Соціологія освіти

/>Зміст
Вступ
1. Теоретичніпідвалини соціологічного аналізу освіти
2. Історія розвиткусоціології освіти
3. Предметна сферасоціології освіти
Висновки
Список використанихджерел

Вступ
Розглядаючи освіту як соціокультурний елемент, як частину культуривідповідного суспільства, як результат соціокультурної взаємодії людей, щопроявляється у формі пізнання і його кінцевих результатів (знань, досвіду,вмінь і навичок), соціологія визначає функції освіти.
Культурна функція забезпечуєпередання від покоління до покоління культурної спадщини, відтворення тарозвиток культури.
Професійно-економічна функціявизначає характер взаємозв'язку освіти з розвитком продуктивних силсуспільства, знаходить свій вияв:
— формувати професіональної структури суспільства;
— підготовці людей до праці;
— відповідному розміщенні працівників у різним сферах економічного життя.
Соціальна функція міститьможливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальноїмобільності, рольових та статусних переміщень. Чим більш демократичним і відкритимє суспільство, тим в більшій мірі освіта «працює» як ''ефективнийсоціальний ліфт". Вона дозволяє людині з нижчих страт в ієрархічнійструктурі суспільства досягти висоти соціального статусу, розширити набір своїхсоціальних ролей.
Виховна функція втручаєтьсяу процес гармонізації та вдосконалення людяних якостей, формування громадянина,стимулює саморефлексію глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистихпотенцій. Основна функція освіти передавати цінності конкретної культури.
Функція соціального захисту поширює потенційні соціальні можливостілюдини у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.
Гуманістична функція освітипокликана забезпечити формування системи якості, які дозволять людинівиконувати функції носія культури, духовності, творчо налаштованого суб'єктасуспільних відносин.
Урбаністична функціярозкриває вплив освіти на міграційні процеси (найбільше вона проявляється удіяльності вищої школи).
Демографічна функціяпідкреслює вагомість культурно-освітніх факторів у демографічних процесах удержаві (склад населення, тривалість життя, шлюбність, народжуваність тощо).
Функція історичного спадкоємництва та наслідування соціального досвідувідтворює характер відносин із зовнішнім світом та відбиває різноманіття соціально-рольовоїструктури суспільства.
Соціалізаційна функціязабезпечує засвоєння широкого кола цінностей, соціальних ролей і очікувань, наоснові яких складаються повсякденне життя людей.
Функція соціального контролю проявляється у тому, що, перебуваючи унавчальних закладах по декілька годин на день учні та студенти одержують знанняна основі стандартизованих підручників, виконують внутрішній розпорядокзакладу, вимоги адміністрації та наставників, засвоюють звички і переконання,що пропагуються освітньою установою. Отже, освіта, тим самим, сприяє підтримцістабільності суспільства.
З'ясуванню соціальної сутності системи освіти сприяє не лише знання їїосновних функцій, але й чітка уява про основні завдання, принципи, структуру тавзаємозв'язок системи освіти з іншими сферами суспільного життя [9, с. 96].
/>1. Теоретичніпідвалини соціологічного аналізу освіти
Вважаємо, що необхідною передумовою плідного соціологічного дослідженняпроблем освіти є констатація такої обставини: людством вистраждана ідея пропримат (визначальну роль) соціально-культурної сфери в суспільному житті, проте, що в сучасному соціумі саме ефективна діяльність її соціальних інститутів,передусім освіти (чи навіть ширше — просвіти) та науки, має ключове значення,вчинює вирішальний вплив на сьогоднішнє функціонування та перспективи розвиткусуспільства.
Проте у нашій країні цей факт, доведений багаторічним світовим досвідом,дослідженнями та практикою суспільного життя, у кращому випадку лише визнаєтьсяна словах, а на ділі — в Україні підтримка галузей соціально-культурної сферибула й залишається другорядним елементом державної політики. Під це нерідкопідводиться економічне «обґрунтування»: мовляв, головне — забезпечитирозвиток матеріального виробництва, що автоматично дозволить вирішити проблемитак званої «невиробничої сфери».
