Документные классификационные системы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна” Інститут філології та масових комунікацій Кафедра документознавства та інформаційної діяльності Допущено до захисту Зав. кафедри І.М. Ломачинська “ ” 2012р. УДК 025.44/.47(316.77)

Дипломна робота за спеціальністю 0105 I курсу, групи ЗДІ-61, Негоди Тетяни Василівни Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, доцент кафедри документознавства та інформаційної діяльності Шипота Галина Євгенівна Київ – 2012 ЗМІСТ Вступ 3 Розділ

І. Класифікація документів … 1. Аналітичний огляд літератури з теми дослідження 2. Поняття про документ … 3. Поняття про класифікацію документів 38 Розділ ІІ. Документні систематичні класифікації ….1. Основні типи документних класифікаційних систем 1. Види класифікації документів 2. Документні систематичні класифікації в

Україні … …….2. Таблиці документних систематичних класифікацій … 1. Призначення та структура 73 2.2.2. Індексація у таблицях класифікації 77 Розділ ІІІ. Сучасний стан застосування класифікаційних систем ……… 1. Проблеми класифікації документів 2. Проблеми використання документних класифікаційних систем в Україні …90 Розділ ІV. Застосування документних класифікаційних систем у контексті охорони праці …97 4.1.

Визначення понять та термінів ….2. Організація охорони праці … ….102 Висновки …114 Список використаної літератури ….…118 Додатки … ………… 126 ВСТУП Актуальність дослідження. Класифікація документів є специфічним видом людської діяльності. Мета класифікаційної діяльності полягає у скороченні часу на пошук необхідного елемента або класу елементів

у великo¬му масиві елементів документів. Класифікаційні системи відіграють важливу роль в організації інформаційного середовища як в межах однієї країни, так і у світовому масштабі. Вони є механізмом систематизації документів, організації систематичних каталогів і картотек, тематичного пошуку інформації в бібліографічних базах, електронних масивах, бібліотечних каталогах. Класифікаційні системи в усі часи були не тільки

інструментом для систематизації, впорядкування та індексації інформації, але й способом організації знань, набутих людством. Саме розуміння важливості значення класифікаційних систем у становленні бібліотекознавчих засад, інформаційної та технологічної організації здійснення каталогізаційної роботи бібліотек України, формування систематизаційної та пошукової культури у споживачів

інформації, визначає актуальність даного дослідження. Значна кількість інформаційних потреб споживачів документної інформації носить галузевий характер. Групуван¬ня документів за галузями знань полегшує добір документів, а тому сприяє задоволенню інформаційних потреб споживачів інформації. Розвиток інтернет-технологій та збільшення кількості електронних документів щодня змушує

шукати нові й нові засоби та способи систематизації всього інформаційного масиву, як традиційного, так і електронного. З іншого боку, актуальною є потреба досконально розглянути, вивчити, дослідити та проаналізувати історичні аспекти започаткування, розвитку, використання та принципів побудови вже існуючих класифікаційних систем, з одного боку, та самих класифікаційних принципів, з

іншого. Це тим більше актуально з огляду на розуміння фундаментальності та особливості історичних аспектів адаптації, розвитку та використання класифікаційних систем в Україні як своєрідної ланки в історії бібліотекознавчої науки нашої країни. Класифікація документів має велике значення ще й тому, що вона широко використовується не лише для класифікації документної інформації, але й для класифікації з метою розстановки й збереження документів.

На сучасному етапі розвитку наукових знань відбуваються зміни у їх структурі. Наприклад, у тематиці наукових документів, які стають усе більш спеціальними (внаслідок диференціації наук), а також багатоаспектними (внаслідок інтеграції, взаємопроникнення наук). Це утруднює систематичний пошук документів. Тому важко переоцінити актуальність розвитку та удосконалення документних класифікаційних систем, які

лежать в основі організації виробничої та наукової діяльності, вдосконалення системи навчання. Стан вивчення проблеми. Аналіз фахових видань дає підстави говорити про наявність певного доробку вітчизняної науки у вивченні організаційних та загальнотеоретичних аспектів використання документних класифікацій в Україні. До цієї проблематики зверталися А.Г. Бровкін, Т.І. Вєлігжаніна, І.А. Зарічняк, С.Г. Кулешов, Н.М.

Кушнаренко, Н.П. Петренко, М.І. Сенченко, Г.М. Швецова-Водка, І.П. Штефан та багато інших. Не дивлячись на те, що певна кількість наукових публікацій присвячена історичним та технологічним аспектам започаткування, розвитку та адаптації класифікаційних систем в Україні, здебільшого вони висвітлюють тільки особливості певних класифікаційних систем, систематизаційних принципів, а тому не розкривають усієї повноти питань та проблем відносно даної проблематики.

Також, враховуючи хронологічні межі дипломного дослідження, можна розглядати напрацювання російських вчених, в яких висвітлюються питання щодо бібліотечних класифікацій за часів СРСР. Серед них роботи: Н.М. Голоднової, Т.С. Голтвинської, Б.Ю. Ейдельмана, Е.Р Сукіасяна, Є.І. Шамуріна. Існуючі праці дуже важливі для даного дослідження. Проте, дане дослідження покликане цілісно розглянути питання

історії, сучасного стану та перспектив розвитку документних класифікаційних систем в Україні. До того ж, існуючі праці недостатньо висвітлюють проблемні аспекти використання документних класифікацій саме на теренах України, можливості їх адаптації та розвитку. Це ж стосується і перспектив класифікаційних систем і значення різних інформаційно-пошукових мов (ІПМ).

Сучасний стан розробки теми зумовив визначення мети, об’єкта та предмета дослідження, завдання та змісту дипломної роботи. Об’єктом дослідження є документні класифікаційні системи, що використовуються в інформаційній діяльності в Україні. Предметом дослідження даної теми є історичний розвиток, сьогодення та перспективи використання документних класифікаційних систем в Україні. Метою дослідження є аналіз історичних аспектів адаптації, розвитку та використання документних

класифікаційних систем в Україні. Завдання: 1) Визначити сутність сучасного поняття “класифікація документів”. 2) Розглянути види класифікації документів та визначити їх особливості. 3) Проаналізувати типи документних класифікаційних систем. 4) Дослідити історію створення та розвитку документних класифікаційних систем в Україні, структуру та проблеми використання сучасних документних класифікаційних систем в

Україні. 5) Провести аналіз використання документних класифікаційних систем на сучасному етапі та визначити перспективи розвитку документних класифікаційних систем в Україні. 6) Провести термінологічне дослідження базових понять теорій класифікацій документів. Теоретичне значення даної роботи полягає в аналізі та узагальненні накопиченого досвіду при використанні класифікаційних систем, які застосовують для систематизації знань.

Усі питання розглянуто в контексті соціально-культурних явищ, в динаміці їх змін, становлення в часі, в закономірному історичному розвитку, з детальним аналітичним урахуванням сучасного стану та розвитку об’єкта даного дипломного дослідження. Таким чином, робота дозволяє простежити певну динаміку розвитку класифікаційних систем в Україні та представити фундаментальні принципи побудови документних класифікацій у контексті перспектив

для майбутнього. Практичне значення роботи визначається, по-перше, актуальністю теми, по-друге, полягає у структуризації еволюційних досягнень в галузі систематизації накопичення та використання знань. Сучасні класифікаційні системи застосовуються для складання систематичних картотек, групування матеріалів у бібліографічних посібниках, словниках і довідниках; це системи з розвиненою складною структурою, які призна¬чені для багатоаспектного пошуку інформації.

Результати дипломного дослідження заповнюють прогалини у малодослідженій історії адаптації, розвитку та використання документних класифікаційних систем в Україні. Методи дослідження. Для виконання основних завдань та забезпечення вірогідності основних положень дипломної роботи було використано основні принципи історико-бібліотекознавчого дослідження шляхом поєднання загальнонаукових методів (узагальнення, аналізу

та синтезу) й спеціальних методів. Під час роботи було використано методи історичного джерелознавства (наукової евристики, класифікації і критики джерел, їх ідентифікації), а, також, використано методи статистично-математичного опрацювання матеріалів із застосуванням комп’ютерної техніки та новітніх інформаційних технологій. Хронологічні межі дослідження.

Хронологічні межі дослідження у дипломній роботі визначаються в результаті аналізу об’єкта дослідження в конкретно-історичних умовах його існування. Початок хронологічного періоду означений першою половиною ХІХ ст. Це зумовлено станом класифікацій наук на той час та фактом виникнення ряду фундаментальних бібліотечно-бібліографічних систем. Відповідно до динаміки змін, становлення, історичного розвитку соціально-культурних явищ, простежено всю хронологію виникнення, розвитку та адаптації

класифікаційних систем ХХ ст. в Україні. З урахуванням контексту проблематики дипломного дослідження, кінцевими межами хронологічного періоду розгляду вважається сьогодення з визначенням перспектив на майбутнє. Джерельна база дослідження. У пошуку джерел і формування джерельної бази використано диференційований підхід, що зумовлено хронологічними межами даного дослідження. Специфічність джерельного масиву даної роботи полягає у використанні носіїв різних

ІПМ: бібліотечно-бібліографічних класифікацій, рубрикаторів, тезаурусів тощо. Усі зазначені джерела характеризуються актуальністю та змістовністю. Масштабність та глибина використання джерельної бази достатня для об’єктивної оцінки проблематики, що розглядається. Під час роботи над основним змістом дипломного дослідження опрацьовувалися монографії провідних фахівців, статті вітчизняних та зарубіжних спеціалістів, опубліковані у профільній періодиці,

матеріали бібліотекознавчих наукових конференцій. У ході роботи опрацьовано та детально проаналізовано матеріали, розміщені на веб-сайтах бібліотек та інших організацій. Структура роботи підпорядкована логіці дослідження, його меті та основним завданням. Дослідження обсягом ¬¬130 сторінок машинописного тексту складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 82 позиції, та додатків.

