ТЕМА
РЕСУРСНО-РЕКРЕАЦІЙНИЙПАСПОРТ
ГОРОДНЯНСЬКОГОРАЙОНУ
РОЗДІЛ І.ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ
1.1 Історія міста
Городнянщина— край з багатою історією, культурою, традиціями та мальовничою природою.Городня — поселення часів Київської Русі. За багатовікову історію Городня буламісцем інтенсивних контактів різноманітних етносів і культур, не раз була в епіцентріважливих історичних подій, ставала ареною боротьби могутніх сусідніх держав.
Уписемних джерелах Городня згадується в 1552 році, коли в складі Московського військав Казанський похід разом із стародубцями йшли «боярские дети Городни и Мощенки».
З1618 року Городня у володінні польських шляхтичів Хвощів. У час створенняурядом шляхетської Польщі Чернігівського воєводства (1635) Городня — містечко іцентр Городнянського округу.
У середині 17століття городнянці брали активну участь у селянсько – козацьких повстаннях та визвольнійвійні українського народу під проводом Б. Хмельницького. Після Переяславської угоди1654 року Городня стала адміністративною і військовою одиницею — сотенним містечкомЧернігівського полку. До Городнянської сотні входили 55 населених пунктів.
29 червня 1709 рокуРосійський імператор Петро I після розгрому шведської армії Карла 12 під Полтавоюсаме в Городні святкував свій День ангела (тезоіменництво) й на відзнаку героїзмумісцевих жителів подарував місту три чавунні гармати (Дадоток А рис. 1). У 1888році гармати були встановлені на п’єдесталі і збереглися до наших днів.
У 1732 році завдякиблагодійницьким внескам купця 1 гільдії, міського голови Писарева Павла Миколайовичав центрі Городні був збудований величний храм святої Трійці (Додаток А рис.2). Цяперлина зодчества могла б прикрашати місто й сьогодні, але 70 років тому городнянськасвятиня була зруйнована комуністичною владою.
У 1764 році в Городнімешкало 125 сімей козаків та 185 сімей міщан та селян, а також стали населяти їїєвреї, більш ніж 300 осіб, в основному ремісники та купці.
У 1782 році на Українібуло скасовано полковий адміністративний устрій і утворено 5 намісництв, у томучислі й Чернігівське. Намісництва, а потім і губернії ділилися на повіти. У цьомуроці Городня стала адміністративним центром одного з найбільших повітів Чернігівщини- Городнянського.
У 1782 році був затвердженийдля міста герб, який являв собою чорний якір на червоному фоні і три восьмикутнісрібні зірки, одна зверху, а дві — з боків.
Якір, абсолютно подібнийдо городнянського, можна знайти на гербі польських Радзиць. Відомо, що в Польщуцей родовий герб потрапив разом зі своїм володарем із Німеччини, де він був подарованийродоначальнику сім’ї ще в XIV столітті за доблесть у морській битві. Може бути,що в часи польського панування Городня була віддана одному з нащадків німецькогоморяка, зокрема Хвощу. Можливо, і перекочував якір із Німеччини до родового гербапольського поміщика, а потім на герб міста Городні.
У наступному 1783році повітове місто одержало різні вигоди і привілеї.
Важливу роль для пожвавленняекономіки й торгівлі в Городні мало прокладення Лібаво – Роменської залізниці (1873р.), а згодом відкриття в Городні банку.
У кінці 19 століттяна кошти грузинського князя І. Орбеліані був споруджений Народний дом, у якому аматорипоказували спектаклі, потім створювався кінематограф. Будівля збереглася, тепертут міститься дитячо-юнацька спортивна школа.
Під час першої світовоївійни та створення Української незалежної держави Городня стала епіцентром тих історичнихподій. У місті формувалися загони Червоної армії М. Щорса, В. Боженка, М. Кропив'янського.Біля Городні діяли повстанці отаманів Галаки, Добровечора, Ющенка, Бусла.
У 1919 році у приміщенніГороднянської жіночої гімназії (тепер школа №2) (Дадоток А рис.3) знаходилось керівництвоЧернігівської губернії, губком та губреввиконком під керівництвом Ю. Коцюбинськогота Е. Бош.
У 1923 році повітибули ліквідовані, Городня стала центром району. Під час колективізації Городня зновув центрі подій. Для придушення виступів селян у Городню були викликані з Гомелярегулярні війська. 17 червня 1931 року повстанці під керівництвом „куркуля” Я. Рябченка( в минулому начальник повітової міліції) біля Городні отримали поразку.
Під час Великої Вітчизняноївійни 8 тисяч 425 жителів Городні та району загинули в боротьбі проти німецько –фашистських загарбників. Трьом городнянцям: О. Жижкуну, Б. Калачу, Й. Юфи (еврей)- присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У 1989 році в Городніпочалось виробництво кольорових телевізорів «Агат». Це був єдиний районний центрна теренах тодішнього Радянського Союзу, в якому випускалась така високотехнологічнапродукція.
У Городні тривалийчас розміщувався 703 навчальний авіаційний полк Чернігівського вищого авіаційногоучилища льотчиків, який мав добре оснащення; аеродром, полігон, сучасні класи, тренажери.Тут сталі на крило тисячі висококласних льотчиків, серед яких десять майбутніх космонавтів.
З проголошенням незалежностіУкраїни, в 1991 році, Городня знову стала прикордонним містом.
Символом віковічноїдружби й братерства слов’янських народів — українців, росіян, білорусів — є величнийМонумент Дружби на кордоні земель трьох держав (Додаток Б рис.1).
Городнянський крайвписав в історію України десятки видатних імен із різних галузей суспільного й державногожиття.
Особливе місце посідаєГороднянщина в долях письменників: М. Коцюбинського, А. Кацнельсона, політичногодіяча сучасності Л. Лук’яненка, професора, Заслуженого працівника народної освітиП. Назимка, хірурга М.Волковича, художників О. Лопухова, І. Серебряного. етнографата історика С. Носа, міського голови П. Писарєва, інженера — архітектора Д. Савицького,військового діяча М. Щорса та багатьох інших відомих постатей.
РОЗДІЛ ІІ. ПРИРОДНІУМОВИ
Геополітичне положення.Городня – місто історичне і є центром єдиного району України, який безпосередньомежує з Російською Федерацією та республікою Білорусь. Розташована на півночі Чернігівськоїобласті, по обидва боки невеличкої річки Чибриж (Додаток Б рис.2), яка впадає врічку См' ячка – притоку р. Снов (Додаток Б рис.3). Місто знаходиться в 3 км відзалізничної станції Городня, на автошляху Чернігів-Сеньківка-Климово-Москва.
Відстань до обласногоцентру Чернігова автомобільним шляхом — 56 км, столиці Києва — 200 км, до Росіїта Білорусі — 35 км.
Городня знаходитьсяв зоні дії міжнародного транспортного коридору №9, визначеного Критською конвенцієюв рамках Європейського Співтовариства (Хельсінкі — Санкт-Петербург – Київ (Москва)– Одеса (Кишинів) – Бухарест – Александрополіс). Через місто проходять залізницяСанкт – Петербург — Сімферополь та автомобільна дорога Чернігів — міжнародний пунктпропуску „Сеньківка”, далі — на Росію (Брянськ, Москву) та Білорусь.
Крайні населені пунктирайону: на півночі – село Деревини, на півдні – село Макишин, на сході – село Сеньківка,на заході – село Володимирівка.
Віддаль між крайнімиточками з півночі на південь 52 км, а зі сходу на захід – 40 км.
Площа району – 1 тис.571,2 км кв.
Характеристика поверхні.Територія району розміщена на Придніпровській низовині. Відноситься до ЧернігівськогоПолісся. Поверхня слабо хвиляста, піщана, місцями заболочена рівнина з мішанимилісами. Північна частина району більш хвиляста, має найбільшу висоту 175 м, південна– понижена в напрямі річки Снов, з середніми висотами 140-130 м. Навколо чималохвойних та змішаних лісів, неподалік 150 – гектарне озеро Черемошне (Додаток Б рис.4).
