Концепция самопознания г. Скороди

--PAGE_BREAK--
Висновки до І розділу

В першому розділі висвітлюється соціально-культурне тло на якому відбувалось становлення філософії мислителя.

Особливої актуальності у кінці ХУІ століття набуває релігійна проблематика, через яку розв'язуються соціально-політичні й національні суперечності тогочасного українського буття, що сприяло поширенню в філософській думці України ідей, співзвучних ідеології епохи Реформації. Своєрідність цих ідей полягала в обґрунтуванні погляду на буття людини, що здійснюється через самозаглиблення, споглядання, самовдосконалення, які розглядаються як засіб духовного відродження людини.

Найбільш впливовим був Острозький культурний центр з такими відомими діячами, як Герасим Смотрицький, Клірик Острозький, Христофор Філалет та полемістами, які були пов'язані з Острозьким науково-культурним осередком, – Василь Суразький, Іван Вишенський, Йов Княгиницький.

Наступним визначним осередком культурного відродження став Львів. Діячі Львівської школи – Стефан Зизаній, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Ісайя Копинський, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич – вносили творчий елемент в життя країни, вміло використовуючи поєднання власних традицій та чужих знань, змінюючи самосвідомість особи, утверджуючи ідеї активності людини.

Братства, що виникають в Україні в кінці ХVІ – на початку ХVII століття, стають ідейним центром захисту духовних цінностей українського народу. Важливого значення вони надавали розвитку науки, освіти, культури, оскільки в них вбачали шлях вдосконалення людської природи. Мислителі відзначали, що людина є частиною природи, перебуває у тісному взаємозв'язку з нею, і, використовуючи набуті знання, може пізнавати та удосконалювати своє суспільне життя.

Відродження православ'я продовжувалось у Києво-Печерській лаврі провідними культурно-освітніми та церковними діячами України того часу, серед них – Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній. Їх вчення свідчать про проникнення гуманістичних ідей в українську культуру, про утвердження гуманістичного вчення про людину, її місце та роль у світі.

Поєднання ідей гуманізму, реформації та раннього просвітництва наявне в філософських системах професорів Києво-Могилянської академії, таких як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Данило Туптало, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Кониський та інші.


Розділ ІІ.

Проблема самопізнання в філософії Сковороди


Складовою нашого історичного часу загальносоціальної кризи цивілізації являється ускладнення усіх форм людського буття. Науково-технічний прогрес, комп'ютерна революція перебудовують свідомість людини, змінюючи її мислення і відношення до вічних духовних цінностей: добра, любові, свободи, справедливості, совісті, солідарності і єднанню народів. Переважаючі в суспільстві речові стосунки, їх перетворення на визначальний чинник буття людей, а також не сродна праця, поширення «масової культури», в широких масштабах руйнують систему цілісного світосприйняття і світобачення людини. Відбувається складна зміна життєвих установок, переконань і цінностей.

Сьогодні людина занурюється в «цифровий», "інформаційний", «кількісний», «речовий світ», з його речовою свідомістю, з його чисто споживчою гонкою, де все менше і менше залишається місця для духовних, моральних і естетичних цінностей. Наслідком такої життєдіяльності є реалізація антигуманної «програми», націленої на виконання людьми знеособлених функціональних ролей, що підпорядковують їх дух, волю, розум і почуття і що позбавляють особової поведінки і свідомого саморозвитку.

Тому проблема самопізнання на сьогодні надзвичайно актуалізується усім ходом соціально-економічних, політичних, психологічних, антропологічних, загальнокультурних і цивілізаційних змін, що мають місце в житті сучасного соціуму.

Антропоцентризм побутував в світобаченні Києво-Могилянської академії в першій половині XVIII століття, а в теорії Г.Сковороди він знайшов своє поглиблення, розширення й повне виявлення. Основною проблемою світобачення Г.Сковороди була проблема людини, її щастя та шляхів досягнення цього щастя. Головною тенденцією його творчості та життя були рефлексії над людиною, зокрема релігійною, та її душею, що проходять лейтмотивом крізь усі його твори. Проте людиноцентризм філософії Г.Сковороди не є остаточно розв’язаною проблемою у сковородинознавстві, а світ цього українського філософа – це комплексна, складна проблема, розв’язання якої вимагає наполегливої та копіткої праці [Див.: 15, с. 104]. Найбільшу увагу у своїх трактатах, проповідях, діалогах, байках і поезіях Г.Сковорода приділяє самопізнанню людиною самої себе. Саме через призму реалізації висунутого ще за античних часів принципу «Пізнай самого себе» філософ розглядає проблему смисложиттєвих законів людини. Самопізнання як осмислення вищого закону історичного за самою своєю суттю буття людини Г.Сковорода трактує в найзагальнішому плані, а саме як осмислення людиною єдності себе, мікрокосму, з макрокосмом. Тобто осягнення себе, людини як істоти особливого роду, яка на відміну від усіх інших істот, духовно пов’язана з Богом. І ця духовність подається ним як краплина, у якій фокусується та віддзеркалюється макрокосм природи й суспільства, або ж, за характеристикою Г.Сковороди, Бог [Див.: 4, с. 48]. Отже, для Сковороди пізнання самого себе – це перш за все християнське випробування, здійснивши яке людина може збагнути своє покликання. Український філософ розумів самопізнання в релігійному сенсі, через нього, на думку Сковороди, можна пізнати Бога та досягти реального містичного союзу з ним. Як людина, яка добре ознайомлена з античною філософією, Г.Сковорода вважав пізнання людиною самої себе такою теорією, що йде ще від язицтва та міфології: «Ще ми не чули ім’я це (математика), а наші предкі давно вже мали побудовані храми Христової школи. У ній навчається весь людській рід спорідненого собі щастя, і це є католицька, тобто всенародна, наука. Язичницькі кумирниці чи капища – це ті ж таки храми Христового вчення та школи. У них і на них написано було наймудріше і всеблаженне таке слово… “пізнай себе”» [44, с. 339]. Взагалі, мислитель вважав самопізнання, самовдосконалення та виконування обов’язку метою життя людини в цьому світі.

 Концепція самопізнання Г. Сковороди бере свій початок з філософсько-психологічної традиції західноєвропейської духовної культури (в тому числі з Сократа) і греко-візантійської (у тому числі гностицизм). Саме з античної, духовна культура і була сприйнята нашою вітчизняною культурою в її позитивно-еволюційному змісті, у високих цілях і цінностях. У Г. Сковороди ідея самопізнання є центром усіх його світоглядних інтересів, практичною метою усього його життєвого шляху.

Ідеї самопізнання Г. Сковорода відводив особливе місце у своїх філософських роздумах, духовних бесідах і педагогічній практиці. Перша виступає у філософа як неодмінна умова істинного шляху пізнання. Проблема самопізнання знаходить своє відображення в його трактатах «Нарцис», «Асхань», в багатьох листах, байках і духовних співах.

Сенс життя у філософії українського філософа виявляється в самопізнанні і самовдосконаленні, в розкритті людиною самої себе. Звичайно, ця самореалізація людини припускає повернення до глибоких основ її існування. У поверненні людини до самої себе і розкривається стратегія людського життя, її внутрішній світ. Саме тут і виникають «сердечна веселість», «сердечна радість і „душевна потужність“. Це і є основа для глибоко вивіреної внутрішньої рівноваги і спокою, одухотворення душі, спрямованої думки, розвитку люблячого серця.

Щоб розкрити основні положення ідеї самопізнання у Г.Сковороди, необхідно спертися на його „глибокий і безстрашний антропологізм“ [73 с. 492]. Саме антропологізм є основна ідея усієї філософської спадщини мислителя. „Пізнання можливе тільки через людину. Людина у своєму серці повинна знайти останній критерій, основу пізнання і життя. Єдине істинне життя — людське серце — є інструмент цього пізнання“ [5, с. 74]. Не розгадавши себе, людина не може нічого розуміти в оточенні; розгадавши ж себе до кінця, людина проникає в найглибші таємниці Всесвіту [Див.: 73, с. 492-493]. Людина є мікрокосм і увесь Всесвіт присутній в ній сповна.

Для українського Сократа всяке пізнання виступає, як самопізнання. Самопізнання для мислителя є центральним питанням всього філософського вчення про людину: „Одна праця пізнати себе і зрозуміти Бога. Адже істинна людина і Бог є тожде“ [Цит. за:73, с. 494]. Вищою метою життя Г. Сковорода вважав пізнання людиною Бога, який через людину сам бачить себе. Це своєрідні „очі Господні“, і в них заховано найвище бачення. Ці очі, які самі себе бачать, очі самопізнання світу за допомогою людини. Це око назване філософом „преблаженим“, „вічно сяючим“. „Господь бачить людину тим же оком, якою людина бачить Господа. Це є найбільш глибокий, справжній зворотний зв'язок, який тільки і може бути у світі“ [Цит. за: 42, с. 72-75].

Слід особливо відмітити, що самопізнання в історії філософії довгий час взагалі не розкривалося „як якісний перехід людини з одного рівня свідомості на іншій, вищий, принципово новіший“ [42, с. 73]. Проте в патристиці вже здійснюються філософські пошуки постановки питання про можливість висхідного розвитку свідомості. Щоб реконструювати духовне життя, була введена алегорія „шляху“. Звичайно, це введення здійснювалося у рамках теології. Г. Сковорода приймає цю алегорію до процесу самопізнання. „Життя наше, чи не шлях є“; „Дізнайся раніше себе, не броди по планетах і за зірками. Вернися додому“ [Цит. за: 36, с. 135]. „Шлях додому“ Г. Сковорода тлумачить у вигляді алегоричного зображення душі, що перебуває у пошуках вічного і непохитного, — »Петрі", цього каменю нескороминущих цінностей. На нім людина будує потужну опору свого буття, «землю посеред води».

Повернення людини до самої себе з її зовнішнього світу до суті свого існування, передається в образі містичного кільця: буттєвий Початок Вселеної, яка сама себе розуміє, усвідомлює через людину. Кільце означає їх таємний зв'язок. Саме образ змія, згорнутого кільцем і має гострий погляд, є метафоричним уособленням самопізнання, «самобачення» світу.

Глибоке усвідомлення єдності людини і світу, або мікро- і макрокосму, допомагає Г.Сковороді зрозуміти сенс життя у відношенні до його мети. У бесіді з М. Ковалинским він говорив: «Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливо у малому світі, то можливо і у великому світі, по відповідності оних і по єдності виконуючого духу» [Цит. за: 73, с. 493]. Філософ розділяв суміш єдності природи непорочної і тлінної у малому світі — серці, щоб провести свою волю у своє життя «непідтопленою», щоб добути собі свободу мислити, визначити сенс життя і знаходити в цьому «веселіє духу». В цьому прагненні Г. Сковорода бачив справжнє щастя людини.

Основи формування сенсу життя людини отримуються і зміцнюються через самопізнання. Рано чи пізно, але людині доводиться розлучатися, як і Христу, з тим світом, в якому він виявився. Г.Сковорода, як і Платон і Гребель, розумів неістинність фізичного світу, при цьому він вказує на придумані земні цінності, що відводять людину від основ формування сенсу життя. Через духовну напругу, духовний екстаз людина повертається до своєї безсмертної батьківщини. Кожна людина в собі є Христос, і Г.Сковорода задається питанням: чи «розуміє це чоловік»? Мислитель як цілісний філософ, пройшовши сам шлях до самого себе — до свого Христа, вчить цьому шляху і нас — сучасників.

Відомо, що самоповернення до духовної батьківщини у філософа припускає проникнення в три світи — великий, малий і символічний світ Біблії. Останній, виступає у нього і світом, і інструментом цього проникнення. Всі три світи, їх зв'язок і взаємодія визначають характер життя, життєвий шлях людини.

Сенс життя і життєве призначення людини — перейти від зовнішнього, неістинного до внутрішнього — істинного. І ця справа не може належати до якоїсь частини людського пізнання, це справа усього життєвого шляху. У людини розплющуються очі, з «сліпого» він стає таким, що «бачить». Звичайно, «сліпота» людини проявляється по відношенню до вищих цінностей. Він не бачить величі храму, світу в цілому. Той, що «бачить» пропонує «сліпому»: «Піди додому і вирий зіниці твої, поховані в міху твоєму. Принеси їх сюди. Тоді оновитися тобі храм цей і відчуєш блаженство, сповнишся насолодою» [43, с. 312].

