Проблеми структурування релігії і визначенняїї поняття. Емоційне надолуження, міфотворчість, нормотворчість,інституціалізація, сакралізація – складові елементи релігійної діяльності
релігія світоглядний міфотворчість віруючий
Теоретичний аналіз передбачає аналіз не тількикаузальний, а і системний, структурно-функціональний. Каузальний аналіз релігіїрозглядає її як наслідок, творіння, форму культуротворчості, а людство – якпричину, творця. Структурно-функціональний аналіз передбачає дослідженнярелігії або як складової частини – елемента більш загальної системи –суспільства, взаємодії релігії з іншими елементами системи – економікою,політикою, наукою, мораллю, правом, мистецтвом, філософією, або як самостійноїсистеми з притаманною їй внутрішньою структурою. Під запозиченим з математикипоняттям функції в соціології розуміють ту роль, яку виконує досліджуванеявище, у нашому випадку – релігія, у відтворенні системи, її функціонуванні тарозвитку, забезпеченні її стабільності. Дослідження ролі, яку виконує релігійнасистема у функціонуванні та розвитку більш загальної соціальної системи –суспільства і становить зміст проблеми соціальних функцій релігії.
Серед соціальних функцій релігії виділяють такі яксвітоглядна, інтегруюча, регулююча (ціннісно-орієнтаційна), компенсаторна.Базовою функцією релігії є функція комунікативна, функція спілкування. Саме нагрунті спілкування формуються культура, всі функції релігії. Релігія залучаєіндивіда до накопиченого життєвого досвіду віруючих на основі сформованих успілкуванні норм, цінностей, ідеалів. Вона схвалює, підтримує або засуджуєповедінку людей, орієнтує їх, об’єднує або роз’єднує, проголошує легітимнимсуспільний лад або заперечує його. Формування та реалізація соціальнихцінностей забезпечується їх сакралізацією. Релігія компенсує безсилля тасамотність віруючих, психологічно підтримує їх, обіцяє їм справедливість,безсмертя, свободу, викликає впевненість у собі. «Прийдіть до мене всізнедолені та обтяжені і я заспокою вас», — кличе і обіцяє Ісус. В чомусаме полягає компенсаційна функція релігії можна уявити, ознайомившись іззмістом молитви Франціска Асізьского (ХІІІ ст.), одного з святих католицькоїцеркви, засновника чернецького ордена францисканців. «Приєднай мене, Господи,до волі Твоєї, до любові Твоєї, до миру Твого! Даруй мені заронити любов усерця тих, хто злобствує, принести благодать пробачення тим, хто ненавидить,установити згоду ворогуючих! Даруй мені освітити істиною заблудлих, зміцнитивіру тих, хто має сумнів, озорити світом розуму Твого тих, хто перебуває утемряві, даруй мені підтримати надією тих, хто перебуває у відчаї, одаритирадістю тих, хто перебуває у скорботі… Зроби мене, Господи, не шукаючим втіхидля себе, а прагнучим дати її іншим…, не коханим, а закоханим! Про ці милостімолю Тебе, Боже, бо віддаючи, ми одержуємо; забуваючи про себе – себезнаходимо; пробачаючи інших, знаходимо собі пробачення; Вмираючи – воскресаємоу життя вічне!»
Чи притаманна релігії пізнавальна функція? Так, хочвона і підпорядкована вже розглянутим функціям. Пізнання відбуваються не тількив науці. Існують позанаукові, донаукові форми пізнання світу, наприклад,буденна свідомість. Пізнавальні моменти містять в собі мистецтво, мораль,релігія, політична ідеологія, право. Про наявність у релігії пізнавальноїфункції свідчить те, що під впливом наукових та філософських знань релігія, хочі повільно, або деміфілогізується, або одні міфи замінює іншими.
Узагальнює життєвий досвід віруючого його світогляд.Релігія переконує у тому, що якби життя тяжко не складалось, воно має сенс. Усвіт людини релігія може вносити і співчуття, любов, милосердя, і ненависть,жорстокість, нетерпимість, фанатизм. Перетворити безглуздий світ у розумний – вцьому об’єктивно полягає «мета», точніше функція релігійногосвітогляду.