Клімат. Клімат районухарактеризується такими показниками: найнижча температура, яка спостерігалася врайоні, становила -37, найвища +38, кількість опадів 580-600 мм. Більша частинаопадів випадає в теплий період року. Висота снігового покриву 20-30 см. Пересічнатемпература січня 70С, а липня +190С. Протягом року переважаютьзахідні вітри.
Особливості флориі фауни. Рослинний світ району, насамперед, представлений деревною рослинністю –лісами. Під ними у районі зайнято близько 31,5 тисячі гектарів. З деревних поріднайбільш поширені сосна, дуб, береза, осика, вільха, граб, а також липа, клен, ясен.У лісах ростуть багато кущів та багаторічних трав’янистих рослин, як – ліщина, калина,шипшина, малина, глід, барбарис, ожина, суниці, брусниці, чорниці тощо. Ліси славлятьсягрибами та лікарськими рослинами.
Лучна рослинністьпоширена на заплавах річок, тут ростуть такі трави, як, мітлиця, явір, осока, тонконіг,костриця та інші. Болота вкриті вологолюбними рослинами (очеретом, рогозою, аїром).В цілому в районі переважають культурні рослини та ліси, посаджені людиною.
На території районуживуть різноманітні дикі тварини, розміщення їх нерівномірне. Найбільше видів дикихтварин живе в лісах, болотах. Частіше зустрічаються лосі, козулі, дикі кабани, зайці,лисиці, їжаки, олені, єнотовидні собаки, єноти, куниці, борсуки, бобри, вовки. Зптахів поширені зяблики, солов’ї, синиці, деркачі, очеретянки, сороки, граки, ворони,шуліки. Багато комах: мошки, комари, ґедзі, метелики. На полях можна побачити жайворонків,граків. На луках – лелек, плисок, сірих чапель, інколи іволгу. На болотах, водоймах,у долинах річок – диких гусей, качок, куликів, вальдшнепів. З плазунів зустрічаютьсягадюки, ящірки, вужі. В річках водяться: карасі, лини, в’юни, окуні, щуки, коропи,лящі, соми.
Зменшення площі лісів,боліт призвело до загибелі таких тварин як тури, тарпани, бурі ведмеді.
Унікальні ландшафтніі природні об’єкти. „Кримок” – ботанічний заказник 434 га, Рубізьке лісництво. Ділянкамішаного лісу з переважанням дуба віком 40-50 років. У трав’яному покрові лісу зростаютьбарвінок, конвалія та інші лісові рослини.
«Мальча» – ботанічнийзаказник, Рубізьке лісництво. Змішаний ліс віком 40-60 років. У лісовому трав’яномупокрові значні запаси цінних рослин і, зокрема, барвінку, золототисячника, конвалії.
«Ананасове» – гідрологічнийзаказник 283 га, с. Хотівля. Болотний масив, що служить важливим регулятором водногорежиму території.
«Буханицьке» – гідрологічнийзаказник, Староруднянське лісництво. Низинне осокове болото в заплаві річки Сновз багатою рослинністю і рідкісними угрупуваннями різних видів осок. Площа 30 га.
«Дігтярі-Варвини»– гідрологічний заказник, с. Хоробичі, с. Ваганичі, с. Хотівля. Болотний масив длязбереження водного режиму місцевості. Площа 602 га.
«Жайворонок» – гідрологічнийзаказник, с. Полісся, Бутівка.
«Крюкова» – гідрологічнийзаказник, 243 га с. Тупичів та Великий Литвин. Свагново – осокове болото в заплавірічки Крюкова змішаного живлення.
«Макишинський» — гідрологічнийзаказник, 492 га, с. Макишин. Болотний масив для збереження природного гідрологічногорежиму р. Снов.
Болото „Мох” – гідрологічнийзаказник с. Деревини та Лемешівка. Болотний масив у заплаві р. Терюхи, служить регуляторомводного режиму річки.
«Панська лоза» – гідрологічнийзаказник с. Перепис та Деревини. Болотний масив у заплаві р. Терюхи, який має великезначення для збереження природного ходу гідрологічних процесів.
«Строхове» – гідрологічнийзаказник 29 га, с. Ільмівка, болото важливого водорегулюючого значення.
«Тарасове» – гідрологічнийзаказник, 9 га. Невклянське лісництво. Низинне осокове болото, має велике значенняяк регулятор рівня ґрунтових вод.
«Торфовище» – гідрологічнийзаказник с. Маки шин та Великий Дирчин. Торф’яне болото, цінне як регулятор водногорежиму прилеглих територій.
«Широкий лог» – гідрологічнийзаказник, 411 га, с. Ільмівка та Володимирівка. Болотний масив у заплаві р. Крюкови,що має важливе значення в регулюванні водного режиму річки.
«Петрушин”»– гідрологічнийзаказник біля с. Івашівка. Торфове болото, цінне як регулятор водного режиму прилеглихтериторій.
Державні пам’ятникиприроди місцевого значення. «Дуб невклянський 1», ботанічний заказник. Дуб віком300 років, висотою 30 м, окружність стовбура – 2,8 м.
«Дуб невклянський– 2», ботанічний заказник, с. Невкля. Дуб віком 150 років.
«Дуб тупичивський»,ботанічний заказник, Тупичівське лісництво. Дуб-довгожитель, віком 560 років, висотою27 м, окружність стовбурів 5 м.
«Сосниневклянські», ботанічний заказник с. Неволя, дві сосни по 150 років.
«Сквергородянський», ботанічний заказник 1 га, м. Городня. Старовинний міський сквер згарматами, подарованими Петром І.
Ще в районі є такізаказники: Городянський дендропарк (ботанічний), парк «Дружби народів» (с. Сеньківка),Тупичівський, Ваганицький парки, ландшафтні заповідники «Вешка», «Кримок», Невклянськедача І та ІІ, Тупичівська дача І та ІІ.
РОЗДІЛ ІІІ. АРХІТЕКТУРНО-ІСТОРИЧНІРЕСУРСИ
Михайлівська церквав с. Великому Листвені Городнянського району (Додаток В рис.1) збудована 1742 р. понад заплавоюр. Дирчин на замовлення А. В. Дуніна-Борковського. У плані повторює традиційнийтип тридільного храму. Найпізніший відомий в Україні приклад мурування з жолобкової,так званої литовської цегли. Центральна дільниця (9x9 м) перекрита хрестовим склепіннямзавтовшки в цеглину. Замість світлової бані мала високий дерев'яний намет з маківкою.Внутрішній простір освітлювався великими, на два яруси, вікнами. У 1855 р. зробленопівсферичну баню (не збереглася), притвори, до бабинця прибудовано чотириколоннийпортик тосканського ордеру. Оригінальний задум та конструктивне вирішення Михайлівськоїцеркви в с. Великому Листвені не мають аналогів на Лівобережній Україні.
У 18 ст. у Городнібуло споруджено три церкви, жодна до нашого часу не вціліла. Тільки на малюнку ми можемо бачити велич і красу Троїцькоїцеркви в який були розписи Г. Стеценка.
В 2008 році збудовананова Свято — Миколаївська церква (Додаток В рис.2).
3.1 Вода з колодязядесятого століття
Мешканці села Автуничіна Чернігівщині Городнянського району мають рідкісну нагоду посмакувати такою жводою, якою вгамовували спрагу наші пращури.
Яким же побитим „пробиралася”у нашу атомно-компю'терну добу та чиста середньовічна водиця? Усе сталося завдякинауковцям з Інституту археології НАН України та… місцевому лісникові Миколі Зайцю.Головне в іншому: за колодязною екзотикою постає справжнє відкриття, зміна одногоз усталених традиційних уявлень.
Археологи, як правило,„копають” на місцях стародавніх осередків цивілізації – і знахідки не змушують себечекати. Київські ж учені вирушили в глушину. Місцевість довкола Автуничі і нині– глибока провінція. А тисячу літ тому? Тож зацікавились: чи справді у лісах стародавньоїСіверщини завивали лише вовки? Чи справді розкиданий недолею, убогий та темний тамтешнійлюд добрих ремесел не знав, а пив воду з „копитного сліду”? Одне слово, був таким,як його досі уявляли історики.