Насправді ж основою економічного (що вже казати про «гуманітарні»аспекти) прогресу сучасного суспільства виступає випереджаючий розвиток його духовнихпродуктивних сил, таких галузей діяльності як наука, освіта, культура.Надзвичайно шкідливим є стереотип, згідно з яким освіту, науку, культуру,охорону здоров'я тощо вважають «невиробничою сферою».
Такий підхід викривляє їхню народногосподарську роль, править затеоретичне обґрунтування сумнозвісного «залишкового принципу»виділення коштів цим галузям. Звернення до світового досвіду та сучаснихнаукових уявлень переконує, що працівники сфери послуг, нематеріальноговиробництва — педагоги, вчені, діячі культури, лікарі та інші, зайнятіпродуктивною працею, роблять величезний внесок у створення національногопродукту і доходу. Цю обставину треба належним чином відобразити у вітчизнянихзаконодавчо-нормативних документах, які стосуються господарської діяльності,водночас адекватно змінюючи системи обліку та фінансування [7, с. 106].
Необхідно вкоренити (сьогодні мова може йти лише про формальне існування,яке супроводжується нерозумінням сутності та неприйняттям, відторгненням явища)у вітчизняному праві, у практиці господарювання та державного управління поняттянекомерційної (неприбуткової) організації. Ця категорія акцентує увагу наособливому режимі діяльності й оподаткування подібних організацій, на тійобставині, що основною метою організації не є отримання прибутку, тобтоодержуваний прибуток не може розподілятися між засновниками (власниками) і маєспрямовуватися лише на цілі надання профільних послуг і розвиток організації.
Поширення в Україні притаманного передовим країнам сприйняття некомерційнихорганізацій, створення для них сприятливого господарського та податковогоклімату дасть імпульс розвиткові духовного виробництва: адже переважнабільшість видів діяльності в галузях освіти, культури, фундаментальної науки засвоєю економічною природою є неприбутковою, і відповідне трактування відкриєдля них нові простори.
Іншою теоретичною передумовою соціологічного дослідження освіти виступає інституціональнийпідхід. На нашу думку, обов'язковими щаблями аналізу соціального інститутувиступають визначення його меж та основоположних функцій, характеристикавідповідної сукупності соціальних статусів, ролей і норм поведінки, первинних івторинних груп, інституційного співтовариства (спільноти), комплексуспецифічних організацій, плетива особових та організаційних мереж. Значеннятрактованого подібним чином інституціонального підходу для розв'язаннятеоретичних проблем соціології, зокрема соціології освіти, та практичнихуправлінських завдань важко переоцінити [6, с. 183]./>/> 
2.Історія розвитку соціології освіти
Фундатором соціології освіти вважається один із основоположників сучасноїсоціології Е. Дюркгейм. Він усебічно обґрунтував можливість і необхідністьсоціологічного аналізу проблем навчання і виховання. Дюркгейм виходив із того,що формування людини є соціальним процесом і відбувається в рамках певноїсуспільної організації.
Призначенням соціалізації індивіда він вважав пристосування людини допроживання у певному суспільстві, визнання його ціннісних орієнтацій, правовихі моральних норм, адаптації до існуючого суспільного поділу праці, формдіяльності і функцій. Дюркгейм шукав фундаментальні й вічні механізми взаємодіїосвітньої і власне соціальної систем. На цьому шляху він упритул наблизився допостановки і розв'язання проблеми соціальних функцій освіти, хоч і не зумівповною мірою розкрити їх історично конкретний і плинний характер.
