Науковастаття
Зрелігієзнавства
Розколправославної церкви в Україні
Студента групиП—22
ХорбаладезеВолодимира
Анотація. У ційнауковій статті розглянуто проблему розколу православної церкви в Україні зрізноманітних аспектів. Насамперед було зроблено історичний аналіз подій, якіпризвели до розколу. Потім досліджено проблему взаємовідносин між церковнимиорганами і органами державної влади, і взагалі роллю держави у врегулюванніцерковних проблем. В самому кінці була зроблена спроба запропонувати основніпринципи і напрямки вирішення досліджуваної проблеми.
Аннотация. В этой научнойстатье рассмотрено проблему раскола православной церкви в Украине изразнообразных аспектов. В первую очередь было сделано исторический анализсобытий, которые привели к расколу. Потом исследовано проблему взаимоотношениймежду церковными органами и органами государственной власти, и в целом рольюгосударства в регулировании церковных проблем. В самом конце была сделанапопытка предложить основные принципы и направления решения исследованнойпроблемы.
Постановка науковоїпроблеми
Розколправославної церкви в Україні являє собою дуже складну проблему, яку можнарозглядати з різних точок зору, як ш внутрішньоцерковної так і наукової.Причому досліджувати дане питання бажано людині, яка і особисто має відношеннядо православної церкви. Тому-що така людина зможе дати більш глибокий і точнийаналіз даної конфліктної ситуації. Потреба в дослідженні розкольницького рухуна Україні пов'язана з проблемою пошуку шляхів подолання кризової дляукраїнського православ'я ситуації. Зокрема, у зв'язку з необхідністюнормалізації релігійного життя на Україні неодноразово висловлювалася думка продіалог з всіма православними українськими конфесіями з метою подоланняцерковної смути і возз'єднання всіх православних в одну Церкву. І хоча перспективиподібного об'єднання все ще залишаються досить туманними, все ж таки виникаєпитання: яким чином і на яких засадах може бути здійснений даний процес? Узв'язку з цим існує потреба в більш глибокому дослідженні, як історичнихджерел, так і сучасного стану автокефального розколу.
Дослідженнярозкольницького руху на сучасному етапі вкрай необхідно для того, щоб успішнішевести конструктивний діалог з автокефальними церквами і спробувати з ними безшкоди інтересам канонічного православ'я.
Аналіз останніхдосліджень та публікацій. Дана тема неодноразово піднімалась в церковних колах,де вона широко досліджується, але як не парадоксально вона майже недосліджувалась в наукових колах з того аспекту, в якому роблено данедослідження. Тобто були і раніше дослідженні питання історії розколу і можливихшляхів подолання кризи. Але саме із сторони взаємовідносин між державою іцерквою в період розколу відомі дослідження не проводились.
Мета статті іпостановка завдань. Метою статті є дослідження розколу православної церкви вУкраїні із різноманітних сторін.
Завдання:
— дослідитиісторичний аспект розколу;
— розглянутипроблему взаємовідносин між державою і церквою;
— запропонуватиможливі шляхи виходу із конфліктної ситуації
— робитивисновки і узагальнення
православнийцерква розкол україна
УкраїнськаПравославна Церква (УПЦ) є складовою частиною Московського Патріархату направах практично повністю незалежною в управлінні митрополії.
Це єдина церковна структура та одна зкількох суспільних інституцій в Україні, що має сильні позиції як на лівому,так і на правому берегах Дніпра.
В даний час їїдіяльність значно ускладнена наявністю на її території двох непідвладних їйспільнот. Це «Українська Православна Церква Київський Патріархат»(УПЦ КП) і «Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Розколсьогодні є однією з найголовніших причин дестабілізації церковного життя наУкраїні. Самопроголошені церкви не визнані жодною з Помісних ПравославнихЦерков.
Питання про те,якою буде Православна Церква в Україні має, за великим рахунком, хвилювати лишетих, кому не байдуже, куди ходити і в що вірити. Тим, для яких різниці немає,все одно куди ходити — хоч в Храм, хоч у пагоду. Коли ж людина усвідомлюєміжконфесійні відмінності, настає момент вибору. Основним чинником, що впливаєна цей вибір, буде пріоритет, верховенство тих чи інших життєвих цінностейлюдини. Наведу, умисно, в довільному порядку: «Місце роботи, сімейний стан,національність, віросповідання, країна проживання, улюблений колір,громадянство ...», та інші анкетні дані. Завдання гранично просте — потрібновибрати найголовніше і розставити всі пункти в порядку пріоритетної значимості.
