Реферат на тему
Українські легенди пропоходження та характеристичні особливості деяких народностей
Українські легенди та «побрехеньки» не забули тихнародностей, з якими українцям доводилось й доводиться стикатись на своємуісторичному життєвому шляху. Характеристики різних національностей свідчать проглибоку народну спостережливість і, попри всю свою стислість, виблискуютьмальовничою яскравістю барв, іскристим гумором. У цих легендах та «побрехеньках»найчастіше йдеться про «хохлів» і «кацапів», або ж «москалів», потім — прополяків («ляхів»), татар, євреїв («жидів»), «німців» і циганів. Характеристикирізних народностей позбавлені будь-якої упередженості. Не жаліє українськийнарод і себе в цих легендах, а іноді навіть згущує барви, вказуючи на різні своїнедоліки. Чільною з-поміж цих легенд є легенда, записана І.Ф. Беньковським беззазначення місцевості. Коротко розповідаючи про походження всіх згаданих вищенародностей, легенда показує, так би мовити, у порівнянні їхні чесноти, причомулише в цьому єдиному випадку вона не втрималась від того, щоб — так чи інакше —не віддати першого місця рідному типу.
Під «німцем» на Україні мають на увазі будь-якого взагалііноземця — англійця, француза та ін.
Якось, — розповідає легенда, — захотів чорт створити подібногодо себе. Накидав він у казан, у смолу, усякого зілля й давай варити. Варив, варив,покуштував — вийшов мужик (тобто «хохол»).
«Недоварив!» — каже сам до себе чорт і ну знов варити. Варив,варив, покуштував — вийшов «лях». «Ще недоварив!» — каже чорт і знов став варити.Варив, варив, знову покуштував — вийшов «німець». «Ще трошечки недоварив». Ізаходився знов варити. Спробував — вдався татарин. «Ось-ось ще трошечки — ібуде саме такий, як я». Нумо варити далі. Нарешті спробував востаннє — вийшов«жид». «Переварив! — вигукнув чорт. — Цей вийшов уже хитріший і розумніший засамого мене! Перебрав цього разу!» А хіба ж то не правда, — завершує легенда, —що жид хитріший і розумніший за чорта? Він і безп'ятого пошиє в дурні. За іншимваріантом, перевареним виявився «німець», а «жид» — трішечки недовареним.Ненормальні суспільно-історичні умови спричинилися, між іншим, до того, що наУкраїні було досить поширене уявлення про «жидів» як про таких, що позбавленінавіть душі, цієї найвищої й найголовнішої з ознак, яка відрізняє людину відтварини: «жид не вмирає, а здихає, бо в його не душа, а пара; у жида і собакине душа, а пара».
Найчастіше в легендах виводяться поряд і зіставляються з тимичи іншими яскравими й помітними типовими особливостями своїми «хохол» і«кацап». Аби належним чином зрозуміти, треба перш сказати декілька слів провзаємини між названими двома братерськими спорідненими племенами. На характервідносин між «хохлами» й «кацапами» справили сильний вплив передусім, звісно,історичні умови, що по-різному склалися для них, а вже потім — і їхні племінніособливості.
Українці, за звичаєм, називають великоросів «москалями»,«лапотниками» і ставляться до них недовірливо, навіть з якимось острахом,вважаючи їх жадібними, брутальними, нещирими, хитрими, ледачими і мстивими.Народ уникає мати будь-яку справу з «москалем», не кажучи вже про те, щобнаймати його на службу. «Москаль», — говорить він, — неодмінно обдурить, або ждоведеться з ним сваритися через його лінощі й лукавство, і тоді він накоїть тобітакого, що потім весь вік жалкуватимеш». А взагалі москалів вважають зазнахарів і кажуть про них: «У москаля щось у носі є. Він і ходить не так, як миходимо — гуртом, а один за одним, щоб легше було: передньому йти найважче, іось, коли він втомиться, тоді інший виходить наперед» і т. ін.
Називають також великоросів «кацапами»; у них довга бородаклином, як у цапа. «Москалі» походить від слова Москва. Називають їх ще «кислопузими,смердючими москалями»; «вони все квас та сирівець (незаварний хлібний квас)п'ють, так що й саме черево в них скисло». У деяких місцевостях, розташованихуздовж залізниці, їх звуть, нарешті, «хамською і дерев'яною душею» — за те, щовони під час будівництва залізниці кривдили навколишніх пастухів, однімали втих хліб. їх вважають хитрими й дуже обережними: «москаль хоч і знає дорогу, тавсе ж розпитує». «У москаля душа — як повстянка: він і Бога не боїться».Склалася навіть ось така приказка: «Боже мій, Боже мій! А ми — Твої, а чиї ж томоскалі?»
Деякі з названих рис перенесено й на солдатів якпредставників Москви, котрі також прозиваються «москалями» (на Україні доприєднання її до Московської держави не було солдатів, а були козаки).
