Екзистенціалізм К. Ясперса: проблема трансцендентного
Карл Ясперс народився в 1883 р. у м. Ольденбурге. Спочатку він одержав юридичну освіту, але досить швидко розчарувався в юриспруденції, розцінивши цю сферу знання й діяльності як занадто «абстрактну», і переключився на медицину, що вивчав у Берліні, Геттінгені й Гейдельберзі, де й одержав учений ступінь доктора медицини по психіатрії й став працювати лікарем психіатричної клініки — під керівництвом Виндельбанда. В 1916 р. одержав місце екстраординарного доцента по психології, а в 1920 р., в «спадщину» від Г. Дриша, посада екстраординарного, а через рік і ординарного професора філософії Гейдельбергського університету. Із приходом до влади фашистів його академічна кар'єра обірвалася. Уже в 1933 р. він був не має змоги займати будь-який адміністративний пост (зокрема, тому, що відмовився розвестися «по расовим міркуваннях» зі своєю дружиною, єврейкою Гертрудою Майер, що ще в 1910р. стала його супутницею життя й надійною співробітницею по роботі). В 1937 р. він був позбавлений і професури. В 1938 р. його публікації були «тихо» заборонені, а в 1943 р. заборона стала офіційною. Відразу ж після розгрому нацистів Ясперс повернувся до викладацької роботи; відновили й публікації його праць. Дуже значної була роль Ясперса у відновленні Гейдельбергського університету. В 1948 р. він переселяється в Базель (Швейцарія), де до 1961 р. займає кафедру професора філософії в місцевому університеті. Тут же, у Базелі, він і помер в 1969 р. Роботи Ясперса, як по психіатрії й історії цієї науки, так і по філософії, а крім цього, із проблем соціальної політики (головна тема — становлення й функціонування правової держави) відомі й шановані в усьому світі. Вони переведені мінімум на 25 іноземних мов, а помалу стають відомими й у нашій країні. Головні роботи Ясперса: «Загальна психопатологія»; «Збори статей по психопатології»; «Філософія» (в 3 т.); «Кант»; «Ніцше»; «Августин»; «Люди, що задають масштаб (Сократ, Будда, Конфуцій)»; «Замітки до Мартіна Гайдеггера»; «Філософська віра»; «Філософська автобіографія»; «Філософська віра у відношенні до одкровення»; «Платон»; «Спіноза»; «Стриндберг і Ван-Гог»; «Про істину»; «Що таке філософія?»; "Ідея університету"; «Шифри трансцендентного»; «Великі філософи. Анаксимандр, Геракліт, Парменид, Гребель, св. Ансельм, Спіноза»; «Від античної до християнської метафізики»; «Питання про провину — для геноциду немає прощення» і багато хто інші. Поява першого перекладу Ясперса на російську мову було визначено винятково політичною кон'юнктурою. Це була аж ніяк не філософська, а політична робота — «Куди рухається ФРН?», досить критична у відношенні аденауеровської політики. Однак і вона була видана з величезними купюрами, що дуже сильно спотворили спрямованість цієї книги. Тільки в 1991 р., у серії «Мислителі XX століття», вийшов переклад трьох важливих робіт філософа під титулом «Зміст і призначення історії» (М., 1991). Крім оригінальної роботи під цією назвою, видання включає також «Духовну ситуацію часу» і «Філософську віру». Згаданий вище релігійний момент світогляду К. Ясперса визначив багато важливих рис його концепції людини і його буття, хоча базові установки його дуже близькі екзистенціалізму Гайдеггера або Сартра. Дуже подібна навіть термінологія; однак, занадто довіряти цій подібності не треба: термін, до якого ми вже звикли, знайомлячись із концепцією Гайдеггера, може мати чи ледве не діаметрально протилежний зміст. І разом з тим створена за допомогою всього комплексу термінів картина залишається, в істотних моментах, конгруентної гайдеггеровської.
