Неможливістьабстрагуватись
Лиш той життя і волі вартий,
хто кожен день за них іде на бій.
Й.В. Гете1 Огляд світусьогоднішньогоЩо являє собоюХХІ століття? – Відчай, самотність людини, відчуття нею своєї приреченості тазагнаності. А, можливо, наш вік це просто псевдореальність, яка створена дляперетворення людини в тварину, яка б керувалась власними інстинктами і для якоїстворюється видимість благополуччя? Або це час, коли“технічний монстр” повністю підкорить наші душі і зробить нас “гвинтиками”своєї великої машини? Ознаки часу сьогоднішнього можна було б перераховувати ідалі, однак обмежимось “найкричущими”. Всі вони вказують на певнубезвихідність, навіть абсурдність (як сказав би Камю) становища особистості.Ми втрачаємо опору під ногами, намагаємось віднайти смисл, але щось йогозакриває від нас. Тому пробуємо втікти від сутності, і запитань про неї,а вони знову наздоганяють, не відкриваючись перед нами, постаючи в іншій формі. Опиняємось в замкнутому колі, його початок тотожний кінцю, рух по ньому євічним, отже й людина вічно шукатиме відповіді, не знаючи, що вона їїмала, перебуваючи на початку. Рух по колу віддаляє нас від суті, а в точці, щоє діаметрально протилежною до вихідної відбувається її заперечення. За тимслідує шлях до кінцевої точки (вона і є початковою) і нового віднайдення вічнихістин. Цим завершується повний цикл розвитку.
Перш ніжвертатись до початку (що одночасно йти вперед, за Гегелем), необхідно осмилитиситуацію, яка склалася. Тут приходимо до проблеми, яка була зазначена узаголовку. Так, саме неможливість абстрагуватись і породила дану статтю.Проблеми сучасності стоять настільки гостро, що їх просто не можна не помічати.З’являється необхідність діяти.
Для успішноговирішення будь-якої проблеми, її потрібно сформулювати. Але, чи можна поставититаке запитання, відповідь на яке, дала б спосіб розв’язання проблеми? Напевне, що ні, вкрайньому випадку, зараз. Проте, можна визначити комплекс проблем, які будутьхарактерезувати світ таким, яким він постав в ХХІ ст.
Першою проблемоюсучасності, яку хочеться виділити, є духовна криза. Вона заключається внівелюванні вічними, неписаними правилами, які виступали універсальнимирегуляторами людських відносин і водночас були орієнтирами, щовказували шлях, яким особистість повинна йти. Затуливши світоглядні горизонтидля людини, її залишили ні з чим, в її серці виникла пустота, безмежнепровалля, які кожен намагається заповнити як йому під силу. За відсутностіміцного підгрунття, це зробити неможливо, а тому дійсно вистояти змогли тількиті, які зберегли зв’язок поколінь, міцний дух та почуття відповідальності завласні дії. Інші тікають від свого “Я” і пробують знайти себе в іншому.Але це не допомагає подолати безвихідність, віднайти основу життя, а лише напевний час дозволяє забутись, поки знову не прийде час смутку, туги по чомусьдалекому і незвичному, що виходить за рамки буденності і допомагає перемогтиїї.
Усе вище названебезпосередньо стосується людини, отже духовна криза є нічим іншим як кризоюлюдини. Про одну досить характерну ознаку, яка вказує на дану проблему говоривК. Ясперс, коли зазначав про розчарування людей в можливості досягнення трансцендентного[1].А таким чином, людина починає відчувати свою кінечність, це ж призводить довтрати смислу. Вона починає хапатись за сьогоднішній день як за останнюнадію на порятунок. Вчора минуло, завтра може ніколи не настати, а зараз,ця мить, із нею. Якщо завтра неможливо перетворити на справжнє сьогодні, тодіпочинається нудьга і намагання якнайшвидше із ним покінчити (із ненависнимднем, який невідомо чому прожитий), і знову забутись.
Коли Ніцшесказав, що Бог мертвий, він скоріше проголосив вирок людині. Так як ідеї Бога,безсмертя надавали людському життю вищої мети, що полягали в можливостідосягти їх. І навіть підміна Бога ідеєю про вічне повторення не змоглазадовольнити духовних запитів сучасності. Повноцінній особистості потрібна неможливість постійно проживати те ж саме життя, а знати, що воно має сенс, що їїборотьба в кінцевому результаті призведе до єднання з безмежним, вічною інезнищенною Силою, абсолютним Духом.