Показовим є шлях, який пройшла соціологія освіти США — країни, десоціологія взагалі мала й має найблагополучніші в світі умови існування тарозвитку. Тут протягом тривалого періоду предметна сфера соціології освітифактично обмежувалася функціонуванням закладів, де процес навчання здійснюєтьсяза допомогою викладання. Виступаючи так би мовити соціологією навчання увузькому сенсі, вона концентрувала увагу «на школі та класній кімнаті»й часто викладалася фахівцями з педагогіки — тобто людьми, які були зацікавленібільшою мірою питаннями технології навчального процесу, ніж соціології якакадемічної дисципліни. Американська освітня соціологія знаходилася під сильнимвпливом домінуючого погляду на місію шкільного навчання. Школи розглядались якосновний культурний інструмент для підготовки добрих громадян, як агентиморальних змін у потенційно хаотичному світі. Прагматична спрямованість цьогопідходу підштовхувала соціологів до спроб допомагати викладачам у розв'язанніповсякденних навчальних проблем. Наприклад, цінності сумлінної праці,акуратності, пунктуальності й поваги до влади розглядались як необхідніорієнтири навчальних планів, і з метою підтримання порядку в класній кімнаті, зметою підготовки учнів для подальшої роботи. Результати часто були надтонепрактичними для педагога-практика та надто ненауковими для соціолога-науковця[8, с. 61].
Починаючи з другої половини 60-х pp. минулогостоліття, соціологія освіти США орієнтується на «більш науковий»підхід, вона перетворилася на більш теоретичну дисципліну, що концентрує увагуна формальних і неформальних структурах та функціональних аспектах навчальнихситуацій. Вона використовує емпіричні дані стосовно різноманітних освітніхситуацій для дослідження: їхньої соціальної структури та функціональнихособливостей; цінностей і норм, що лежать у їхній основі; владних, статусних ікласових зразків; організаційних і бюрократичних структур. Соціологи аналізуютьяк відкрите, так і приховане навчання в межах формальних освітніх інституцій.Також важливим елементом предметної сфери соціології освіти США нині єнеформальне навчання, що має місце в межах не шкіл, а інших інституцій (таких,як сім'я) і різних проявів культурного життя (таких, як функціонування засобівінформації та вулична культура). Крім того, соціологи почали застосовувативеликомасштабні соціально-наукові огляди для дослідження зв'язків між соціальноюстратифікацією та освітніми зразками. Підготовлений під керівництвом визначногоамериканського соціолога Дж. Коулмана огляд «Рівність освітніх можливостей»(1966 р.) є першим прикладом подібної діяльності й символом розширення сферисоціальних та інтелектуальних інтересів соціології освіти взагалі.
У розвиток соціології освіти України протягом 60—90-х pp. минулого століття помітний внесок зробили такі науковці, як В.Андрущенко, А. Андрющенко, В. Арбєніна, В. Астахова, В. Бакіров, І. Гавриленко,М. Головатий, І. Ковальова, Б. Кравченко, В. Луговий, М. Лукашевич, В. Майборода,О. Навроцький, В. Оссовський, Н. Побєда, І. Попова, Л. Сокурянська, Л. Сохань,І. Тарапов, І. Шеремет та ін. Особливо ми хотіли б відзначити вклад до цієїнаукової галузі, здійснений Оленою Олександрівною Якубою — засновницеюхарківської школи соціології. Проте, на нашу думку, зараз вітчизняна соціологіяосвіти нагально потребує перевизначення своєї місії, докорінного переглядуметодології, радикального оновлення підходів до аналізу освітньої сфери. Автім, це повною мірою стосується української соціології взагалі, всіх безвинятку її ланок [2, с. 115].
