Католицизм історія та сучасність

Міністерство освіти і науки України
Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича
Економічний факультет
Реферат на тему:
“Католицизм.
Історія та сучасність”
Виконала:
Студентка 304 групи
Кафедра “Обліку і аудиту”
Кричун М.І.
Викладач: Стеблина П. Ю.
Чернівці 2009
Зміст
Вступ
1. Характерні риси католицизму
2. Форми католицизму
3. Причини виникнення УГКЦ. Берестейська церковна унія
4. Сучасний католицизм
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій розрізняють два головні напрямки: католицизм та православ’я, а також численні більш дрібні різновиди. Головним об’єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і Богом, і людиною, дехто — тільки Богом або тільки божественним посланцем.
Християнство виникло у другій половині І ст. в одному із східних районів Римської імперії — Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями.
Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту — найдавнішої частини Біблії. Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні періоди: первісне християнство (від середини І ст. досередини ІІ ст.), раннє християнство (від середини ІІ ст. до початку ІV ст.) та пізнє християнство (від початку ІV ст. до кінця V ст.).
Етап античного християнства змінився етапом феодального християнства (VI — XV ст.), коли відбувся розкол церкви на православ’я та католицизм. Розмежування між православ'ям і католицизмом у християнстві почало виявлятися після поділу Римської імперії на Західну і Східну (395 р). Основною причиною цього стало суперництво між константинопольським і римським патріархом, що називав себе папою, за верховенство в християнському світі. В міру посилення економічної могутності римських пап у Західній Європі зростали і їхні претензії на роль глави Всесвітньої Церкви, що іншою Церквою, природньо, було визнано незаконним.
Формальний поділ християнської Церкви на західну (римсько-католицьку) і східну (греко-православну) відбувся в 1054 р., коли посланець папи римського у Візантії кардинал Гумберт після безрезультатних переговорів із патріархом залишив у храмі Св. Софії в Константинополі лист, що відлучає від церкви патріарха і його послідовників. Патріарх у свою чергу наклав заборону на кардинала Гумберта.
Остаточно поділ Церков завершився після захоплення в 1204 р. Константинополя хрестоносцями. Справа в тому, що в XI — ХІІ ст. католицька церква практично очолила торгово-колонізаційний рух європейців на Схід під приводом, нібито, звільнення Єрусалима і його святинь від арабів-мусульман. Проте Четвертий Хрестовий похід відправлявся вже не в Малу Азію, а в Константинополь. Хрестоносці взяли місто, розграбували його, опоганили святині православних храмів і утворили в Константинополі Латинську імперію, що проіснувала більш 50 років. З тих пір православна і католицька Церкви продовжували жити і розвиватися окремо одна від одної.
1. Характерні риси католицизму
Католицизм є одним із напрямів у християнстві, який виник внаслідок першого великого розколу в християнстві в 1054 р. Католицизм поширений переважно в Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, у переважній більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці також є католики, але вплив католицизму тут незначний.
Католицизм має багато спільного з православ'ям і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Католицизм доповнив «Символ віри» новими догматами. Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква. Що це за особливості?
Основним догматом католицької церкви, що відрізняє її від інших течій у християнстві, є догмат про непогрішимість папи Римського. Він полягає у тому, що папа Римський, який виступає з амвона з тих чи інших питань віри і моралі, є непогрішимим. Прийняття цього догмата папство домагалося протягом сторіч, але добилося тільки в 1870 р., коли його було прийнято католицьким Вселенським Собором у Ватикані.
Ведучи боротьбу за духовну та світську владу, папи йшли на численні союзи з королями, користувалися опікою могутніх феодалів, невпинно примножували свої багатства і посилювали політичний вплив.