Г.Сковорода багато писав про те, що треба бути самим собою, не здаватися, а саме бути, при цьому, не декларувати, «підносити» свою щирість, а жити в щирості. Очевидно, що ця щирість українського філософа, — це і чесність до самого себе, його вимогливість до себе, але чесність і вимогливість до зовнішнього світу, людей, що живуть в ньому.

Сенс буття людини, за словами самого філософа, полягає в тому, щоб бути джерелом світла і тепла, свідомості і совісті, бути перетворювачем, удосконалювачем і співучасником усього, що відбувається у світі.

Світ сучасного соціуму розколюється на наших очах: одна, велика частина суспільства, зрікається від вищих моральних і духовних цінностей, інша, мала — чинить опір загальній тенденції дегуманізації суспільства, вибираючи ціннісний пошук для подальшого отримання, спрямовуючись у велике еволюційне майбутнє Землі.

Зміст людського життя, існування мислитель вбачає у самопізнанні, якого він прагнув досягти в процесі діалогу з іншими людьми та розмови зі своїм Я.  Вислів Сократа «Пізнай самого себе»  став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.

Саме тому Г.Сковороді близьким виявився Сократ, і звернення до нього в усі часи було намаганням зрозуміти себе та свій час, духовно самовизначитись. Адже духовна сутність людини виявляється через осмислення основ людського буття, а це завжди напружений діалог, де відбуваються зустрічі різних точок зору на ті чи інші явища, події. Саме на перетині цих діалогічних проявів виявляється справжній зміст вчення, з'ясовується його сутність.

За вченням Г.Сковороди наближення до основ істинного знання – мета і обов'язок кожної людини, що прагне до розумного та щасливого життя. Провідником людини в цьому виступає пізнання, яке допомагає розумно вести людські справи, прийти до розуміння свого місця в суспільстві. Внаслідок цього виникає особлива атмосфера існування, що дозволяє людям реалізувати свої сутнісні сили. Отже, самопізнання у Г.Сковороди виступає як інтелектуальний процес, що веде до знання та розуміння, процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. В процесі самопізнання людина знаходить сенс свого буття, змінюється і вдосконалюється як сама, так і суспільні стосунки.

 Російські, а згодом і українські дослідни­ки Сковороди десь із половини минулого століття почали вбачати в ньому російського та українського Сократа. Причини такого порівняння у пер­ших і других відмінні. Російські дослідники, виходячи із історіографії Російської імперії, порівнювали Г.Сковороду, першого світського філософа в російській імперії, з найвидатнішим філософом античного світу, їхня імпер­ська ідеологія потребувала існування власного, не запозиченого із Заходу, філософского вчення. Щоб довести близькість Сковороди і Сократа, вони навіть вдались до фальшивки. Нібито було знайдено невідомий твір Сковоро­ди, в якому він сам виявив бажання бути російським Сократом. В цій фаль­шивці Сковороді приписувалися слова: «Нехай св'ятиться ім'я Твоє в мис­лях і намірах Твого слуги, котрий думкою і бажанням хотів бути російським Сократом» [8, с. 45]. Мовний аналіз цього твору та зіставлення його з оригінальними творами Сковороди виявляють його безсумнівну підробку. Своїм наміром та причиною, що його зумовила, цей твір нагадує Осіяна Джеймса Мекфірсона в Ірландії та Кралевоградський рукопис у Чехії.

Вітчизняний погляд на Г.Сковороду як українського Сократа були зумов­лені дещо іншими причинами. Його мандрівний та чернечий стиль життя, його заглиблення в етичні норми поведінки, його діалогічна форма філо­софських роздумів нагадували українським дослідникам Сократа. Дмитро Чижевський так підсумував цю умовну схожість Г.Сковороди і Сократа: «Етич­ний пафос Г.Сковороди нагадує нам Сократа, але не тільки Сократа тому, що він з не меншим пафосом звертається і до Епікура і Протаґора. Цей пафос нагадує моральних філософів античності. Його життя в дечому схоже з жит­тям Сократа, але його етичні погляди мало схожі з його етичним інтелек­туалізмом.

У самому осередді філософських зацікавлень і Г.Сковороди й Сократа ле­жить поняття самопізнання. Цілу низку тверджень Сократа бачимо в діалогах Г.Сковороди, який, щоправда, не завжди брав їх із першоджерел. Всі вони, як правило, торкаються етичних цінностей. Питання праматерії, яка начебто породила все розмаїття буття, Г.Сковороду, подібно до Сократа, із різних причин ціка­вило менше, бо першопочаток він пояснював теологічно. Отже, твердження Чижевського про те, що філософія Г.Сковороди більше досократівська, ніж сократівська, текстуальної опори не має. Сократ, всупереч своїм попередни­кам, Фалесу, Геракліту, Анаксімандру, Піфаґору, Парменіду та іншим, переставив перманентну основу фактів емпіричного світу у внутрішній світ людини, а Сковорода, позбавивши цей світ духовного начала, надав людсь­кому серцю онтологічний пріоритет. Результат в обох випадках був один і той самий.

Якщо замінити в кордоцентричній системі Г.Сковороди термін серце термі­ном душа, що часто він робив, то на термінологічному рівні між ними виникне зовнішня подібність. Однак концепційне взає­мовідношення цих двох систем є набагато складнішим. Сократ і Г.Сковорода наполягали на існуванні ендогенної структури в людині, яка робить людину людиною, і що саме тому справжня епістемологія опирається на динамічне усвідомлення апріорно існуючого в нас знання. При­рода цієї структури у Сократа і Г.Сковороди радикально відмінна.

Самопізнання, за Сократом, відмінне від інших видів знання тим, що воно не є відмінним від самого суб'є­кта пізнання. В ньому суб'єкт і об'єкт тотожні, або, за термінологією Канта, воно є аналітичним, тобто в ньому предикат семантично тотожний зі значен­ням суб'єкта. Сократ пояснює одночасовість епістемологічні, вагомим твердження його є семантична актуальність і потенціальність. Тобто, хоч синтаксичні компоненти цього твердження неодноразова часова даність, зате, як семантична сукупність, вони одночасові.

Г.Сковорода в діалозі „Нарцис“ так само, як і Сократ у „Евтідімус“, на­мовляє свого співбесідника турбуватись тільки одним: „пізнати себе“. „Уз­най же себе! Испытай себе кріпко“ тому, що пізнання себе є основою всього знання. Але поруч із пізнан­ням власного серця Сковорода висміює та засуджує тіло, сприймає їх анти­тетично, говорить про них як про правду й ілюзію, красу і сміття. Така трактовка тіла була немислимою для Сократа. В діалогах „Ґоргій“ і „Хармідес“ він захищає важливість тіла і душі. Він твердить, що самопізнання душі допомагає тілу добрим здоров'ям і навпаки. Сучасним терміном, Сократ був прихильником психоматичної гармонії. Ерос виявляє себе через бажання тіла і душі. Сковорода, навпаки, сприймав тіло як тимчасове ув'язнення вічної душі, яка тужить тільки за одним — відділи­тись від тіла і поєднатись із Богом.

Ще один компонент теорії пізнання Сковороди, котрий суттєво відрізняє її від сократівської, — це віра. Вона є генератором і гарантом справжнього пізнання. У першій розмові „Нарциса“, приятель і сусід Луки, тобто Ско­ворода, говорить йому, що „віра пустую видимость презирает, а опирает­ся на том, что в пустоші головою, силою єсть і основаніем і никогда не погибает“.

У формальному перекладі сучасною мовою цей діалог може звучати так: „Правдивість і сутність будь-чого не залежить від відповідності поміж даними сенсорного сприйняття та індуктивним висновком“. Такий наочно ідеалістичний погляд Г.Сковороди треба вважати більш неоплатонівським, ніж сократівським.

Все це, однак, не означає, що поміж теоріями пізнання Сковороди і Сократа взагалі немає ніяких зіткнень. Він, як і Сократ, вважав, що само­пізнання передує всякому пізнанню. Він твердив, що той, хто не здатний заглянути спершу у своє тіло, той не здатен відкрити план матеріалів землі і неба. Або, що насіння всіх наук заховані в людині. Вона є їхнім загадковим джерелом. Такі твердження повторюються знову й знову в його діалогах, проповідях, статтях. Його діалоги, подібно до діалогів Платона, є апоретич-ними. Вони відкриваються зумисним незнанням, а закінчуються демонстра­тивним поясненням.

Теорія пізнання Сковороди, подібно до сократівської, була нерозривно пов'язана з його етикою і метафізикою, бо остаточною метою пізнання для нього було не що інше, як розуміння „найсв'ятійшої частини нашого серця“, тобто Бога, чи, за Сократом, відношення мислі до Бога.

Іншими словами, когнітивна діяльність серця, за Г.Сковородою, обов'язково зумовлена метафізичною допитливістю. У третій розмові „Нарциса“ Г.Сковоро­да говорить своєму співрозмовникові, Клеопі, що зміряти і знати розмір того, що змірюється, без знання його плану, є марним ділом. „Так посему, хотя бы ты всі Коперниканскіи мыры перемирил, не узнав плана их, который всю внішность содержит, то бы ничего из того не было“. А для того, щоб збаг­нути цей план, людина повинна мати його в своєму серці. „Но кто может узнать план в земных и небесных пространных матеріалах, приліпившихся к вічной своей симметріи, если его прежде не мог уемотріть в ничтожной плоти своей?“

Як пояснюється це апріорне знання Сократом і Г.Сковородою? Сократ, у діалозі „Мено“, доводить, що все наше знання є тільки пригадуван­ням того, що наша душа вже знала у попередньому існуванні. І тому, як приклад, душа молодого хлопця Мено, який нічого не знав про теорему Піфаґора, могла її собі пригадати за допомогою діалектичного мето­ду. Із цього прикладу Сократ виводить твердження про безсмерття і міґрацію людських душ.

Г.Сковорода теж вірив у апріорне знання, але він ставив його в залежність від Господнього плану, який „по всему матеріалу во вселенной не чуствительно простершийся, все содержащий и исполняющий“. Звідси, для Сковоро­ди, „человек и Бог есть тоже“, а знати й пізнавати означало для нього не творити перешкоду премудрості, яка живе в нас самих.

Вважаючи ідею «Пізнай себе» наріжним каменем власного філософського вчення, Григорій Сковорода продовжує традиції українського барокового Богомислення, у якому самопізнання поставало провідною формою сходження людини до Бога. Проблему самопізнання вважали найважливішою в людському житті такі діячі українського бароко, як св. Дмитро Туптало, І. Максимович, Касіян Сакович та інші, які наголошували на тому, що навіть врятувати безсмертну душу неможливо поза досвідом пізнання самого себе, що веде до Богопізнання. Звичайно, проблема самопізнання пронизує майже всі твори Сковороди. Проте найцікавішим твором, на нашу думку, можна вважати «Суперечку біса з Варсавою», у якому вперше й востаннє єдиним героєм твору Сковорода виводить самого себе. Леонід Ушкалов вважає, що Сковорода в цьому творі прагне художньо-філософськи осягнути певний момент власної екзистенції за допомогою іконічного ряду євангельського сюжету про спокушення Христа дияволом, створюючи тим самим глибинний підтекст [56, с. 123]. У цьому творі об’єктивація внутрішнього світу людини, що була типовою саме для барокової літератури, переведена Сковородою у глибоко особистісну площину, коли надособистісні настанови перетворюються на внутрішні голоси. Отже, «Суперечка біса з Варсавою» є драматизованим самозвітом-сповіддю Сковороди-мислителя, його духовною автобіографією.

Дослідник І. Іваньо підкреслював, що, за Г.Сковородою, самопізнання людиною свого єства настає після 49 років. В одному з творів фігурує саме 1771 рік як час досягнення «врат вічності». У датованому ж 1772 роком спростовується міркування про трудність доброти протилежним твердженням – «важко бути злобним». Тепер потрібне стало легким, а важке непотрібним. Можна вважати, що це не тільки теоретична дилема, а автобіографічний мотив, результат особистого переконання. У діалозі «Алфавіт, чи буквар миру» Григорій (двійник автора) стверджує, що «в 50 років людина пізнає себе, навчається керувати своїми бажаннями й потребами, а значить, вступає у вік того духовного прозріння, коли все дійсно потрібне для неї стає легкодосяжним, а зайве, надмірне, непотрібним» [Цит. за: 19, с. 27].