Американський учений Д. Н'юман слушно зазначає: у соціологічній теоріїпідкреслюється, що освіта, разом із сім'єю, політикою, економікою та релігією,належить до ключових соціальних інститутів сучасного суспільства. Виникненнясоціального інституту освіти обґрунтовується таким чином. Нові членисуспільства повинні бути навченими тому, що означає бути членом цьогосуспільства та як виживати в ньому. У невеликих простих суспільствах головнимінститутом, що відповідає за соціалізацію нових членів до даної культури,виступає сім'я. Однак у міру того, як суспільства стають складнішими, для сім'ївсе важче навчати її членів усьому, що ті мають знати для функціонування вданому суспільстві. Відповідно складніші суспільства сучасного типу маютьрозвивати систему шкіл — початкову, середню, вищу, професійну, яка не лишестворює й поширює знання та інформацію, але й готує індивідів для майбутньої кар'єрита навчає їх займати своє «місце» в суспільстві./>/>3. Предметна сфера соціології освіти
Думки різних дослідників стосовно того, яким колом питань повинназайматися соціологія освіти, не збігаються, а подекуди й суперечать одна одній.На наш погляд, найбільш обґрунтованим і виваженим є трактування предметноїсфери даної галузі, представлене в американській «Енциклопедії соціології»,де соціологія освіти визначається як науковий аналіз формального танеформального навчання в певному суспільстві.
Підкреслюється, що, розглядаючи питання стосовно структури та соціальноїфункції цього навчального процесу, необхідно досліджувати соціальну структуруданого суспільства, його інституції для навчання і різноманітні взаємозв'язкиміж людьми та інституціями, які залучені до процесу. Оскільки суспільстварозглядаються як системи, а їхні формальні та неформальні інституції — якелементи цих систем, те, що відбувається в навчальних закладах, досліджується зметою зрозуміти механізми передачі культури (акультурації) та вкоріненняналежних атитюдів (соціалізації) [3, с. 64].
Дослідні сфери соціології освіти включають співвідношення навчальногопроцесу й відповідного соціального інституту, зв'язки між інститутом освіти йсоціальною структурою і міжособові відносини в освітньому процесі, так само, які зв'язки між, з одного боку, залученими до освітньої діяльності людьми, а зіншого — певними інститутами й соціальною структурою. Ключовими в подібнихдослідженнях виступають соціологічні питання стосовно класової приналежності,статусу, бюрократії та влади.
Розвиваючи це розуміння, український учений С. Войтович слушно зазначає,що в межах даної галузі соціологічної науки існують два взаємопов'язані підходидослідження проблем освіти: внутрішньо- і зовнішньо-інституційний. У ракурсіпершого розглядаються соціальні аспекти діяльності працівників освіти,педагогічних та навчальних колективів, соціальна структура та функціонуванняустанов системи освіти, проблеми управління, взаємини педагогів та учнів,закономірності соціалізації особи в навчальному процесі, соціальний статус ісуспільна роль учителів і викладачів, їхній професійний статус. Другий підхідпередбачає дослідження соціальних проблем взаємодії освіти та інших інституційсуспільства — виробництва, науки, культури, політики тощо, взаємозв'язкунавчально-освітніх та інших суспільних процесів, впливу освіти на суспільнівідносини, поведінку та свідомість індивідів і соціальних груп.
Стаття 53 Конституції України проголошує: «Кожен має право наосвіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечуєдоступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної,вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвитокдошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної,вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державнихстипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобутивищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до законугарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови удержавних і комунальних навчальних закладах або через національні культурнітовариства» [5, с. 128].
Освіта як вид економічної діяльності охоплює нині в Україні не тільки державну і приватнуосвіту, котра надається різними закладами, що належать до традиційної системинавчання, за різними рівнями (дошкільну освіту, загальну середню освіту,професійно-технічну освіту, вищу освіту) та за всіма галузями, у тому числізаочну, а також освітні передачі по радіо і телебаченню. Вона включає й освітудорослих, післядипломну освіту, навчання в аспірантурі та докторантурі,самоосвіту тощо. Причому ми переконані: освітня сфера суспільства працюватимеефективно лише в тому випадку, якщо всі її елементи складатимуть дійсно єдину,цілісну систему освіти.
Вітчизняний соціальний інститут освіти охоплює насамперед постійнідошкільні, загальноосвітні, професійно-технічні та вищі навчальні закладирізних рівнів акредитації, підготовку аспірантів та докторантів.
