Вступ
У пізнанні людиною самої себе жінка посідає домінуючестановище. Від вирішення цього завдання багато в чому залежить досягненнякінцевого результату. І це не перебільшення. Правий Жюль Мішле, який написав:«Виховувати дівчинку — це виховувати саме суспільство, тому що воновиходить з родини, де душею є жінка». Проте треба констатувати, щопомітного успіху на цьому поприщі не помічено. Жіночий образ переважнозберігається як міфопоетичний. Вона — Єва, що прилучила людство догріхопадіння, амазонка — жінка-войовниця і навіть відьма — володарка магічнихзнань. Правда, література і мистецтва докладають чимало зусиль, аби йогозруйнувати, надавши йому еротичного змісту. І досягли в цьому чималих«успіхів». На цьому тлі тенденція бачити в жінці політика чипідприємця, що з'явилася останнім часом, не має успіху. Коли мова заходить прожінку у нас одразу спрацьовує культурологічний стереотип: берегиня домашньоговогнища, мати, продовжувачка роду. Це святі ролі жінки, вони були такимипротягом тисячоліть і такими залишаються. Але у сьогоднішньому світі жінку вжедавно не влаштовує суто домашня роль. Вона претендує — і небезпідставно — нароль значно активнішу. Жінки доводять, що їм цілком під силу займатисябудь-яким видом бізнесової, економічної, державної, законотворчої діяльності. Більшетого, я абсолютно впевнена, що жінки будуть відігравати щоразу більшу роль нацих аренах, що є природнім, логічним виявом цивілізованості суспільства.Можливо не всі ми зараз це чітко усвідомлюємо, не всі до цього морально готові,проте ми мусимо це сприйняти як даність. Часи суто чоловічого керівництва вжедавно в минулому, із результатами ми маємо справу зараз. Наше завдання — підвищення статусу жінок, усвідомлення всіма, жінками у тому числі, цієї змінияк справи, що підказує здоровий глузд. Жінки не просто дають життя, вони можутьзробити його достойним, і не лише для себе. Жінка з її мудрістю та прагненнямдо гармонії, урівноважує цей світ з його неконтрольованою агресією та боротьбоюамбіцій.
Історично склалося так, що український чоловік брав на себероль борця у визвольних змаганнях нації і гинув у розквіті сил, або ж віддававсили служінню на бойових фронтах імперії і теж переставав існувати якпотенційний чи реальний творець своєї нації. Жінка ж залишалась берегинею роду,насамперед фізичної його складової. І тому найвизначніша її роль, освяченасуспільною традицією, була, безумовно, сімейною. Зрештою, це на той час був,можливо, єдиний ефективний спосіб самозбереження етносу. Жінка-козачка ставалародоначальницею, вихователькою, управителькою господарством. Вона відрізняласясамостійним, вольовим характером, самоповагою, була стабілізуючим чинником ужитті українців. Реально ж українська жінка-козачка створювала свій світ, своюмалу батьківщину і всіма силами охороняла її від вторгнення зазвичай руйнівноїсили світу чужого, великого. Звідси її домашність, сімейність, традиційність.Віддаючи належне тій ментальній основі, яку заклала саме жінка-козачка у своїхспів племінниць, треба відзначити і досить консервативну роль цих ментальнихособливостей української жінки в освоєнні нею сьогодні нових суспільних сферсамореалізації та діяльності. Укоріненість на традиційності існування лишепоглиблювалась в часи колоніальної залежності України. Ситуація принципово незмінилась і в радянські часи, попри задекларовану емансипацію жінки вРадянському Союзі. До сімейного ярма додалася ще й державна неволя. Змінилосялише в гірший бік ставлення до жінки-матері, жінки-домогосподарки. Самерадянські часи знищили повагу до власне традиційного способу самореалізаціїукраїнської жінки в сім'ї, не змінивши самого реального становища жіноцтва. Традиційнірозподіли суспільних ролей повинні з необхідністю змінитись у вільномусуспільстві, яке орієнтоване на європейські засади сучасного існування. Рольжінки в такому суспільстві не може обмежуватися лише все тією традиційноюорієнтацією на роль «берегині». Хоч і для реального сучасногоукраїнського суспільства ця роль залишається дуже актуальною. А чоловік уєвропейській Україні не може бути лише вічним борцем (який, як відомо, залишається«вічно молодим»). Колись він повинен дорости і до віку Батька як дляконкретної дитини, так і для нації. Адже, на жаль, поняття чоловік-Батько, навідміну від жінка-Мати, і досі не функціонує в українській культурі. Гостротарозуміння цієї проблеми виникала в критичні моменти української історії. Можливо,якоюсь мірою і сучасні наші проблеми в побудові української держави пояснюютьсяі підсвідомим підтримуванням та культивуванням традиційних рольових розподілівв українському суспільстві. Тільки чоловік іде тепер на війну до ВерховноїРади, на Хрещатик, на сторінки газет, зрештою, — а жінка все так саме«тягне» на собі дім, дітей, хронічну відсутність грошей і т.д., т.п.Знову і знову відтворюється ситуація виживання, заданості суспільства на неконструктивнудію, яка не потребує реального співробітництва статей у копіткій повсякденнійроботі зі створення справді нового українського світу. У 80-х роках минулогостоліття жінки з усіх куточків світу започаткували активний рух за свої права.Наслідки цієї діяльності особливо відчутні на міжнародному рівні, а відтак уміжконтинентальному контексті. Держави уперше в історії виявили підтримкузахисту прав жінок і визнали її як «високопріоритетне завдання».Однак, незважаючи на багатообіцяючі зміни в міжнародному праві та буденнійпрактиці, жінки повсюдно ще стикаються з тендерною реальністю. Крім того, їмчасто бракує засобів та знань, потрібних для правового захисту, боротьби протизловживань з боку чоловіків як у сім'ї, так і на роботі.
Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його якщось абстрактне, що їх не стосується і не може дати практичної користі. Хочаактивна діяльність у цьому напрямку протягом останнього десятиліття зробилаправа жінок більш окресленими, все ж завдання полягає в тому, щоб зробити їхбільш досяжними, особливо в аспекті здолання так званої соціальноїдискримінації жінок. Вона означає обмеження прав за ознакою статі в усіх сферахжиття суспільства. Підкреслю подвійність аналітичного розгляду дискримінації: зодного боку — це соціальний процес із зміною соціального стану об'єкта (жінок),з іншого — складне соціальне явище, котре охоплює великий загал осіб.
Розділ 1. Гендерні аспекти зайнятості та управління
Одвічно гендерні відносини ґрунтувалися на економічній,соціальній і політичній перевазі чоловіка. Управління — одна із сфер, у якійподібний стан речей (назване в науці патріархатом) є найбільш актуальним. Патріархат- форма родової організації первіснообщинного устрою, система соціальнихвідносин, коли влада повсюдно (і в публічній, і у приватній сферах) належитьчоловікам, а жінки займають підлегле положення. Монополізація чоловіками влади- у сім'ї, в організаціях, установах і на підприємствах, у суспільстві в цілому- автоматично спричиняла за собою монополізацію ними функцій управління.
До 1870 року основна теорія ґендерної (соціально-статевої)стратифікації мала біологічну основу. Іншими словами, відмінності статі у сферіпрестижу і влади вибудовувалися із вроджених рис, одна з яких вважаласяабсолютним: чоловік не міг народити і вигодувати дитину грудьми; інші ж булибільш-менш постійні. Індустріалізація дещо порівняла функціональну значущістьстатевих відмінностей; нездатність чоловіків вигодовувати дитини стала меншзначущою з 1910 року, коли технологія пастеризації молока дозволилавигодовувати дітей штучним способом. Менша мускульна сила жінок також ставалане таким важливим чинником через те, що машини все більше замінювали людськупрацю. Індустріалізація поставила під сумнів і відмінності обох статей уцілому: міф про жінок, у яких «волосся довге, а розум короткий», щодовгий час виправдовував їхню небажану присутність в управлінських структурах,був зруйнований після розповсюдження обов'язкової освіти.
В наші дні жінки формально отримали рівні права з чоловіками.Суспільство юридичне оформило й узаконило цю рівність і всіляко прагнезакріпити і розвинути її. Поступово зникає головна причина, яка тримала жінку упідкоренні, — економічна залежність від чоловіка. Часто сучасна жінка заробляєстільки ж, а то і більше, ніж чоловік; останній більше не є основнимгодувальником, у цьому аспекті життєзреалізування внесок подружжя однаковий.Соціологічні дослідження показують цікаву картину: більшість людей під часопитувань частіше всього визначають свою сім'ю як таку, котра не має«голови». Це дало привід демографам ввести нове поняття — «біархат».На відміну від матріархату, коли родину очолювала жінка, і патріархату, з йогоабсолютною владою чоловіка, настав період егалітарної сім'ї, департнери—чоловік і дружина- рівноправні[5-С.27-28].