Ідуть якось по землі Господь і святий апостол Петро, —розповідає одна легенда. В дорозі наздоганяє їх солдат із торбою за плечима йпитає: «Куди прямуєте, люди добрі?» — «Йдемо на заробітки», — відповідаєГосподь. — «То візьміть і мене з собою, — каже солдат. — Хочу і я заробитигрошей, щоб було чим підмогти родичам». Господь погодився прийняти солдата в товариші,і ось пішли вони втрьох далі. По дорозі солдат каже Господу: «Ось ви прийнялимене до себе в товариші, а я так і не знаю, хто ви такі». Господь відказав йомуна це: «Я — Мудрець, а товариш мій — Хитрун». Цілий день потім ішли вони, нідене зупиняючись, а коли настав вечір, стали на ніч у полі. Неподалік того місця,де вони вирішили ночувати, паслась отара овець. Мудрець звелів Хитрунові пітидо пастухів і взяти в них з отари барана. Коли Хитрун приніс барана, Мудрецькаже солдату: «Ну, служивий, ми з Хитруном підемо пройдемося полями, оглянемоозимину, а ти тим часом приготуй вечерю. Якщо нас довго не буде, можешповечеряти й без нас, тільки серця не їж, а залиш його нам». Мудрець з Хитруномпішли, а солдат лишився, набрав сіна з копиці, що стояла неподалік, розпаливвогнище й заходився готувати вечерю. Та ось уже й вечеря готова, а товаришівнема і не чути. Солдат став вечеряти сам. їсть та й думає: «Навіщо це товаришівеліли лишити для них серце — хіба воно найсмачніше? А що, як я з'їм його, а їмскажу, що в барана серця не було». Так і вчинив. Повернулись Мудрець зХитруном, і Мудрець каже солдатові: «Давай же нам, служивий, серце: будемовечеряти». Солдат відповідає: «Ох, братове, 25 років прослужив у полку, багатоперерізав там за цей час і биків, і овець, і всі вони були з серцем; а ось тутна тобі! — у сьогоднішнього барана не виявилося серця: баран — і без серця!» Мудрецьнічого не відповів на це солдатові, а Хитрун промовив лиш: «Еге!» — і вониполягали спати. Наступного дня всі троє повставали рано-вранці й пішли далі.Треба було їм перебрідати через річку. Мудрець і Хитрун ідуть собі водою, яксуходолом. Солдат — ну за ними — ба ні, справа не вигоряє: довелося брестиводою; а ріка чимдалі від берега, тим глибша й глибша. Мудрець обернувся досолдата й питає його: «Ти серце з'їв?» — «Ні, — відповідає солдат. — У баранане було серця». Ідуть, а вода сягає солдатові вже по шию. «Ти з'їв серце?» —знову питає Мудрець. — «їй-богу, ні!» — каже солдат, майже захлинаючись. Таксолдат і втопився б, не зізнавшись, якби Мудрець не взяв його за руку й невивів на берег. Вийшовши на берег, знайшли вони лантух з грошима. Мудрець узявусі гроші й почав ділити на чотири частини. Побачивши це, солдат питає: «Навіщож ти ділиш на чотири частини — адже нас троє?» — «Я тому ділю на чотиричастини, — відповів Мудрець, — що дві частини має одержати той, хто з'ївсерце». «Я з'їв серце, — зізнався тоді солдат, — отже я повинен одержати двічастини». Мудрець віддав солдатові дві частини. Після цього пішли вони доодного поміщика й найнялися молотити хліб. Мудрець звелів Хитрунові вилізти наскирту й скидати снопи. Хитрун поскидав снопи з усіх скирт, а Мудрець узяввогню й підпалив ці снопи. Але полум'я не знищило снопів, а геть-чистовимолотило з них зёрна, солома ж знову була складена в скирти. Мудрець одержавза молотьбу гроші за домовленістю, віддав їх усі солдатові зі словами: «Теперти з грошима; іди додому, та тільки гляди: не берися молотити хліба так, як митут молотили». Прийшов солдат додому з грішми, зажив на славу, однак ненадовго. Захотілося йому ще збільшити свій капітал легкою молотьбою. Знайшовтовариша, нехтуючи застереженням Мудреця, найнявся до одного поміщика перемолотитив того увесь хліб. Він також звелів своєму товаришеві поскидати зі скирт усіснопи, а сам згодом підпалив їх. Оскільки все дощенту згоріло, то солдатовідовелось сплатити збитки від учиненої ним пожежі.
За другою легендою на ту ж тему, апостол Петро із солдатомзаходять на ночівлю до старої жінки. Стара дарує їм козу. Апостол Петропропонує солдату зарізати козу на вечерю і вечеряти тоді самому, а для ньогонехай лишить тільки серце. Солдат з'їдає серце й запевняє апостола Петра, що вкози не було серця. Наступного дня, переходячи річку, Петро рятує солдата, якиймало не втопився, та все ж не може змусити його зізнатися в тому, що серце з'їввін. Далі йдеться про зцілення апостолом Петром хворої дівчини, доньки дужезаможного чоловіка, одержання за це великих грошей і дільбу їх апостолом Петромна три частини. Щоб одержати із цих трьох частин дві, солдат зізнається.Завершується легенда невдалим лікуванням хворої самим солдатом (Куп'янськийповіт).