До загальноосвітніх навчальних закладів належать: школи, ліцеї, гімназії,колегіуми, навчально-виховні комплекси (об'єднання), санаторні школи всіхступенів, а також спеціальні школи (школи-інтернати) та школи соціальноїреабілітації. До складу навчально-виховних комплексів входять школи, дитячісадки. Загальноосвітні навчальні заклади першого ступеня (початкова школа)забезпечують початкову загальну освіту, другого ступеня (основна школа) —неповну загальну середню освіту, третього ступеня (старша школа) — повнузагальну середню освіту.
Професійно-технічні навчальні заклади — навчальні заклади для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній іповній загальній середній освіті. Випускникові професійно-технічногонавчального закладу, який успішно пройшов кваліфікаційну атестацію,присвоюється кваліфікація «кваліфікований робітник» із набутоїпрофесії відповідного розряду (категорії) [1, с. 238].
До вищих навчальних закладів належать: технікуми, училища, коледжі,інститути, консерваторії, академії, університети тощо. Відповідно до статусувищих навчальних закладів, встановлено чотири рівні акредитації: І — технікуми,училища; II — коледжі та інші, прирівняні до них заклади;III і IV — академії, університети, інститути,консерваторії. Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційнимирівнями:
молодший спеціаліст — забезпечують технікуми, училища, інші вищінавчальні заклади І рівня акредитації;
бакалавр — забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади II—IV рівнів акредитації;
спеціаліст, магістр — забезпечують вищі навчальні заклади III і IV рівнів акредитації.
Концентрована характеристика ситуації у вітчизняній освіті міститься вПосланні Президента України до Верховної Ради «Про внутрішнє і зовнішнєстановище України у 2002 році». Насамперед зазначено: за даними ООН (2000 p.), індекс освіти населення України становив 0,92, що трохи перевищуєвідповідний середній індекс країн Східної Європи (0,91) та СНД, але це відчутнонижче, ніж у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР)— 0,97.
Із-поміж поточних кількісних змін заслуговує на увагу те, що в 2001 —2002навчальному році випуск фахівців із вищих навчальних закладів Українизбільшився на 11,3%, порівняно з попереднім роком, і дорівнював 512 тис. осіб.
Залишається дуже гострою проблема недостатнього фінансування діяльностінавчальних закладів. Передусім це стосується заробітної плати педагогічнихпрацівників, яка істотно нижча від середньої заробітної плати працівниківпромисловості. Невідповідність рівня заробітної плати вчителів і прожитковогомінімуму призводить до виникнення кадрової проблеми у навчальних закладах. Так,на початок 2002—2003 навчального року у школах не вистачало понад 8,4 тис. вчителів,насамперед фахівців з іноземних мов, математики, інформатики, української мовиі літератури, історії. Така ситуація змушує залучати до педагогічної роботивчителів-пенсіонерів, кількість яких у педагогічних колективах за останній рікзбільшилася на 6,3%, студентів старших курсів вищих педагогічних навчальнихзакладів [4, с. 94].
Серед чинників, які негативно впливають на навчальний процес, —недостатня забезпеченість сучасними підручниками та наочним приладдям, а такожнизький рівень комп'ютеризації. Так, із 21,4 тис. денних загальноосвітніх шкіллише 10,1 тис. мають сучасні комп'ютери. Забезпеченість засобами навчання вцілому становить 22,9% від нормативних потреб, обладнанням для проведеннялабораторних робіт — 6—9%, що знижує якість навчально-виховного процесу.
Недостатньо використовуються сучасні методи і форми підготовки школярівта студентів. У багатьох випадках якість навчання не відповідає національним таміжнародним стандартам. Формується розрив між набутими знаннями та вимогамивиробництва.
Підготовка фахівців вищої кваліфікації здійснюється без урахуванняперспективних потреб економіки країни. Внаслідок цього значна частинавипускників навчальних закладів не може знайти роботу і вимушена змінюватикваліфікацію (або навіть професію) за допомогою центрів зайнятості.