Соціальні функції релігії визначають її структуру.Структурування релігії стає проблемою тому, що в залежності від ставлення дорелігії, оцінки її соціальній ролі пропонується і різне рішення проблеми. Зурахуванням того, що релігія виникає для задоволення перш за все суспільних,організаційних, практичних потреб, сакралізації соціальних цінностей, в релігіїдоцільно виділити такі структурні елементи, як емоційний, міфологічний,ціннісно-нормативний, культовий, організаційний.
Усі сфери діяльності людини пов'язані з емоціями, алев жодній із них, навіть у мистецтві, емоції не відіграють такої ролі, як урелігії. І хоч релігійні емоції вплетені в релігійні уявлення і релігійні дії,для розуміння різниці між релігією та наукою доцільно виділити такийсамостійний структурний елемент релігії як емоційний. Загострена емоційністьрелігії пояснюється причинами, якими вона породжується. Якщо ідеал науки – «неплакати, не сміятися, а розуміти», якщо наука прагне елімінувати зрезультату пізнання суб’єктивне, відокремити пізнавальний об’єкт від суб’єкта,що пізнає, то релігія – це «серце безсердечного світу», «духбездушних порядків». У релігії «вщухає весь біль почуття».
Саме тому, що віруючий шукає у релігії задоволеннясвоїх емоційних і інших потреб, його не бентежать і не цікавлять ті протиріччя,що легко виявити, якщо до оцінки релігії підходити з точки зору ідеалів і нормнаукової творчості. Християни в різноманітті релігійних почуттів виділяютьВіру, Надію і Любов.
У житті всіх людей, незалежно від їхнього ставлення дорелігії, ці почуття займають належне місце. Праця, віра, надія, любов повиннібути змістом стосунків нормальної родини. Але релігійні почуття не обмежуютьсяцими трьома. Вони можуть бути збуджені до ненависті, до фанатизму, і тоді залюбов до грішника видається його спалення. У почутті страху шукали причину, щопороджує релігію, від Демокріта до Б.Рассела. Але мета релігійної міфотворчостіполягає зокрема в тому, щоб подолати почуття страху, самотності, безсилля, недати віруючому впасти у відчай, звільнити місце для віри та надії. Якщо сукупністьрелігійних емоцій уявити у вигляді піраміди, то почуття страху разом з почуттямбезсилля, самотності, безпорадності будуть лише її основою, а вершину пірамідистворюють почуття благоговіння, святості, священного.
Оскільки релігія формує сакралізовані авторитети,намагається задовольнити бажання, що реально не можуть бути задоволені, вонаприречена у незрівнянно більшій мірі, ніж інші форми людської діяльності,звертатися до міфологічного засобу мислення.
Термін «міф» вживається сьогодні у двох основнихзначеннях. У вузькому значенні під міфологією розуміють світогляд, властивийлише архаїчному, первісному суспільству та до певного віку дитині, світогляд,який ще не здатний усвідомлювати якісних відмінностей між живою та неживоюприродою, перетворює дійсність ще виключно у наочно-чуттєвій, образній формі(навіть перші абстрактні поняття виникають тут у такій формі). У широкомузначенні поняття «міф» вживається як синонім масової або індивідуальноїхибної, помилкової свідомості, несвідомого або свідомого перекручення дійсності,коли масову або індивідуальну свідомість оцінюють з точки зору її істинності.
Оцінка поглядів як міфічних означає, що вони невідповідають вимогам істинності. Оскільки і загальнолюдський, і груповий, іособистий досвід завжди обмежені, а інтереси людей завжди стикались і будутьстикатись, діяльність людини приречена на те, що її необхідною стороною були, єі будуть перекручення дійсності, міфотворчість.
Необхідно пов’язана з ризиком помилок екстраполяціяобмеженого досвіду окремої людини, соціальної групи, людства у цілому за йогомежі неминуче веде до міфотворчості, передбачає її. Тому судити про суспільніепохи по їх самосвідомості, а про окрему людину або соціальну групу по тому, щовони самі про себе думають – значить залишатись у полоні ідеологічних міфів.Кожна людина, зокрема та, якій належить вирішальна або значна, роль уформуванні будь-якої суспільної організації та її ідеології, в певній мірізалишається міфом не тільки для інших, а навіть для себе.