Наступна легенда подає тих же «москалів» (солдатів)брутальними, як кажуть у народі — «безпардонними». Дуже давно було це, ще тоді,коли Господь ходив по землі зі святими Петром та Павлом. Якось Господь пославсвятого Павла «у світ», а Сам лишився зі святим Петром. І ось, ідучи якось разбитим шляхом, зайшли вони до трактової корчми. Була зима, і вже зовсім смеркалося.Господь і Петро змерзли дуже й почали проситися в корчмаря, аби дозволив їмобігрітися та підночувати, бо надворі проти ночі став брати мороз. Корчмар нелише дозволив, а навіть вийняв їм подушку й благеньку сірячину. У трактовихкорчмах, як відомо, кожен може знайти собі куточок — хрещений чи нехрещений.Ось поснули Господь і святий Петро, полягали на полу, біля теплої печі. Десьопівночі, після того, як проспівали вже четверті півні, до корчми ввалилися«москалі». Перемерзли, тремтять; одразу так і кинулись до печі, де спалиГосподь із Петром — Господь скраю, а Петро біля самої печі, — та й почализганяти їх з полу. Господь одразу послухався — підвівся і звільнив місце. А отПетру дуже не хотілося залишати тепленьке місце й сірячину, і він не послухавсяй почав було сперечатися. Як розгнівалися «москалі», як почали стусати Петракулаками, а тоді як стягли його на землю та як стали лущити по-своєму, то Петроледве-ледве підвівся на ноги — так його сильно вимолотили «москалі». Післятакої оказії нічого вже було залишатися в корчмі; а тут якраз і на день почалоблагословлятися. Зібрались вони та й пішли з корчми. От святий Петро,відійшовши гін (гона — відстань у 120 сажнів) на двісті від корчми, озирнувсяназад, чи не йдуть за ними «москалі», й каже Господу: «Боже милосердний! Таневже Ти не покараєш цих «москалів» за те, що вони, без найменшої провини змого боку, так понівечили мене?» — «Добре, Петре, — каже Господь. — Наруга надтобою буде впам'ятку москалям до самого Мого Страшного Суду. Я їх тяжкопокараю: щоразу, як москалям треба буде вирушати в похід, буде надворі моква,холоднеча, мороз, хуртовина».
Звідтоді як тільки «москалям» накажуть вирушати в похід,одразу ж надворі таке діється, що й не сказати: влітку — дощ, град, буря,моква; а взимку — замети та хуртовина. Отак Господь покарав «москалів» засвятого Петра (Гайсинський повіт).
Деякі риси великоросів спричинили до того, що в українськихлегендах названо дітей від змішаних шлюбів (українця з великороскою абовеликороса з українкою) не людьми, а «перевертнями» і позбавлено їх блаженствау потойбічному житті. Коли ми з'явимося на той світ, говорить легенда, записанав м. Куп'янську, — то за «москалів» буде святитель Микола, а за нас (українців)— Юрій. І ось, коли йтиме «москаль», Микола скаже: «Мій!» — і візьме собі; аколи йтиме наш, то його візьме Юрій. Коли ж ітиме «перевертень», Микола скаже:«Це — мій!» А Юрій собі скаже: «Ні, мій!» І почнуть вони сперечатися. А тодівирішать: «Аніж нам через нього сперечатися, віддамо його краще чортам!» Та йпроженуть «перевертня» в пекло. З цього погляду «перевертнів» прирівняне донедовговічних «жидів-вихрестів» (в народі вони мають назву «шишимітів»), прозагробну долю яких легенда, записана в с. Мартинівці, розповідає таке.Вихрестився десь один жид; вихрестився, він, та недовго після того й пожив —дуже швидко помер. От і пішов він до святого Петра, щоб той відімкнув йому рай.Глянув на вихреста Петро та й каже: «Не відімкну я тобі раю, тому що не прийшлище до мене списки, про тебе, що ти перейшов у християнську віру; йди собі; доМойсея». Пішов вихрест до Мойсея. «Прийми мене, Мойсею, — каже, — до себе: я —твій». А Мойсей відповідає; «Ні, не прийму я тебе до себе, тому що ти вжевикреслений з наших списків». Зійшлись тоді Петро з Мойсеєм і стали радурадити. Думали вони між собою, гадали й вирішили віддати вихреста чорту. «То якже це воно буде? — спитав вихрест. — «Було б раніше вихрещуватися!» — сказавПетро. — «Було б не вихрещуватися, — сказав Мойсей, — то й був би в мене!» Ітак бідолаха-вихрест не потрапив ні до Петра, ні до Мойсея, а й понині в чортаводу та дрова до пекла возить.
Великороси загалом називають українців «хохлами», бо вонираніше носили чуби на голові, «індиками» — за їхню гадану нетямущість, «мазницями»,бо вони раніше чумакували і, маючи постійно справу з дігтярками, вічно були вдьогті. «Москалі» вважають «хохлів» брутальними, впертими і недоумкуватими.Вони всіляко намагаються обдурити «хохла», випросити в того що-небудь і взагаліпоживитися за його кошт, за що після самі ж із нього насміхаються й називають«хохлацкой харєй» і «хохлом-мазніцей». Зійшовшись з «хохлами», «москалі»звичайно кажуть: «Хохол-мазніца! Давай дризніться!» Ті відповідають на це:«Давай, москва-кругла — на чотири вугла!» А ще великороси звуть українців«чортовою головою», причому українська легенда, записана в Куп'янському повіті,предобродушне дає ключ до пояснення походження цього прізвища.
