План
Вступ
1. Зародження і розвиток соціологічної думки в Україні
2.Соціологічні дослідження українських вчених веміграції
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Україна багата навидатних людей. Це стосується і такої науки як соціологія. Однак дана наука розвиваласьособливо вдало в період, так званого, українського Відродження. В цей часпрактично зароджується сучасного типу соціологія, яка сьогодні, в певній мірі,відновлює свої сили в Україні.
До специфічнихособливостей розвитку української соціології слід віднести ту обставину, щосоціологічні дослідження радянського періоду поступово втрачають науковузначимість і об’єктивність, тоді як можливість достатньо вільного розвиткусоціологічної думки в еміграції породжує появу великої кількості серйозних соціологічнихпраць, які складають нині класику української соціології. Можна навіть сказати,що саме на початку 20-х рр. за кордоном розпочинається швидкий розвитокукраїнської соціології та виокремлення її деяких дослідницьких напрямів. Нескута жорсткими межами однієї панівної ідеології, соціологічна думкаукраїнських вчених охоплює різноманітні явища суспільного життя як в Україні,так і за її межами.
1. Зародженняі розвиток соціологічної думки в Україні
Історіясоціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично недосліджувалася. Нині у зв'язку з процесами державотворення танаціонально-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюціївітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації якакадемічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем,пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства відпочатків його історії до сьогодення.
Протосоціологічнийперіод їїрозвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до серединиXIX ст. Його історія налічує кілька етапів, що характеризуються певнимиособливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних,соціальних, політичних, ідеологічних факторів:
— протосоціологіяепохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київськадержава, княжа доба, литовсько-польський період — V — кінець XV ст.);
— протосоціологічнезнання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінецьXV — третя чверть XVIII ст.);
— протосоціологіядоби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.). [1]
Витокисоціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX —XIII ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуваннямукраїнської державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднаннясхіднослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру —Києва й Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять працінайдавніших українських мислителів.
Київський князьВолодимир Мономах (правив у 1113—1125 рр.) у «Повчанні дітям» даєнастанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долатиміжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.
Різноманітнимісторико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—ХШ ст.,найпомітніший серед яких «Повість минулих літ», авторство якогоналежить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектрувиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі таполітичної незалежності.
Вихід наісторичну арену Галицько-волинської держави засвідчив «Галицько-волинськийлітопис» — важливе джерело інформації про соціальне життя назахідноукраїнських теренах.
Соціально-економічне,політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням наукраїнських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українськіземлі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшістьгалицько-волинських земель опинилася під польською владою. З півдня дошкулялитатарські напади.
Історична доляукраїнського народу витворила своєрідний соціальний феномен — козацтво —проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво,ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактичноіснувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. Зним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацькихреєстрів, створення війська реєстрових козаків. [2]
У середині XVIст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв СтаніславОріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським(рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська(державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, якіпідкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку таіснування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природнеправо (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві іякі за необхідності можна змінити.
Виникненнядержави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагаєвзаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби «клеїть»їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина — гарантуватикожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, «адженіхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо небуде вчитися», сприяти розбудові нових шкіл. Обов'язки індивіда переддержавою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у русліінтересів держави.
Суспільні поглядиС. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу відсередньовічних концепцій до теорій держави і права XVII— XVIII ст. Щодобагатьох положень він випередив таких мислителів, як: Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж.Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Киє-во-Могилянськоїакадемії, зокрема Феофан Прокопович (1681—1736).
Наприкінці XVI —на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був ІванВишенський (між 1545(50) — після 1620), який у своїх полемічних творахобстоював ідею свободи, рівності, справедливості.
У цей час центросвітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії доКиєво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський,Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовнихлітературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній тасвітській владі.
Істотний внесок урозвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник ГригорійСковорода (1722—1794), який науку про людину вважав найважливішою інайвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень,найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливогожиття, про людину та її щастя.
Особливу цінністьмає його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених новогочасу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєвупотребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, асправжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну рольспорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загальногопринципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.