І все ж структура сучасного суспільства на сьогодні вельмипатріархальна: високооплачуваною і престижною роботою здебільшого займаютьсячоловіки. Статистика свідчить, що за однакову з чоловіком роботу жінка одержуєменше, зокрема не тільки в Україні, але і в більшості інших країн світу. Доступдо професійних занять і кар'єри, хоча й збільшений для жінок порівняно зпочатком XX століття, поки що має кількісне вимірювання і часто не приводить довідчутних якісних зсувів. Йдеться не стільки про завоювання статусних позицій вієрархічних структурах управління виробництвом, скільки про істотну змінусамого його характеру. В той же час домашнім господарством займається, якправило, жінка, що означає подвійне навантаження. Хоч такий стан справ несправедливий,багато хто звик до нього й будь-що не бажає його змінювати. Сексизм (ідеологія,що визнає перевагу чоловіків над жінками) так глибоко вкорінений у нашійкультурі і свідомості, що його ніхто належним чином й не усвідомлює.
Гендерні стереотипи у контексті традицій сімейного вихованняподані у таблиці 1.
Таблиця 1Цінності Дівчина Юнак Сім'я Кар'єра Дім Гроші як засіб самовизначення Взаємини між людьми Влада Освіта Освіта як складова кар'єри та влади Злагода Самодостатність, сила Рольова орієнтація Гендерна меншовартість Гендерна пріоритетність у досягненнях у суспільстві та сім'ї Мати Власник Трудівниця Хазяїн Сімейний менеджер Людина, яка вимагає, щоб її обслуговували Служниця Син Риси особистості Слухняна Стриманий Відповідальність за сім'ю та людські взаємини Упевнений в собі Покірна Активний Активна в усіх питаннях життя сім'ї Безкомпромісний Контролер Схильний до агресивного розв'язання конфліктів Миротворниця Активний у сексуальних стосунках Бездоганна Пасивний у питаннях життя сім'ї
Загальне розповсюдження демократії поставило на повістку дняпитання про рівність обох полярних статей, або про так звану гендерну симетрію —стан, за якого принцип рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків, у томучислі й у сфері виробництва та управління, зреалізовується на практиці. Нажаль, в українському суспільстві норми цього принципу швидше декларуються, ніжвиконуються. У зв'язку з цим стає актуальною проблема статевого (або гендерного)розподілу праці, під якою розуміють розподіл занять між жінками і чоловіками,що базується на традиціях і звичаях, формально або неформально закріплених упрактиці і свідомості людей, тобто певною мірою інституалізованих. Гендернийрозподіл праці зберігає за собою міцні позиції: у всьому світі кожна галузьхарактеризується домінуванням або жінок, або чоловіків. Рідко де можна зустрітирівну участь представників обох статей. Навіть у високорозвинених урбанізованихкраїнах існують суто чоловічі і суто жіночі професії (наприклад, жінки істотнопереважають у складі молодшого медичного персоналу).
Стійка тенденція працевлаштування чоловіків і жінок у певнихпрофесіях, галузях і посадових позиціях називається гендерною професійноюсегрегацією, або професійною сегрегацією за ознакою статі. Саме вона сприяє, зокрема,замиканню жінок у «трудових гетто» -низькооплачуваних професіях ігалузях. Високий рівень сегрегації вважається значущим чинником диспропорцій урівні оплати праці чоловіків і жінок, у кар'єрних можливостях і, звісно — внерівності можливостей статей у сфері зайнятості загалом. Таким чином, аналіз гендернихаспектів зайнятості важливий як з погляду соціальної справедливості, так і васпекті підвищення ефективності використовування трудових ресурсів, людськогопотенціалу країни.
Гендерна сегрегація на ринку праці має глибоке коріння врозподілі праці між статями — як у сучасних суспільствах, так і в суспільствахминулого. Сегрегація виявляється всередині і між фірмами, сферами зайнятості ігалузями. Розрізняють дві складові професійної сегрегації — горизонтальну івертикальну. Дід горизонтальною професійною сегрегацією розуміють нерівномірнийрозподіл чоловіків і жінок у галузях економіки і професіях, під вертикальною — запосадовою ієрархією. Максимально високий рівень горизонтальної сегрегаціївідповідає ситуації, коли галузі і професії чітко розподіляються на«чоловічі» і «жіночі». Протилежним за змістом тут є поняття"інтегрованоїзайнятості ", що має на увазі таку структуру зайнятості,коли в кожній галузі, професії чи на посадовому рівні частка чоловіків і жіноквідповідає їх питомій вазі в загальній чисельності зайнятих. Зауважимоочевидне: високий рівень тендерної сегрегації зустрічається в суспільствінабагато частіше, ніж висока інтеграція.
Горизонтальна сегрегація як узагальнювальне поняття охоплюєкілька самодостатніх вимірювань сегрегації, а саме: галузеву (розподілчоловіків і жінок між галузями економіки); професійну (їх розподіл запрофесіями); міжфірмову (їх розподіл між фірмами різного розміру і статусу); міжсекторну(їхній розподіл між приватним і державним секторами економіки).
Стосовно сфери зайнятості дискримінація за статевою ознакою означає,що до «окремих працівників, котрі володіють однаковими характеристиками заознакою продуктивності, відносяться по-різному через те, що вони являють собоюрізні соціальне-демографічні групи». Вона добре відома на ринку праці якза кордоном, так і в нашій країні. Про неї багато написано і сказано, нарештівона широко засуджена, але практично нічого не зроблено для її усунення. Щоразпроти її знищення знаходяться вагомі аргументи: хто буде виховувати дітей ізайматися домашнім господарством, якщо жінки на рівних з чоловіками станутьдолучатися до бізнесу та управління, і т.д. Прихильники традиційного підходу закликаютьповернутися до «нормального» розподілу праці між статями, відправившибільш слабких і менш ефективних у професійно-трудовому плані, на їхню думку,жінок додому під все тим же гаслом їх «природного призначення» іпоклавши функцію годувальника цілком на чоловіка. Традиціоналістам протистоятьтак звані егалітаристи, котрі закликають до реформування соціальної політики назасадах справжньої рівності можливостей для всіх працівників — і чоловіків, іжінок.
Розрізняють кілька видів дискримінації: в оплаті праці, принаймі на роботу, скороченні персоналу, просуванні на посаду, у підвищеннікваліфікації тощо. Водночас у сучасній науці виділяються наступні три базовіпідходи, що пояснюють походження і суть явища дискримінації. Дискримінація нарівні переваг, щонайперше з боку працедавця, споживача, колег. Перша буларозглянута у загальних рисах Г. Беккером, який допускає, що частина працедавцівмає упередження проти найму на роботу тих або інших груп працівників (у даномувипадку — жінок). Друга здебільшого виникає там, де останній вважає за краще отриматиоптимальні послуги, наприклад, тільки жінками, або тільки чоловіками. Третя маємісце тоді, коли окремі працівники-партнери уникають вступати у трудовівідносини з представниками іншої статі (наприклад, коли чоловіки відмовляютьсяпоступати на роботу в організацію, де жінки зайняті на престижних посадах).
Статистична дискримінація, суть якої полягає в тому, що,ухвалюючи рішення про найм, працедавець намагається вгадати вірогіднупродуктивність кандидатів на посаду за певними непрямими ознаками (освіта,досвід, стать, вік, результати тестів тощо). Якщо він вважає, що жінки — гіршіпрацівники, ніж чоловіки, то буде систематично віддавати перевагу чоловікам,причому незалежно від індивідуальних, професійних чи сімейних характеристикконкретного кандидата. Таким чином, конкретний працівник оцінюється, виходячи зкритеріїв, які сформовані для тієї групи, представником якої він є. Наприклад,передбачається, що для чоловіків найбільше підходять такі види діяльності, якробота з людьми, пов'язана з ухваленням рішень, інтелектуально насичена, атакож та, що вимагає підвищених фізичних навантажень, тоді як для жінок — робота з паперами, що потребує пильності і терпіння, суто виконавська робота, іта, що обходиться без високої кваліфікації та освіти.
Дискримінація, яка зумовлена монопольною структурою ринкупраці. Цейпідхід акцентує увагу на тій обставині, що дискримінація існує і зберігаєтьсятому, що приносить прибутки тим, хто її здійснює. Загалом вона виявляється врізних формах. По-перше, гендерна нерівність продовжує зберігатися у такихсферах, як професійна підготовка і перепідготовка кадрів, доступ до виробничихресурсів (тобто до грошей) і контролю над ними. Крім того, жінки не спираютьсяна інфраструктуру, потрібну їм для того, щоб вони могли на практиціскористатися пропозиціями формального ринку праці, атому постійно стикаються здискримінацією при наймі на роботу. По-друге, тендерна сегрегація — це все щеодин з головних чинників, що перешкоджає гнучкості ринку праці і породжуєнерівність при реалізації попиту: робочі місця чоловіків і жінок по-різномуоцінюються й оплачуються; жінки, як і раніше, стикаються з труднощами іперешкодами на шляху до професійної мобільності. Практично в усіх країнах світучітко виявляється тенденція до концентрації жінок у галузях і професіях зякнайменш високим рівнем оплати праці. По-третє, у стані безробіття, жінкизнову ж таки стикаються з більшими, ніж чоловіки, труднощами при отриманнідоступу до різних програм допомоги.
