Тюремнеув'язнення в епоху глобалізації
ШтатКаліфорнія, – як підкреслював відомий соціолог Бурдьє, – названий деякимиєвропейськими дослідниками як справжній рай з погляду волі, витрачає набудівництво й утримування в'язниць суму, що набагато перевершує його видатки навсі вищі навчальні заклади разом узяті. Тюремне ув'язнення – сама радикальнаформа просторового обмеження, крім того, воно, зважаючи на все, є предметомвеликої заклопотаності й перебуває в центрі уваги управлінських структур, сформованихполітичною елітою, що стоїть на передньому краї нинішнього процесу «стискупростору / часу».
Просторовіобмеження, ізоляція різного ступеня строгості й жорстокості за всіх часів булиголовним методом, що застосовувався стосовно категорій населення, що непіддається асиміляції, контролю, і взагалі потенційно неблагонадійним. Рабівселили окремо. Це ж ставилося й до прокажених, божевільних, представників«далеких» етнічних і релігійних груп. Якщо їм і дозволялося залишати спеціальновідведені місця, то вони зобов'язані були носити символи своєї просторовоїприналежності, щоб кожний міг бачити: вони – з іншого простору. Просторовевідокремлення, що веде до насильницької ізоляції, протягом багатьох сторічявляло собою майже підсвідому, інстинктивну реакцію на будь-які відмінності,особливо відмінності тих, чиє включення в систему звичних соціальних відносинбуло неможливо або небажано. Глибинний зміст просторового відокремленняукладається в забороні або недопущенні контактів з іншими, а значить – насильницькомувідчуженні.
Відчуження– головна функція просторового відокремлення. Відчуження приведе до обмеження,знебарвлення й звуження «образа інших»: індивідуальні якості й обставини, якіпри щоденному контакті стають яркою й зримого тридцятимільйонного накопиченогодосвіду, рідко виходять на перший план, якщо ці контакти зведені до мінімумуабо взагалі заборонене, тоді особисте знайомство заміняється типізацією, аюридичні категорії, що обмежують розмаїтість, зводять нанівець унікальністьконкретних людей і випадків.
Яквідзначає Нільс Крісті, якщо в повсякденному житті переважає особистезнайомство, то заклопотаність одержанням компенсації за заподіяний збитокпревалює над прагненням до відплати й покарання винного. Який би гнів невикликав у нас цей винний, ми не станемо застосовувати до нього категоріїкарного законодавства (і навіть розглядати цей конкретний випадок з поглядуспоконвічно безособових категорій злочину й покарання, що підпадають під статтізакону), «тому що ми занадто добре його знаємо… Для цієї сукупності знаньюридичні категорії представляються занадто вузькими». Сьогодні, однак, миживемо серед людей, яких ми не знаємо й більшість із яких навряд чи коли-небудьбудимо знати. Було б неприродним прибігати до сухої букви закону, якщо дія, щовикликала наше збурювання, розглядається саме по собі, а не як дія «певноготипу». «Але це далеко не завжди відбувається, якщо мова йде про незнайомогохлопця, що тільки що оселився в будинку навпроти». Тому немає нічого дивного втім, зауважує Крісті (хоча назвати це явище неминучим теж не можна), що всучасному суспільстві простежується чітка тенденція «уважати злочинними… усебільше й більше дій, які представляються нам небажаними або просто сумнівними»і «карати тюремним ув'язненням все більша кількість подібних злочинів».
Можнасказати, що тенденція до обмеження розмаїтості тлумачень за допомогою юридичнихкатегорій і, що випливає із цього просторова сегрегація розходжень найчастішеперетворюється в необхідність або, принаймні, набирає чинність, коли в сучаснихумовах реальна щільність населення набагато перевершує його «моральнущільність», явно переростаючи межі здатності людини до підтримки близькихконтактів і масштаб системи міжособистісних відносин. Але можна підійти доцього явища з іншого кінця й зробити висновок про те, що просторовий поділ, щопідсилює подібне обмеження, саме по собі є важливими коштами продовження йфіксації взаємного відчуження, в умовах якого обмежувальні дії, як іобмежувальний вплив карного законодавства, перетворюються в необхідність.«Інші» – яких насильно поставили в умови «сторонності», охоронюваної йзаохочується ретельним дотриманням просторових границь, і яких тримають навідстані, забороняючи їм як рідкі, так і регулярні контакти – при цьому існуютьв образі «незнайомців», повністю позбавлених індивідуальні, особистоїунікальності – але ж тільки вона здатна запобігти формуванню стереотипів, тимсамим переважуючи й зм'якшуючи обмежувальну дію законодавства, у тому числікарного.