Зарубіжні спеціалісти не мають ніяких сумнівів стосовно того, що належнийрівень функціонування освітньої системи вимагає виділення на її потреби значнихкоштів. Наприклад, одне з «десяти золотих правил конкурентоспроможнихсуспільств», сформульованих у «Повному довіднику магістра збізнесового адміністрування» провідним фахівцем із питань міжнародноїконкурентоспроможності С. Гареллі, виглядає таким чином: здійснювати у великихобсягах інвестування в освіту, особливо у старший рівень середньої освіти,безперервну освіту дорослих і підвищення кваліфікації робочої сили [6, с. 184].
Нам в Україні треба насамперед поставити з голови на ноги процедурудержавного фінансування освітньої системи. Нині з року в рік освіта, соціально-культурнасфера в цілому фінансується за «залишковим принципом»: спочаткупрогнозується загальний обсяг надходжень державного бюджету, потім визначаєтьсяобсяг видатків на «більш важливі» потреби і, нарешті, залишкирозподіляються між освітою, наукою, культурою та ін. Такий варіант фінансуваннянадалі є неприпустимим. Необхідно раз і назавжди його радикально змінити. Згадаємо,що стаття 61 чинного Закону України «Про освіту», зокрема, проголошує:«Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншомудесяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основнудіяльність». Орієнтуючись на цю величину, розробку державного бюджету слідпочинати з фіксації обсягів фінансування освіти та інших галузей соціально-культурноїсфери, виходячи з принципу максимально повного задоволення їхніх потреб. Азалишок коштів розподіляти між іншими видами видатків. Тільки такий варіантформування державного бюджету дійсно забезпечить пріоритетність розвитку освітита соціально-культурної сфери в цілому, дозволить остаточно подолати загрозливутенденцію зниження частки державних витрат на освіту у валовому внутрішньомупродукті, що спостерігалось у другій половині минулого десятиліття (ці витратиу процентах до ВВП становили у 1995 р. — 5,4%, у 1996 р. — 4,9%, у 1997 р. — 5,4%, у 1998 р. — 4,4%, у 1999 р. — 3,6%, у 2000 р. — 4,1%, у 2001 р. -5,1%,тобто ще не повернулися на рекордний рівень 1995 і 1997 pp., що, втім, як показують розрахунки, є суттєвонижчим від декларованого в Законі «Про освіту») [1, с. 239].
Ще однією передумовою підйому освітньої системи України на якісно новийрівень виступає рішуче вдосконалення механізмів управління навчальними закладами.Що стосується дошкільних, середніх і професійно-технічних закладів, вуправлінні ними слід кардинально підвищити роль батьківського загалу. Назагальних зборах батьків вихованців та учнів цих закладів має укладатися угодаз їх директорами. Батьківський комітет повинен отримати право відстежувати їївиконання та розривати угоду у випадку суттєвих порушень з боку керівництвазакладу. Водночас контрольні функції у сфері управління дошкільними, середнімита професійно-технічними навчальними закладами мають зберегти органи виконавчоївлади та місцевого самоврядування. Такий двосторонній контроль дасть змогузапобігати зловживанням, сьогодні вельми розповсюдженим, з боку директорівзакладів.
Що стосується вищих навчальних закладів, то у всіх без винятку вузах, якдержавних, так і приватних, слід створити громадські попечительські ради. Вониповинні прийняти на себе відповідальність за формулювання та реалізаціюстратегії розвитку вищого навчального закладу, вирішення ключових проблемфінансування його діяльності, наймання ректорів і здійснення контролю за їхроботою. Попечительські ради вузів мають включати передусім авторитетних ізацікавлених представників місцевої громадськості, зокрема колишніх працівниківорганів державного управління та місцевого самоврядування і випускників даногонавчального закладу. Ці ради можуть стати важливою складовою частиноюінфраструктури громадянського суспільства в Україні [9, с. 97].