Загалом змальована картина гендерної горизонтальноїсегрегації не схильна до різких коливань. Проте історичний час вноситьбільш-менш відчутний перерозподіл чоловіків і жінок між професіями і галузями,який зумовлений культурно-ідеологічними (наприклад, зміна культурнихстереотипів щодо чоловічої і жіночої зайнятості), соціально-економічними (змінаекономічної кон'юнктури в тих чи інших галузях і професіях, а відтак — рівнябезробіття та оплати праці в них), технологічними (відносне зниженнякваліфікації і рутинізація робіт у певному виді діяльності) та іншимичинниками.
Вертикальна сегрегація відображає відмінності у посадовому положенні чоловіків іжінок, передусім мається на увазі низька доступність для жінок престижнихпрофесій і посад у сфері бізнесу та управління, які пов'язані звідповідальністю і прийняттям рішень. Як і горизонтальна, вертикальнасегрегація може розглядатися на кількох рівнях: а) окремої організації; б)галузі економіки; в) економіки в цілому; г) окремої професійної групи чи д)категорії працівників[5.-С.32-33].
Для України сьогодні характерне винятково низькепредставництво жінок на рівні ухвалення рішень як у державному, так і внедержавному секторах зайнятості. У когорті вищих державних службовців жінкистановлять усього 5,7%, тоді як серед старших службовців їх налічується практичнополовина — 49,9%, а серед молодших — понад 80%. Аналогічним чином виглядаєтендерна «піраміда влади» і в недержавному секторі: у 1995 році середвласників і керівників великих компаній було всього лише дві жінки, а серед 138представників бізнес-еліти -тільки 11 жінок (8%). У цілому тенденції у сферіпосадової структури зайнятості жінок такі: чим вище посадовий ступінь, тимнижча частка жінок у загальній кількості зайнятих на ньому.
Для опису подібних явищ нерідко використовується термін «склянастеля », що введений на початку 1980-х років XX століття і відображаєдобре відомий факт: зважаючи на формально рівні можливості для обох статей,існує безліч неформальних невидимих бар'єрів, що перешкоджають просуванню жіноксходинками посадової ієрархії. Сьогодні природа і характер «скляноїстелі» змінилися через те, що у більшості випадків сучасні жінки, хоча іне усуваються відкрито від керівних посад, все ж займають у компаніях посади,які мають лише видимість влади і престижу. Так, американські дослідники використовуютьуказаний термін для опису ситуації, що складається в юридичних фірмах,академічній медицині, а також у великих корпораціях, де просування жінок навищі сходинки управлінської структури гальмується методами прихованоїдискримінації, або вмілого маніпулювання ними. Сучасні чоловіки, безперечно,мають набагато більше нагоди формувати свою трудову кар'єру, ніж жінки, вкотрих вона, як і раніше, визначається вимушеними чинниками, у тому числі непов'язаними із структурою ринку праці. Воднораз жінки продовжують наступати усфері зайнятості, до того ж почасти у самих інтелектуальних і престижних їїсекторах, перш за все в управлінні і підприємництві. За спостереженнямизахідних фахівців, особливо очевидним це стало в останні 20 років… Як доказвони згадують США, де чисельність працюючих жінок складала до 1990-го року 51 %зайнятих, тоді як у недалекому минулому вона не перевищувала 30-40%. Причомунайактивніше жінки освоюють юриспруденцію, медицину та інжиніринг. Рекорднимстало входження, жінок в американський бізнес, де різко зросла кількістьстворених ними підприємств: на рубежі 1990-х років їм належало 4 млн. із 13дрібних підприємств загальною вартістю 50 млн. доларів. Активне входження жіноку менеджерську діяльність є швидше умовним, оскільки серед них поки що невеликакількість керівників не тільки вищого, а й середнього рівня. Жінки становлятьвсе ще малу частину підприємців, їхні можливості обмежуються недостатньоюосвітою, якістю професійної підготовки і несприятливим доступом до кредитів.Певний виняток тут — це сімейний бізнес, де власниці малих підприємствнабувають все більшої ваги, що стає типовою картиною. Активний професійнийпохід жінок у сферу підприємницької діяльності спостерігається в останнєдесятиріччя і в Україні. При цьому положення українок у певному сенсі є навітьбільш вигідним, ніж їхніх колег на Заході, де бізнес вважався і вважаєтьсячоловічим заповідником. Подібне положення пояснюється тим, що в РадянськомуСоюзі була спеціальна квота на присутність жінок в органах влади: у періодбудівництва соціалізму в партійних документах був проголошений курс нарівноправну участь жінок і чоловіків в управлінні, у тому числі й виробництвом.
Аргументи і факти[8.-С.78]:
4% світового багатства належить жінкам;
75% всією роботи світу виконують жінки, ними виробляється до45% світової продукції;
71% неоплачуваної домашньої роботи виконують жінки, всередньому вона займає 140 робочих днів у рік;
30% бізнесу в країнах Центральної і Східної Європи належитьжінкам;
25%- така різниця в оплаті праці між жінками і чоловіками(накористь останніх) в Німеччині;
20% жінок в Україні володіють малим або середнім бізнесом;
50% грошових засобів в США належить жінкам;
14%- такий середній відсоток жінок, які займають управлінськіпосади.
Українська специфіка полягає в тому, що жінки і чоловікипочали займатися бізнесом одночасно. На початку перебудови в нас переважаликомпетентні керівники — як чоловіки, так і жінки, котрі мали досвідуправлінської діяльності, однаково високий рівень освіти і, головне, взірці длянаслідування — керівників своєї статі. Тому в чоловіків і жінок виявилисябагато в чому рівні стартові позиції, а тому той факт, що жінки активнозаймаються управлінням, нікого не дивує, соціальне сприймається і навітьсхвалюється.
Парадоксальність ситуації полягає в тому, що переважначастина жінок не бажає виконувати роль лише ''професійної домогосподарки,виховательки у сім'ї" і ніде не працювати. Особливо категоричну позиціюзаймають ті, хто має вищу, або середню спеціальну освіту. Вони не тільки прагнутьбути серед людей, спілкуватися з колегами по роботі, а й намагаються мативласні гроші, бути економічно незалежними від чоловіків. І це зрозуміло,оскільки у разі розлучення якнайбільше страждає жінка, котра все життя поклалана сім'ю і не встигла зробити пристойну кар'єру. До того ж діти, які найчастішевсього залишаються з матір'ю, постійно потребують матеріальної підтримки.Воднораз кар'єра займає в українок лише п'яту позицію на шкалі уявлень прощастя. Схожа картина спостерігається і в західних країнах: в особовому планівисокий рівень професійної компетентності виявляється для жінки швидшенегативним, ніж позитивним чинником, тому що спростовує усталені соціальністереотипи. Подібний стан речей істотно уповільнює масове входження жінок убізнес: сьогодні жіноче лідерство часто сприймається як щось вимушене ітимчасове, а не те, що життєво вартісне.
Фахівці у сфері психології менеджменту (Дме. Віткін, 3.Картер, М. Хеннінг, А. Жарден) відзначають такі причини, що перешкоджають жінцідосягати успіхів у лідерстві: жінки здебільшого набагато пізніше за чоловіківпочинають піклуватися про особисту кар'єру, є яскравими носіями виконавськоїпсихології і природно втрачають ініціативу, незалежність, рішучість ісамостійність; вони більш емоційні і гірше вміють керувати собою; менш схильнідо ризику: сумніви та страх примушують їх перестраховуватися і відкладатинетерплячі зволікання рішення: нарешті, вони частіше вдаються до так званих«комбінованих стратегій» життєвого шляху, за яких роботі відводитьсятака ж істотна роль, як і сім'ї тощо.
Отже, окреслені труднощі формують установку на визнанняменших можливостей жінок як лідерів організацій порівняно з чоловіками. Зіншого боку, досвід розвитку жіночого підприємництва і реальна практикаповсякденного життя демонструють, що жінки, котрі узяли на себе «тягарлідерства» переважно добре справляються з ним. Відтаксоціально-психологічні обмеження для входження жінок у бізнес не можуть бутивіднесеш до «незмінних факторів»: ефективні моделі ділової поведінкицілком посильні для представниць «слабкої»" половини людства,хоча б тому, що успішно формуються під час безпосереднього виконання службовихобов'язків та вирішення професійних завдань.
Розділ 2. Проблема жіночої дискримінації упостсоціалістичних країнах та в Україні
Соціальна дискримінація жінок існує з найдавніших часівпатріархату. На думку британської дослідниці С. Волбі, патріархат — це системавзаємопов'язаних соціальних структур, за допомогою яких чоловіки пригнічують таексплуатують жінок у своїх інтересах. З часом це явище поширилося зі сфериприватних стосунків у домашньому господарстві на сферу суспільних відносин.Патріархат присутній в усіх сучасних суспільствах, які відрізняються тількиступенем і характером його прояву в існуванні тендерної нерівності. Самеісторично склалося так, що суб'єктами дискримінації жінок є: а) суспільство звідповідними соціальними відносинами; б) держава, яка регулює Тендернурівновагу; в) чоловіки, котрі виконують певні соціальні ролі й наділені іншоютендерною ідентичністю, ніж жінки.
