ОСОБИСТІСТЬВ СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
1. Поняття особистості
Суспільствоокреслює соціокультурний простір, у межах якого людина формується якособистість, займає певні соціальні позиції, переміщується, “грає” ролі.Особистість і суспільство органічно пов’язані між собою. Неможливо аналізуватисоціальні процеси, функціонування й розвиток соціальних систем, не звертаючисьдо дослідження сутності особистості як суб’єкта соціальної поведінки тасуспільних відносин, не вивчаючи потреб, інтересів, духовного світуособистості, не аналізуючи складних й різнобічних її зв’язків з соціальниммікро- та макросередовищем.
Особистість ісуспільство є соціокультурними системами. Зіткнення людини (особистості) зсуспільством є соціальною драмою, що розігрується на протязі історіїцивілізації й породжує, з одного боку, злочинність, соціальні відхилення, а здругого – поліцію, суд, пенітенціарну систему тощо. Людина вимушена абоприйняти усі вимоги, умовності й настанови суспільства, або діяти всуперечнормам і наражатися на відповідні санкції.
Соціологія вивчаєособистість як елемент соціального життя, розкриває механізми її становленняпід впливом соціальних факторів, її участь у змінах та розвитку суспільнихвідносин. Вона вивчає зв’язки особистості і соціальних груп, особистості ісуспільства, регуляцію, саморегуляцію соціальної поведінки.
2. СОЦІАЛЬНАПРИРОДА ОСОБИСТОСТІ
Людина – істотабіосоціальна. Населення Землі складають понад 5 мільярдів осіб; усі вони належатьдо одного біологічного виду “ homo sapiens ” незалежно від расових та етнічнихознак, місця помешкання, ступеня соціально-економічного розвитку суспільства.Кожна нормальна людина від народження має комплекс властивостей, що відрізняєїї від усіх біологічних організмів: здатність до абстрактного мислення йбезперервного інтелектного вдосконалення, мовні здібності, розвинуті кінцівки,що достатні для виконання складних сенсорно-моторних функцій, нарешті,прямоходження. Загальновидові риси є джерелом, основою соціального життя. Алеколективне буття не змінює біологічну природу людини, не вдосконалює її тілеснуорганізацію. Вчені довели, що генетичний код людини залишається незміннимпринаймні тридцять тисяч років, а може й більше.
Включення людинидо суспільства здійснюється через різні елементи соціальної культури (соціальні групи, інститути, соціальні організації ), через систему соціальнихролей, які вона виконує, через норми, цінності суспільства, які неюприймаються.
У соціологіїприйнято розмежовувати поняття “людина”, “індивід”, “особистість”,“індивідуальність”. Поняття “людина” служить для характеристики їїбіосоціальної природи, це родове поняття, яке вказує на належність до людськогороду, вищого ступеня розвитку живої природи на нашій планеті. Як жива істота,людина підпорядковується основним біологічним та фізіологічним законам, яксоціальна — законам розвитку суспільства.
Поняття “індивід”характеризує окрему людину. Індивідуальність — те, що різнить одну людину зіншою, і як біологічну, і як соціальну істоту. Це її неповторні індивідуальніособливості. Соціологію цікавить не сама по собі неповторністьіндивідуальності, а її вплив, місце в суспільних процесах.
Поняття“особистість” служить для характеристики соціального в людині. Це сукупністьрис і властивостей, що формуються у суспільстві й не успадковуються генетично.В особистості подальше розвиваються потенційні можливості й природні здібностілюдини, але тільки шляхом засвоєння культурних чинників і за умови, що особавступає у соціальні зв’язки з іншими людьми, соціальними групами. Людина, такимчином, є суперечливою єдністю біологічного й соціального, матеріального йідеального. Особистість — міра втілення у людині суспільно-значущих рис,якостей. Як наслідок, особистість є соціокультурною підсистемою людини, що, зодного боку, поєднує її зі спільнотою, іншими людьми, суспільством, з другого — вона виконує “ внутрішні “ управлінські функції, керує поведінкою, активністюсуб’єкта. Здатність до руху, енергетичні джерела забезпечують біологічнічинники, а ось напрямок діяльності, характер вчинків залежить від особистості.Вона транслює вимоги суспільства, соціальні цінності й норми, інтерпретуєкультурні чинники, продукує мотиви і цілі поведінки індивіда.
Тому соціологирозглядають особистість у контексті зв’язку людини з соціумом. Наприклад,теорія “дзеркального Я“ трактує сутність особистості як віддзеркаленняіндивідуальних властивостей людини в суспільній думці, оточенні. Індивід звикаєусвідомлювати себе таким як його сприймають інші люди. Професор Мічіганськогоуніверситету Чарлз Хортон Кулі ( 1864 – 1929 рр.) вважав, що особистість єрезультат багатьох взаємодій з оточенням. “Я” вбирає в себе, по-перше, уявленняпро те, “як я виглядаю в очах іншої людини”; по-друге, уявлення про те, “як цяінша людина оцінює мій образ”; по-третє, самовідчуття гордості або приниження,що виникає внаслідок перших двох факторів. Дана теорія виходить з того, щоособистість – сума соціальних ролей, які людина опановує протягом свого життя.Ця концепція вельми операціональна з точки зору соціологічної теорії, бопов’язує особистість з соціальними структурами, інститутами, цінностями танормами, що функціонують в їх межах; вона пояснює генезис особистості, механізмїї формування в залежності від порядку опанування нових ролей. Але рольоваконцепція затьмарює індивідуальність, здатність особистості бути неповторним іунікальним феноменом.
