Київський державний лінгвістичний університет
гуманітарний інститут РЕФЕРАТ по І. Канту
на тему
Метафізика свободи 204 гр., менеджмент Гетьманчук Тарас
КИЇВ — 1999
І. Кант. Метафізика свободи.
Антитеза свободи і природи — центральна ідея філософії Канта, пряме вираження постулюючої нею роздвоєності всього існуючого на світ уявлення, сукупність яких утворює природу, і на його першооснову — світ “речей в собі”, що перебуває по ту сторону категоріальних визначень природи. Необхідність, каузуальні відношення, так же як і простір, і час відносяться лише до світу явищ, світ “речей в собі” вільний від цих визначень і тому утворює царство свободи — свободи від невблаганних законів природи. Таким чином Кант, з одного боку, доводить безумовну підпорядкованість явищ законам природи, найсуворішому детермінізму, а з іншої — настільки ж рішуче наполягає на тому, що свобода перша, дочасова ланка причнинно-наслідкового ланцюга подій. Щоправда, існування цієї початкової свободи недоказово, вона непізнаваєма, зверхчуттєва, трансцендентна. Але якщо ми погоджуємось з тим, що існують не тільки явища, але і “речі в собі”, то висновок про наявність свободи стає цілком виправданим. Якщо ж ми навпаки відчуджуєм буття “речей в собі”, то ми відчуджуєм завдяки цьому всяку можливість, бо природний детермінізм не знає винятків.
Кант вважає, що його непохитне переконання в існуванні особливої, принципово відмінної від імперичної (природної) вільної причинності зовсім не безпідставне. У цього переконання є, з одного боку, космологічна, а з другого — етична підстава.
Теза третьої космологічноїантономіїговорить: “В світііснують вільні причини”, а її антитеза стверджує: “Немає жодної свободи, все є природа”. Кант не вважає антиноміїпринципово невирішальнимиапоріями. Одну з головних задач трансцедентального ідеалізмувін бачить не тільки увстановленні, але йв позитивному дозволі антиномій. Так, рішення антиномії, що абсолютно протиставляє необхідність і свободу, полягає в допущенні, що її антитеза відноситься до природи, а теза — до надприродногосвіту“речей всобі”. Приймаючи цей постулат, Кант стверджує:“природа і свобода можуть без протиріччя бути приписані однійі тій жеречі, але в різноманітному відношенні: водному випадку — як явищу, в іншому — як речі саміпо собі.
Що ж це за “річ”, якає явище, безумовно визначувальне необхідністю, і разом з тим є явище,якебезумовно визначаєтьсянеобхідністю, і разомз тим є закордоннасвітуявищ, світунеобхідності, “річ в собі“. Такою “річчю”, по вченню Канта може бути тільки людська суть. Моральна свідомість притаманна людині, незважючи на її неморальнівчинки,що вчиняються (вони якраз і вказують на наявністьморальної свідомості), незаперечно свідчать про осудність людського індивіда, його відповідальності за свої вчинки, а значить, і про його свободу. В цьому сенсі Кант говорить про практичний (моральний) доказ свободи волі. А це, в свою чергу, служить якщо не доказом, товсежтакиаргументом накористь признання космологічноївільної причинності, без якої наврядчи була б можлива свобода волі.
Отже, людина не вільна як явище природи, природна суть, що визначається законами природи. Людина, говорить Кант, “може бути скільки завгодно винахідлива, але вона не може нав'язати природі інші закони. Вона не вільна як чуттєва істота, зумовлена своїми сприйняттями, переживаннями, пристрастями. Кожний вчинок людини відбувається в певний момент часу, який обов’язково зумовлений тим, що передує йому в часі. Отже, “в кожний момент часу, в який я дію, я ніколи не буваю вільним. Але є лише форма буття явищ, її немає в світі “речей в собі”. Час ідеальний, він — апріорне чуттєве сузір’я, яке має відношення лише до чуттєво світу, який сприймається. Саме ідеальність часу робить можливим свободу.
Людина, оскільки вонане тільки емпіричний індивідум, але йтрансцендентальний суб'єкт, не підлягаєнеобхідністіі, отже, вільна. І лише в цій якості, тобтовсвоїй трансцендентальності, людина виступає як розумна, розумно діюча,моральна, вільнаістота. Відповідно цьому, і людська воля може бути правильно зрозуміла лише з урахуванням раздвоєностівсього існуючого.Визнання свободи волі зовсім не рівнозначнотвердженню, що воля завжди вільна. Як і людина в цілому, воля належить двом світам і тому характеризується протилежними визначеннями. Кант роз'яснює:“одну і ту ж волю в її прояві (увчинках,що спостерігаються) можна осмислювати, з одного боку, як необхідно співпадаючуз законом природи і постільки не вільну, з іншої жсторони, як приналежнуречі в собі, стало бути, не підлеглу закону природи і тому як вільну.