Далеким(поки) ідеалом тут є повна ізоляція, що дозволяє перетворити «іншого» у простийприклад караючої чинності закону. Втім, до цього ідеалу вже наближаютьсяамериканські ультрасучасні в'язниці, начебто в'язниці «Пелікан Бей» уКаліфорнії, штаті, де – по короткому визначенню Нільса Крісті – «перевагавіддається росту й активності». Відповідно до захопленого опису в «Лос-АнджелесТаймс» від 1 травня 1990 р., в'язниця «Пелікан Бей» «повністюавтоматизований і задумана таким чином, щоб ув'язнені практично не малиособистого контакту з охоронцями або іншими ув’язненими». Більшу частину часуув'язнені проводять в «камерах без вікон, побудованих з міцних залізобетоннихблоків… Вони не працюють у тюремних майстернях; у них немає можливостізайматися фізкультурою; вони не спілкуються з іншими ув’язненими». Навітьохоронці «замкнені в засклених оглядових будках і спілкуються з ув'язненимичерез систему репродукторів», так що останні бачать їх рідко, а те й не бачатьвзагалі. Єдиним завданням охоронців залишається стежити за тим, щоб ув’язненібули увесь час замкнені в камерах – щоб вони нікого не бачили і їх ніхто небачив, щоб вони ні з ким не спілкувалися. Якби ув'язненим не дозволяли їсти,такі камери було б важко відрізнити від трун.
Наперший погляд проект «Пелікан Бей» представляється модернізованим,ультрасучасним, варіантом «Паноптикона», ідеальним втіленням мрії Бентама прототальний контроль за допомогою тотального спостереження. Однак, якщопридивитися, стає ясним, що перше враження було поверхневим.
Контроль«паноптиконного типу» виконував важливу функцію; подібні установи замишлялися впершу чергу як виправні дома. Ціль виправлення укладалася нібито в тім, щобзмусити ув'язнених зійти зі шляху до морального падіння, на який ті вступили повласній волі або виявилися не зі своєї вини; виробити в них звички, щодозволяють повернутися в обійми «нормального суспільства»; зупинити їх«моральне розкладання», побороти в них лінь, недотепність, неповагу абобайдужість до суспільних норм – всі недоліки, у сукупності ув’язнені здатності,що позбавляють, до «нормального життя». Те були часи трудової етики – колипраця, старанна й постійна праця, розглядалася одночасно як рецепт бажаноїбогові, доброчесного життя й основне правило громадського порядку. Але в ці жчаси число селян і ремісників, не здатних звести кінці з кінцями, нестримноросло, а машини, що позбавили їх коштів до існування, простоювали в марномуочікуванні, що ними займуться покірні й слухняні руки. Так що на практиці ідеявиправлення зводилася до того, щоб змусити ув'язнених трудитися – робитикорисну, прибуткову роботу. В образі «Паноптикона» Бентам узагальнив досвідрозрізнених, але повсюдних спроб вирішити реальне, зухвале роздратування йтривогу проблеми, з якими зштовхнулися в епоху нового часу піонериіндустріального виробництва з його рутинним, монотонним, механічним ритмом.
Умомент розробки проекту «Паноптикона» багато хто розглядали недостатню«ретельність» працівників як головна перешкода на шляху соціального прогресу.Перші підприємці скаржилися на небажання майбутніх робітників «капітулювати»,сприйняти ритм заводської праці; у тих умовах зміст «виправлення» укладався втім, щоб перебороти цей опір і одночасно додати «капітуляції» більше пристойнийхарактер.
Підіб'ємопідсумок: при всіх інших безпосередніх завданнях, установи для ізоляції людей«паноптиконного типу» були в першу чергу фабриками по виробництвудисциплінованої робочої сили. Найчастіше вони до того ж дозволяли негайновирішити це головне завдання – ув'язнених відразу ж змушували трудитися,особливо виконувати роботу, до якої «вільні трудівники» найменше прагнули йнавряд чи сталі б робити по власній волі, яке б винагорода їм за це не обіцяли.Що б не говорилося про їхніх довгострокових цілях, більшість інститутів«паноптиконного типу» були робітними будинками.
