Людина і світ
ЗМІСТ
1. Поняттясвітогляду
2. Відношеннялюдина — світ як основні світоглядні проблеми.
3. Світоглядяк форма духовно-практичного освоєння світу та самовираження людини в ньому.
4. Структурасвітогляду. Буденний і теоретичний, індивідуальний і масовий світогляд
5. Міфологіяяк форма світогляду й духовно-практичного світосприйняття
6. Загальнахарактеристика релігійного світогляду
Поняття світогляду
Коженетап у розвитку людського суспільства — Стародавній Світ, Античність,Середньовіччя, Новий час іт. д., кожна культура (глобальна чи локальна)характеризуються певними уявленнями про те, що таке людина й довколишній світ,як вона повинна жити в ньому, до чого прагнути. Таке явище у свідомості людей ідуховній культурі має назву світогляд. Світогляд—це «система поглядів,звернених на об'єктивний світ і.місце людини в ньому, на ставлення людини додовколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основніжиттєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності,ціннісні орієнтації». Основу світогляду формують погляди, що створюють узагальненукартину світу (природи й суспільства), визначають місце і роль людини в ньому,фіксують норми поведінки та цінності життя, вказують життєві орієнтири. Усвітогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але некожне, навіть перевірене наукою знання, є складовою світогляду. Специфікасвітогляду в тому, що у ньому створюється не якась узагальнена модель дійсностіі буття в ній людини, а головним чином осмислюється сукупність відношень„Людина – світ”. Причому характер цих відношень розкривається з поглядуісторично визначених соціально-культурних потреб, інтересів, ідеалів іцінностей.
У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уявлення мають відповісти наосновне питання—питання про призначення людини, тобто про те, якими є цілі,цінності та способи справжнього людського буття. Світогляд—це форма суспільноїсамосвідомості людини. У ньому відбувається осмислення й оцінка світу і місця вньому людини, її ставлення до навколишньої реальності та самої себе.
Відношення людина — світ як основні світоглядніпроблеми.
Світогляд як форма духовно-практичного освоєннясвіту та
самовираження людини в ньому.
Усвітогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбуваєтьсяосвоєння різних типів відношення «людина — світ». З цього погляду в структурі світогляду,як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способита грані людського буття, тобто типи відношень «людина — світ».
1.Онтологічний (онтологія — вчення про буття). У цьому аспекті світоглядурозглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхніструктурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності.Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття,тобто те, яким чином і якого мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальнесередовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування.В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типамисвітогляду—міфологічним, релігійним, науковим.
2.Гносеологічний (гносеологія — вчення про пізнання). У цьому аспектірозкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе. Визначаютьсяможливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальноїдіяльності. З'ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядівна проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки самопізнання—стихійний процес, в якому сумнів цілком природний. Однією з формпізнання є агностицизм — заперечення пізнаваності світу. Так, у філософськомувченні І.Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджується, щопізнати можна лише явища, сутність речей і процесів—буття світу і, людина вцілому непізнанні.
Іншіфілософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія марксизму,визнають можливість одержання повного й істинного знання. Гносеологічний аспектсвітогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів пізнання, їхньоїоптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціональногопізнання, віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти напитання про мету пізнання світу й самопізнання людини.
3.Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкриваєтьсяставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності.Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти,щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому. Як показує історія розвиткулюдських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людськуповедінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності. Альтернативнимиє трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене,інше—що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій ташляхи їх досягнення. Перша світоглядна настанова була властива для багатьохрелігійних та філософських концепцій. Їх називають фаталістичними. Другийпідхід характерний для деяких сучасних філософських напрямів, наприклад —екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку істота вільна, вонаприречена на свободу, її життя—це нескінченний процес вибору й здійснення своїхжиттєвих шляхів. У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання провибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людськоїдіяльності—пізнавальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці у іпротестантизмі), моральної.
4.Аксеологічний (аксеологія—вчення про цінності). Це центральний аспектсвітогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ ілюдину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя(моральних, естетичних, соціально-політичних і т. д.). Через аксеологічнийаспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вонаповинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе ісвоє існування, на що сподіватися. Таким чином, у світогляді через різні формивідображення розкривається сукупність відношень «людина — світ», які називаютьдуховно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні й практичні. За такогопідходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світоглядувизначаються відображенням практичних відношень, другий (гносеологічний) ічетвертий (аксиологічний) — духовних відношень. Проте чітко розмежувативідношення «людина—світ» і визначити їх як суто практичні й духовні можна лишеза значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні,автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності. За своєюприродою духовне і практичне—це два нерозривні моменти людського буття.Практична діяльність (перетворення природи, людини людиною) ґрунтується напізнанні й усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобтодуховному освоєнні людиною дійсності. З другого боку, свідомість (знання йцінності) як духовне освоєння дійсності виникає і розвивається у процесівиробничої та суспільно-історичної діяльності. Таким чином, світогляд яквідображення людського буття у світі є формою суспільного самоусвідомлення людинита духовно-практичним його засвоєнням. Духовно-практичним, бо аксеологічнийаспект (ставлення до світу та своєї життєдіяльності через уявлення про сенсжиття) є домінуючим. Світогляд—це спосіб самовираження людини у світі. Сутністьлюдського буття — це діяльність. Вона ґрунтується на свідомості й має історичніграні свободи. Перетворюючи природний та соціальний світи, людина виражає вкультурі, соціальних відносинах своє «Я», тобто свої ідеали, цілі, цінності.Тому в процесі життєдіяльності людей розкривається, виявляється у зовнішньомусвіті внутрішній світ людини.