Говорячи про людину, Г.Сковорода дуже часто має на увазі людину внутрішню, істинну, бо стрижнем антропоцентризму Сковороди є не суспільна істота, а духовна сутність людини. Крім того, Сковорода вперше в українській філософії підносить людину до розуміння її як духовної особистості. Навіть професори Києво-Могилянської академії були представниками ренесансного гуманізму та довели правомірність звернення до людини з її тілесними якостями, потребами, почуттями, пристрастями. Проте Г.Сковорода робить саме душу людини об’єктом філософського аналізу, бо наполягає у своїх творах на принциповому дуалізмі матеріального й духовного, плотської та внутрішньої людини. У всьому, що існує в людині та навколо людини, Г.Сковорода бачить перш за все істинну, невидиму натуру, що перебуває поруч з її матеріальним вираженням. Ідея внутрішньої людини була одною з фундаментальних ідей Г. Сковороди, що пронизують усі його твори. Так, у творі «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» український філософ пише: «Кинувши земного Адама з його хлібом, хвороби, перелітаємо серцем до Павлової людини… в самій центр серця нашого й душі нашої, минувши всі тлінні й потопні думки з усією крайньою зовнішністю плоті нашої… підіймаємося до істинної людини… якої наша земна хоромина є слабкою тінню та видом у роздумі істиннім, з’єднаного в єдину іпостась без злиття Божого і тлінного єства» [43, c.186]. Григорій Сковорода ставив самопізнання не тільки над якимись містичними пошуками людини, а навіть вважав, що без цього процесу неможливо взагалі дійти до Богопізнання.

Проблема самопізнання у Сковороди є ключем до розуміння його антропоцентризму, бо мислитель вважав, що всі питання й таємниці світу містяться саме в людині, яка, не пізнавши себе, нічого не може зрозуміти у світі, а пізнавши себе, людина спроможна збагнути найглибші таємниці Всесвіту. Один з найкращих дореволюційних дослідників життя та творчості Г. Сковороди В. Ерн вважав, що проблема людини та пізнання її самої себе розглядається у творах українського мислителя в потрійному смислі, а саме: онтологічному, гносеологічному та морально-практичному [Див.: 73, с. 493]. В онтологічному смислі людина є мікрокосмом. Увесь Всесвіт присутній у неї, метафізично в неї реальний. Людина – це центр, у якому поєднуються й набувають свого значення всі символи макрокосму й Біблії. Учення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г. Сковороди, бо концепція великого світу у Біблії складається в мислителя на основі розуміння ним сутності людини. У цьому його філософська система принципово відрізняється від тогочасного західноєвропейського натуралізму, бо Сковорода намагається з’ясувати насамперед сутність внутрішньої людини.

Теорія трьох світів, тобто малого, великого та Біблії, знайшла своє відображення в багатьох творах Г. Сковороди. Зокрема, у творі «Діалог. Назва його – потоп зміїний» Сковорода пише: «Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія» [49, с. 142]. У гносеологічному смислі сковородинівська теорія самопізнання означає, що людина, яка є мікрокосмом, нічого пізнавати не може інакше як через себе. Пізнавати світ поза собою й абстрактно людина не може, бо будь-яке пізнання в сутності своїй є самопізнанням. Григорій Сковорода ставив самопізнання навіть над якимись містичними пошуками людини та вважав, що без цього процесу неможливо взагалі дійти до Богопізнання. Так, у творі «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе» Г.Сковорода зазначає: «…Таке потрібне це слово пізнати себе, що без нього ні Господа, ні нічого пізнати не можна, то думаю, що не на одному місці в божественних книгах позначене» [44, с. 207]. Але самопізнання має не тільки теоретико-пізнавальний ухил, але й морально-практичний. У самопізнанні розкривається та істина про людину і її життя, що сутність її не обмежується розумом, сутність людини – в її серці та в її волі. Філософії Г.Сковороди взагалі притаманна велика увага до ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях перетворення людини. На думку Г. Сковороди, серце є осереддям людського в людині, є органом самопізнання й тією силою, що веде людину шляхом самовдосконалення. Так, у творі «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе» Григорій Савич проголошує: «…Бог від нас ні молитов, ні жертв прийняти не може, коли ми його не пізнали. Люби його та наближайся до нього завжди, серцем і пізнанням наближайся… Серце твоє є голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти є серце твоє… Якщо є тіло над тілом, тоді є і голова над головою та вище старого нове серце» [44, с. 164]. Дослідник Д. Козій розглядає проблему самопізнання у Г.Сковороди в трьох аспектах: психологічно-етичному, містичному й метафізичному, бо такі аспекти є в самого мислителя [Див.: 23, с. 475]. Висуваючи суворі вимоги щодо себе самого й відчуваючи в собі покликання перевиховати суспільство, філософ був вимогливим і у відношенні до тих, хто намагався займати високі посади в суспільстві й, суворо засуджував усіх, хто діяв усупереч своєму життєвому покликанню. На думку Сковороди, для того, щоб збагнути своє покликання й вибрати відповідне поле діяльності, треба насамперед пізнати свої природжені нахили та здібності. У творі «Розмова, названа Алфавіт, або буквар миру»  Г.Сковорода пише: «Природа всьому початкова причина і рушійна сила. Вона і є матір’ю бажання. Воно прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина. Праця – живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою» [44, с. 419]. Це і є психолого-етичний аспект самопізнання, бо мислитель з’ясовує психологічні й етичні моменти, завдяки яким «сродна праця» має перевагу над «несродною». Інший зміст і характер надає Г. Сковорода самопізнанню в містичному аспекті. Самопізнання з цього погляду має на меті розкрити перед людиною її глибинну духовну суть, причому людина, розкривши себе, має себе перетворити або, на думку мислителя, вдруге народитися чи знайти в собі іскру Божу. Згідно з дуалістичним світобаченням філософа, у процесі самопізнання розкривається людина, відбувається її духовне народження. Народитися вдруге, за Г.Сковородою, означає знайти в собі божественне, що ніколи бути не починало й ніколи бути не перестане: «Коли зігрилося серце твоє в тобі, повинен ти в повчанні твоєму роздувати воскресіння іскру, що вічні є, оскільки запалає ярість блаженного цього полум’я і з’їсть усю супротивну собі тлінь, оскільки наповниться вогненна ріка Божа, що потоплює нечестивих. Зігріте серце є огненний язик Духа Святого, що оспівує на небесах і на землі чудо воскресіння. Чи не бачиш, що в усіх старе серце, земляний язик? О божественна іскро!.. Христе Ісусе! Небесна й нова людино! Ти справжня людина в істинній плоті» [44, с. 185]. Самопізнання в метафізичному аспекті веде від розкриття духовних глибин людини до трансцендентних глибин буття, або від мікрокосму до макрокосму. Г. Ковалинський свідчить, що Г.Сковорода стверджував: «Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливе в малому світі, те можливе й у великому, згідно їх відповідності й через єдність всенаповнюючого Духа» [45, с. 477]. Сковорода вважав, що за допомогою самопізнання можна дійти до найвищого досягнення людського духу – Богопізнання. Саме такий шлях людини до Бога показує Г.Сковорода у своїх творах. Цей шлях, тобто шлях від самопізнання до Богопізнання, можна назвати висхідною лінією пізнання. Філософ також накреслює у своїх творах низхідну лінію пізнання – шлях від пізнання Бога до пізнання людини. Вважаючи самопізнання та Богопізнання сенсом людського життя та розмірковуючи як релігійний філософ на сторінках своїх творів, Г.Сковорода, звичайно, незважаючи на свої складні взаємини з офіційною церквою, був релігійною, містично налаштованою людиною, завжди орієнтувався на Біблію та мислив у її дусі, і майже всі його філософські праці завжди підкріплялися цитатами зі Священного Писання. Саме тому, що Г.Сковорода був релігійною людиною, його протест проти оточуючої дійсності був перш за все внутрішнім, хоча його світогляд і вчення, спосіб життя вступали в суперечність зі світом. Світогляд Г.Сковороди був пов’язаний не із суспільними перетвореннями, а з духовним переродженням людської натури на засадах християнської етики, стоїцизму та платонізму. Слід зазначити, що певну співзвучність учення Сковороди мало з ідеями протестантизму, просвітництва. Його світогляд поєднував елементи і традиційного, і гуманістичного, реформованого християнства, містичного пантеїзму (панентеїзму) і навіть атеїзму. Г.Сковороді взагалі була притаманна релігійна толерантність, філософ був людиною віротерпимою, бо у своєму вченні надавав пріоритету внутрішній людині, а не зовнішнім обрядам і церемоніям, що, на його думку, могли призвести до нівелювання індивідуальності [Див.: 35, с. 49]. Сковорода цікавився творчістю давніх славетних представників богословської думки на Сході, таких, як Климент Олександрійський, Філон Олександрійський, Юстин Мученик, Оріген та ін. Як і Г.Сковорода, ці письменники поєднували релігію з філософією. Так, Климент Олександрійський стверджував, що знання має бути попереду доброчинності, і навіть ототожнював науку та доброчинність, а неосвіченість він вважав коренем гріха та будь-якого зла в людському житті, духовною смертю людини. Він також вважав, що й у світі дохристиянському ні від кого не було сховане слово Боже, воно – загальне світло, що світить для всіх людей, а філософія дана була Божим Провидінням грекам з такою ж метою, з якою закон був даний іудеям, тобто як дороговказ до Христа. Святий Юстин, філософ і мученик, стверджував, що до втілення слова Божого, яким є Христос, причетні всі люди, у тому числі язичники, які теж були спроможні пізнавати Бога, тому Юстин вважав християнами тих язичників, які жили згідно зі Словом, – Сократа, Геракліта й ін. Юстин наполягав на тому, що грецькі філософи були учнями Бога Слова, що просвітлює людей у християнстві, і тому, на його думку, все прекрасне, що було сказане філософами-язичниками, є християнським [Див.: 23, с. 171].

Усе це було притаманне й філософії Григорія Сковороди, який вважав, що існує одна загальнолюдська істина, яка є Божою. Український мислитель цікавився також спадщиною західних містиків, таких, як М. Екхарт, Я. Бьоме, Дж. Буніян, В. Андрее, Я. Коменський. Вищеозначеним мислителям, як і Г. Сковороді, була притаманна думка про те, що життя є мандрівка, під час якої людина як мандрівник шукає перш за все Царство Боже, тобто свій дім, свою батьківщину. Відомо, що німецький містицизм глибоко вплинув на світогляд Сковороди. Зокрема, ідеї Майстера Екхарта про пошук людиною в собі самій Царства Божого [Див.: 29, с. 208], про іскру Божу в кожній людині знайшли своє відображення у творах Сковороди, який вважав Боже об’явлення поміччю природному людському розуму в пізнанні буття як буття метафізичного. Сковорода шукав першу й абсолютну правду – правду Божу й був метафізиком, розумів існування чистої дії буття як трансцендентно-іманентного чинника всього, що є, і творця людської істоти. У своїх творах Сковорода висловлює Божественну трансцендентність. Наприклад, у творі «Вступні двері до християнської добронравності» він пише: «Вічна ця премудрість Божа в усіх віках та народах немовкно продовжує мову свою, і вона є ніщо інше, як невидиме лице повсюдного єства Божого і живе Слово, яке таємно до всіх нас у середину гримить. Через те різні імена дістала. Вона зветься образ Божий, слава, світло, слово, рада, Воскресіння, життя, путь, правда, мир, доля, виправдання, благодать, істина, сила Божа, ім’я Боже, воля Божа, камінь віри, Царство Боже тощо. А найперші християни звали її Христом, тобто Царем» [44,  с. 145]. Проте слід зазначити, що у філософії Г. Сковороди сильні також інтелектуально-пізнавальні елементи, бо на його світобачення величезний вплив мав раціоналізм таких мислителів, як, зокрема, Г. Ляйбніц і Х. Вольф. Так, Г.Ляйбніц вирішальну роль у пізнавальному процесі надавав розуму. Ця думка пов’язана з його поглядом на існування незалежних від дійсності «вічних правд», «правд розуму», що перебувають у якомусь самостійному інтелекті. Ляйбніцеву концепцію «вічних правд», навіяну Платоном, Олександром з Афродізіясу (ІІ ст. п. Р.Х.) та святим Августином, визнавав і Г.Сковорода, пов’язуючи її з вірою в безсмертність усіх дій і витворів духу. Думка про безсмертність духу, про вічно живий світ духу як протилежність до зовнішнього світу пронизує всю творчість Г.Сковороди [15, с. 76]. Містику й раціоналізм, наукові знання та глибоку побожність, античність і християнство, що притаманні творчості Сковороди, поєднує культура бароко, найважливішим представником якої й був український філософ. Бароковій літературі були притаманні, зокрема, такі виражальні засоби, як образи моря, берега, корабля, гавані, бурі тощо. Для Г. Сковороди проблема берега, духовної пристані була предметом роздумів упродовж всього життя. Мислитель вважав, що не бурхливе море, а саме тиха пристань є місцем, де людина може знайти своє покликання та щастя, тобто у своєму серці, збагнувши своє призначення і відійшовши від спокус цього світу. Навіть усі три сковородинські онтологічні сфери («світи») виявляються водночас «морем» і «берегом», тобто поєднанням видимої та невидимої натур [61, с. 261]. Як релігійному мислителю, Г. Сковороді була притаманна богомисленнєва синтеза філософії, теології та містики. На думку сучасного дослідника Л.Ушкалова, ця «синтеза посутньо стремить за рамці власне філософії чи власне богослів’я» [62, с. 23].