Базові слова: класифікація, індексація, систематизація, каталогізація, інформаційно-пошукова мова, формальна, предметна та систематична класифікації документів, бібліотечно-бібліографічна класифікація, універсальна десяткова класифікація, ієрархічні та аналітико¬синтетичні класифікації, граф-модель, перелічувальні та комбінаційні ієрархічні класифікації, таблиці типових рубрик, фасети, фасетна формула, фасетна класифікація, таблиці

документних систематичних класифікацій, універсальні, галузеві та розгорнуті таблиці, індекси основних таблиць, класифікаційні ділення, допоміжні таблиці класифікації, алфавітно-предметний покажчик, проста рубрика, гніздова рубрика, класифікаційний індекс, рубрикатор, конгломерат. РОЗДІЛ І. КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ Ключові слова: класифікація, індексація, систематизація, каталогізація,

інформаційно-пошукова мова, формальна, предметна та систематична класифікації документів. У даному розділі розглянуто стан наукового вивчення теми та здійснено аналіз джерельної бази. Висвітлено поняття “документ” у спектрі цілісної та гармонійної системи, де матеріальна та інформаційна складові становлять її підсистеми. Проаналізовано сутність сучасного поняття “класифікація”, досліджено способи систематизації та регулювання предметів, понять та явищ на основі загальної для

них ознаки. Охарактеризовано загальні особливості предметів, які можуть бути об’єктами класифікації документів. У даному підрозділі простежено виникнення та розвиток поняття “класифікація документів”. 1.1. Аналітичний огляд літератури з теми дослідження Питання щодо історичних аспектів адаптації, створення та використання бібліотечно-бібліографічних класифікацій завжди були актуальними та цікавими з урахуванням значимості та ролі самих класифікацій в

історії бібліотеко- та бібліографознавства. До даної проблематики зверталися такі видатні науковці, як С.Г. Кулешов, М.І. Сенченко, Г.М. Швецова-Водка та багато інших. Серед наукових праць є монографії, статті у фахових виданнях, доповіді на наукових конференціях тощо. Насамперед, основні поняття (зокрема ― документа), види інформації та принципи інформаційних відносин визначено у

Законі України “Про інформацію” [1]. В.В. Бездрабко ― дослідник окремих аспектів документознавства та автор високо оціненої науковцями монографії “Документознавство в Україні: інституалізація та сучасний розвиток”. Окремі схеми класифікації документів і запропоновані нею при цьому терміни піддано ретельному перегляду і аргументованій критиці. Зауваження щодо класифікації документа потребують глибокого осмислення

і детального розгляду. Значна увага приділена нею класифікації управлінської документації, яка, як відомо, має суто практичне призначення. Підбито підсумок розробленню стандартів, спрямованих на уніфікацію системи управлінської документації. Розглянуто досвід класифікації “документної інформації” в архівах, а також пропозиції С.Г. Кулешова щодо теоретичної класифікації систем документації та класифікацію історичних джерел у спеціальних історичних дисциплінах [4].

Д.І. Блюменау в праці “Информационный анализ/синтез для формирования вторичного потока документов” веде мову про аналіз та синтез на текстовому рівні, коли із окремих фрагментів (сегментів) формуються текстові “синтагми” ― синтезовані документи типу дайджестів “квазіоглядів”, “квазіхрестоматій”. Префікс “квазі” перед словами зазвичай означає “ніби”, “вдаваний”. У відношенні до вторинних документів ― таких, як квазіогляди, квазіхрестоматії

префікс “квазі” вказує на те, що даний вид вторинних документів був створений не “ручним”, ― інтелектуальним, способом, а за допомогою машини (комп’ютера) [8]. В роботі “Аналітико-синтетична переробка документної інформації” Т.Г. Горбаченко висвітлено теорію та методику аналітико-синтетичної переробки документів шляхом їx аналізу та вилучення необхідної інформації.

На великій кількості прикладів розкрита методика виконання бібліографічних описів, індексування, предметизації, систематизації, анотування, реферування та складання оглядів документів [23]. Т.А. Зайцева, Л.Б. Зупарова, Л.І. Сазонова у праці “Библиотечная обработка документа” досліджено специфіку атрибутивного підходу до процесу відображення та обробки інформації, визначено способи трансформації певних властивостей документа [26].

Системно досліджено особливості наукового підходу до процесу обробки документів у підручнику Н.М. Кушнаренко та В.К. Удалової “Наукова обробка документів”. Охарактеризовано шляхи вирішення проблем, пов’язаних з цим процесом [33]. Так, у дисертації на здобуття ступеня доктора історичних наук “Типологія наукових документів: історія та сучасний стан”, автор, С.Г. Кулешов, торкається питань щодо класифікаційних схем документів

в цілому та бібліотечно-бібліографічних класифікацій зокрема [46]. Роботи, надруковані у виданнях “Бібліотечний вісник”, “Вісник Книжкової палати України”, “Бібліотечна планета”, “Бібліотечний форум України” та “Вісник Харківської державної академії культури” дають змогу оцінити еволюцію поглядів на змістовні та структурні зміни бібліотечно-бібліографічних класифікаційних систем в

Україні; можливість простежити основні тенденції розвитку та адаптації бібліотечно-бібліографічних класифікацій в інформаційному просторі нашої країни. Серед авторів публікацій у фахових виданнях варто назвати І.І. Багрій, Н.М. Голоднову, І.А.Зарічняк, Н.М. Кушнаренко, Ю. О. Меженка, Н.А. Петренко, М.І. Сенченка, Г.М. Швецову-Водку, І.П. Штефана та інших [48]. Також в процесі роботи були використані матеріали зі збірників

наукових праць: “Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського” (2003-2007), “Україна бібліотечна” (1996), “Бібліографознавство: теорія і практика” (1997), “Бібліотечне Закарпаття: сторінки історії та сучасності” (2000), “Імідж сучасної бібліотеки” (2001), “Кіровоградщина бібліотечна” (2003), “Бібліотека і книга у контексті часу” (2006) [49].

В своїй монографії “Книжкова палата України. Історія і сьогодення” М.І. Сенченко розглядає питання використання Універсальної десяткової класифікації крізь призму сьогодення [52]. Що ж до інших закордонних авторів-науковців, то тут варто акцентувати увагу на використанні в ході дипломного дослідження наукових праць Е.Р. Сукіасяна ― відомого російського вченого, головного

редактора “Бібліотечно-бібліографічної класифікації”. Зокрема було використано такі праці Е.Р. Сукіасяна [63]: “Библиотечные каталоги: Методические материалы”, “Таблицы соответствия классификационных систем [УДК и ББК] ”, “Систематический каталог: практическое пособие”. Є.Т. Карачинська, Є.А. Медвєдєва, В.К. Удалова у праці “Аналітико-синтетична обробка документів” глибоко

дослідили методику аналітико-синтетичної переробки документів, використавши величезний науковий матеріал [68]. У своїй ґрунтовній праці “Очерки истории библиотечно-библиографической классификации” Є.І. Шамурін подає інформацію про історію класифікаційних систем, які використовувались на теренах різних держав, в тому числі в Російській Імперії та СРСР. Корисними та цікавими є дані, наведені автором, щодо розробки радянської бібліотечно-бібліографічної

класифікації [72]. До питань класифікації та систематизації в своїх роботах “Бібліографічні ресурси України: загальна характеристика” та “Документ і книга в системі соціальних комунікацій” звертається Г.М. Швецова-Водка [73]. У монографії “Библиотечная классификация и систематический каталог” Б.Ю. Ейдельман торкається питань предметного характеру, таких як організація систематичного каталогу в цілому та використання бібліотечно-бібліографічних класифікацій зокрема [77].