В контексті вищезазначеної кризи людської особистості можна виділити проблему самотності.Для даного стану характерне відчуття відчудженості як від інших людей, так і вдеякій мірі від реальності в цілому. В цей час з’являється відчуття того, щотебе не розуміють інші; зв’язок (духовний) між індивідом і оточенням можеповністю розірватись. Самотність може досягати своїх крайніх меж і тоді людинавідчуває відчай, страх, вона сконцентрована на власному внутрішньому світі. Алетака замкнутість може призвести до виходу людини за межі об’єктивної реальності і її зустріч ізтрансцендентним. Однак, для досягнення останнього мало лише пережити граничнуситуацію, потрібно захотіти зрозуміти її суть і піти вказаноюдорогою. Тому-то мало хто сьогодні відкриває справжню істину після того, якпереживають граничні ситуації. Для одних це просто гра, для інших – нещаснийвипадок. Тільки одиниці прагнуть відповісти на питання, поставлені буттям.
Окрім відносин“людина-буття”, зазнали змін і відносини “людина-людина”. Вище вже говорилосьпро самотність людини, але чи зникає вона при контакті з іншими особами? –Відповідь не може бути однозначною. Справа в тому, що поряд із абсолютноювідкритістю сьогоднішнього індивіда зовнішньому світу (він не в змозі уявитисебе без інших), існує повна закритість його сутності від Іншого як зовнішньогодо власного “Я”. Відносини між людьми часто являють лише разовий характер імають на меті намагання “якось провести час”. Натомість та частина людського“Я”, що прагне екзистенційного, метафізичного діалогу, лишаєтьсяабсолютно відчудженою.
Вище означеніпроцеси являють собою колективний індивідуалізм. Така категорія наперший погляд здається абсурдною, адже індивідуалізм протилежний колективізму інавпаки.
Люди ХХІ ст.більшу частину свого часу проводять із іншими, але є внутрішньо закриті длячистого діалогу зі світом.
Коли хочнезначний час перебувають на самоті, з’являється відчуття засмученості і нудьги.
Тобто,втрачається автентичність власної неповторної особи і перетворення її начастину маси. Це призводить до певної її безпорадності і несамодостатності.
Протилежною доцієї тенденції є загострення егоцентризму. Індивід хоч і прагнепроводити більше часу в колі знайомих, проте орієнтується при цьому здебільшогона власні потреби, все більше з’являєтьсядрузів “на вечір”.
Приходимо досуперечності: сконцентроване на самому собі “Я” – страждаюче “Я”, що прагне довідвертого діалогу зі світом, але не знає як його досягти. Розв’язання даної суперечки може відбутисьшляхом її зняття.
Але перед цимзробимо одне зауваження: повноцінним членом будь-якої спільноти може бути лише цілісна,самодостатня, духовно багата і усвідомлююча себе частиною великого соціальногоорганізму особистість. Тільки така людина прагнутиме не до різкоїполярності “Я – світ” або повної асиміляції себе в соціальному просторі, агармонійного співіснування власного “Я” з “Я” інших людей, але водночасвизнаючи їхнє прагнення до свободи. В такий спосіб можливо віднайти тувтрачену гармонію із світом і самим собою.
2 Можливостівіднайдення нових орієнтирів
Однією з ключовихособливостей людини є її свобода, дане право обирати свій шлях життя іслідувати обраним настановам. “Але свобода – це щось більше, ніж відсутністьутисків з боку інших. Це не тільки “свобода від”. Це “свобода для” – свободабути багато чим, а не володіти багато чим – речами, людьми”[2].От якраз справжнього призначення власної свободи сучасна людина не відчула. Длянеї вона стала лише відсутністю залежності від чогось зовнішнього. Але принаявності внутрішнього вакууму (відсутності повноцінного “Я”), свободаперетворюється на тягар для людини, яка не знає, що з нею робити. А томувиникає необхідність створення нової цілісної, гармонійної особистості. Свободадля такої людини не буде непосильною ношею, а навпаки стане засобом втілення ужиття власних задумів та ідей. Тоді, приходимо до іншої проблеми: як відновитивтрачену людську гармонію? Як здійснити той синтез, про який йшлося в кінціпершої частини статті?