Господь зі святим Петром ходили по землі. Якось ідуть вониповз очерет, а там — ґвалт. Господь і послав Петра дізнатися, чого тамлементують. Святий Петро повернувся й каже: «Там чорт із хохлом билися, а я йпомирив їх: голови їм постинав». Господь каже: «А нехай тебе, який бо сердитий!Зараз же піди й понадівай їм знов голови!» Промовив це, й сам пішов далі. СвятийПетро повернувся та за поспіхом схопив чортову голову й надів на «хохла». З тихпір і стала на «хохлі» чортова голова.
У невеличкій книжечці, виданій Празьким Товариством «Slavia»,під заголовком «Narodni pohàdky і povesti» на стор. 139, під № 41-мвміщено аналогічну оповідь — «Rubovana baba».
Коли Ісус зі святим Петром ходили світом, побачили вониодного разу понад шляхом бабу, що билася з чортом. Оскільки Ісус Христос не мігстерпіти такого безладу на землі, то сказав святому Петрові: «Дивись, як тамб'ються ці двоє безбожників. Іди їх розборони». Святий Петро виконав наказ; тане встиг повернутися до Христа, як ті знову зчепилися. Петро, за наказомХриста, знову спокійно їх розборонив. А вони зчепилися і втретє. Тоді Петро,повернувшись, щоб їх порозганяти, так розлютився, що вихопив меча й повідрубувавобом голови. Ця запальність Петра не сподобалась Христу, і Він дорікнувапостолові за те, що той не послухався Його наказу. «Тепер іди й притуликожному трупові його голову: вони знову приростуть». Святий Петро пішов та,хапаючись, переплутав голови й приставив чортові бабину голову, а бабі —чортову. Звідтоді баба в дружбі з чортом, отож — де він сам нічого не можевдіяти, туди вже посилає бабу.
Нарешті, великороси кличуть ще «хохлів» на глум «мазепою»,кажучи, для пояснення цього прізвиська, що коли «начальник» їхній Мазепа зрадив«свого царя» і потім був зловлений, так його ніби стратили галушками, які він,як справжній «хохол», дуже любив. Для страти приготували 12 галушок: 11п'ятипудових і 12-ту — семипудову. Поставили Мазепу на майдані, на підвищенні,й почали подавати йому ці галушки на великих залізних вилах прямісінько в рот.З'їв він 11 галушок благополучно; коли ж подали останню, найбільшу, то Мазепане в змозі вже був проковтнути її і, мовивши: «Не треба!» — сконав.
Основна, так би мовити, легенда про походження «хохлів» і«москалів», записана в Куп'янському повіті, розповідає таке. Коли ще не було насвіті «хохлів» і «москалів», Бог послав якось Петра й Павла на те місце, детепер Москва. Прийшли вони й стали робити — Петро «хохлів», а Павло —«москалів». Петро робив «хохлів» з пшеничного тіста, а Павло «москалів» з рудоїглини — тому вони й руді. Наробили й поставили сушитися на сонці. Петро й каже:
«Ходімо, брате Павле, до ріки руки мити». А Павло відповідає:«Іди, Петре, сам, а я свої руки й так обітру». — «Ну, коли ти не підеш, тогляди ж, аби чого не сталося з нашим народом». Павло чудово знав, що його людейніхто не займе, а тому пішов собі в затінок й ліг подрімати. Де не взявся собака,і давай нюхати людей. Понюхав «хохлів», зразу розібрав, що вони з тіста, і нуїх їсти. Приходить від ріки Петро, зирк — «москалі» стоять, а «хохлів» нема!Коли дивиться — собака підняв лану на груди «москаля», а «з грудей» його йстала глина стікати: через те «москалі пузаті». Тоді Петро як розженеться враз,як ухопить собаку за хвіст, а собака як дремене полями на Україну! Петро якпотягне його дрючком по ребрах, а собака як стрибне через ярок — і… став там«хохлацький» хутірець. Тут Петро й лишився, а собака сховався в лободу (Chenopodiumalbum L.), і… утворив там цілу «слободу». З тих пір і почали «хохли» жити похуторах та по слободах.
Литовцям також відомий мотив творення людей з пшеничноготіста. Записана в Шавельському повіті легенда про походження мужиків і бояр розповідаєтаке. Коли Госнодь Бог створив людину з глини, тоді й чорт (veines), бажаючипоказати себе тямковитіше (iszmintingesniu) за Бога, зліпив людину з пшеничноготіста (nulipe zmogy ist teszlos kvientiniu miltu) і поставив своє творіння, щобдо решти вдихнути йому життя. Собака, пробігаючи мимо, з'їв людину. Чортстрашенно розгнівався і схопив собаку за хвіст. Собака з переляку миттюзахворіла на понос й випустила із себе творіння чорта в тому самому вигляді, вякому воно вийшло з його рук (pratrido ir iszsziko tan velno darba, tokipatkaip jis buwo nulipes). Від цієї людини, зліпленої чортом з пшеничноготіста, походять усі нинішні бояри; а від людини, створеної Богом з глини,походять мужики (Dabar nog szito zmogaus, padarito isz teszlos, paeina visibajorai; о nog zmogaus nulipito isz molo, kurin Dievas sutvere, paien visimuzikai). Слід зауважити, що нині литовці самі себе звуть zmogus, zmonez —людиськами, мужиками, на відміну від євреїв (zidas), бояр (bajoras), німців(voketus), латишів (latvis) та ін.