Закономірно, що в ході роботи у контексті об’єкта даного дипломного дослідження як джерела інформації, використовувались безпосередньо варіанти видань бібліотечно-бібліографічних класифікаційних систем, таких як: “Dewey Decimal Classification”, “Library of Congress Classification”, “Colon classification” of S.R. Ranganatan, “Міжнародна децимальна бібліографічна класифікація”, “Библиотечно-библиографическая

классификация”, “Універсальна десяткова класифікація”, видання українською мовою десяткових класифікацій та окремі розділи з серії “Рубрикатор НБУВ”. Велике значення для даного дослідження мають статті у наукових фахових виданнях. Дослідження стану впровадження та використання класифікаційних систем зокрема та інформаційно-пошукових мов в цілому в інтернет-середовищі неможливе без залучення онлайнових джерел інформації. За час роботи над темою дослідження було проведено аналітичний огляд веб-орієнтованих систем

великих бібліотек та інших організацій, де інформаційні масиви впорядковані відповідно до тієї чи іншої класифікаційної системи. 1.2. Поняття про документ Починаючи дослідження поняття “документ”, звернімося до Закону України “Про інформацію” [1], щоб дати визначення основним термінам та видам інформації. Цей Закон регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання,

поширення, охорони, захисту інформації. У цьому Законі (ст. 1) наступні терміни вживаються в такому значенні:  документ ― матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі;  захист інформації ― сукупність правових, адміністративних, організаційних, технічних та

інших заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї;  інформація ― будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді;  суб'єкт владних повноважень ― орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно

до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. У ст. 2 визначається, що основними принципами інформаційних відносин є:  гарантованість права на інформацію;  відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією;  достовірність і повнота інформації;  свобода вираження поглядів

і переконань;  правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації;  захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя [1]. Кожен має право на інформацію (ст. 5), що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод

і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Право на інформацію (ст. 6) забезпечується:  створенням механізму реалізації права на інформацію;  створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних,

бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів;  обов'язком суб'єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення;  обов'язком суб'єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до

інформації;  здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію;  встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію. Забороняється вилучення і знищення (ст. 7, п. 3) друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду.

Основними видами інформаційної діяльності (ст. 9) є створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації [1]. Види інформації (ст. 10). За змістом інформація поділяється на такі види:  Інформація про фізичну особу (персональні дані) ― відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка

ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.  Інформація довідково-енциклопедичного характеру ― систематизовані, документовані, публічно оголошені або іншим чином поширені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище.  Інформація про стан довкілля (екологічна інформація) ― відомості та/або дані про: – стан складових довкілля та його компоненти, включаючи

генетично модифіковані організми, та взаємодію між цими складовими; – фактори, що впливають або можуть впливати на складові довкілля (речовини, енергія, шум і випромінювання, а також діяльність або заходи, включаючи адміністративні, угоди в галузі навколишнього природного середовища, політику, законодавство, плани і програми); – стан здоров'я та безпеки людей, умови життя людей, стан об'єктів культури

і споруд тією мірою, якою на них впливає або може вплинути стан складових довкілля; – інші відомості та/або дані.  Інформація про товар (роботу, послугу) ― відомості та/або дані, які розкривають кількісні, якісні та інші характеристики товару (роботи, послуги).  Науково-технічна інформація ― будь-які відомості та/або дані про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської,

проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.  Податкова інформація ― сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб'єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності і необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань

і функцій у порядку, встановленому Податковим кодексом України.  Правова інформація ― будь-які відомості про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.  Статистична інформація ― документована інформація, що дає кількісну характеристику масових

явищ та процесів, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя суспільства.  Соціологічна інформація ― будь-які документовані відомості про ставлення до окремих осіб, подій, явищ, процесів, фактів тощо [1]. Доступ до інформації (ст. 20). За порядком доступу інформація поділяється на відкриту

інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом. Інформацією з обмеженим доступом (ст. 21) є конфіденційна, таємна та службова інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також

інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов'язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом. До інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості:

1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; 2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей; 3) про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники,

стан правопорядку, освіти і культури населення; 4) про факти порушення прав і свобод людини і громадянина; 5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; 6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України [1]. Після визначення основних термінів, яке було зроблене вище, звернімо особливу

увагу на третій розділ монографії В.В. Бездрабко “Документознавство в Україні: інституалізація та сучасний розвиток”, який є її теоретичною серцевиною, хоча теоретичні ідеї пронизують й інші розділи. Його перший підрозділ ― “Передумови конституювання вузлових напрямів еволюції загального та спеціального документознавства” ― присвячений детальному розгляду наукових традицій

вивчення документа, “класичного документознавства” К.Г. Мітяєва та документологічних ідей П. Отле. Розділ починається словами: “Відштовхуючись від заперечення виняткової ролі книгознавчобібліотекознавчих, інформаційних дисциплін в історії документознавства, спробуємо довести історичність традиції вивчення документа в межах історії, підкреслити значущість перших наукових відкриттів, здійснених у джерелознавстві та спеціальних

історичних дисциплінах для становлення й еволюції науки про документ [4, С. 305]”. У цьому розділі розглядаються “сучасні інтерпретації традиційної концепції документознавства” і його “документологічна версія”. Відмовляючи загальному документознавству (або документології в трактуванні С.Г. Кулешова) в статусі наукової дисципліни, В.В. Бездрабко використовує такий аргумент: “навряд чи можна назвати конкретну сферу практичної роботи з

документами для документології [4, С. 378]”. Але практичними є всі сфери діяльності, досвід яких вивчає загальне документознавство і для яких пропонує свої узагальнення. В тому то й полягає особливість загального розділу науки, що він стосується всіх спеціальних підрозділів. Адже, скажімо, положення загального документознавства діють і в сфері управлінського документознавства, а останнє “передає” свої висновки у сферу загального документознавства.

Оскільки В.В. Бездрабко вважає, що “дискусії про обсяг, значення, зміст документа стають маркером сутності документології як узагальнювальної, інтегрованої науки про документ [4, С. 399]”, то і в концепції С.Г. Кулешова визнання книги документом є маркером належності його автора до широкого трактування документознавства, що має у своєму складі як спеціальну, так і загальну складові. Отже, визнаючи значний внесок

С.Г. Кулешова у розвиток управлінського документознавства на вітчизняних теренах, тим не менше, варто зараховувати його праці не до “традиційної”, а до “новітньої” версії документознавства, хоча в трактуванні С.Г. Кулешова вона не є “документологічною”. У розгляді “документологічної версії” документознавства (за термінологією В.В. Бездрабко) надзвичайно доречними і важливими є пояснення причин активізації документознавчих студій у 1990 рр “коли відбувалися бурхливі

зміни науки, значною мірою пов’язані з провідними напрямами діловодства, архівознавчої, бібліотечної, інформаційної практики [4, С. 407]”. Значну увагу в цьому підрозділі приділено характеристиці концепції Н.М. Кушнаренко [4, С. 407-422]. Автор монографії детально характеризує зміст підручника Н.М. Кушнаренко і еволюцію її поглядів, що простежується за статтями. Безумовно, це необхідно для характеристики розвитку документознавства.

Тези і висновки В.В. Бездрабко відбивають реальний внесок Н.М. Кушнаренко в розвиток “документологічної версії” документознавства. До “документологічної версії” віднесено також творчі ідеї і знахідки М.С. Слободяника. Зокрема, Валентина Василівна звертає увагу на те, що поняття комплекс слід тлумачити як “сукупність предметів, дій, якостей

чи явищ, що становлять єдине ціле [4, С. 433]”. Отже, коли йдеться про комплекс наукових дисциплін, то це є “мимовільне визнання документознавства уже інтегрованою наукою”. Цілком обґрунтованим є висновок щодо документології, що вона є “перспективним напрямом розвитку науки”, що її теорії “придатні, до певної міри, і для практичного застосування”; тільки “оформлення”

її ― “за майбутнім” [4, С. 441]. Питанню класифікації документів автор приділяє особливу увагу [4, С. 488-531]. Окремі схеми класифікації документів і запропоновані при цьому терміни піддано ретельному перегляду і аргументованій критиці. Значна увага приділена класифікації управлінської документації, яка, як відомо, має суто практичне призначення. Підбито підсумок розробленню стандартів, спрямованих на уніфікацію

системи управлінської документації. Розглянуто досвід класифікації “документної інформації” в архівах, а також пропозиції С.Г. Кулешова щодо теоретичної класифікації систем документації та класифікацію історичних джерел у спеціальних історичних дисциплінах. Розглянуто уніфікацію документів як важливу галузь документознавчих досліджень [4, С. 532-573]. Автор звертає увагу не тільки на позитивний досвід, а й на питання, що потребують досліджень.

У підрозділі “Вивчення документа та документальнокомунікаційної діяльності як напрям історикодокументознавчих студіювань” висвітлено цікавий досвід українських учених щодо дослідження історії діловодства ― як в цілому, так і окремих його питань; історії державних установ; історикокнигознавчі та кодикологічні дослідження; а також студіювання дипломатики, палеографії, джерелознавства, історичного документознавства, архівознавства, археографії, літописознавства,

спеціальних історичних дисциплін у цілому, музичного та картографічного документознавства, спеціальних видів документів (патентів, стандартів тощо), сфрагістики, філігранології, історії паперу і т. ін. Показано, як арсенал документознавчих фактів і методів збагачується завдяки цим різнобічним дисциплінам і напрямам досліджень. В.В. Бездрабко довела, що документознавство має у своїх витоках не тільки вивчення

управлінських документів з метою їхнього вдосконалення. Сучасне документознавство ― це наука, яка інтегрує здобутки різних історичних дисциплін щодо вивчення документа, передусім ― в його історичному минулому. Отже, документування та організація роботи з документами, що охоплює сукупність форм, прийомів, способів і методів їх укладання й обробки, називається діловодством (справочинництвом).