Безпосереднімсуб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрийсердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, втілюючи веління своєї «внутрішньоїнатури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» єспорідненість із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, своїздібності й виробити адекватний своїй природі спосіб життя. Спорідненість,покликання і є справжнім Богом у людині.
У такомуконтексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тількиодну — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність природногопоходження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, —писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды поих вместимости. Над фонтаном надпись сія: „Неравное всъм равенство“…Меншій сосуд менъе имъет, но тем равен єсть большему, что равно єсть полный».З цих позицій критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світушляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади.Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.
Великого значенняу пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковороданадавав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звичкиповинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці,яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.
У творчості Г.Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму (філософська течія, що напершому плані розглядає людину та її переживання), які у світовій науці сталирозробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму,конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.
Отже, суспільніконцепції, які постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювалишироке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свогочасу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальнісоціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивченнясуспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочаснійукраїнській протосоціологічній думці домінують загальні закономірностістановлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості,зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальнійпроблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національнунезалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальніінститути. Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження фольклору,етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення ідля соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім «Описвесільних обрядів» Григорія Калиновського, «Землеописания о МалияРоссии» М. Туранського, «Записки о Малороссии» ЯрославаМаркевича, "Історія Малої Росії" Дмитра Бантиш-Каменського, "Історіярусів" невідомого автора засвідчують появу системних українознавчихстудій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.
Подальшийрозвиток та якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається здіяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювалиМикола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, ВолодимирБілозерський, Олександр Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книгабуття українського народу» М. Костомарова, в якій історія Українирозглядається у контексті світового історичного процесу, а соціософськіміркування автора насичені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.[3]
2. Соціологічнідослідження українських вчених в еміграції
До специфічнихособливостей розвитку української соціології слід віднести ту обставину, щосоціологічні дослідження радянського періоду поступово втрачають науковузначимість і об’єктивність, тоді як можливість достатньо вільного розвиткусоціологічної думки в еміграції породжує появу великої кількості серйознихсоціологічних праць, які складають нині класику української соціології. Післяпоразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. багато провіднихукраїнських науковців, особливо суспільствознавців, були змушені емігрувати.Вони опинилися за межами батьківщини, передусім у країнах, близьких до кордонівУкраїни, де і розгорнули працю зі створення українських навчальних танауково-дослідних закладів. У складних умовах перебування на чужині неприпиняються їх студії у площині соціогуманітарних наук, надто соціології.Можна навіть сказати, що саме на початку 20-х рр. за кордоном розпочинаєтьсяшвидкий розвиток української соціології та виокремлення її деяких дослідницькихнапрямів. Не скута жорсткими межами однієї панівної ідеології, соціологічнадумка українських вчених охоплює різноманітні явища суспільного життя як вУкраїні, так і за її межами. Незважаючи на відносну відірваність від дослідженьна батьківщині, українські соціологи дістали можливість ширшого ознайомлення їзнадбанням західної класичної соціологічної спадщини і модерними науковимирозвідками у площині соціології, що стає вагомою підставою входженняукраїнської соціології у світовий науковий процес як його органічної частки.Тому навіть на чужині українські соціологи не почувалися провінційними, гіднорепрезентуючи свої надбання серед доробку зарубіжних учених. [5]
На початку 20-хрр. серед української політичної та наукової еміграції виростає природнебажання і конкретний план організації соціологічних студій і дослідів, включноіз заснуванням спеціальної української інституції за кордоном, у якій бизнайшов вияв широко розвинутий тоді світовий рух соціологічної думки. Відбуваєтьсяце передусім за ініціативою великого історика України та її першого президентаМ. Грешевського, який добре розумів вагу наукового синтезу суспільних наукзагалом і соціології зокрема, будучи переконаним у необхідності науковоговивчення суспільства, його аналізу для підведення наукових підвалин підукраїнську визвольну та державотворчу політику.