І ось – колодязь.Без коробки чи, тим паче, дашка. Проте справжнісінькій середньовічний колодязь.Спочатку один. А невдовзі й другий, знайдений два роки тому, а тепер після дослідженнята опрацювання знахідок, навіть реставрований.
Стою біля нього. Хтоколись носив до хати воду з колодязя, здогадався б: це – цямрини! А ось характернірівчаки для дужок… Так, звалені у купу поліна, що лежать нині у відділі давньоруськоїта середньовічної археології, десь тисячу років тому справді були зрубом сільськогоколодязя. Час їх, звичайно, поточив. Проте український дуб з честю витримав іспитстоліть. Деревина тверда на дотик. Достоту ваговита… До тріумфальної ходи «бетоннихкілець» у нас у селі, наприклад, ніколи не пускали на зруб дуб. А ось озброєні малоне кам’яним інструментом сіверяни взяли та й склали йог із цієї лісової породи.Ніби знали, що їхній витвір дасть потомкам справді непересічні наукові аргументи.
Звісно, що колодязіу Київській Русі були. Князі та духовенство пили воду не з калюж. З чого вже тамскладали зруби у колодязях при високих дворах, не знаю. Головне, знать, заможніта владні люди користувалися тим здобутком тогочасної цивілізації. Але – провінція… Історики не припускали, що колодязями послуговувалися й там. Тепер же переднами не просто повноцінний автуницький зруб, а й дещо інше.
Дубове поліно з характернимивирізами на краях. Невже коромисло? Адже тут немає й натяку на традиційну виїмкудля плеча.
Безпосередній учасникархеологічної експедиції Ігор Анатолійович Готун каже, що то, звичайно, коромисло!
Ось оливкові склянікульки, в яких легко можна впізнати стародавнє намисто. А ось череп’яні провушинизі шматтям протягнутого в них лика.
Бачачи замисленийподив співрозмовника, Ігор Анатолійович виручає мене розлогим коментарем.
Воду в епоху слов’янськогосередньовіччя, звичайно, носили не жерстяними відрами. Користувалися цеберками.А ці провушини опинилися у колодязі ось чому. Господині опускали сюди влітку дляохолодження молоко, м’ясо… у таких керамічних посудинах з провушинами. Та оскількиті провушини припасовувалися до вінець не дуже міцно, то частенько відривалися.Звідси й розсипи цих, як ми кажемо, керамічних фрагментів. Як на дні колодязя, такі навколо нього. Жінки просто не завжди їх прибирали.
Добротний дубовийколодязь (та ще й з ящиком при ринбі) і сам по собі є переконливим аргументом накористь високої побутової культури наших пращурів. Адже голими руками таке не зробиш!Окрім лопат, одну з яких, схожу на сучасну копаницю і при тому також дубову, археологитаки знайшли, потрібен був для обробки дерева досконалий інструмент. Та й сам колодязь,напевне, копали гуртом, маючи бодай примітивні „геологічні” знання… Розгортаєтьсяціла низка цікавих висновків.
Колодязь колодязем,але одночасно з цим відкриттям і в цьому ж місці виявлено такі промовисті в історичномувідношенні предмети, як керамічний уламок з власноручним написом гончара (по сирому),хрестик з черепашки, на якому видряпане зображення Христа на Голгофі… Втім, останнє,як, до речі, й намисто, могло потрапити сюди і з Причорномор’я: християнські сюжетиу побут (інвентар) ще не ввійшли – простий люд перебував у полоні язичництва. Аленапис на горщикові! Уявляєте? Десяте, та нехай навіть дванадцяте століття, — і грамотнийсільський гончар! Це, погодьтеся, вражає.
Крім того, кажутьфахівці, з автуницького колодязя брали воду не лише для пиття. Цією, як на ті часи,досконалою господарською спорудою, напевне, користувалися і ремісники виявленогопоблизу справжнього гончарного комплексу. Тобто є всі підстави гадати, що стародавніслов’яни, зокрема сіверяни, аж ніяк не обмежувалися землеробством та бортництвом,що їх досі відводили їм історики. Були в них ширші інтереси й заняття. Про це свідчатьі виявлені біля Автуничі смолокурня, тиглі для виплавки (з болотяної руди) так званогогубчастого заліза… А з чого ж робили наконечники для стріл, ножі, сокири, зрештою,провушини – тільки вже не на керамічному посуді, а на дубових цеберках? Нарешті– замки. Справжнісінькі пласкі замки, наявність котрих хоч і засвідчує той сумнийфакт, що злодії водилися й тоді, проте своєю конструкцією можуть здивувати навітьсучасного інженера.
Після археологічнихзнахідок біля Автуничі стає зрозуміло: європейська історична наука міряла давньоруськукультуру явно коротким аршином. Багато, надто багато списувалося на татаро-монгольськенашестя, яке ніби геть умертвило старослов’янську культуру і спаралізувало економічнийпоступ… Що ж до реставрації колодязя, здійсненої з ініціативи давнього симпатикаархеологів Миколи Зайця, а також можливості місцевих жителів пити „стародавню” воду,то тут немає жодних сенсаційних перебільшень. Колодязь, як то кажуть, діє. А водау ньому, як засвідчено хімічними аналізами, справді живлюща і чиста, ще „та” [4].
Навколо колодязя древніхсіверян.
«… У листопаді минулогороку „Деснянська правда” розповідала про те, що студенти Чернігівського педінституту,проводячи археологічні розкопки поблизу села Автуничі Городнянського району, натрапилина древній колодязь (Додаток В рис.3), і він відповідно облаштований. Мені дужехотілося напитися з нього води. Влітку трапилася така нагода з двома приятелямипобувати в рідних краях, там, де я народився. Заглянули на розкопане поле, віднайшликолодязь, та дістати води не вдалося. Прикро стало на душі, що недоробляємо до кінцягарну справу, губимо (не рекультивуємо) родючі землі «.
З листа М. Авдієнка
Після одержання цьоголиста я побував на місці археологічних розкопок. Від них залишилися глибокі ямита пагорби, серед яких і колодязь відшукати важко. Місце розкопок набуло зовсіміншого вигляду, ніж кілька років тому, коли можна було подивуватися древньому поселенню,про яке нагадували тут залишки гончарного горна, смолокурні, кузні, тиглів для виплавкигубчастого заліза з болотної руди тощо, уявити житла і ремесла його мешканців.
Натрапили студентиі на колодязь. Допомогли облаштувати його лісівники Рубізького лісництва, угіддяякого тут розташовані. Розчистити джерело, поклали на дно дерев’яний зруб, поставилизалізобетонні кільця. До речі, під час розчищення колодязя виявили в ньому уламкиглиняного посуду, соснові шишки, які хтозна відколи пролежали у воді і не зміниликольору, і що особливо зацікавило – то це вийняті з глибини дерев’яні цямрини, якібули настільки нетлінні, ніби пролежали не століття, а зовсім небагато часу. Водавиявилася чистою і смачною, у студентів відпала потреба підвозити її до місця розкопок,як це робили раніше.
Пригадалася і виставказнахідок археологів, влаштована у Рубежі у 1992 році. Відвідувачі оглядали не тількивиставлені у вітринах експонати, а й бували на місці розкопок. Тоді висловлювалисядумки, що оце поселення може стати цікавим об’єктом для екскурсій по Чернігівщині,бо ж знаходиться, по суті, на прикордонні з Білоруссю і Росією, проливає світлона життя, побут та заняття далеких спільних пращурів трьох слов’янських народів.Ідея залишилася ідеєю, а в наступні роки археологічні дослідження згорталися, нинішньогож – зовсім не велися.