Сучасний термін “документаційне забезпечення управління” є інформаційно-технологічною складовою в сучасній організації діловодства. Документознавство в різних джерелах розглядається як наукова дисципліна, що вивчає закономірності створення та використання документних систем та розробляє теоретичні та методичні питання документаційного забезпечення суспільства [31]. Проблеми документознавства у ряді випадків зачіпають проблеми теорії діловодства.

Поняття “документ” найтіснішим чином пов'язаний з інформацією, оскільки документ є її основним носієм. Відомий радянський документознавець К.Г. Мітяєв у своїх роботах зазначав, що в широкому розумінні поняття “документ” означає все те, що є документальним, тобто заснованим на відображенні об'єктивної дійсності відкладенням, фіксацією, реєстрацією фактів, подій, явищ за допомогою листів, зображень, звукозаписів

[47, С. 77-83]. Автори книги “Основи інформатики” А.І. Михайлов, А.І. Чорний, Р.С. Гіляревский вважають, що “у широкому сенсі документами можна вважати не тільки написи, рукописи і друковані видання, але й твори мистецтва, музейні експонати мінерального, ботанічного, зоологічного або антропологічного характеру. Документом визнається будь-який матеріальний об’єкт, який фіксує або підтверджує будь-яке знання

і може бути включений у певне зібрання”. Під документами у вузькому сенсі слова, ― писав К.Г. Мітяєв, ― зазвичай розуміються письмові джерела, що відповідають визначеним вимогам, що засвідчують факти та права, зобов'язання і служать для їх доказу (наприклад, посвідчення, дипломи, договори) [50, С. 18-21]. Посилаючись на багато джерел, автор назвав види документів; письмові,

історичні, архівні, друковані документи, що мають юридичне значення (акт ревізії, свідоцтво про народження, документ про освіту), службові (висновок посадової особи, письмову доповідь, донесення, службовий лист). А.І. Михайлов, А.І. Чорний, Р.С. Гіляревский дають визначення наукового документа, а також первинного та вторинного документів. Під науковими документами автори розуміють матеріальний об'єкт, що містить закріплену наукову інформацію та призначений для її передачі в часі

і просторі і використовується в суспільній практиці. За формою розрізняють документи: текстові, (книги, журнали, рукописи) графічні або образотворчі (креслення, схеми, графіки), аудіовізуальні (звукозапис, кінофільми) [7]. Первинним науковими документами називають документи, що відображають безпосередні результати науково-дослідної та дослідно-конструкторської діяльності.

Вторинними називаються документи, які є результатами аналітико-синтетичної та логічної переробки наукової інформації, що міститься у первинних документах [3, С. 1-4]. У своїй практичній діяльності інформаційні органи до первинних наукових документів відносять науково-технічні журнали, брошури, книги, звіти про науково-дослідницькі роботи. В якості вторинних наукових документів визнаються реферативні матеріали; реферативні картки, експрес-

інформації, дисертації а, також, оглядові статті та брошури, бібліографічні описи, виконані за матеріалами інформаційних видань. Подібне розуміння первинних і вторинних документів використовується у бібліотечно-бібліографічній практиці, з тією лише різницею, що довідкове видання віднесені тут до вторинних документів. У теорії і практиці діловодства та архівної справи документальні матеріали як першоісторичні відомості отримали назви первинних документів та первинної інформації.

А різні повідомлення, що містяться в архівних довідниках та інформаційних документах (описах, каталогах), ― вторинних документів або вторинної інформації [57]. Вторинні документи створюються з метою полегшення пошуків первинних документів, характерною особливістю первинних документів у діловодстві установи і в архівах є об'єднання їх у первинні комплекси, так звані “одиниці зберігання”

і складають системи їх класифікації. Для вторинних документів в архівах характерно розмежування їх на елементарні складові частини, окремі описові статті, анотації і характеристики. Вторинні документи, несуть згорнуту інформацію [15, С. 13]. Результатом документування є документ ― зафіксована на матеріальному носієві

інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати. Документ ― складний об'єкт, що являє собою цілісність інформації і матеріального носія. З'ясувати його суть ― завдання, яке можна вирішити за допомогою системного підходу ― методологічного напрямку в науці, що має за мету розроблення засобів та методів дослідження складно організованих об'єктів ― систем [43,

С. 126]. Документ становить систему ― велику кількість закономірно пов'язаних один з одним елементів та частин. Елемент ― найменша одиниця поділу документа. Сукупність однорідних елементів, що виконують необхідну для існування системи функцію називаються підсистемою. Якщо в системі є декілька підсистем, то вся система стає складною.

Поняття системи відносне, так само, як і поняття елемента. Якщо документ вважати за систему, тоді матеріальна і інформаційна складова будуть його підсистемами, також документ мусить містити конструктивні елементи: титульну сторінку, форзац, обкладинку і ін. Вивчення документа, як системи полягає у виявленні всіх його елементів, підсистеми і зв'язків між ними, тобто у вивченні структури.

Встановлюються ознаки і параметри, які характеризують документ як систему. При системному підході документ розглядається, як частина великої системи соціальної комунікації. Тому, насамперед, важливо вияснити, частиною якої загальної системи в даному випадку є документ. Саме цим визначаються його можливості, задаються мета існування, функції, виконувані в суспільстві, закономірності функціонування.

Документ становиьт відносно самостійну систему завдяки наявності власних ознак і властивостей, що обумовлюють його різницю чи схожість з іншими матеріальними об'єктами. Ознака відображає внутрішній чинник, за яким (частіше ― сукупності яких) можна віднести той чи інший об'єкт до документа. На відміну від ознаки, властивість відображає якісну, тобто внутрішню належну документну відмінність.

Документ характеризується наявністю всіх властивостей одночасно (різна лише ступінь їх виявлення), а набір ознак в кожному випадку індивідуальний [78]. Значна частина управлінських функцій не тільки здійснюється за допомогою документів, а й знаходить тут своє відображення. До кожного з них ставляться певні вимоги: відповідність своєму призначенню, достовірність і юридична сила, чіткість структури та зручність в обробці.

Документ створюється для передачі і зберігання соціальної інформації в просторі і часі. Лише документ організовує, систематизує інформацію, подає її в зафіксованому порядку [79]. Вперше питання про соціальну інформацію розглядалося вченими ще на початку ХХ століття. Соціальна інформація ― це спосіб передавання знань, емоцій

і волевиявів у суспільстві. В загальному розумінні соціальну інформацію можна визначити як відомості, призначені для передачі в суспільстві. Саме інформація, вміщена в документі, є об’єктом вивчення в документознавстві та суміжних науках [23]. Соціальну інформацію легко розпізнати за певними ознаками:  за способом розповсюдження соціальна інформація поділяється на два види: опубліковану (що розповсюджується за допомогою тиражного

розмноження) і неопубліковану (не розрахована на широке розповсюдження);  за ступенем переробки соціальна інформація поділяється на первинну, що вміщує безпосередні результати наукової роботи, і вторинну (результати переробки первинної інформації);  за сферами отримання і використання інформації в різних областях соціальної діяльності виділяється декілька видів соціальної інформації. Кожний із названих видів інформації може бути об’єктом відображення в документі.

Ці сфери можна розширювати за рахунок галузевого поділу інформації (медична, сільськогосподарська, біологічна, історична і т.п.). Інформація ― це вміст деякого повідомлення. Ту саму інформацію можливо передавати за допомогою різних повідомлень, наприклад, на різних мовах. Передавання інформації однією людиною іншій можна розглядати, як процес передавання повідомлень, закодованих

у вигляді знаків. Суть і значення цих знаків потребують відповідного сприйняття і розуміння [19]. Сукупність знаків для споживача може залишатися тільки повідомленням і не перетворюватися в інформацію, якщо він не може декодувати сукупність цих знаків (наприклад, текст на іноземній мові, витвір авангардного мистецтва). Здатність сприймати інформацію цілком залежить від того, хто

її отримує, його можливостей і здібностей. Іншими словами, інформація має об'єктивну форму у вигляді повідомлень і суб'єктивну ― як процес її сприйняття і розуміння. З суб'єктивної точки зору інформація ― це результат її сприйняття (виділення сигналу із навколишнього середовища),

її розпізнавання, вірифікації (роз'яснення значення і суті), перекодування і систематизації (віднесення до тої чи іншої групи понять) [70]. В професійній діяльності, об'єктом якої є документ, потрібно розрізняти поняття “документна інформація”, “інформація документа”, “інформація на документі”, “документальна

інформація”. Інформація може бути недокументною ― не зафіксованою на матеріальному носієві і матеріальною ― закріпленою на ньому [23]. Основу будь-якого документа складає документна інформація, тобто інформація, що вміщена в документі. Для її зберігання та передачі і був створений документ. Інформація, як така, не є достатньою ознакою документа.