Дискримінаційні дії зазначених суб'єктів можуть проявлятисябезпосередньо через індивідуальну поведінку або опосередковано -шляхомприйняття відповідних рішень та законів, що враховують тендерні стереотипи, якііснують у суспільстві. Соціальна дискримінація жінок реалізується різнимиспособами: через розподіл влади і власності, різного доступу чоловіків і жінокдо освіти, неоднакових можливостей самозреалізування у сфері праці тазайнятості, незмогою скористатися надбаннями культури та охорони здоров'я.
Звісно, що соціальна дискримінація жінок, як і будь-яка інша,має негативні наслідки, до яких відносяться: а) погіршення становища жінок усуспільстві, б) зниження їхнього соціального статусу, в) люмпенізація жінок, г)фемінізація бідності, д) послаблення сім'ї як соціального інституту в системісуспільствотворення. Безпосередніми наслідками соціальної дискримінації єобмеження самореалізації і втрата особистої безпеки жінок, зростання насильстваі подружньої невірності в родинах, часті дистреси та суїциди у жіночомуоточенні.
Для запобігання такому становищу жінок держава застосовуєсистему позитивних обмежень. Звідси позитивна дискримінація — це тимчасовізаходи, що визначаються періодом, необхідним для перебудови тих чи іншихсоціальних інститутів; вони реалізуються через комплекс додаткових прав ісвобод, наданих певній соціальній групі. Закріплення стану позитивноїдискримінації стосовно жінок забезпечує їм можливості використання таздійснення своїх прав і свобод (наприклад, вимога спільного, за обопільноюзгодою чоловіка і жінки, придбання нерухомого майна чи значних покупок).
Особливо суперечлива картина щодо цього склалася в останні15-ть років у постсоціалістичних країнах, більшість з яких на початку реформмали порівняно високі показники тендерної рівності й розвитку людськогопотенціалу. Однак у процесі практичного утілення реформ авторських програм ціпоказники погіршилися. Щонайперше виникли, а подекуди й стали відчутнимитендерні розбіжності у доступі чоловіків і жінок до економічних можливостей,освіти, охорони здоров'я. Тягар реформ істотно вплинув на життєактивністьжінок, їхні долі. Щодо Центральної Європи, то картина такої нерівності більшстроката, а джерела її зростання різноманітні, неоднорідні, нестаціонарні.
Аналіз гендерних відносин у країнах з перехідною економікоювиправданий з позиції «рівних можливостей», тому акцент треба більшеробити на змінах, аніж на показниках наявної гендерної нерівності. Остання єтиповою для соціально-економічної сфери, зокрема на ринку праці, бідності, підчас отримання доходів, уможливлення охорони здоров'я. Вочевидь також існує гендернийвимір соціальної уразливості, не пов'язаної з доходом, а зі статусно-рольовимита психологічними особливостями світосприйняття чоловіків і жінок.
Економічний спад у постсоціалістичних країнах першочерговопозначився на становищі жінок, а відтак і на їхньому здоров'ї та самопочутті.З'явилися такі терміни, як «фемінізація бідності» й «фемінізаціясоціальноїгрни ринкових реформ ». Так, з урахуванням сімейних обов'язків,сукупне трудове навантаження жінок у країнах СНД становить майже 70 годин натиждень, що на 15 годин більше, ніж у країнах Західної Європи. До того жекономічні утруднення спричинили скорочення зайнятості всього населення йзростання безробіття. У рівнях безробіття між економічно активними чоловіками іжінками в аналізованих країнах майже немає істотних відмінностей. Так, у двохкраїнах (Болгарії і Словенії) ці показники однакові, в Угорщині безробіттятрохи вище серед чоловіків, ніж серед жінок. Тільки у Польщі та Словаччинібезробіття серед жінок вище, ніж у чоловіків, на 3% і 2% відповідно. Щодозагальної кількості безробітних жінок, на початку 90-х років в усіх країнахрізко зросла, азі 994 у більшості почала зменшуватися.
Загалом рівень зайнятості жінок у країнах перехідного періодузберігся на рівні 47% від загальної кількості зайнятих. Так, у Болгарії,Словенії-на 45%, у Словаччині, Польщі, Чехії, Угорщині, Румунії- на 44%. Більше90% зайнятих жінок працюють повний робочий день. Разом з тим жінки становлятьблизько половини безробітних. І хоча не можна стверджувати, що має місце повневитіснення жінок із сфери зайнятості, все ж прослідковується низка негативнихтенденцій у цій сфері: 1) зростає відсоток хронічно безробітних жінок; 2)збільшується робоче навантаження на жінок у ситуації постійних фінансовихтруднощів сім'ї, причому на тлі скорочення мережі дитячих закладів, підвищенняцін на побутові послуги тощо; 3) мають місце випадки дискримінації жінок наетапі прийняття на роботу за віком, етнічною належністю, наявністю дітей,станом здоров'я тощо[5.-С.70-71].
Офіційнастатистика підтверджує факт, що у постсоціалістичних країнах й сьогодні існуєусталена дискримінація в оплаті праці жінок. Навіть у більшості розвиненихкраїн світу жінки отримують не більше 60% від заробітної плати чоловіків(скажімо, у США в 1998 році — 76%). Так, у Швеції, країні, де показники участіжінок в економічному і політичному житті одні з найвищих у світі, вони зайнятіпереважно в державному секторі, де нижча оплата праці. Отож в усіх країнахзберігається професійна сегрегація. З іншого боку, результати аналізу тендерноїнерівності на ринку праці вказують, що у жодній країні не відзначене скороченняпропорційних показників економічної активності як чоловіків, так і жінок. Удвох третинах країн ці показники навіть зросли, причому зайнятість жінокзбільшується дещо швидшими темпами, ніж чоловіків. В Україні частка жінок середвивільнених працівників у 1993-98 роках становила близько 64%, а середбезробітних у 1992-99 жінок було зареєстровано від 62% до 86%. У цілому рівеньбезробіття в Україні за період 1995-2002 років зріс з 0,5% до 3,8%, анавантаження незайнятого населення на одне робоче місце за цей же періодвиросло з 2 до 9 осіб. За статистикою рівень сегрегації українського ринкупраці поступово наближається до показників країн Заходу. За критеріємспіввідношення заробітної плати чоловіків і жінок, на жаль, важко зробитибудь-які виважені висновки, тому що відсутні надійні дані щодо емпіричногопідтвердження дискримінації за ознакою статі. Одна із головних тенденційсьогодення в міжконтинентальному масштабі — вивільнення некваліфікованоїробочої сили, що призвело до скорочення відмінностей в оплаті праці у країнах,які просунулися в ринкових перетвореннях і мають високий освітній рівеньнаселення (Угорщина, Польща, Чехія). У цьому разі ринкові перетворення відкрилипевні можливості для жінок, тим більше, що вони становлять половину тих, хтонавчається в освітніх закладах різних форм власності.
Аналіз економічних можливостей чоловіків і жінок показує, щохарактерними рисами сьогодення є скорочення державної підтримки родин, слабкаприсутність жінок у процесах приватизації, певне недооцінювання їхньої праці.Лібералізація економіки та соціальної політики також істотно впливає наекономічне благополуччя родин і договірні права жінок при розподілі сімейнихдоходів.
Розділ 3. Проблема жіночої зайнятості у перехіднихсуспільствах. Участь жінок у політичних та державних структурах
За півтора десятиліття ринкових перетворень для жінокрозширилося поле діяльності в торгівлі, готельному бізнесі, туризмі,соціальному обслуговуванні, з'явилися можливості долучитися до самозайнятості йстворення малих підприємств. Проте перед жінками, які мають на метізапочаткування власної справи, постає проблема співвіднесення життєвогосценарію, накладеного на підприємницьку діяльність, з гендерною ідентичністю. Прийнятнихмоделей розв'язання такої проблеми у застосуванні до бізнесу досі ще нерозроблено. Сфокусованість побутових стереотипів на постаті підприємця-чоловіказайвий раз доводить глибинний еротизм масової свідомості, її сентиментальнувідданість патріархату, котрий заохочує такі «псевдожіночі»комплекси, як «побоювання успіху», почуття "ґендерної провини"й несамодостат-ності, зрештою, посилює соціальну дискримінацію жінок, котразамішана на її надуманій сексуальній пасивності.
Ринкова економіка розділила ринок праці на два сектори — «чоловічий», високооплачуваний, і традиційний (переважно державний),«жіночий», з порівняно низькими заробітними платами. Нині жінкиздебільшого зайняті в низькооплачуваних галузях і сферах суспільноговиробництва — текстильній промисловості, освіті, охороні здоров'я,обслуговуванні. Парадоксально, але в дошлюбний період жінки, маючи рівніможливості і стартові позиції з чоловіками, досягають високих результатів. Дотого ж на стадії отримання середньої і вищої освіти кількість жінок перевищуєкількість чоловіків. Але пізніше, уже серед аспірантів і докторантів, першістьтримають останні. Виконавши свій репродуктивний обов'язок, жінки повертаютьсядо активного професійного життя, проте явно відстають від своїх колег-чоловіківу кар'єрному зростанні й, відповідно, оплаті своєї не менш кваліфікованоїпраці. Отож жінки займають нижні позиції на шкалі можливостей ще й черезпроблеми народження дітей і турботи про нове покоління, ведення домашньогогосподарства, за яке вони несуть повну відповідальність. У той же часвітакультурний прогрес людства залежить від участі жінок у розв'язаннінагальних проблем суспільства нарівні з чоловіками, мовиться насамперед про правовуі соціально-психологічну рівноправність.
