Реферат на тему:
Українські легендарніоповіді про надприродних істот. Доля.
Однією з найхарактерніших особливостей світогляду взагалібудь-якого народу є антропоморфізація не лише стихій, сил природи, а й тихявищ, які через незнання законів, причин їхніх та наслідків були для ньогонезрозумілі. Так, на першій сходинці розвитку народного життя явились божествадобрі й лихі, світлі й темні — залежно від характеру їхнього впливу на людину.Поряд з антропоморфізацією сил і явищ природи відбувалася антропо- морфізаціядеяких явищ соціального характеру, які досить часто збуджували у народузачудування своєю вдаваною загадковістю (багатство, бідність тощо). Аналогіяпатологічних явищ у різних хворобах з тими чи іншими впливами однієї людини наіншу, а так само жах епідемій дали привід фантазії народній, що перебувала вдитинному стані, до антропоморфізації самих хвороб. З таких антропоморфізацій,що набули вигляду надприродних, міфічних істот, у свідомості українськогонароду й понині живуть у більш-менш визначених образах такі: Доля, Злидні,деякі хвороби і створене вже на християнському ґрунті уособлення деяких днівтижня.
Література про Долю доволі багата. Ще в 60-х роках минулогосторіччя професор О. О. Потебня надрукував досить цінну статтю під заголовком«Про Долю та споріднених з нею істот», основану на народних казках, легендах,піснях, прислів'ях, а також на лінгвістичних висновках. У 1883 році шанованимпрофесором були надруковані додатки до цієї статті в «Російському філологічномуВіснику». Професор Потебня розглядає різні назви Долі: «щастя», «притча»,«лихо», «біда», «горе» тощо, з'ясовує процес формування таких уявлень та їхнійхарактер, веде мову про зв'язок Долі з іншими міфічними істотами й предметами іт. ін. Не менш цінними є дослідження академіка А. Н. Веселовського про Долю вйого «Розвідках у галузі руського духовного вірша» з додатковою статтею«Декілька нових даних до народних уявлень про Долю». До цих основних дослідженьтреба додати довгу низку порівняно невеликих статей: М. Васильєва —«Антропоморфічні уявлення у віруваннях українського народу», М.Довнар-Запольського — «Жіноча доля в піснях пінчуків», П.Іванова — «Народніоповіді про Долю (Матеріали для характеристики світобачення селянськогонаселення Куп'янського повіту)», Крауса, Боровиковського та багатьох інших.Відсилаючи тих, хто цікавиться цими питаннями, до названих статей, ми розповімолише в найзагальніших рисах, як на Україні народ уявляє собі Долю.
Доля є в кожної людини, це — її щастя або нещастя. П. Іванов,ґрунтуючись на 16 записаних ним у Куп'янському повіті народних оповідях проДолю, розрізняє:
1) природжену Долю — душу предків,
2) Долю — янгола
3) Долю — душу людини, або двійника його.
Свого часу В. Богданов вказав на довільність інеобґрунтованість такої класифікації, бо її не можна строго й точно обґрунтуватинародними оповідями. А взагалі Доля є началом позитивним і істотою зовсім неворожою; вона не має характеру божественності, а являє собою лише втілене співіснування людини.Доля буває активна й пасивна. Активна Доля сприяє більшому чи меншомустатку свого двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй в усьому,жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиваєабо «п'є та гуляє». Якщо хворий почує вночі, що його хтось під вікном називаєна ім'я, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров'я(Старобільський повіт). Доля сама не шукає людини, а от людина муситьпостаратися знайти п і оволодіти нею; найчастіше вона може зробити це неінакше, як заволодівши попередньо чиєюсь чужою Долею, котра й відкриє, як томожна оволодіти своєю Долею. Хто відшукає свою Долю, тому в усьому таланить, ітой швидко багатшає; а хто не знайде Долі — б'ється, як риба об лід, й нічого зйого починань не виходить. Долю людини можна відтрутити від неї чарами, загнатив пустирища й болота; а людина, позбавлена свого охоронця, зовсім опускається.Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується, найчастіше залежить відрозбіжності занять людини з тією справою, яка до душі Долі; іноді ж цезумовлюється самою природою Долі.