Один з керівниківархеологічних розкопок, завідуючий кафедрою археології та народознавства Чернігівськогодержавного педагогічного університету, кандидат історичних наук В. П. Коваленкорозповідає:
Розкопки поселенняХ – ХІІІ століть поблизу Автуничі за своїми обсягами і дослідженнями є чи не найбільшимв Європі. Ведуться вони з 1988 року. Площа – 5 гектарів, досліджено вже більше половини.Є досить цінні і цікаві знахідки, що експонуються окремим розділом „Автуничі” вНаціональному музеї історії України. У Києві йшла друком книга колективу авторів„Південно-руське село Х-ХІІІ століть”, де подається широка розповідь про Автуницькепоселення. На місці розкопок проведені кіно-, фотозйомки. Таким чином, там, де дослідженнязавершені, поле підлягає рекультивації. Місцевому ксп імені Орджонікідзе щорскуекспедицію перераховувалися кошти для виконання цих робіт. Однак ділянка в межаходного гектара залишилася не рекультивованою. Там же знаходиться і згадуваний колодязь.
Через відсутністькоштів цього річ розкопки справді не проводилися. Та вже й торік важкувато булоцим займатися. Тільки завдяки місцевим господарствам і жителям, які подавали допомогу,зокрема, в харчуванні студентів, ми зуміли розпочати роботи на новій ділянці. Сподіваємося,що в наступному році дослідження відновляться.
Лісничий Рубізькоголісництва М. М. Заєць розповідає, що він пропонував голові Лемешівського ксп намісці розкопок, де слід проводити рекультивація, посадити дерева. Та сама природаніби пішла назустріч людям. За два-три роки на пагорбах і в долинах виросли сосни,берізки, верби, вільхи, цвіте тут іван-чай, звіробій, чебрець. Це буде дуже цікавийкуточок природи з своєрідним ландшафтом. А щодо колодязя, то він знаходиться у 250метрах від дороги Рубіж-Лемешівка, схований за пагорбами, ніхто води з нього небере, вона, зрозуміло, й застоюється. Цього б не сталося, якби проводилися заходидля збереження древнього поселення.
3.2 Реконструкціїремісничих та господарчих будівель давньоруського поселення Автуничі
Положення про надзвичайноважливу роль масової житлової і господарської архітектури як джерела для вивченнясередньовічних суспільств аргументації не потребує. Адже споруди відображають різноманітніаспекти життя – починаючи від впливу природного середовища та знань у галузі будівельноїсправи і закінчуючи громадським та сімейним побутом, уявленнями, смаками і уподобанняминаселення. Якщо вказані моменти можна простежити і на житлових та побутових, і наремісничих та господарських спорудах, то такі важливі сторони матеріальної культури,як рівень розвитку господарства та його спеціалізація, питома вага окремих галузейта темпи удосконалення виробничого процесу можна спостерігати лише на будівлях,які безпосередньо використовувались під час виготовлення певної продукції. Проте,маючи справу з невеликою кількістю досліджених споруд, неможливо простежити вказаніявища у просторі та часі. Для розуміння динаміки розвитку господарства необхіднооперувати значною територією та широкими хронологічними рамками.
Поставленій умовівідповідає поселення кінця Х – рубежу ХІІ-ХІІІ ст. поблизу с. Автуничі на Чернігівщині.Пам’ятка відкрита 1984 р. О. В. Шекуном при обстежені відомого Д. Я. Самоквасовукурганного могильника. Досліджується Дніпровською давньоруською експедицією ІА АНУкраїни та Чернігівського педінституту під керівництвом д.і н. О.П. Моці. На сьогодні– це найбільш вивчене селище давньоруського часу (за польових сезонів зафіксовано664 об’єкти на площі понад 2 га )*. Крім вже вказаних факторів – значних розміріввідкритої площі та періоду існування, дана пам’ятка зручна для досліджень і тому,що вона одношарова, вільна від забудови, віддалена від синхронних міст, замків,торгових шляхів, кордонів. Крім того, політична історія літописної Сновської тисячі,на території якої було розташоване селище, дозволяє припустити певну архаїчністьу рисах останнього. Ще одна перевага вказаного поселення – розташування у зоні ризикованогоземлеробства, де населення, щоб забезпечити себе прожитковим мінімумом, навіть упізньосередньовічні часи змушене було шукати додаткові джерела існування – аж довідлову і дресирування ведмедів включно. Вказана обставина сприяла розвиткові напам’ятці різноманітних ремесел і промислів, а отже й пов’язаних з ними будівель– як виробничих, так і допоміжних.
Особливості значноїкількості досліджених об’єктів дозволяють ідентифікувати їх з будівлями гончарногоциклу, лісотехнічного промислу, сільськогосподарського призначення (снопосушильні,загони для худоби), побутово-господарського використання (повітки, навіси, ями дляприпасів). Аналіз планіграфії та хронології побутування ремісничих і господарськихбудівель, їх конструктивних рішень і особливостей дає можливість простежити напруженийритм життя й господарювання південноруського села.
Наявність близькодо поверхні глини, придатної для виготовлення посуду, зумовила один з провіднихнапрямків виробничої діяльності. Гончарство на Автуницькому поселені представленекар’єрами для видобування сировини і ямами для приготування і зберігання гончарноїмаси, житлами-майстернями, горнами, звалищами виробничого браку. Не піддаючи типологічномута функціональному аналізу житла-майстерні та допоміжні споруди, пов’язані з гончарством,зупинимось на горнах, їх досліджено. Розташовані в різних частинах поселення, спорудженів ХІ, на рубежі ХІ-ХІІ ст. Стан збереженості їх неоднаковий, проте можна говоритипро спільні й особливі риси стосовно об’єктів цього призначення. Не зупиняючисьдетально на горнах, відзначимо лише загальні характеристики цих споруд. Всі вониза класифікацією О. А. Бобринського належать до першого класу за особливостями рухугарячих газів у теплопровідних каналах (з вертикальним ходом). Мають овально-підпрямокутнуформу, топковий, частково обпальовальний, а також тепло-розподільний блоки. Простеженоряд цікавих особливостей даних будівель. Так, найранніший не мав черіня топковоїкамери; у трьох випадках топка була однокамерною, у шести – мала розсікач, що діливїї навпіл. При формуванні тіла горну застосовувались кілки, каркас, глиняні блоки.Щодо особливостей загального підходу до створення захасних пристроїв, потрібно відзначитинаявність теплозахисту, вітрозахисту, вказані стіни могли бути основою і вологозахисного пристрою.