Найбільше поглиблення гендерних розбіжностей у глобальномупроцесі соціально-економічних перетворень простежується у сфері охорониздоров'я. На це вказує динаміка такого показника, як очікувана тривалістьжиття. Так, у Росії і Казахстані відбулося зниження показників очікуваноїтривалості життя для чоловіків на 6,3 і 5,5 років, для жінок — 3,2 і 3,3 роки.Серед причин смертності на першому місці перебувають серцево-судиннізахворювання і хвороби кровообігу, а також нещасні випадки й насильство. Усі цічинники однозначно асоціюються з труднощами перехідного періоду, а такожпов'язані із закономірним зростанням за цих умов вживання алкоголю інаркотиків, емоційними стресами, насильством і суїцидом. Вони традиційнопідсилюються поганим харчуванням і нездоровим способом життя, характерним длянаселення багатьох країн. Глибинні причини «кризи смертності»приховані в колишній комуністичній ідеології, котра зводила стан здоров'я дорезультативних показників системи охорони здоров'я. Ур підсумку народний загал,у тому числі інваліди та пристарілі, позбавлений розвиненого почуттявідповідальності за своє здоров'я, не володіє інформацією та навичкамиздорового способу життя, спрямованого на підтримку і збереження кожнимгромадянином фізичної досконалості. За офіційними даними, економічнанестабільність^ зростання бідності і безробіття — це головні фактори настанняпередчасної смерті.
Сьогодністатистика фіксує в усіх постсоціалістичних країнах зниження показниківматеринської і дитячої смертності, і водночас вказує на істотне зменшеннянароджуваності. Драматизм ситуації у цьому проблематичному контексті додає щеодин емпіричний факт: хоч кількість абортів також зменшилась, але все щезалишається вище міжнародного рівня. Крім того, жінки, котрі не здатніпоповнювати сімейний бюджет, втрачають авторитет у родинному колі, підлягаєсумніву їхній соціальний статус. Воднораз кількість розлучень зростає в усіхкраїнах, збільшується відсоток дітей, яких віддають у дитячі будинки. Ці явищасуспільного життя є наслідком скрутної соціально-економічної ситуації, а такожнеадекватних рішень у сфері великої політики.
Хоча нині ситуація змінилася у кращий бік — жінки отримали рівніз чоловіками права, однак гендерні стереотипи залишилися, а разом з нимизосталася проблема сімейного насилля. Про це наочно свідчить невтішнабуденність суспільного життя в Україні. На першому плані тут перебуває зміст інавіть система виховання дітей у сім'ях, де останні позбавлені нормальних умовпроживання та сприятливого емоційного клімату, котрий приводить до шкільноїнеуспішності, соціальної дезадаптація та психічних зривів і хвороб. На жаль,держава неспроможна створити безпечні умови життя для жінок, навіть якщоговорити про економічну безпеку. В цьому форматі роль соціаіьного працівникастає винятково актуальною. Так, він, координуючи соціальні взаємини, покликанийпропагувати такі моделі поведінки чоловіків і жінок у сім'ї, які б відповідаликращим гуманним традиціям, а соціальна робота з жертвами сімейного насилляповинна враховувати взаємозалежність різних форм і способів крайньоїдисгармонії взаємостосунків між представниками обох статей.
Варто розрізняти три основних види насилля ~ моральне,фізичне та сексуальне, розмежовуючи примушування до певної дії без згоди на цепартнера та ступінь аморальності тиску. Загалом будь-яке насилля є руйнівнимдля особистості жертви, оскільки спричиняє зниження її самооцінки та втратусамоповаги; у підсумку до межі падає рівень домагань. А за умови продовженнянасильницьких дій жертва втрачає індивідуальну, соціальну та рольовуідентифікацію, блокуються прийнятні моделі поведінки і дестабілізується весь їївнутрішній світ.
Сімейне насилля має свою специфіку, тому що члени сім'їпов'язані особливими соціальними, моральними та економічними зв'язками. Зодного боку, людям легше впливати на поведінку один одного, оскільки вони добрезнають особливості характеру та темпераменту партнера, його звички таприв'язаності, а відтак мають змогу найбільш ефективно маніпулювати йогоповедінкою і почуттями, з іншого -як державі, так і третій стороні важковтручатися у сімейні справи, адже це своєрідний мікросоціум із власнимизаконами, правилами та нормами. Почасти дружина терпить насилля зі стороничоловіка тільки через те, що, на її думку, в разі розлучення на неї чекаєсуспільний осуд — вона не зуміла «бути правильною дружиною», і їїдіти залишилися без батька. Вона мало задумується над тим, що у сімейнихнепорозуміннях завжди винні обидві сторони, а виховні впливи такого батька лишешкодять дітям і роблять із них таких самих жертв, як вона сама, формуючи у нихспотворену модель сімейних відносин. Тут тендерні стереотипи заганяють людей унеобгрунтовані статеві рамки, позбавляють їх внутрішнього права бутирівноправними у партнерських взаємостосунках.
Дослідження основних мотивів і причин виникнення насилля усім'ї дали змогу вченим обґрунтувати три теорії. Перша—феміністична, прибічникиякої стверджують, що зосередження влади у руках чоловіків, їх данування у сім'їта суспільстві — це головна причина насилля. Друга-теорія сімейних систем, урамках якої схильність до насилля розглядається як така, що бере свій початоквід батьків суб'єкта, а саме насилля вважається нездоланним унаслідок усталенихвзаємовідносин між чоловіком і жінкою. Третя — психопатологічна теорія, основнимипричинами насилля у сім'ї вважає зловживання алкоголем, психічні розлади,нездатність чи невміння особи жити в суспільстві[5.-С.74-75].
З'ясування глибинних причин насилля у сім'ї викликає значнукількість суперечок між представниками різних наук. Зокрема, немає чіткогопояснення взаємозв'язку різних чинників у виникненні насилля та злочинності усім'ї: це проблема любові, ненависті, прихильності чи ревнощів? У цьомуконтексті разючим є такий факт: 2/3 суспільних витрат робочого часу припадає назусилля жінок, а кожну третю сім'ю у світі утримує жінка. Тому одним ізнайважливих пріоритетів сучасної політики демократичної держави має статизабезпечення кожній жінці свободи вибору життєвого шляху, оптимальногопоєднання вироб-ничої,(суспільної діяльності та сімейних обов'язків.
Чинне законодавство гарантує чоловікам та жінкам Українирівні права та можливості, однак повсякдення заперечує це. Більше того, принципгендерної рівності в усіх сферах життя закріплений у Конституції України(статті 3,21,24,51). Зокрема, частина третя статті 24 безпосередньо присвяченаподоланню дискримінації стосовно жінок в Україні; вона наголошує на тому, щорівність прав жінок і чоловіків забезпечується: наданням жінкам рівних зчоловіками можливостей у громадсько-політичній та культурній сферах, у здобуттіосвіти та професійній підготовці, у праці та винагороді за неї. Наступний важливийкрок законодавства: не лише жінкам надається можливість поєднувати працю зматеринством, а й чоловікам — з батьківством.
Нещодавно Україна ратифікувала низку конвенцій про ліквідаціюусіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 року, № 156 про працівників ізсімейними обов'язками, про права людини (Відень, 1993 р.), про ліквідаціюнасильства щодо жінок, про громадянські та політичні права, про соціальні,економічні та культурні права (1976 року). На жаль, ці нормативні акти маютьвинятково декларативний характер та незабезпечені механізмами реалізації, щонайпершефінансовими та організаційними. Громадянське суспільство в Україні насьогоднішній день неспроможне істотно вплинути на тендерну ситуацію в країні.Отож, законодавче закріплення тендерної рівності не допомогло жінкам відчутисебе більш рівноправними. Реальне життя українських жінок ще далеке від ідеаліврівноправ'я, соціальної рівності та психологічної паритетності. Певний масивдосліджень обґрунтовують нездатність жінок займатися політикою через те, що засвоєю природою вони є аполітичними. Починаючи з Платона, жінки зображуютьсяістотами, котрі не мають важливих для громадського життя рис, і тільки сім'я — це найприй-нятніша сфера їхньої діяльності. Головними обов'язками жінки вважай'ються ті, що пов'язані з ролями дружини і матері. Політична поведінка чоловіківє взірцем, за яким оцінюється суспільна поведінка жінок, але із значно нижчимкоефіцієнтом ефективності.
У 50-60-ті роках XX століття статева відмінністьрозглядається як одна з багатьох складових, що визначали політичну поведінку.Починаючи з дослідження М. Дюверже, який акцентував увагу на меншій політичнійактивності жінок порівняно з чоловіками, даному факту даються переважнопсихологічні пояснення. Вважається, що жінки більш схильні до традиційнихцінностей і консервативних поглядів і «за самою своєю природою» неможуть прийняти маскулінний стиль політики, мати самостійні політичніуподобання, а некритично розділяють політичні смаки своїх чоловіків. Якщочоловік і дружина голосують по-різному, то вибір чоловіка пояснюється раціональнимипричинами, а вибір жінки — ірраціональними, тобто афективними, чуттєвими.