Почнемо з того, що Dasein у Ясперса — зовсім не справжнє буття людини. Це саме скоріше відчужене, загублене в предметності людський початок: як «мир», як «предмет дослідження», як «свідомість» і т.п. Справжнє людське буття виражене терміном «екзистенція», що в Dasein тільки проявляється. І, звичайно ж, не тільки односторонньо й неповно, але й неадекватно. Екзистенція ніколи не стає об'єктом, вона «причина», виходячи з якої я мислю й дію, про яку я говорю в послідовності думок, що нічого не пізнає; екзистенція є те, що ставиться до себе самої й тому до своєї трансценденції". Це останнє — трансценденція, трансцендентне — і виявляється ключовим каменем зводу ясперсовського екзистенціалізму. Ні екзистенція, ні трансценденція дослідженню (тобто пізнанню, і насамперед, пізнанню раціональному) недоступні. Дослідження лише підготовляє «прояснення» («одкровення») екзистенції, думаючи, що за «явищами» є щось, що лежить у їхній підставі: явища з'являються як «шифри» прихованого. А це значить, що людське буття починає бачити самого себе в продуктах своєї діяльності. Відбувається «трансцендирування через предметність». Виявившись здатним до такого трансцендирування, до такого «стрибку через прірву», людина виявляє власну волю (оскільки предмети, які були твердою реальністю «в-собі-буття», з'являються як модуси можливої для людини предметності). А без екзистенції «мислення й життя губляться в Нескінченному й Позбавленому сутності». Філософія — не наука, що «зачарована об'єктивним»! — здатна підвести людини, через «орієнтування у світі» і «аналіз Dasein» до екзістенціально-проясненого мислення, що відмовляється від трактування буття як тільки буття об'єктів і виявляє в самому предметному суб'єктивне. Воно відкривається, зокрема, у мові, якою «один» звертається «до одному» (у цьому випадку ні «задушливого» загального), там, де просвічує самовизначення людини, його особисті підстави, причини й обставини дії. Будучи у звичайних умовах життя або схованими, або відсунутими на другий план (людина поводиться «як всі» і керується «тверезим розрахунком» наслідків власного поводження) — в особливих випадках, які Ясперс називає «прикордонними ситуаціями», ці якості, воля людини, виходять на авансцену: людина раптово «стає самим собою», вона творить власне життя. Те, що довідається при цьому людина про себе самому, нікому іншому придатися не може — це «його власність», і більше нічия! Але — от границя, що віддаляє ясперсовське трактування людини від гайдеггеровської — тепер людина здатна побачити в предметах символи чогось іншого, відчути їх (і власні) трансцендентні підстави. І «необґрунтоване», «занедбане» людське буття набуває впевненості, ґрунт, зміст, укорінення в Абсолютному. Мир, об'єктивність і незалежність якого відкинута в ході само осмислення людини, переходить у що вживається людиною, що відкрила власну незалежність, пошук Бога. Саме Бог виступає як Єдине, як цілісність у собі спочиваючого буття, і відкривається він не пізнанню, а екзистенціальному страху. Метафізика, постійно переслідувана питанням про те, що таке буття, з'являється як шлях до трансцендентного, шлях нескінченний, оскільки нескінченно мінливий у вільному самовизначенні (і, відповідно, у предметних втіленнях) вільний людський суб'єкт. Вільне самовизначення людини залежно від трансцендентного й «негативно» — у тому випадку, коли людина відкидає існування трансцендентного, виступає проти трансцендентного, і в тім, коли він хоче знайти свій шлях у мир згідно із трансцендентним; адже в кожному разі трансцендентне залишається болючим питанням. Буття волі — це дуже важливо! — не є саме трансцендентне. Так сказати, у глибині душі трансцендентне абсолютно, і тому в ньому немає ні волі, ні необхідності; тут немає місця вибору й рішенню. Вільне буття не абсолютно, тобто звичайно: воно завжди має за власними границями Інше, і будь-який його стан минущий. Однак, екзистенція не може осягнути себе як кінцеве у відношенні потенційно нескінченного, ні як кінцеве поряд з іншим кінцевим: у кожному минущому стані воно з'являється як «стрибок» у самоочевидність його зв'язку (як і зв'язку інших екзистенцій) з Абсолютним, Єдиним, Трансцендентним. Це інша свідомість кінцівки, ніж емпірична