Звичайно, якщо визначати філософську систему Сковороди, то краще за все підвести його погляди під світогляд барокової людини, у світобаченні якої синтезуються протиріччя. Причому провідною концепцією, зрозуміло, є іманентний трансценденталізм як така теорія, що характеризується одночасним злиттям і відмежуванням Бога та природи. Тобто, з одного боку, Сковорода в пантеїстичному дусі називає Бога природою, переносить його з неба до світу речей. З іншого ж, він не менш рішуче розмежовує духовне, божественне начало й тілесне [Див.: 14, с. 109]. Зазначимо, що саме трансценденталізм був типовим для Г.Сковороди, бо це світобачення являє собою таку історичну традицію філософування, у якій знаходить свій вираз антропологічний початок усіх можливих роздумів про буття та космос. Основна особливість цієї традиції філософування полягає в тому, що вона має справу не стільки з людиною в усій повноті її проявів і зв’язків зі світом, скільки з рафінованою та сакралізованою сутністю людини, яка є деяким «трансцендентальним суб’єктом» [7, с. 47]. У 20-і роки ХХ століття провідна концепція Г.Сковороди визначалася як дуалістичний християнський спірітуалізм у межах іманентності, що передбачає таке розуміння Бога, згідно з яким християнський триєдиний Бог, позбавлений будь-якої матеріальності, сходить з трансцендентних висот і знаходиться в емпирічній сфері, причому так, що божество не втрачає своєї духовності, і перетворюючись на основу космосу, не зливається з ним цілком, не губить своєї самостійності [Див.: 20, с. 34]. Тільки завдяки розумінню Бога як одночасно трансцендентної та іманентної істоти можливе справжнє духовне звільнення людини, її вихід за межі дійсного світу. М. Бердяев зазначав з цього приводу: «Із самопізнання та самовідчуття особистості, як містичної реальності, починається справжнє знання, справжнє релігійне об’явлення та дія, справжня творчість» [Цит. за: 11, с. 2]. Мабуть, саме тому таке велике значення надавав Г. Сковорода процесу самопізнання. Бо тільки за допомогою самопізнання, тобто себе самої, людина може пізнати історію та розкрити її задля себе самої. Просвітлення й обоження людини сприяють її внутрішньому заглибленню в себе, її прориву в глибину часів, бо іти у глибину часів – значить йти у глибину самого себе [Див.: 22, с. 18]. В. Ерн вважає системою Г.Сковороди антропологізм. В. Зеньківський, наголошуючи на внутрішній єдності філософії Г.Сковороди, говорить про безперечність наявності в нього філософської системи. Такою системою В.Зеньківський вважає філософію містицизму, що в Г.Сковороди базується на впевненості в тому, що сутність буття перебуває за межами чуттєвої реальності [Див.: 17, с. 79]. І дійсно, якщо культура бароко допомагає зрозуміти всю різноманітність ідей Г. Сковороди та їх цілісність, то поєднує їх насправді філософія містицизму, бо мислитель у своїй філософії, виходячи з різкого дуалізму матеріального й духовного, постійно звертається до закритої сторони буття, тому визначення його системи як філософії містицизму, мабуть, є найбільш обґрунтованою. Крім того, філософія Г.Сковороди подає основи містики в цілком одвертій і ясній формі. Наприклад, його теорії про внутрішню людину, самопізнання, що доходить до Богопізнання, нового Адама, про серце є типово містичними. Саме містична налаштованість допомагала Г.Сковороді боротися зі спокусами світу, гордістю, світськими думками тощо. Містичне забарвлення мали навіть моральні проповіді Г.Сковороди. Український філософ вважав мораль своїм релігійним обов’язком, дивився на неї як на нагороду людині від Бога, тому що саме у сфері моралі встановлюються безпосередні стосунки людини й Бога. У моралі Г.Сковорода шукає свій символ віри, а стан людського сумління інтерпретує як знак, що вказує людині на її ставлення до вищого початку життя. Тому мораль Г.Сковороди містична, та кардинальні доброчинності для нього мають характер не тільки саме моральний, а ще й релігійний. Скупі на автобіографічні відомості твори Г. Сковороди не дають нам майже нічого для вирішення питання про містичний досвід Г.Сковороди. Проте в життєписі Г.Сковороди Ковалінського знаходяться свідчення про містичні переживання Сковороди, навіть найвищого ступеня – «екстазу» [22, с. 681]. Д. Чижевський визначає Г. Сковороду як мислителя, який використовує у своїй творчості всі поняття християнської містики, що символічно характеризують містичний екстаз. Він нараховує вісім таких понять:

містик бачить Бога;

містик з’єднується з Богом;

містик обожнюється;

душа містика є нареченою та дружиною Божою;

душа людська народжується в містичному екстазі вдруге;

але водночас у душі людській зроджується Бог;

«радість», екстаз характеризує Г. Сковорода традиційними образами, наприклад образом «сп’янілості»;

характерною для містики є й та «єдність смислів» у містичному переживанні, що зустрінемо у Сковороди, сотні разів зустрінемо в нього слова про «згук» (гармонію), «смак» або «аромат» («благоуханіе», «благовоніе») Божі… [70, с. 459].

Навіть самопізнання мислитель бачить у містичному дусі. Самопізнання має на меті розкрити перед людиною її глибинну духовну суть, причому людина, розкривши себе, має себе перетворити, або, як каже Г. Сковорода, «вдруге народитися». Цей містичний процес веде людину до богопізнання та сприяє обожненню її [Див.: 16].





    продолжение
--PAGE_BREAK--
Висновки до ІІ розділу.

Антропоцентризм був типовим світобаченням для Києво-Могилянської академії в першій половині XVIII століття, а в ученні Сковороди він знайшов своє поглиблення, розширення й повне виявлення. Основною проблемою світобачення Сковороди була проблема людини, її щастя та шляхів досягнення цього щастя.

У гносеології головною для Г.Сковороди залишається традиція, зумовлена християнством. Центральним поняттям у ній є поняття Бога як точки перетину інтелектуальної та містифікуючої сторін пізнавального процесу. Тому мислитель, з одного боку, виділяє когнітивне, або розумове пізнання, яке уможливлює пов’язування речей між собою, іншими словами, силу, що дає змогу людині встановити концептуальні зв’язки між речами, які існують у самій людині і поза нею. А з іншого боку – пропонує кордоцентричне, інтуїтивне пізнання, яке називає пізнанням себе, що дає змогу проникнути до глибин основного духовного предмета, до таємниці суб’єктивності мислячої істоти.

Самопізнання стосується пізнання найкращої частини людини – пізнання невидимої натури, яка очищена і на відміну від видимої натури не може бути сприйнята органами чуттів. З цим пов’язане вчення філософа  про третій світ – Біблію.

Г.Сковорода акцентує увагу на внутрішньому житті людини. Пізнати себе, як і зовнішній світ, людина, на думку Г.Сковороди, може тільки через самопізнання. Невидима людська натура не сприймається органами чуттів,  для її пізнання необхідні інтелектуальна інтуїція, осяяння, самозаглиблення.

Зміст людського життя, існування мислитель вбачає у самопізнанні, якого він прагнув досягти в процесі діалогу з іншими людьми та розмови зі своїм Я.  Вислів Сократа «Пізнай самого себе»  став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.

Сковорода вважав, що за допомогою самопізнання можна дійти до найвищого досягнення людського духу – Богопізнання. Саме такий шлях людини до Бога показує Сковорода у своїх творах. Цей шлях, тобто шлях від самопізнання до Богопізнання, можна назвати висхідною лінією пізнання.

Антропоцентризм Г. Сковороди виступає як синтез філософсько-світоглядних традицій, що розвивалися протягом багатьох століть. Його філософські погляди не тільки формувалися під безпосереднім впливом тогочасних історичних і суспільних відносин, але й визначалися філософськими традиціями європейської духовної культури XVII – XVIII ст., а також філософськими концепціями широко згадуваних у його творах Платона, Епікура, стоїків, особливо Сенеки й Марка Аврелія. Величезний вплив, як свідчать твори українського мислителя, справила на концепцію людини в ученні Г. Сковороди священна книга християнства – Біблія [Див.: 16, с. 201].

Безперечною заслугою Г. Сковороди є індивідуалізація людини порівняно з попередниками, що багато в чому виступає провіщенням того трактування смисложиттєвих законів історичного буття людини, що стане визначальним для антисцієнтистської, гуманістичної, орієнтованої на людину філософії ХХ століття.




Розділ ІІІ.

Вчення про «сродну» працю як основу концепції самопізнання в філософії Г.С. Сковороди

Щоб з’ясувати поняття «сродності» у філософії Г.Сковороди, потрібно, на нашу думку, зрозуміти перш за все, що таке філософія в його сприйнятті. Г. Сковорода дотримувався загально визначеного поняття, філософія тлумачиться ним як любов до мудрості. Любомудріє за Г. Сковородою це спосіб життя, що ґрунтується на шуканні істини і буття в істині згідно з нею. Людина повинна розкопати стіну, тобто розкопати істину, прийти до неї. У кожного вона своя та визначається невидимою натурою, яка є рушієм усіх речей, основним чинником існування та розвитку всього сущого, джерелом життя особистості і зумовлює її духовну сутність. Бо прагнення до творчої діяльності лежить у самій природі людини. Тут все його (Бога) «видьніе, пророчество й премудрость». Саме цей найчистіший та всесвітній розум (Бог) є джерелом людської мудрості та творчого, «сродного» діяння.

Григорій Сковорода вчив, що справжнє щастя полягає в єдності самопізнання, істини і праці. Він підкреслював, що прагнення до творчої праці лежить у самій природі людини [36, с. 79]. Вонапо­виннадобре пізнати саму себе, свої здібності та нахили, своє місце в світі, знайти працю, яка бпри­носиларадість.«Разумейто,к чему ты рожден,- писав Сковорода,- дабудешдля себя и для братии твоей полезным, нежели чужие советы и собственные стремления...»[44, c.418]. Така праця якраз і є для людини «сродною», даною їй самою природою.

Саме масштабність його художнього мислення стала наскрізною у концепції «сродної» праці, акцентованою такою мірою, що змальована місцевість, природа постає як один з найважливіших центрів світобудови, без пізнання якого годі й сказати щось.

 Г.Сковорода виходив із передумови, згідно з якою людина не може виробити об'єктивного погляду на світ, якщо вона не визначить своє місце в природі та суспільстві. Філософ бачив у пізнанні самої людини ключ до пізнання природи і суспільного розвитку. Людину він розглядав не просто як частину природи, а як особливий маленький світик – мікросвіт, який за складністю своєї організації перевершує всі явища природи, і який складається з тих же двох натур (зовнішньої та внутрішньої), що й макрокосм. Ідея перетворення людини із зовнішньої у внутрішню, духовну, що є в основі вчення Сковороди, спрямована на внутрішнє життя людини. Шлях до внутрішнього духовного розвитку пролягає через моральне вдосконалення людини, цінність якої визначається її якостями, такими як розум, знання, працьовитість, віра, милосердя, справедливість і проявляється в її справах. Діяльність всіх у суспільстві повинна визначатись природним покликанням, природними нахилами людини до праці, а праця має бути направлена, перш за все, на благо суспільства. Мета людини – не переробити себе і природу відповідно до надуманих ідей, а розвивати те, що вже закладено в ній, очистити душу, досягти гармонії згідно «сродності».

Г. Сковорода значну частину свого життя провів серед безмежних степів та ланів, надаючи перевагу самотності, яка «відкрила мені небо. Від думок про видиме небо я перейшов до питань духовних. Перше небо прекрасне, але більш гідне божественного споглядання друге» [44c.261]; «Уединеніеруководствуетз размьішленіям» [44, c. 443];«смиренноесамоотверженіечеловеческое может созерцатьто,что есть в вечности и во времени, ибо все близ его, все окрест его, все в нем есть. [44, 446].