Адекватну оцінку особі не можна дати без врахуванняепохи, об’єктивної ситуації, в якій вона вимушена діяти та особистих якостейтих, хто сприяв або заважав реалізації її намагань. Хоч міфи мають місце нетільки в релігії, а і в науці, наука та релігія відрізняються своїм ставленнямдо міфів. Наука намагається звільнитися від міфів, хоч вона цього ніколи недосягне. Ідеологія взагалі, релігійна зокрема, навпаки, намагається зберегтиміфи, але невблаганний процес деміфологізації вимушує її шукати замістьзастарілих міфів нові. Оскільки метою науки є пізнання, істина, ідеали наукипередбачали і завжди будуть передбачати елімінацію, усунення усього, що непритаманне об’єкту пізнання.
Дифузія науки та ідеології, зокрема науки та релігії,деміфологізація релігії під натиском науки, підхоплення віруючими науковихміфів не повинні бути підставою проти теоретичного розмежування науки тарелігійної ідеології. Таке розмежування – не примха дослідника, а лишеконстатація реальних відмінностей соціальних функцій науки та ідеології, наукита релігії. Ця відмінність знайшла свій вираз зокрема у тому факті, що релігіявиникає задовго до виникнення науки. На відміну від науки в міфології, як і у буденнійсвідомості та мистецтві, суб’єкт та об’єкт діяльності залишаються злитими,невідокремленими, колективні уявлення або індивідуальні переносяться на зовнішнійсвіт.
Релігійна міфологія – це один із проявів творчого,практичного ставлення людини до світу, тобто людина в ній бачить світ не таким,яким він дійсно є – схрещенням безособової, несвідомої, безцільної необхідностіта випадковості, а таким, яким хотілось би, щоб він був, перетворенимвідповідно до незадоволених потреб та інтересів.
До релігійної міфотворчості віруючих спонукає не тількиобмеженість знань, а перш за все усвідомлення своєї дійсної несвободи, бажанняпозбавитись її, необхідність створення авторитетів. Світ, в якому незалишається місця для Бога-Отця чи Божої Матері, які здатні вислухати віруючогота домогти йому, не влаштовує його. В такому світі він залишається один на одинз ворожими йому силами, самотнім, і існування такого світу він з більшою чименшою впевненістю заперечує. Міфотворчість є засобом сакралізації.
Поняття «міфологія» за своїм обсягом ширшевід поняття «релігія», тобто міфологія може бути як релігійною, так інерелігійною. В процесі суспільного розвитку навіть релігійна міфологія можеперетворюватись у нерелігійну, десакралізуватись. Так давньогрецька міфологіявтратила свою сакральну функцію з охрещенням греків і зберегла для наступнихпоколінь лише пізнавальне та естетичне значення. Міфи можуть виконувати іемоційно-естетичну і пізнавальну, пояснювальну функції. Якщо міфи пронизуютьусю культуру, зокрема і науку, де пролягає межа між релігійною та нерелігійноюміфотворчістю?
Ознакою для диференціювання міфології та релігії,релігійних міфів від нерелігійних є сакралізація міфа, його спрямованість нарегуляцію міжлюдських відносин та віра у надприродне. Заперечують, що допевного часу сам віруючий не здатний протиставляти природне надприродному. Алеза нього це може зробити дослідник релігії. Не треба змішувати практичнефункціонування релігії та її теоретичне дослідження.
Оскільки релігія, як і політична діяльність, виникає зпотреб регулювання суспільних відносин, духом релігійної діяльності єсакралізація життєво важливих соціальних відносин. Виразом сакралізації,засобом її здійснення є культ. Культ не зводиться до сукупності символічних дій– обрядів. Культ, сакралізація пронизує усю релігію – і релігійне мислення, ірелігійні емоції, і релігійні дії. Оскільки будь-який культ, як релігійний, такі політичний, підносить некритичність мислення, орієнтує на авторитети, а не наперевірку, докази, засуджує і перетинає сумніви, він вступає у протиріччя зідеалами науки.