М. Грушевськийставить собі за мету організувати Український соціологічний інститут (УСІ) уЖеневі, щоб у такий спосіб відзначити спадковість праці М. Драгоманова та йогоколег у 70-80-х рр. Однак цього осягнути не вдається, і осередком УСІ з 1919 р.стає Відень. Початковий період його діяльності обмежується трьома ділянками:влаштуванням публічних лекцій, організацією бібліотеки і, що найважливіше,видавничою справою. У числі найбільш помітних публікацій УСІ у Відні відзначимотакі: М. Грушевський, «Початки громадянства. Генетична соціологія»(1921), В. Старосольський, «Теорія нації» (1919), М. Шраг, «Державаі соціологічне суспільство» (1923), М. Лозинський, «Галичина в1918-1920 рр.» (1922) та ін.
УСІ у Відні існуєі діє до повернення М. Грушевського та його найближчих співробітників в Україніу березні 1924 р. Українські соціологічні студії в еміграції надалі жваворозвиваються у Чехословаччині, в Празі. Саме "празький період"української соціології можна вважати найбільш плідним в її історії. Вінрозпочинається зібранням кращих сил українських соціологів під егідоюСоціологічного товариства, заснованого у Празі 1 жовтня 1923 р. з ініціативиголови Українського громадського комітету, колишнього міністра земельних справв уряді УНР Микити Шаповала. Після річного організаційного етапу 1 листопада1924 р. у Празі було засновано Український інститут громадознавства (УІГ), якийупродовж восьми років свого існування очолюваний М. Шаповалом розгортає активнунаукову діяльність у галузі соціології. І хоча після смерті свого керівника у1932 р. його активність відчутно знижується, все ж УІГ продовжує діяти у Празіаж до 1945 р. Основними напрямками його діяльності виступають:
· Видрук 6чисел першого і єдиного тоді українського соціологічного часопису «Суспільство»(1925-1927);
· Публікаціїкниг українських соціологів, серед яких слід особливо відзначити наступні: М.Шаповал, «Українська соціологія», «Соціологія українськоговідродження» (1927), «Загальна соціологія» (1929), «СоціологіяУкраїни» (1933), «Соціологія і політика: Підручник соціотехники»(безроку видання) та ін., М. Мандрика, «Соціологія і проблема соціальноговиховання у Сп. Шт. Америки»(1925) та ін.;
· Читаннялекцій і підготовка рефератів з найбільш актуальних проблем української тазарубіжної соціології.
Окремо слідзупинитися на першому українському підручнику з соціології М. Шаповала (1929) «Загальнасоціологія». У ньому автор визначає суспільство як суму всіх відносин міжлюдьми. Інше визначення суспільства включає його опис у складі 4 основних складовихелементів:
· простіскупчення,
· складніскупчення,
· агрегати(комбінація простих і складних скупчень),
громади(спільноти).
Отже, знайомствоіз «Загальною соціологією» М. Шалапова дозволяє побачити певнуцілісну соціологічну концепцію у стилі структурного функціоналізму; вона можеслугувати прикладом синтезу західних соціологічних вчень з українськимсоціологічним матеріалом, особливо коли мова йде про соціологічний аналіз сутоукраїнських соціальних феноменів.
Реальною спробоюорганізації і розповсюдження соціологічної освіти і навичок соціологічнихдосліджень серед української молоді в еміграції виступає відкриття і діяльністьспеціальних кафедр соціології в українських вищих навчальних закладах уЧехословаччині. У 1922 р. засновується Українська господарська академія уПодєбрадах, на економічно-кооперативному відділенні якої створюється кафедрасоціології. Соціологію, а також соціологічну теорію нації викладає О.-І.Бочковський. У вищому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, відкритому у1923 р. у Празі, також засновується кафедра соціології, яку очолює С.Ріпецький,а соціологію або суміжні з нею науки з використанням соціологічного матеріалу викладаютьО.Ейхельман, Л. Білецький, С.Русова. В Українському вільному університеті уПразі кафедрою соціології керує О.Ейхельман, пізніше В.Доманицький; їїспівробітником є також відомий український соціолог і правник проф. В.Старосольський. [4]
Серед найважливішихпраць, які з’являються у цьому «празькому гурті» між двома світовимивійнами, слід назвати: О.-І. Бочковський, «Націологія й націографія якспеціальні дисципліни для наукового досліду нації» (1927), «Національнепробудження, відродження, самоозначення» (1931); В.Доманицький, «Засадиукраїнського рурбанізму» (1940), «Напрямні упромисловленняукраїнського села» (1942); В.Старосольський, «Внутрішня форма слова всоціологічній термінології»(1923); М. Шаповал, «Військо й революція:Соціологічний нарис» (1923), «Місто й село» (1926), «Суспільнабудова» (1936). На жаль, переважна більшість цих првць була вилучена збібліотек та архівів Чехословаччини у 1945 р. з приходом радянської армії таперевезена у спецхрани на території України. Лише тепер з’являється можливістьретельного ознайомлення з класичними творами українських соціологів веміграції, творчого переосмислення їх багатющої теоретичної спадщини.