Григорійнаполняясь живымичувствіямиистинн, изображал то пером всочиненіяхпростых, но сильных...»[44, 446];усамотності«Сковорода, поселясьтамо,паче всего прилежал кпознаніюсебя и упражнялся всочиненіях,относительных к сему»[44, 448];«Нигде столько не обозревает себя чело­век, как вуединеніи,и не напрасно сказано древним мудрецом: уединенный должен быть или царь, или зверь. Преобороть скуку, проклятоеизчадіенедовольства, занять ум и сердцеупражненіями достаточными, ублажить их естьдЄлоне инако, как мудраго, обладающаго собою...»[44, с. 448].

Вінлюбивсинівською любов'ю земнуприроду, відчував її душею і знав її. Вона була джерелом його творчого натхнення, його духовної наснаги. Відчуття природи було для нього конечною потребою. Слід погодитись із думкою однієї з дослідниць Сковороди, що «картини природи, які зустрічаються у віршованих творах, найчастіше стверджують аналогії між небесним і земним жит­тям, між божественним творінням світу і довготривалим його відлунням. „Заданість“ пейзажу, як втілення божественної ідеї, могла стати відкриттям окремого світу природи, яка проходила через своєрідність художнього мислення» [25, с. 43].

У своїй збірці «Сад… » поет розкриває душевне багатство людини, її зміст життя в гармонійній єдності з природою. Уже сама назва збірки свідчить про зв'язок поезій із народними уявленнями про будову навколишнього світу, джерелом якого є фольклор та мистецтво. Він як ніхто інший в україн­ській літературі зумів оцінити красу звичайної природи і простого сільського життя, красу полів, лісів, степів.

Неабиякого значення автор надавав тезі про непорушність законів природи. В основі філософії є вчення про три світи: макрокосм, мікрокосм та світ символів, або інакше Всесвіт, світ людини та створений нею символічний світ книг. Усі три світи мають тлінну та вічну натуру. Однак Всесвіт, природа як джерело великого буття визначається безкінечністю, вічністю.

Особливого значення він надає описам природи, у якій усе влаштовано розумно. Людинаповин­назріднитися з нею, жити в гармонії з нею. Природа для нього була джерелом радості, спокою, щастя, давала поштовх людині для творчості. Творець вважав, що свободу, духовне задоволення, можна знайти у єдності з природою, тихим сільським життям.

Поет шукає свої ідеали не в матеріальних благах, а в простому оточенні на лоні природи, яка надихає його на роздуми та самопізнання. Він утікає від того, що могло б полонити його духовну сутність. Найголовнішим для нього є«милыйпокой, сладостная дума», гармонійна єдність ізприро­дою.Він обрав собі життя з голяками, але був щасливий, відчуваючи мудрість, вияв іскри Божої.

Особливу увагу на зв'язок природи і виховання у творах Сковороди звертає Д. Чижевський, який наголошує, що дітям змалечку треба давати духовну їжу, яка відповідає їх природі: «Природу» ж треба дитині пізнати, вичитати з її душі. Автор вірить, що таке пізнання можливе, хоч, може й нелегке,- «кожна таємниця має свою тінь», у якій її можна розглядати, як геометри міряють височину будов тінями" [Див.: 71, с. 50].

«Сродна» праця як спосіб самореалізації особистості розкриває “схрещення” найболючіших проблем у вченні філософа. Масштабність його мислення найповніше виявляється у концепції «сродної» праці, акцентованої таким чином, що природа постає одним з найважливіших центрів світобудови. У природі все влаштовано розумно і людина повинна зріднитися з нею і жити в гармонії. Природа для Г.Сковороди була джерелом радості, спокою, щастя, давала поштовх людині для творчості. Мислитель вважав, що свободу, духовне задоволення можна знайти лише у єдності з природою. Свій життєвий ідеал він порівнює з образом зеленої верби над чистою водою. Автор шукає свої ідеали в простому оточенні на лоні природи, яка надихає його на роздуми та самопізнання.

Будучи сам усе життя вчителем, він особливого значення надавав вчителю, який повинен допомагати природі утримувати «порядок серця», розкрити внутрішню природу дитини: «Природа є загальна, правдива і єдина вчителька. Коли премудра та блаженна природа все будує, то хто ж як не вона лікує та навчає?.. Лише не перешкоджай їй, а коли можеш, усувай перешкоди та ніби прочищуй їй шлях… » [44, с. 104]. Отже, важливого значення Сковорода надає природним здібностям людини, «сродності», на основі чого ґрунтується вибір життєвого шляху. І якщо вибір людина зробила правильний, то вона буде щасливою. Бо щастя, на думку Сковороди, не в багатстві, не в чинах, а в поєднанні свого життя, своїх уподобань і здібностей згідно з природою, тобто з волею Божою. «Природа є мати охоти. Охота є горіння, нахил та рух… Вона змагає до праці й радіє за неї. Праця є живий та невсипущий хід машини до того часу, поки не зродить досконале діло, що сплітає для Творця вінець радости» [44, с. 418]. У його ліриці природа живе, діє разом з людиною, співзвучна її почуттям та настроям. Він шукає спасіння своєї душі, місце на землі, і знаходить його в природі, адже не може орел гуляти в темній яскині, так і людина повинна «жити по природі...» Це і є "ідеал людини, яка пов' язує своє земне існування з мудрістю. Тільки в діброві і на свободі починає мудріти мудрець… " [24, с. 19]. Природа була поетові й матір'ю, і щастям, і самим Богом, якого він бачить у «блаженній матері-натурі».

З процесом самопізнання пов'язує Г.С. Сковорода й поняття свободи. Через свободу людина зможе досягнути вищої досконалості, тому Сковорода утверджує принцип свободи як основи буття, поза якою не можливе щасливе існування особистості: свобода -«се — моя мера в житті главна» [44, с. 66]. Наштовхнути людину на моральне самовдосконалення і тим допомогти їй торувати шлях до свободи — це один з фундаментальних принципів філософії Просвіт­ництва, що повною мірою виявився у філософській системі мислителя. Він і в житті, і в творчості дотримувався злагоди душі й розуму, що формує думку, допомагає знайти істину.

 Умовою досягнення її виступає пізнання в собі Бога, "істинної", «невидимої» природи. Істотним моментом тут виступає те, що в такій людині діє сам Бог, Дух Божий, саме він гарантує свободу й рятує від сваволі, спрямовує дії вільної людини в потрібному, в відповідності з інтересами цілого, напрямку, робить їх зміст моральним.

Розуміння українським мислителем свободи як особливого душевного стану, пов'язаного з усвідомленням у собі Духа Божого, може нагадати подібне розуміння, що має місце в Посланнях апостола Павла, але ототожнювати точку зору Г.С. Сковороди з названою точкою зору було б помилковим. Апостол Павло розуміє свободу в чисто духовному плані. Вільним, згідно з його вченням, може бути й раб, якщо він покликаний у Христі Ісусі. Павло навіть не радить рабові міняти своє соціальне становище, бо, будучи покликаним, він і так вільний.

Погляди Г.С. Сковороди в деякій мірі відмінні від поглядів апостола Павла тим, що він не пов`язує покликання з тією соціальною роллю, яку мусить виконувати людина в силу свого соціального становища. Її соціальна роль виступає як функція, якщо користуватися математичними термінами, по відношенню до «сродності». Соціальна роль задається «сродністю», а «сродність» людина повинна ще в собі розпізнати. Г.С. Сковорода навіть розвиває педагогічну теорію, спрямовану на виявлення в дитині сродностей і виховання її в дусі цих сродностей. Отже, свобода розуміється як право міняти життєві обставини, що є зайвим з точки зору апостола Павла.

Викладаючи свою теорію «сродностей», Г.С.Сковорода оговорює й випадок, коли поневолена людина не може, в силу своєї поневоленості, жити за сродностями, тобто бути вільною [Див.: 25, с. 429]. Щасливою, на думку українського філософа, людина може бути лише тоді, коли вона живе й працює згідно зі своєю «сродністю», а щастя — одна з центральних категорій його етики. Той, хто не дає можливості людині так жити, робить її нещасною і, згідно з філософськими поглядами Г.С.Сковороди, морально засуджується.
      Відстоюючи право на свободу, Г.С. Сковорода захищає фактично право на самобутність і свободу її прояву. На це спрямована його теорія «сродностей». Проблему самобутності він розв`язує кардинально й однозначно. Самобутність особистості, а, отже, як випливає з його вчення, і народу, нації визнається й цінується, оскільки вона не тільки має статус божественності, а й корисна людству, бо її самореалізація збагачує людство досягненнями такої ж самобутньої «сродної» праці.

Той, хто посягає на самобутність людини, або хоча б просто її ігнорує, той позбавляє її права на дане, заплановане Богом щастя. Така людина діє, в контексті вчення Г.С. Сковороди, проти божественної природи в угоду світу видимому (це слово філософ розуміє в дусі Нового Завіту), «світу», який, як відомо, ловив Г.С. Сковороду, але не впіймав. Іншими словами, таким діям, згідно з ученням Г.С.Сковороди, дається в вищій мірі негативна оцінка.
      Людина, яка пізнала свою божественну натуру, перетворюється, оновлюється. І, якщо її не стримують зовнішні обставини, її діяльність стає також божественною. Саме таку діяльність і називає Г.С. Сковорода «сродною працею».

Г.С. Сковорода вказує на ту обставину, що найважча праця, якщо вона виконується з Богом, стає легкою. Людина, яка знайшла свою «сродність», працює натхненно й легко долає будь-які труднощі. Така людина незламна у реалізації своєї волі, бо її воля стає тотожною з божественною волею.
      Сродна праця — праця цілеспрямована, обов'язкова і її ознака — це її корисність, потрібність іншим. Сродності, згідно з ученням Г.С.Сковороди, розподіляє Бог і, отже, розподіляє найкращим чином. Люди, які роблять свій внесок до вселюдської праці, співпрацюють згідно з божественним планом, діяльність кожної людини збагачує людство й ощасливлює того, хто втілює, самореалізує себе в спорідненій праці. Під Богом можна розуміти й відчужену людську сутність, яка, у свою чергу, є соціальною. Тоді «сродна» діяльність може розумітися як така, що перебуває в гармонії з потребами людини, людства.

Найбільшу насолоду і щастя людині приносить праця за покликанням, тобто праця за «сродністю»: «Природа естьвечныйисточникохоты.Она побуждает к частомуопыту. Опытесть отецис­кусству,веденію ипривычке.Отсюду родилися все науки, и книги, и хитрости. Сія есть главная и единственная учительница верновыучиваетптицу летать, арыбу— плавать. Премудрая ходит в Малороссіипословица:Без боганидо порога,а сним хоть за море.

Бог, природа и минерва есть то же. Как обуялая соль без вкусу, как цвет без природного своего духа, а око беззеницы,так несродное делание всегда че-гото тайного есть лишенное. Но сіе тайное есть глава, аназываетсягречески…, сиречь благолепие, или красота, и не зависит от науки, но наука отнего»[44, с.  117-118].

Убайці«Собака и Кобила» [44, с. 18] протиставляютьсяалегоричні персонажі, якінесутьсоціальний змістбайки. Коняка — представникпанівнихверствсуспільства, ійого слугування панамвизначає­тьсяяк порушення закону«сродності».Собака — проста людина, якапрацюєза покликанням, а отже «сродность»дає«охоту, охота — знание и привичку».

Убайці«Оселка и Нож»Ніж докоряє Оселціза те, що вона не хоче «в стать нашу вступить и быть ножом». На що вонавідповідає,щоїїпризначення в тому, щоб гострити, а нерізати. Іхоча ставши Ножем, вона б «никогда столько одна не перережу, сколько все те Ножи и Мечи, которые во всюжизньмоюпереострю».У цій байці виправдовується професія вчителя.«Родятся итакіе,- пише Сковорода,- что воинской служби иженитьбыне хотятдабыдругих свободнее поощрять к разумной честности,безкоторойвсяка статьнедействительна»[44, с. 114]. Наголошується, що в суспільстві люди мають різні призначення, обов'язки, які вони повинні вибирати за «сродністю», кожен повинен виконувати те, до чого він народжений.

Мораль у цій байці, як у всіх, двоступенева [Див.: 24, с. 21]. Спочатку автор накладає на кожен елемент байки алегоричний ключ (ножі — це звичайні люди, бруски — це ченці), а вже на основі цієї алегорич­ної схеми виводить мораль байки — користь аскетизму.