Яка ж структураособистості? Особистість до певної міри повторює суспільство, віддзеркалюєсоціальне оточення людини, що робить її складною соціокультурною системою.Відома модель особистості австрійського соціального психолога З. Фрейда (1856 –1939 рр.) має тяжіння до біологічного, підсвідомого, ірраціонального. Вінвиходив з того, що біологічне знаходиться у антагонізмі до соціального, і,таким чином, сама природа програмує конфлікт людини і суспільства. Особистість,за Фрейдом, нагадує айсберг, що, як відомо, на 9/10 свого обсягу занурений уводу, “ надводна ” частина особистості – свідомість і те, що вона породжує,контролює; “підводна” – підсвідомість, природжені біологічні інстинкти,імпульси, що створюють незалежну від свідомості сферу буття людини.
Структураособистості має три рівні:
1. Ід (Воно) — природжені пристрасті, джерело енергії, що живить потяг до задоволення. Енергіянакопичується і виникає внутрішнє напруження; людина задовольняється, колиенергія “знаходить вихід”, що створює потужні імпульси, мотиви поведінки особи.
2. Его (Я) — регулятор, що затримує “вихід” енергії до появи придатного об’єкта розрядкинапруження. Рівень формується на основі власного досвіду людини.
3. Супер-его(над-Я) — суто соціальна компонента, що вимагає від людини правильної поведінкивідповідно до норм; здатність суб’єкта критично оцінювати свої дії, сфераморалі й відповідних почуттів (провина, сумління, співчуття, гордість,шляхетність тощо).
Фрейд вважав, щолюдьми керують дві головні пристрасті — “інстинкт життя” (сексуальність, лібідоабо Ерос) та “інстинкт смерті” (потяг до руйнування, Танатос). Це — природженіімпульси, які контролюються й придушуються суспільством. Особа мусить постійностримувати свої потяги, що створює психодраму. Соціальність тепер полягає втому, що біологічні імпульси затиснуті у лещата, а природна енергія знаходитьсобі альтернативні “виходи” — перевтілюється у різноманітні культурні формиактивності (праця, творчість, мистецькі образи, світ ідей тощо). В разі, колитретій рівень особистості руйнується (або він зформований не в повному обсязі),людина може перетворитися на звіроподібну істоту, що, як вважав Фрейд,відбувається в дійсності з деякими психічно хворими, злочинцями, збочинцями,або виникає під час масових психопатій (війна, паніка, погроми).
Тема особистостінайбільш детально розробляється школою символічного інтеракціонізму(американські соціологи: Вільям Джемс, Чарлз Хортон Кулі, Джон Д’юі, ДжорджГерберт Мід та ін.), яка за допомогою системного методу визначає функції,базисні елементи, рівні структурної організації особистості.
Особистостіпритаманні чотири функції: а) індикація; б) інтерналізація; в) самість; г)інтеракція. Людина, що набуває цих рис, перетворюється на особистість.Розглянемо їх докладно. Мід визначав особистість як рефлексивний процес, щонароджує індикації: людина помічає речі й фіксує відповідні значення абосамостійно надає предмету певного значення. Здатність оперувати значеннями — фундаментальна ознака особистості. Ця функція, у свою чергу, відчиняє двері длясприйняття людиною культури й спілкування з іншими особами. Інтерналізація — процес засвоєння, опанування “зовнішніх” цінностей, норм, культурних чинників.Джерелом інтерналізації можуть бути інші люди, письмові документи, інформаційнісистеми, власні спостереження.
Самість — властивість людини бути об’єктом для самої себе. Індивід може звертатися досебе з запитаннями, отримувати відповіді, тобто самість — здатність особистостівести внутрішній діалог. Вона дозволяє: а) усвідомлювати себе; б) матиконцепції про себе; в) апелювати до себе; г) діяти по відношенню до самогосебе. Нарешті, функцією особистості є інтеракція — налагодження зв’язків зіншими людьми, здатність особи бути суб’єктом соціального зв’язку. Ця функціяінтегрує попередні, бо спілкування вимагає від особи орієнтуватися в системізначень, цінностей, норм і критично сприймати себе, корегувати свою поведінку.
Базисні елементиособистості, їх організація забезпечують наголошені вище функції. В структуріособистості можна виділити кілька чільних підсистем: а) мотиваційний комплекс;б) норми поведінки; в) сукупність значень, на базі якої формуються знання; г)рольові, професійні навички; д) соціально-психологічні риси (особливостіхарактеру, темперамент, рівень чутливості й експресивності тощо).
Провідна роль уструктурі належить мотиваційному комплексу, що “відповідає” за мотивацію дій,вчинків людей. Він “сплавляє” зовнішні й внутрішні чинники, визначає цілі,ідеали, до яких прямує особа, тобто детермінує поведінку. Комплекс має двіумовні лінії, що перехрещуються між собою:
1) потреби — інтереси — цілі;
2) цінності — ціннісні орієнтації (стереотипи) — ідеали.