Таким чином, Кантзаймає цілком своєрідну позиціюв багатовіковому спорі про свободу волі. Філософи, що відстоюють свободу волі, обгрунтовували своє переконання аргументами індетермінізму. Їхні супротивники, приверженцідетермінізму, доводили що свобода волі в принципі неможлива, бо всі явища, в тому числі і вольові акти, являють собою слідство певних причин. Моральна свідомість притаманна людині, незважючи на їїнеморальнівчинки,що вчиняються (вони якраз і вказують на нявністьморальної свідомості), незаперечно свідчать про осудність людського індивіда, його відповідальності за свої вчинки, а значить, і про його свободу. В цьому сенсі Кант говорить про практичний (моральний) доказ свободи волі. А це, в свою чергу, служить якщо не доказом, то всежаргументом в користь визнання космологічноївільної причинності, без якої наврядчи була б можлива свобода волі.
Людина, оскільки вона не тільки емпіричний індивідум, але й трансцендентальний суб’єкт, не підлягає необхідності, і, відповідно, вільна. Було помилково вважати, що Кант намагається примирити, синтезувати ці протилежні, фактично непоєднуємі напрями. Він рівно не згоден як із індетерміністами, так і з детерміністами. Перші ігнорують закони природи, що не роблять винятки ні для чого. Другі — абсолютизують необхідність, ігноруючи ту обставину, що природа не є єдина реальність. Тому Кант відкидає аргументи як тієї, так і іншої сторони.
Кант не погоджується і з Х. Вольфом видатним послідовником Лейбніца, який, як справедливо відзначає В. А. Асмус, вважав, що “людина детермінована в своїй фізичній поведінці оскільки вона є тіло, але вона вільна в психічній поведінці, оскільки вона є суб’єкт. Не називаючи Х.Вольфа, Кант зазначає, що уявлення неначе б ми в своїх помислах, бажаннях, намірах, в відзнаку від наших тілесних станів, вільні, є “жалюгідна уловка, за яку дехто все ще готовий ухопитися, вважаючи, неначе таким дрібним педантизмом вирішується тяжка проблема, над рішенням якої марно билися на протязі тисячоліть...” На противагу Х. Вольфу і іншим прибічникам зазначеної вище концепції Кант затверджує, що людина оскільки вона є явище природи, рівно визначається необхідністю і як об'єкт, і як суб'єкт. Отже, психічні акти людської суті так же підвладні природному детермінізму, як і його фізичні стани.--PAGE_BREAK--
Ми бачимо, що Кант гранично загострює порушення проблеми свободи. Людська суть виявляється в ситуації, що на перший погляд, представляєтся нереальною, неможливою. Людина вільна, затверджує Кант, лише як трансцендентна “річ в собі”, з чого, скоріш за все, слідує, що у всього свого емпіричного, реального життя вона не вільна. Такий висновок був би правильним, якщо б Кант обмежувався одним лише протиставленням явищ і “речей в собі”, реального і потустороннього. В дійсності ж Кант в відомій мірі знімає, переборює це протиставлення, оскільки, згідно його вченню, людина свідома істота, тобто в тій мірі, що вона діє свідомо, знаходячись в рамках емпіричних обставин, являє собою не тільки явище, але вільно діючу “річ в собі”.
Можливість такого поєднання емпіричного і трансцендентного, необхідності і свободи не стала ще предметом спеціального розгляду дослідників філософії Канта. А між тим ця можливість зі всією очевидністю виявляється в кантовському розумінні свідомості. Кант, як відомо, розрізняє емпіричну і чисту свідомість. Свою другу “Критику...” Кант, на відміну від “Критики чистої свідомості”, назвав “Критикою практичної свідомості”, оскільки однією з її головних задач було дослідження можливості і дійсності поряд з емпіричною практичною свідомістю, існування якої не підлягає сумніву, чистої практичної свідомості, яка здатна самовизначатися безвідносно до відчуттєвих обставин.
Не слід думати, що згідно Канту, людина володіє двома свідомостями, емпіричною і чистою. Одна і та ж людська свідомість виступає в двох іпостасях: емпіричній і розумопосяжній. І в цій останній формі, тобто як чиста свідомість, вона є “річ в собі”, що існує і в повсякденному житті людини, оскільки вона надходить свідомо. Зрозуміло тому наступне зауваження Канта: “в кінці кінців ми маємо справу з одною і тою ж свідомістю, яка повинна мати відмінність лише в застосуванні.
Чиста свідомість, затверджує Кант, “присутня і залишається однаковою в усіх вчинках людини при всіх обставинах часу, але сама вона не знаходиться в часі і не набуває, наприклад нового стану, в якому вона не знаходилась раніше, вона визначає стан, але не визначається їм. Отже чиста свідомість не є явище, вона не підпорядкована яким небудь умовам чуттєвості. Свобода є породження чистоїсвідомості, слідство притаманної їй спроможності “самотушки розпочинати ряд подій. Йдеться про емпіричні події, що викликані апріорним припущенням чистої свідомості, тобто безвідносно до емпіричної обставини.