Друга легенда, записана в тому ж Куп'янському повіті,розповідає, наче «хохли» й «москалі» походять від звичайних людей. Ішов якосьполем Христос і святий Петро, а назустріч їм їде весільний поїзд. П'яніпоїжджани стали глузувати з них. Один п'яний викаблучувався і казав Христу йПетру: «Чого ви, бродяги, тут швендяєте? Ви повинні займатися хліборобством, ане шататися по світу без діла!» Святий Петро каже Христу пошепки: «Цій людинібути хохлом — хліборобом: він вік оброблятиме землю». — «Роби з ним, що хочеш»,— відповів Христос. Другий п'яний гукає, глузуючи: «Чого ви тут тиняєтеся? Бач— навіть черевиків у вас нема: вам би тільки личаки в'язати, а не вештатися почужих весіллях!» Святий Петро й каже: «А цій людині бути москалем, і вінв'язатиме личаки й ходитиме в личаках». Третій п'яний уже й лика не в'яже, атільки як зареве: «Ве-е-е!» Святий Петро й каже: «Цьому бути ведмедем».Звідтоді від першого п'яного, який кричав на Христа та на святого Петра, пішли«хохли», від другого — «москалі», а від третього — ведмеді.
Хоч легенди й говорять, що «хохол» створений з благородногопшеничного тіста, однак вони аніскільки не приховують найголовніших недоліківукраїнського племені. От що, приміром, розповідає записана в Старобільськомуповіті легенда про «хохлацьку» впертість і грубість, що ввійшли в прислів'я.Багато років тому в одного пана було двоє кріпаків слуг — «москаль» і «хохол».«Москаль» був людиною ледачою й хитрою, а «хохол» — працелюбною й простою, аленадто вже грубою і впертою. Ось панові й спало на думку виварити ці недоліки зісвоїх слут. Зробив він великий казан, поклав туди «москаля» і «хохла» і звелівкухарю варити їх цілий рік. Коли минув рік, прийшов пан і питає кухаря:
Ну, що — готові мої селяни?
А ось зараз помішаю та й запитаю, — відповідав кухар.
Узяв копистку, помішав у казані й каже:
Москалю!
Ась?
Вилазь! Готовий! — сказав кухар.
Тоді ще помішав у казані й спитав:
Хохол!
Що?
Варись ще! Не готовий!
Про злодійкуватість «хохлів» записана в Ровненському повітілегенда розповідає. Коли «жиди» взяли Ісуса Христа у Гетсиманському саду, то насампередповели його туди, де стояли «ляхи». А один з «ляхів» і каже: «Відіб'ємо нашогоСпасителя!» Тоді Ісус Христос рече їм: «За таке ваше добре серце дам вам,дітки, таку міць: ви завжди воюватимете». І насправді — що «лях», то й вояка. Потім «жиди» повели Ісуса Христатуди, де стояли «німці». Один з них і пропонує: «Викупимо нашого Спасителя!» АСпаситель на це відповідає їм: «За таку вашу щирість дам вам таку міць: визавжди займатиметеся торгівлею». Воно й справді — що «німець», то купець.Врешті-решт, «жиди» повели Спасителя туди, де «наші мужики-сіряки» під корчмоюстояли, мед-горілку попивали. Один з мужиків і каже: «Викрадемо нашогоСпасителя!» А Спаситель їм рече: «За цю вашу щирість дам вам, дітки, таку міць,що ви завжди будете красти». І правда — що «мужик», то й злодій.
З народів, з якими українцям доводилося найчастіше стикатися,легенди їхні розповідають лише про походження «ляхів» (литвинів) і поляків.
Колись давно ходив Господь зі святим Петром по землі. Отсвятий Петро й питає Господа: «Як це так, Господи, що всяких людей на землі вдосталь,а от литвинів немає зовсім?» Господь і каже: «Візьми та й створи». Взяв Петропшеничного борошна, зліпив з нього галушку, а з цієї галушки зробив людину та йнастромив її на тин, аби просохла. Де не взявся собака — і з'їв ту людину!Оглянувся святий Петро — нема його людини! Як ухопить він того собаку, як станебити його об землю! Що не вдарить, то й вискочить із собаки литвин. Понавибиваввін їх стільки, що Бог нарешті сказав: «Досить, вистачить уже! Де ти станешдівати їх?» А Петро й каже: «І, Господи! Знайдеться їм місце й понад Десною йпоза Десною» (Чернігівський повіт).
Легенда про походження поляків в гумористичному тоні осмислюєдеякі з найпоширеніших прізвищ польських.
Коли Господь творив різні народи, то зробив Він з глини«москалів», французів, татар, ногайців. Треба було зробити ще й поляка; зогледівся,а глини й немає. От Він узяв і зліпив поляка з тіста і поставив усіх рядкомсохнути, а Сам пішов. Раптом біжить собака. Нюх одного — глина, нюх другого —глина, нюхнув поляка — коли хліб; він його і з'їв. Повертається Господь.Дмухнув — пішов «москаль», дмухнув — пішов француз… так усі народи пішли, аполяка — нема! Де поляк? Собака з'їв! Пішов Господь та на мосту й наздогнавйого… Як ухопив його за вуха, як ударить об міст — вискочив пан Мостовицький;як ударить об землю — пан Земнацький, як вчеше татарина по брюху — вискочив панБрюховецький (Куп'янськ).