Свобода самореалізації за принципами «сродності» веде до перетворення всього суспільства, робить його багатим і щасливим. У цьому суспільстві живуть самобутні й щасливі народи, які збільшують вселюдські багатства своєю самобутністю. Самобутність у такому суспільстві цінується як можливість національного й індивідуального щастя, реалізації нескінченної Божої сутності і збагачення людства.

Філософ з повагою ставився до праці, яка є сенсом життя людини, тобто є «сродною» для людини. Проте кожна людина має внутрішню «сродність» лише до певного виду діяльності. «Сродність» кожною людиною досягається внаслідок наполегливості, вдосконалення своїх умінь, знань, як це робив Олень у байці «Верблюд и Олень» [44]. Завдяки наполегливості, він перебо­рює труднощі, добирається до джерела, щоб пити воду, на відміну від ледачого Верблюда, який пив каламутну воду і був задоволений своїм життям.

Праця людини буде приносити користь їй та суспільству, якщо вона виконується з бажанням «Гдь возьмеш охоту безприроды?Природа есть первоначальная всему причина и самодвижущаяся пружина. Она есть матьохоты.Охота есть ражженіе, склонность и движеніе. Охота сильняе неволи, она стремится к труду и радуется им, каксыномсвоим. Труд естьживыйинеусыпныйвсеймашины ход потоль, поколь породит совершенное дело, сопльтающее творцу своему венец и радости. Кратко сказать: природа запаляет к делу и укрепляет в труде, делая труд сладким» [44, с. 418]; "… живущее в тебе блаженное естество управляет… твоею природою. Сія есть слепая натуратыж сам, с прихотьми своими. Исіетозначит:«Царствіе божіевнутрьвасесть»[44, с. 418]. Воно веде людину тим шляхом, до якого ти народжений, що буде корисним для тебе та інших Бог один знає, що тобі є сродним та корисним. Він сам поведе тебе до цього, запалить охоту, «закуражит к труду, увенчает сонцем и бла-гословеніем главу твою» [44, с. 418]; «коль сладок труждающемуся труд, если он природний» [44, с. 420]. І мертва душа людська «не отрьшенная к природному своему делу, подобна мутной и смердящей воде, в тесноте заключенной» [44, с. 420]. Григорій говорить, що він постійно наставляє молодь щоб досліджувала свою природу, і жаліє, що батьки завчасно не відбивають цього в серцях своїх дітей.

Звідси стаєтьсятак, щовійськовуроту веде той, хто повиненсидітиворкестрі.«Не смотри, что вышше и нижше, что виднее и не знатнее, богатее и убогшее, но смотри тое, что тебе сродное. Раз уже сказано, что без сродности все ничто» [44, с.421]; «С природою жить и с богом быть есть то же; жизнь и дьло есть то же» [44, с.421].

Людиніприносить насолоду «самая ловля и труд, нежели поставленный на стол жареный заец. На искусной живописи картину смотреть всякому мило, но в пиктурь один тот охотник, кто любит день и ночь погружать мысли своя в мысли ея, примьчая пропорцию, написывая и подражая натуре… » [44,с. 430].

Природа тасродністьце вроджена божа благодать татаємниййого закон, щокерує всім:«знать то, что естьподобіев душе и в том деле, к которому она стремится, каковое равенство между другом и другом, а сходство между пищею и желудком».Царствіе божіеи правда его внутрь тварей есть. Никого он не обижает, вливая закон сродностей. Один к одному,другійк другому, сотый к сотому, хотя к подломузваніюили ремеслу, но не к безчесному, а для его забавному и полезному, если устремляется с богом, щаслив" [44, с. 433]. З Богом легко нести незгоди, а заборонившилюдині займатись «сродною» працею — значить позбавитиїї існування.Це смерть длянеїне лишетілесна,а важливіше— душевна.

Сковородапідноситьзначенняпраціяк першоосновисуспільногобуття, як передумовилюдсь­когощастя.Він наголошує, що прагнення до творчої праці закладено в самій природі людини, яка стає щасливою, задоволеною тільки тоді, коли робота відповідає природним нахилам, здібностям людини, тобто є «сродною».

Інавпаки — «несродна» працяємукою, «если кто, смешав рабскую и господственну натуру в одно тождество, вместо прозорливои или божественнои избирает себе путеводительницею скотскую и слепую натуру,сіеесть родноенечестіе, неведьніев боге,непознаніепути мирного,шествіепутем нещастія,ведущим в царство тмы, в жилище духов безпокойных».

Своютеорію «сродності»авторобґрунтовуєвикористанням «Басни о котах», де йдеться про двохкотів,один з яких займаючись ловлею мишей, що йому природно, був щасливий, а коли почав рибалити, бувнеспокійний,бо боявся води, втратив сон.Навітьпристойний прибуток його незаспо­коював.Авторнаголошує,щопорушуєтьсязакон«сродності», і звідсививодиться мораль:«Сіене-щастіепостигает всьх охотников не кзванію,но к доходам» [44, с. 430].

В філософських творах, таких як: «Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира», «Икона Алківіадская» та цілий ряд інших, філософ виводить ознаки деяких сродностей. Не можна, щоб натура потрібнезробила важким. Тому не корисно й важколітати черепасі,але не соколу. «Всякая тайна имьет свою обличительную тьнь. Трудно распознать между дружеским и ласкательним сердцем, но наружная тень, будто изьснительное штекло, и самые сердечные закоулки ставит в виду острым блюстителям» [44, с. 434].Григорій зазначає,що коли хлопчик зробив дляіграшкиярем танакладає її собачкам чи котам, чи не є це тінь хліборобської душі, чи не поклик до землеробства. Якщо припоя-сує саблю, чи не потяг до військової справи. Коли трирічна дитина сама переймає божественні пісні, любить заглядати до Біблії, чи не є це таємнича іскра природи, що кличе її до служіння Богу.«Неви­димаяего сила в нас и божество, безпритворними сими твореніями разумеваемая, ясноизобра­жается… Бог вездь есть, и щастіе во всяком состоянии, если с богом в оное входим» [44, с.434]. Потрібно лише пізнати себе, до чого хто народжений. Краще бути справжнім котом, ніж з ослячою природою левом. Адже природа більше прикладає «хитрости,вылепливаяфигуру мурашкину, нежели слонову, и дивнейшій царствія божіяпромыселможно видеть: впчелиныхроях, нежели в овечьих иволовых стадах.

Бог богатому подобен фонтану, наполняющемуразличныя сосудыпо их вместимости. Надфон­таномнадпись сія: „Неравное всем равество“ [44, с. 435].

Автор стверджує: „Долго сам учись, если хочешь учить других. Во всьех науках и художествах плодом есть правильная практика. Аты,проповедуя словоистиныбожія, утверждая оное непороч-наго жития чудесам.

Нельзя построить словом, если тое же самое розорять делом. Сіе значит давать правила для корабельнаго строения, а делать телегу“ [44, с. 440].

Істинна насолода життя в одній істині, яка одна веселить володіюче тілом серце наше. І не помилився мудрець, що в основі розрізнення між вченим і невченим побачив межу мертвого та вічного. Автор наголошує, що життя є тоді, коли наша думка, що любить істину, любить вишукувати стежинки її, і зустрівши око її, святкує перемогу та веселиться цим „незаходимым свътом. Сейсвът услаждает и старость Соломонову; а он состареваясь, каждый день вкушает от ядомыхвсьми,но не истощаемых сладостей, согревающих и питающих сердечныя мысли, как весеннее солнце каждую тварь. И как правильная цыркуляция крови в звьрях, а в травах соков раждает благосостояниетьлу их, так истинныя мысли озаряютблагодушіемсердце“[44, с. 7].

Самобутнім, індивідуальним носієм, добувачем авторської істини є моральна особистість, яка не просто є виявом авторської ідеї, а в силу моралізаторства, повчальності та дидактичності є зручною виховною формою. Івсеце знайшло виявупритчі.

Сковородастворюємодель увідповідності з концепцією буття, яку ж сам і представляє. Герої притчі — це особистість з набором якостей, прибічником яких є автор. Тому створена модель образу -персонажу — »це експериментальний полігон", на якому проходить зіткнення різних позицій — мо­ральних, світо-глядних, філософських" [68, с. 14].

Мислитель, займаючись вчителюванням, поєднав свої педагогічні погляди з ученням про само­пізнання та «сродну» працю, що і стало основною темою притчі «Благодарний Еродій».

В основі педагогічних поглядів є діяльність, яка витікає з природного покликання, із природної спорідненості людини і спрямована на користь усього суспільства. Застосовував письменник на практиці свою теорію «сродності» все своє життя (навчаючи дітей і молодь), постійно вдоскона­люючи та пропагуючи її. Вона ж, у свою чергу, випливала з його вчення про самопізнання, про переконання в тому, що природа людини добра, що вона містить великі можливості, тільки потрібно вміти їх виявити, допомогти розкритись. Він називає школу «садом» або «вертоградом», а звідси бажання вчителя є — не ламати природу дитини, а сприяти розвиткові нахилів, здібностей.

У притчі, яка присвячена саме проблемам виховання молоді, Сковорода говорить, що того, хто народжений для добра, легко навчити, адже «Отприроды,яко отматери,легесенько спьет наука собою. Сіяестьвсенароднаяи истинная учительница и единая...»[44, с. 104].Соколаможна навчити літати, але не черепаху. Орла можна навчити дивитись на сонце, але не сову. Оленя легко відправити в гори тапримусити питиводуз гірських потоків, але не верблюда чи вепра."… Всяческая строит премудрыя и блаженныя натура, тогда како не едина она и исцеляет и научает? Всякое дьло спьет, а ещо она путеводствует. Не мьшай только ей, а если можешь, отвращайпрепятствія ібудьто дорогу ей очищай; воистину сама она чисто и удачно совершаит. Клубок сам собоюпоточитьсяиз горы: отними только емупрепятствующій претьїканіякамьнь. Не учи его котиться, а толькопомагай.Яб­лони не учи родить яблока: уже сама натура ее научила. Огради только ее от свиней, отрьжь волчцы, очисти гусень, отврати устремляющуюся на корень ея урину и протчая. Учитель и врач — ньсть врач и учитель, а только служитель природы, единственныя и истинныя и врачебницы и учительницы. Буде кто чегонаучитися,к сему подобает ему родится"[44, с. 104]. Це ведуть діалог Еродій (Лелека, який приносить щастя тій оселі, на якій зів'є своє гніздо) та Мавпа — Пишек.

Мавпа не може ніяк зрозуміти, хоче дізнатись як їх, Лелек, виховував батько: «Ах,мойБоже! Как онмогл васвоспитать,невьждасый!»[44, с. 102]. На що Еродій відповідає: «У нас некаку вас,но совсьм иной род воспитания в модь. У вас воспитание зьло драгое. У нас же вельми дешевое. Мы воспитываемся даром. Вы же великою цьною» [44, с. 102].

Еродій пояснює Мавпі, що виховання і бідним потрібне. Що батько«родил и возрастилнампосребренные крыла, ноги попирающие главы зміев,нас,разстерзающійоныя. Се наша и пища, и слава, и забава!»[44, с. 103], що виховання виходить з природи, «вливаюшія в сердце сьмя благія воли, да помалу малу, без припятствий возрасти,само­вольнои доброхотно дь лаем все тое, еже свято и угодно есть пред богом и человьки» [44, с.104], що природа є усьому початок і без неї ніщо не може бути. Що він дякує Богу «во образь его святом, во

отць моем, яко благо от его родитися сподобил мя есть. Вторая же икона божія нам есть мати наша. Сего ради главныможіим дарованіемодарен чрез родителей моих...»[44, с.106].А «благая» природає «благое» сердце (то же, что и приснотекущій источник, точащийчистыявьчно струи, знаймысли) сьмя благих дьл" [44,106]. Отже, «благодарность» — початок і кінець усьому. «Благодарность же есть твердость и здравіе сердца, пріемлющаго все во благо и укрепляющагося.Плоды блаженныяжизни суть радость, веселіе и удовольствіе; корень же их и древо благолиственное есть тишина сердечная, а кореню зерном есть благодарность. Она есть духчистый,тихий,благодушный, благовонный,весна и ведро светлаго смысла...»[44, с. 107].

Отже, Еродій — це втілення народних поглядів на виховання і формування людини, в основі яких були демократичність, гуманізм, любов до своїх звичаїв, традицій, мови, любов до праці, адже само­віддана, наполеглива праця удосконалює людину. І надзвичайно великого значення автор надає ролі батьків, які реалізуючи свої інтереси і цілі у вихованні з допомогою різних засобів впливу на неї діють на її свідомість, почуття, формуючи тим самим світогляд, знання, моральні, психічні та інші якості.