Базиснимелементом комплексу є потреби людини. Деякі соціологи взагалі визначають особистістьяк систему потреб.
Потреба — об’єктивна залежність людини від зовнішнього світу й власної тілесноїорганізації, це — тяготіння до певного предмету, основа, на якій виникаютьмотиви дій. Потреби демонструють нам протиріччя між наявним і необхідним. Цехарактеристика об’єктивного в особистості. Це потреба в чомусь, необхідністьчогось, що забезпечує ії існування, збереження).
Одну з найбільшцікавих і повних класифікацій потреб дав американський соціолог та соціальнийпсихолог А. Маслоу. Він виділив п’ять видів потреб і розташував їх у висхідномупорядку від нижчих до вищих, духовних:
1) фізіологічні;
2) потребибезпеки і якості життя (стабільність умов існування, впевненість у завтрашньомудні, безпека існування, гарантована зайнятість і т.п.;);
3) соціальніпотреби (в уподобаннях, належності до колективу, спілкуванні, турботі про іншихі увазі до себе, в участі в сучасній трудовій діяльності);
4) потребипрестижу (повага з боку інших, службова кар’єра, статус, визнання і високаоцінка);
5) потреби в самореалізації,у творчому самовираженні і т.п.
За Маслоу,потреба кожного нового рівня не може перетворюватися в актуальну, якщо незадоволена попередня. Навряд чи можна погодитися з таким висновком, бо вдіяльності можуть віднайти свій вираз різні потреби. Їхня ієрархія визначаєтьсябагатьма факторами, в тому числі й особливістю конкретної ситуації, культуроюсуспільства, культурою особистості.”.
Становлення дотих чи інших потреб опосередковане системою цінностей, системою інтересівсуспільства і окремих соціальних груп.
Інтерес єусвідомленою потребою, реальним мотивом поведінки, що націлена на задоволенняпевної потреби. Він має об’єктивно-суб’єктивну природу. Потреби й інтересиособистості лежать в основі її ціннісного ставлення до навколишнього світу, в основісистеми її цінностей і ціннісних орієнтацій.
Ціль можнарозглядати як умовний ідеальний ланцюг, що поєднує наступне з сьогоденням.Актуалізована мета примушує людину шукати відповідні засоби для її реалізації.
Ціннісніорієнтації та засвоєні особою норми можуть поділяти потреби, інтереси, цілі на“правильні” й “неправильні”. Наприклад, голод є природною нуждою й вітальноюпотребою людини, вона формує інтерес до їжі й ціль задовольнити потребу в тойчи інший спосіб. Але переважна більшість навіть дуже зголоднілих дорослих людейне вдається до крадіжки у крамниці, не вихопить у дитини шкільну булочку.“Вето” на подібні дії накладають внутрішні ціннісні стереотипи й засвоєні нормиповедінки. На запитання до самого себе: чи можна це вчинити, внутрішнє “я”відповість: ”Ні, цього робити не можна”. Мотивація людини формується не тількина основі егоїстичних мотивів, але й з урахуванням суспільних чинників. В разіпорушення цього співвідношення виникають різні соціальні відхилення. Такимчином, мотиваційний комплекс сприймає, віддзеркалює, перевтілює як внутрішнібіологічні імпульси, так і зовнішні чинники, стимули.
Як стверджуєІ.М.Рущенко, особистість має багатошарову організацію; існує декількаструктурних рівнів, що відповідають залученню людини до певних соціальних груп.“Усі ми належимо до невеликих “ватаг” і маємо змогу спокійно залишатися в їхмежах” — писав Дж.Г.Мід. (Цит. там же). Людина сприймає суспільство неабстрактно, а відповідно до того, з якими спільностями, інститутами вонапов’язана. Особистість можна собі уявити як нашарування різних соціокультурнихпластів. Кожний шар — система певних потреб, інтересів, цінностей, значень,навичок і та ін.
Під чассоціологічного аналізу особистості та її поведінки важливо враховувати те, щопрактичне ставлення людини до тих чи інших явищ дійсності внутрішньодетерміноване не лише уявленнями, думками про цінності, але й відповіднимемоційним ставленням. Соціальна спрямованість поведінки особистості являє собоюскладну, часто суперечливу єдність раціонального й емоційного. Соціальнахарактеристика особистості буде неповною без аналізу такого регулятора їїповедінки, як соціальні норми. Повноцінним суб’єктом суспільного життя,учасником суспільних відносин особистість стає лише в міру засвоєння таприйняття нею відповідних соціальних норм, які регулюють практично всі сторонижиттєдіяльності суспільства.
Соціальні норми — загальні правила поведінки в різних соціальних ситуаціях, які поширюються навсіх членів суспільства чи на певні його категорії. Завдяки соціальним нормамрозрізнені індивідуальні людські дії і вчинки інтегруються у систему суспільнихвідносин, формують певний соціальний порядок. Зрозуміти винятковість тієї чиіншої особистості, той чи інший її тип можна, лише дослідивши соціальні норми,яких особистість дотримується не під зовнішнім тиском, примусом, а на основіпереконаності в їх необхідності, правомірності, справедливості, в силуспівпадання цих норм з її ціннісними орієнтаціями.