Не обминули увагою українські легенди й циган, які почалинаводняти Україну ще на початку XVI століття (у північну частину вони приходилиз Польщі, а в південну — навпростець з Валахії) і присмокталися до українськогонароду не менше «жидів». Тоді як «жиди» експлуатували українське поспільствоголовним чином через посередництво, так би мовити, панів в операціях більш чименш великих і прибуткових (гуртові скупки, різноманітні оренди), циганипромишляли в народі безпосередньо, виключно по дрібницях. Постійні житейськізносини з циганами дали можливість народу вивчити їх, як кажуть, до найтоншихвідтінків душі. Цигана народ вважає незрівнянно нижчим за розумом і хитрістю,аніж «жида», і певен, що його завжди можна обманути й провести, якщо тількибути з ним обережним, тоді як «жида» й сам чорт не проведе». Циган на Україніне цураються так, як «москалів», та все ж ведуть з ними справи неохоче, бо всіцигани, мовляв, дурисвіти, тобто крадії і шахраї: «з циганом як не говори, а запазухою камінь держи». Легенди нічого не говорять про їхнє походження, та затене скупляться на пластичне змалювання тих чи інших найхарактерніших рис циган.Так, наприклад, легенда, записана в Старобільському повіті, розповідає, щоциганам не гріх брехати й божитися, тому що це дозволив їм Сам Бог, решті жлюдей — гріх. Коли «жиди» розпинали Ісуса Христа й замовили цигану-ковалюзробити для цього п'ять цвяхів, щоб забити їх у руки, ноги й серце Спасителя,то циган, приготувавши замовлення, приніс цвяхи на Голгофу й забив тількичотири — в руки і в ноги, а п'ятий цвях сховав у свої кучері. Так він зробивдля того, щоб Ісус Христос воскрес, у що циган вірив. «Жиди» помітили обманцигана і вчинили йому допит; але циган став клястися й божитися, що забив іп'ятий цвях. В цей час на груди Спасителя сіла бджола. Циган вказав на неї «жидам»і мовив: «Оно той цвях, якого я забив, а ви не вірите мені! їй-богу ж, забив!Щоб я почорнів, як земля, якщо тільки кажу неправду!» Саме через це Господь ізаборонив убивати бджолу (гріх), а циганам дозволив божитися та обдурюватилюдей за неправдиву ж клятву Господь покарав цигана тим, що з того часу всіцигани почорніли, як земля.
Варіант, записаний у Слов'яносербському повіті, передає цейвипадок дещо інакше. Коли «жиди» мучили Христа, то пішли вони до цигана-коваляй кажуть: «Скуй нам п'ять великих цвяхів — на ноги, на руки і на голову». Отциган кує й думає: «Господи! Як це важко буде людині, коли їй і голову проб'ють!»І зробив тільки чотири цвяхи. Коли згодом розпинали Ісуса Христа, прийшов циганприбивати Його. Прибив руки й ноги, а голови не прибив. Приходять «жиди».«Прибив?» — «Прибив». — «А голову прибив?» — «І голову прибив». — «Та тибрешеш!» — «їй-богу, — каже, — прибив!» — «Ану, ходімо — подивимось!» Пішли. Ациган благає Бога: «Господи! Хоч би муха на чоло сіла, щоб подумали, що тоцвях!» Коли приходять, а на чолі Ісуса Христа справді сидить муха. «Де ж твійцвях?» — «А ондечки чорніє!» Відтоді усім людям гріх брехати, а циганам негріх, тому що циган своєю брехнею захистив Ісуса Христа.
Легенда на той же мотив, записана в Куп'янському повіті, вказуєабсолютно новий привід і розповідає зовсім новий випадок. Якось святий Петроїхав до Бога. Зустрів його циган й питає: «Куди ти, святий Петре, їдеш?» — «ДоБога». — «Чому?» — «Спитаю, кому чим жити». — «Так ти там, батьку, й про менезамов слівце». Святий Петро пообіцяв, та й забув геть. Те ж повторилося йнаступного разу. Втретє циган уже взяв у Петра стремено — на той випадок, якщовін і тепер забуде, та згадає, коли сідатиме на коня. Так і сталося: СвятийПетро сідає на коня, щоб їхати назад, та й згадав про цигана і питає Бога, якжити циганам. Бог сказав: «Що знає, нехай каже: не знаю; що чув, нехай каже: нечув; що бачив, нехай каже: не бачив; що брав, нехай каже: не брав». СвятийПетро зустрів цигана й говорить йому: «Що знаєш, кажи: не знаю… (і т. ін.)Віддай же тепер моє стремено». — «Яке?» — «Срібне». — «Не знаю». — «Та ти ж умене його взяв!» — «Ні, їй-богу, не брав!» Відтоді циганам і стало не гріхбожитися.