Використовуючи методикуО. А. Бобринського при розгляді функціональних блоків та спеціальних пристроїв ускладі досліджених горнів, слід вказати на особливості, простежені в цих спорудах. Для останніх типові: прості камери для розміщення виробів з повністю сформованими:розподільними пристроями між блоками, трубчастими теплопровідними каналами; частковочи повністю сформовані: периферійні топки, пристрої для первісної концентрації тепловоїенергіїдосліджених у 1992 р. Спочатку на цьому місці функціонував кар’єр- глинище-будівля310 – глибиною, 1,75 м від рівня материка, витягнутий з півночі на південь з незначнимвідхиленням зорієнтований стінками по сторонах світу. Об’єкт мав овальні обриси,розміри по дну 1,75х1,25 м, стрімкі стінки. Дещо вище розміри котловану становили2,0х1,45 м. Із 8 шарів заповнення походили уламки керамічного посуду другої половиниХІ-ХІІ ст., шиферне пряслице з начісками, залізні ніж, ключ та інші вироби, численнішматки футуровки горну. Після припинення експлуатації глинища за прямим призначеннянижню частину його засипали, а верхню розширили. Споруда набула під прямокутнихобрисів розмірами 2,9х2,6 м. Стіни стають вологішими, а на глибині 0,3-0,4 м утворюєтьсявиступ шириною 0,38-0,6 м. Над заглибленою частиною споруджується перекриття: наглибині 0,5 м зафіксовано стовпові ями посередині північної та південної стін. Будівляпочинає використовуватись як передгорнова споруда. З півдня-південного заходу впритулдо неї в материковій ніші (по верхньому контуру 2,4х2, по дну 2,15х1,8, глибиною0,9 м) формується тіло починаючи з глибини 15 см, переходила в шматки печини, шлаку,уламки обмазки; після вибірки останнього вдалось оконтурити внутрішню стінку обпалювальноїкамери розмірами на рівні материка – 1,25х1,2; на рівні черіня – 1,3х1,2 м. Обмазказберегла відбитки дерева, тканини, сліди пальців майстра, який споруджував об’єкт.Стінки прожарені до червоного (на 2 см ) та оранжевого (на 4-10 см) кольорів. Усхідній частині на відстані 7 см від внутрішньої поверхні вдалось простежити вториннуобмазку – сліди ремонту. Відповідно, первинні розміри обпалювального блоку – близько1,45х1,3 м. Черінь (на глибині 35-45 см) зберігся частково, по периметру, на ширину0,3 м. Перегородка між обпалювальною та топковою камерами була споруджена на каркасіз прутів. Вздовж стінок на відстані близько 35 см простежені сліди продухів діаметром6-9 см. Такі ж розміри теплопровідних каналів і на інших горнах поселення. Топковакамера дещо менша обпалювальної: ширина – 0,75, висота 0,3-0,4, довжина разом зустями – 1,85 м. Останнє збереглось повністю, виходить в буд. 310, має ширину 0,36-0,38,висоту 0,27-0,4 м. Черінь топкової камери заглиблений на 84 см. Стратиграфічні спостереженняпоказали, що північна частина споруди – стінки устя та камер біля нього – ремонтувались.З заповнення горну походили численні уламки посуду ХІІ ст., причому значна частинадатується його першою половиною. Серед них – обпалені й ошлаковані фрагменти. Звертаютьна себе увагу ручка покришки, залізний черешок, уламок скляного браслету та двакерамічні вироби: прикрашений ялинковим орнаментом конус та зооморфна фігура. Останніінтерпретовані як іграшки чи амулети якогось язичницького культу, пов’язаного звогнем. На завершення слід відзначити, що серед горнів поселення Автуничі дана спорудазбереглась найкраще. Теплозахисну функцію виконувало заглиблення в грунт, вітрозахисну– врізання в материк перед горнової ями, та, вірогідно, спорудження плетених стін(канавки з південного сходу від горну), вологозахисту – перекриття, за рухом гарячихгазів горн належить до 1 класу. Його характеризує проста обпалювальна камера, повністюсформовані: теплопровідно-розподільний блок, трубчасті теплопровідні канали, периферійнатопка з пристроєм для первинної концентрації теплової енергії.
Один із горнів виявленийу вигляді яскраво-оранжевої овально-підковоподібної плями печини. Орієнтований устямна північ. Наземний – зберігся на висоту 12-27 см. Загальні довжина та ширина –2,24х1,8 м, у центральній частині зафіксовано розсікач. Черінь топкової камери відсутній,стіни з внутрішнього боку — ошлаковані, сірі, далі – обпалені до яскраво-коричневогоабо оранжевого кольору, ззовні – природного блідо-зеленого забарвлення. Відзначененеоднорідне заповнення топкових камер. Зафіксовано сліди ремонту розсікача, черездеякий час – західної стінки. Виявлено гранітний валун, вмурований в останню. Дослідженосліди кілків у товщі горну і під ним – від розмітки плану споруди. З будівлі походилиуламки посуду ХІІ ст. та спеціальний інструмент для профілювання і нанесення орнаменту,виготовлений із зламаного ножа. Незважаючи на сліди ремонту, дані на користь тривалогофункціонування будівлі відсутні. Горн належить до 1-го класу (з вертикальним ходомгарячих газів). Теплозахист здійснювався шляхом потовщення стін, вітрозахист – зарахунок конструкції стінового типу з півночі, сліди волого захисних споруд не простежені,топка периферійної чи периферійно-бічної дії з пристроєм для первинної концентраціїтеплової енергії, даних для характеристики обпалювального та теплопровідно-розподільногоблоків недостатньо.
Смолокуріння та вигінкадьогтю теж досягли на поселенні значного розвитку. Добування сировини відбувалосьу ямах, відомих за етнографічними даними як „майдани”. Ці виробничі споруди складаютьсяз двох частин – верхньої для гілок чи кори, з яких виділявся продукт, і нижньоїдля його збирання. Верхня частина – напівсферична, циліндрична чи зрізано-конічна,нижня – „під'ямник” – циліндрична чи зрізано-конічна. Вивчено також ями без чітковираженого поділу на функціональні ланки. Конструктивної різниці між смолокурнямиі дігтярнями не простежено. Критерієм поділу на дві групи була наявність смолистоїречовини або ж органічних натіків темно-коричневого кольору. Всього лісотехнічнихспоруд зафіксовано 26. Навколо деяких з них простежено стовпові ями, що свідчитьпро наявність навісу чи плетених стін для захисту від негоди. Серед знахідок у такихоб’єктах – посуд для збирання сировини, керамічні фільтри та лійки, деформованийніж – можливо для зняття кори. Реконструювати споруду цього типу можна на прикладікомплексу. Власне виробничий об’єкт складається із напівсферичної (діаметр 0,9,глибина 0,4 м) і циліндричної (діаметр 0,25, глибина до 0,9 м) частин. Заповненийсіро-жовтою пістрявою супіссю із вуглинками та шматками спеченої глини, просоченоїтемно-коричневою органікою.
Сільське господарствобуло не єдиним і, мабуть, не основним видом занять для жителів поселення. Протена його розвиток вказують кілька типів об’єктів, ототожнених з достатньою ймовірністю.До них віднесемо досліджені на пам’ятці загони для худоби. Фіксуються як комплексистовпових ям, що замикають площу досить значного розміру. Сліди стовпчиків зсерединизовнішнього контуру – залишки перегородок.
З іншою галуззю сільськогосподарськоговиробництва – зерновою-повязані будівлі для просушки снопів, відомі як за етнографічними,так і за археологічними матеріалами. На селищі Автуничі – це шиші. Споруджувалисьяк конус із жердин з опалювальним пристроєм усередині (багаття, жар) і снопами ззовні.
Для спорудження сушильнібуло використано відпрацьований кар’єр-глинище неправильно-круглої форми, 2,61х2,32м, з майже прямовисними стійками. На черговому шарі заповнення (глибиною 1,2 м)було влаштовано опалювальний пристрій, а навколо збудовано конструкцію з 10 стовпів.Можна висловити припущення, що розташовані в одну лінію кілька стовпових ям ототожнюютьсяще з одним видом пристроїв для просушки, а саме з озородом, а також відомим за етнографічнимиданими. Разом з тим, вказані сліди від стовпчиків могли бути пов’язані з конов’язами,лавками, внутрішньо садибними огорожами, що не збереглися.
Побутово-господарськихоб’єктів досліджено теж кілька видів. Будинок використовувався для зберігання інвентаря.В ній знайдено 2 нарильники, ость. Слідів наземної конструкції простежити не вдалося– поверхня материка на пам’ятці пошкоджена оранкою. Можна констатувати лише, щоце була неглибока яма з перекриттям або ж заглиблення в долівці наземної споруди.
Ще ряд ям могли використовуватисьдля зберігання припасів. Про це свідчать нижні частини посудин на дні вказаних об’єктів.
Одна з таких споруд- мала діаметр 0,9, глибину 0,22 м, зрізано-конічна (діаметр дна – 72-75 см), заповненасірою плямистою супіссю, в котрій знайдено уламки посуду ХІІ ст.
Ямки від стовпчиків,сконцентровані біля котловану на відстані 0,33-1,7 м, мали діаметр 22-42 і глибину3-22 см. Віддалені одна від одної на 11-15-40 см. Для них характерна наявність двохрівнів дна, що відрізняє їх від попередніх. Цікавий різновид згаданих споруд –комплексіз 7 ям від стовпчиків оточував 3 заглибленних об’єкти – ями .
Під прямокутна, 1,92х1,6м, зорієнтована кутами за сторонами світу. По кутах – круглі ями від стовпів, діаметром10-24 см, заглиблені на 10-58 см. В її двошаровому заповнені – численні уламки глиняногопосуду, в т.ч. нижня частина горщика і покришка з прокресленим по сирій глині знаком«фіта», залізна голка, бронзовий стрижень.