У контексті реформування системи управління освітою слід різко звузити сферу директивного впливуМіністерства освіти і науки України,зокрема стосовно вищої школи — залишитиза ним головним чином координаційні повноваження. Компетенцію у сферіуправління системою освіти, використання її фінансових ресурсів доцільносуттєво перерозподілити на користь місцевих органів влади та власне освітніхзакладів і громадськості. Скажімо, процес акредитації вузів мають здійснюватигромадські організації: асоціації вищих навчальних закладів і професійні об'єднанняспеціалістів вищої кваліфікації; роль МОН України необхідно обмежити наданнямметодичної підтримки.
Впровадження нового способу фінансування системи освіти у сполученні зудосконаленням механізмів управління дозволить підвищити доконкурентоспроможного рівня заробітну плату працівників освітніх закладів ізбільшити привабливість останніх як місць працевлаштування, що, у свою чергу,сприятиме залученню та утриманню в освітній сфері талановитих педагогів,провідних науковців і перспективної молоді. Це також дасть можливістьпідтримувати на належному рівні матеріально-технічну базу закладів системиосвіти, зокрема реалізувати програму її комплексної інформатизації. Взагалі,дозволимо собі висловити впевненість, що в разі здійснення перелічених заходів,вітчизняна система освіти, соціально-культурна сфера та сукупність галузейнематеріального виробництва в цілому функціонуватимуть значно ефективніше./> 
Висновки
Зарубіжні спеціалісти не мають ніяких сумнівів стосовно того, що належнийрівень функціонування освітньої системи вимагає виділення на її потреби значнихкоштів. Наприклад, одне з «десяти золотих правил конкурентоспроможнихсуспільств», сформульованих у «Повному довіднику магістра збізнесового адміністрування» провідним фахівцем із питань міжнародної конкурентоспроможностіС. Гареллі, виглядає таким чином: здійснювати у великих обсягах інвестування восвіту, особливо у старший рівень середньої освіти, безперервну освіту дорослихі підвищення кваліфікації робочої сили [8, с. 62].
Нам в Україні треба насамперед поставити з голови на ноги процедурудержавного фінансування освітньої системи. Нині з року в рік освіта, соціально-культурнасфера в цілому фінансується за «залишковим принципом»: спочаткупрогнозується загальний обсяг надходжень державного бюджету, потім визначаєтьсяобсяг видатків на «більш важливі» потреби і, нарешті, залишкирозподіляються між освітою, наукою, культурою та ін. Такий варіант фінансуваннянадалі є неприпустимим. Необхідно раз і назавжди його радикально змінити. Згадаємо,що стаття 61 чинного Закону України «Про освіту», зокрема, проголошує:«Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншомудесяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основнудіяльність». Орієнтуючись на цю величину, розробку державного бюджету слідпочинати з фіксації обсягів фінансування освіти та інших галузей соціально-культурноїсфери, виходячи з принципу максимально повного задоволення їхніх потреб. Азалишок коштів розподіляти між іншими видами видатків. Тільки такий варіантформування державного бюджету дійсно забезпечить пріоритетність розвитку освітита соціально-культурної сфери в цілому, дозволить остаточно подолати загрозливутенденцію зниження частки державних витрат на освіту у валовому внутрішньомупродукті, що спостерігалось у другій половині минулого десятиліття (ці витратиу процентах до ВВП становили у 1995 р. — 5,4%, у 1996 р. — 4,9%, у 1997 р. — 5,4%, у 1998 р. — 4,4%, у 1999 р. — 3,6%, у 2000 р. — 4,1%, у 2001 р. — 5,1%,тобто ще не повернулися на рекордний рівень 1995 і 1997 pp., що, втім, як показують розрахунки, є суттєвонижчим від декларованого в Законі «Про освіту») [3, с. 65].