Структура світогляду. Буденний ітеоретичний,індивідуальний
і масовий світогляд
Увиділених чотирьох аспектах світогляду його структура розкривається з поглядуспособів людської діяльності, типів відношень «людина—світ». Поряд з цим їїможна розглядати і з інших позицій.
1.Через форми відображення і відповідні їм об'єкти. За такого підходу світоглядприйнято структурувати, поділяти на буденний і теоретичний. Традиційно вониназиваються рівнями світогляду. Буденний світогляд виникає як відображеннящоденної діяльності людини. Передусім через почуття, настрої, емоції, логічноне оформлені уявлення. Буденний світогляд відображає світ і людське буття, якправило, без з'ясування їхньої сутності, причин, усвідомлення закономірностейвиникнення. Буденний світогляд емоційно забарвлений. Він рухомий і мінливий.Сукупність уявлень про світ і людину не вимальовується у логічно струнку,завершену за формою картину. Буденний світогляд, як правило, позбавлениймоменту самоусвідомлення. Людина не прагне пояснити сама собі, чому у неї такебачення світу, саме таке ставлення до самої себе, довкілля, інших людей. Усвоїх буденних світоглядних уявленнях вона не тяжіє до усвідомленого виборуцілей і цінностей свого існування. Буденний світогляд створює у людини емоційнозабарвлену модель світу та власного буття у ньому. Нерідко їй властиве полярнебачення, коли людина ділить усі явища на «свої» і «чужі», «добрі» і «злі».Ставлення людини визначається не осмисленими оцінками, а почуттями любові чиненависті, особистими й груповими симпатіями й антипатіями. У філософськійлітературі буденний світогляд нерідко називають світовідчуттям, яке визначаютьяк переживання людиною реальності та свого буття у ній. Теоретичний світоглядабо теоретичний рівень світогляду. Ґрунтується він на таких формахвідображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. На цьому рівнівідображення створюється концептуально оформлена модель світогляду. Світогляднакартина ґрунтується на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини.Внаслідок цього з'являється можливість тих чи інших явищ або подій. Людина можеуспішно планувати й реалізовувати свої дії, свідомо досягати визначених цілей іцінностей, організовувати власне життя відповідно до своїх уявлень про йогосенс. У структурному відношенні теоретичний рівень світогляду характеризуєтьсялогічною стрункістю й оформленістю. Явища і події, що відбуваються, пояснюютьсяна основі розуміння їхньої сутності, знання причин і закономірностей. Необхіднікомпоненти теоретичного світогляду — розвинене самоусвідомлення, навичкианалітичного мислення, а також момент сумніву. Йому властиве практичнеставлення як до змісту самого світогляду, так і до його практичної реалізації.Цей рівень світоглядних уявлень стає фундаментом для формування переконань,оптимістичної життєвої позиції людини. Як правило, у теоретичному світоглядівідображається не щоденне людське життя з усією його унікальністю тарухливістю, а те, що властиве певним соціально-культурним пластам історичнихепох, типам культур. Відмінності об'єктів світоглядного відображення особливоразюче виявляються у двох його структурних утвореннях— індивідуальному імасовому світогляді. Критерієм такої структуралізації є відмінності міжсоціальними суб'єктами як носіями світогляду, тобто між індивідуальним ісоціально-груповим буттям людини, а також між індивідуальною і груповоюсвідомістю як типами духовності, формами свідомості. Індивідуальний світоглядвідображає специфіку, неповторні риси людської особистості, особливості їїіснування. У масовому світогляді відображається те, що властиве життєдіяльностібагатьох людей, таким соціально-історичним суб'єктам, як, наприклад, соціальніпрошарки (групи), класи, нації, а також те спільне, що характерне для буттялюдей на певних історичних етапах у межах певних культур. Структуру світоглядуможна розглядати в історичному аспекті як послідовний розвиток і зміну певнихтипів світогляду, що були найбільш загальними його формами чи типами на різнихетапах еволюції людського суспільства.
Традиційновиділяють такі історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, науковий. Удеяких трактуваннях розмежовуються певним чином філософія і наука і, отже,науковий світогляд і філософія як теоретична форма світогляду.
Міфологія як форма світогляду й духовно-практичногосвітосприйняття
Міфологія— історично перший тип Світогляду чи спосіб оформлення світоглядних уявлень.Виникає він на етапі становлення суспільства. Цей світогляд властивийпервісному ладу і ранньокласовому суспільству. Міфологія — це така формасвітогляду, в якій через художні образи відображається залежність людськогоіснування від природних явищ, стихій, а також колективного буття у межахродоплемінних відносин.