Але, перед тим якдосліджувати проблему розколу православної церкви в Україні, необхідно спершурозібратись в історичних аспектах цієї проблеми.
Після смертіПатріарха Пимена Місцеблюстителем Патріаршого Престолу 3 травня 1990 став уході голосування митрополит Київський і Галицький Філарет, Патріарший ЕкзархУкраїни. Митрополит Київський вважався другим за значенням після Патріархаархієреєм Російській Церкві і найвпливовішим з постійних членів СвященногоСиноду. За традицією вважали, що Місцеблюститель є найбільш імовірнимкандидатом у майбутні Патріархи. Однак, в пресі все частіше і наполегливішестала з'являтися інформація про далеко не бездоганну моральну зовнішністьмитрополита Філарета. Не подобався багатьом, особливо українському духовенству,і стиль управління, який був обраний митрополитом, владний і грубий, властивийскоріше партійному начальнику, ніж архієреєві. Вкрай невміло повів себе Екзархі щодо уніатської проблеми, роблячи необережні заяви, які тільки сприялизростанню популярності унії. Багато з тих, хто від’єднався від церкви свідчили,що єдиним мотивом їх дій було бажання піти з тієї задушливій атмосфери, якунасадив в Українській Церкві митрополит Філарет. У той же час було помітнимпрагнення митрополита Філарета стати Патріархом Московським і всієї Русі. НаПомісному Соборі 1990 Екзарх України фігурував у виборчому бюлетені на першомумісці. За нього при виборах Патріарха було подано 66 голосів. Проте, новим предстоятелемРосійської Церкви став не Філарет, а митрополит Ленінградський Алексій. Можнаприпустити, що ця обставина також відбилося на подальшій діяльності митрополитаФіларета.
Літом 1991 р. вінще приймав новообраного Патріарха Алексія II в Києві, закликав боротися з автокефалістами(з тими з українських націоналістів, які вимагали незалежної церкви длянезалежної України)[1].Ще навесні 1992 р. він брав участь у Архієрейському Соборі і переконувавархієреїв дати Української Церкви канонічну самостійність[2], хоча вже з 1990 р.українське церковне управління володіло самою широкою автономією у всіхвнутрішніх церковних справах. Не ставши Патріархом Московським, Філарет прагнувдо патріаршества хоча б у межах України, в чому митрополита Київського вельмипідтримував у той час президент Леонід Кравчук, а ще більше підтримували депутати-націоналістиз Верховної Ради.
На АрхієрейськомуСоборі Руської Православної Церкви в березні 1992 р. більшість українськихархієреїв з питання про незалежність Української Церкви підтримало не його, аархієреїв російських. Справа обернулося для Філарета загальним осудом і вимогоюпіти на спокій і забезпечити проведення виборів нового Предстоятеля УкраїнськоїПравославної Церкви. Митрополит Філарет заявив, що якщо для досягненняцерковного миру на Україні це є необхідним, то він виконає волю АрхієрейськогоСобору.
Але митрополитФіларет вирішив здійснити по своєму. Повернувшись до Києва, він 7 квітня 1992р., у свято Благовіщення, у Володимирському кафедральному соборі заявив, щоСобор у Москві був для нього Голгофою, де його розпинали, і зазнав він все цезаради незалежності Української Церкви.[3]Вражений Патріарх Алексій II звернувся до Філарета з телеграмою-запитом: «Чиправда те, що ми дізнаємося про ваші слова?»[4]Філарет відповів — і це була його остання відповідь Патріарху Московському – «Всещо відбувається на Україні в церковних справах належить до виключного віданнясамого Філарета і нікого більше». Це був розкол.
У Москві ж йшлапідготовка до обрання нового Предстоятеля Української Церкви. Ним ставмитрополит Володимир (Сабодан), до цього митрополит Ростовський іНовочеркаський. Філарета заборонили в служінні, позбавили сану, потім позбавиличернечого звання (тепер він вже не може називати себе чернечим ім'ям) і в 1997р. відлучили від Церкви через проголошення анафеми.[5]
Отже, зісторичної точки зору можна зробити висновок, що розкол церкви в Україні виник вголовному із-за двох головних причин:
- небажанняМосковського патріархату розширяти і так велику автономію православної церкви вУкраїні;
- особистіамбіції митрополита Філарета, і підтримка, яку він отримав від українськихнаціоналістів.
