Міністерствоосвіти і науки україни
Державнийвищій навчальний заклад
Донецькийнаціональний технічний університет
Кафедрафілософії
РЕФЕРАТ
зфілософії
натему «Життя і філософська творчість Г.С. Сковороди»
Донецьк2009
Зміст
Вступ………………………………………………………………………….……3
1. Становлення в Україні професійноїфілософії………………………….……4
2. Життєвий шлях і основні концепціїфілософії Г.С.Сковороди………….….6
3. Літературна-філософська спадщинаГ.С.Сковороди……………………...…9
Висновки…………………………………………………………………………15
Перелік посилань………………………………………………………………..16
Вступ
Видатним представником класичного періодурозвитку української філософії є філософ і поет, співак і музикант, байкар іпедагог Григорій Савич Сковорода.
Ім’я Сковороди посідає поважне місце в рядутих видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художнюлітературу нашої країни. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянськогопросвітительства, різко засуджуючи хижацькі інтереси панівних класівфеодально-кріпосницького ладу: їх злочинність і аморальність, жорстокість ізажерливість, паразитизм і пихатість. Водночас його вчення є виразом протеступроти ранніх буржуазних відносин, споживацьких приватних інтересів та владиматеріальних речей над людиною.
Для того, щоб відповісти на питання, щоявляє собою Сковорода як мислитель і письменник, ми розглянемо епоху, в яку вінжив і діяв. Життя та діяльність Сковороди припадають на останні три чвертіXVIII ст. і пов’язані з соціально-економічними процесами того часу. Останні 25років свого життя Сковорода провів у мандрах по Україні, поширюючи своєфілософське вчення серед народу. Саме в цей період і створив він основніфілософські твори. Основні концепції вчення Сковороди розглядатиме в другомурозділі реферату. Філософська творчість Г.С.Сковороди привертає увагуписьменників, критиків, філософів різних часів та народів, тому вона актуальнадля нашого розгляду в даній роботі, яку ми розглядаємо в третьому розділі.
1. Становлення в Україні професійноїфілософії
Становлення в Україні професійноїфілософії, як самостійної складової частини культури українського народу,відноситься к XVII віку і невідривно пов’язано з діяльністю Києво-Могилянськогоколегіуму (з 1701 року – академії), названого так в честь Петра Могили –видатного просвітника і мецената. Філософська традиція Києво-Могилянськоїакадемії була приставлена такими мислителями як С.Яворський, Ф.Прокопович,І.Гизель, І.Кононович-Горбатський, Г.Щербатський. саме з цього періодуфілософія стає учбовою дисципліною. Аналізуючи їх філософські погляди, необхіднов першу чергу зупинитися на розумінні ними предмету філософії. Якщо мислителікиєво-російского періоду трактували філософію як пізнання істини, здійснюванечерез життя в істині, то в Києво-Могилянській академії обґрунтовується поглядна філософію як на спосіб інтелектуального пізнання людини і природи. Нафілософські позиції «академіків» відчутний вплив надали такі західноєвропейськітечії, як гуманізм, реформація і рання просвіта, своєрідний синтез яких,здійснений на основі досягнень вітчизняної духовності, зумовив формуваннякультури українського бароко.