Наступний догмат католицизму — це догмат про «чистилище», прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Вчення про «чистилище» полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в «чистилище» — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів і в подальшому переходити в пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань. Рідні та близькі покійного за допомогою молитов і внесків на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в «чистилищі». Доля душі визначалася, таким чином, не тільки поведінкою людини в земному житті, а й матеріальними можливостями близьких покійного. Дуже важливим положенням католицизму є теза про особливу роль духівництва, що людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духівництва, яке має значні переваги перед мирянами і повинно мати надзвичайні права і привілеї. Зокрема, католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є виключним правом духівництва. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, яка написана латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих.
Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духівництвом. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духівництво проникає в особисте життя віруючих, кожний крок яких перебуває під контролем ксьондза або монаха. Систематична сповідь, таким чином, дозволяє католицькій церкві мати значний вплив на суспільство, особливо на жінок.
Серед релігійних положень католицької церкви є й таке: немовби Христос, Богоматір і святі мають таку велику кількість заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей запас «добрих» справ Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона за своїм розсудом може виділити певну частину цих «добрих» справ віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння, але за це віруючі повинні платити церкві. Продажем Божественної благодаті «відав» спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було отримати індульгенцію — папську грамоту, котра давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити.
Багато своєрідного є і в католицькому культі. Широко використовуються засоби емоційного впливу на почуття віруючих. Пишність і урочистість притаманні католицькому культу, богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами. Богослужіння в католицькому культі ведеться латинською мовою, незрозумілою більшості віруючих. Надзвичайно велику роль у католицтві відіграє культ Богородиці, або Мадонни. Християнство запозичило цей культ у більш древніх релігій, де Богородиця шанувалась як Богиня-мати, Богиня родючості. В християнській релігії Богородиця була перетворена в міфічну діву Марію, що народила від «святого Духа» дитину — Ісуса, сина Божого. В католицтві шанування Богородиці піднесено до догмата, а її культ до певної міри навіть відсунув на другий план культ Бога-отця і самого Христа. Культ Мадонни допомагає католицтву впливати на мільйони віруючих жінок. Католицька церква навіює жінкам, що в діві Марії вони мають свою заступницю перед Богом, що Мадонна може допомогти їм у всіх життєвих труднощах.
Значного поширення в католицизмі, поряд із вшануванням Богородиці, набуває культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено близько 20 тис. «святих» і майже 200 тис. «блаженних». Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 «святих» і 496 «блаженних», а Пій XII проголошував кожного року в середньому по 5 «святих» і 40 «блаженних».
На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний центр управління — Ватикан і главу католицької церкви — папу Римського, що обирається довічно. Ще в 756 р. на невеликій території сучасної Італії виникла церковна держава — папська область. Вона проіснувала до 1870 р., коли в процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після першої світової війни папство вступило в союз з існуючим в Італії режимом. Пій XI (1922 — 1939) у 1929 р. уклав з урядом Муссоліні Латеранські угоди, згідно з якими відроджувалася папська держава — Ватикан.
Ватикан — самостійна держава на території Італії, розташована на Ватиканському горбі, де знаходиться собор святого Павла, два папських палаци, резиденція папи, і замок «святого ангела» (церковна тюрма). Глава держави Ватикан обирається з кардиналів — вищих представників духівництва — на колегії (конклаві) кардиналів. Папа відмовляється від свого імені і приймає нове. Збори кардиналів відбуваються в надзвичайних випадках, в основному для виборів нового папи.
Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолюється католицька ієрархія «Священною колегією кардиналів». Кардинал — це вища духовна особа після папи. Кардиналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає дипломатичними відносинами з країнами, з якими Ватикан має стосунки.
Ордени ченців мають особливі статути. Створені для посилення впливу католицької церкви, вони мають суворо централізовану структуру. Ордени очолюють «генерали», «генеральні магістри», котрим підпорядковуються «провінціали» (провінціальні пріори), «магістри», а останнім — абати і конвентуальні пріори. Над цими особами — генеральний капітул, тобто зібрання керівників різних рангів, що збирається раз на кілька років. Ордени підпорядковуються безпосередньо папі Римському. Одним з перших католицьких орденів є орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом орден користувався в Х-ХІ ст. Сьогодні бенедиктинці існують у ряді країн Європи і Америки, мають свої школи й університети, періодичні видання. В XI-XIII ст. з'являється багато чернецьких орденів.