Виховний вплив на людину, дитину здійснюють усі процеси, що відбуваються у житті, а най­більше — навчання. Унаслідок чого ставляться завдання: сформувати в дитини певний світогляд, знання, уміння та навички, які є певним спрямуванням на життєвий досвід, ґрунтом, на якому виро­бляються переконання, наявність яких свідчить, що вона свідомо обрала свій шлях, розуміє зміст та наслідки своєї діяльності. А це сприяє виконанню вимог, зміцнює віру в дієвість принципів, розвиває рішучість, наполегливість у досягненні мети тому, що кожна людина має властиву їй неповторну індивідуальність, яка проявляється тільки в «сродній» праці.

Події, які описуються, проектуються на особистий досвід читача, бо притча багатомисленна і її сприйняття залежить від його досвіду та знань. А дидактизм та віковічна мудрість притч, універ­сальність притчевих ситуацій та загальнолюдська природа її героїв багатьма своїми рисами поєднує­ться з сковородинівською концепцією зображення людини, яка все своє життя працює над собою, тобто «пізнає саму себе...», допомагає людям черпати свої знання з природи, викликаючи любов, зацікавленість до праці, яка стає для неї «сродною». Сковорода викладає свої ідеї у творах, застосо­вуєнапрактиці. Закликає усвідомити своєпокликанняіпрямувати ним все життя, бо кожна людина єтворець свого щастя.

Удослідженні ролій значенняпраціСковорода виступив як мислитель, який першим сказав своє оригінальнеслово про «сродну» працю яксутніснийвияв людського буття й розглянувдеякі механізмипроцесу перетворенняпраці іззасобу життя в умову досягнення людиною щастя. З огляду на це, можнавиділити основніаспектисковородинської концепції «сродної» праці: самопізнання, самопошук(співставленняродудіяльностітаздібностей),самовдосконалення, самоутвердження (побудова та використаннямоделі діяльності), усвідомлення самоцінностілюдського «Я» (залежить від внутрішнього світулюдини,спрямованостідумки, щовизначаєтьсяприродною вдачею,внутріш­німидуховними можливостями), визначенняантропологічногохарактерудуховності, гармонійність визначальних начал (розуму та почуття),гармонійність світовідчуття.

«Сродна» праця — це якдуховні,такі тілесніпотреби, що звеселяють дух, приносятьзадово­лення та насолоду процесом виконуваної діяльності. Діяльність, яка є для людини «сродною», виз­начається тим, що є однаково корисною для носіїв мікрокосму та макрокосму і включає в себе усві­домлення процесу творчої діяльності як насолоди вищої від нагороди за кінцевий результат.

Необхідним середовищем існування й діяльності людини є те культурне середовище, вплив якого на людину з часу її народження і на людство в цілому має універсальний характер. У ньому людина представлена як істота, що саморозвивається, самореалізується як суб' єкт, як результат власної діяльності. Дійсний зв' язок культури з людською діяльністю стає зрозумілим лише тоді, коли сама діяльність розвивається як джерело, причина формування, розкриття «сродності», розви­тку та становлення людини. У ній об'єктивуються всі без винятку творчі сили людини, всебічність та багатогранність її діяльності з освоєння світу, уся сукупність прагнень та устремлінь особистості.

В цілий художній контекст твори об'єднує структурність світосприйняття автора, обумовлена увагою до проблем «Бог — світ — людина», де особливо наголошується на безмежному удосконаленні людини, самопізнанні, критерієм якого є діяльність людини, що сприяє виконанню нею свого призначення.

В самопізнанні та творчій активності людини виявляється її прагнення до самореалізації. Сутність перетворення праці в першу життєву потребу полягає у перевтіленні її (праці) у творчий процес, у формуванні потреби в праці, як в творчості. Звідси, етичною стороною творчості виступає активна життєва позиція людини, її зацікавлене відношення до праці, коли вирішальним стимулом до праці є сама діяльність, як необхідна, внутрішня потреба людини у виявленні та реалізації своїх сутнісних сил. Смисл людського життя – в дії, в активності, у творчості; усі досягнення світової цивілізації і сам поступ історії виступає результатом творчої дії, творчої активності людей, їхньої енергії, наполегливої праці, в якій виявляється їхня «сродність». З огляду на це, можна виділити основні аспекти сковородинської концепції: самопізнання, самопошук (співставлення роду діяльності та здібностей), самовдосконалення, самоутвердження (побудова та використання моделі діяльності), усвідомлення самоцінності людського “Я” (залежить від внутрішнього світу людини, спрямованості думки, що визначається природною вдачею, внутрішніми духовними можливостями), визначення антропологічного характеру духовності, гармонійність визначальних начал (розуму та почуття), гармонійність світовідчуття.

«Сродна» праця важлива для становлення творчої особистості в суспільстві. Вона є основою самореалізації, смисложиттєвого самовизначення та творчої діяльності людини у процесі соціально-культурного, духовного розвитку сучасного суспільства.

В основі освіти має бути осягнення мистецтва жити, предметом якого є життєдіяльність, процес розвитку того, що закладено природою. Педагогіка  школи – це педагогіка життєтворчості, виховання людини як творця, будівничого власного життя, суб’єкта соціальної творчості. Важливою формою взаємозв’язку дитини та суспільства є виховання. В соціально-філософському аналізі виховання розглядають з точки зору його обумовленості сукупністю об’єктивних та суб’єктивних факторів. В період духовного відродження особистості, укріплення її моральних позицій, така направленість на фактори, що формують її, має свої перспективи. Внаслідок чого школа створює молоді сприятливі умови для розвитку її здібностей, допомагає адаптуватися, розвиває інтерес і викликає готовність вирішувати проблеми, тобто відкриває можливість для самореалізації через виховання установок особистості на самопізнання, самоосвіту, творче ставлення до діяльності.  Набуті особистісні якості, знання, уміння й навички, що формуються в процесі навчання і виховання, визначають якість практичної, професійної діяльності людини. Отже, на наш погляд, в основі організації  процесу виховання та освіти можуть лежати такі принципи: антропоцентризм, ідея праці (як основне джерело щастя та задоволення), осмислення власної самоорганізації (самопізнання), осягнення та розвиток духовної природи людини (вдосконалення), неповторність світовідчуття, народність виховання.

Вчення Г.Сковороди, зокрема концепція “сродної” праці як його осьовий стрижень, заклало основу і справило визначальний вплив на розвиток вітчизняної “філософії серця” – філософсько-антропологічної системи поглядів на проблеми людини та її буття.

Григорій Сковорода на основі Святого письма висуває ідею “серця” як центру внутрішнього світу людини, що визначає її індивідуальність. Ідейним спадкоємцем Г.Сковороди в розробці теми “серця” став П.Д.Юркевич, у вченні якого ця тема отримує всестороннє обґрунтування та аргументацію, оформляється в розгорнуту концепцію. П.Д.Юркевич показує, що “серце” є центром людини і всього людського буття – осереддям її тілесних сил, духовного і душевного життя. “Філософія серця” Юркевича продовжує одну з найсуттєвіших традицій українського філософствування, що виявляється в спробі осмислити буття людини через співвіднесення з головними проблемами вселюдського буття та світу, зв’язок людини з Богом та універсумом.

Ідеї «філософії серця» знайшли продовження і розвиток у філософії В.С. Соловйова (через категорію любові, перенесення центру з самого себе на іншого), В.В.Зеньковського (роздвоєність сердечної духовної сфери на глибинне «Я» людини та «серце»), Б.П. Вишеславцева (серце – абсолютний центр особистості, істинне «Я», найглибша сутність, справжня потаємна самість людини), С.Л. Франка (серце – схрещення двох світів – Бога і світу), І.О. Ільїна (в любовному спогляданні серця «духовними очима» осягаються людиною смисложиттєві предмети, цінності і реальності) та інших. Усі ці вчення мають антропоцентричний характер, спрямовані на осмислення духовної сутності людини.

Питання «філософії серця», підняті Г.Сковородою, справили значний вплив на розвиток суспільно-політичної та філософської думки України, виражають духовну сутність народу та співзвучні національному духові.





    продолжение
--PAGE_BREAK--
Висновки до ІІІ розділу

Гуманістична та морально-етична проблематика, що займала центральне місце у філософських вченнях мислителів українського просвітництва, знайшла продовження, розвиток і найповніше вираження у філософії Г.Сковороди, вчення якого стало концентрованим відображенням суспільного буття ХVІІІ ст. і увібрало в себе найважливіші положення філософії того часу.

Вчення Г.Сковороди охоплює широке коло світоглядно-філософських проблем – метафізику, гносеологію, антропологію, етику, практичну філософію (педагогічні погляди, педагогіка життєтворчості). В основі вчення лежить концепція “сродної” праці, що зводить воєдино різні його аспекти. Принцип “сродності” в діяльності є принципом відповідності вищому, розумному і справедливому началу (Богу), що визначає сенс людського існування.

“Сродна” праця, що відповідає природним нахилам та здібностям, приносить людині веселість духу, насолоду, веде до самовдосконалення та душевного спокою. “Сродна” праця становить сутнісну основу особистісного буття, світоглядного, смисложиттєвого самовизначення, самореалізації та творчої діяльності людини.

Особливого значення Сковорода надав природним здібностям людини, «сродності», на основі чого ґрунтується вибір життєвого шляху. Якщо вибір людина зробила правильний, то вона буде щасливою. Бо щастя, на думку філософа, не в багатстві, не у вчинках, а в поєднанні свого життя, своїх уподобань і здібностей з природою, тобто з волею Божою.

Пізнання – це складний і неспинний діалог людини з собою і  своїми можливостями (самопізнання),  також діалог людини зі світом, у якому все має певні норми та правила. Причому пізнання природного світу опосередковане діалогом людини з собі подібними, суспільним пізнавальним процесом. Воно є своєрідною формою єдності особистого і суспільного упорядкування хаосу буття. Це процес, який супроводжує весь життєвий шлях людини, бо постійна взаємодія двох натур мікрокосмосу породжує рушійну силу розвитку особистості, сприяє постійному її вдосконаленню. Заклик філософа пізнати та удосконалювати в собі все найкраще і здійснюється у відповідності з підходом Г.Сковороди до питання про людину та її місце в суспільстві. Самопізнання у Сковороди виступає як інтелектуальний процес, що веде до знання та розуміння, процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. В результаті чого змінюється сама людина та знаходить сенс свого буття, складову своєї діяльності.

Філософія – це сфера, де реалізується потреба самопізнання духу народу, де відбувається усвідомлення найзагальніших духовних потреб людини, нації, народу. Тому осмислення філософської спадщини відіграє важливу роль в контексті національної історії, національного відродження нашого суспільства. Філософія Г.Сковороди, зокрема концепція «сродної» праці, справила визначальний вплив на подальший розвиток вітчизняної гуманістичної філософії, насамперед «філософії серця» – філософсько-антропологічної системи поглядів на людину, її світ та основні проблеми людського буття. «Філософія серця», що відображає традиції українського філософствування і розвивається на ґрунті православного християнства та національної духовної культури, заклала основу для подальшого осмислення духовної сутності людини в українській і російській філософії.




ВИСНОВКИ

У різні часи й епохи філософи звертались до проблеми людини, осмислювали її в дусі конкретно-історичних вимог, інтересів і потреб, відповідно до цього творили ідеал людини, який, проте, ніколи і ніде не міг бути у всій адекватності й повноті осягнений та здійснений. У процесі пізнання світу людина завжди прагнула глибше й повніше осягнути сутність явищ, закони світовлаштування та себе саму.

Український любомудр, поет-мислитель Григорій Сковорода, який уособлює в собі цілісність серця, розуму та вчинку, є зразком таких намагань. Поставивши в центрі своєї філософської системи людину, її реальні потреби й прагнення, він виходив з необхідності озброїти її засобами досягнення щасливого життя, яке має за основу Епікурову вимогу «живи за природою». Цю тезу  мислитель вперше в історії української філософії перетворив на вимогу працювати за «сродністю», яка взаємопов'язана з теорією самопізнання і вченням про загальне щастя. У ній він вбачає одну з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності. Сковорода підходить до ідеї перетворення праці з засобу існування в найпершу природну потребу і найвищу насолоду особистості, адже «сродна» праця, тобто праця за природними нахилами, здібностями визначає життя людини і становить його смисл, духовно збагачує особу і дає можливість їй віднайти свій справжній шлях і своє місце в складній системі суспільних взаємозв’язків і відносин, зорієнтуватися в ціннісно-смисловому універсумі культури.