Потреби,інтереси, ціннісні орієнтації, соціальні норми — не вичерпують собою перелікелементів, що визначають спрямованість особистості на спосіб соціальної дії. Досистеми соціальної спрямованості особистості належать і її переконання, ідеали,світоглядні принципи, смаки, звички та багато інших компонентів, яки вимагаютьчіткої фіксації і дослідження.
Окрім соціальноїспрямованості особистості, найважливішим предметом виміру під чассоціологічного аналізу є соціальний потенціал. До цього збірного поняттяналежать такі особові характеристики, як нахили, здібності, знання, вміння,навички і т.п. Вони визначають у своїй сукупності не те, що людина робить, ате, як вона це робить, тобто спосіб, технологію людської діяльності, її рівень,її ефективність. Багато соціологічних досліджень спрямовано на вимірюваннярівня здібностей людей до виконання певних соціальних функцій, їхньоїпідготовленості до професійної, суспільно-політичної, культурної та іншоїдіяльності.
3. СОЦІАЛІЗАЦІЯІНДИВІДІВ: СУТЬ, ЕТАПИ, МЕХАНІЗМ, СТРУКТУРА ВИХОВАННЯ ТА ІНСТИТУТИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ
Одна з найважливішихпроблем соціологічного аналізу – проблема соціальної типології особистості.Схожі умови формування особистості детермінують у багатьох індивідів спільні,схожі погляди на світ і його цінності, спільні життєві цілі та завдання, нормиповедінки, уподобання, звички, смаки, симпатії, антипатії, риси характеру,особливості інтелекту і та ін. Звичайно, кожна з особистостей по-своємусвоєрідна і неповторна, та разом з тим їй притаманні таке поєднання, такийансамбль соціальних цінностей, які можуть віднести її до цілком певногосоціального типу – продукту складного переплетіння історико-культурних ісоціально-економічних умов життєдіяльності людей.
Відомий вислівпроголошує: “Людиною народжуються, а особистістю становляться”. Становленняособистості, як підкреслює О.О.Якуба, — тривалий процес залучення особистостідо соціального, тобто її соціологізація. Це найбільш широке поняття, якеслужить для характеристики формування особистості. У словнику “ Сучасна західнасоціологія ” соціалізація визначається як “процес засвоєння індивідом протягомжиття соціальних норм та культурних цінностей того суспільства, до якого вінналежить”. В процесі соціалізації людина адаптується до соціальних інститутів,цінностей, норм. Загальною функцією соціалізації є самовідновлення соціуму,включення в соціальну й інституційну структуру нових генерацій. Прорахунки,невдачі, відхилення у цьому процесі мають тяжкі наслідки: з’являються ціліпрошарки злочинців, людей з асоціальною поведінкою, що загрожують суспільству,порушують соціальний порядок, стабільність.
Індивідсоціалізується, приєднуючись до різних форм соціальної діяльності, засвоюючихарактерні для нього соціальні ролі. У цьому плані соціалізацію особистостіможна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Разом з тим,соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки вона необхідна для сходженнядо індивідуального. Людина освоює світ культури вибірково, через свої інтереси,власний світогляд. Опановуючи культуру, людина формує свої здібності, потреби,цінності. Тому немає соціалізації без індивідуалізації. Процес соціалізаціїскладається з ряду етапів. Виділяють первинну та вторинну соціалізацію(засвоєння соціальних норм та цінностей дитиною, входження її до даної культуриі послідовне засвоєння соціальних ролей, що відрізняють життєдіяльністьдорослої людини). Виділяють і такі стадії соціалізації, як дотрудова (охоплюєперіод життя людини дотрудової діяльності), післятрудова (період, щопочинається із закінченням активної трудової діяльності людини).
Соціалізаціявідбувається під стихійним та цілеспрямованим впливом величезної кількостівідповідних суспільних структур та інститутів, роль яких по-різному виявляєтьсяна різних етапах та стадіях соціалізації (сім’я, родичі, однолітки та дітистарші за віком, дошкільні дитячі заклади, навчальні заклади, трудовіколективи, громадсько-політичні організації, мистецтво, література, засобимасової інформації тощо).
Таким чином,соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального підпрямим чи опосередковим впливом таких факторів соціального середовища, як:сукупність ролей і соціальних статусів, що їх суспільство пропонує людині;соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні роліі набути конкретний соціальний статус; система соціальних цінностей і норм, якідомінують у суспільстві і наслідуються молодшими поколіннями від старших;соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурнихвзірців, норм і цінностей та сприяють їх осмисленню і засвоєнню; загальнаситуація в країні, яка може коливатися від жорстоко запрограмованого процесуформування нормативного чи ідеального типу особистості до переважаннястихійності суспільних впливів на індивіда. Перша ситуація зазвичай характернадля тоталітарних режимів, друга — для суспільств у перехідні епохи їх розвитку
Процессоціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання йнавчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здібності братиучасть у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда:сім’я, сусіди, однолітки, вихователі і вчителі, колеги по роботі і знайомі,засоби інформації тощо. Важливо відзначити, що соціалізація – не якийсьодноразовий чи короткотривалий акт, вона здійснюється протягом усього життялюдини – від дитинства через зрілість і до старості включно. Це відбуваєтьсятому, що умови життя людини, а відтак, і вона сама, постійно змінюються,вимагаючи входження у все нові і нові соціальні ролі і відповідних змін статусу(інколи до корінних, як то перехід від статусу людини до статусу соціальнозрілої особи).
