляються як прибічники ідеї «капіталізму» в підприємництві, так іідеї «соціалізму». Одні «марновірства», як заявляв зарубіжний філософ Ю.Бохенський, властиві обом сторонам, інші ж виявляються тільки у однієї здискутуючих сторін.
До числа загальних помилок відноситься «економізм» — вірування в те, щозадоволення матеріальних потреб автоматично приводить до задоволення всіх іншихпотреб, дає людям щастя і моральне задоволення. Друга помилка полягає в ототожнюваннівласника капіталізму і підприємця. В середині минулого століття підприємецьдійсно здебільшого і був власником капіталу. Цей вид підприємництва єхарактерним і для колишніх країн СРСР, які зараз пребувають на перехідномуетапі. Що ж до розвинених капіталістичних країн, то там відбувся розподіл праціміж підприємцем і власником капіталу: підприємець об'єднує воєдино різніфактори, які власне і створюють підприємство (капітал, винахідництво, науку,споживачів, ресурси, державу і т. п.), закладає підприємство, керує ним і т.д., тоді як капіталіст — це той, хто надає підприємцю засоби виробництва.
Ще одна помилка полягає в тому, що нібито все розмаїття підприємствзводиться лише до двох видів — капіталістичних, якими управляють капіталісти,та соціалістичних, якими управляють робітники, а в дійсності державнібюрократи.
Насправді ж підприємства можуть керуватися:
1. Капіталістами. 2. Робітниками. 3. Винахідниками. 4. Споживачами. 5.Громадою. 6. Державою.
Більш того, бувають підприємства, якими одночасно можуть керуватипредставники двох, а то й кількох суспільних укладів. У загальному випадку,допускаючи лише 6 суб'єктів підприємництва, які діють в парі, ми можемо мати недва, як вважалося, а 64 типи економічного устрою підприємства.
До числа помилок належить і думка про те, що тільки капіталісти(акціонери і т. п.) мають право керувати підприємствами. На цій помилцівиникають і дві інші хибні точки зору: перша полягає в тому, що все можнакупити, і друга — що володар власності може розпоряджатись нею без будь-якихобмежень. Цей погляд та його передумови відносяться і до області етики, а томуне підлягають науковій оцінці.
Але тут існує певна проблема, яка полягає в тому, що капіталізм за своєюприродою, самою логікою відносин купівлі-продажу, веде до визнання людиниріччю, яку можна купити, розпоряджатися нею як завгодно, а це вже суперечитьзагальноприйнятим нормам моралі. Існує ряд помилок, які виникають на ґрунтівульгарного розуміння марксизму, а саме:
— капіталіст не бере безпосередньої участі у виробництві, а тому йогоприбуток (проценти і т. п.) є крадіжкою.
— єдиними експлуататорами робітників є капіталісти. Там, де при владі неперебувають комуністи, там влада належить капіталістам.
В дійсності ж, коли навіть капіталіст і не брав участі у виробництві, точастину прибутку (проценти і т. п.) він отримує як компенсацію за вкладенийкапітал (адже ніхто не може бути противником того, щоб на вкладені в банк грошінараховувались проценти).
Головними експлуататорами трудящих можуть бути не тільки капіталісти, а йдержава, чиновники, командно-адміністративна система. Досить згадати, що рядкраїн, де при владі знаходяться партії ліберального типу (Швеція, Данія,Іспанія, Швейцарія та ін.), проводять соціальну політику по відношенню до своїхгромадян, яка не вкладається в стереотипи капіталістичної експлуатації.
Епоха генези капіталізму — це не тільки час формування механізмуексплуатації найманої праці, персоніфікованого у великому мануфактуристі абофабриканті. Це був ще й час, коли народжувався новий, невідомий длятрадиційного суспільства тип працівника, масового виробника: вольового,наполегливого, здатного до самодисципліни і наділеного високою чутливістю досуто економічного стимулювання. Вперше з'явився на світ розвинутий,цивілізований реальний інтерес, без якого неможливе високоефективневиробництво. Утверджується нова господарська етика: працювати потрібно так, щобвитрати праці і засобів виробництва неодмінно окупились. Прибутковістьзадуманої справи — це і є категорична «надмета», яка підпорядковує собібудь-які життєві (споживчі) цілі. Працювати нерентабельно, безприбутково,заради простого забезпечення наявних потреб заняття можливе для працівниківпримусової праці, але вже ніяк не для вільного господаря. М. Вебер таким чиноматестував цих перших на нашій планеті представників госпрозрахункового напрямудумок: «Вони були людьми з яскраво вираженими якостями моралі, які пройшлисувору життєву школу, обачливими і рішучими одночасно, людьми стриманими ісміливими, помірними і впертими, людьми з принципами» .
Поступово почала зміцнюватись нова цінність — орієнтаційна система —система правосвідомості, основними компонентами якої стали:
а) посилена увага до проблематики розподільчої і моральної справедливості(виконання принципу «кожному своє» в практиці владних третейських рішень);
б) розвиток конкретної етики, тобто культури виконання договорів, угод,взаємних зобов'язань («вексельної чесності»);
в) дотримання ідеалу невідчужених прав — свобод, які є дарованими кожномулюдському індивідові.
У природно-правовій концепції Дж. Локка право на власність займає першемісце і включає в себе право на життя і на свободу. Одну з основних максимнової (тобто ранньої буржуазії) правосвідомості можна вбачати в традиціях арміїКромвеля: «Генерал, який може засудити солдата до страти за самостійнезалишення поста або за непокору безрозсудним наказам, не може при всій своїйабсолютній владі розпорядитися хоч би одним фартингом з власності цього солдатаабо привласнити навіть найменшу частину з його майна». Власність стає більшсвященною, ніж саме існування її емпіричного носія. Пояснення цієїпарадоксальної максими Дж. Локк бачить у тому, що власність включає в себепрацю.
«Чисте підприємництво» знаходить підтримку в максимі «категоричногоімперативу» І. Канта: «Поступай з іншими так, як хотів би ти, щоб поступали зтобою!» На думку І. Канта, слідувати цьому принципові не тільки морально, а йвигідно. Не дотримуючись цього принципу, людина не спроможна не тільки накультурний прогрес, а неспроможна навіть вижити. Кант шукав таку етичнуконцепцію, яка приводила б до загального знаменника і цинічний практицизм, іпрогресивний фанатизм, які повинні бути безумовно обов'язковими для особи іповинні в майбутньому бути особливою мірою сутності людини. Після Канта танімецької класичної філософії соціально-економічна думка пішла, з одного боку,у напрямі абсолютизації повинного, а з другого — у напрямі абсолютизаціїмайбутнього виміру сутності.
 