За зовнішністю своєю Доля уявляється то в образі жінкирізного вигляду, то в образі незнайомця, панича, то в усьому цілковито схожоюна опікувану нею людину, причому, згідно з характером — активним чи пасивним,українські оповіді наділяють її (Долю) відповідними ознаками й символами —діловитістю, бережливістю, турботливістю — і навпаки: позитивна, активна Доля —«хороша, обсмикана, обтикана, колоски стримлять» (підбирає колосся на полі, якезалишилося після збирання господарем хліба), їсть помірно; пасивна Доля — «заспана,запухла, обстрепана, неряшниця», ненажерлива, валяється гола під колодою і т.ін. Подекуди на Україні Долю називають ще Таланом, і при цьому кажуть, щонеодмінно в кожноїлюдини є свій Талан. У декого Талан «невсипущий», працює не покладаючи рук, неспить ні хвилини. В кого такий Талан, тій людині добре: Талан її пильнує, асама вона собі розкошує. Та як тільки Талан засне, тоді людині доводиться дужеважко: як вона не працює, а все нема користі.
Наведемо деякі найхарактерніші оповіді про Долю.
Жили собі два брати — один багатий, а другий — бідний. Якосьвийшов бідний на братове поле і бачить, що полем ходить якась жінка, збираєколосся і втикає їх у снопи. Ось він і питає: «Хто ти така?» — «Я — Доля твогобрата». — «А де ж моя Доля?» — «Вона лежить отам, під грушею». — «Що мені требазробити, аби й моя Доля була такою ж роботящою, як ти?» — «А ось я тобі дампораду: візьми ти доброго дрючка, підійди під ту грушу, підкравшись до своєїсонної долі, впіймай її, бий, що є сили, й примовляй при цьому: ось тобі, лихаДоле, за те, що не йдеш у поле працювати на мене, коли біда зовсім уже насіла!Допомагай мені, не то — вб'ю!» Бідняк так і вчинив, після чого все в ньогопішло на лад, і він невдовзі зробився багатшим за свого брата (Вінницькийповіт).
Було два брати — багатий і бідний. От попросився бідний братдо багатого пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Ввечері першого дня господиняпішла додому зварити дітям вечерю, а він цілу ніч жне собі. Коли чує — хтосьзбирає колосся, снопи складає, соломою шелестить. Думав — чи ж не краде хто? Наранок дивиться — все ціле. Ввечері другого дня знову господиня пішла додомузварити дітям вечерю, а він жне собі вночі та жне. Знову чує — братова Доля (тобула вона) збирає колосся і підтикує їх під копи. Він тоді впав на землю йлежить. Господині, між тим, нічого не сказав. На третю ніч хазайка кличе його зсобою вечеряти: «Хоч кулешику поїси — все ж у роті м'якше стане». Але він непішов: «Потерплю, — міркує собі, — спитаю, що воно таке ходить...» Знову щосьіде, збирає колосся, переносить снопи. — «Ну, скажи правду, що ти таке: чипогане, чи добре? Хто ти?» — питає бідний брат. — «Я — братова Доля; ти хочперервись, та все одно нічого не буде з цього діла; він же п'є, гуляє, а я занього працюю». — «Де ж моя Доля?» — «Під колодою лежить гола». — «А як менідійти до неї?» — «Іди, а як побачиш, що лежить гола під колодою, то і є твояДоля». — Пішов він і знайшов. «Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нічого неробиш? Лежиш усе — ні попереду тебе, ні позаду тебе нічого нема: чим тизайматимешся?» — «Я хочу сидіти за прилавком». — «Як же ти сидітимеш заприлавком?» — «Попроси в брата 50 копійок, або карбованця, накупи стрічок іхрестиків — то я торгуватиму». Пішов він до брата; а брат п'є та гуляє — знатийого не хоче. «Позич мені, брате, одного карбованця». — «Коли ж ти віддаси? Дети візьмеш?» Бідний повалився йому в ноги. «Та позич уже», — сказали ті, щогуляли з багатим. Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків — і мавзиск; накупив більше, додав хусточок — і знову узяв бариш. Вирішив він після тоготоргувати різним дрібним крамом, придбав конячину. Коли він їхав до міста закрамом, хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив'язанупозад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці — коштовнекаміння… Поніс він скарб государю імператору, а той звелів відсипати йомугрошей стільки, скільки коштувало те каміння. І став він з того часу багатієм(Бахмутський повіт).
Мотив збагачення завдяки торгівлі зустрічається в українськихнародних оповідях про Долю частіше, ніж інші мотиви. Різко впадаючи у вічі кожному,явище це, незрозуміле для простолюду через складність причин, які діють уньому, знайшло собі, отже, просте, немудряще і водночас конкретне пояснення вантропоморфізації Долі. Той же мотив, наприклад, повторюється і в оповіді,записаній в Олександрівському повіті.