Центральним об'єктом дослідження «бароковоїфілософії» стала сучасна людина, «героїчна особа», яка, проте, утілювала в собіідеал, цілком досяжний в реальному, земному житті. Перед новою філософією встаєнасущна задача дати адекватне трактування місця людини у Всесвіті, виявити йогозв'язок з природою і визначити те особливе, що відрізняє людину від всьогооточуючого в мінливому і нескінченному світі. У київських академіків превалювавзапозичений з античності підхід до людини як «мікрокосмосу», існуючому якмодель Всесвіту, тобто макрокосмоса. Людина – невід'ємна частина природи,підлегла законам останньої. Проте, людині властивен субстанціональний елемент,який визначає виняткову роль людини в навколишньому світі. Це – мислення. Вкурсах психології і логіки велику увагу надавалося характеристиці пізнавальнихздібностей людини: відчуттям, розуму, сприйняттю, пам'яті, уявленню, розумовійдіяльності. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належалопроблемі зв'язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова система,що використовується для спілкування. Значення слова-знака встановлюється черезйого відношення до предмету, який воно означає. В учбовому процесі Києво-Могилянськоїакадемії знайшли відображення питання, пов’язані з розумінням свободи йнеобхідності, свободи волі людини. На відміну від західноєвропейської філософії,котра ототожнює розум та волю, тим самим розуміючи свободу як пізнану необхідність,київські академіки визнавали взаємозалежність й взаємозв’язок розуму та волі,чітко їх розділяючи. За їх думкою, воля не залежна від розуму, вона втілюєрішення розуму, який, сприймаючи об'єкт або факт, аналізує його, робитьвисновки і пропонує волі програму дій. Разом з тим і воля може впливати нарозум, а в стані сильного афекту вона може і паралізувати його, здійснивши свійвибір без участі розуму. Опосередкованою ланкою, яка сполучає розум і волю єрозсудливість, за допомогою якої досягається гармонія між розумом і волею. Якщовчинок здійснюється завдяки розуму, який пригнічує волю, або навпаки, шляхомвольового вибору, що суперечить розуму, тоді він може бути вчинений фізично,але не морально. Внутрішня гармонія людини залежить не тільки від гармонії міжрозумом і волею, але і від реалізації вибраної життєвої мети. Тим самим,актуалізувалася надзвичайно гостра для епохи українського бароко проблемазначення життя, визначення її мети. Цю проблему києво-могилянські філософивирішували в двох аспектах, розрізняючи «фізичну і «моральну» мету людини. Вуявленні києво-могилянських академіків «моральна мета» пов'язана із земнимжиттям і реалізується через досягнення блага у реальному бутті. Благо єзагальною мрією всіх людей, але у кожної конкретної людини моральна мета своя.Загальним благом вважалося все, що веде людину до чесноти. На шляху досягненнячеснот людина вимушена постійно долати такі стани, які примушують йоговдаватися до крайнощів. Істинна чеснота – в золотій середині, але її дотриманняпороджує внутрішній конфлікт. Проте такий стан є необхідним елементомжиттєдіяльності, бо вносить в неї боротьбу і рух, без чого життя не могло біснувати.
Завершення епохи бароко в Україні буловідзначено появою видатного філософа і поета, співака і музиканта, байкаря іпедагога Григорія Саввовіча Сковороди (1722-1794) [1].
2. Життєвий шлях і основні концепції вченняГ.С. Сковороди
Ім'я українського філософа і поета-байкаряГригорія Сковороди (1722 — 1794) займає дуже високий рейтинг серед імензнаменитих філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але ідосить сучасна. Перед тим як безпосередньо розглядати філософські вченняСковороди, хотілося б розкрити шлях цього мудреця до філософії, адже багато зпоглядів Сковороди, сформовані саме протягом тривалого життєвого і філософськогодосвіду.
Шлях Г. С. Сковороди в філософію бувдовгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати своїфілософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, ставпроповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тількипідготовкою до цієї мандрівки в образі «старця» — бродячогофілософа-наставника.
Григорій Сковорода народився на Полтавщинів сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився вКиєво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі.У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після поверненняпрацював викладачем — спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), апотім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківськогоколегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс «християнськоїґречності», концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки,витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвийдосвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем.Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дієюпоєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: йогобагатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, щорізко міняється — з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокийрозум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух іголос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мавздібності до малювання.
Всі хто вивчав життєвий шлях філософаСковороди, пишуть про нього як про трудівника, енциклопедиста-подвижника,аскета. Філософські погляди Г.С.Сковороди сформувалися під впливом античній,святобатьківської середньовічної, західної новоєвропейської традиціїфілософствування.