Ті,хто замишляв і створював виправний будинок, заснований в Амстердамі на початкуXVII сторіччя, мали намір «вирощувати» там «здорових людей, помірних у їжі,звичних до праці, що прагнуть одержати гарну роботу», здатних «міцно стояти наногах» і «богобоязливих». Був складений довгий перелік видів ручної праці, якиммайбутнім ув'язненим випливало займатися, щоб у них виробилися подібні якості:наприклад, шевська справа, виготовлення записних книжок, рукавичок і сумок,облямівки для облямівки комірів і плащів, фланелевих і вовняних тканин, ллянихскатертин і гобеленів, в'язання, різьблення по дереву, склодувне ремесло,плетиво кошиків і т. д. На практиці ж виробнича діяльність у цьомубудинку, після декількох боязких спроб додержуватися первісного плану, звеласядо обробки бразильської деревини, що спочатку планувався винятково як методпокарання – надзвичайно примітивної й виснажливої роботи, за якої навряд чихтось би узявся добровільно, якби не режим примусової праці, що існував увиправному будинку.
Питанняпро те, чи вдалося взагалі виправним будинкам у їхніх численних варіаціяхвиконати заявлене завдання «реабілітації», «морального виправлення»,«повернення ув'язненим здатності жити в суспільстві» із самого початку викликавбільші суперечки й донині залишається неясним. Серед дослідників переважаєдумка, що при самих благих намірах існуючі в цих установах умови ізоляції йсистема ретельного спостереження тільки перешкоджали «реабілітації». Приписаннятрудової етики погано сполучаються із примусовим режимом в'язниці, яке б назвавона не носила.
Видатнийнорвезький фахівець із соціології права Томас Матисен висловлює глибокообміркованими, аргументованими й підкріплене серйозними дослідженнями думка проте, що «протягом всієї своєї історії на практиці в'язниця ніколи незабезпечувала реабілітації», «висновок ніколи не приводив до «повернення людейу суспільство». Замість цього вона отюремнювало ув'язнених (термін належитьДональду Клеммеру) – тобто заохочувала або змушувала їх засвоювати й сприйматизвички й звичаї, типові для пенітенціарного середовища, і тільки для неї; томущо різко відрізняється від поведінкових моделей, формованих культурниминормами, що існують у світі за тюремними стінами.» Це було прямою протилежністюреабілітації» і головною перешкодою на «шляху назад у суспільство».
Проблема,однак, укладається в тім, що, на відміну від епохи, коли під оплески освіченоїпубліки в Амстердамі відкрився виправний будинок, сьогодні питання«реабілітації» не стільки дискусійний, скільки неактуальний. Багато кримінологівще якийсь час, імовірно, будуть «ламати списа» через старі, але як і ранішеневирішених питань ідеології карного покарання. У мисленні сучасних практиківпенітенціарної системи найважливіша зміна укладається саме у відсутності щирихабо лицемірних «декларацій про реабілітаційні наміри».
Зусилля,спрямовані на те, щоб повернути ув'язнених до праці, можуть увінчатися або неувінчатися успіхом, але вони мають сенс лише тоді, коли робота їх чекає, іімпульс подібним до зусиль надає той факт, що ця робота чекає їх з нетерпінням.Сьогодні перша умова представляється не занадто реальним, а друге – попростувідсутній. Капітал, ніколи готовий задіяти трудові ресурси в усі зростаючихмасштабах, сьогодні нервово реагує на звістки про скорочення безробіття; через своїхбіржових «уповноважених» він «винагороджує» компанії, що скорочують персонал іробітники місця. У таких умовах висновок – уже не «школа праці» і не змушений,примусовий метод збільшення числа зайнятих у виробництві, коли звичайний ікращий «добровільний» шлях не спрацьовує; нині – це спосіб втягнути в«промислову орбіту» самі непоступливі й буйні категорії «безхазяйних людей». Усучасному світі це скоріше альтернатива зайнятості, спосіб позбутися абонейтралізувати значну частину населення, нікому не потрібну в ролі виробників,а роботи, до якої їх можна було б «повернути», просто немає.
Сьогодніна порядку денному стоїть питання про викорінювання звички до постійної,щоденної, рівномірної й регулярної праці. Що ще може означати гасло про«гнучкість робочої сили»? Стратегія, що рекомендується, укладається в тім, щобзмусити трудівника забути, а не засвоїти ті уроки, які в старі добрі часиіндустріального «сучасного суспільства» викладала йому трудова етика. Трудовіресурси здатні придбати справжню «гнучкість» лише за умови, що сьогоднішні йзавтрашні працівники втратять виховану в них звичку до роботи день у день,позмінно, на тому самому робітнику місці й у суспільстві тих самих товаришів послужбі; якщо в них не виникне звичка до конкретного місця роботи, і, ужезвичайно, тільки за умови, якщо вони не захочуть (або їм не дозволять) виробитипрофесійне відношення до роботи, виконуваної в цей момент, і відмовляться віднездорового прагнення фантазувати про «власницькі» правах і обов'язках на своюроботу.