констатація факту, про яку мова йшла вище. І осягається ця кінцівка лише при звертанні до себе самому як нескінченної потенційності вільних актів, а не до «застиглому», уже здійсненому й «побаченому» у його предметній кінцівці стану. Це не «спокійне» і безнадійна свідомість власної кінцівки, а стан нескінченної незадоволеності власною неповнотою — що й виражається в невигубних пошуках трансцендентного. Трансцендентне (точніше, звичайно, спрямованість до трансцендентного) опредмечується за допомогою мови, в ідеї про якімсь «потойбічному», "іншому" світі, світі метафізичних об'єктів (міфи, метафізика релігійного догматизму). Але, на відміну від емпіричної предметності, цей мир не «нав'язує» нашій свідомості й почуттям примусовим образом. У цьому плані дійсність трансцендентного інша — вона осягається як границя емпіричної дійсності, емпіричний предметності. І за допомогою цієї границі трансцендентне визначається негативно. Ця дійсність є те, про що питає екзистенція (і що виявляє себе в самої екзистенції). Але це «щось», повторюємо, не існує як «другий мир»: «потойбічний мир», по Ясперсу — ілюзія. Адже предметне потойбічне не було б абсолютним! Трансцендентне не треба ні «матеріализувати», не відкидати — воно «живе» у предметах і мові, у поняттях, усвідомлених як «шифри Іншого». Справді, чи є «питання» ілюзією або дійсністю його «змісту»? Метафізичний предмет — це завжди символ (алегорія, метафора й т.п.); в «символічному» мисленні чисто об'єктивістська установка повинна бути відкинута. Зрозуміти символ — це не значить раціонально здійснити його «переклад» у раціональні поняття: будь-яка спроба такого перекладу натрапляє на непроникну границю — границю предметності як неминучого «якості» раціонального мислення. Вона одночасно є границею, за якої розщеплення миру на об'єктивне і суб'єктивне робиться безглуздим. Все буття треба «читати» як шифровку трансцендентного — з тим уточненням, що шифр тут — це не особливого роду «значки», які, нехай нарочито складним способом, несуть інформацію про щось, «зовнішньому» цим значкам: в «Книзі буття» безупинно звучить мова Добродії, де немає розрізнення «форми» і «змісту», де «слово» і є «справу», а «справа» є і «слово». Це цільне саме по собі й саме в собі має зміст. Але якщо його не відчути, то не тільки «слова», але й справи стануть як безглузді, необґрунтовані, розрізнені, випадкові. Бог не зловмисний — він не приховує змістів «за» спеціально придуманими секретами шифрувальника. Але в безпосередній даності, в «безпосередній близькості» трансцендентного й складається сама хитра «виверт», а в простоті — джерело обманливості; можна слухати музику, а почути тільки шум… Але хіба музика — це щось «за» шумом, щось «сховане» за допомогою шуму, про що тільки «натякають» звуки?!
У прикордонних ситуаціях, коли вільний (тобто не детермінований зважуванням різних «за» і «проти» з метою вирахувати максимальну користь або мінімальну шкоду від наслідків ухваленого рішення) вибір відбувається (інакше кажучи, коли спроба знайти підстави зробленого вибору впирається в Ніщо) — виявляється екзистенціальний зв'язок із трансцендентним. Вона, цей зв'язок, сумнівно, і тому екзистенція існує в конфронтуючих формах «опору» і «самовіддачі», виступу проти основ, «корінь» повсякденного буття, або в довірливому прийнятті незрозумілого. Відчуття контакту із трансцендентним — це почуття «падіння» або «зльоту», неусвідомлене прагнення до законності й порядку («денне почуття») і страсті руйнування («нічне почуття»). Екзистенція не може заспокоїтися, задовольнитися повсякденним буттям, що розривається цими «всупереч» і «довірливістю», «денним» розумом і «нічними» страстями. Трансцендентне шифрується в міфах і спекулятивних концепціях, що відбивають ці устремління: з «опору» і «самовіддачі» виростає теодицея виправдання трансцендентного й повалення підстав опору. У почутті підйому або падіння окрема людина «чує» трансцендентне як «свого ангела» або «свого демона». Благий Господь, якому я повинен послушествовати по добрій моїй волі, протистоїть похмурим силам пекла, випливати яким було б гріховно. У почуття очевидності того, що у своїх екзистенціальних рішеннях я зберігаю свою причетність до Єдиного, людина знаходить ідею