Жили два брати — один багатий, а другий бідний. Багатийзасівав хліб великими ланами, а бідний засіє, може, там якусь десятину, і вжепильнує її, як окав лобі. Якось уночі вийшов бідний брат з двору й думає собі: «Піду но погляну,як би що не пошкодило» (а вже було по жнивах). Дивиться, а його полем ходитьвичепурена, як пава, панянка, збирає колосся й носить його до братових копиць.«Що таке?» — гадає. Підкрався він ззаду та й схопив панянку. — «Хто ти така, щона моїй вбогій ниві збираєш колосся й носиш його до братових копиць?» — «А я, — каже, —братова Доля, йому й слугую». — «А мояж Доля де?» — питає. — «Твоя, — каже, — за прилавком торгує». — «Як же мені знайти її?» — «А ось як, — каже, —ходи до брата, випрохай у нього конячину та їдь на ярмарок; не доїжджаючи такза гони до ярмарку, пусти ту конячину й тричі навхрест перетни ярмарок: Долясама до тебе і з'явиться». Випрохав він у брата конячину та й поїхав. Під'їхавдо ярмарку, пустив конячину, перетнув тричі навхрест майдан і озираєтьсянавкруги. Коли підходить до нього пані. «Чому ти, — питає, — чоловіче,озираєшся?» — «Та шукаю, — каже, — своєї Долі». — «Навіщо вона тобі?» — «Якнавіщо? Он братова Доля слугує йому, а моєї нема». — «Ось тобі три карбованці,купи на них риби, відійди від того місця на сім кроків, сядь і торгуй. Тадивись — неодмінно візьми, купуючи рибу, здачі хоч копійку».
То була його Доля.
Купив він риби, взяв копійку здачі, відійшов на сім кроків,сів і торгує. Поторгував, порахував гроші, а в нього стало вже шістькарбованців, і ще є. Він ще купив риби… І як почав роз'їжджати по ярмарках,то так розбагатів, що записався в найперші купці. І згадав він: «Є, — каже, — вмене десь жінка і діти, — поїду заберу їх». Приїхав у свою слободу, зупинився вбрата на квартирі, розпитує, як той живе, а сам не признається. «Та що, — кажетой, — було нас два брати, тільки-но другий — волоцюга, такий-сякий, хтозна-дей подівся; та хоча б ще сам пропав безвісти, а то взяв у мене конячину — й туне знати де перевів». — «Що ж — у нього й жінка була?» — «Аякже! Покинув її тутз дітьми, то вона стала тютюном пробиватися, та так просмерділась, що я вже йне пускаю її до себе». — «А чи не можна гукнути її? Я б цим нещаснимпожертвував що-небудь, для спасіння своєї душі». — «Як на те ласка ваша, томожна… Підіть-но, наймити, гукніть ту табашницю!»
Приходить жінка, стала коло порога, вклонилася. — «Чого ви,братику, мене кликали?» — «Хто там тебе кликав? Це ось чоловік захотівпожертвувати тобі на бідність». А той і каже: «Де твій чоловік?» — «А Господьйого святий знає: пішов кудись на заробітки, та щось і не чути про нього; а ясама з дітьми тютюн сію — тим і годуюся». — «А діти живі?» — «Дяк/вати Богові —живі». — «Ну, все це добре… Що ж, ти так і не впізнала мене?» — «Ні, — каже,— паночку, звідки ж я вас знаю?» — «А я ж, — каже, — твій чоловік!» — «Що ви,Господь з вами, глузуєте з мене!» — «Та ні ж бо! Ось отак і так ми жили, осьте-то й те-то в нас було». — «Правильно!» — каже жінка і впізнала, нарешті,його.
«Ну, — каже чоловік, — поїдемо тепер зі мною!.. А ти, брате,вибирай собі якого завгодно коня з моєї трійці… »
Брат же собі й гадає: «От він пішов тоді з дому злидарем, атепер зробився таким багатирем; чи те буде, коли я піду зі своїми тисячами!»Відразу ж розпродав усе, переїхав до міста, понабудовував домів, лавок, купивтисяч на двадцять краму, записався в купці — торгує. Поторгував рік,підрахував, — лишилось тільки тисяч десять; наступного року — лишилося вжетільки п'ять тисяч, а там тисяча… та так перевівся, що врешті-решт пішов добрата жити.
Долею не завжди можна заволодіти мирним шляхом інодідоводиться в таких випадках діяти досить рішуче і навіть круто, як свідчить проте, наприклад, така оповідь, почута селянином, який повідомив її, уБердянському повіті.