Матеріальна складова документа ― одна з двох необхідних і обов'язкових складових документа, без якої він не може існувати [73, С. 80]. Матеріальна складова документа ― це його фізична сутність, форма документа, що забезпечує його здатність зберігати і передавати інформацію в просторі і часі. Матеріальну складову документа визначає носій

інформації ― матеріальний об’єкт, навмисно створений людиною, посередництвом якого можна зберігати і передавати інформацію [78]. Призначення документа для зберігання і передачі інформації в просторі і часі обумовлює його специфічну матеріальну конструкцію, представлену у вигляді книг, журналів, газет, буклетів, фільмів, дисків, дискет та ін. Ця спеціальна конструкція забезпечує виконання документами

їх головної функції, даючи можливість бути зручними для переміщення в просторі, стійкими для зберігання інформації протягом тривалого часу, пристосованими для фізіологічних можливостей читання повідомлень. Інформація, що міститься в документі, обов’язково закріплена на якому-небудь спеціальному матеріалі (папірус, пергамент, папір, кіно фотоплівка і т.д.), що має форму носія (стрічка, листок, барабан, диск, нитка і д.т.), крім того інформація завжди фіксується яким-небудь методом запису, що передбачає наявність

засобів (фарба, туш, барвники, клей і т.п.) і інструментів (ручка, друкарський станок, відеокамера, принтер і т.п.) [32]. Таким чином під матеріальною складовою документа розуміють: а) матеріальну основу документа; б) форму носія інформації; в) спосіб документування чи запису інформації. Матеріальна основа документа ― сукупність матеріалів, використаних для запису повідомлень (тексту, звуку, зображення). В залежності від матеріальної основи документи поділяють на

дві великі групи: природні та штучні. Штучні документи в свою чергу діляться на паперові документи і документи на не паперовій основі ― полімерні документи [79]. До паперових відносяться ділові документи, науково-технічна документація, книги, журнали, газети, рукописи, карти, ноти, ізовидання, перфострічки, перфокарти і ін. Папір відповідає багатьом вимогам: відносно простий у виготовленні, доступний, достатньо довго

зберігається і дозволяє легко фіксувати інформацію. Найцінніша якість паперу ― він дозволяє тиражувати інформацію. Поява штучних носіїв на полімерній основі поповнила видове різнобіччя документів, що здатні нести музику, рухоме і об’ємне зображення. Були створені грампластинки, магнітні плівки, фото- і кіноплівки, магнітні і оптичні диски ― матеріальні носії тієї

інформації, яка не може бути зафіксована на папері. Функціональність документа, тобто застосування його для зберігання і передачі тієї чи іншої інформації, визначається його структурою, яка зазвичай розуміється, як ціле, що задає характер елементів, які до нього входять, їх взаєморозміщення і зв’язок [74, С. 37-57]. Визначену структуру мають як окремі елементи документа,

так і документ вцілому. Обкладинка книги ― це складне художнє ціле; типографічне оформлення книги теж ціле, його складають спеціально підібраний шрифт, титульний листок, рядки заголовку, що гармонують із вмістом, вдало надруковані ілюстрації, ― єдиним цілим є і текст книги. Це означає, що документ вцілому ― це сукупність усіх елементів і компонентів, що його складають [75, С. 69-96]. Структура ― відносно стійкий спосіб організації

елементів документа, як системи. Якщо поняття системи охоплює найрізноманітніші сторони того чи іншого об’єкту: його будову, зміст, спосіб існування, форму розвитку, то поняття структури виділяє, насамперед, стійкість, стабільність, цього об’єкту, завдяки чому він зберігає свої властивості при зміні зовнішніх і внутрішніх умов. Доки зберігається структура, зберігається і система вцілому, а порушення чи перетворення структури веде до зміни чи знищення системи взагалі.

По своїй структурі документ може бути простим або складним. Під простим документом розуміють окреме завершене повідомлення, цілісність якого виражається загальним змістом і логічним викладом, зафіксованим на одному матеріальному носії. Іншими словами, простий документ ― це одне повідомлення, розміщене на одному матеріальному носії (автореферат, десертація, листівка) [54]. Складний документ складається

із двох чи більше повідомлень, пов’язаних однією темою чи проблемою, метою, автором, зафіксованих на декількох матеріальних носіях. Складний документ ― це декілька повідомлень, розміщених в декількох томах, випусках (збірка віршів, журнал і ін.). Існує також поділ документів на монодокументи і полідокументи [78]. Таким чином, структура документа ― скоординована більшість документів, взаємоз’язки яких дають можливість функціонувати деякому цілому (системі), дозволяє відрізнити книгу

від журналу, грампластинку від дискети, мікрофільм від кінофільму, перфокаркту від географічної карти і т.д. Оформлення документа ― це надання йому закінченої зовнішньої і внутрішньої форм, що включає встановлення формату, вибір шрифту, підготовку ілюстрацій. Оформлення документа ― це його зовнішня і внутрішня структура. Внутрішня структура документа ― це його внутрішня будова, набір взаємопов’язаних

елементів і частин, що дозволяють більш ефективно шукати, сприймати і використовувати вміщену в ньому інформацію. Вона об’єднує документ в єдине ціле, підпорядковує його внутрішні документи один одному [29, С. 11-14]. Вміст внутрішніх структурних елементів і частин багато в чому визначається видом документа. Найбільш чітко внутрішню структуру документа можна побачити на прикладі видань ― книг, журналів,

газет і т.д. Видання повинно включати розміщені у визначеній послідовності наступні елементи і частини: елементи видання, на яких розміщуються вхідні дані; зміст; передмову; вступну частину; основну частину; післямову; допоміжні покажчики; додатки. Вихідні дані ― сукупність даних, що характеризують документ і призначені для його оформлення, бібліографічної обробки, систематичного обліку і інформування користувачів. До основних елементів вихідних даних відносяться: автор, заголовок, надзаголовочні

дані, підзаголовочні дані, анотація, місце і рік видання, видавництво. Автор ― особа, яка створила документ чи приймала участь у його створенні, а також заклад чи організація, від імені яких публікується матеріал. В особі автора можуть виступати одна людина чи декілька людей ― авторський колектив. Заголовок документа ― слово, фраза чи закінчена пропозиція, в яка формує зміст (тема,

ідея, предмет, об’єкт), твору, що друкується. Видання може мати декілька варіантів заголовків (на титульному аркуші, обкладинці, корінці видання і т.д) ― ідентичних або різних. Місце видання ― місцезнаходження видавництва, що випускає документ. Місце друку ― місцезнаходження поліграфічного закладу, яке надрукувало документ. Рік видання ― рік виходу документа в світ.

Головними носіями інформації про видання є: титульний листок (верхня частина першої сторінки з текстом), перша сторінка видання, зворотній бік титульного листка, остання сторінка видання чи кінцева полоса ― в книгах, брошурах, альбомах, нотних виданнях, журналах, бюлетенях, збірниках; перша сторінка (або верхня частина першої сторінки) і нижня частина останньої сторінки ― в буклетах, листівках, газетах і календарях (крім кишенькових і мініатюрних табелів-календарів); верхня частина листка

і нижнє поле листка ― афішах, графіках руху транспорту, текстових і показових плакатах, художніх репродукціях, естампах і ін. Зміст ― елемент апарату видання, що являє собою перелік творів, надрукованих у виданні, або прізвищ авторів і заголовків творів, а також заголовків розділів, що входять в склад твору, з вказанням сторінок, на яких починаються ці розділи чи твори.

Передмова ― елемент апарату видання, який передує основному тексту, що вміщує пояснення тексту і містить пояснення мети, особливостей твору і ін. Може належати автору, видавництву, редактору, перекладачеві. Текст ― тематично взаємопов’язана послідовність висловлювань чи одна думка, що виражається за допомогою деякої системи знаків, а також письмова орієнтація висловлювань; оcновна частина літературного

твору, що виражається у вигляді пов’язаних лексично, логічно, стилістично фраз, які передають його зміст. Післямова ― елемент апарату видання, розміщений після основного тексту, що вміщує необхідні пояснення, відомості про автора, його твори, розрахований на читача, що знайомий з його основним текстом. Допоміжний покажчик ― частина видання, що відтворює дані про текст в іншому аспекті, ніж основний текст з посиланням на відповідні бібліографічні записи.

Додатки ― довідкова чи документальна частина видання, розміщена в кінці (статті, документи, карти, схеми, таблиці та ін.). В залежності від виду документа набір внутрішніх елементів і їх розміщення можуть змінюватись [16, С. 29-31]. Зовнішня структура документа (конструкція) ― це його зовнішня форма, яка дозволяє ідентифікувати його, як вид документа. Мета ― надання документу такої форми, яка викликала

б у споживача бажання читати, шукати ту чи іншу потрібну інформацію. Особливості оформлення зовнішніх елеметів документа залежать від його типових характеристик, цільового призначення, використаних матеріалів і технологій творів. Реквізити документа ― це сукупність обов’язкових даних у документі, встановлених стандартом чи положенням. Наявність реквізитів дозволяє ідентифікувати об’єкт в соціальній комунікації [74,

С. 37-57]. Розрізняють постійні і змінні реквізити [53]. Основні реквізити наводяться, як правило у вихідних даних документів. Набір і послідовність реквізитів для кожного виду документа індивідуальна. Проте, для документів одного виду він ідентичний. До основних реквізитів видання відноситься: відомості про автора та

інших осіб, які приймали участь в створенні видання; заголовок, надзаголовочні дані; підзаголовочні дані; нумерація; вихідні дані; шифр збереження видань; індекс УДК; реферат, анотація; знак охорони авторського права; міжнародні стандартні номера. Склад реквізитів і їх розміщення залежать від виду видань. Кожний документ, в тому числі і видання, має свого автора.