Але якщо під чассоціалізації дитини головним для неї виступає соціальна адаптація, тобтопристосування до суспільного середовища, то для соціалізації молоді і навітьсоціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріорізація, або формуваннявнутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світуу внутрішнє “Я” особистості. Результатом інтеріорізації стає індивідуальністьособистості.
Соціалізація можебути з’ясована на підставі рольової теорії. Її прибічники залюбки цитуютьвідомі шекспірівські слова: “Всесвіт – це театр. В ньому жінки і чоловіки – усіактори”. Сенс соціологізації, згідно з цією теорією, полягає у тому, що людинапротягом життя опановує певну кількість соціальних ролей. Відповідно до цьогоособа мусить розв’язувати певне коло завдань. Людині треба відповідатиочікуванням, що супроводять кожну роль. Ці очікування можуть бути трьох видів:а) очікування, що закладені у “сценарії” (норми, що регламентують поведінку людинивідповідно до змісту ролі); б) очікування інших акторів (очікування людей, щознаходяться у зв’язку з суб’єктом); в) очікування “ аудиторії ”, так званоїреферентної групи. На думку американського психолога Г.Хаймана, референтнагрупа — певне коло людей (іноді уявна, ідеалізована спільність), що є взірцемдля суб’єкта (актора).
Людина, щопретендує на будь-яку роль в суспільстві, мусить враховувати вимоги, щопов’язані з її виконанням. Іноді підготовка до опанування ролі триває довгийтермін, бо суб’єкту належить отримати освіту, оволодіти практичними навичками,набути досвід, мати ті чи інші формальні ознаки, або навіть скласти іспити,засвідчити свою готовність виконувати роль.
Механізмсоціалізації містить три обов’язкові моменти:
а) очікування(еспектації);
б) бажання особивідповідати очікуванням, грати відповідну роль за встановленими правилами;
в) зміни уповедінці людини й розвиток особистості.
В процесісоціалізації: інтерналізуються цінності й норми; з’являються нові інтереси,мотиви поведінки; накопичуються знання й практичні навички; навіть відбуваєтьсякорекція характеру людини (придушуються риси, що заважають виконувати ту чиіншу роль, чи навпаки — “підсилюються” особливості, які потрібні для успішноговиконання ролі).
Існує теорія, щорозглядає соціалізацію як відповідь людини на певний виклик обставин, іншихсуб’єктів. У цьому разі виникають труднощі, кризові проблеми які людина муситьдолати засобами вдосконалення, розвитку особистості. Наприклад, для молодоїлюдини кризовими точками є вибір професії, шлюб, військова служба, вихід з“сімейного гнізда” тощо. Кризи можуть бути як заплановані, так і раптові, щозастають особу зненацька (трагічна загибель близької людини, або розрив шлюбувнаслідок зради). Існує циклічна теорія соціалізації, згідно з якою життя –закономірний ланцюг криз. Людина мусить подолати певну кількість криз івідповідно кожного разу піднятися на нову сходинку як особистість.
Коли йдеться промеханізми соціалізації, то звичайно звертаються до концепції З.Фрейда, якийвиділяє основні з них:імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати інаслідувати поведінку дорослих і друзів); ідентифікацію (засвоєння дітьмиповедінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних); почуттясорому і вини (або негативні механізми соціалізації, що забороняють іпридушують деякі моделі поведінки: сором, як правило, асоціюється з внутрішнімипереживаннями і муками совісті).
Звичайно, цімеханізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда булипристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так,американський соціолог Т.Парсонс вживає фрейдівські поняття у соціологічнійтеорії соціальної дії. Для нього імітація — процес засвоєння елементів культуришляхом скоріш простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів,прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомленнясвоєї до них належності. Ступінь ідентифікації визначається силою і характеромприхильності до цих форм людського співжиття.
Що детермінуєсоціалізацію?
Існує певне колофакторів, що мають вплив на процес соціалізації. Їх особливості, характер,інтенсивність впливу суттєво позначаються на результатах соціалізації, а отже — відбиваються в особистості. До цього кола відносяться:
а) генетичнийфактор;
б) стан фізичногодовкілля;
в) макросоціальніумови;
г) мікросоціум;
д) власне “Я”людини.
Соціалізаціяздебільшого — не хаотичний процес; впорядкування, контроль, управліннясоціалізацією досягається за допомогою виховання й освіти. Існують інститути,що мають головною функцією(або однією з функцій) виховання людини. Основнимиінститутами соціалізації є сім’я й інститут освіти. Ці функції виконують такожнародні традиції й фольклор, засоби масової інформації, інститут релігії,трудові колективи. Відповідно є соціальні ролі, що “спеціалізуються” на освітій вихованні: вчитель, професор, вихователь дитячого садку, священик, не кажучивже про батька й матір. Це чинники зовнішнього впливу на особистість. Але існуєй самовиховання, коли суб’єкт стає по відношенню до себе “вчителем”,“вихователем” і він же є об’єктом впливу.