Основою онтологічного навчання Сковороди єконцепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, — цягармонійна взаємодія макрокосмосу, в якому живе все народжене; мікрокосмосу –людини і символічного миру (миру книги або Біблії).
Великий світ (макрокосм) – це весь світречей, Всесвіт, Сковорода, часто називає його по-латині «Універсумом». Вмакрокосмі перебуває все народжене, Сковорода має на увазі, що сам макрокосм євічним і безмежним. Вслід за античними мислителями він вважає, що субстратречовинного світу утворюють чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля;вслід за Коперніком визнає множинність світів, вічних в часі і безмежних впросторі.
Малий світ (мікрокосм) – це людина. Людина(мікрокосм) для Г.С.Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають своєзначення всі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ є стриженьвсієї антропологічної філософії Сковороди.
Третій світ – світ символів (Біблія, атакож міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, щозабезпечує людині можливість осягнути Бога. Через цей світ Бог зображуєтьсялюдині.
Всі три світи мають дві натури – видиму іневидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура – це речовина, матерія, плоть;невидима натура – Бог, Дух. Важливо відзначити, що ці дві натури э і в Біблії.Сковорода відкидає правдивість зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальністьБіблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і оповідей, вважаючи, що вБіблії приховано глибинне, алегоричне значення.
Як і весь світ так і людина має дві натури:зовнішня, видима, тлінна – це емпіричне (тілесна) єство людини; внутрішня,істинна «натура» людини – його душа. Поки плоть панує над людиною, істина будеприхована і як така, і як істина людського існування. Формування істинноїлюдини відбувається тоді, коли людина в процесі пізнання відкриває в собі «незримунатуру», Бога, Дух. Сковорода розуміє цей процес одухотворення як народження улюдині «нового серця».
У визначенні єства людського буття – єіндивідуальна неповторність філософії Г.С.Сковороди. Філософія подібна нитціАреанди, що допомагає вибратися з життєвого лабіринту і знайти шлях до щастя.Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалення людини. Філософа займалопитання: як люди розуміють щастя, як добиваються його, і в чому насправдіполягає призначення і щастя людини. Безпосереднім суб'єктивним проявомлюдського щастя Сковорода вважав «внутрішній світ, серцеві радості, душевну міцність».Щастя в нас самих, воно породжується вірою і любов'ю людини. Тому щастя залежитьвід самої людини. Всі створені для щастя, але не всі його досягають. Чому цевідбувається? Люди захоплюються зовнішніми атрибутами щастя (влада, багатство),але це не щастя, а примара, прах. Категорії любов і віра мають у Сковороди іглибоке пізнавальне значення: «крізь любов і віру людина пізнає себе». «Пізнайсамого себе» — сократовский заклик по-новому звучить у філософа Сковороди: вінне просто закликає, а звертає увагу на пізнання природи людської душі зурахуванням умов її формування.
Визначальне значення у філософсько-етичномунавчанні Сковороди займає концепція «спорідненої праці». Спираючись назакладену античною філософією ідею про залежність долі людини від йогоприродних схильностей, Сковорода значення людського буття бачить у праці(«життя і справа є одне і теж»), а істинне щастя – у вільній праці запокликанням. Всі заняття приносять користь людині і суспільству, якщо вонивідповідають схильностям людини до даного виду діяльності. Сковорода говоритьпро «споріднену до хліборобству», «спорідненої до воїнства», «спорідненої добогослов’я» і т.п., покликання. У Сковороди думка про визначальну роль«спорідненої праці» у забезпеченні щасливого життя вперше придбала значеннязагального принципу в рішенні проблеми значення людського буття. Споріднення,покликання і є істинний «бог» в людині. Сковорода розрізняє процес праці і йогорезультат. Насолода процесом споживання не є істинною людською насолодою. Істиннезадоволення в насолоді самим процесом праці, а його приносить тільки«споріднена праця». Таким чином, Сковорода вперше у вітчизняній філософіїставить проблему перетворення праці у потребу людини і у вищу насолоду.