Пасивна участь жінок у політиці вважалася нормою, і тільки зпоявою феміністського руху поступово змінилося ставлення до цієї участі.Починаючи з 70-х років минулого століття, разом з категорією тендера, дополітичного дискурсу широко залучаються жінки, котрі, як виявилося згодом,здатні брати активну участь у політиці, причому не менш успішно, ніж чоловіки.
У наш час політичні науки розглядають феміністський напрямокяк один з найбільш перспективних. З'ясувалося, що існує безпосередній зв'язокміж соціалізацією жінок, виконуваними ними ролями, їхніми можливостями і рівнемїх доступу до соціальних благ. Зростання формальних і змістових показниківосвіченості жінок істотно активізує їхню участь у політичному житті. Водночас іпраця за межами сім'ї підвищує їх інтерес до політики. Дослідникифеміністичного напрямку критично проаналізували такі важливі поняття, як«влада», «владні повноваження», «громадянство»,«приватне життя», «справедливість», «демократія»,дійшли висновку, що більшість теоретичних праць відображають маскуліннийдосвід, а (тому потребують перегляду і належного врахування життєвого досвідуіншої половини людства — жіноцтва. За останнє десятиліття опубліковані численнікниги і статті, що дають феміністську інтерпретацію політики (Ц. Батлер, Дж.Скот, Д. Кул, В. Дойчман, М. Кара, Дж. Рінг, М, Шенлі, К. Пейтман, К. Сан-стейн таін.). Суть цих робіт полягає у кількох висновках. По-перше, у сучасномудемократичному суспільстві жінка не вважає себе об'єктом чоловічого впливу,чоловічої політичної волі, а прагне творити політичну культуру спільно зчоловіком, постійно вдосконалюючи останню. По-друге, саме підвищення політичноїкультури населення є головним завданням держави і суспільства, що сприяєреалізації жіночого чинника у складній політичній сфері, долає монополіючоловіків на право керувати. По-третє, реальний доступ жінок до політичної таекономічної влади залишається обмеженим, а їх участь у процесі прийняття рішеньнезначна на всіх рівнях — від колективного до індивідуального, причому навітьтам, де вони становлять більшість.
Свого часу Радянський Союз одним із перших проголосиврівність чоловіка і жінки. Однак, незважаючи на гучні декларації, жінки булипрактично виключені зі сфери прийняття рішень, не мали доступу до великоїполітики, займаючи в ній другорядні позиції. Така політична маргінальність жінокпояснюється як їхньою недостатньою вмотивованістю до участі у політичнійроботі, так і дискримінацією. Хоча треба наголосити, що певним чином жінки булипредставлені в органах влади, які відповідали за соціогуманітарну сферу(освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, дозвілля).
Жінки в СРСР та інших країнах соцтабору працювали всуспільному виробництві і воднораз виконували більшість обов'язків у домашньомугосподарстві, що істотно обмежувало їхні можливості у політичному житті країни.До того ж жіночі організації знаходилися під постійним контролем Комуністичноїпартії, сповідуючи її ідеологію. Все це спричинило багатопроблемністьполітичної поведінки жінок на етапі перехідного періоду суспільства. Ниністановище жінок у пост-соціалістичних країнах, на думку Генерального секретаряЧетвертої всесвітньої конференції з питань жінок Гертруди Монгелли,«відрізняється лише більшим чи меншим ступенем дискримінації»'.
Перехід України до ринкових відносин дав змогу жінкам, як івсім громадянам, відкрити власну справу. Частка жінок у загальній кількостіпідприємців нині становить 30%. В основному вони зайняті в малому та середньомубізнесі, тоді як великий — це майже не підкорена для них вершина. Становлення жіночогобізнесу здебільшого відбувається з ініціативи жінок, а не як результатдержавної підтримки, у тому числі й зреалізування спеціальних розвитковихпрограм.
Жіночий бізнес орієнтований переважно на роздрібну торгівлю,медицину, культуру, науку. За даними соціологічних обстежень жінки у бізнесідемонструють більшу схильність до компромісів у взаємодії з партнерами, повнішевраховують моральні та етичні принципи ведення справи, що не може несхвалюватися.
У країнах СНДпредставництво жінок в законодавчих органах влади має сумну статистику (табл. 2).
Таблиця 2. Представництвожінок в законодавчих органах влади держав-членів СНД (за даними 1998 року)Держава Нижня палата Верхня палата % жінок Жінок/ усього осіб % жінок жінок/ усього осіб Азербайджан 9,6 12/125 - - Вірменія 3,1 4/131 - - Грузія 8,8 16/236 - - Білорусь 4,6 5/109 29,0 18/62 Казахстан 10,4 8/77 12,8 5/59 Киргизстан 2,3 1/43 8,3 5/60 Молдова 7,9 8/101 - - Росія 7,6 34/450 ' 0,6 1/178 Таджикистан 12,7 8/63 11,7 4/34 Туршеністан 26,0 13/50 - - Узбекистан 8,8 22/250 - - Україна 8,2 37/450 ~ * -
У Верховній раді України 37 жінок, тобто 8,2%. При цьомуісторія українського парламентаризму в тендерному контексті має своїособливості. За радянських часів у 1980-85 роках частка парламентарів жіночоїстаті становила 36%. Під час виборів до Верховної Ради УРСР існувала своєріднажіноча квота- до 30%, тоді як чоловіча складала приблизно 70%. У тендерномувимірі ситуація погіршилась у 1990 році коли жінок у вітчизняному парламентібуло лише 3%. За результатами парламентських виборів 1994 року частка жінокзросла у вищому законодавчому органі до 5,7%, після виборів 1998—до 8,2%.Парламентські вибори у 2002 році повернули ситуацію до початку 90-х років: ниніжінок у Верховній Раді налічується лише 5,1 % від усіх депутатів (дляпорівняння — у Великобританії 1/5 частина парламенту — це жінки). Зменшеннякількості жінок-депутатів, що спостерігається в українському парламенті, невідповідає сучасному представництву жіночої частини у системі сучасногосуспільного виробництва, що свідчить про відсутність гендерного балансу.
Керівні посади в економіці та політиці України на сьогодні восновному обіймають чоловіки, їхня кількісна перевага чітко виявляється також укерівництві підприємств та органів виконавчої влади. За даними Держкомстату, в2002 році на вищих управлінських посадах у промисловості жінки становили 20,2%,сільському господарстві -9,5%. Воднораз на нижчих рівнях державної влади чималожінок, які займають керівні посади в органах законодавчої, виконавчої тасудової влади. З іншого боку, за даними експерта з тендерних питань Т. Мельник,у 2003 році серед державних службовців Апарату Президента України, апаратуВерховної Ради України та Секретаріату Кабінету Міністрів України, якийдекларує принципи тендерного балансу, співвідношення чоловіків і жінокстановило приблизно 1 до 3. І все ж 92% усіх керівних посад тут обіймаютьчоловіки.
Після виборів Президента України у 2004 році Юлія Тимошенкобула призначена Прем'єр-міністром України, тобто вона стала першою в історіїнезалежної України жінкою-керівником такого високого рівня. Однак до складуКабінету Міністрів України тоді увійшла лише ще одна жінка- Міністр культури імистецтв України Оксана Білозір.
Аналіз керівного складу міністерств і відомств свідчить про відсутністьбудь-якого гендерного балансу. За оцінками експертів, в Україні прагнення до гендерногопаритету реалізується серед керівників найнижчого рівня, зокрема, під часпризначень на посади спеціалістів у відповідних органах влади. Низькийкоефіцієнт задіяння українських жінок до парламентської діяльності пояснюєтьсятим, що політика та великий бізнес у нашій країні мають взаємну конвертованість.Жінки майже не входять до керівництва комітетів. У цілому ж жіноча проблематикає традиційно вторинною в українському політикумі.