Автор може бути колективний або індивідуальний. Автори вказуються на титульному листку чи його звороті. Імена особи, які приймали участь в створенні видання, вказують на окремому листку. Прізвища та ініціали наукового редактора вказуються на титульному листку чи на його звороті. Імена інших редакторів розміщуються на звороті титульного листка чи в кінці книги [79]. Заголовок видання ― словесне позначення документа.

Воно виступає в якості пошукового образу документа, повинно бути коротким, точно відображати вміст документа чи його ідею, правильно орієнтувати користувача. Заголовок вказують в такому вигляді, в якому він встановлений чи затверджений автором, видавництвом чи організацією, яка дає дозвіл на видання. Випуск видань без заголовка не допускається. Заголовок для всіх типів випусків, номерів видання повинен бути оформлений однотипно

і відрізнятися від відомостей на титульному листку. Надзаголовочні дані ― відомості, що розміщуються над заголовком видання: найменування організації від імені якої випускається видання; заголовок серії. Підзаголовочні дані ― відомості, що розміщуються під заголовком видання. Вихідні дані включають: місце випуску видання, назву видавництва

і рік випуску видання. Анотація ― коротка характеристика документа з точки зору вмісту, призначення, форми та інших особливостей. Реферат ― скорочений виклад змісту документа [24, С. 88]. Випускні дані ― включають: дату здачі оригіналу в набір; дату підписання в друк; формат листка і долю листка, вид і номер паперу, спосіб друку, об’єм видання в умовних друкованих листках, об’єм видання в звітних видавничих листках, ціна, назва

і поштова адреса видавництва чи видавничої організації. Реквізити документа ― це його допоміжний апарат, який допомогає користувачу орієнтуватися в потоці інформації, а професіоналу ― правильно його відбирати, обробляти, зберігати і рекламувати. Як і будь-який об’єкт, документ має багато властивостей [67, С. 74-82]. Найбільш вагомими з них є: 1. Атрибутивність документа, тобто найменування невід’ємних складових,

без яких він не може існувати. Документ має дві сторони: зміст (духовна дійсність, думки, ідеї) і форму (матеріальну, що служить для закріплення і передачі інформації). Теза про подвійну природу документа є аксіомою документознавства. Змістовно-інформаційна дійсність документа є головною ознакою документа. Його форма зазвичай розглядається з точки зору матеріалу (носія зафіксованої

інформації) і особливостей матеріальної конструкції. Розрізняють зовнішню (поліграфічне чи інше оформлення) і внутрішню форму документа (внутрішня організація документа). Саме по матеріальній конструкції відрізняють книгу від газети, карти, грампластинки і ін. Інколи до формальних ознак документа відносять форму запису

інформації. Тоді розрізняють форму матеріально-конструктивну і знакову. Між інформацією (повідомленням, текстом) і матеріальним носієм настільки тісний зв’язок, що прийнято використовувати особливий термін “документна інформація” [23]. 2. Функціональність документа, тобто його призначення для передачі інформації в просторі і часі. Документ ― поліфункціональний об’єкт, тобто він виконує багато

загальносистемних і специфічних функцій, обумовлених різноманітнюстю потреб суспільства в інформації, знаннях. Саме здатність документа виконувати свої функції дозволяє розглядати його як джерело інформації, засіб соціальної документної комінікації. 3. Структурність документа, тобто тісний взаємоз’язок його елементів і підсистем, що забезпечують його цілісність і відповідність самому собі, тобто збереження основних

властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах. Набір вказаних властивостей документа ― це особлива цілісна система, яка виконує усі на неї покладені суспільством функції. Зв’язок між ними є настільки тісним, що відокремити їх одне від одного можна лише умовно. Документ ― носій змісту, який передається знаками. Сукупність послідовних знаків, які передають його суть, зміст (повідомлення)

є його обов’язковою ознакою [17]. Стабільна матеріальна форма, що забезпечує довготривале збереження документа, створює можливість багаторазового використання і переміщення інформації в просторі та часі. Призначення для використання в соціальній комунікації: документний статус мають лише ті джерела, які з самого початку призначені для зберігання і передачі інформації в просторі і часі. Документи ― це спеціально створені людиною для комунікаційних

цілей носії інформації [18, С. 8-9]. Завершеність повідомлень. Ця ознака обумовлена областю використання документа. Фрагментне, незавершене повідомлення не може бути повноцінним документом. Потреба завершеності є відносною, оскільки є ряд незавершених повідомлень, що мають особливе значення для наукових досліджень (нариси, чорновики, ескізи).

У соціальному плані будь-який офіційний документ поліфункціональний, тобто одночасно виконує декілька функцій, що й дозволяє йому задовольняти різноманітні людські потреби. До загальних функцій документа належать [31]:  інформаційна ― будь-який документ створюється для збереження інформації, оскільки необхідність її зафіксувати ― причина укладання документа; 

соціальна ― документ є соціально вагомим об’єктом, оскільки його поява спричинена тією чи іншою соціальною потребою;  комунікативна ― документ виступає, як засіб зв’язку між окремими елементами офіційної, громадської структури (закладами, установами, фірмами тощо);  культурна ― документ є засобом закріплення та передачі культурних традицій, що найкраще простежується на великих комплексах документів (науково-технічної сфери), де знаходить відображення

рівень наукового, технічного й культурного розвитку суспільства. До специфічних функцій документа належать [30, С. 9-17]:  управлінська ― документ є інструментом управління; ця функція притаманна низці управлінських документів (плановим, звітним, організаційно-розпорядчим та ін.), які спеціально створюються для реалізації завдань управління;  правова ― документ є засобом закріплення

і змін правових норм та правовідносин у суспільстві. Ця функція є визначальною в законодавчих та правових нормативних актах, що створюються з метою фіксації правових норм і правовідносин, а також будь-які документи, які набувають правової функції тимчасово (для використання, як судовий доказ);  історична – коли документ є джерелом історичних відомостей про розвиток суспільства.

Цієї функції набуває певна частина документів лише після того, як вони виконають свою оперативну дієву роль і надійдуть до архіву на збереження. Будь-який документ є складовою частиною (елементом) відповідної системи документації. Система документацій ― це сукупність (спільність) певних документів, взаємопов’язаних за ознаками походження, призначення, виду, сфери діяльності та

єдиних вимог до їх оформлення [40, С. 84]. Офіційні документи залежно від сфери їх застосування та функціонування поділяються на управлінські, наукові, технічні (конструкторські), технологічні, виробничі і ін. Але лише управлінські документи забезпечують порядок управління об’єктів як у межах усієї держави, так і в окремій організації. Основними комплексами всієї документації є:  організаційно-правова документація; 

планова документація;  інформаційно-довідкова й довідково-аналітична документація;  звітна документація;  документація щодо особового складу;  фінансова документація;  документація з матеріально-технічного забезпечення;  договірна документація;  документація з документаційного та інформаційного забезпечення діяльності закладів. Окрім зазначених,

є ще спеціалізована документація, яка відображає діяльність конкретного закладу. Отже, будь-яка сфера людської діяльності так чи інакше пов’язана з документами і не може існувати без них. Читаючи книжку, журнал, газету, переглядаючи фільм чи фотографію, людина отримує, запам’ятовує, накопичує і використовує інформацію. Організація роботи з документами ― це створення умов, що забезпечують рух, пошук

і зберігання документів у діловодстві. Сюди входять: прийняття документів, їх реєстрація, розподіл, контроль за виконанням, формування справ, довідково-пошукова робота, передархівна обробка, зберігання та використання документів. 1.3. Поняття про класифікацію документів Наприкінці XVIII ст. людством було акумульовано великий об’єм інформації ― знань, які використовувалися повсякденно

і примножувалися, накопичуючись і надалі. Цілком природно виникла проблема у впорядкуванні, систематизації цих знань. В результаті чого було створено ряд основоположних класифікаційних систем, удосконалення, доповнення та використання яких відбувається і до сьогодні. Досліджуючи класифікації ХІХ ст які були розроблені для використання переважно у бібліографічних покажчиках, можна визначити найважливіші з них ― схеми

В.Г. Анастасевича і В.І. Межова [9]. Відомий російський бібліограф і прогресивний суспільний діяч В.Г. Анастасевич (1775―1845) не тільки висунув ряд питань теорії бібліографії, але й розробив класифікацію для складеного ним “Розпису російським книгам для читання з бібліотеки В.А. Плавільщикова” (Спб 1820) [11]. Основний принцип класифікації полягав у розподілі по трьох об’єктах вивчення: природа, суспільство та мова.