Жили собі колись два брати — один бідний, а другий багатий; убідного були діти, а в багатого їх не було; до всього ж цього — бідний був ще йкалікою. Брати жили разом. Тільки раз багатий брат і каже бідному: «Яка користьмені з того, що я годуватиму твоїх дітей?» Взяв і відділив його: дав йомуодного куцого бика, а більше нічого. Продав бідний того бика, збудував хижку йживе собі, бідуючи. А брат його насіяв пшениці десятин двадцять, а може йтридцять. Надходять жнива. Бідний і каже своєму синові: «Ходімо, синку,наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшениці». Найнялись воникарбованців за п'ять чи там за шість*.
В 70-х роках, поки ще не набули широкого розповсюдження жниварськімашини, в Бердянському повіті ціни косарів під час збирання пшениці (жнив)сягали 5—6 крб. на день, а жінок-в'язальниць і загрібальниць — 3 крб.
Цілий тиждень косили вони на тій десятині, тому що, відомо, —той каліка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогодні субота, а завтранеділя; косили вони цілий день, нічого не ївши, а ввечері батько й каже:«Ходімо, синку, до дядька: чи не дасть він нам повечеряти, своїм же робітникамвін варить їсти, може, й нам дасть чого-небудь». Пішли. Багатий брат питає: «Ащо — скінчив уже з десятиною?» — «Т« скосив, — відповідає, — у снопи пов'язав,тільки не позносив». — «Е-е, — каже багатий брат, — це вже не робота! Зараз жескладай у копи!» І не дав їм їсти. Заплакав бідний брат і пішов із сином націлу ніч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в роті ні росинки, німакового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось вже й світатиме. Позносили,нарешті, все. Батько й каже тоді:
«Приляжмо, синку, та хоч відпочинемо трохи: дядько твій —спасибі йому — нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, впала й миттю заснула;а батько обіперся на лікоть та й давай тужити, що нічого їсти ні йому, нідітям. Дивиться, а нивою, де він косив, ходить простоволоса жінка в білійсорочці. Бідний брат і міркує: «Господи! Хто ж це такий ходить, що нібитобоїться до мене підійти? Ану запитаю — що воно таке?.. Слухай! Хто ти?» — «А я,— каже, — Доля твого брата». — «Що ж ти тут блукаєш?» — «А збираю колосся і вснопи їх втикаю, щоб жоден не пропав». — «Ех, Господи! — подумав бідний брат: —як би мені впіймати її та дізнатись, де моя Доля?»
Підкликав він до себе братову Долю та й схопив її. — «Долемого брата! Скажи мені, де ж моя Доля?» — «Е! Та ти хіба впіймаєш свою Долю?Твоя Доля — бути купцем». — «То скажи, як знайти мені свою Долю?» — «А ось як,— каже. — Вставай зараз, іди хутчіше додому та поквапся, не гаючись, до міста,аби ще до ранку ти був там. І стрінуться тобі три «панночки» — дві воднаковісіньких сукнях, а третя — в іншій. Коли вони йтимуть, попереду їхгратиме музика, а вони танцюватимуть; і ось та, третя, і є твоя Доля. Ти станьпозаду цієї «панночки» та вдар її так, щоб вона впала на землю». — Приходитьбідний каліка до міста. І справді — все так і є, як казала йому братова Доля.«Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зі мною буде, як я вдарю такупані? Доведеться жити в дядьковій хаті (у в'язниці)!.. Ех, нехай буде, щобуде!» — сказав він та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала,озирнулась і каже: «Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму таколосся збиратиму? Ні, я купцю-ю!» Взяла вона тоді його й повела до себе. А внеї було дві величезні крамниці з товарами. Вона його гарно вбрала, тому що вінбув геть обшарпаний; наділа на нього нові чоботи і весь одяг, а тоді заходиласянавчати його: «Тепер у нас у місті продають з публічного торгу в одного купцядва будинки. Поснідаємо зараз та й підемо туди, бо треба поспішати на аукціон.Тільки дивись — виступлять два купці та й почнуть торгувати, а ти виступиштретім. Питатимуть: «Хто що дає за ці два будинки?» Ти не озивайся, мовчи —нехай ті купці свою ціну складають. Один дає дві тисячі, другий — чотири, а яквигукнуть утретє: «Хто більше?» — то ти тоді вже тільки набавляй».
