„Аспекти співпраці України з НАТО ”ЩО ТАКЕ НАТО? НАТО (NATO – North Atlantic Treaty Organisation) – Організація Північноатлантичного договору – міжнародна організація, ств орена 4 квітня 1949 року для колективної оборони країн Західної Європи та Північної Америки згідно з принципами 51 статті Статуту ООН. Відповідно до Вашингтонського договору кожна держава-член Альянсу несе додаткову відповідальність та користується перевагами від участі у системі колективної безпеки. У Ст. 5 ведеться про те, що збройний напад на одного або на кількох членів НАТО розглядатиметься як напад на всіх членів і що “вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них … надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні”. Такі безпрецедентні гарантії безпеки, територіальної цілісності, недоторканості кордонів та державного суверенітету не дає жодна з наявних на сьогодні колективних систем безпеки. В часи холодної війни Альянс ніколи не використовував військову силу проти третіх країн або з метою впливу на своїх держав-членів. (Водночас, СРСР на чолі Організації Варшавського договору (ОВД), який у 1954 році подавав заявку на вступ до НАТО, але отримав відмову, без вагань застосовував засіб військового втручання у внутрішні справи союзників по соціалістичному табору в Угорщині 1956 р. і Чехословаччині 1968 р.) Сьогодні членами НАТО є 28 країн: Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина і Словенія, з 1 квітня 2009 року повноправними членами НАТО стали Хорватія і Албанія. ^ Ухвалення всіх рішень в Альянсі відбувається на засадах консенсусу. Кожна країна-член НАТО має право вето. НАТО не має власних збройних сил, у розпорядженні Альянсу є збройні сили – країн-членів. (Деякі держави-члени НАТО взагалі не мають власних армій, зокрема Люксембург та Ісландія). Будь-яка держава-член має право виходу з Альянсу. За історію організації цим правом скористалися Франція та Греція, які відповідно у 1966р. та у 1974р. вийшли з військової структури НАТО, однак залишилися в межах її політичної структури. У 1980 році повна участь Греції у військовій структурі НАТО була відновлена, а Франція залишається учасником тільки політичної структури. НАТО активно співпрацює зі своїми партнерами в рамках Ради євроатлантичного партнерства (в тому числі, з Україною та Росією), країнами Середземноморського діалогу (Алжир, Єгипет, Ізраїль та ін.) та Стамбульської ініціативи (Бахрейн, Кувейт та ін.), з т.зв. країнами з нейтральним статусом (Фінляндією, Австрією, Швецією та ін.), а також, Австралією, Новою Зеландією, Японією, Південною Корею, Аргентиною та іншими. Для міжнародних інвесторів НАТО – це очевидний знак стабільності, а отже, більшої інвестиційної привабливості. ^ Щодо недоцільності нейтрального статусу УкраїниНабуття Україною нейтрального статусу є недоцільним з точки зору ряду геполітичних, безпекових та економічних факторів, зокрема:^ 1. Прийняття Україною державного нейтралітету не узгоджується із проголошеним курсом зовнішньої політики України і загалом суперечить її законодавству, а саме: Постанові Верховної Ради України „Основні напрямки зовнішньої політики України”, Закону України „Про основи національної безпеки України”, Стратегії національної безпеки України, які визначають політику євроатлантичної інтеграції України з кінцевою метою отримання повноправного членства в НАТО (детальніше див. Висновок на проект ЗУ „Про державний нейтралітет України” Головного науково-експертного управління Апарату ВРУ від 6 лютого 2008 р.). Проголошенні в Декларації про державний суверенітет України положення, зокрема, не брати участі у військових блоках і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї, не можуть бути використані на користь набуття Україною нейтрального статусу з наступних причин: (1) вказаної в Декларації країни – Української радянської соціалістичної республіки – вже не існує; (2) зазначені принципи з юридичної точки зору не означають законодавчого закріплення Україною статусу постійного нейтралітету, оскільки в Декларації проголошується лише про намір стати у майбутньому нейтральною державою. Разом з тим, в ухвалених Верховною Радою України в липні 1993 року Основних напрямах зовнішньої політики України підкреслюється, що “з огляду на кардинальні зміни, що відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки ”, основними складовими якої є НАТО і ОБСЄ. Відсутність у прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції України положень, які б визначали нейтралітет або неучасть у військових блоках як засіб досягнення національної безпеки або як форму існування України в системі міжнародних відносин, підтвердила суттєве коригування Україною проголошених у 1990 році намірів стати постійно нейтральною або позаблоковою державою, відобразило значні зміни в сучасному геополітичному і військово-політичному становищі України. ^ 2. Нейтральний статус суперечить міжнародним зобов’язанням України. Зокрема, це стосується Угоди між РФ та Україною про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 р. У випадку набуття нейтрального статусу Чорноморський флот РФ змушений буде передчасно покинути територію України, що може призвести до погіршення відносин з Російською Федерацією, адже згідно з загальноприйнятими нормами нейтральний статус не передбачає розташування іноземних збройних сил чи військових баз на території держави.^ 3. Сенсом набуття країною нейтрального статусу є гарантії безпеки, які надаються їй з боку інших країн, що визнають такий статус за конкретною країною. Однак, світовий досвід свідчить про неефективність таких гарантій. Зокрема, низка європейських країн у минулому столітті відмовилися від державного нейтралітету. Наприклад, Бельгія, яка користувалася цим статусом з 1839 року, відмовилася від нього вже після Першої світової війни у зв’язку з тим, що німецькі війська порушили нейтралітет цієї країни та окупували її. Люксембург також відмінив свій нейтралітет з 1839 року Конституцією 1948 року, головними причинами цього був напад та окупація територій країни під час Першої, а потім Другої світової воєн німецькими військами, висилання громадян країни до робочих таборів, вигнання королівської родини з країни. Намагаючись уникнути воєнної загрози з боку СРСР, Фінляндія у 1938 році приєдналась до Копенгагенської декларації про абсолютний нейтралітет, але Радянський Союз знехтував нейтральним статусом цієї країни і розв’язав проти неї в 1939 році війну. Нейтральний статус був помилкою, за яку фінський народ сплатив життями своїх солдат, частиною території та великими контрибуціями. Про неефективність політичних гарантій безпеки свідчить і досвід України. Зокрема, у листопаді 1994 року Україна підписала так званий Будапештський меморандум, згідно з яким ядерні держави світу надали нашій державі гарантії безпеки в контексті ядерного роззброєння. Згідно із зазначеним Меморандумом, ці країни зобов’язалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, не здійснювати економічного тиску. Однак, неодноразово спостерігалося порушення положень цього міжнародного договору (конфлікти навколо острова Коса Тузла у 2004 році, неодноразові заяви та заклики російських політиків до розколу України, застосування засобів економічного тиску). Такі дії ставлять під сумнів надійність виконання країнами-гарантами взятих зобов’язань щодо надання гарантій безпеки Україні за вказаним Меморандумом. Нещодавні події, зокрема, прийняття Держдумою РФ заяви про вихід з Договору про дружбу, співпрацю та партнерство між Україною та РФ, все частіші територіальні претензії високопосадовців РФ, критика дій української влади щодо українсько-російських відносин, ставлять під загрозу територіальну цілісність України, яка самостійно не може її гарантувати. Відтак, статус нейтралітету в сучасному світі не може виступати гарантом недоторканності кордонів та територіальної цінності країни.^ 4. Поняття позаблокового, нейтрального статусу держави, з огляду на сучасну геополітичну ситуацію у світі, втрачає свій зміст і своє значення та стає все більш розмитим. Так зокрема, фінський Прем’єр-міністр Матті Вананен під час дебатів у Європарламенті 5 липня 2006 року у відповідь на заяви щодо нейтральності Фінляндії прокоментував: „Я змушений Вас поправити: Фінляндія є членом ЄС. За часів залізної завіси ми були політично нейтральною державою. Тепер ми є членами Союзу, частиною цінностей цієї спільноти, яка проводить спільну політику, і більш того, спільну зовнішню політику”. В Австрії нині тривають дискусії щодо доцільності вступу до НАТО. Офіційний Відень розглядає також питання щодо можливості своєї участі в Силах реагування НАТО. П’ять нейтральних країн-членів ЄС беруть активну участь в операціях НАТО: в ^ Косово – Австрія (694 військовослужбовця), Фінляндія (395), Ірландія (272), Швеція (308), Швейцарія (було 2); в Афганістан