Бога. Але в різноманітті можливостей, які людині відкриті, одному Богові протистоїть безліч богів… Так в антиномичности метафізичних конструкцій відбивається антиномичность людського буття. У напруженості цих антиномій для людини — його екзистенціальне буття як спрямованість до трансцендентного. Людина, у житті якого немає прикордонних ситуацій (тобто людина, яка живе в «звичайному», «звичному» і не бажаючий нічого міняти), не знає, що таке трансценденція. «Трансценденція не з'являється в сліпій душі». «Видюча» душа постійно стурбована питанням: «чи добре те, що це так?», або " чине може це стати краще?" У прикордонній ситуації така стурбованість виростає до «безмежності», оскільки те, що "є", повністю знецінюється. «Dasein здається необґрунтованим». Але в такому випадку життя робиться людині нестерпної: "… не хочу бути тільки нічим". Але у своїй ненависті до такому, необґрунтованому, буттю людина починає протистояти фактичності буття: «Я не хочу приймати його як мою; я ополчаюсь проти ґрунту, з якого я вийшов». Це протиборство, протистояння здатне навіть довести до самознищення, самогубства. У здатності протистояти тому, що є, неприйнятті себе самого таким, який я є, проявляється моя воля. А її наслідком виявляється прагнення до пізнання й самопізнання. І безглузде, «фактичне» буття людини стає буттям суб'єкта, що пізнає: людина прагне відповістити на запитання, чи дійсно його буття безглуздо й безпідставно, і чи коштує з ним покінчити? Людини гризе сумнів, чи не буде однозначна відповідь на це питання, прагнення протистояти даності, зайво поспішними; і питання перетворюється у вічне питання про зміст буття. Людина почуває й усвідомить власну кінцівку — тому прагне до абсолютного й нескінченному. Це і є його, людину, специфічний спосіб буття: нескінченне багатство можливостей розвитку, що виникає із прометеєва пориву протистояти. Але: «Знання, те єдине, що робить людини людиною й представляє йому всі можливості його діяльного майбутнього, виштовхнуло Адама з раю. Навіть старозавітний бог злякався небезпечного повстання Адама: „Адам став як один з нас“… Споконвічна провина виникаючої волі є разом з тим первісна провина могутньої божественності».
Вільна самосвідомість людини «вириває» його із природи, відокремлює його від божества, і навіть протиставляє його ім. «Але воля, що виривається, сама божественна». Прагнення до істини, воля до істини волає до божества: у знанні осягається те, що робить дійсність нестерпної, у прагненні до істини відчувається зв'язок з божественним. Але сама вільна воля — це границя між божественним і незначним, це «щілина» буття. Для досягнення трансцендентного необхідний «стрибок» через цю «щілину», коли заперечливе протистояння (у сумніві, у неприйнятті будь-якого результату пізнавальних прагнень як остаточно достовірного) перетворюється в прийняття, у довірливу самовіддачу. «Тільки божество, що дозволяє мені стати мною самим через мою волю, дозволяє мені перебороти протистояння за допомогою буття як самості; але не за допомогою якогось чудесного акту, а тим, що я у своєму безпосереднім бутті зв'язую себе з Єдиним, з яким я історично безумовно залишаюся зв'язаним. Тільки з ним я стаю самим собою, тим, що я йому себе вручаю. Самовіддача відбувається у Світі; без посередництва Миру немає шляхів до трансцендентного». Самовіддача (на противагу неприйняттю, що доводить до самогубства, протистоянню) — це готовність жити, приймати життя, який би вона не була. Але життя ця залишається наповненої сумнівами, Бог завжди неоднозначний у своїх шифрах, а людина постійно вільна. «Божество не бажає сліпої самовіддачі, воно хоче волі, що пручається, і тільки із протистояння може виникнути справжня самовіддача». Тому довіра не знімає питання, а життя — завжди напруга. Зі своєї сторони, заперечення Бога — теж вираження, хоча й негативне, зв'язку із трансцендентним; протистояння трансцендентному — вид його збагнення. Більше того — «воно може бути глибше, ніж віра, що обходиться без питань» «Сперечатися з Богом — виходить, шукати Бога. Усяке „ні“ хоче деякого „так“, але воістину й по справедливості. Будь-яка самовіддача, якщо вона справжня, можлива тільки через переборений опір». І, відповідно, опір гасне, якби людина