Анастасевич виступав проти зайвого “подрібнення”, що приводить до труднощів та нечіткості. Для зв’язку розділів між собою використовувалися посилання. У “Розпис” був включений авторський покажчик, що виявилося методичною новинкою в російській книжковій систематиці. Прогресивне значення схеми Анастасевича ― спроба вийти в класифікації з об’єктів вивчення з урахуванням наявного переліку книг. В.І.

Межов ― видатний бібліограф другої половини XIX ст. Ним складені універсальні та галузеві покажчики ― головним чином соціально-економічної і гуманітарної тематики. Для класифікації мають значення його систематичні каталоги ряду книжкових фірм, що виходили протягом 20 років (1869 ―1889) [5]. Межов був переконаним прихильником систематичного розташування матеріалу в покажчиках, відмічаючи його

переваги перед алфавітним або хронологічним порядками, які можуть бути компенсовані допоміжними покажчиками. Тому до своїх каталогів він додавав іменний та предметний покажчики, яким надавав велике довідкове значення [64, С. 5-16]. Класифікація Межова, побудована на базі реальної книжкової продукції, давала можливість легко використати її в бібліотеках губернських міст, де вона збереглася, як найбільш поширена, аж до появи в Росії десяткової класифікації. Десяткову класифікацію (ДК) розробив в 1876 р. один з

найвидатніших американських бібліотекознавців ― М. Дьюї (1851-1931). Спочатку бібліотекар бібліотеки Колумбійського університету, потім керівник Нью-Йоркської публічної бібліотеки, Дьюї був президентом американської бібліотечної асоціації і редактором найстарішого бібліотечного журналу ― “Library journal” [49,

С. 9-22]. Пропагандист механізації і стандартизації, Дьюї був ініціатором ряду спрощень в бібліотечній справі. Він розробив стандартну каталожну картку, типове каталожне обладнання, стандартизований бібліотечний почерк. У області систематики Дьюї висунув класифікацію, в якій зміст книг позначався десятковим методом ― розподілом всіх понять на десять. Прихильник

і пропагандист метричної системи, Дьюї вважав, що десяткова класифікація простіша за будь-яку іншу, ігноруючи ту обставину, що мова йде не про міри ваги і довжини, а про зміст книг. В системі Дьюї вся сукупність знань ділилася на десять основних класів, а галузі знання і дисципліни, в свою чергу, позначалися десятковим методом [65, С. 47-53]. Дьюї був яскравим представником того напряму систематиці книг, які заперечували

її зв’язок з класифікацією наук. Початковим принципом класифікації він висунув зручність і легкість індексів. У всій системі теорія і точність принесені в жертву практичної корисності. Керуючим принципом була форма (десяткова індексація), їй підпорядковано зміст (класифікація). Чим більш штучна класифікація, вважав Дьюї, чим менше наукової основи, тим більше гарантії

її довговічності [36, С. 58-65]. Навколо ДК Дьюї в бібліотечному світі точились гарячі суперечки. Більшість бібліотекознавців приходила до висновку, що його система зручна для публічних (масових) бібліотек, а для наукових і університетських бібліотек вона не придатна. Ч. Кеттер (1837-1903) ― бібліотекар Бостонської бібліотеки, видатний теоретик та практик бібліотекознавства, є автором “розтяжної класифікації”.

Крім створеної ним системи класифікації, Кеттер ― автор багатьох цінних робіт, головним чином з класифікації, в тому числі галузевих і спеціальних схем (з бібліотекознавства, мистецтва і ін.) [10, С. 36-38]. Система Кеттера поширилась в кінці XIX ст. Його бібліотечні ідеї прогресивно-демократичного характеру зумовлювали впровадження в бібліотеку нових видів роботи з книгою масовою, довідковою і ін.

При цьому чільне місце відводилося класифікації книг за змістом, їх науковій систематиці. У цьому втілювалася основа бібліотечної концепції Кеттера. Підтримуючи Дьюї в його боротьбі проти бібліотечного консерватизму, Кеттер разом з тим різко виступав проти емпіричних схем, наполягаючи на базуванні бібліотечної класифікації на класифікації наук, бачачи основну задачу класифікації в тому, щоб розкривати логічні взаємозв’язки

[36]. Система Кеттера складалася з семи таблиць зростаючого наповнення, призначених для бібліотек різного об’єму і інтенсивності зростання. Перша таблиця розрахована на 100 томів; кожна подальша таблиця “розтягується”, із збереженням тих же позначень, але із збільшенням числа ділень. Остання, сьома таблиця, досить детальна, розрахована на саму велику бібліотеку. Від цієї здатності зростання виникла назва “розтяжна класифікація” [44].

У питанні про співвідношення класифікації і індексації Кеттер дотримувався погляду, що хоч теоретично це різні речі, але практично зв’язок між ними великий. Тому позначення він вважав важливим елементом своєї системи: прості, короткі, еластичні. Для створення можливості поступової деталізації ділень Ч. Кеттер використав ступінчасті індекси на базі літер латинського алфавіту.

Завдяки цьому в кожному відділі можна було створювати більше ніж десять ділень, але це призвело до утворення індексів, що погано запам’ятовувалися і важко вимовлялися. Ця обставина, а також те, що на час публікації цієї системи американські бібліотеки вже широко користувалися Десятковою класифікацією, зумовили незначне її використання. Проте доробки Ч. Кеттера в галузі бібліотечно-бібліографічної класифікації мали велике значення для

її подальшого розвитку. На межі XIX–XX ст. у США було створено класифікаційну систему для Бібліотеки Конгресу, її розробила група співробітників бібліотеки під керівництвом Ч. Мартела. Після визначення основного ряду класифікації розробку кожного відділу здійснювала група фахівців з конкретної галузі знання. Оскільки групи працювали ізольовано, багато методичних рішень між ними не узгоджено.

Немає єдності і в деталізації відділів, тому що вона залежить від наявності у фонді бібліотеки літератури з тієї чи іншої галузі знання. У Класифікації Бібліотеки Конгресу використана своєрідна індексація, індексаційна база якої змішана ― буквено-цифрова, побудова індексів також змішана ― в перших знаках ступінчаста, в наступних номерна. Хоча класифікацію створювали для потреб однієї бібліотеки, вона набула поширення

і сьогодні добре відома фахівцям завдяки здійсненню на її основі централізованої каталогізації, а також у зв’язку з її використанням в автоматизованих бібліотечно-інформаційних мережах [6, С. 34-36]. Розвиток міжнародного співробітництва в галузі бібліотечної справи, бібліографії, документалістики вже в кінці XIX і на початку XX століття поставив на порядок денний поліпшення обміну бібліографічною

інформацією між країнами і розробку міжнародної бібліотечно-бібліографічної класифікації. У 1895 р. з ініціативи бельгійських учених П. Отле і А. Лафонтена відбулася Міжнародна бібліографічна конференція, згідно з постановою якої створено дві міжнародні організації, які згодом об'єдналися: Міжнародне бюро бібліографії та Міжнародний бібліографічний інститут (МБІ). Міжнародне бібліографічне бюро мало грандіозне завдання

скласти міжнародний бібліографічний репертуар на друковану продукцію всіх країн, усіма мовами за всі часи книгодрукування. Для впорядкування матеріалу в такій капітальній бібліографічній праці потрібна була розгорнута класифікаційна система. Було вирішено використати Десяткову класифікацію, як найбільш деталізовану, здатну до подальшого розгортання, з досить високим науковим рівнем, зі зручною і зрозумілою індексацією, незалежною від мови [20,

С. 1-4]. Таким чином, системи Дьюї і Кеттера, що виникли одночасно, відображали два підходи до бібліотекознавства. У одному випадку бібліотека ― вдало організована та стандартизована організація, в іншому ― вона світоч культури, помічник науки, організатор знань. Обидві системи представляли два розуміння бібліотекознавства: одне ― погляд на нього, як на корисне ремесло, а інше ― застосування його, як наукового знання.

Звідси виникли дві системи бібліотечної класифікації: Дьюї ― штучна, безвідносна до системи знань; Кеттера ― що базується на класифікації наук. Протягом майже сторіччя систематика книг розвивалася під впливом класифікаційних ідей або Дьюї (жваве розставляння, десяткова індексація) або

Кеттера (розтяжність схеми, поєднання букв і цифр, “ініціалізм”). Незважаючи на пізнішу розробку різних нових методів, загалом подальший розвиток класифікації йшов по цих двох принципово різних лініях. Одна з них (УДК) зі значним удосконаленням і модифікацією успішно розвивалася в міжнародному масштабі сучасною документалістикою. У другому напрямі при всій глибокій відмінності змісту систем йшло формування класифікації в найбільших

світових бібліотеках, як в Радянському Союзі, так і за кордоном [35, С. 48-58]. Значний вплив на систематику книг надала Бібліографічна класифікація Блісса (1870-1955), бібліотекаря Нью-Йоркського коледжу. Його класифікаційна трилогія (1929-1935) була фундаментальним дослідженням, що продовжувало кеттерівський напрям в області книжкової систематики.