Є певні напрямки,відповідно до яких в суспільстві здійснюється процес виховання. Ці напрямкизалежать від моделі особистості, що є прийнятою для суспільства або якоїсь йогочастини. Наприклад, у тоталітарному суспільстві перевага надається так званомуідейно-політичному або ідеологічному напрямку, бо він забезпечує формуваннявідданих режиму особистостей, лояльних до влади й системи.
При цьомувіддається належне:
а) трудовомувихованню;
б) патріотизму;
в) моральномурозвитку особистості.
Праця – витоксуспільного й особистого багатства, засіб досягнення певного статусу. Молодалюдина мусить мати не тільки відповідні знання й навички, але вона повиннапсихологічно бути готовою до праці, бути підприємливою, рухливою, не сидіти“склавши руки”. Наполеглива праця мусить стати цінністю у свідомості людини –ось завдання трудового виховання. Ця цінність є важливою складовою свідомості йсвітогляду, довкола якої формуються інші засади й цінності.
Патріотизм уширокому сенсі – те, що пов’язує людину з загалом, землею предків, нацією,державою, містом, або селом, де народилася або мешкає людина. Патріотизм –небайдужість до загальних справ, це вміння(й готовність) особисті інтересикорегувати з суспільними, національними, колективними; це піклування продовкілля, природу, землю; це – здатність, в разі потреби, захиститиБатьківщину; це – законослухняність, повага до держави та її атрибутів.
Здорова мораль,здатність людини до самоконтролю й самообмеженню в ім’я підтримки нормальних,сталих стосунків з іншими людьми, породжує міцну сім’ю й стабільне суспільство.Мораль не абстрактна, а ймовірніше конкретна. Це – етика праці, людськихстосунків, це поважливе ставлення до батьків і предків; це певні стосункичоловіка й жінки, батьків і дітей і та ін. Витоки сучасної європейської моралі– у християнській традиції, хоча у секуляризованому суспільстві моральні нормивже мають світський характер.
Соціалізація,виховання, освіта – процеси, що дозволяють нагромаджувати так званий соціальнийкапітал. Він накопичується на протязі багатьох років відповідно до набуттялюдиною знань, навичок, цінностей і норм. Цей капітал може приносити особі дивіденди,але він не зменшується з роками й не тане. Соціальний капітал дозволяє людині,по-перше, користуватися значною свободою, вибирати альтернативи, бо індивіди,що його накопичили, мають попит і високо цінуються; по-друге, розширяти межіактивного життя, тобто він сприяє соціальному довголіттю. Таким чином, роки, щовіддані освіті, накопиченню професійних якостей, не є марно витраченими: вонидають вигоди протягом всього життя людини.
4. СОЦІАЛЬНААКТИВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ
Соціалізація неможе бути повною без реалізації інтересів, цінностей людини. Суттєвим їїмоментом є розвиток соціальної активності, яка набуває особливого значення вумовах якісного перетворення суспільства.
Що таке соціальнаактивність? Які її критерії й показники?
Соціальна активністьособистості тісно пов’язана з її соціальністю.
Соціальністьособистості у широкому значенні цього слова – її зв’язок із соціально цілим:суспільством, соціальними спільнотами, людством. Тобто вона може бути зрозумілачерез вивчення системи соціальних зв’язків особистості з найрізноманітнішимиспільнотами: класовими, професійними, поселенськими, демографічними, етнічними,культурологічними, статусними і та ін. Інтереси потреби, цінності цих групбагатоманітні. Поняття соціальної активності дає уявлення про якістьсоціальності, рівень та характер її реалізації.
В умовах якіснихзмін, що відбуваються в суспільстві, особливо важливо виявити рівень, характерсоціальності особистості. Чи відчуває, чи розуміє особистість потреби, інтересисоціуму та в зв’язку з цим цілі та завдання соціальних рухів? Чи сприймає їх яквласні? Бездумно наслідує їх чи здатна усвідомити, самостійно осмислити? Чиусвідомлює себе суб’єктом суспільних відносин? Наскільки розвинене людське улюдини, чи засвоєний досвід її історичного соціального розвитку? На ці питаннянеможливо відповісти без звертання до категорії соціальної активності.
Соціальнаактивність особистості – системна соціальна якість особистості, у котрійвиражається та реалізується рівень її соціальності, тобто глибина і повнотазв’язків особистості з соціумом, рівень перетворення особистості на суб’єктсоціальних відносин (див.: О.О.Якуба. Там же. — С .96 – 97).
Соціальнаактивність є висхідною соціальною якістю, що виявляє цілісне, стійке активнеставлення до суспільства, проблем його розвитку і визначає якісні особливості ісвідомості, і діяльності, і станів особистості.