Поїхали на аукціон, і він купив ті два будинки. Прожив у містіроків зо три, а може, й чотири, і було вже зовсім забув про жінку й дітей. Таот якось згадав і звелів кучерові, щоб той запріг коней; сів, поїхав у своєсело й зупинився біля своєї халупки. «Піди, — каже кучерові, — спитай, чи непустять нас підночувати?» А слід сказати, що коли він їхав з міста, то набрав зсобою всіляких напоїв та наїдків, бо добре знав, що жінка не ївши сидить вдома.Набрав і одежі дітям. Кучер, коли послав його господар, підбіг до халупки йпитає: «А що — господар удома?» — «Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий насвіті: вже чотири роки, як його вбили чи зарізали». — «А чи не впустиш ти нас,господине, переночувати?» — «Чого ж не впустити? Ночуйте!..»
Купець потім і питає, чи нема в неї чого повечеряти. — «І-і!— відповіла хазяйка. — Сама сиджу не ївши й діти мої голодні!» Скільки купецьне розмовляв з нею, а вона так і не впізнала його. Послав купець кучера ставитисамовар, той ставив — не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера застіл, посадив і хазяйку з дітьми, — а вже скільки він цукру того понакладав учашки, то і — Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякує купцеві, такдякує: «Хоч у душі, — каже, — посолодшало, а то діти зовсім було попухли неївши». Посиділи потім, погомоніли. Купець звелів кучеру внести всі напої танаїдки. Повечеряли. Хазяйка й діти дякують купцю, чолом б'ють у ноги за те, щонапоїв і нагодував їх. А він і каже: «Ні, хазяйко, цим лише від мене невідбудешся — я ще з тобою спати ляжу». «Ні, ні, пане, — відповідає хазяйка, —цього вже ніяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мій чоловік і дізнаєтьсяпро те, то він мене потовче». — «Невже ти справді не хочеш відмовитися відсвого чоловіка? — спитав купець. — Якщо так, то я знайду собі й кращу за тебе».— «Хіба мій чоловік такий, як ви? Мій чоловік бідний і вбогий, та ще й калікадо того ж, а ви — пан». Давай тоді купець показувати різні прикмети, покижінка, нарешті, не впізнала його; а коли впізнала, він гарно вбрав дітей і кажесинові, з яким колись косив у свого брата: «Нумо збігай, синку, до свогодядька, котрий не дав нам і кусня хліба, коли косили в нього. Скучив я за ним —побачитись хочу».
А було це вночі. Побіг хлопчак до дядькової хати й гукає:«Дядю!» — «А що?» — «Ходіть до нас!» — «А що там у вас?» — «Приїхав батько в бричці,тройкою коней!» — «Хіба що батьковою?» — сміється дядько, та все ж пішов.Приходить, привітався — не впізнає брата в купцеві. «Невже ти мене невпізнаєш?» — питає купець. — «Як же я можу впізнати тебе, коли ти раніше бувтяжким злидарем, а тепер став таким багатієм?» Упізнали, нарешті, один одного йдавай тоді пити та гуляти. От і почав багатий брат випитувати, як тойрозбагатів. Купець розповів йому про свою Долю. Тоді брати розпрощалися; купецьзабрав дітей і жінку і переїхав з ними жити до міста. І нині вони живуть уБердянську.
Та особливо характерна з багатьох поглядів легенда, записанав Білгородському повіті.
Жив собі один бідний чоловік. Дітей в нього було багато, ахліб усе не родить. От він і каже: «Боже милостивий, Боже праведний! Хоч бимені побачити якось свою Долю, щоб знати, чим зайнятися».
Дров немає, запряг він конячину й поїхав до лісу. Приїхав,поклав конячині сіна, а сам пішов дрова рубати. Рубає дерево, коли чує: хтосьпоблизу тужить. «Дай піду подивлюсь, що воно таке тужить?» Йде, коли бачить —за гнилим пнем лежить Доля. Підійшов ближче й доторкнувся до неї, а Доля йкаже: «Не чіпай мене!» — «Що ж ти таке?» — «Я — твоя Доля». — «А коли ти мояДоля, то скажи, до чого мені рук докласти?» — «Займись, добрий чоловіче,віниками: нарубай берези, нав'яжи пучків та й вези продавати — з цьогорозбагатієш». Нарубав він дров, одвіз додому, перехопив що там трохи та й зновдо лісу. Приїхав, розшукав берізки й давай рубати гілки; здер лико і нав'язавпучків. Привіз їх спочатку додому, а тоді повіз на базар, — так йому не далинавіть стати як слід, — миттю віники порозбирали… Далі й далі — і дав йомуБог так, що став він купцем, став красним товаром торгувати. А сусіда й міркуєсобі: «З чого це кум розбагатів?» Приходить до нього. — «Добридень, куме! —привітався. — Скажи, куме, правду: як ти розбагатів?» — «Ех, куме, я б ісказав, та не велено мені говорити». А потім думає: «Ні, вже що Бог дасть,скажу». І розповів усе… Поїхав кум і собі до лісу. Зрубав він дерево —нічого, зрубав друге — нічого; став рубати третє, а воно й каже: «Навіщо тирубаєш мене? Я не твоя Доля — твоя Доля в лузі на коні верхи сидить». — Що жмені робити?» — «А що тобі робити?» Піди вкради пару коней — будеш багатим». —«Та я, — каже, — не вмію красти». — «А ти, — каже, — попроси МихаїлаВолчанського (щоосені на чудо Михаїла буває ярмарок)». — «Де ж мені йогознайти?» — «У пана під хлібним магазином лежить».