Досліджено на пам’ятціі кілька десятків груп стовпових ям, котрі можна інтерпретувати як повітки – закритіз трьох боків навіси для реманенту, сіна, дров.
Ще 8 комплексів утвореноне стовповими ямами, а канавками від плоту, серед них 3 – подвійними. Якщо це недва етапи функціонування однієї і тієї ж будівлі, то можна припустити наявністьутеплювача (мох, листя) між плетеними стінами для використання даних об’єктів ухолодну пору року. Розвиток поселення протягом 5 будівельних періодів дозволив простежитиспецифіку господарської діяльності мешканців, значний прогрес у масовому господарськомубудівництві.
Концентрація знахідок,що можуть бути трактовані як елементи феодального побуту та специфіка виробничихі господарських будівель у межах однієї садиби дали можливість не тільки говоритипро соціальний аспект у забудові, а й гіпотетично визначати посаду власника вказаноїсадиби у системі давньоруської феодальної ієрархії.
Таким чином, дослідженняспоруд поселення Автуничі дозволяє не лише вивчати господарську спеціалізацію мешканцівпам’ятки і розвиток будівельної справи, а й розуміти давньоруське село як складнийсоціально-економічний організм.
3.3 Пам’ятник В.І.Леніну на Городнянщині
Смерть ВолодимираІлліча Леніна незмірним болем відізвалась в серцях радянських людей. 25 січня 1924року на своїх загальних зборах Вагани прийняли прийняли постанову про порядок проведеннядня похорон В. І. Леніна, в якій говорилось: „Вранці влаштувати мітинг. Всім членамКНС, КСМ, КПУ, а також іншим громадянам одягти тротуар. Після мітингу з траурнимипрапорами і лозунгами пройти по селу зі співом похоронного маршу і зробити о 4 годинісалют з наявної зброї...
Перейменувати вулицюБілогубівку на вулицю Леніна”.
Трудящі багатьох населенихпунктів прийняли рішення про спорудження пам’ятників Іллічу. Загальні збори громадянТупичева постановили: „Доручити сільраді знайти кошти на спорудження пам’ятникаЛеніну шляхом добровільних внесків”.
Трудящі Тупичева відгукнулисяна заклик сільради і зібрали потрібні кошти. 1 травня 1926 року пам’ятник Іллічубуло відкрито в урочистій обстановці. Представники селян у своїх промовах відмічали,що замість пам’ятника „освободителю” селян від землі царю Олександру ІІ відкритопам’ятник визволителю трудящих всесвіту від капіталістичного буржуазного гніту –Іллічу – великому проводирю всесвітньої революції.
Через деякий час буловідкрито пам’ятник вождю і в Городні. З нагоди його відкриття в місті відбувся великиймітинг. Трудящі дали слово не шкодувати сил для виконання ленінських заповітів.
Німецько-фашистськізагарбники зруйнували пам’ятник вождеві, але не могли вбити в трудящих любові доІлліча. Цікава, зокрема, історія одного невеличкого бюста Леніна, який нині зберігаєтьсяв краєзнавчому музеї. Ще в тридцяті роки сім’я Головачів з міста Городні придбалийого для своєї квартири. Коли місто захопили гітлерівці, бюст сховали в сараї підторфом. Там він і лежав до вигнання ворога. А 6 листопада 1943 року цей бюст бувна урочистому засіданні міськради, присвяченому 26-им роковинам Великого Жовтня.
Після визволення Городнянщинивід німецько-фашистських загарбників трудящі поруч з відбудовою народного господарстване забули про пам’ятник Іллічеві.
Під час святкування31 річниці Великого Жовтня було відкрито новий пам’ятник В. І. Леніну в Городні.
В Тупичева новий пам’ятникВ. І. Леніну відкрито в дні святкування 40-ої річниці Великої Жовтневої соціалістичноїреволюції, в Хотівлі – півстолітнього ювілею радянської держави. Відкриттям Ленінськогобюсту вшанували пам’ять вождя і колектив Городянської середньої школи-інтернату.Найближчим часом пам’ятник Іллічу буде відкрито і на кордоні трьох братніх республікв селі Сеньківка.
Пам’ятник В. І. Леніну– яскравий вияв любові трудящих до свого вождя, учителя і друга.
3.3 Церква СвятогоВасилія у Городні
У нарисі „З приводусторіччя м. Городні, як повітового міста” (1882 р.) знаходимо повідомлення: „Другийхрам, в ім’я святого Василія, перенесений із с. Хотунич в 1757 р. з дозволу духовногоначальства козаками, які, між іншим, писали: „В містечку Городні є одна церква живоносноїТрійці, при якій для священнослужіння – три священики. З цього ж боку, де ми, отаманамз козаками і прикажчик з посполитими живемо, в час весняний і осінній за переїздомчерез греблю, від частого її прориву, терпимо крайню нужду і обрядів церковних позбавляємось”.
Нову церкву поставилина розі вулиць Максимівни або Хворосторіївки і Петроградської (теперішніх Пролетарськоїі Леніна). Богослужіння започаткувалось освяченням і урочистим богослужінням в ім’яімператриці Єлизавети Петрівни. Як відомо, ця імператриця на Україні відновила гетьманство.
Старожили Городніпригадували: нова церква збирала на молебні багато людей. Сюди ходили й віруючіхуторів Петрушева, Ткаченка, Маслова, Шабаса, що були уздовж дроздовицької дороги.В той час церква знаходилась фактично на околиці міста, скоро біля неї був закладенийцвинтар для поховання високопоставлених осіб. Тут знайшли останнє пристанище нащадкигороднянських дворян Силковських, Бордовських, Ждановичів, Стамерів. І, здавалосяб, вічність стояти Васильківській церкві з її залізною огорожею, дерев’яною дзвіницею,великим книгосховищем, в якому було і унікальне „Євангеліє” 1748 р.
Але хвиля „войовничого”атеїзму в 1953 р. зачепила і Васильківську церкву. Правда, на перших порах на неїповісили замок і перестали охороняти. А незабаром розгорнулись і більш драматичніподії. З церкви пожежники спочатку безцеремонно поскидали хрести, а потім і покрівлю,деревину. Матеріал перевозили на територію колишньої лазні. Тут з нього побудувалилазню, що працювала до 50-х років. Але вона не задовольняла потреби і незабаромна її місці спорудили нову лазню.
Ікони та інше церковнемайно розібрали віруючі і пізніше передали все в Свято-Миколаївську церкву.
Розповідають, що групапідлітків прихопила з церкви невелику хустину, в яку ніби то було зашито золото.Але по дорозі на пляж згорток відібрала в них група жінок. Як виявилось, то бувтак званий антимінс – шовкова хустка із зображенням положення в труну Ісуса Христа,частинкою мощей угодників Києво-Печерської лаври, зашитих в тканину. Священна реліквіяцеркви нагадувала про стояння церкви на крові мучеників.
Через кілька днівпро одну з найстаріших церков Городні нагадував хіба що величезний смітник з деякимиуцілілими древніми книгами, викинутими сюди. На цвинтарі було поховання С. Д. Носа– видатного фольклориста і лікаря. Воно, на щастя, збереглось до наших днів. ПроВасилівську ж церкву збереглись лише згадки та престольне свято, що відзначаєтьсяу Городні (вул. Пролетарська та Чапаєва) 14 січня.
3.4 Музей однієїкниги
На білостінному будинку,що стоїть за якісь 100 м від центральної площі села Вихвостів з’явилася табличказ написом „Народний музей повісті М. Коцюбинського „Фата-моргана”(Додаток Г рис.1).Його урочисте відкриття відбулося під час Всесоюзного літературного свята „Чуттяєдиної родини”. У гості на Городнянщину прибули представники трьох братніх літератур– російської, білоруської та української Валентин Динабурзький (Брянськ), ВасильТкачов (Гомель) та Анатолій Славута (Київ).