Відповідь можебути дана тільки одна: повернення до втрачених цінностей, еталонів,орієнтирів у житті (звичайно, в адаптованому до сучасної ситуації вигляді,однак такими, що збереглисвою сутнісну основу). Дані принципиорганізації людського життя не слід сприймати як просто засіб обмежити людину вчомусь, а спосіб допомогти їй знайти себе і розпочати продуктивний діалог зісвітом. До загальновизнаних і вічних істин завжди відноситимуться наступні: добро,справедливість, чесність, повага до інших ( в кінцевому випадку це й будеповагою до себе), любов, вміння прощати та ін. Слідувати їм означаєдіяти, пам’ятаючи про свій обов’язок моральної людини, до речі, самеморальність Кант назвав головною особливістю людини, яка відрізняє її відтварини. Етичні норми не є жорстко детермінованими, кожен сам обирає слідуватиїм чи ні. Але саме цей вибір визначає рівень свідомості особистості, їїнаціленість на відкритість іншим особам (мікрокосмосам), що призводить дорозвитку власної персони, так як той, хто дає, піклується про іншого, і самотримує багато більше від тієї симфонії душ, внутрішніх світів обох людей. Томуробити добро не просто потрібно, а приємно. Думаю кожен відчував, щонемає нічого кращого на світі, ніж бачити посмішку на обличчі людини, якуподарував, або викликав своїм вчинком саме ти.
Проте, виникаєзапитання: існує така велика кількість етичних, філософських, релігійнихсистем; чому ж вони стали нездатні дати відповідь на запити сьогоднішньоїлюдини? Причин є досить багато і вони неоднорідні. Спробуємо виявитинайхарактерніші.
По-перше,відірваність сьогоднішнього людського буття від його сутнісних основ.Сучасну людину можна порівняти із блукаючим в пустелі. Вона так самерозгублена, пригнічена, не знає куди йти. Єдиною її установкою на майбутнє єпросто жити. Наявність будь-яких інших цілей відпадає, адже блукаючомуне потрібно нічого, окрім можливості йти далі, напрямок його не цікавить. Такиймандрівник ходитиме постійно по колу, так і не знайшовши виходу. Йому невистачало компасу. Подібним чином і “мандрівнику” ХХІ ст. потрібно знайтикомпас, який би чітко вказав у якому напрямку рухатись. Втративши його, знайтизнову вже не так легко, але можливо. Для цього необхідна внутрішня воля, яка бнадавала діям людини цілеспрямованості і узгодженості. Та однієї волінедостатньо, потрібне ще й чітке знання того, чого прагне досягнути індивід ічому саме це йому потрібне. Втрата фундаментальних світоглядних орієнтирів є нелише провиною кожного із нас особисто, а й того, що від нас приховувалисутність останніх, перетворюючи на “роботів” для виконання певних операцій. Алеце вже тема іншого дослідження.
Друга причинакриється у самих філософьких, наукових, етичних системах, які в періодіснування класичної науки та філософії ( XVIII – ХІХ століття) стали займатисьвсім, окрім проблем людини. Їх предметом стали певні абстрактні об’єкти, щоповністю затулили собою сутність людського. Людина перетворюється лише напридаток до таких наукових побудов, в кращому випадку людині надається незовсім відповідне її глибинній сутності звання “суб’єкта”. Першою зазналакризових тенденцій філософія, що відбилось у поглядах С. К’єркегора, Ф. Ніцше,М. Гайдаггера, К. Ясперса, Ж.П. Сартра та багатьох інших філософів посткласики.Не зважаючи на значні відмінності у їх світоглядних системах, всі вони єдині водному – просто кричущій необхідності повернення обличчям до людини.
Наука потрапила в“штильову” ситуацію на початку ХХ ст., так як намагалась підкорити своїмпричинно-наслідковим схемам всю дійсність. Вихід знайшовся, однак він полягав увідмови від претензій на абсолютне знання. Прикладом може бути квантовамеханіка ( зокрема, відомий принцип “невизначеності” Гейзенберга), теоріявідносності та ін. Початком же справжнього виходу науки на якісно новий рівеньстане усвідомлення того, що істина сама по собі нічого не варта. Їїнайвища цінність у можливості досягнення вищих людських ідеалів здопомогою останньої. Істина повинна служити людині, а не навпаки.Ми повинні знову повернутись до сократівського розуміння істини: “істина –тотожна добру”.