Серед чернецьких орденів важливе місце належить так званим жебрацьким орденам: францисканському, заснованому у XVIII ст. святим Франциском; Домініканському. Ордени кармелітів, Августинів повинні відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Заснований Франциском Асизьким орден францисканців отримав ряд привілеїв від папи — право проповіді і звершення таїнств, вільного викладення в університетах. Орден домініканців, або «братів проповідників», заснований у 1215 р. Домініком, був покликаний розгорнути боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII-XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища католицької церкви в економічному й духовному житті середньовічного міста.
У 1534 р. виник орден єзуїтів (товариство Ісуса), заснований Ігнатієм Лойолою (1491-1556) для боротьби з Реформацією, який є однією з войовничих організацій католицької церкви. Орден здійснював непримиренну боротьбу проти єресей, переслідував учених, боровся з вільнодумством, складав індекс заборонених книг, активно сприяв закріпленню необмеженої папської влади.
2. Форми католицизму
Протестантизм — найбільш гнучка й витончена форма християнства. Особливості ідеології та орієнтації сучасного протестантизму зумовлені історією його виникнення і подальшого розвитку.
Християнство ніколи не було однорідним, у ньому постійно виникали ворожі одна одній церкви, групи. Відбувалося це тому, що християнські ідеї неоднаково проникали в різні соціальні верстви, виступаючи як ідеологічне оформлення їх класових та політичних позицій. Починаючи з XVI ст. дрібні прояви опозицій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнства — протестантизму.
Це було у XVI ст. — епоху Реформації, епоху, коли на арену боротьби виходив новий клас буржуазії, для якого рамки феодального ладу стали надто тісними. В той час римсько-католицька церква була великим центром феодальної системи, догмати якої відігравали роль священного запинала феодалізму, феодальних виробничих відносин. Католицька церква була і найзаможнішим землевласником, їй належало не менше трьох частин усіх земельних володінь в католицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, неминуче повинна була виступити й проти католицької церкви. Перший акт буржуазної революції було розіграно у формі релігійної війни, оскільки почуття і свідомість мас були в цілому вигодовані духовною їжею, яку їм пропонувала церква. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, повинен був набути релігійного забарвлення. Саме в цей період розвинулась „протестанська єресь" на противагу феодальному католицизму.
Виступаючі проти церкви як невід`ємного інституту феодалізму, ідеологи протестантизму заперечували богослужбову практику католицької церкви, ті догматичні положення, на яких вона грунтувалась. Свої ж реформи протестанти обгрунтували „дійсним прочитанням священного писання" (Біблії), яке вони оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри.
Людина для протестантизму уже не є ланкою в ланцюзі надособистої спільності, як це було в середньовічному християнстві. Індивідуалізація, характерна для буржуазної епохи, висуває на порядок денний таку перебудову релігійних уявлень, в якій людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у ситуацію релігійного переживання. Наприклад, якщо православ`я і католицизм регламентують систему постів, то протестантизм пропонує кожному вирішувати це питання, виходячи з власних смаків, пристрастей, звичок.--PAGE_BREAK--
Зазнала змін у протестантизмі і сама ідея Бога. З погляду протестантської ідеології Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить. „У що віриш, те й маєш” — ось формула протестантів. У різних країнах Західної Європи протестантизм набуває особливих, специфічних форм. Найбільш значними напрямами у протестантизмі, що виникли в XVI ст., були лютеранство і кальвінізм.
Лютеранство. Одним з перших кроків реформаторського руху був виступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483-1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Одним з центральних догматів протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі. Лютер твердив, що людина може врятувати душу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо дарується їй Богом. Таким чином, він виступав проти претензії католицького духовенства щодо контролю віри і совісті на правах посередника між людьми і Богом. Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усунення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого коштує. Було відкрито й авторитет папських декретів та послань, рівень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано „священне писання”, право тлумачити яке надавалось кожному віруючому.