Напроти вхідних дверейувагу привертають викарбувані на металі атрибути нового села – своєрідне втіленнямрій головної героїні повісті Маланки про творчу працю на землі, які в умовах, колиземлею володіли багатії, були приречені залишатися фата-моргана – маревом.
Про зміни в селі зароки Радянської влади розповідається в експозиції музею, найдавніші експонати якогомають од роду до трьох століть. На час дії повісті лишалися в активному вжитку іткацький верстат, і терлиця, і жорна, і дерев’яні ночви, і бовкун. Мабуть, останнєслово мало кому й зрозуміле. Так називався пристрій для запрягання одного вола,напівярмо свого роду.
Із цих предметів можназробити висновки у яких умовах жили герої повісті „Фата-моргана”, трагедія якихпід час куркульського самосуду восени 1905 року стала кульмінаційним моментом твору.У Вихвостові усі знають, що прообразом Маланки була Ярина Валах, Хоми Гудзя – СафонКужільний, Маланчиної дочки Гафійки – Параска Навара… Їхні портрети представленіу музеї. Є тут і матеріали про те, як сьогодні працюють у місцевому колгоспі, щоносить ім’я Коцюбинського, нащадки героїв повісті. На землі, про яку так лірично-зворушливомріяла Маланка, порядкують її внуки та правнуки.
Музей однієї книги– повна форма культурно-освітнього закладу. Принаймні, до сьогодні у республіцібув лише один зразок такого музею. Він присвячений Шевченковому „Кобзарю” і більшеприв’язаний до власне книги, розповідаючи про її долю у контексті української ісвітової літератури. Вихвостівський музей більше уваги акцентує на історії краю,що став коном описаних у книзі подій, на долях героїв повісті. Творці обох музеїв,здається, обрали шлях, котрі в кожному окремому випадку є найдоцільнішими.
Важливо, що музей„Фата-моргана” розмістився там, де відбувалися події повісті, а це дає можливістьдля асоціацій і зіставлень. А ще посилює естетичний і виховний вплив музею. Відразупісля його відкриття вихвостівці і гості села вшанували пам’ять автора повісті,пам’ятник якому стоїть на центральній площі села – напроти іншому пам’ятнику із16 викарбуваних прізвищ. Так увічнена пам’ять про загиблих під час куркульськогосамосуду селян. Живуть селяни у камені пам’ятника, у творі, залишенім письменникомдля нащадків, у музеї, присвяченім тому творові, а значить і їм, чесним трударямі мрійникам.
3.6 Археологічні розкопкиу с. Мощенка
Поблизу с. Мощенкана території старого городища веде археологічні розкопки наукова експедиція ЛенінградськогоЕрмітажу.
На Городнянщині немаломісць які свідчать про видатні історичні події. Доносять до нас подих давно минулихстоліть. Згадаймо хоча б Великий Лист вен, де відбулася битва давньоруських князівза київський престол. Та й поблизу Городні натрапляємо на пам’ятні місця: зокрематут виявлено поселення доби неоліту, бронзи, юхнівської культури, кілька городищпізніших часів.
Об’єктом уваги археологівстало село Мощенка: на околицях села виявлено городище часів Київської Русі. Однакцілеспрямованих археологічних досліджень тут досі не велося. Варто одразу ж підкреслити,що інтерес до цієї місцевості виявляють не тільки археологи. Кілька років тому ус. Мощенка побувала етнолінгвістична експедиція Московського університету, очолюванавідомим славістом М. І. Толстим. Приїжджали для збору діалектологічного та фольклорногоматеріалу студентські експедиції Ніжинського, Чернігівського та Житомирського педінститутів.Доречно сказати й про уродженку сусіднього з Мощеною села Берилівка О. С. Білу –нині наукового працівника Чернівецького університету. Вона плідно досліджує надсновськіговори.
Із начальником експедиції– завідуючим сектором раннього залізного віку відділу історії первісної культуриЕрмітажу, кандидатом історичних наук М. Б. Щукіним ми зустрілися поблизу Мощенки,в наметовому містечку археологів, в урочищі Горщина, де ведуться розкопки. МаркБорисович розпові:
Урочище Горщина –знахідка чернігівських археологів. Тут пробні розкопки робив археолог із ЧерніговаО. В. Шекун. А 6на слід його навів Михайло Ілліч Євсієнко – краєзнавець Мощенки.Шекун визначив тип городища, саме через нього стали відомі місця і нам. Особливохвилює проблема походження слов’ян.
Проблема ентогенезисуслов’ян здавна цікавить вчених. На думку М. Б. Щукіна саме в нашому краю в давнинупроходило зіткнення різних культур, які могли народити культуру слов’янських народів.Це зіткнення означало взаємовплив зі східною юхнівської культурою, з півночі – білоруськакультура штрихової кераміки, з півдня – зарубинецької культури, із західної милоградськоїкультури. Період цього взаємовпливу можна датувати VI ст. до нашої ери – VI ст.нашої ери.
Ймовірно, що існуютьматеріальні пам’ятки цього взаємовпливу, — говорить М. Б. Щукін – наша слов’яно-сарматськаекспедиція якраз і шукає ці пам’ятки.
11 членів експедиції– справжні ентузіасти своєї справи. Окремі з них – студенти Ленінградського університету,інші вже закінчили його І. А. Бажан, А. О. Мултаален, А. Д. Авдєєв працюють зранкудо вечора.
Для нас важливо знатипредмети становлення слов’ян. І якщо навіть нічого не знайдемо – на археологічнійкарті зникне ще одна біла пляма.
На території городищавиявлено уламки глиняного посуду, прясельце із ткацького веретена, серп, вудила.Перші розкопки дають підстави говорити про специфічну конструкцію жител давніх поселенців.В ній поєднані типові елементи кількох культур.
Археологічні розкопкиробота сама по собі унікальна. І треба мати неабияке терпіння щоб пласт за пластом,скрупульозно знімати грунт, просіювати його через решето, віднаходити в ньому звукстоліть. Науковий співробітник Ермітажу О. І. Семенов показує на темну смугу землів розрізі розкопу:
По всьому видно: цезасипаний давній рів – типовий для слов’янських городищ. Що спонукало людей вдатисядо нього – це таємниця, яку розгадати не просто.
Хто-зна, які таємницібудуть розвідані в розкопках мощенського городища. Для науки однаково важливим єі позитивний, і негативний результати, підтвердження чи заперечення припущень. Алев цих археологічних дослідженнях для нас є неодмінний краєзнавчий пріорітет. Вінокреслений не тільки географічно, а й сягає у товщу століть, протягом яких відбулосьстановлення Київської Русі колиски трьох братніх народів.
3.7 Біосоціальні ресурси
Павло Миколайович Писарєв, купець І гільдії, Городнянський міський голова. Завдяки йогоблагодійницьким внескам було побудовано в 1732 році церкву Святої Троїці, що буласправжньою окрасою міста.
Грузинський князь Іліодор Миколайович Орбеліані — на його замовлення седнівськийархітектор Якубович збудував чайну, яку Орбеліані через кілька років переобладнавв народний дім, створив театр, став його керівником і режисером. Іліодор Миколайовичзбудував у Городні електростанцію, мельницю, відкрив кінематограф, підтримував місцевуфутбольну команду.
В Городні прожив останні роки і похований український етнограф і фольклористСтепан Данилович Ніс.
В Городні народилися:
· народний художникУРСР О.М.Лопухов,
· українськийрадянський хірург, академік Мико́́ла Маркія́нович Волко́вич(1858—1928) — учений-хірург, академік ВУАН (з 1928). У 1882 р. закінчив університетсв. Володимира, в якому викладав до 1922. З 1923 — завідувач кафедри хірургії Київськоговідділення Головнауки Наркомосу України. Одним із перших в Україні опанував методикупроведення найскладніших хірургічних операцій.
· поет ОлегМартинеко,
· поет ПетроІванович Пиниця,
· поет АбрамІсакович Кацнельсон. Український поет, літературознавець, перекладач. Народився 1 січня 1914 рокув місті Городні в родині вчителя. Після закінчення Городнянської школи в переїхавдо м. Чернігова, працював у редакції обласної газети.