Чоловік пішов і знайшов його. — «Михайле Михайловичу, — каже,— я одержав наказ коней украсти: як мені те зробити, коли — вдень чи вночі?» —«Вночі не кради, бо як впіймають, то поб'ють; а от удень, коли люди працюють уполі і коли потім посідають обідати, пообідають і приляжуть одпочити, тодівкради: подумають, що не злодій, а ведеш коней напувати, якщо хто побачить».
Чоловік так і вчинив: поїхав у поле й сховався неподалік укущах; дивиться: пішли люди й полягали спати, сплять; узяв він тоді пару коней,сів на одного верхи й поїхав; так уже Бог дав, що ніхто його й не побачив.Привів він коней додому; тільки-но на двір — а тут, де не взялись, і покупціявились. «Здрастуй, господарю! Продаєш?» — «Продаю — давай гроші...»
У м. Волчанську Харківської губернії його престольне свято 8вересня. Про Михаїла Волчанського є така цікава народна оповідь, записана в Чигиринськомуповіті. Чи то восени (8 вересня), чи то навесні є таке свято, коли забороненопрацювати. Розповідають, ніби один чоловік виїхав у поле сіяти: «Нічого неробитиму, посію тільки та заволочу». Приїхав у поле, посіяв, а тоді хотів булозняти борону з воза, та як узяв її на плечі, так уже й не міг скинути із себе.Носить він борону, носить — знемігся зовсім: впаде від виснаження, підведетьсяпотім на ноги, а борона все на ньому — так аж до самого вечора й носив її наплечах. Ставав він уже й на коліна, молився — ніщо не допомагає. А люди йдуть іпитають: «Навіщо це ти, чоловіче, носиш борону на плечах?» — «Та ось, — каже, —чудую й чудую: що вже не робив, ніяк не можу скинути із себе!» — «А не требабуло тобі на свято працювати, сам винен». Вже й неділя скінчилася. А діло цебуло в суботу. Став тоді цей чоловік просити Неділю, щоб вона йому допомогла.Тільки-но підійшов після того до воза, а борона — бух! — і впала на віз.
Пішов потім на базар, накупив хліба й усього іншого іповертається додому. Важко нести; коли стоїть на шляху запряжений у віз кінь.«Може, це Бог так дав, щоб я свої покупки міг додому відвезти?» Сів на воза,приїхав додому. Жінка дивиться: що таке? Пішов з дому пішки, а повернувсяраптом на возі! — «Звідки ти коня привів?» — «Бог дав!» Саме тоді йшов повз нихякийсь чоловік: «Здоров будь, господарю!» — «Здрастуй!» — «Чи не продаси менічасом коня разом із возом?» — «Продам». Купив той чоловік коня з возом іпоїхав. Чоловік увійшов до хати й каже: «Ну, жінко, нарешті, пощастило йнам!..»