Кальвінізм. На початку XVI ст. виник ще один різновид реформаторського руху — кальвінізм. Жан Кальвін, який виступив проти католицизму, очолив реформаторський рух. Головні ідеї свого вчення він виклав у працях „Повчання в християнській вірі” та „Церковні настанови”. Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про „абсолютне приречення”: ще до „створення світу" Бог, начебто, визначив долю людей, одним — рай, іншим — пекло, і ніякі зусилля людей, ніякі „добрі справи” не зможуть змінити того вироку. Хоча накреслення Бога людям невідомі, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їхнє земне життя: професійна діяльність кожного є „Боже приречення” і великі успіхи в ній є ознакою обраності для спасіння.
Кальвінізм, стоячи на позиціях консерватизму, у розв’язанні докорінних соціально-політичних проблем сучасності, підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Вчення найрадикальніше реформувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу — ікони, свічки тощо — було скасовано, основне місце у богослужінні посіли читання та коментування Біблії, співи псалмів. Керівна роль в общинах відводилася пресвітерам — старшинам і проповідникам, які й спрямували релігійне життя общини.
Догматика. Біблія — основний засіб, за допомогою якого Бог нібито домагається спасіння людей. Як вмістилище божественної свідомості, Біблія протиставляється людському знанню. Головна увага відводиться Новому завіту, але практично — його тлумаченню тією чи іншою сектою. Це стосується і сучасного баптизму, який тлумачить Євангеліє у своїх власних інтересах. Людина одержує порятунок і виправдання від Бога не власними ділами — твердять баптисти, а через віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Але врятовує тільки Бог, бо без Божої допомоги не може з`явитися віра в серцях людей.
Баптизм приваблює людей своїми моральними нормами, враховує те, що для віруючих релігія завжди виступала, як наука життя, як витлумачення їхнього життєвого досвіду. В моралі баптистів можна виділити питання про зміст життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідується ідея богоданності моралі і аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного бога, вірять у спокусливу місію Христа, його друге пришестя, в страшний суд. Баптисти вважають, що за всі їхні гріхи перед Богом і людьми уже поніс кару Христос. А їм залишається лише вірити в нього і таким чином „очиститися”.
Кілька разів на тиждень, обов'язково в неділю, баптисти збираються в молитовних будинках, де проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. Раз на місяць, в першу неділю, відбувається причащання всіх членів общини (хлібопереломлення), або вечеря любові. Обряд хрещення відправляється над дорослими після відповідної релігійної підготовки і символізує „духовне відродження" і прийняття до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що ті не мають віри, у дорослого ж бо є віра і свобода вибору. Він свідомо обирає релігію. Не вважаються таїнствами хрещення і хлібопереломлення.
Зміст життя баптисти вважають у врятуванні і досягненні блаженства в раю. Баптисти відзначають усі християнські свята, пов`язані з іменем Христа, а також одруження, похорони, дні народження членів общини. Людина, що потрапила в баптистську общину, поступово втрачає зв`язок із зовнішнім світом. Все, що відбувається поза общиною, вважається гріховним. Життя баптиста чітко регламентоване. Увесь вільний час він присвячує пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими.
Адвентисти поділяються на кілька угрупувань. Найчисленнішими серед них є послідовники „пророчиці” Олени Уайт, які визнають щонедільне свято суботи. У наш час близько половини членів усіх общин адвентистів проживають в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях.
П`ятидесятники вірять у можливість сходження до них святого духа і безпосередньо спілкування з Богом, з надією одержати від нього, так звані, дари святого духа: здібності щодо вивчення інших мов, пророкування, зцілення. Збори п`ятидесятників супроводжуються явищами масового релігійного екстазу, завдають шкоди здоров`ю. Общини п`ятидесятників нині існують в Україні, в Білорусії, Молдові, Казахстані, різних областях Росії.