Нащорічному засіданні, що проходило в 1997 р. у Гонконгу, керівництвоМіжнародного валютного фонду й Всесвітнього банку покритикувало проведену уФранції й Німеччині політикові, покликану повернути до роботи якнайбільшелюдей. Вони розглядали ці зусилля як перешкода «гнучкості ринку праці». Щобдомогтися останньої, відзначили вони, необхідно переглянути «занадтодоброзичливі» закони про захист робочих місць і зарплати, усунути всі«перекручування», що коштують на шляху «чистої» конкурентоспроможності, і зломитиопір трудящих скасуванню завойованих ними «привілеїв» – тобто всього, щозв'язано зі стабільною зайнятістю й захистом їхніх робочих місць і доходів.Інакше кажучи, необхідно створити нові умови, які сприяють формуванню звичок іпоглядів, діаметрально протилежних тим, що пропонувала трудова етика йзабезпечували інститути «паноптиконного типу», покликані втілити ці етичніпринципи в життя. Трудящі повинні «розучитися» – забути вироблену в нихвідданість праці й придбаній емоційній прихильності до місця роботи, особистузацікавленість у процвітанні.
Уцьому контексті ідея про те, що в'язниця «Пелікан Бей» – це спадкоємець робітнихбудинків початкового періоду індустріалізації, досвід, амбіції й невирішеніпроблеми якого відбилися в проекті «паноптикона», виглядає куди меншпереконливої. За бетонними стінами в'язниці «Пелікан Бей» не ведеться ніякоїпродуктивної праці. Не передбачене й професійне навчання: у проекті в'язниціпросто відсутні приміщення для таких занять. Для ув'язнених «Пелікан Бей» – цевзагалі не школа, навіть не школа чисто формальної дисципліни. Весь зміст«Паноптикона», головна мета постійного спостереження укладалася в тім, щобув'язнений робив певні рухи, додержувався певного порядку, робив певні речі.Але те, чим ув’язнені «Пелікан Бей» займаються у своїх одиночних камерах,нікого не хвилює. Головне, що вони просто перебувають у камерах. В'язниця«Пелікан Бей» розроблялася не як фабрика по виробленню дисципліни або вихованнядисциплінованої робочої сили. Вона замишлялася як фабрика ізоляції, фабрика по«виробництву» людей, що звикли до стану ізоляції. Клеймом відкинутості в епохупросторово-тимчасового стиску є нерухомість. Саме технологія позбавлення руху ув'язниці «Пелікан Бей» доводить майже до досконалості.
Якщоконцтабори служили лабораторіями тоталітарного суспільства, де вивчалося, доякого ступеня можна підкоряти й закріпачувати людей, а робітні будинку«паноптиконного типу» служили лабораторіями індустріального суспільства, депроводилися експерименти, до якого ступеня можна довести рутинність дій людини,то в'язниця «Пелікан Бей» – це лабораторія «глобального» (або «планетарного»,по визначенню Альберто Мелуччи) суспільства, де випробовуються технології йдосліджуються межі просторового обмеження «відбракованих елементів» і «відходів»процесу глобалізації.
Крімпитання про реабілітаційні функції, у своїй книзі «В'язниця під судом» ТомасМатисен ретельно досліджує й інші розповсюджені затвердження, покликанівиправдати тюремне ув'язнення як метод рішення гострих і пагубних соціальнихпроблем. Він розглядає теорії про превентивну роль в'язниць (як загалом, так ів індивідуальному змісті), про позбавлення злочинця можливості вчинити злочин,про їхній застрашливий ефект, про просту відплату й знаходить, що всі вони безвинятку логічно небездоганні й не підтверджуються емпірично. Таким чином, насьогоднішній день не існує ніяких даних, не говорячи вже про обґрунтованідокази, що підтверджують той факт, що тюремна система дійсно здатна відіграватироль, приписувану їй у теорії, або що її спроби грати цю роль приводять хоч доскільки-небудь успішних результатів – тоді як конкретні міри, що рекомендуютьсяабо передбачаються подібними теоріями, не здатні пройти найпростіший тест насправедливість, етичну обґрунтованість і доцільність. (Наприклад: «на якихморальних підставах можна карати когось, і можливо жорстоко карати, зарадитого, щоб інші не робили подібних же дій?» З погляду етики це питання тривожитьще сильніше через те, що «більшість із тих, кого ми караємо, – це бідні йпринижені люди, яким потрібно скоріше допомагати, чим карати»).