дійсно могла б обійтися без Бога. Але якщо це можливо, те, згідно Ясперсу, людина перестає бути людиною, оскільки «опір — це властиво людська якість». Поки людина жива, і поки він людина, у його душі ведуть постійну суперечку Ангел і Демон, суперечливі образи його власного, самостійного Я. Вони залишають людину лише тоді, коли він відмовляється від вибору, від волі; коли його буття стає безглуздим — або повністю раціональним. Ангел веде до Світла, воно джерело віри, воно знає закон і порядок миру. Демон указує в Тьму, що валить людину в страх. Він руйнує світовий порядок, віру у Світло. Але «Ангел і Демон — це як би роздвоєння того самого: цілісності мене самого… Вони — керівники душі на шляху становлення екзистенції, вони вказують дорогу, самі залишаючись у тіні, або антиципації, яким, у якості таких, мені не слід довіряти. На моєму шляху я не зустрічаю нічого міцного, а постійно в інших обличчях спливаючі межі видимості, у яких вони дозволяють чути їхнього голосу, ніколи остаточно повністю не відкриваючись». У своєму прагненні до нескінченного людина завжди є щось більше, ніж він є: у цьому, зокрема, складається його історичність; його можливості не вичерпані ні в який момент його життя. Його порив до трансцендентного втілюється вже в тім, що він сприймає мир як сукупність шифрів трансцендентного. Увесь світ, включаючи і його самого, суб'єкта, розуміється як сукупність шифрів! Людина, оскільки він завжди є щось більше, ніж він є, не осягає себе самого остаточно. І вже тому він шифр для себе самого. Якщо він це розуміє, то він ближче всього до трансцендентного; мовою міфології й технології ця свідомість трансцендентного виражається у твердженні, що він, людина, створений по образі й подобі Божою. Пізнаючи самого себе, тобто кінцеве в будь-який момент істота — він створює собі картину цілого. Але чи є ця картина дійсно скільки-небудь адекватною картиною цілого, або в ній акцентована увага на частковостях — чіткої відповіді ні, він суперечливий. Усяке подання про Єдиний — світі як космічній природі, як історії, керованої провидінням, як екзистенції одиничних особистостей — сумнівно. Кожне із цих подань — шифр. Людина як природна істота всього частіше проявляється в її почуттєвому початку — еротиці. Але — якщо вона не у переросла вакханалію, якщо в ній здійснена комунікація людини з людиною. Тоді вона — теж шифр трансцендентного; звідси самовіддача в любові. Інший шифр трансцендентного — єдність людини з його миром. «Суспільство й держава стають позитивною дійсністю людини, що себе ототожнює з ними». Людина, не руйнуючи себе самого, не може забути про суспільство, родину, державі, професії. Він знаходить себе тільки в них. Але трансцендентне проявляється тут тільки в тому випадку, якщо всі ці й інші інститути соціальності не поглинають особистості людини, а допомагають йому в його самопізнанні й самоздійсненні. Третій шифр — воля. Вона, як ми вже знаємо, невідривна від екзистенції, а не людина — не більш ніж природний об'єкт. Воля свідчить про його якісну відмінність від природи, від «емпіричного буття». Вона разом з тим допомагає людині зрозуміти його занедбаність у відмінний від нього, далекий йому мир, коли залишається лише «сподіватися на пощаду» трансцендентного; Бог не дає гарантії на порятунок — він, в остаточному підсумку, дарує мені те, чого я ніколи б не досяг самотужки. «Трансцендентне йде до людей, як людина робить себе підготовленим до нього, і сама ця полегкість разом з видом підготовленості є його шифр».--PAGE_BREAK--
Читати шифри нас учить мистецтво у всіх його видах (архітектура, музика, пластика) і філософія, зрозуміла як метафізика (включаючи історико-філософські міркування), зрозуміло, під тим кутом зору, що задає філософія екзистенціалізму. Однак, будь-яка істинно філософська доктрина протилежна позитивізму — цьому продукту й ґрунту «науки»; "… замість шифрів він одержує в остаточному підсумку порожній понятійний механізм або порожнє знання-ніщо (Nichtsein)". Ідеалізм звертає увагу на духовну цілісність — верб цьому його сила — але зупиняється «на поверхні» речей: він не бачить в очевидній цілісності шифру, затверджуючи онтологічну тезу про "єдність протилежностей": "ідеалізм — це філософія щастя".