Ієговісти визначають єдиного бога Ієгову і готуються до армагеддону — кінця світу. Це одна з крайніх форм секстанства. В 1931 р. секта зареєструвалася під назвою „Товариство свідків Ієгови”. „Свідки Ієгови” діють, головним чином, на Україні, в Молдові, на Північному Кавказі та в США.
3. Причини виникнення УГКЦ. Берестейська церковна унія
Українська греко-католицька (уніатська) церква виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії, яка була підписана окремими православними ієрархами України та Білорусії з Ватиканом у 1596 р. Згідно з умовами унії православна церква України та Білорусії мали прийняти католицькі догмати, філософську доктрину, визнати главенство папи Римського, проте зберегти православну обрядовість і мову богослужіння. Католицька церква завжди намагалася стати єдиною християнською церквою, яка об'єднувала б на основі католицького віровчення і керівництва папи Римського усіх християн. Для цього використовувалися різні засоби: хрестові походи, політика, криза церков, укладання уній (союзів) з іншими християнськими церквами з метою їх об'єднання з Ватиканом. Нині існує незначна кількість церков, які називаються уніатськими. Серед них — вірмено-католицька церква (відкололася від вірмено-григоріанської), сіро-католицька (відкололася від якобітської), халдо-католицька (відкололася від несторіанської), маронітська (колишні манофеліти), греко-католицька (відкололася від православної). Це відносно самостійні католицькі церкви, які існують під егідою Ватикану, однак зберегли свої традиційні обряди та свята.
Українська греко-католицька церква (УГКЦ) виникла на основі унійної ідеї католицизму і православ'я. Унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви. Унійні імпульси знаходили сприятливий грунт на православнім Сході. Проте не завжди унійна ідея побуджувалася християнськими мотивами «щоб були всі одно», оскільки «один Бог, одна віра, одне хрещення». Вона затьмарювалась якщо не політичними намірами, то меркантильними розрахунками чи амбіційними стремліннями. Неодноразово спроби створити церковну унію православних католиків зазнавали краху, оскільки супроводжувалися грубим насильством, викликали незадоволення українського громадянства.
У 1204 р. Папа Іннокентій III через своїх послів запропонував Галицько-Волинському князеві Роману Мстиславичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча святого Петра» затвердити князя королем усієї Русі. Князь Роман відхилив цю пропозицію. Передчасна його смерть у 1205 р. відкрила спробу запровадження унії, однак іншим шляхом. У Никонівському літописі зазначено: «Того ж літа угорський король посадив сина свого в Галичі, и церкви претвори в латынскую службу». Угорський король Андрій II, випрошуючи у 1214 р. у Папи Іннокентія III королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина Коломана, запевняв папу, що цього домагаються вельможі й народ підлеглої йому країни, «бажаючи перебувати в єднанні й послуху Римській церкві, з тим тільки, щоб їм дозволено було зберегти свій (грецький) обряд». У 1219 р. до Галичини підійшов князь Мстислав Удалий, до якого приєдналося місцеве населення" Повтікало багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила своїх прихильників".