Культ є виразом потреб суспільної організації у стабільності.Релігійний і політичний культ взаємно живлять один одного. Таємничий зміст якпершого, так і другого – недопущення критичного ставлення до об’єкту культу.Об'єкт культу – це святиня, до якої можна ставитися тільки з благоговінням. Уобожнюванні авторитету мета релігійного і політичного культів збігається.Єдність думок, почуттів, поведінки віруючих забезпечуються не тільки спільністюїхнього буття і спільністю інтересів, що виростає з цього буття, але інагнітанням атмосфери культу, залякуванням, заборонами, насильством. «Неуцтвовіруючого краще, ніж зухвалість того, хто мудрує», – вважав М.Лютер. Длятих, хто прагне маніпулювати свідомістю віруючих, дійсно краще. Але чого можнадосягти в науці без «зухвалості того, хто мудрує?». Виправдовуючи відношенняпанування і підкорення між людьми, культ може формувати у віруючих психологіюраба, черв’яка, нуля, вбивати, гасити в тих, кого життя поставило на коліна,бажання піднятися з колін. Віруючі можуть пишатись тим, що вони раби Божі. Алетой, хто вважає себе черв’яком, не повинен ображатися, якщо його намагаютьсяроздавити.
З величчю Бога не в'яжеться те, що він дозволяє, щобперед ним падали на коліна, плазували, принижено благали допомогти, спасти.Спроба піднести, звеличити Бога за рахунок власного приниження, обертаєтьсяприниженням Бога. Культ в цьому випадку не тільки не звеличує об'єкт культу, анавпаки принижує його. Справжня велич не потребує того, щоб його шанувальникамибули раби і нулі. «Кожний, хто вважає себе володарем інших, сам є раб іякщо по своєму становищу він і не є таким, то перед першим, що зустрівся, більшсильнішим, він буде мерзенно плазувати.
Вільний лише той, хто усе навколо себе бажає зробитивільним». Це міркування німецького філософа И.Фіхте заслуговує увагинавіть тих, хто нехтує філософію. Його можна зробити критерієм оцінки не тількирізних типів релігії, але і політичних напрямків.
Серед борців за свободу було немало «надлюдей»,яких свобода приваблювала лише можливістю їх особистої самореалізації. Свободаїм була потрібна для того, щоб позбавити свободи інших. Їм було байдуже те, що «умовоювільного розвитку кожного є вільний розвиток усіх». І якщо релігія ставалана перешкоді таким діячам, то це добре.
Що саме в структурі релігії є найважливішим об’єктивноі незалежно від дослідників релігії, визначають самі віруючі, і роблять вони цеза допомогою обрядів – зовнішнього, матеріального втілення культу, йогооб’єктивізації. Обрядовість – це і є саме та практика, що дозволяє дослідникурелігії дати вірні відповіді на питання: «Для чого існує релігія,раціональна чи ірраціональна вона?». Обрядами називаються символічні дії,за допомогою яких здійснюється освячення, сакралізація соціальних цінностей.Оскільки релігія задовольняє не тільки моральні, але й емоційні потреби віруючих,релігійна обрядність не може не набути в розвинених релігіях естетичногохарактеру.
Музика, архітектура, живопис, скульптура стають урелігійній обрядності одночасно і засобом формування релігійних почуттів,дозволяють досягти емоційної розрядки, закріпити той єдиний колективнийнастрій, що формується насамперед спільністю умов життя віруючих.
Одна з цілей, функцій релігійної обрядності – шляхомвпливу на почуття віруючих домогтися їхнього згуртування на основі ідей, норм,ідеалів. За допомогою обрядів у свідомість мас, їхній побут в емоційній, чуттєво-конкретнійформі впроваджуються центральні ідеї релігійної ідеології, підкреслюєтьсяжиттєва важливість певної норми поведінки, певної події для суспільства йіндивіда, для віруючих.