Щастя Сковорода пов'язує з відчуттямиподяки, любові, дружби, які виникають у наслідок спорідненості. Усвідомившисвою залежність від природи, визначивши свою міру щастя і змирившись з нею,людина одержує найбільшу насолоду від задоволення найнеобхідніших потреб [1].
Філософські ідеї Сковороди є наслідкомлітературного та педагогічного досвіду філософа.
3. Літературна-філософська спадщина Г.С.Сковороди
В пошуках найзручнішої та найвідповіднішоїформи вираження своїх думок Григорій Савич Сковорода звертається до віршів талистів. Тому віршові твори та листи і є одним з головних джерел дляхарактеристики світогляду Сковороди.
У значній частині віршів-пісень філософськіроздуми дістають емоційно-образну інтерпретацію. Окремі поезії засвідчують, щоСковорода став визначним українським поетом-ліриком.
Основу його літературної спадщинистановлять два збірники: віршований («Сад божественных пЂсней») і прозаїчний(«Басни Харьковскія»). До першого циклу примикають фабули та пісні 60-х років,здебільшого пов’язані з викладанням поетики у Харківському колегіумі.
Як поет Сковорода формувався під впливомтрадицій книжної української поезії XVII — XVIII ст. Він засвідчує своюобізнаність та симпатію до творчості своїх найближчих попередників, таких, якФеофан Прокопович, Варлаам Лащевський та Георгій Кониський, цінує й популяризуєтвори анонімної книжної поезії, що користувалися помітною популярністю вшироких колах письменних верств. Однак чи не найістотнішим слід визнати зв’язокйого творчості з фольклором. Можна цілком певно твердити, що найвищими ідейнохудожнімидостоїнствами характеризуються саме ті поезії Сковороди, в котрих відчутний цейзв’язок.
Нарешті, було б помилкою ігноруватизначення для Сковороди як поета знайомства з латинською класичною поезією тановолатинською гуманістичною літературою XVI — XVII ст. З римських поетівСковорода віддавав шану таким славетним поетам, як Горацій, Вергілій та Овідій.Частину його поетичної спадщини і становлять майстерні як на той час переклади\21\ з творів цих поетів, близьких Сковороді багатьма рисами свого поетичногосвітовідчуття. З новолатинських поетів Сковорода цікавився і перекладав творифранцуза М. Муре та фламандця Сидронія Гошія (Гозія).
Набуту майстерність поетичної творчостіСковорода використовує і в своїй філософській творчості. Віршові уривки, яківиконують різну ідейно-художню функцію, посідають важливе місце в йогофілософських трактатах і діалогах. Він не лише широко використовує як цитатирядки з написаних ним раніше поезій, а й пише нові поетичні рядки і цілі твори,які органічно вростають у тканину філософських діалогів і трактатів. Поряд зцим він наводить чималі цитати з творів античних авторів або своїх українськихпопередників. Характерно, що саме в період філософської діяльності Сковородаясніше усвідомлює свій зв’язок з поетичною традицією і віддає данину шани своїмлітературним попередникам.
У філософських діалогах з’являється чималопісень та епіграм, написаних саме у зв’язку з тим або іншим твором. Зокремапоетичні вкраплення в прозаїчному тексті відіграють важливу роль у таких діалогахСковороди, як «Брань архистратига Михайла с Сатаною», «Пря БЂсу со Варсавою», впритчах «Благодарный Еродій» та «Убогій Жайворонок». Крім віршованихфрагментів, які виражають думки автора, в цих діалогах значне місце відведенофрагментам, які характеризують погляди, ворожі філософському вченню Сковороди.Ці віршовані висловлювання вкладено в уста співрозмовників, що є опонентамипоглядів, обстоюваних автором. Такими є «сиренські», «кощунні» пісні, зокрема«Пісня лицемЂров». За допомогою цих пісень Сковорода викриває тих, хто ставитьбогові «свічищі», править моління, двічі на тиждень постить, відвідує святімісця, добре знає псалтир тощо, а за це просить у бога багатства. Створюючи ціпісні, Сковорода використовує традиції сатиричної та пародійної літературиXVIII ст. Істотним моментом філософської творчості мислителя є також звертаннядо народних пісень.