Числоув’язнених або тих, хто чекає на вирок до тюремного ув'язнення швидко росте увсіх країнах. Майже повсюдно будуються всі нові в'язниці. Державні видатки на«чинності правопорядку», насамперед на поліцію й тюремну систему, збільшуютьсяпо усьому світі. А головне, у відсотковому відношенні до всього населення числолюдей, що вступили в прямий конфлікт із законом і підметів тюремному ув'язненнюросте такими темпами, що мова йде вже не просто про кількісні зміни, а про«надзвичайно зросле значення інституціонального рішення як елемента політики вобласті боротьби зі злочинністю» і навіть про те, що багато урядів, при широкійпідтримці суспільної думки, діють виходячи з тези про «зрослу необхідністьдисциплінарних мір у відношенні значних сегментів і груп населення».
Інакшекажучи, широке застосування тюремного ув'язнення як міра покарання говорить проте, що нові численні верстви населення визнані погрозою для суспільства, інасильницьке виключення цих людей зі сфери соціальних відносин шляхом висновкуу в'язницю розглядається як ефективний метод нейтралізації погрози абозаспокоєння громадськості, стривоженою цією погрозою.
Увідсотковому відношенні до всього населення кількість людей, що відбуваютьтюремні строки, у різних країнах по-різному: тут проявляється своєрідністькультурних традицій, історично сформованої теорії й практики карногопереслідування, – але швидкий ріст цієї цифри, зважаючи на все, є загальнимявищем для «найбільш розвинених» країн миру. Згідно останнім даним, ретельнозібраним Нільсом Крісті, з більшим відривом лідирують Сполучені Штати (хоча доїхнього рекордного показника швидко наближається Російська Федерація): у цілому2% населення США перебувають під контролем пенітенціарної системи. Темпи ростутакож вражають. В 1979 р. у США кількість ув'язнених на кожні 100000населення становило 230 чоловік, а на 1 січня 1997 р. – уже 649 чоловік. Унаш час цей відсоток набагато вище: так, у вашингтонському районі Анакостия, депроживає більша частина найбіднішого населення міста, половина чоловіків у віцівід 16 до 35 років у даний момент або очікують суду, або сидять у в'язниці, абозвільнені умовно). Поки жодна інша країна по цьому показнику не може зрівнятисязі Сполученими Штатами, але прискорення темпів росту кількості людей, щовідбувають тюремне ув'язнення, спостерігається майже повсюдно. Навіть уНорвегії, де вкрай неохоче прибігають до тюремного ув'язнення, ця цифра, щостановила на початку 1960‑х рр. менш 40 чоловік на 100000 жителів,сьогодні збільшилася до 64 чоловік. У Голландії за той же період відсотокув'язнених збільшився з 30 до 86 чоловік на 100000 жителів, в Англії й Уельсісьогодні він досягає 114 ув'язнених на 100000 населення, внаслідок чого вкраїні «необхідно щотижня вводити в експлуатацію нову в'язницю, щоб упоратися знескінченним потоком засуджених».
Оскількиріст кількості ув'язнених не обмежується якоюсь окремою групою країн, а єпрактично загальним явищем, було б, імовірно, неправильно – а те й простобезглуздо – пояснювати його політикою тієї або іншої держави або ідеологією йпрактикою тієї або іншої політичної партії (хоча настільки ж невірно було б ізаперечувати певний вплив подібної політики на прискорення або вповільненняросту в цій сфері). До того ж ми не маємо даних про те, що питання про в'язницюяк головному інструменті рішення прикрих і тривожних проблем грав де-небудьсерйозну роль у передвиборних баталіях. Конкуруючі чинності, навіть якщо поінших актуальних питаннях їхньої позиції діаметрально розходяться, у даномупитанні демонструють повну єдність. Єдине, про що вони привселюдно проявляютьзаклопотаність, – це прагнення переконати виборців, що саме вони будутьдомагатися ще сильніше, чим їхні політичні супротивники, щоб злочинці «сиділи ув'язниці». Таким чином, напрошується висновок, що причини обговорюваного ростумають надпартійний і наддержавний характер – глобальний, а не локальний (будьте в територіальних або культурних відносинах). Найімовірніше, ці причини самимбезпосереднім образом пов'язані із широким спектром перетворень, об'єднаних підзагальною назвою «глобалізація».
Література
1. Левонтин Р.Людська індивідуальність: спадковість і середовище. – К., 2004.
2. Ісаєв В.Д. Людинав просторі цивілізації й культури. – К, 2003.
3. Давидович В.,Аболина Р.Я. Хто ти, людство? Теоретичний портрет. – К., 1998
4. Бергсон А. Дваджерела моралі й релігії. – К., 1994.