Г.Сковорода виходив із передумови, згідно з якою людина не може виробити об'єктивного погляду на світ, якщо вона не визначить своє місце в природі та суспільстві. Філософ бачив у пізнанні самої людини ключ до пізнання природи і суспільного розвитку. Людину він розглядав не просто як частину природи, а як особливий маленький світик – мікросвіт, який за складністю своєї організації перевершує всі явища природи, і який складається з тих же двох натур (зовнішньої та внутрішньої), що й макрокосм. Ідея перетворення людини із зовнішньої у внутрішню, духовну, що є в основі вчення Г.Сковороди, спрямована на внутрішнє життя людини. Шлях до внутрішнього духовного розвитку пролягає через моральне вдосконалення людини, цінність якої визначається її якостями, такими як розум, знання, працьовитість, віра, милосердя, справедливість і проявляється в її справах. Діяльність всіх у суспільстві повинна визначатись природним покликанням, природними нахилами людини до праці, а праця має бути направлена, перш за все, на благо суспільства. Мета людини – не переробити себе і природу відповідно до надуманих ідей, а розвивати те, що вже закладено в ній, очистити душу, досягти гармонії згідно «сродності».

Зміст людського життя, існування мислитель вбачає у самопізнанні, якого він прагнув досягти в процесі діалогу з іншими людьми та розмови зі своїм Я. Вислів «Пізнай самого себе» став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.

Саме тому Г.Сковороді близьким виявився Сократ, і звернення до нього в усі часи було намаганням зрозуміти себе та свій час, духовно самовизначитись. Адже духовна сутність людини виявляється через осмислення основ людського буття, а це завжди напружений діалог, де відбуваються зустрічі різних точок зору на ті чи інші явища, події. Саме на перетині цих діалогічних проявів виявляється справжній зміст вчення, з'ясовується його сутність.

За вченням Г.Сковороди наближення до основ істинного знання – мета і обов'язок кожної людини, що прагне до розумного та щасливого життя. Провідником людини в цьому виступає пізнання, яке допомагає розумно вести людські справи, прийти до розуміння свого місця в суспільстві. Внаслідок цього виникає особлива атмосфера існування, що дозволяє людям реалізувати свої сутнісні сили. Отже, самопізнання у Г.Сковороди виступає як інтелектуальний процес, що веде до знання та розуміння, процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. В процесі самопізнання людина знаходить сенс свого буття, змінюється і вдосконалюється як сама, так і суспільні стосунки.

Масштабність мислення Г.Сковороди найповніше виявляється у концепції «сродної» праці, акцентованої таким чином, що природа постає одним з найважливіших центрів світобудови. У природі все влаштовано розумно і людина повинна зріднитися з нею і жити в гармонії. Природа для Г.Сковороди була джерелом радості, спокою, шастя, давала поштовх людині для творчості. Мислитель вважав, що свободу, духовне задоволення можна знайти лише у єдності з природою. Свій життєвий ідеал він порівнює з образом зеленої верби над чистою водою. Автор шукає свої ідеали в простому оточенні на лоні природи, яка надихає його на роздуми та самопізнання.

Будучи сам усе життя вчителем, мислитель важливого значення надавав учителю, який повинен допомогти дитині утримувати «порядок серця», розкрити внутрішню її природу. Особливого значення Сковорода надав природним здібностям людини, «сродності», на основі чого грунтується вибір життєвого шляху. Якщо вибір людина зробила правильний, то вона буде щасливою. Бо щастя, на думку філософа, не в багатстві, не у вчинках, а в поєднанні свого життя, своїх уподобань і здібностей з природою, тобто з волею Божою.

Філософ з повагою ставився до праці, яка є сенсом життя людини, тобто є «сродною» для людини. Проте кожна людина має внутрішню «сродність» лише до певного виду діяльності. Г.Сковорода розкриває основи щасливого життя на прикладах простих істин людського буття, пошуком яких він займався постійно.

В цілий художній контекст твори об'єднує структурність світосприйняття філософа, обумовлена увагою до проблем «Бог — світ — людина», де особливо наголошується на безмежному удосконаленні людини, самопізнанні, критерієм якого є діяльність людини, що сприяє виконанню нею свого призначення.

В самопізнанні та творчій активності людини виявляється її прагнення до самореалізації. Сутність перетворення праці в першу життєву потребу полягає у перевтіленні її (праці) у творчий процес, у формуванні потреби в праці, як в творчості. Звідси, етичною стороною творчості виступає активна життєва позиція людини, її зацікавлене відношення до праці, коли вирішальним стимулом до праці є сама діяльність, як необхідна, внутрішня потреба людини у виявленні та реалізації своїх сутнісних сил. Смисл людського життя – в дії, в активності, у творчості; усі досягнення світової цивілізації і сам поступ історії виступає результатом творчої дії, творчої активності людей, їхньої енергії, наполегливої праці, в якій виявляється їхня «сродність». З огляду на це, можна виділити основні аспекти сковородинської концепції: самопізнання, самопошук (співставлення роду діяльності та здібностей), самовдосконалення, самоутвердження (побудова та використання моделі діяльності), усвідомлення самоцінності людського “Я” (залежить від внутрішнього світу людини, спрямованості думки, що визначається природною вдачею, внутрішніми духовними можливостями), визначення антропологічного характеру духовності, гармонійність визначальних начал (розуму та почуття), гармонійність світовідчуття.



Джерела та література
1.                 Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа XII — XVII вв. / М.А. Алпатов. — М.: 1973 — 232 с.

2.                 Бичко А., Бичко І.Концентрично-бароковий контекст української філософії: фе­номен Сковороди / А. Бичко, І. Бичко // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. — К.: — 2003. — С.51-78.

3.                 Боварнівська Т. Образи смутку в поезії Григорія Сковороди/ Т. Боварнівська // Дивослово. —2002.—№ 3. — с. 5-8.

4.                 Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. / І.В. Бойченко. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. — 723 с.

5.                 Введенский А.И., Лосев А.Ф., Радлов Э.Л., Шпет Г.Г. Очерки истории русской философии / А.И. Введенский, А.Ф. Лосев, Э.Л. Радлов, Г.Г. Шпет. [Состав. Б. В. Емельянова, К.Н. Любутина.] — Свердловск: Издательство Уральского университета, 1991. — 592 с.

6.                 Вільчинська С.Г.Сковорода як фундатор української філософської антропології / С. Вільчинська. // Totallogy-XXI: Постнекласичні дослідження. — Вип.12. — К.: 2005. — С.277-304.

7.                 Галенко С.П. Идея трансцендентализма в западноевропейской философии/ С.П. Галенко.// Историко-философский ежегодник. — М.: Наука, 1992. —С. 46-64.

8.                 Гнатюк Л. То якою ж мовою писав Григорій Сковорода? / Л. Гнатюк. // Дивослово. — 2006. — № 3. — с. 44-46.

9.                 Головаха І., Стогній І., Філософ-гуманіст Г.С.Сковорода / І. Головаха, І. Стогній. — К.: Видавництво політичної літератури України, 1972. — 74 с.

10.            Горак Г.Природа в контексті екзистенції української людини / Г. Горак. // Філософія. Антро­пологія. Екологія' 2001: Ноосферна альтернатива та нові пізнавальні стратегії). — К.: Стилос, — 2001. — С.51-60.

11.            Гордіевський М.І. Теоретична філософія Г.С. Сковороди / М.І. Гордієвський. // Пам’яті Г.С. Сковороди (1722 – 1922): Збірка статтей. — Одеса, 1923. — 98 с.

12.            Горський B.C. Уявлення про Бога і Всесвіт / В.С. Горський.  [Історія філософії на Україні.] У 3-х т. — К.: 1987. — Т. 1. — С. 23-45.

13.            Горський B.C., Стратій Я.М., Тихолаз А.Г. Ткачук М.Л. Київ в історії філософії України. / В.С. Горський, Я.М. Стратій, А.Г. Тихолаз, А.Г. Ткачук. — К.: КМ академія.  2000 — 264 с.

14.            Горський В.С. Історія української філософії: Навч. посібник. / В.С. Горський. — 4-е видання, доп. — К.: Наук. думка, 2001. — 376 с.

15.            Гузар І. Україна в орбіті европейської мислі. Від Григорія Сковороди до Тараса Шевченка / І. Гузар. — Торонто; Львів, 1995. — 175 с.

16.            Захара І.С, Кашуба М.В., Матковська О.В. та ін. Проблема людини в українській філософії XVI –XVIII ст. / І.С. Захара, М.В. Кашуба, О.В. Матковська. — Львів: Логос, 1998. — 240 с.

17.            Зеньковский В. История русской философии. / В. Зеньковский. — М.: Академический Проект, Раритет, 2001. — 880 с.

18.            Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли на Украине. / И. Иваньо. — М.: 1981. — 423 с.

19.            Іваньо І. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди / І. Іваньо. — К.: Наукова думка, 1983. — 272 с.

20.            Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI — XVIII ст. / Я.Д. Ісаєвич — К.: 1966. — 245 с.

21.            Кашуба М. Розуміння творчості в філософії Григорія Сковороди / М. Кашуба / Григорій Сковорода – духовний орієнтир для сучасності. [Зб. н.пр. під ред. М. Корпанюка.] — К.: 2007. — Кн.2. — С. 62-70.

22.            Ковалинский М.И. Жизнь Григория Сковороды / М.И. Ковалинский. // Сковорода Г.С. Сочинения. — Мн.: Современный литератор, 1999. — С. 642-699.

23.            Козій Дмитро. Три аспекти самопізнання у Сковороди /Дмитро Козій. // Хроніка 2000. — К., 2000. — Вип. 39-40. — Т. ІІ. — С. 475-487

24.            Костенко О. О. В саду божественних пісень Сковороди / О.О. Костенко. — Х.: Основа, 1994.— 256 с.

25.            Криса Б. Пересотворення світу. Українська поезія ХVII-ХVIIст. / Б. Криса. — Л.: Свічадо, 1997. — 214 с.

26.            Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук / О. Кульчицький. / Упоряд. і наук. ред. А. Карась. — Мюнхен; Львів, 1995. — 164с.

27.            Литвинов В.Д. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV — початку XVII ст. / В.Д. Литвинов. — К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2000. — 472 с.

28.            Литвинов В.Д. Становлення гуманізму на Україні та його зв’язки з духовною культурою Західної Європи / В.Д. Литвинов. // Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI — початок XVII ст.)  — К.: 1990. — 372 c.

29.            Майстер Экхарт. Liber “Benedictus” // Майстер Экхарт. Об отрешенности. — М.; СПб.: Университетская книга, 2001. — С. 170-209.

30.            Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. / В. Микитась. — К.: Атлас. 1994. — 288 с.

31.            Нічик В.М. Реформаційні й гуманістичні ідеї в братських школах / В.М. Нічик. // Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI — початок XVII ст.) — К.: 1990.— С. 134-167

32.            Огородник І., Русин М. Історія української філософії / І. Огородник, М. Русин. — К.: Академвидав, 2008. — 624 с.

33.            Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник. / І.В. Огородник, М.Ю. Русин. — К.: Либідь, 1997. — 327 с.

34.            Пільгук І. Григорій Сковорода / І. Пільгук. — К.: Дніпро, 1971. — 260 с.

35.            Пісоцький В. Ідея толерантності в етиці Григорія Сковороди / В. Пісоцький. // Людина і світ. — 1999. — № 10. — С. 49-51.

36.            Поліщук Ф. Григорій Сковорода. Життя і творчість. / Ф. Поліщук. — К.: Дніпро, 1978. — 262 с.

37.            Поліщук Ф. Григорій Сковорода: життя і творчість / Ф. Поліщук. — К.: Дніпро, 1978. — 261 с.

38.            Попович М.В.Нарис історії культури України. / М.В. Попович. — К.: Артек. 1999. — 728 с.

39.            Причепій Є., Черній А., Чекаль Л. Філософія: Підручник. / Є. Причепій, А. Черній, Л. Чекаль. — К.: Академвидав, 2007. — 590 с.

40.            РоговичМ. Теоретичні джерела філософії Григорія Сковороди. / М. Рогович. // Метод. рекомендації для студентів / Львівський держ. ін-т прикл. та декоратив. Мистецтва. — Л.: 1993. — 30 с.

41.            Розвиток філософської думки в Україні: Курс лекцій. Навчальний посібник / Вільчинський Ю.М., Скринник М.А., Скринник З.Е. — К.: ВІПОЛ.  1994. — 376 с.

42.                продолжение
--PAGE_BREAK--