Згадане вище поєднання віршів та прозистановить давню традицію українського письменства. Вірші не тільки впліталися вканву прозового тексту, а й відігравали роль своєрідних передмов та утворюваликінцівки творів. Вірним цій традиції лишився і Сковорода. В цьому полягає одназ характерних ознак його світосприймання та мислення, органічно пов’язаних зособливістю його духовного розвитку як письменника-філософа.
На розвиток його поетичного талантувирішальний відбиток наклала його філософська вдача, його розуміння предметафілософії та обов’язків філософа як навчателя життя. Як відомо, всі пісні узбірці «Сад божественных пЂсней» супроводжуються епіграфами з біблії, а іноді йпримітками-коментарями, які дають додаткову інтерпретацію змісту. Очевидно,самі пісні по відношенню до епіграфів мали відігравати функцію ілюстрацій —прикладів, у яких філософські думки втілюються у віршованій формі.
Важливим етапом на шляху філософськоїтворчості мислителя є «Басни Харьковскія». Збірник складається з 30 байок:перші 15 з них написані в 60-х роках, решта — в 1774 р.
У байках Сковорода, з одного боку,продовжує традиційну тематику байок А. Радивиловського, байок з риторик іпоетик, а з другого — виступає як новатор, що розширює ідейнотематичнігоризонти байки, виводить байку на шлях самостійного розвитку. Сковородапідносить у байках дружбу, любов, розум та інші позитивні людські риси; вінпоказує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою,багатством, походженням, титулами, чинами, посадами, тобто не зовнішніми, авнутрішніми якостями. Ці якості — розум, знання, працьовитість, чесність,справедливість, і проявляються вони в ділах кожної людини.
Інтерес викликають байки, в яких Сковородавикриває негативні явища своєї сучасності. Насамперед байкар викриває згубністьчестолюбства та «сластолюбія», нестримне прагнення до багатства і маєтків,показує безглуздість і ненадійність багатства, нагадує, що «самі бЂдн-бйшіярабы рождаються из предков, жителстововавших в лужЂ великих доходов» і що«многое множество богачей всякий день преобразуется в нищіи». Особливо цікава зцього погляду байка «Жабы». Байкар показує, що прагнення до багатства пов’язанез небезпеками і клопотами, які, не приносячи справжнього щастя, призводять довтрати людиною внутрішньої свободи.
Серед його байок є кілька виразносатиричних, спрямованих проти ненаситного й зажерливого панства, його гонитвиза славою і чинами. Найвиразніше ця критика звучить у байці «Оленица и Кабан».Тут Сковорода, продовжуючи думку про те, що гідність людини визначається незовнішніми, а внутрішніми якостями, формулює своє ставлення до стремліньтогочасного панства. Він твердить, що не родом, не титулами, не чинами і немаєтностями визначається гідність людей, а їх ділами. У байці висміюютьсякабани, що прагнуть записатися в барани, мріють про титули. «Кабан» — цеперсонаж другої половини XVIII ст., коли в період покріпачення бідного козацтвачастина заможних козаків прагнула закріпити своє становище серед панськоїверхівки титулами і чинами.