Інша спроба запровадити церковну унію припадає на роки правління князя Данила Романовича Галицького. У 1238 р. на Русь накотилася могутня хвиля татаро-монгольської навали. Це спонукало Папу Іннокентія IV (1243-1254 pp.) порушити питання про захист від навали до порядку денного Першого Ліонського собору, скликаного в 1245 р. Український архієпископ Петро Акерович на цьому соборі звернув увагу на ту небезпеку, яка загрожує Заходу, просив допомоги для України. Згодом папський легат почав переговори з князем Васильком з Волині щодо організації хрестового походу проти татаро-монгольської навали спільно з європейськими державами на умовах підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції. «Данило виявив бажання віддати себе під покровительство св. Петра, щоб іти під благословенням римського престолу разом з західним християнством на монголів». Внаслідок цього звернення до князя Данила Галицького були направлені деякі папські посольства з буллами. Папа відрядив до Данила домініканських монахів «для порад про віру» і для постійного перебування при князеві; дозволив русинам «зберігати непорушно служіння літургії на просфорах», «зберігати всі обряди грецької віри». У 1253 р. папа видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії, Сербії і Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а в наступному році — буллу до архієпископів, єпископів та інших духовних осіб Естонії та Прусії, щоб вони оголошували хрестовий похід на татар. Папа направив послів до князя Данила з королівською короною. Данило прийняв у Дорогочині (на Західному Бузі) 1255 р. корону короля Галицько-Волинського і запевнення папського легата (посла) допомогти проти татар. «Була це дуже важна подія для руської церкви і руського народу, бо Русь мала прийняти католицьку віру, а з нею також і західну цивілізацію. Але не сталося, як бажалося. Папа справді закликав католицьких сусідів Русі до хрестового походу проти татар, але папські заклики прогомоніли безуспішно; ніхто не спішив іти на допомогу Данилові проти невірних, коли він, уповаючи на допомогу Заходу, почав татар з Русі виганяти». Втративши надію на допомогу Заходу, князь Данило відмовився від співпраці з єпископом Альбертом, якого Римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі. Папа Олександр IV ще у 1257 р. надіслав Данилові буллу з докорами, що він не виявляє ніякого послуху Святому Престолу, і погрожував церковним прокляттям. Однак Данило не звертав уваги на ці погрози. Він відверто говорив, що йому потрібна дійова допомога проти ворогів, і лише за цієї умови обіцяв визнати владу Римського первосвященика, але тоді, коли буде скликаний собор, на якому буде встановлено єднання церков. Тому князь Данило розірвав відносини з папою, відкинувши надію на унію.
Вселенський собор у Констанці (1414-1418 pp.) відкрив нову спробу для здійснення унійної справи, на якому була депутація православної церкви українських єпископів з Литовської держави на чолі з новообраним у 1415 р. проти волі Константинопольського патріарха митрополитом Київським і Литовським Григорієм Цимблаком. Там він виголосив промову, якою вітав папу і висловлював бажання об'єднати під його проводом церкви та для цього скликати Вселенський собор. Однак переговори не увінчалися успіхом.
Перше об'єднання православних з католиками відбулося на Флорентійському соборі в 1439 р. Проте це було об'єднання церков з політичних мотивів, тому воно не витримало випробовування часом, було нетривким. Лише турецька навала на Константинополь схилила імператора та патріарха до єднання з Римом. Константинопольський патріарх визнав зверхність Римського папи. Щодо оцінки характеру, причин і наслідків Флорентійської унії заслуговує на увагу висновок Михайла Грушевського. Він зазначав:«унію прийняв і митрополит Київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цісар візантійський, що хотів тим способом дістати поміч папи та турків. Але ні в Греції, ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусили відступити від неї».
Одним з найбільших негативів у житті православної церкви в Україні XVI ст. був світський патронат над нею. Королі мали право надавати світським особам так звані «духовні столиці» і «хліби духовні», які мали привілеї і заслуги перед державою та королем, а не перед церквою. Тобто король забезпечував ієрархічне і майнове становище світських вельмож у церкві, що мало важливе значення для життєдіяльності митрополичої кафедри, а також єпископств, архімандритств, монастирів. Ці люди в основному не мали «духовного покликання», не завжди розуміли та цінували церковну службу, дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високі церковні посади.
У XVI ст. православна церква в Україні перебувала в кризовому становищі. Митрополичі й єпископські кафедри дістаються людям недосвідченим, цілком світським і часто аморальним. Беручи приклад з королів, князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхта зловживали правом патронату над церквою у своїх маєтках і в сфері своїх впливів. Внаслідок цього відбуваються деморалізація і розлад на нижчих щаблях церковного життя. Вбачаючи згубні наслідки такого торгування «столицями духовними» і «хлібами духовними», ініціатори і творці унії, хоч і самі були королівськими ставлениками, намагалися шляхом унії з Римом зрівняти у правах православну церкву з римо-католицькою, щоб покласти край втручанню світських елементів, зокрема польської, литовської й української шляхти, в церковні справи.