Характерними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, щовиявляються в одухотворенні явищ природи, перенесенні на них душевних і навітьтілесних властивостей людини. Сонце, Земля, Вода, інші стихії сприймалися якживі й одухотворені. У міфологічному світогляді не проводилась межа міжсуттєвим образом дійсності і самою реальністю, з другого боку, між божеством(як духовним началом і сутністю) і тими явищами природи, з якими воноасоціювалося. Міфологія давала фантастичне віддзеркалення дійсності. Вонапояснювала світовий порядок як родову єдність людини з природою, космосом.Міфологія створювала цілісну й завершену картину світу людського буття в усіхсвітоглядних аспектах. У доступній художній формі, яскравих чуттєвих образахрозкривалися будова космосу, доля людини, природа добра і зла, потворного і т.д. Реальність міфологічного взаємозв'язку людини і природи, можливість людинибезпосередньо впливати на події, що відбуваються, виявлялися у феномені магії,тобто у діях, спрямованих на об'єкт міфологічних уявлень з метою впливу нанього (наприклад, втихомирити шторм, викликати дощ, домогтися прихильності тогочи іншого бога). Міфологічний світогляд ґрунтувався на вірі — вірі релігійногохарактеру, отже, на некритичному ставленні до дійсності і змісту міфологічнихуявлень. Перехід від міфологічного світогляду до релігійного історично доситьтривалий. Крім цього, релігійні погляди містять у зміненій формі багатоміфологічних уявлень та образів.
Загальна характеристика релігійного світогляду
За своєю природою релігійний світогляд є антропоморфічним і теїстичним, тобтоБог сприймається як істота, що має людську подобу та людські властивості. Основоюрелігії та релігійного світогляду є ідея креаціонізму — створення Богом світу знічого. На відміну від міфологічного, релігійний світогляд виходить із принципумонізму, а не плюралізму. Першоосновою і першопричиною світу, як правило,визнається першопочаток, який створює природу й людину, встановлює характервзаємовідносин між ними, а також між природою та людиною, з одного боку, іБогом—з другого. Релігії, особливо світові (буддизм, християнство, іслам),виникають на новому етапі розвитку суспільства, коли людина, її існуваннябільшою мірою залежать не від сил природи, а від соціального середовища. Укласовому суспільстві людина залежить від людини, тому і Бог, як вища сила,асоціюється вже не з явищами природи, а безпосередньо з людиною. Специфікоюрелігійного світогляду, як і міфологічного, є фаталізм — визнання напередвизначеності кимось життя людини, її долі. По суті, релігійний світогляд заперечуєсвободу в бутті людини. Тією чи іншою мірою це властиво всім релігіям, анайбільше—іудаїзму й мусульманству. Так, талмудист Елеазар Каннор повчав: «Знай,що все—по рахунку, відповідно до вчиненого; не запевняй себе, що могила длятебе—сховок, бо не своєю волею ти народився, не своєю волею живеш, не своєюволею умреш і не своєю волею відповіси перед царем царів, святим». Релігія ірелігійний світогляд ґрунтуються на вірі — вірі у надприродне. Надприродне (Бог,ангели, диявол)—особлива духовна сутність, яка існує сама по собі. Вонапротилежна і нерідко протистоїть матеріальному світові (природі) й непідкоряється його законам.
Поділ світу на земний і божественний, тобто, розділення і протиставлення природногой надприродного проглядається вже у міфології, в релігії цей поділзавершується. Надприродне (Бог) визнається вищою, надсвітовою реально творчоюсилою. На відміну від космоцентрнзму міфологічного світогляду, релігійнийсвітогляд — геоцентричний. Бог — центр світобудови, буття світу й людини. Віра— це і соціально-психологічний механізм, і спосіб передачі досвіду від людинидо людини, від покоління до покоління. Причому такого соціального й духовногодосвіду, який з тих чи інших причин людині важко або неможливо перевірити усвоєму житті, оскільки це пов'язано з певними наслідками для її існування. Цюособливість віри можна вважати однією з причин догматичності релігійного таміфологічного світогляду, які, як правило, не допускають сумнівів у правильностісвітоглядної настанови. Релігійний світогляд догматичний ще й тому, що вінканонічний. Дані Богом ідеї, моральні цінності, норми поведінки та спілкуваннявизнаються абсолютними, тобто всезагальними, істинними, історично незмінними.Релігійний світогляд багато в чому не може бути основою переконань, оскількипереконання — це усвідомлена віра, яка пройшла процес самоусвідомлення,критичного осмислення вільною людиною змісту свого буття, його цілей,цінностей, способів їх реалізації. Оскільки предмет релігійноївіри—надприродне, те, що перебуває за межами земного, поза дією законів природита історії, то до віри неможливо підійти із звичними критеріями наукової ідослідної достовірності. Через це віра нерідко протиставлялася розуму. Навідміну від наукового світогляду, релігійний і міфологічний світоглядизасновані на чуттєво-емоційному ставленні до дійсності і до самого себе. Людинапізнає Бога, його творіння, сенс буття не розумом, а почуттями («божественнимодкровенням», «переживанням», «інтуїцією віри» ).