Але окрімісторичних аспектів є і багато різних інших сторін цієї проблеми. Серед них ісоціальна, економічна, геополітична. Але однією із найважливіших є відносиниміж органами православної церкви та держави, і роль останньої і подоланніконфлікту церков.
У держави завжди існуваласпокуса до створення механізмів впливу на Церкву та її ієрархів. Однак, якщо втоталітарних державах такі механізми й могли вплинути на церковне життя, то всучасних демократичних країнах ці механізми навіть якщо Аналіз релігійної політики української держави впродовж1992-2007 років свідчить, що всі три Президенти України (Л. Кравчук, Л. Кучмата В. Ющенко) були і є прихильниками створення «єдиної Помісної Церкви»,вбачаючи в ній один із механізмів становлення й консолідації української нації.
Відповідно,ставлячи перед собою завдання створення такої єдиної Церкви, глави українськоїдержави дотримувалися певної політики щодо Української Православної Церкви. Зацей час Церква випробувала на собі всю гаму «відтінків впливу»: від ігноруванняй виштовхування на периферію громадського життя до пропозицій статусу по сутідержавної Церкви в обмін на ті чи інші умови.
Ніщо так не можезашкодити єдності Церкви, як вплив політичних процесів. Проникаючи всерединуцерковного життя, політика шкодитьїї і ділить віруючих на «правих» і «лівих», «помаранчевих»і «біло-синіх», прихильників «східної» і «західної» цивілізаційних моделей, що аж ніяк не сприяє їхконсолідації.
Варто підкреслити, що держава не можебути цілком компетентною в питаннях віри. Усе, щоможе запропонувати сучасна держава в цій сфері, — це релігієзнавча експертиза. Навряд чи хтось ризикне стверджувати, щоколоквіум релігієзнавців, нехай і найвидатніших, може визначити, яка віра єістинною, а яка — ні. Історія сповнена прикладів, коли навіть візантійськіімператори, які виросли в лоні Православної Церкви, приймали іншу віру.
Церковні розколинадзвичайно послабляють Церкву, перешкоджаючи її суспільній місії. На тлі розколів серед православнихпроцвітають харизматичні рухи в Україні, люди відвертаються від Церкви і йдутьу секти. Більше того, з кожним роком стіна, що розділяє православних, стає вищей потужніше, отже незабаром суспільство сприйматиме наявність в Україні кількохправославних церков як норму.
Справді, з великимступенем імовірності можна припустити, що вдосконалення канонічного статусуУкраїнської Православної Церкви сприятиме приєднанню до неї автокефальних груп. Однак це не вирішує проблеми єдності Церкви в Україні через те щозначна кількість представників єпископату, духовенства та мирян у нашій Церквіне готові доцього.
Беручи участь у дискусіяхнавколо поняття автокефалії та майбутнього Православної Церкви в Україні, миспостерігаємо дві суперечливі позиції. З одного боку, дехто стверджує, щоавтокефалія є руйнівною для церковної єдності. Однак така точка зору, за умовидоведення її до логічного завершення, означає, що між Помісними ПравославнимиЦерквами, які мають автокефальний статус, не існує церковної єдності, а цедокорінно суперечить Православному вченню про Церкву. З іншого боку, існуєдумка, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб вирішенняукраїнської церковної проблеми. Ця позиція – не менш нерозважлива. Автокефаліяне може бути знаряддям для досягнення консолідації Церкви — вона може бути лишерезультатом наявного загальноцерковного консенсусу. До того ж, як свідчитьісторичний досвід, похаплива автокефалія може спричинити подальші розділенняусередині Церкви.[6]
Зрозуміло, що,коли має місце протистояння в суспільстві на релігійному ґрунті, держава неможе залишатися байдужою, оскільки це загрожує її стабільності. Та неприпустимевтручання політиків у церковні справи. Адже розкол українського православ'явиник саме внаслідок вторгнення політичних стихій у церковне життя.
Будь-які спробимеханічного об'єднання канонічної Української Православної Церкви зрозкольницькими групами без покаяння в гріху розколу приречені на провал.Православний світ не підтримає таку штучно створену церкву, а на Україніпочнеться новий виток конфліктів між одновірцями.
Тому необхідно спробуватизнайти такі можливі шляхи вирішення проблеми об’єднання церков, які б не призвели до знехтування церковнихканонів та просто не погіршили ситуацію.