Дізнався батюшка про щастя Хоми (так звали чоловіка). —«Піду, — каже, — запитаю в Хоми, чим він розбагатів? Я от служу й прибутки маю,а не знаю, де ті гроші діваються» (батюшка був бідним). Пішов. А Хома накупивдерева і гне дорогі колеса. «Здрастуй, Хомо!» — «Здрастуйте, панотче!» Сів білянього. «Чи знаєш, чому я до тебе прийшов?» — «А чому, панотче?» — «Скажи мені,чим ти розбагатів?» — «Не дай Бог такого багатства, недобра справа — за неїтреба відповідати. Знаю, що гріх». І давай розповідати. Батюшка повернувся додомуі переповів усе паніматці… (далі М. К. Васильєв, записувач цієї оповіді, неміг записати змісту «внаслідок жвавості передачі» його оповідачкою — староюСоточихою; але смисл той, що панотець, порадившись з паніматкою, вирішили, як іХома, й собі піти красти коней)… Назустріч батюшці йде чоловік. «Добрийдень!» — «Здрастуйте!» — Куди це вас Бог несе?» Батюшка й почав розповідати: «Унас один чоловік раніше був злидарем, а тепер став багатієм… отак і так...» —«Не йди коней красти, а йди в сенат; там хоч і стережуть солдати, але ти небійся — лізь у вікно до государя і вкради грошей: отоді ти й станеш багатим».Пішов батюшка. Приходить до палацу государя — навколо солдати. Один з них: «Ачом сюда прийшов?» — став, значить, розпитувати. Сором батюшці зізнатися, тагріх і втаїти: «Хочу в государя казни дістать». — «Так просто ти не дістанеш, аот іди під оті хороми, так я спущу тобі на мотузці невелику скриньку; візьмискриньку під пахву і йди собі». Панотець пішов чекати; підійшов до хоромів —чекає. А солдат як пустить каменюку та як дзизьне нею батюшку у потилицю, тактой і заклекотів. Паніматка чекає не дочекається на свого батюшку… Пройшлачутка, що вбили священика; не ховають його, лежить. Доповіли государеві.Солдат, який поцілив у батюшку каменем, каже до государя: «Хотів, — каже, — віннаш палац обікрасти, то я й молоснув його каменем». Государ звелів дати солдатунагороду й посадив під попошником».
У наведеній оповіді передовсім звертає на себе увагу таобставина, що велінняДолі є в якомусь сенсі доброчинними для людини, яку вона тримає під опікою,навіть якби вони розходилися з вимогами морального закону: веління ці — не що інше, як присудивідворотного фатуму (fatum). Чоловік розбагатів на викраденні коней, бо такайого доля, судьба. Захотіврозбагатіти тим же шляхом і батюшка. Жадібність до легкої наживи і злодійствоособливо ганебні в служителі вівтаря, в духовному керівникові і вчителевіпастви; і почуття найвищої правди, яке міцно живе в глибині душі народної,накладає на батюшку жорстоку кару. Жадібність до наживи настільки засліпила панотця,що він, за порадою зустрічного чоловіка, наважується обікрасти навіть государя.Злочин батюшки від цього в очах народу стає ще тяжчим, зате народне моральнепочуття дістає різнобічне задоволення: вірний обов'язку солдат убиває панотця,котрий насмілився обікрасти государя; солдат, виявивши ревність,винагороджується государем і одержує підвищення.
Інша важлива особливість оповіді полягає в тому, що особою,яка дає безпосередньо вказівки щодо найбільш зручного й успішного здійсненнякрадіжки, є святий Михаїл Волчанський. Тут ми маємо справу з пережиткомязичницького вірування, що вказує на давно вже зниклі форми побуту. За часівпанування родового ладу, за постійної ворожнечі родів, будь-який напад на представникаворожого роду, будь-яке таємне викрадення або ж відкритий грабунок його майнабули подвигом воєнним, військовою небезпечною справою, для успішного виконанняякої просили найвищої, божественної допомоги, як згодом, коли змінилися формипобуту, просили й просять її взагалі на початку воєнних дій. Таким погляд назлодійство зберігся донині в деяких наших інородців, наприклад, — абхазців. Уних є особливе божество Ейріг Хацних(«той, що все бачить удень івночі»), покровитель злодійства, грабіжництва і розбоїв. В офіру цьому божествуприносять чотири хлібці, над якими читається молитва, проситься благословінняна початку справи і дається обіцянка, в разі успіху, офірувати щось Богові.