Наука ХХІ ст.перетворилась на головний фактор прогресу, однак втратила при цьому своюлюдську (направлену на розвиток особистості) домінанту. А така ціна є занадтовисокою; сьогодні ми вже розплачуємось за бурхливий науково-технічний прогрес.Про це яскраво свідчать названі вище тенденції в розвитку світу. За можливістьїздити в дорогих машинах, працювати на автоматах, ходити у великі магазини тадивитись кінострічки із 3D-графікою, ми віддали нашу внутрішню свободу, спокій,справжнє відчуття радості життя. Так чи був цей обмін рівноцінним? Багато хтоскаже, що досягнуті результати дали можливість розв’язати багато проблем людськогожиття (полегшити працю, завдяки застосування нової техніки; урізноманітнити побут;вивільнити час для розвитку ососбистості, так як основну частину технологічнихоперацій виконують машини і автомати). Проте усі зміни не завжди мали бажанірезультати. Так, зростання частки машинної праці, хоча й має значне позитивнезначення – відсутність необхідності значних фізичних затрат для робітника, маєй зворотню сторону: робітники перетворився на “придатки” до машин, які щоднявиконують рутинні одноманітні операції, не бачачи прямих результатів своєїдіяльності (що раніше проявлялось у моральному задоволенні ремісника або іншогоіндивідуального працівника від виготовленого виробу) і практично не проявляючижодної ініціативи з приводу певних аспектів виробництва продукції. Тобто,відбувається поступова втрата робітником інтересу до власної праці, вонаперетворюється на тягар для нього.
Як бачимо, нажаль, ні етичні системи, ні філософські концепції, ні наука, не можуть вирішитипроблем сьогодення. І головною причиною цього є неспроможність адаптуватись донаявних реалій. А найзагальнішою, найпершою, найважливішою реалією сучасності єпроблема людини і людства в найзагальнішому значенні слова. Саме черезпризму людини і міжлюдських відносин слід було б просуватись уперед усім іншимсферам. Таким чином, другим важливим фактором переходу до гармонійногоіснування є звернення обличча до людини. Це означає, що у політичній,економічній, соціальній, культурній, духовній та інших сферах головною метою їхіснування має бути визначений всебічний розвиток і зростання людськоїособистсті та налагодження якнайкращих відносин між спільнотами на всіх рівнях.
Звичайно, кожнаобласть має свої власні завдання і мету існування. Так, економіка – задоволенняматеріальних потреб людини; політична підсистема – організація державногомеханізму; культура – зростання людини в духовному плані. Проте, стратегічнамета у всіх них повинна бути тільки одна.
Економіка ХХІ ст.має виконувати своє першочергове завдання, а не збочувати вподобання споживача,перетворюючи його на раба матеріальних благ, який за речами, що закривають йомувсе навколо (телевізор, мобільні телефони, комп’ютерні ігри, та ін.) не помічаєзовнішній світ. І хоча головним принципом економічної діяльності є максимізаціяотриманого ефекту, ми повинні усвідомити, що вона може відбуватись лише допевної межі. А саме: до поки прагнення матеріального збагачення неперетворюється на основу життя. В такому випадку людина починає жити в станіпостійної напруженості; ворожого ставлення до оточуючих, як можливих абофактичних конкурентів; саме життя набуває видимість наявності певного смислу(особа хоче, щоб так думали і сама прагне переконати себе в цьому), проте вньому відсутні глибинні основи життя, через це, коли подібна людина післядовгих “пробіжок” за матеріальними успіхами спиняється на коротку мить, точасто не бачить дійсної необхідності такого руху, але знову тікає від цих думокі прагне забутись у знову ж таки витворах матеріального світу та йти далі,просто йти...
Культура сьогоденнямала б бути “останнім оплотом” прекрасного, справді людського і всього того, щонадає істинний сенс людському життю. В той час, вона продукує речі, які засвоєю суттю покликані знищувати все добре і піднесене у людських душах(формування антикультури, шаблонність мистецтва і перетворення його у бізнес таін.). Вона може відродитись знов, але для цього потрібні сітоглядніперетворення, пов’язані із розумінням того, щодана сфера це не місце, де можна “заробити великі гроші”. Це сфера духовності,краси, добра; в деякій мірі, матеріальному сюди доступу немає. Культура непросто задовольняє ідеальні потреби людей, вона й формує все нові й нові, а цеє ознакою зростання людської особистості, що є однією з ключових цілейлюдського існування.