Як же конкретно вчиняється вільна дія, що ініціюється чистою свідомістю, яка хоча і принадлежна живому, смертному індивіду, існує поза часом і простором, з чого слідує, що тут немає місця причнинно-наслідковому відношенню, що припускає відношення в часі між “раніше” і “після”. Чиста свідомість ініціює вільні дії як безпосередня, найближча причина, як певний “образ думок”, духовний склад особистості, її моральна орієнтація. При такому порушенні проблеми поняття трансцендентального суб’єкта вільної волі в значній мірі втрачає містичний присмак. Чиста свідомість, тобто свідомість вільна від чуттєвих побуджень, егоїстичних пристрастей, виявляється суспільною свідомістю. В понятті чистоїсвідомості переборюється протиставлення особистого суспільному, тобто особисте, природа якого соціальна, піднімаєтьсчя до рівня, який визначається власною природою. Таке піднесення не є, звичайно, усунення особистого в частковості прагнення до щастя, йдеться лише про підпорядкування особистих прагнень моральному закону. Не можна тому погодитись із іншими дослідниками філософії Канта, що відмовляються бачити в кантовському понятті свободи його соціальні, тобто по суті емпіричні інтенції.
Ще більш конкретне подання про трансцендентально-ідеалістичне розуміння свободи волі, що виявляється у вчинках емпіричного, тобто підлеглого законам природи людської суті, дадуть положення Канта про фундаментальне значення ідеї свободи. Нагадаю, що трьома основними, невикорінювальними ідеями чистої свідомості є ідея безсмертя людської душі, ідея свободи і ідея Бога. Кант називає ці ідеї регулятивними принципами, вказуючи завдяки цьому на їхню роль в поведінці людей, в формуванні їхнього менталітета. В цій трійці основних ідей чистої свідомості ідеї свободи належить, по суті, визначальна, ведуча роль, бо пізнання буття Бога і особистого безсмертя пропонує вибір між протилежними переконаннями, що неможливо без свободи волі. Зрозуміло тому категоричне затвердження Канта: “Кожна істота, яка не може вчиняти інакше, як керуючись ідеєю свободи, саме тому в практичному відношенні справді вільна… ”.
Докантовскідіячі,починаючи з перших християнських теологів і філософів, обгрунтовували тезу про свободу волі, маючи наувазіджерело первородного гріху, морального падіння людини взагалі. Таке по сутінегативістське розуміння свободи волі перетворювало її в щось аналогічне тим порокам, яківважалися що випливають з неї. Кант, як ми бачимо, принципово по новому оцінює свободу волі, бачачи в ній передусім глибинне, трансцендентальнеджерело моральності. Тваринине володіють волею, затверджує Кант. Людина ж, в свою чергу,відрізняється від тварин не тільки наявністю волі, але йнаявністю вільної волі. Остання також відрізняєлюдського індивіда як особистість від інших людських індивідів. В своїх посмертнихнотатках,що опублікувалися,Кант підсумовує цей хід думки:“Питання, чи можлива свобода, скоріше за все, співпадає з питанням, чи є людина справжньою особистістю”.
Трансцедентальнапозиція Канта визначає його розуміння природи людини. Традиційне філософське переконання на людську природу включало в себе уявленняпро початковоіснуючуі,впринципі,незміннувизначеність. Докантовскіфілософи припускали можливість пошкодження людської природи, ставили в зв'язку з цим задачу відновлення її природної початковоїцілісності. Ніхто з попередників Канта не зв'язував поняття природи людини з його волею, свободою, свавіллям. Отже, Кант рішуче переглядає переконання своїх попередників на природу людини. Для нього вона зовсім не є початководана ів принципі незмінна суттєвість. «Тут, пише Кант,під природою людини ми розуміємотільки суб'єктивнупідставузастосування її (людини)свободи взагалі, якійпередує всякачинність,сприймананашими почуттями». Цілком очевидно, що ця нова концепція людської природи, радикально відмінна від природи всіх інших живих єств, органічнопов’язаназ кантовським розуміннямсвободи як практичноїсвідомості, завдяки якійособистість сама формує себе.
ЛІТЕРАТУРА
Кант И. Пролегомены. Соч. в 6-ти т. М., 1965. Т. 4(1). С. 161,167.
Кант И. Критика практического разума. Соч. Т.4(1). М.,1965. С. 423.
Кант И. Критика чистого разума. Соч. в 6-ти т. Т. 3 С. 94. М., 1966.
Асмус В.Ф. Избр. филос. труды. М., 1971, Т. 11. С. 233.
Кант И. Основы метафизики нравственности. Соч.Т.4(1).С.226. М.,1965
Кант И. Соч. Т. 3. С. 493.
7.Фулье А. Свобода и необходимость. М. 1900. С. 22,15.
Кант И. Метафизика нравов. Соч. Т. 4(2). С. 135.
Кант И. Трактаты и письма. М., 1980. С. 101
Якобс В., происхождение зла и человеческои свободы, трансцедентальная философия и метафизика. «Вопросы философии», № 1, 1994 г.
Шопенгауэр А., Свобода воли и нравственность, М., 1992.
Хацкевич Д.Х., Шейко С.В., Личность в современнои западнои философии и социологии, М., 1993.
Шуль. Я.Ю., О значении личности в философии, Фил. науки, М., 1991, №5.
Комиссарова Э. Н., Личность как субъект и объект социального развития, Социально-политическии журнал, № 4, 5, 1992 г.