Якщопроаналізувати документи УПЦ від часів Харківського Архієрейського Собору, томожна побачити, що позиція єпископату УПЦ з проблеми канонічного статусу нашоїЦеркви цілком відповідає позиції киріархальної Церкви.
По-перше, обговоренняпроблеми канонічного статусу має відбуватися виключно у богословській площині,уникаючи будь-якої політизації цього внутрішньоцерковного питання.
По-друге,оскільки більшість кліриків та вірних УПЦ сьогодні задоволені нинішнім статусомУПЦ, ми переконані, що розглядати питання його вдосконалення потрібно лише уконтексті подолання розколу в українському православ'ї.
По-третє, проблема вдосконалення канонічного статусу УПЦ та механізм їївирішення має бути погоджена киріархальною Церквою з православною повнотою.
Обгрунтуванняодержаних наукових результатів
Отже, можназробити такі висновки: Сучасний стан православ’я в Україні — складний ізаполітизований. Зокрема, політики намагаються використати Церкву у своїхінтересах. Склалося, що православ’я в Україні не однорідне і представленекількома гілками. Церковний розкол не сприяє єдності та згуртованостіукраїнського суспільства, а також спричиняє внутрішні конфлікти міжпредставниками різних православних течій в Україні.
Виходячи з цього,для послаблення протистояння між конфесіями і мінімізації конфлікту в контекстіукраїнсько-російських відносин у даний час доцільним було б з боку держави:
• забезпечити уповному обсязі дію Закону України «Про свободу совісті та релігійніорганізації», його подальше удосконалення;
• унеможливитиспроби самочинного захоплення храмів і майна або передачі його конфесіямпредставниками органів влади з порушенням чинного законодавства України;
• у випадкахпретензій конфесій на одні й ті ж святі місця, храми, релігійні центри,культове майно тощо утримуватись від передачі вищезгаданого будь-якій з конфесійдо узгодження питань між конфесіями;
• уникати примусуконфесій на почергову відправу богослужінь;
• блокуватиспроби будь-яких політичних сил використати релігію як чинник у політичнійборотьбі;
• не наполягатина об’єднанні конфесій в єдину Церкву і набутті нею автокефалії;
• стимулювативедення постійного переговорного процесу між конфесіями; уникнути проголошенняавтокефалії УПЦ державою, оскільки це може відповідним чином відбитися наситуації у світовому православ’ї, стані українсько-російських відносин,взаєминах України із зацікавленими державами і завдати шкоди країні.
Література:
1. Анисимов В. Политика и ничего более // Радонеж. 1996. N 33(44).
2. Визит Святейшего Патриарха Московского и всея Руси АлексияII на Украину // ЖМП. 1990. N 12. С.14-18.
3. Из выступлений участников Архиерейского Собора РусскойПравославной Церкви // ЖМП. 1992. N 7. С.11-20; N 8. С.3-8.
4. Итоговые документы Архиерейского Собора РусскойПравославной Церкви. Акт об отлучении от Церкви монаха Филарета (Денисенко) //Православная Москва. 1997. N 7 (103).
5. Лоза А. Чи iснуе Украiнська Православна Церква КиiвськийПатрiархат? // Православний вiсник. 1996. N 1. С.43-55. (укр.).
6. Определение Архиерейского Собора Русской ПравославнойЦеркви // ЖМП. 1992. N 6. Официальная часть. С.XI-XII.
7. Послание Патриарха Московского и всея Руси Алексия II иСвященного Синода Русской Православной Церкви митрополиту Киевскому и всеяУкраины Филарету и епископату Украинской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 4.Официальная часть. С.6-7.
8. Пресс-конференция Святейшего Патриарха Алексия // ЖМП.1992. N 7. Официальная часть. С.XI-XII.
9. Скурат К.Е. История Поместных Православных Церквей. М.:»Русские огни". 1994. т. 1-2.
10. Украiнська автокефальна церква: Iсторичний нарис процерковний розкол на Українi.Свято-Успенська Почаiвська Лавра. Почаiв: 1995. 32с.(укр.).
11. Цыпин В., протоиерей. История Русской Православной Церкви.1917-1990: Учебник для православных духовных семинарий. Московская Патриархия.Издательский дом «Хроника», 1994. 254с.
12. Як це сталося? //Урядовий кур'ер. 1995. 20 июля (укр.).