Згоду на унію єпископи обґрунтовували в грамотах та «артикулах», які подавали королеві Сигізмунду III, передусім своїм незадоволенням кризовим станом української церкви. На першому місці в цих грамотах стоїть турбота, щоб в унії зберегти за собою єпископські кафедри та сполучені з ними «добра і маєтності», щоб митрополитові і єпископам були надані місця в сенаті та сеймі; щоб їх «урівняти у своїх правах з католицькими біскупами». Як видно з «Сокальських артикулів» 1594 p., єпископи повністю підтримували право патронату і практику «подання хлібів духовних» королем і нехтували давнім звичаєм соборності української православної церкви.
Другою причиною, яка дезорганізовувала церковне життя в Україні, вважається втручання в церковні справи братств. Церковні братства були світськими громадсько-релігійними об'єднаннями. Вони мали великі заслуги в розвитку освіти, культури, пробудження і організації національного релігійного життя в Україні. Братства активно протидіяли латинізації і полонізації українців. Надавши братствам, зокрема могутньому і добре організованому Львівському Успенському братству, права ставропігії, східні патріархи — Антиохійський Іоаким в 1586 р. і Константинопольський Єремія II в 1589 р. — доручили братствам нагляд за єпископами і духовенством. Таке втручання мирян у церковні справи, намагання здійснювати контроль над церковною владою, зокрема єпископами, як вважають нинішні греко-католицькі авторитети, не лише ображало і принижувало духовенство, а й спричиняло постійні конфлікти з окремими єпископами, зокрема з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Кризовий стан української православної церкви в XVI ст. схиляв деяких видатних представників православ'я серед українського магнатства і шляхти до думки, що вихід із цього стану можливий лише у «згоді церкви», яка приведе до оздоровлення всього церковного життя. Крім того, вони вважали, що між православним Сходом і католицьким Заходом не такі вже й глибокі та непримиримі віросповідні розходження, а унія церков поліпшила б долю українського народу, коли було б усунено віросповідні суперечності, що викликають ворожнечу. Цю позицію деякий час репрезентували князь К. Острозький та Ф. Скувин-Тишкевич. На думку князя К. Острозького, ідея унії сприймалася як «відновлення давньої єдності» західної і східної церкви, але не сепаратно, а на вселенському рівні — з участю східних патріархів, Московської патріархії та інших сусідніх православних церков. З цією ідеєю князь К. Острозький готовий був виступити як ініціатор і звернувся до папи Римського. Проте цього не сталося, князь був обійдений українськими єпископами — ініціаторами Берестейської унії, згодом він виступив проти сепаратної унії української церкви.
4. Сучасний католицизм
За майже тисячоліття свого існування католицтвом накопичено значний досвід пристосування своїх інститутів, ідеології та форм діяльності до соціально-економічних, політичних та культурних умов суспільства, що змінюються. Католицтво успішно «вписалося» в індустріальне і постіндустріальне суспільство. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано папою Львом XIII в енцикліці «Про нові речі», що була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей, що склались в індустріальному суспільстві наприкінці XIX — на початку XX сторіччя з засудженням класової боротьби, проголошенням приватної власності та її недоторканості; йшлося також про заступництво церкви щодо осіб найманої праці тощо.
Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., відбулися в діяльності папи Іоанна XXIII. Папа виступив за заборону ядерної зброї, в підтримку спільних дій на захист миру віруючих і невіруючих. Поза увагою католицької церкви не лишається і сім'я. Сучасне католицтво — впливова сила в світі. Вивчення його діяльності конче необхідне для розуміння нашого сьогодення.
У сучасній церкві панує надто великий консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. Не будемо, однак, забувати про те, що церква — це цілий світ, що вона об'єднує сотні мільйонів віруючих. Для багатьох з них релігійний ідеал продовжує залишатися найвищою духовною культурною цінністю, і в ньому вони втілюють свої земні прагнення. На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до вироблення найширшої платформи для об'єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства.