Інтересиособистості, цінності, які вона приймає, можуть вступати в протиріччя зінтересами більш широких спільнот, суспільства в цілому, але це зовсім неозначає, що особистість не є соціально активною. Високий рівень соціальноїактивності передбачає не бездумне наслідування інтересів соціуму, механічнесприйняття його цінностей.
Соціальнаактивність – не лише розуміння і прийняття інтересів суспільства, але йготовність, уміння реалізувати ці інтереси, активна діяльність самостійногосуб’єкта.
В.О.Ядовнайважливішими ознаками соціальної активності особистості (в протележністьособистості пасивній) вважає сильне, стійке, а не ситуативне, прагнення впливатина соціальні процеси (в кінцевому підсумку на суспільство в цілому) та реальнаучасть в громадських справах, яка продиктована прагненням змінити, перетворити,або, навпаки, зберегти, зміцнити існуючий соціальний порядок, його форми,сторони. І за своїм змістом, спрямованістю на певні цінності, а також за рівнемїхнього осмислення, за характером і за рівнем реалізації соціальна активністьбагатоманітна. Уявляється, що саме аналіз її зв’язків з соціальністю дає змогувиявити певні типи соціальної активності. Виходячи з особливостей цьогозв’язку, О.О.Якуба виділяє три основних критерії соціальної активності.
Перший критерійдає змогу виявити широту, діапазон цінностей особистості, рівень соціальності вплані орієнтації на інтереси не лише вузької соціальної групи, але й більшшироких спільнот, суспільства в цілому, людства. Соціальна активність може матиегоцентричну спрямованість, замикаючи людину в просторі її власноїсуб’єктивності; альтероцентричну, що підпорядковує життя служінню близьких;соціоцентричну, направлену на реалізацію суспільних потреб різного рівня, якаробить життя людини невіддільним від турбот і проблем широких соціальнихспільнот. У сучасних умовах зростає значення орієнтації на загальнолюдськіцінності. Для соціально активної особистості вони є висхідними, визначальними.Таким чином, перший критерій виявляє характер спонукальних сил, потреб,цінностей, що є основою соціальної активності.
Активнаособистість – така особистість, для якої найвищою цінністю є життя в ім’ясуспільних інтересів, життя у гущині соціальних подій, життя, об’єктивновключене у рух і розвиток суспільних організмів та суспільних процесів.
В основісоціальної активності є особливі характеристики самосвідомості особистості,котрі ідентифікують її з соціумом та розглядають її як суб’єкт, що виражає тазахищає інтереси спільноти як власні. Продуктивним є поняття генеральноїціннісної спрямованості особистості, яка інтегрує у ціннісну єдність усіцінності, уявлення. Знаючи зміст генеральної ціннісної спрямованості індивіда,не можна з упевненістю передбачити його вчинки на певних дискретних відрізкахжиттєвого шляху (вони можуть бути наслідком впливу багатьох факторів), та можназ упевненістю прогнозувати загальні лінії його соціальної активності у тривалійжиттєвій перспективі.
Другий критерійхарактеризує міру, глибину прийняття, засвоєння цінностей. Вихіднимметодологічним принципом розуміння соціальної активності О.О.Якуба вважаєвиділення трьох її сторін: раціональної, чуттєво-емоційної, ролевої.Особистість може сприймати цінності на рівні почуттів, настроїв, знань чивольових спрямувань. Як правило, на рівні емоцій особистість засвоює цінностіповерхнево, хоча і в яскравій емоційній формі. На рівні знань відбуваєтьсябільш глибоке й конкретне засвоєння цінностей. На рівні вольових спрямуваньформуються соціальні установки, тобто готовність до дії, до реалізації потреб,цінностей. Лише разом усі ці рівні дають справді повне й глибоке прийняттяцінностей. Яскравим виявом органічного зв’язку знань, почуттів та волі, що забезпечуютьсправжню соціальну активність, є переконання особистості, її соціальніустановки. Показником високого рівня соціальної активності є свідоме приєднаннядо соціального життя, висока особиста значимість інтересів суспільства в ціломута конкретних спільнот, усвідомлення особистістю свого місця в суспільстві,персональної відповідальності за процеси, що відбуваються в ньому.
Третій критерійрозкриває особливості реалізації цінностей. Показниками рівня реалізаціївиступають характер та масштаби, результати, форми діяльності.
Аналізуючихарактер діяльності, надзвичайно важливо вияснити, чи реалізуються інтереси,соціальні ролі чисто формально, стандартно, чи творчо, який рівень творчості,новацій у методах, способах реалізації. Чи є реалізація внутрішньо несуперечливимпроцесом, коли реалізуються ціннісні орієнтації особистості, її соціальніустановки, чи існує розрив між цінностями, ціннісними орієнтаціями особистості,її соціальними установками та діяльністю, коли на базі ситуаційних мотивівреалізуються інші цінності. Виявлення внутрішньої єдності процесу реалізаціїдосягається в результаті співставлення ціннісних орієнтацій, соціальнихустановок та діяльності особистості.
Вивчаючимасштаби, необхідно з’ясувати, чи бере особистість на себе у зв’язку з орієнтацієюна певні цінності цілі, додаткові зобов’язання, більш вагомі спеціалізованіролі, чи лише добросовісно або ініціативно виконує ті, що раніше були їйпритаманні.