Розглядати ідейний зміст байок Сковороди —означає власне вже розглядати його філософські погляди, оскільки байкиорганічно вписуються в філософську спадщину мислителя. Однак, враховуючи їхнюособливість, можна виділити і «чистий зміст», абстрагуватися від художньоїформи, тим більше, що значна частина ідей виражається не стільки в межах фабул,скільки в їхній моралі. В цьому жанрі «тенденційність» автора, його точка зорудістає подвійне відбиття і може бути сформульована більш-менш однозначно. Тимбільше, що тут байкар багато говорить від свого власного імені, безопосередкування мовою байкових персонажів. Сюжети байок, їхні образи виступаютьяк одиничне, яке потребує перенесення в площину загального. Співвідношення їхрозкриває алегорія, яка виступає як основний принцип мислення. Ідейний зміствиноситься за межі байкового вимислу, сюжету, стає до певної міри незалежнимвід цього сюжету [3].
Отже хотілось би закінчити третій розділреферату думкою Сковороди, що справжня цінність художніх творів, полягає в томуж, що й цінність життєвих явищ. «Опера, книга, пЂсня и жизнь не от долготы, ноот благолЂпія и доброты цЂну свою получает». До пісні, як і до життя, вінзастосовує спільний критерій оцінки, яким вважає критерій добра: «Не краснадолготою, но красна добротою, как пЂснь, так и жизнь». Мистецтво є не стількинасолода зовнішністю, скільки насолода споглядання істини і добра, томуважливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові: «Искуство во всЂхсвященных инструментов тайнах не стоит полушки без любви». Таким чином,розуміння мистецтва у нього закономірно випливає з теорії «сродності». Ніщо непотребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво: неспорідненість вбиває«художество». Ті «безмінервные служители муз», про яких з презирством згадуєфілософ, тому й нещасливі, що зневажили власну природу і притаманні їм природнінахили.
Висновки
З шкільних років мені подобалась творчістьГригорія Савича Сковороди, тому я обрала тему реферату «Життя і філософськатворчість Г.С.Сковороди», але ж я і не сподівалась, що в процесі підготовкиреферату мені відкриється найцікавіше пізнання.
Якою б визначною не була літературнатворчість Сковороди, в історію української культури він увійшов передусім яквидатний мислитель-філософ, який завершує тривалий історичний період розвиткупрофесійної філософії на Україні. Ця філософія не розвивалася на голому місці,а була наслідком творчого-використання здобутків світової думки у вирішенніістотних проблем, пов’язаних з освоєнням нових форм суспільного буття.Сковорода вивчав праці близьких йому філософів і брав з них на озброєння ті абоінші філософські та морально-етичні ідеї, перетворюючи їх на вихідні пунктирозробки власного вчення. Тому немає нічого дивного в тому, що ідеї, навколояких він зосереджує свої пошуки, окремо зустрічаються у творах філософівантичності, середньовіччя, Відродження та в його попередників зКиєво-Могилянської Академії.
Погляди професорів Києво-Могилянської Академіїі Г.С.Сковороди вплинули на весь наступний розвиток не тільки українській але жі російський філософії. Обернення до людини, к її внутрішньому миру, проблеміщастя, сенсу життя мали подальший розвиток в «філософії серця» П.Д.Юркевича,В.С.Соловйова, Н.А.Бердяєва, тим самим укріпив гуманістичну традиціювітчизняного філософствування с його критичним відношенням дозахідноєвропейського раціоналізму.
Перелік посилань
1. Філософія. Навчально-методичний посібник длястудентів технічних вузів (російською мовою). Під ред. Л.О.Алексєєвої,Р.О.Додонова, Д.Є.Музи. – Донецьк: ДонНТУ, 2004. – 180с.
2. Філософія людини: розум, культура, духовність іпрактика/ Тези повідомлень регіональної студентської науково-філософськоїконференції. 24 травня 2005 року. – Донецьк: ДонНТУ, 2005. – 108с.
3. В.Шинкарук, І.Іваньо «Григорій Сковорода». К:Київська Думка, 2002.
4. Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. — Харків,2004. – 242с.
5. Философия: учебник для высших учебных заведений. –Ростов н/Д, 1998 — 576с