Після Другоїсвітової війни соціологічні студії і еміграції не велися планово і зосереджено;досі систематичних соціологічних досліджень про українську західну діаспорумайже немає. Зацікавлення українських вчених у діаспорі були більше спрямованіна соціальні процеси в радянській Україні, менше – на придатні для їхбезпосереднього спостереження явища й соціальні факти життя діаспори,переоцінку цінностей громадянського життя, людських взаємин, динамікусоціальних груп, факторів, що впливають на їх еволюцію і нову класифікацію.Відчувається брак для цієї мети систематичного матеріалу, складність урахуванняпри дослідженнях прикмет різних поколінь української еміграції, необхіднімтьскладання двомовних питальників-анкет(бо молодші генерації канадських таамериканських українців практично не володіють українською мовою), небажанняпредставників молодшого покоління нових емігрантів давати відверті відповіді(бо за радянських часів така відвертість могла дорого коштувати).
Разом з тим усередовищі української наукової громади в еміграції зростає розуміннянеобхідності так званого «соціологічного дзеркала», в якому можнабуло б докладніше побачити себе, свій кількісний і якісний образ, стан ірозвиток, тенденції в українській спільноті. Зараз вважається, що об’єктами соціологічних досліджень середукраїнської діаспори могли б бути три основні сфери:
· процесиасиміляції, соціальної мобільності й процеси збереження етнічної (етичної такультурної) ідентичності серед українських емігрантів;
· структураукраїнських інститутцій, груп та громад і їх діяльності;
· типологіяособистостей і способів їх поведінки у західних суспільствах. [4]
Так чи інакше ціпитання та їх окремі аспекти вивчаються у повоєнні роки двома фаховимисоціологами, професорами американських університетів С.Мамчуром таІ.Задорожним, а також канадцями українського походження В.Кисілевським,П.Юзиком, О.Войценко, І.Теслею, М.Марунчаком. Свою соціологічну працю вдавньому публіцистичному стилі продовжують Д.Донцов (проблема традицій таінстинкту боротьби в українців), М.Шлемкевич (роль інтелігенції в українськомусуспільному житті, спроби соціологічного дослідження психічної структуриукраїнського характеру на підставі методів, розроблених західною соціологічноюдумкою, та власних студій), Р.Рахманний (соціологічний аналіз основнихвартостей українців під час національно-визвольних змагань та їх боротьба зазбереження власної ідентичності і духовних цінностей в еміграції).
З молодшоїгенерації українських дослідників, схильних до студій українського матеріалу,слід згадати В.Нагірного (соціологія ідеологічних груп та етнічноїідентифікації емігрантів у США), В.Ісаїва (процеси асиміляції й акультураціїукраїнців у США та Канаді), І.Зелика, О.Симиренка, М.Савицьку, А.Винар та ін.