Своєрідне розуміння житія святого Іоанна Воїна, посланого Юліаном Відступникомдля побиття християн, який, перш ніж хапати їх, попереджав, щоб вони тікали,або ж відпускав бранців, породило у Великороси вірування серед злодіїв, щосвятий цей бере під захист буцімто тих, хто займається крадіжками (до нього жзвертаються й потерпілі з молитвою про викриття злодія та про повернення вкраденого,оскільки серед чудес, звершених святим Іоанном Воїном, «Пролог» згадує і провикриття татьби). Втім, молитва, звернена до святого Іоанна Воїна, можедопомогти лише в простій крадіжці. Коли ж злодій наважується зняти ризу абокоштовні прикраси з образу в церкві, то з молитвою звертаються до святого,зображеного на іконі; до того ж, просячи дозволу зняти ризу чи прикраси, злодійводночас обіцяє йому зі свого боку якогось дарунку. У старовинному «Слову онекоем купце» розповідається, що зубожілий купець, підійшовши в церкві до ікониПресвятої Богородиці, просив Богоматір дати йому оклад, який прикрашав їїікону. Входить він якось знов до церкви й бачить — оклад лежить перед іконою;купець узяв його, розбагатів і після того прикрасив ікону вдвічі багатше. Засловами Є. Якушкіна, в народі ходить оповідь про злодія, який закрався вночі доцеркви, щоб взяти дорогу ризу з ікони святого Миколи-чудотворця. Довго він ніякне міг зняти з ікони ризу і зняв її лиш після того, як звернувся з молитвою доСвятителя, пообіцявши поставити півпудову свічку. Випадковим свідком цієї сценистав хлопчик, який заснув під час всеношної і, не помічений сторожами, бувзамкнений на ніч у церкві. Наступного дня хлопчик розповів про те, що бачив ічув, народові, і злодій був схоплений і покараний, коли прийшов потім у церкву,
Виконуючи обітницю, дану святому Миколі, з півпудовоюсвічкою. У великоруських злодіїв є навіть особлива молитва-заклинання, якузнають напам'ять і список з якої майже завжди носять з собою, надто — коливирушають на промисел, мастаки злодійської справи. Ось ця молитва: «Во ім'яОтця і Сина і Святого Духа. Амінь. Йду я, раб Божий, у темну путь і дорогу мою,назустріч мені Сам Господь Ісус Христос гряде з прекрасного раю, спираєтьсязолотою палицею, в золотому Своєму хресті, на правому боці в мене Мати Божа,Пресвята Богородиця, з янголами, архангелами, серафимами і з усіма небеснимисилами; з лівого боку мого архангел Гавриїл, наді мною Михаїл архангел; позадмене, раба Божого, Ілля Пророк на огненній колісниці; він стріляє, очищає йдорогу мою закриває Святим Духом і животворящим хрестом Господнім. ЗамокБогоматір, Петра й Павла ключ. Амінь».
Та хоч молитва й може допомогти злодію в його злочинному діянні,однак великоруська легенда засуджує будь-яку молитву про лихі справи.
В одному місті, — розповідає легенда, — жив злодійкуватийчоловік, і накоїв він багато лиха. Якось трапилось йому обікрасти маєтногогосподаря; діло це помітили; послали за злодієм погоню. Довго він біг лісом, аперед тим лісом був чистий степ верст принаймні на десять. Як пробіг весь ліс,спинився й не знає, що йому робити. Як бігти степом, то одразу впіймають, боверсти на дві все проглядається, а погоня, чує, вже близько. Отоді він почавмолитися: «Господи! Прости мою душу грішну! Батечку отець Миколай! Сокрий мене— я тобі гривенну свічку поставлю!» Раптом нізвідки об'явивсь чоловік похилихліт і питає злодія: «Що ти зараз казав?» Злодій відповідає: «Ось що я казав:батечку, отець Миколай! Сокрий мене в цій глушині!» І обіцявся йому свічкупоставити. Тут він покаявся старому у своїх гріхах. Старий мовив до нього:«Якщо хочеш, лізь у це падалище!» А неподалік лежало падло. Нічого булозлодієві робити, треба було лізти в падло, бо не хочеться бути впійманим. Влізвін туди, а старий тієї ж миті незримим зробився. Той старий був сам отецьМиколай. Ось наближається погоня; виїхали люди на степ, від'їхали з півверсти —ніде нікого! Та й повернули назад, а злодій лежить у падалищі, ледве диха —такий гнилий дух! Коли погоня проминула його, він вибрався зі сховку й зновубачить того дідка — стоїть він неподалік та збирає віск. Злодій підходить донього, дякує за порятунок. Тоді старий знову спитав: «А що ти обіцяв отцюМиколаю, коди шукав прихистку?» Злодій відповідає: «Я обіцяв поставити гривеннусвічу». — «Ото воно й є! Як тобі душно було лежати в падалищі, так і отцюМиколаю було б душно від твоєї свічі». І дав йому старий пораду: «Ніколи непроси Господа Бога і святих Його угодників благословення на лихі діла; боГосподь не благословить їх. Та дивись, затям мої слова, та й іншим перекажи,щоб ніколи не звертались до Бога в поганих справах!» Промовив це і щезнув зочей.