Екзистенциалістська філософія не пропонує щасливого заспокоєння; подібно позитивізму, вона визнає фактичне в якості базового для нескінченного пізнання, але визнання абсолютної історичності, екзистенції в прикордонних ситуаціях і комунікаціях забезпечує їй контакт із тим, що «за межами» фактичного буття, із трансцендентним. Сама тимчасовість з'являється перед екзистенциалістським філософом як шифр трансцендентного, звичайно ж, неоднозначний. І найбільше «рішучим» шифром трансцендентного, по Ясперсу, є смерть, кінцівка людського буття, і екзистенція в смерті, а також у різноманітних формах катастрофи (Scheitern), краху того, що вживає людина. Катастрофа — тільки людське «якість»: тварина тільки минуща, воно не знає катастроф, оскільки існує " для-себе" тільки в сьогоденні; у нього немає неоднозначними, обтяженими сумнівами проектів на майбутнє; і, головне, немає прикордонних ситуацій, у яких відчуємо крах. Так уже влаштована людина: «У прикордонних ситуаціях стає очевидно, що все позитивне для нас пов'язане зі стосовним до цього позитивного негативним. Немає гарного без можливого й дійсного злого, немає щирого без помилкового, життя без смерті; щастя зв'язане зі стражданням… У всім Dasein я можу побачити антиномічну структуру». Але адже саме «нестійкість» буття, постійна погроза «катастрофи» змушує людини шукати міцне, неминуще, бачити знак неминущого в більш-менш емпірично стійкому, триваючому. Борг, терпіння, надія в душі людини протистоїть нігілізму й пристрасті до руйнування, свідчачи про трансцендентний, про Бога. Вони натякають про спокій, хоча ніколи не дають абсолютної гарантії цього спокою; досить того, що піддана краху екзистенція здатна переводити неоднозначна мова трансцендентного в «саму однозначну буттєву очевидність». «Не радісним зануренням у досконалість, а на шляху страждань, дивлячись на невблаганний лик повсякденного буття… можлива екзистенція здатна досягти того, що не плановано й стає противним змісту, якщо його побажати: випробовувати буття в катастрофі». Така концепція людського буття релігійного екзистенціаліста К. Ясперса. Не зайво буде помітити, що книга, у якій вона представлена систематично (і на якій ґрунтувалося наше подання цієї концепції), тритомна «Філософія», уперше побачила світло в 1932 р., у Німеччині, що швидко перетворювалася в гітлерівську Німеччину. І симптоматично, що присвятив Ясперс цю свою працю — основна праця про сутність людського буття, про волю, відповідальність, совісті — дружині єврейці, що стала мимовільною причиною (звичайно, тільки однієї з багатьох) краху університетської кар'єри філософа. Не менш симптоматично й передмова до I тому «Філософії». «Наш спосіб філософствування, — пише тут Ясперс, — корениться в традиції вільної думки минулого тисячоріччя». Він підкреслив далі, що намагається зберегти спадщину ясності грецької філософії, твердості геройського духу північних народів, глибини єврейської душі. К. Ясперс залишався серед тих деяких, хто протистояв руйнівному націоналізму провісників «нового порядку», який мав намір існувати тисячоріччя. Він, у ряді цих деяких, зберіг добре ім'я німецької філософії. І він же — цілком природно! — після розгрому гітлеризму, висунув тезу про «метафізичну провину» німців за своє минуле — теза, що стала одним з наріжних каменів будинку сучасної правової держави, і він же різко критикував небезпечну тенденцію відродження мілітаризму, що виявилася в політику Аденауера. Філософські міркування, політична діяльність, особисте життя стали в цій людині в разючій єдності. Він прожив життя гідно.
Література
1. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. — М., 1996.
2. Губин В.Д. Онтология. Проблема бытия в современной философии. — М., 1998.
3. Богданова И.Н. В поисках адекватной формы знания (В. Соловьев и К. Ясперс) // Эпистемы: Альманах. — Екатеринбург, 1998
4. Власова О.А. Між психопатологією й філософією: шлях Ясперса — К., 2007