Існує великагрупа українських дослідників в еміграції, наукові інтереси яких тіснопов’язані з аналітичними розвідками соціологічного характеру тих процесів, щовідбувалися й відбуваються в Україні. Серед дослідників соціально-економічнихпроблем та економічних відносин у сучасній Україні вирізняються Є.Гловінський,Є.Кованько-кованьківський, А.Поплюйко, Б.Винар, з молодших – В.Голубничий. Длясоціології комуністичної партії в Україні важливі також праці Ю.Бориса,Б.Левицького, І.Майстренка, М.Стахова та інших. Матеріали до соціологіїкультурних процесів є у працях Ю.Шевельова (Шереха), П.Ковалева, В.Чапленка;про розвиток літературних процесів і віддзеркалення в них суспільних відносин –у працях Ю.Луцького, Ю.Дивнича-Лавриненка, Г.Костюка, І.Кошелівця, Б.Кравцева.Широка тема національного питання в колишньому СРСР привертає увагу такихдослідників, як В.Маркусь, Я.Пеленський, Б.Кравченко, П.Потічний,Б.Чайківський. Знані в еміграції праці І.Лисяка-Рудницького, О.Мотиля,Р.Шпорлюка зараз знаходять свій шлях до українського читача в Україні. Багатобічнідосліди соціологічного характеру проводять В. Янів («Психологія в’язня», «Психологічні основиокцинденталізму»),
О. Кульчицький («Світовідчуванняукраїнця», «Геопсихічний аспект в характерології української людини»,«Риси характерології українського народу», «Українськийперсоналізм: філософська і етнографічна синтеза»), Є. Онацький («Українськаемоційність», "Імперіальзм духа", «Основи суспільного ладу»),Б. Цимбалістий («Родина і душа народу»),
М. Шлемкевич («Загубленаукраїнська людина», «Галичанство», «Фронт українськоїправди») та багато інших.
Водночас слідзазначити, що в еміграції тепер не існує поважної соціологічної інституції, якаб об’єднувала українських дослідників старшого та молодшого покоління тавпорядковувала їх студії. Немає й спеціального видання соціологічногохарактеру, а видруковані праці й джерельні матеріали у ділянці соціологічнихстудій доводиться шукати у багатьох напрямках. Сьогодні, коли відкриваютьсяширокі можливості для навчання та наукового стажування української молоді закордоном, така інформація може слугувати певним дороговказом у морі західноїсоціологічної літератури. Нарешті, вперше за довгі часи відкриваються відділизарубіжної україністики у наших бібліотеках та фонди «репресованої»літератури, недоступні раніше для дослідників, що дозволить всім зацікавленимзазернути у світ наукових пошуків наших співвітчизників під час перебування веміграції. [4]
Висновок
У висновку, слідпідкреслити, що своєрідний шлях розвитку української соціологічної думки, нажаль, не завершився дотепер ні у краю, ні на чужині виробленням сучасногопотужного, категоріально синтезованого компендіуму, з якого би починаласьсучасна українська соціологія. У цьому плані ми значно відстали від іншихнародів, і малою втіхою для нас є згадка про штучне гальмування науковихдосліджень у галузі соціології протягом останніх десятиліть історії України.Тому процеси національного відродження, які прокладають собі шлях у сучаснійУкраїні, безпосередньо торкаються й соціології. На часі першочергове завдання –створення самобутньої і водночас модерної української соціологічної науки, здатноїпринести велику користь своєму народові у важкий і щасливий часдержавотворення.
Отже, післявелетенських суспільних і державних катаклізмів та найбільших соціологічнихекспериментів в історії людства українська суспільно-політична думка сталаперед переконанням відродження народу, як суспільний процес може бутизрозумілим і поясненим лише соціологічно, і навіть основне питання практичноїполітики — куди і якими шляхами повинен іти народ — може знайти своє вирішеннясаме у соціології.
Список використаної літератури
1.Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. З історії української соціологічноїдумки. — Львів: 2005.
2.Соціологічна думка України: Навчальний посібник. — К.: 2003.
3.Черниш Н.Й. З історії розвитку соціології в Україні // Современное общество.— 1993. — № 1.
4.Черниш Н.Й. Соціологічні дослідження українських учених на еміграції //Современное общество. — 1994. — № 1.
5.Шаповал М. Українська соціологія. — Прага: 1927.