Католицька церква проводить велику пропагандистську діяльність. Вона видає багато газет, журналів, книг, величезну кількість періодичної літератури — майже 4700 різних назв загальним тиражем 2 млрд. примірників. Випускаються та продаються для демонстрації кінофільми на релігійні сюжети. Крім радіо Ватикану, працюють спеціалізовані радіостанції, які розташовані в різних країнах світу. Все це розраховано на активну пропаганду релігії, утримання під впливом католицької церкви широкого кола населення.
Католицька церква володіє величезними фінансовими коштами. У Ватикані діє «Банк святого духу», що має свої філії у багатьох країнах світу. Він контролює 51% капіталу Римського банку, інвестує підприємства Франції, Швейцарії, Португалії, Іспанії, Аргентини, Бразилії та інших країн. Прибутки банку від капіталів, вкладених у промисловість США, становлять 1 млрд. доларів щорічно. Основна сума капіталів Ватикану зберігається у таємниці. Джерела доходів різні. Вони надходять за рахунок прибутків від вкладених капіталів, пожертвувань, плати за обрядові послуги, присвоєння різних звань, продажу релігійної літератури і предметів культу, квитків на екскурсії по Ватикану тощо. Близько 30 млн. доларів надходить з єпархій як щорічний внесок на потреби Ватикану. Ватикан вважається великою фінансовою державою, річний бюджет якого становить понад 200 млн. доларів.
Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це яскраво проявилося в рішеннях другого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповідати завданню збереження релігії. На Соборі внаслідок чотирирічних суперечок прийнято 16 документів, котрі розкривають суть сучасного католицького модернізму. В Їх числі необхідно виділити чотири «Конституції»: «Про літургію», «Про церкву», «Про одкровення», «Тринадцяту схему», а також дев'ять декретів: про екуменізм, про пастирський обов'язок єпископів, про східні католицькі церкви, про чернецтво та ін.
Отже, католицька церква є досить впливовою інституцією сучасного світу.
Висновок
Отже, католицизм — один із напрямків християнства, яке в ХІ ст. розділилось на західну, римського обряду (пізніше названу католицькою) і східну, грецького обряду (пізніше названу ортодоксальною, тобто православною) церкви.
Характерні риси католицизму формувались в умовах життя пізньої Римської імперії і великого переселення народів, коли внаслідок руйнування античних світових порядків зароджувалась нова цивілізація. Формування католицизму як напрямку християнства відбувалося протягом віків, з тим що основою всієї діяльності західної церкви є намагання об’єднати християн під владою папи та забезпечити вірність Христовій церкві.
Відмінностями між католицизмом та іншими християнськими течіями є:
безшлюбність усього духовенства в римському католицизмі;
перманентність священства — священик, раз висвячений, не може залишити духовного стану;
почесний титул кардинала, якого немає в інших християнських церквах;
заборона розірвання шлюбу.
Спільним між православною та католицькою церквою є визнання священними сім Святих Таїнств: Євхаристія, Покаяння, Миропомазання, Соборування, Священство, Хрещення та Вінчання. Проте головна розбіжність у християнських церков — це ставлення до догматів.
Список використаної літератури
Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: Навч. посібник для студентів вузів. — К., 2004. — с.272-321.
Лубський В.І., Теремко В.І., Лубська М.В. Релігієзнавство: Підручник. — К., 2002. — с.223-331.
Черній А.М. Релігієзнавство: Посібник. — К., 2003. — с.129-171.
Яроцький П.Л. Релігієзнавство: Навч. посібник. — к., 2004. — с.73-135.
Докаш В.І., Лешан В.Ю. Загальне релігієзнавство. Навч. посібник. — Чернівці, 2005. — с.130-176.
Колодний А.М. Основи релігієзнавства. Курс лекцій. — Дрогобич, 2006. — с.26-33
Лубський В.І., Лубська М.В. Історія релігій: Підручник. — К., 2004.