При вивченні формактивності – найсуттєвіше виявити одноплановість чи різноплановість проявівсоціальної активності. Чи реалізуються певні цінності, інтереси, цілі в однійабо різноманітних формах? У сучасних умовах продуктивним є співставлення рівнярозвитку форм активності та виявлення їхнього зв’язку.
Тісний зв’язок,взаємопроникнення форм соціальної активності є необхідними умовами її існуванняі розвитку. І, навпаки, активність буває неповноцінною, коли форми неузгоджені,не доповнюють, а суперечать одна одній. У сучасних умовах ми зустрічаємося зпротистоянням політичної та моральної активності. Розвиток моральної активностівідстає, і це призводить до трансформації політичної активності уквазіактивність, що породжує шкідливі наслідки у моральному та в усіх іншихпланах.
При системномупідході соціальна активність постає як внутрішнє багатогранне явище, як єдністьсуб’єктивного та об’єктивного, як система орієнтацій та цінностей, що виражаєінтереси тих чи інших соціальних спільнот, як система почуттів, знань, вольовихкомпонентів, як творче ставлення, що передбачає новації у розумінні тареалізації цінностей у різноманітних формах.
Соціальнаактивність – системоутворююча якість, що характеризує цілісність особистості;про її рівень свідчить узгодженість елементів, не так рівень їх розвитку, якхарактер їх взаємозв’язку, єдність.
Важливимпоказником соціальної активності особистості є рівень її культури. Культура — загальний спосіб освоєння особистістю соціального досвіду, соціальних ролей,функцій; це не лише спрямованість, певний настрій свідомості, не простосукупність знань, а й певний стан їхньої продуктивної реалізації, виявсоціальної активності та соціальної ініціативи особистості; це реалізаціядуховного оснащення, це спосіб сприйняття світу, видів діяльності, якийскладається на основі певних ціннісних орієнтацій, знань, переконань, певноїдіяльності і є виразом внутрішньо притаманних особистості соціальнихвластивостей.
Головнимиструктурними елементами культури особистості є переконання, якості особистості,характер діяльності, її навички й уміння. Тому ми судимо про культуру особистості,перш за все за рівнем, освоєння та реалізації нею соціальних ролей, виконаннямпевних функцій, за опануванням у цьому плані механізмами засвоєння й розвиткусоціального досвіду. Звернення до культури як інтегративного показника орієнтуєна вивчення моментів активності особистості, що виражають її ціліснуспрямованість, взаємозв’язок, структурну впорядкованість, системність якостей,цілісність діяльності.
Вивченнямеханізму становлення соціальної активності особистості в сучасних умовахпотребує, перш за все, аналізу впливу новацій суспільного життя, формуваннянових економічних, соціальних та політичних структур, нових моментів духовногорозвитку, характерних для нашого суспільства в нинішній час.
Порушенняцілісності активності як соціальної системної якості особистості найяскравішеспостерігається у взаємозв’язку ціннісної орієнтації та діяльності, колидіяльність розвивається всупереч ціннісним орієнтаціям на базі ситуаційнихмоментів. Високо оцінюючи творчий характер роботи, творчу атмосферу вколективі, більшість все ж таки орієнтується не на новації, творчість усучасній праці, а лише на сумлінне виконання службових та інших обов’язків,хоча поряд з наростанням нестійкості, суперечливості свідомості й поведінки неможна не бачити й позитивних моментів, пов’язаних з поглибленням розумінняскладних проблем соціальних процесів, місця й ролі особистості у світі і т. ін.
Порушенняцілісності соціальної активності виявляється сьогодні у вигляді розірваностіемоційного, раціонального та вольового компонентів, що породжує певнуураженість соціальної активності.
Прийняттясоціальних цінностей на рівні емоцій породжує непослідовний, нестійкий,ситуаційний характер активності, прийняття соціальних цінностей лише нараціональному рівні не забезпечує перетворення соціальних цінностей у власніособистісні, і тому теж породжує непослідовність, може призвести до діляцтва,прагматизму, нещирості.
Прийняттясоціальних цінностей на рівні почуттів і волі може призвести до екстремізму, вчому ми неодноразово переконувалися, аналізуючи, наприклад, ставлення доміжнаціональних проблем, до кооперативного руху тощо.
Протиріччя уструктурі соціальної активності виражається у неузгодженості форм активності.Результатом розірваності форм є вузький професіоналізм, який не поєднується згромадською позицією, морально неповноцінний характер політичної діяльності,коли вона не поєднується з моральною культурою, моральною активністю, що ведедо виправдань будь-яких підходів, методів, способів діяльності, довседозволеності у боротьбі за досягнення політичних цілей.
Поширеним виразомсуперечливості соціальної активності в сучасних умовах є протиставлення,абсолютизація соціальних цінностей окремих спільнот та загальнолюдськихцінностей. Становлення нового соціального мислення, загальногромадянськихпозицій передбачає подолання цих протиріч, оскільки загальнолюдські цінності незаперечують, а передбачають урахування інтересів і потреб окремих соціальнихспільнот. Висока громадянськість є синтезом національних, державних та загальнолюдськихначал.