Концентрована характеристика ситуації у вітчизняній освіті міститься вПосланні Президента України до Верховної Ради «Про внутрішнє і зовнішнєстановище України у 2002 році». Насамперед зазначено: за даними ООН (2000 p.), індекс освіти населення України становив 0,92, що трохи перевищуєвідповідний середній індекс країн Східної Європи (0,91) та СНД, але це відчутнонижче, ніж у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР)— 0,97.
Із-поміж поточних кількісних змін заслуговує на увагу те, що в 2001 —2002навчальному році випуск фахівців із вищих навчальних закладів Українизбільшився на 11,3%, порівняно з попереднім роком, і дорівнював 512 тис. осіб.
Залишається дуже гострою проблема недостатнього фінансування діяльностінавчальних закладів. Передусім це стосується заробітної плати педагогічнихпрацівників, яка істотно нижча від середньої заробітної плати працівниківпромисловості. Невідповідність рівня заробітної плати вчителів і прожитковогомінімуму призводить до виникнення кадрової проблеми у навчальних закладах. Так,на початок 2002—2003 навчального року у школах не вистачало понад 8,4 тис. вчителів,насамперед фахівців з іноземних мов, математики, інформатики, української мовиі літератури, історії. Така ситуація змушує залучати до педагогічної роботивчителів-пенсіонерів, кількість яких у педагогічних колективах за останній рікзбільшилася на 6,3%, студентів старших курсів вищих педагогічних навчальнихзакладів.
Серед чинників, які негативно впливають на навчальний процес, —недостатня забезпеченість сучасними підручниками та наочним приладдям, а такожнизький рівень комп'ютеризації. Так, із 21,4 тис. денних загальноосвітніх шкіллише 10,1 тис. мають сучасні комп'ютери. Забезпеченість засобами навчання вцілому становить 22,9% від нормативних потреб, обладнанням для проведеннялабораторних робіт — 6—9%, що знижує якість навчально-виховного процесу [5, с. 131].
Недостатньо використовуються сучасні методи і форми підготовки школярівта студентів. У багатьох випадках якість навчання не відповідає національним таміжнародним стандартам. Формується розрив між набутими знаннями та вимогамивиробництва.
Підготовка фахівців вищої кваліфікації здійснюється без урахуванняперспективних потреб економіки країни. Внаслідок цього значна частинавипускників навчальних закладів не може знайти роботу і вимушена змінюватикваліфікацію (або навіть професію) за допомогою центрів зайнятості.

Список використаних джерел
1.   Волович В. І., Головченко Г. Т. Соціологія. —Х.: Видавничий будинок «Фактор», 2006. — 767 с.
2.   Мартен Д., Мецжер Ж.-Л., П'єр Ф. Метаморфозисвіту: Соціологія глобалізації / Євген Марічев (пер.з фр.). — К.: Видавничийдім «КМ Академія», 2005. — 304 с.
3.   Мочерний С. В., Ларіна Я. С., Фомішин С. В.Світове господарство в умовах глобалізації. — К.: Ніка-Центр, 2006. — 200 с.
4.   Наумова М., Ручка А… Соціокультурніідентичності та практики / НАН України; Інститут соціології. — К.: ІС НАНУ,2002. — 315с.
5.   Піча В. М., Семашко О. М., Черниш Н. Й.,Комарова А. І., Погорілий О. І. Соціологія: Курс лекцій: Навч. посібник — К.:Заповіт, 1996. — 344с.
6.   Сірий Є. В. Соціологія: загальна теорія,історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії. — К.: Атіка, 2004. — 480 с.
7.   Соціологія / І. Д. Єрьоміна. — Суми: Довкілля, 2005. — 284 с.
8.   Степаненко М. Д… Життєва компетентністьособистості: концептуальні засади та соціальні виміри: Дис… канд. філос.наук: 09.00.03 / Харківський національний педагогічний ун-т ім. Г.С.Сковороди.— Х., 2006. — 205с.
9.   Шаповал М. Ю… Загальна соціологія. — 3. вид.— К.: Укр. Центр духовной культуры, 1996. — 368с.