5. Проблема гуманізації економічної освіти
Суть проблеми гуманізації економічної освіти з глобалістських позиційнайбільш точно можна окреслити словами відомого філософа софіста СтародавньоїГреції Протагора: «Людина є міра всім речам». У зв'язку з тим, що вища школа невстигає адаптувати свої програми до бурхливих змін в економічному, політичномута соціальному житті, вона повинна шукати такі джерела знань, які впливають назміни в людській істоті.
Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містятьсяджерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання,всі початки і звершення, основа всіх наших надій. І якщо ми бажаємо відчуватиглобальність усього існуючого на світі, то в центрі цього повинна стати цільналюдська особистість і її потенції.
Трансформація людської істоти повинна базуватись на принципах «новогогуманізму», який складається з таких компонентів:
1) почуття глобальності, яке пов'язує в єдине ціле людину, людство та всіінші елементи і фактори світової системи;
2) любов до справедливості, яка повинна стати основою усіх соціальнихперетворень і подальшого розвитку людського суспільства;
3) боротьба за свободу людини, відмова від будь-якого насильства, щосьогодні є основним злом, яке слід перемогти.
На основі принципів «нового гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартовихцілей для людства. Ці цілі пов'язані з «зовнішніми межами» планети,«внутрішніми межами» самої людини, її культурною спадщиною, навколишнімсередовищем, яке вона повинна зберігати, комплексною «виробничою системою»,реорганізація якої конче необхідна.
Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвиткулюдства; друга ціль пов'язана з фізичними і психологічними можливостями людини;третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключовогомоменту людського прогресу; четверта ціль повинна сприяти формуванню світовоїєдності людства у рамках концепції «розумного розміщення національногосуверенітету» (мабуть, і наш шлях до цієї мети пролягає через здобуттянаціонального суверенітету України); п'ята ціль людства вимагатиме проведеннязначних будівельних робіт, які хіба що можна порівняти з тими, що проводилиостанні п'ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідністьреорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світовогосуспільства.
Величезні можливості людства, його продуктивних сил, науки і технікипов'язані з моральною пригніченістю людини у світі машин, втратою гуманності іпочуттів до природи. Свого часу відомий англійський вчений і письменник Ч. Сноупротиставив два типи культури сучасного суспільства — технічну і гуманітарну,показав безодню, яка розділяє їх. Підкреслюючи однобічність представників цихкультур, він закликав до боротьби проти диктату національно-технічного началанад духовними аспектами людського життя, до об'єднання зусиль представників творчоїінтелігенції в ім'я ідеалів гуманізму.
За роки, що пройшли з часу появи книги Ч. Сноу «Дві культури», з'явилосьнемало всіляких моралістичних закликів і проектів «перебудови мисленнялюдства», «гуманістичної переорієнтації технічного прогресу», «духовноїреволюції», «духовного відродження нації» і т. п. Вони стали невід'ємноюскладовою частиною сучасної футурології і соціології техніки, зокрема більшостіостанніх проектів Римського клубу.
Основною рушійною силою суспільства є людина. Техніка, раціональні сферибуття існують не самі по собі і не можуть бути «добрими» чи «злими». Такими їхробить людина, і саме вона несе моральну відповідальність за наслідкинауково-технічного прогресу, за негативні результати дії комерціалізаціїкультури, духовного життя, переходу країни до ринкової економіки. Система іструктура «гуманізованої» техніки та економіки повинні виходити з потреблюдини, заради якої цей прогрес і існує. Ще Кант говорив, що людину немаєнеобхідності закликати до моральної поведінки в межах категоричного імперативу.Вона буде в нормальному суспільстві діяти морально через те, що це для неїнайбільш корисно. Академік М. Мойсєєв вважає, що кантівську «максиму»(«поводься з іншими так, як би ти хотів, щоб поводились з тобою») сліддоповнити економічним імперативом (поводься з природою так, як би ти хотів, щобвона поводилась з тобою).


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.

Сейчас смотрят :

Реферат Влияние исторических событий на развитие Советского Союза
Реферат Значение теории П Я Гальперина для клинической психологии
Реферат Система мотивации работников
Реферат Some Views On Sartre Essay Research Paper
Реферат Обработка прерываний
Реферат Анализ финансового состояния предприятия 37
Реферат Внутренний фотоэффект в полупроводниках
Реферат What Is Surrealism Essay Research Paper At
Реферат Перспективы развития экологического сознания школьников при изучении темы Полимеры в к
Реферат 1. Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни І доповнення у V виданні “Українського правопису”
Реферат Обоснование системы мероприятий по защите лука от лукового скрытнохоботника луковой журчалки
Реферат Математические соревнования в четвертом классе
Реферат Становление ценообразования в Латвии
Реферат Альбер Камю Чума
Реферат Личное страхование как способ защиты имущественных интересов