Органічною складовоюкультури є мистецтво. Про нього досить цікаво сказав Ф.Ніцше: “нам залишаєтьсямистецтво, щоб не загинути перед істиною”. Саме його потребували люди кінця ХІХст., коли жив великий філософ, і потребують сьогодні. Наука, хоча й сталареагувати на запити людини (розвиток соціальних наук, передусім соціології тапсихології), однак вона не здатна повністю задовольнити їх всі. Наука апелює дораціонального в людині, а вона це й емоційно-чуттєве, а сьогодні навіть більшоюмірою ірраціональна, ніж логічна, попри величезні досягнення внауково-технічній сфері.
Але яке мистецтвопотрібне нам? Чи здатне існуюче задовольнити наші ідеальні потреби? Дляпочатку, визначим значення категорії “мистецтво”. Мистецтво – це формасуспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу[3].Поряд із філософією, наукою, релігією, та ін. мистецтво виконує важливуфункцію, яка полягає в орієнтації особистості в цьому світі, усвідомленні себелюдиною, та відповідальності за власні вчинки. Однак, мистецтво ХХІ ст.перестало виконувати дану функцію. Воно все більше орієнтується на власніінтереси, воно вже навіть перестало бути тим, що раніше називали “мистецтво длямистецтва”. Останнє було повністю орієнтоване на власне зростання івдосконалення, але для того, щоб реалізувати це, необхідно було творити дійсно велике.Сьогоднішнє мистецтво все більше орієнтується на задоволення матеріальнихпотреб самих митців; а сам процес творення стає звичайнісіньким шоу.Відбувається все більше включення його у економічну цивілізацію. Продукти,а правильніше було б сказати “шедеври” мистецтва, які були безцінними,заміняються на звичайні товари, що мають конкретне вартісне вираження.
Істинне мистецтвохарактерезується тим, що воно творить тому, що має необхідність в цьому, а нетому, що можна продати його результати. Воно прагне відкрити себе Іншому длядіалогу із ним. Таким чином, відбувається збагачення одного і реалізаціядуховних можливостей іншого. Таке мистецтво, в деякій мірі, складне, але ще Ф.Шеллінг казав: “дух назавжди залишеться островом, на який із області матеріїнеможливо потрапити без стрибка”. Сучасна мас-культура дозволяє дійти до вершиндуху без будь-якого внутрішнього напруження, тому й спостерігаємо, що данівершини виявляються примарами, здатними задовольнити хвилинні бажання людини.Цілісної ж духовної конструкціїї їй (сучасній культурі) побудувати не під силу,адже для цього потрібна внутрішня активність. Головна ж властивістьПостмодерну – байдужість, іронічна пасивність щодо будь-якогоявища, цивілізована втомленість[4]. Для того, щоб подолати названі явища,людина повинна відчути свою відповідальність за світ і своє призначенняу ньому. Ми приходимо сюди не тільки як споживачі, але і як творці. Ось іщеодна відповідь на запитання людини. Вона мусить творити (в найширшому планіцього слова), таким чином виражаючи власне “Я” в матеріальних і духовнихцінностях та відкриваючи свій внутрішній світ іншим. Але перед цим індивідповинен знайти саме те, чому б хотів присвятити життя (“сродна праця” заСковородою). А з цим з’являється мета і бажання житита вдосконалюватись.
Як уже булозазаначено, для результативної творчої діяльності необхідні значні зусилля(перш за все, духовного характеру), тому багато із сучасних людей відступає відпоставлених цілей і йде легкою дорогою. Однак ті, хто не здався, мають змогузрозуміти, що їхня праця і, навіть, жертви, були не даремні. Досягнувши вершиннауки, мистецтва або досконалості в певній діяльності, чи у відносинах зоточуючими людьми (що також є творчістю, адже ми творимо себе і, в певній мірі,інших), починаємо усвідомлювати всю ілюзорність пасивного і споживацькоговідношення до світу.
Отже, розв’язання проблем сучасності може бутиздійснене за рахунок:
- віднайденнянових ціннісних орієнтирів, які б відповідали запитам сьогоднішньої людини, алеразом із тим, містили і позачасовий момент;
- сприйманнядійсності через призму людини (особистості);
- активногота трочого ставлення людини до оточуючого світу, направленого не на підкоренняйого, а на встановлення гпрмонії із ним.