Раціональний зміст християнських обрядів водохрещенняі вінчання зокрема, полягає у тому, що обов’язки, котрі пов’язують чоловіків ідружин, батьків і дітей, повинні бути священними, обряду поховання – уформуванні шанобливого ставлення до мертвих. Де його немає, немає такогоставлення і до живих. Чому християни оцінюють Великдень як «свято свят іторжество торжеств»? Тому, що це свято дозволяє разом із Ісусом співчуватиі страждати, спокутною жертвою Христа і його воскресінням із мертвих створюєвіруючому привабливу перспективу особистого безсмертя і загробного блаженства.Для цього віруючий повинен поводитися так, як Ісус напередодні і під часстрати. «Христос терпів і нам велів». Поведінка Ісуса повинна статиеталоном поведінки для кожного віруючого.
Виразом нездоланної антирелігійної тенденції врелігіознавчій літературі є те, що при розгляді проблеми структурування релігіїпоза полем зору аналітиків іноді залишається головне – її ціннісно-нормативнийелемент, те, заради чого зокрема виникає і існує релігія. Таке підкресленеігнорування, виключення із структури релігії її нормативної складовоїпродиктовано двома антирелігійними цілями: зобразити релігію як щось чужорідне,зовнішнє моралі, звести її до ролі «узурпатора» і спотворювачаморалі, що виникає нібито до і незалежно від неї і тим самим виникнення таіснування релігії оцінити як безглуздя.
Але мораль набуває самостійності по відношенню дорелігії лише в процесі історичного розвитку. Спочатку релігія виникає саме нагрунті морального напрямку думок. Бажання віруючого, щоб Бог існував («якщоБога навіть нема, я все одно буду в нього вірити»), виникає із спрагисправедливості, помсти, надії на кінцеву перемогу добра над злом.
Якщо функція формує структуру, віднесення регулюючої іінтегруючої функції до найважливіших соціальних функцій релігії обумовлює інаявність у структурі релігії елемента, що забезпечує відправлення цих функційі необхідність виокремлення його в якості самостійного при науковому дослідженнірелігії.
На певному етапі розвитку релігії передумовою виконаннянею регулятивної функції стає її інституалізація, тобто виокремлення від масипересічних віруючих групи осіб, що монополізують за собою право сакралізаціїсоціальних цінностей, виникнення релігійної влади – організації у вузькомузначенні слова, надбудови над організацією пересічних віруючих. Релігійніорганізації займаються систематизацією, інтерпретацією, розповсюдженням,пропагандою релігійної ідеології, монополізують за собою право її "істинного"тлумачення, право визначати «кому быть живым и хвалимым, кто должен бытьмёртв и хулим», стежать за настроями і поведінкою віруючих, орієнтують їх,засуджують і припиняють інакомислення. При цьому істинність у релігійнійідеології, як і ідеології взагалі, набуває прагматичного тлумачення, істиназводиться до того, що корисно церкві і віруючим. Істинним оголошують усе, щоможе утішити, сприяє згуртуванню, консолідації, єдності, а помилковим, єретичнимвсе, що веде до розбіжностей, розколу, підриву єдності віруючих і церкви.Оскільки вільнодумство віруючих і невіруючих погрожує згуртованості, єдностірелігійних організацій, загрожує стабільності тих суспільних відносин, щовиправдовуються релігією і церквою, остання, як і в інших формах ідеології, уміру можливостей прагне припинити вільнодумство. Ось красномовна рекомендація «світочанауки» Фоми Аквінського, ім’я якого носить Папська академія наук: «Спотворюватирелігію, від якої залежить життя вічне, значно більший злочин, ніж підроблятимонету… Отже, якщо фальшивомонетників, як і інших злодіїв, світські государісправедливо карають смертю, ще справедливіше стратити єретиків… Бо, як казавсв. Єронім, члени, що гниють, повинні бути відсічені, а паршива вівця вилученаз стада, щоб все тіло і все стадо не зазнали зарази, псування, загнивання, ізагибелі. Арій був в Олександрії лише іскрою. Проте, не загашена відразу, цяіскра підпалила весь світ.» Відмінність соціальних функцій науки таідеології, зокрема науки та релігії представлене тут досить виразно.