Розділ 4. Проблемиукраїнського законодавства у сфері правового статусу жінки, чоловіка та тендера
Узв’язку з виникненням тепер уже цілком наукового терміну “ґендер”, необхідноз’ясувати його місце у юридичній науковій термінології. Відштовхуватись, на мійпогляд, варто від понять загального правового статусу особи, перейти дородового статусу жінки та чоловіка і тоді плавно підійти до “ґендера”. В теоріїправа під правовим статусом особи прийнято розуміти сукупність юридичних правта юридичних обов’язків персоніфікованих осіб, правове положення особи, щовідображає її фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством та державою[Теория государства и права. – Под ред. В.М. Корельского. – М., 1999]…Відповідно, під правовим статусом жінки необхідно розуміти сукупність юридичнихправ та юридичних обов’язків жінок, правове положення жінки у суспільстві.Аналогічно – щодо правового статусу чоловіка. На цілком логічне запитання, чомустать можна вважати критерієм для виділення родового (спеціального) статусу,можна відповісти, що на це є дві причини. По-перше, біологічні відмінності міжчоловіками та жінками породжують необхідність встановлення певних додатковихгарантій, пільг, прав або обов’язків для певної групи (наприклад, цілий перелікдодаткових пільг для жінок, пов’язаних з біологічною спроможністю і бажаннямбути матір’ю). По-друге, внаслідок того, що жінки є де-факто дискримінованоюгрупою у суспільстві, намітились тенденції впровадження принципів позитивноїдискримінації, тобто створення правових норм, які закріплюють додаткові правачи гарантії для жінок, що не пов’язані з материнством (наприклад, пропозиційпро встановлення на законодавчому рівні квотування у органах державної владидля представників кожної статі у зв’язку з тим, що жінки там представленімало). жіночийдискримінація ґендер законодавство
Щодоспіввідношення ґендера та правового статусу особи, то, на мій погляд, самеаналіз правового статусу жінки та чоловіка дає змогу побачити відображенняґендера у праві… Іншими словами, синтез правового статусу жінки і чоловіка –це і є юридичне оформлення, правова форма ґендера. Юридичні норми нібизакріплюють соціальне положення представників кожною статі – реальне чи бажане.В широкому значенні під правовим статусом особи розуміють положення особи усуспільстві. Все те, так чи інакше, юридично визначає, характеризує, гарантуєреальне положення людини в суспільстві, складає юридичний чи правовий статусособи. Коли мова йде про правовий статус жінки чи чоловіка, то це відповідно, –правове положення жінки чи чоловіка у суспільстві. Таким чином, право нібивіддзеркалює це положення у собі, воно показує, яким є суспільний статус жінкичи чоловіка, або яким він має бути з точки зору законодавця.
Дозвольтерозвинути цю тезу крізь призму правового статусу жінки й окреслити кількаприкладів, які б дали змогу побачити сказане.
Мабуть,найцікавішим віддзеркаленням у праві ставлення Української держави до жінки єположення ст. 24 Основного Закону. Там сказано наступне: “Рівність прав жінки ічоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей угромадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійнійпідготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охоронипраці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, якідають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом,матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи наданняоплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям”. На поглядпересічного, необтяженого боротьбою за ґендерну рівність обивателя, всевиглядає дуже гарно і навіть прогресивно. Проте це лише на перший поглядпересічного обивателя. Насправді ж тут можна зробити кілька суттєвих зауважень.По-перше, щодо некоректності формулювання принципу ґендерної рівности. Державанадає жінкам рівні з чоловіками права так, ніби ті, у відповідності з базовимпринципом прав людини, їх не мають від народження. Інша справа, що вони не єзабезпечені та захищені належним чином (і саме це, а не милостиве надання такихправ, є завданням держави!), проте усі люди (незалежно від статі) мають усіправа людини, закріпленні у Загальній декларації прав людини та іншихміжнародних стандартах. А по-друге, уже тут спостерігається турбота держави проматеринство та ігнорування батьківства, про що йтиметься нижче. Тому позитивниму цій нормі можна вважати лише те, що принцип ґендерної рівности все ж такизакріплено, проте те, як саме це зроблено, вимагає корекції.
Крімтого, доволі показовим з точки зору політики держави щодо жінки є, на мійпогляд, трудове законодавство, успадковане у більшості від совєцьких часів.Оскільки саме у нормах трудового права найчіткіше відбито наслідки прив’язкижінок до репродуктивної сфери, то саме погляд на проблему встановленняґендерної рівности через призму трудового права дає можливість побачити майжеповну відсутність піклування про батьківство. Так, наприклад, ст. 176 КЗпПУкраїни забороняє залучення вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком дотрьох років, до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні і відправляти їху відрядження. Скажімо, заборона залучення до нічних, надурочних та інших робітвагітних жінок є цілком виправданою, оскільки тут відіграє роль фізіологічнийпоказник і така робота може бути небезпечною або шкідливою як для самої жінки,так і для майбутньої дитини. Саме тому таке залучення забороняється, за певнимивинятками, нормами Конвенції МОП про нічну працю жінок у промисловості №89 тадодатковим протоколом до неї 1990 р. Проте коли йдеться про жінок, які маютьдітей віком до трьох років, то втрачаються будь-які біологічні чинники(звичайно, якщо жінка вже не годує дитину груддю), і набувають свого значеннячинники суто соціального характеру, адже догляд за дитиною та її виховання – цеобов’язок жінки, покладений на неї суспільством та закріплений у законодавствіу вигляді багатьох додаткових прав та пільг для матерів, але аж ніяк не їїприродне, фізіологічне покликання. Як бачимо, наше трудове законодавство невраховує ситуацій, коли за уже не грудною дитиною доглядає батько, дядько,дідусь, тобто будь-хто чоловічої статі. Подібна заборона направляти жінку, щомає дитину віком до трьох років, у відрядження у певній ситуації може стати наперешкоді її кар’єрі.
Тому,мабуть, доцільніше було б замінити цю норму на норму, яка б забороняланаправляти у відрядження жінку, що годує груддю, обов’язково – лише, якщо вонасама не згідна, а також одного з батьків або інших осіб, які здійснюютьфактичний догляд за дитиною. Однак це лише один приклад. У ст. 177 КЗпП Українивстановлено, що забороняється залучати жінок, що мають дітей віком від 3 до 14років або дітей-інвалідів, до надурочних робіт і відправляти їх у відрядженнябез їхньої згоди. Виникає логічне запитання, а чому чоловіки, які виховуютьтаких дітей, не мають права відмовитись від надурочних робіт та поїздки увідрядження? Вважаю, що доцільно було б встановити норму, яка б закріплювалатаке право за тим з батьків, хто здійснює догляд за дитиною.
Абост. 182 КЗпП України: жінкам, які усиновили новонароджених дітей безпосередньоз пологового будинку, надається відпустка з дня усиновлення тривалістю 56 календарнихднів (70 календарних днів при усиновленні двох і більше дітей) з виплатоюдержавної допомоги у встановленому порядку. Чоловікам таких прав наше трудовезаконодавство не надає. Тут, на мій погляд, наявна пряма дискримінаціячоловіків за ознакою статі, адже вони теж мають право всиновлювати дітейнарівні з жінками, а от право на державну допомогу у них відсутнє. Мабуть, цеозначає лише те, що такі кроки з боку чоловіків не заохочуються, що, в своючергу, є побічним результатом прив’язки до дітей та їх виховання жінок,ґендерний стереотип про першочергову роль жінки як матері і ігнорування ролібатька саме у процесі догляду за дитиною та вихованням її на ранньому етапірозвитку.
Забувзаконодавець про батьків і у випадку відбування ними покарання у ВТЗ.Звернімось до положень Виправно-трудового кодексу України, і побачимо, що тамзакріплено норму про те, що засудженим жінкам, які сумлінно ставляться до праціі додаткових вимог режиму, постановою начальника ВТЗ за погодженням ізспостережною комісією, може бути дозволено проживати поза колонією на часзвільнення від роботи у зв’язку з вагітністю та пологами, а також до досягненнядитиною трирічного віку (ст. 35 ВТК України). Знову ж таки, щодо вагітності тапологів немає жодних заперечень, а от що стосується наявності дитини віком дотрьох років, то цілком можуть бути випадки засудження до відбування покараннясамотніх батьків без позбавлення права батьківства, які не зможуть проживати здітьми за тих самих умов, що і жінки, оскільки законом їм такого права ненадано.
Хочає певний поступ у цьому напрямі, поступово під впливом громадських організаційта міжнародних зобов’язань законодавство трансформується у напрямі встановленняґендерної рівности.
Так,кілька років тому до КЗпП України було внесено зміни, відповідно до яких,відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатоюза ці періоди допомоги по державному соціальному страхуванню мають, крімматерів (як було раніше), батько, бабуся, дід чи інший родич, який фактично здійснюєдогляд за нею (ч. 7 ст. 179 КЗпП України). Але це був лише перший крок доліквідації всіх дискримінаційних норм за ознакою статі у нашому законодавстві.
Отже,формально можна вважати норми, наведені вище, прикладом дискримінаціїчоловіків, дійсно такими, що закріплюють дискримінаційні щодо чоловіківположення, тобто вони не мають права на вказані пільги, такі, які мають жінки.Звичайно, у кожному випадку можна апелювати до принципу рівности чоловіків іжінок, записаного в Конституції, але на галузевих рівнях така “дискримінація”чоловіків залишається.
Думаю,що не все так просто в даному випадку, як видається на перший погляд. Хочаюридично чоловіки позбавлені певних благ, проте в одній лише конкретній сфері –доглядом за дітьми та вихованні дітей. Тут виникає запитання первинности тих чиінших прав, що з огляду на нашу ментальність та певні стереотипні уявлення єважливішим: право чоловіка на вищезгадані пільги чи право жінки на свободу відтакої політики держави, що виявляється у ототожненні її з матір’ю, прив’язки дорепродуктивної сфери, покладання на неї обов’язку виховувати дитину? Догляд задитиною за своєю природою може бути як правом, так і обов’язком, тут головне –внутрішня воля, бажання це робити. Подібні “дискримінаційні”, на перший погляд,щодо чоловіків норми, насправді, є результатом закріплення у праві ґендернихролей, прийнятих у суспільстві, де жінка – насамперед – мати, але не лише та,що народжує і годує груддю, але і та, що доглядає. А це уже виходить за межібіологічних різниць і функцій, і нав’язує певну соціальну – бути при дитині.Це, безумовно, не може не впливати на подальший розвиток жінки у публічних,неприв’язаних до репродуктивної, сферах: кар’єра, політика тощо. І тому явважаю такі, на перший погляд, дискримінаційні щодо чоловіків норми можнапереосмислити і, залежно від внутрішньої волі певної конкретної особи, дійсновважати дискримінаційними (якщо ця особа – чоловічої статі і має бажанняздійснювати догляд за дитиною та не наділена усіма додатковими гарантіями дляцього, як жінки) або ж “побічно дискримінаційними” (якщо особа жіночої статі немає такої волі, але непрямо прив’язана до дитини).