Найпоширенішим ремеслом серед бродячих циган є ковальське.При цьому, у стародавні часи цигани за свій труд платні грошима ніякої небрали, а брали старим залізом, втаюючи його від замовника стільки, що такий гендельбув для цигана вигіднішим за будь-яку грошову винагороду, яку міг він узяти ізселянина. Та от якось, — розповідає легенда, записана в м. СорочинцяхПолтавської губернії, — приходить Бог до цигана серпа зубити. «Назуби-но, —каже, — цигане, Мені серпа!» — «Добре, — каже, — назублю; тільки яка ж твояплата буде?» Такий вже чоловік видався, жадоба його взяла, — а платні тоді за роботуй на заводі не було… А те цигану й невтямки, що то прийшов Сам Бог: зовсімначебто людина — хто ж Його знав? «Яка, — каже Бог, — плата? Яка плата?» — «Аот яка, — каже, — як бачиш; не заплатиш, — каже, — так і не зубитиму». Тоді Богрозгнівався й мовить: «Ну, якщо ви, цигани, такими стали, то не золото вамлишатиметься в горні, а жужелиця!» — «Жужелиця? — питає циган. — Яка жужелиця?»— «Побачиш, — каже, — яка». Так з того часу й пішла в горнах всюди жужелиця, іслово таке пішло — жужелиця, а раніше й слова такого ніхто не чув, а в горнізалишалося золото — щире-таки золото, яке й було циганові платою за труд.
З друку нам відома ще одна легенда, записана вОлександрівському повіті, що стосується циган. Подана тут характеристика циганбагато в чому повторює характеристику «москалів», і при зображенні деякихподробиць пригод цигана легенда ця дуже нагадує легенду про побиття жінкоюсвятого апостола Петра.
Коли ходили по землі Господь і святий Петро, то прийшли вониякось до цигана. «Здоров був, цигане!» — «Доброго здоров'я, добрі люди! А що —може, ви якісь майстри, або що?» — «Такі майстри, — каже Господь, — що можемопереробляти людей: старого й потворного можемо переробити на молодого йгарного». — «Переробіть, — спасибі вам, мою жінку; вона в мене така бридка, щоаж гидко глянути на неї». — «Що ж, можна». Ось Господь зачинився із святимПетром у кузні, і через якийсь час вивели вони звідти молоду й гарну жінку,віддали її цигану й пішли далі собі. «Е-е, стривай же! — думає собі циган. —Знаю тепер я, що треба робити!» Підходить до своєї матері. «Ідіть, — каже, —мамо, я вас перероблю на молоду». — «Що ти, синочку! Я вже така, що часпомирати, — мені всього віку — день». — «Та ходіть же, будь ласка!» Стягнув їїз печі, повів до кузні і ввіпхнув прямо в полум'я горна. Мати криком кричить,репетує, а він н штовхає далі. Пхав, пхав, поки вона зовсім не одубіла; тоді якпотягне її обценьками і давай гріти молотом! Грів, грів — не встає. «Тьху ти, —каже, — з чорта чорт і буде!» Побіг тоді циган, наздогнав Господа і святогоПетра й гукає: «Гей, люди добрі, а поверніться лишень назад!» — «Навіщо?» —питають. — «Та я забув вам хліба дати». Повернулись вони. Повів їх циган докузні й каже: «Оживіть, прошу вас, мою матір!» Господь дмухнув на неї — вона йпідвелась. — «А що? — говорить циган. — Прийміть і мене, люди добрі, до себе втовариші». — «Гаразд, ходімо». Ото й пішли вони втрьох. По дорозі захотілося їмїсти. Господь і каже цигану: «Піди он у ту хату та попроси — може, щосьдадуть». Дали там цигану три вареники, а він, поки повернувся назад, і з'ївдва. — «Що, цигане, невже тільки одного й дали?» — «їй-богу, лише одного!» УзявГосподь того вареника й поділив його на три частини: одну частину дав святомуПетру, другу — цигану, а третю взяв Собі… Перехопили вони й пішли далі.Прийшли до корчми. Господь і каже: «А що, цигане, можливо, тут і заночуємо?» —«Про мене, — я такий, що байдуже і ночувати». — «Ну, то бий он того кабана, щоотам ходить». — «Бач, нема дурних! Бий його Сам, коли Ти розумний! Господьтільки дмухнув — а кабан лиш стрепенувся. — «Ну, ти, цигане, вари кабана, а миз Петром підемо горілки принесемо». Той циган варив, варив, та й з'їв печінку.Повертається Господь, і почали вони їсти того кабана. Господь бачить, що немапечінки, і питає: «Ти, цигане, з'їв?» — «Ні! їй-богу ж, не їв! — «Та ж ні, тиз'їв». — «Та їй-богу ж, не їв! Він був зовсім без печінки!» — «Ну, був — то йбув». Випили, повечеряли. «Ходімо ж тепер, цигане, попросимось до хати, а то,мабуть, дощ буде». — «А ходімо — то й ходімо». Ввійшли вони до хати,попросилися — їх пустили. Постелили їм соломи. Господь ліг посередині, святийПетро коло стіни, а циган скраю. А в корчмі в цей час три розбійники грали вкарти. Грали вони, грали, от один і програвся. «Дай, каже, — вийду надвір, — може,Бог щастя пошле». Походив трохи і з'являється до корчми з уламком осі в руках.