Якщо релігію аналізувати під кутом зору, хто їїстворює, то в ній слід виділити:
1) буденно-практичну діяльність мас, свідомість, щовиростає із цієї діяльності, стихійно формується нею;
2) ідеології релігійних організацій, що проникають уповсякденну релігійну свідомість мас, нав’язуються їй, або узагальнюють її,орієнтуються на неї, але ніколи з нею цілком не збігаються;
3) релігійна творчість окремих осіб, яка спроможна,здатна впливати на обидва згаданих, рівня або один із них у тій мірі, в якій цятворчість орієнтується на інтереси релігійних, політичних, релігійно-політичнихорганізацій та інтереси, потреби, ілюзії, настрої, установлення повсякденноїрелігійної свідомості мас.
Не Бог, не потойбічні сили, а саме релігійні таполітичні організації на чолі з їх харизматичними лідерами разом з масамивіруючих або всупереч їм створюють релігію, є її справжніми, дійсними творцями.
Аналіз соціальних функцій і структури релігії дозволяєперейти до розгляду проблеми визначення поняття релігії і проблеми раціональностірелігії. Більшість студентів вважає, що наукове визначення поняття релігіївзагалі неможливе, тому що кожна людина має своє поняття релігії. Помилковістьцієї поширеної думки в тому, що різноманіття думок не є перешкодою для виявленняїхнього об’єктивного, загального змісту. До кінця 80-х років у вітчизняній літературімало розповсюдження наступне визначення її поняття: «Релігія — віра унадприродні сили та поклоніння їм».
Недолік цього узагальнення в тому, що воно не тількине вказувало, а приховувало реальні соціальні функції релігії. Релігіяпроголошувалась цілком ірраціональною. З цим не можна погодитись, перш за всетому, що релігійна діяльність пов’язана з усвідомленням життєвої необхідностісакралізації соціальних відносин.
У тій чи іншій мірі релігія – це благання продопомогу. Але віруючий не може помилятись у тому, чи потрібна йому допомога чині. Можна заперечити: поведінка віруючого ірраціональна, бо він шукає допомогитам, де її напевно не можна знайти. З таким аргументом можна було б погодитися,якби ті, що оточують віруючого, були б готові кинутись йому на допомогу.Оскільки такої готовності вони або не виявляють, або не здатні, не маютьможливості її надати, створення образу уявного помічника, співрозмовника,рятівника не можна вважати цілком ірраціональним.
Сакралізація сімейних відношень, осуд розлучень,варварських методів регулювання народжуваності, прагнення будувати стосунки урелігійних громадах як братерські та сестринські, підтримувати один одногодуховно і матеріально, не пити, не палити, (не опоганювати тіло – «храмбожий») – втілення цих вимог у життя може принаймні в якійсь мірі принестивіруючому і реальне щастя. Критерієм раціональності, розумності людських дій єзокрема збіг цілей і результатів діяльності. Релігія поступається науці вступені раціональності, але її не можна оцінювати як цілком ірраціональну. Цедостатньо переконливо довела вже німецька класична філософія. На відміну відфранцузьких просвітників, що повністю ірраціоналізували релігію, Кант розрізнявв релігії розумне та нерозумне. До розумного він відносив мораль, до нерозумноговсе інше – молитву, культ. Але те, що Канту здавалось нерозумним, для віруючогоє розумним. Молитва створює у віруючого певний настрій (згадаємо «Молитву»М. Лермонтова), а культ є засобом сакралізації. Коли Кант оцінював основний законморалі як обов’язковий для кожної людини категоричний імператив, коли вінзворушливо порівнював моральний закон з небом, з зірками на небі, він самнамагався сакралізувати мораль, моральний обов’язок. У тій мірі, в якійвідбувається процес деміфологізації релігії, розкривається, оголяється їїморальна природа, сфера сакралізованого морального регулювання поширюється зокремих соціальних груп на людину взагалі, ступінь її раціональності збільшується.
Аналіз соціальних функцій та структури релігії єпідставою запропонувати наступне визначення поняття релігії: «Релігія – цесвітогляд, що за допомогою системи міфів та дій (обрядів), віри у надприроднестворює сакралізовані авторитети, обґрунтовує необхідність дотриманнясакралізованих соціальних цінностей, раціоналізує світ, психологічно підтримуєвіруючого». Це визначення на відміну від попереднього вказує нараціональні соціальні функції релігії.