Томуу всіх випадках регулювання правовідносин, пов’язаних з доглядом за дітьми таїх вихованням (крім, знову ж таки, народжування та годування груддю), повинновикористовуватись словосполучення “один з батьків”.
Позитивнимприкладом результату врахування принципу ґендерної рівности у процесіправотворчости можна вважати прийнятий 10 січня 2002 року “Сімейний кодексУкраїни”. Так, “Кодекс про Шлюб і Сім’ю”, що регулював сімейні правовідносинидо прийняття “Сімейного кодексу”, містив подібні до названих вище “побічнодискримінаційні норми”. Наприклад, у статті 5 КпШіС України було закріпленопіклування держави про сім’ю шляхом створення і розвитку широкої мережіпологових будинків, дитячих ясел, садків..., надання допомоги і пільг самотнімматерям і багатодітним сім’ям, а також інших видів допомоги сім’ї. Знову жтаки, держава не заохочувала батьків-одинаків, не надаючи їм тих самих державнихдопомог, що і жінкам-матерям. У новому “Сімейному кодексі” повністю збереженоґендерну симетрію, в тому числі шляхом закріплення права як на материнство, такі на батьківство та рівних гарантій здійснення такого права (ст. 49 та 50 СКУкраїни). Так, відповідно до ч. 1 ст. 49, дружина має право на материнство, ч.1 ст. 50: чоловік має право на батьківство. В свою чергу, причиною розірванняшлюбу може бути як небажання чоловіка мати дитину або нездатність його дозачаття дитини (ч. 2 ст. 49 СК України), так і відмова дружини від народженнядитини або нездатність її до народження дитини (ч.2 ст. 50 СК України). Як длячоловіка, так і для жінки позбавлення можливости здійснення репродуктивноїфункції у зв’язку з виконанням ними конституційних, службових, трудовихобов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо них, є підставою длявідшкодування завданої їм моральної шкоди (ч. 3 ст. 49 та ч. 3 ст. 50 СКУкраїни).
Крімтого, прийнятий Кримінальний кодекс України теж до певної міри вирівнявґендерний дисбаланс, присутній у старій ще совєцькій редакції. Так, у старійредакції КК України жінка не могла бути суб’єктом зґвалтування (лише якспівучасниця), не було встановлено кримінальну відповідальність за насильницькілесбійські стосунки та зґвалтування жінкою чоловіка. Такі дії здебільшогокваліфікувались як хуліганство або ж нанесення тілесних ушкоджень, залежно відкожного випадку окремо. Мабуть, така несправедливість – лише правове дзеркалотого, що жінку в суспільстві сприймали найчастіше як об’єкт у сексуальнихстосунках, і дуже рідко – як потенційний суб’єкт. У новому КК України цінедоліки виправлено (йдеться лише про ґендерний баланс у законодавстві,новоприйнятий КК України має достатньо моментів до дискусії з інших питань).Можна зробити висновок, що під впливом взятих на себе міжнародних зобов’язань,лобіювання зі сторони громадських організацій та інших чинників, Українапоступово трансформує своє законодавство у напрямку дотримання ґендерноїрівности.
Протеє ще достатньо питань, які необхідно вирішити. Так, відсутня тверда теоретичнабаза щодо правових аспектів ґендера, немає чітких дефініцій та єдностизастосування термінології. Наприклад, поклавши на Мінюст та Академію правовихнаук України обов’язок провести ґендерну експертизу законодавства України(Постанова КМУ про Національний план дій щодо поліпшення становища жінок тасприяння впровадженню ґендерної рівности у суспільстві на 2001-2005 роки), КМУзабув пояснити, що саме він мав на увазі або, принаймні, призначитивідповідальних за розроблення принципів такої експертизи. Усе, що робиться уцій сфері, робиться здебільшого силами НУО, а ґендерна політика державивиглядає доволі блідо та прив’язана в основному до проблем жінок таматеринства. Проте наявні позитивні тенденції, і, на щастя, є в Україніфахівці, для яких ця тема важлива, і які компетентно беруть участь у лобіюванніґендерних питань та задіяні у правотворчій діяльності
Висновок
Історичносклалося так, що український чоловік брав на себе роль борця у визвольнихзмаганнях нації і гинув у розквіті сил, або ж віддавав сили служінню на бойовихфронтах імперії і теж переставав існувати як потенційний чи реальний творецьсвоєї нації. Жінка ж залишалась берегинею роду, насамперед фізичної йогоскладової. І тому найвизначніша її роль, освячена суспільною традицією, була,безумовно, сімейною. Зрештою, це на той час був, можливо, єдиний ефективнийспосіб самозбереження етносу. Жінка-козачка ставала родоначальницею,вихователькою, управителькою господарством. Вона відрізнялася самостійним,вольовим характером, самоповагою, була стабілізуючим чинником у життіукраїнців. Реально ж українська жінка-козачка створювала свій світ, свою малубатьківщину і всіма силами охороняла її від вторгнення зазвичай руйнівної силисвіту чужого, великого. Звідси її домашність, сімейність, традиційність.Віддаючи належне тій ментальній основі, яку заклала саме жінка-козачка у своїхспів племінниць, треба відзначити і досить консервативну роль цих ментальнихособливостей української жінки в освоєнні нею сьогодні нових суспільних сферсамореалізації та діяльності. Укоріненість на традиційності існування лишепоглиблювалась в часи колоніальної залежності України. Ситуація принципово незмінилась і в радянські часи, попри задекларовану емансипацію жінки в РадянськомуСоюзі. До сімейного ярма додалася ще й державна неволя. Змінилося лише в гіршийбік ставлення до жінки-матері, жінки-домогосподарки. Саме радянські часизнищили повагу до власне традиційного способу самореалізації української жінкив сім'ї, не змінивши самого реального становища жіноцтва. Традиційні розподілисуспільних ролей повинні з необхідністю змінитись у вільному суспільстві, якеорієнтоване на європейські засади сучасного існування. Роль жінки в такомусуспільстві не може обмежуватися лише все тією традиційною орієнтацією на роль«берегині». Хоч і для реального сучасного українського суспільства цяроль залишається дуже актуальною. А чоловік у європейській Україні не може бутилише вічним борцем (який, як відомо, залишається «вічно молодим»).Колись він повинен дорости і до віку Батька як для конкретної дитини, так і длянації. Адже, на жаль, поняття чоловік-Батько, на відміну від жінка-Мати, і досіне функціонує в українській культурі. Гострота розуміння цієї проблеми виникалав критичні моменти української історії. Можливо, якоюсь мірою і сучасні нашіпроблеми в побудові української держави пояснюються і підсвідомимпідтримуванням та культивуванням традиційних рольових розподілів в українськомусуспільстві. Тільки чоловік іде тепер на війну до Верховної Ради, на Хрещатик,на сторінки газет, зрештою, — а жінка все так саме «тягне» на собідім, дітей, хронічну відсутність грошей і т.д., т.п. Знову і зновувідтворюється ситуація виживання, заданості суспільства на неконструктивну дію,яка не потребує реального співробітництва статей у копіткій повсякденній роботізі створення справді нового українського світу.
Отже, длядосягнення рівності між жінками та чоловіками необхідно враховувати специфічніінтереси жінок та чоловіків при формуванні політичних проектів та програм.,забезпечити рівну участь жінок та чоловіків як рівноправних суб'єктівекономічних, соціальних та культуротворчих процесів, здійснювати спеціальнікроки, спрямовані на зменшення гендерної нерівності, забезпечити доступ жінокдо прийняття загальнодержавних рішень на всіх рівнях. Геендерної рівності можнадосягнути через партнерство між жінками та чоловіками на основі принципівпаритетної демократії.
Списоквикористаної літератури
1. Постанова КМУ про Національний пландій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівностиу суспільстві на 2001-2005 роки.
2. Сімейний кодекс України
3. Кодекс законів про працю України
4. Теория государства и права. – Подред. В.М. Корельского. – М., 1999
5. Основи гендерної рівності/А.В.Фурман, Т.Л.Надвинична– Тернопіль: Економічна думка,2006.
6. Загальна соціологія: Навчальнийпосібник.-Київ: ВД.«Професіонал», 2004
7. Сірий Є.В.Соціологія: загальна теорія,історія розвитку та галузеві теорії: Навчальний посібник,-Київ: Атіка,2004
8. C Жаворонкова.Вперед в прошлое.//ELLE-2006-№10-С76-79.