«Нумо, я, на щастя, вдарю оцього крайнього!» — та як торохнеуламком осі цигана! — «Е, Брате, — каже циган Господу, — посунься-но Ти сюди, ато мені щось тут холодно...» Грали, грали розбійники — програвся другий з них.«Дай, — каже, вийду надвір — може, Бог щастя пошле». Походив трохи і такожповернувся з уламком осі в руках. «Ну, — каже, — ти, брате, бив крайнього, а явже вчищу середнього!» — та як ушкварить знову цигана!.. «Ей, чуєш? Чуєш?Лягай-но ти сюди, — каже циган святому Петру, — а то мені тут щось задушно».Полягали по-новому. От програвся і третій розбійник. «Дай, — каже, — і я вийдунадвір може, Бог щастя пошле». Вийшов, а потім і цей несе уламок осі. «Ну, —каже, — ти відвалив середньому, а я вціджу ще найкрайнішому, що під самоюстіною!» — та як торохне й цей цигана! — «Тьху, ти, скаженої собаки люди! Нібия тільки і є на світі!..» Вранці пішли вони далі своєю дорогою. Приходять доодного чоловіка, а в нього величезні скирти всякого збіжжя. Господь і каже:«Станемо, цигане, з міри молотити, та й заробимо собі хліба; а решту грошимавізьмемо». — «Якщо ти добрий молотьбит, то й наймайся». От Господь підрядивсяна той хліб: змолотить і зерно перевіє, щоб чисто було на току. Настала ніч.Господь і каже: «Лягай ти, цигане, з Петром у хаті, а я піду на тік». — «Ні,стривай, Брате, я без Тебе боюсь». Пішли вони вдвох на тік. Господь підпаливхліб, — як шугнуло полум'я! Хліб палає, а цигану лячно, і він знай лає Господа:«Що це Ти накоїв?» Коли все згоріло дощенту, дивиться циган — солому складенона своєму місці, зерно лежить собі окремо, полова — також осібно. «Оце, —думає, — так справді Робітник!» Отримав Господь платню, за яку підрядився, іпішли вони далі. Випало їм іти через море. Господь і святий Петро йдуть собіпросто водою, як по землі, а циган не може. Коли вода сягнула йому колін,Господь і питає: «Зізнайся — ти печінку з'їв?» — «Ні, Брате, їй же Богу, неїв!» Врятував його Господь, перейшли вони через море й піднялися на пагорок.«Ну, — каже Господь, — давайте-но тепер поділимо гроші». — «То й давайте». ОсьГосподь розсипав гроші на чотири купки та й каже: «Це тобі, Петре; це тобі,цигане; а це Мені». — «А четверта ж купка кому?» — питає циган,
«А тому, — каже Господь, — хто поїв вареники». — «Та це ж яїх поїв!» — «Ну, бери, коли ти», — і знову розсипав решту грошей на чотири купки:«Це тобі, Петре; це тобі, цигане; а це Мені...» — «А четверта ж кому?» — питаєциган. — «А тому, хто печінку з'їв». — «Та це ж бо я, їй-богу ж, я з'їв!» —«Коли ти, то й бери». Промовивши останні слова, Господь зі святим Петромзробилися незримими. Дивиться циган, що нікого нема, — за гроші та мерщійдодому.
За іншим переказом, записаним у тому ж Олександрівськомуповіті, друга половина легенди переповідається так. Коли вийшли вранці зкорчми, де ночували, Господь, святий Петро і циган, то прийшли вони надвечір доодного пана. А той пан був хворий. Господь узявся його зцілити. «Ну, — каже, —ти, Петре, і ти, цигане, лягайте тут, а Я піду до пана». — «Е ні, Брате! Я безТебе боюсь!» — каже циган. Пішли вони вдвох. Господь порізав пана на шматки,перемив, потім склав знову, як він був, полив водою — тіло вмить зрослося;дмухнув на нього — і пан став цілком здоровий. А циган усе те бачить і помічає.«Е, це вже не в кузні — тепер я вже навчився!» Коли настав їм час іти, панвиносить скриньку грошей: «Беріть, — каже, — скільки хочете!» Господь дав жменюсвятому Петру, Собі взяв жменю, дав жменю й цигану. «Так бери, Брате, більше!»— каже циган. Господь дав йому ще жменю. — «Та бери ще!» — наполягає циган.Господь і ще дав одну. «Ну, досить уже з вами ходити, піду-но я ще один!» —каже потім циган.
От пішов він і взявся зцілити одну пані. Порізав її,перечистив, склав, полив водою — не зростається; дмухнув — не встає, вдруге —ні, нічого не виходить! «Тьху! З чорта чорт і буде!» Ведуть цигана вішати, а вцей час проходили там Господь і святий Петро. «Гей, стривайте, люди добрі! Онойдуть ті, хто зцілить!» А Господь і питає: «А ти вареники поїв?» — «Ні, Брате,не я!» — «Ну, ведіть, вішайте». — «Стривайте, стривайте! їй-богу, я з'їв!» — «Апечінку ти з'їв?» — «Ні, їй-богу, не я!» — «Ну, то ведіть», — каже Господь. —«Зачекайте, зачекайте! їй-богу, Брате, я з'їв!» — «Ну, тепер, — каже, — пустітьйого». Пішов Господь, зцілив хвору, і розійшлись — Господь і святий Петро своєюдорогою, а циган повернувся додому.