В місті жив і дарував своє мистецтво заслужений артист Молдавської РСР МихайлоФедорович Павлусенко.
Варті пошани ті визначні городнянці, які сьогодні живуть поряд із нами. Це:
· художник іписьменник Георгій Олександрович Шпунт,
· художницяІрина Миколаївна Михалькевич,
· ветеран ВеликоїВітчизняної війни, людина, яка внесла вагомий внесок у виховання дітей та молодіміста — Микола Федорович Гречухо,
· ветеран ВеликоїВітчизняної війни, громадський діяч Михайло Павлович Бабаєв,
· письменник,краєзнавець Іван Петрович Дудко,
· благочиннийГороднянського округу протоієрей настоятель Святомиколаївської церкви Мирон СтепановичКовалевський,
· заслуженийлікар України — Михайло Степанович Мітько,
· лікар-педіатрТетяна Іванівна Ходико,
· художник,виконавець робіт по спорудженню каплички Святої Покрови Михайло Степанович Трухан.
В Києві зараз живуть і працюють наші земляки:
· заслуженийартист України Анатолій Федорович Кобзар,
· артист оригінальногожанру Михайло Твердий,
· народна артисткаУкраїни, член спілки театральних діячів України Лідія Іванівна Кондрашевська.
городня пам’ятник археологічний
РОЗДІЛ VI. ВИДИ ТУРИЗМУ
Найбільшогопоширення на Городнянщині набув неорганізований зелений туризм за грибами, ягодамита відпочинком на природі. Із приходом весни та до кінця осені не сотні, а тисячілюдей і не тільки місцевих, а й із столиці Києва та інших великих міст України проводятьсвій відпочинок у дружбі з природою Городнянщини, яка поки що збереглася від небажанихнаслідків цивілізації і яку минуло Чорнобильське лихо.Поступово зелений туризм набуватимевсе більшої популярності. У селах Гніздище — батьківщині Солов'я – Розбійника, Лютежі,Черецькому, Моложаві, біля яких найбільше грибів та ягід; Невклі, Дроздовиці, Гасичівці,Сутоках, які знаходяться в лісах і ще зберегли свою самобутність, планується обладнатибудинки для зеленого (сільського)туризму та організувати рибну ловлю та полювання,супровід по грибних, ягідних місцях.
Культурно-пізнавальнийтуризм
У перспективіпланується:
I. екскурсійна діяльність «Нашаісторична спадщина» за маршрутом:
II. по віковічних українських землях,територією повітів тодішньої Чернігівської губернії — Стародубському, Мглинському,Суразському, Новозибківському,— які тепер є частиною Росії;
III. екскурсійна діяльність «Старообрядництво:історія та сучасність» за маршрутами: Городня — Добрянка, Радуль ( Україна),Городня — Злинка, Новозибків ( Росія ), Городня – Добруш — Ветка (Білорусь);
IV. пізнавальні маршрути „Родом МИз СРСР" із метою знайомства з економікою, культурою та побутом сусідніх слов'янськихдержав: Росії, Білорусі, України, які раніше були республіками однієї держави –Радянського Союзу. Символом віковічної дружби і братерства слов'янських народівє величний Монумент Дружби на кордоні земель трьох держав: України, Росії, Білорусі.Тут щороку урочисто відзначається День молоді. Це свято перетворилось на міжнароднийфестиваль.
V. відновлення системи дитячо — молодіжноготуризму в межах району, включаючи тематичні екскурсії, походи вихідного дня, спортивно- туристичні маршрути. Підтримка Всеукраїнських і регіональних програм популяризаціїспорту для всіх, відновлення системи аматорськах змагань із сучасних неолімпійськихвидів спорту, популярних у молодіжному середовищі. На Городнянщині вже є й надалібуде активно розвиватися так званий в’їзний туризм. Так, туристичні організаціїближнього зарубіжжя — Білорусі та Росії вже возять туристичні групи територієюГороднянського району на Україну. Тільки відсутність у Городні відповідної інфраструктурив якійсь мірі стримує розвиток цього напрямку туристичного бізнесу.
Екологічний стан.
Окремою проблемоюпостає забрудненість всіх прилеглих до міста зелених зон Аж моторошно споглядатизвалища у Хрипівському лісі, на узбіччі лісової дороги від лікарні до газового господарстватощо Куточки, які могли б бути райськими за своєю красою, ідеальним місцем відпочинкудля міських дітей, перетворили у звалища будівельних відходів та обпиляних гілоквід садових дерев. Так. машина комунального господарства, яка вивозить сміття, розрахованалише на побутові відходи. Але ж можна окремо найняти транспорт і вивезти будматеріали,гілки тощо у призначені для цього місця, а не створювати довкола себе екологічнийжах? Це обійдеться не дорожче, ніж вивозити власноруч причепом сміття у приміськулісову зону.
Постійне сміттєзвалище„прописалось” по вулиці Калініна поблизу будинку івалідів. Можливо, причиною цьогостала відсутність рейсів машини, яка вивозить сміття.
ВИСНОВКИ
Городнянщина безперечно древнє поселення. Назва цього району в літописах згадуєтьсяу 1552 році. Це край з багатою історією, традиціями та мальовничою природою.
Саме в Городянському районі в селі Автуничі археологи знайшли колодязь десятогостоліття, там же поселення древніх слов’ян Х століття. Це звичайно унікальні знахідки.
Михайлівська церква споруджена в селі Великий Лист вен у 1742 році. Має оригінальнийзадум і такій церкві не має аналогів на Лівобережній Україні.
У мальовничому селі Вихвостів стоїть „Народний музей повісті М. Коцюбинського„Фата-моргана”. Потрібно ще сказати, що музей „Фата-моргана” знаходиться там, девідбувалися власне події повісті, а це дає можливість для асоціацій та зіставлень.
В Городні народився відомий український радянський хірург, Микола МаркіяновичВолкович, який один із перших в Україні опанував методику проведення найскладнішиххірургічних операцій.
Все ж таки Городня місто більш історичне. Але і присутні в ньому деякі видитуризму. Один з основних видів це неорганізований зелений туризм. В майбутньомупланується розвивання культурно-пізнавального туризму.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. “Новини Городнянщини”, 25 вересня 2004року О.Седень.
2. „Географія рідного краю. Городнянщина”,2001 рік К. М. Авдієнко.
3. „Новини Городнянщини”, 15 жовтня 2008року О. Седень.
4. „Сільські вісті”, 28 листопада 1996року. Вода з колодязя десятого століття В. Івченко.
5.„Деснянська правда”, 22 вересня 1998року. Навколо колодязя древніх сіверян М. Єрмоленко.
6. „Восточноевропейский археологическийжурнал”, 1 ноябрь-декабрь 1999. Інститут археології НАН України. Лабораторія аналитическихисследований НИИПОИ МКИ Украины.
7. „Сільські новини”, 23 квітня 1970 року.Пам’ятник В. І. Леніну М. Рахліна.
8. „Новини Городнянщини”, 25 листопада2001 року. Голгофа святої обителі О. Седень.
9. „Деснянська правда”, 27 червня 1989року. Післямова до повісті-музей О. Олійник.
10. „Сільські новини”, 3 вересня 1985року. В глибину століть Л. Якубенко.
11. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник/ За редакцією А. В. Кудрицького. – Київ, 1990.
Додаток А
/>
Рис.2 Храм Св. Трійці
/>
Рис.1 Гармати
Додаток Б
/>
Рис.2 р. Чибриж
/>
Рис.1 Монумент дружбинародів
/>
Рис.3 р. Снов
/>
Рис.4 о. Черемошне
Додаток В
/>
/>
Рис.1 Михайлівськацерква
/>
Рис.2 Свято-Миколаївськацерква
/>
Рис.3 Навколо колодязядревніх сіверян
Додаток Г
/>
Рис.1 Музей «Фата-моргана»
/>
Рис.2 Завод «Агат»