Виходячи з пізнавальних задач бібліотечної класифікації, Блісс намагався будувати її відповідно до класифікації наук, яка, вважав він, повинна базуватися на природному порядку [56, С. 21-26]. Значення роботи Блісса для бібліотекознавства, як наукового знання в тому, що він підходив до класифікації з наукових позицій, що вимагають теоретичного рішення і осмислення.

Виступаючи проти формалізму в класифікації, він уперше обґрунтував систематику книг як наукову дисципліну. Ш.Р. Ранганатан (1892-1972) ― видатний індійський бібліотекознавець і математик. Директор ряду університетських бібліотек, Ранганатан одночасно керував створеними ним вищою бібліотечною школою і бібліотечним журналом. Президент індійської бібліотечної асоціації, широко відомий своєю прогресивною

діяльністю і численними роботами, в тому числі книгою “П’ять законів бібліотечної науки” (1931). Розробляв основні принципи бібліотекознавства, як наукового знання і соціальні завдання бібліотек. Автор фундаментальної праці в області теорії класифікації ― “Пролегомени бібліотечної класифікації”. Створена ним класифікація двокрапкою, уперше опублікована в 1933 р була основоположною в області сучасної фасетної теорії

і відкрила новий напрям в розвитку бібліотечної класифікації [34, С. 65-109]. У протилежність “перелічувальним” системам Ранганатан створив аналітико-синтетичну класифікацію. Її теоретичні основи і найважливіший принцип ― багатоаспектність, яка дозволяє відображати зв’язки і характеристики документа. Головним об’єктом систематики

є зміст книги, а далі йдуть уточнюючі її ознаки. Найважливішим із способів, які вказують на відносини і зв’язки між поняттями і предметами, служить двокрапка ― основний символ позначення, що дав найменування системі [27, С. 391-394]. Класифікація двокрапкою призначена не тільки для книг (макродокументів), але і для детальної, або глибокої, класифікації статей

і інших матеріалів (мікродокументів) для вузькопрофільного розкриття їх змісту. Причому завдання по обох видах документів вирішувалися на одній і тій же основі ― в єдиній універсальній системі, що вплинуло на загальну будову схеми, її принципи і архітектоніку [34, С. 65-109]. Структура класифікації різко відрізняється від усіх попередніх. На відміну від лінійних схем з єдиною таблицею рубрик

і характерною для них жорсткістю, в яких для більшості понять дані готові індекси, Ранганатан створив декілька самостійних таблиць, що володіють великою гнучкістю. Класифікація складається з ряду стандартних, не пов’язаних між собою окремих переліків, табличок. Кожна з них складена за різними аспектами, ознаками, “фасетами”, тобто гранями розгляду предмета всередині різних галузей знання. Наприклад, одним фасетом може бути дана сукупність ділень за об’єктом,

іншим ― за процесами [51, С. 33-38]. Комбінаційність індексації ― найцінніша властивість структури. Одне поняття виходить з іншого шляхом вказівки двокрапкою аспектів форми і різновиду його змісту. Спершу проводиться аналіз змісту документа за смисловими одиницями, з яких кожна має свій індекс. Шлях класифікації і пошуку йде від часикового до загального, “знизу ―

вгору”, від аналізу складових елементів, що синтезуються шляхом їх поєднання в комбіновані індекси. Таким чином, класифікація є аналітико-синтетичною. Цей метод не такий односторонній, як аналітичний, бо окремі компоненти об’єднуються в ціле не механічно, а у взаємозв’язку. У доповнення до системи розроблений допоміжний алфавітно-предметний апарат, названий Ранганатаном “ланцюговим покажчиком”.

Він включає в лінійному порядку терміни не тільки з таблиць головних класів, але також і всіх фасетів. Більшість позначень в покажчику не є готовими індексами, а лише посилають до відділів схеми. Хоч ланцюговий покажчик виконує ту ж функцію, що і звичайний алфавітно-предметний покажчик, однак в ньому особливий характер носить методика складної рубрики.

Ланцюговий покажчик заповнював прийнятий Ранганатаном принцип однократного опису документа і, відображаючи всі рівні ієрархії, замінював дублювання описів [34, С. 65-109]. Класифікація двокрапкою ― скоріше засіб для конструювання схем, ніж готовий ряд класифікації. Тому система Ранганатана досі в бібліотеках і органах інформації майже не застосовується. Однак головне не в системі, а в методі зв’язків (відносин)

― в багатоаспектності. Визначимо термін “класифікація”, що так часто вживаємо. Термін “класифікація” складається з двох латинських слів: classis, що дослівно означає “розряд”, “клас” і facere ― “робити”, “формувати” [23]. Класифікація ― це загальнонаукове поняття, що означає таку форму систематизації знання, коли вся область об’єктів, які вивчаються, подана у вигляді системи класів або груп, за якими ці об’єкти (на основі

їх подібності) розподілені за певними властивостями. Класифікація покликана вирішити два основні завдання: подати у надійному та зручному для розпізнавання вигляді всю область та містити у собі максимально повну інформацію про її об’єкти. Класифікація передбачає регулювання певних предметів, понять, явищ на основі загальної для них ознаки. Ознака, за якою здійснюється групування, поділ об’єктів класифікування, називається

основою поділу. У формальній логіці під класифіка¬цією розуміють систему (схему) підпорядкування понять (назв класів), кожне з яких займає у ній точно визначене місце. Основне завдання класифікації ― систематизувати певну галузь знань або діяльності для полегшення орієнтування у ній [62, С. 53-56]. Класифікація безпосередньо пов’язана з двома логічними операціями: із поділом обсягу поняття та з упорядкуванням об’єктів за класами.

Існує цілий ряд правил поділу:  класифікація повинна здійснюватися лише за однією основою поділy. Наприклад, видатний хімік Д. Менделєєв за основу класифікації хімічних елементів узяв їх атомну вагу;  класи, що утворились у результаті поділу, повинні виключати один одного, тобто не повторюватись;  поділ на підкласи має бути рівномірним та безперервним. Класифікації широко застосовуються у науковій і практичній діяльності.

Вони полегшують процес вивчення предметів і явищ навколишнього світу дозволяють знайти закономірності, які визначають їх розвиток і зміну. Класифікації поділяються на природні та штучні залежно від того, що є основою поділу. Якщо ознака, яка служить основою поділу, є суттє¬вою, то це буде природна класифікація, а якщо не зовсім суттєвою, ― це штучна класифікація [23]. Наприклад, класифікація елементів Д. Менделєєва

є природною, оскільки її основою є суттєва ознака ― атомна вага хімічних елементів. У декоративному садівництві є класифікація квітів за кольо¬ром пелюстків. Колір ― це не дуже суттєва ознака для будови квітки, але ця ознака є суттєвою для декоративного садівництва. Протиставляти при¬родні та штучні класифікації нe слід. Природна класифікація, на відміну від штучної, базуючись на повноті розуміння змісту об’єкта, що класифі-

кується, є не просто описово-визначальною, а вона пояснює причини спільності властивостей класифікаційних груп та характеру взаємовідно¬син між ними. Важливе значення класифікація має у документознавчій діяльності, у бібліотечно-бібліографічній теорії й практиці, у науково-інформаційній діяль-ності, видавничій справі та книжковій торгівлі. У цих галузях науки й прак-тичної діяльності об’єктами класифікування

є документи, їх різновиди. Класифікація документів є специфічним видом людської діяльності. Об’єкт, на який спрямована діяльність людини, називають предметом діяльності. Предметами класифікації документів можуть бути:  невпорядкована множинність первинних документів;  невпорядкована множинність бібліографічних записів;  невпорядкована множинність слів, термінів, словосполучень, які становлять зміст документа.

Кожну одиницю невпорядкованої множинності називають її елементом. Результатом класифікаційної діяльності є створення впорядкованої множинності елементів, що об’єднані загальною ознакою, тобто створення класу елементів. Мета класифікаційної діяльності полягає у скороченні часу на пошук необхідного елемента або класу елементів у великoму масиві елементів документів [51,

С. 33-38]. Отже, розглянувши виникнення та розвиток поняття “класифікація документів”, опираючись на стан наукового вивчення теми та беручи до уваги аналіз джерельної бази, постають наступні висновки до першого розділу:  систематичні класифікації завжди будуються на основі класифікації наук. Класифікація наук визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв'язок усіх наук. У документах відображають знання, тому класифікацію наук доцільно класти в основу документних класифікацій,

що відображають систему знань;  документні класифікації втілюються в різноманітних системах класифікації. Система класифікації ― це впорядкований перелік класів, підкласів і більш дрібних ділень, в основі якого лежить певна класифікація наук. Виходячи з цього, визначається місце для кожної науки, теми, проблеми тощо;  розглянувши поняття про класифікацію можна охарактеризувати визначення терміну “класифікація документів”, як спосіб

аналітико-синтетичної переробки документів, суть якого полягає в їх групуванні за певними загальними для них ознаками з метою оnтимального їх пошуку. РОЗДІЛ ІІ. ДОКУМЕНТНІ СИСТЕМАТИЧНІ КЛАСИФІКАЦІЇ Ключові слова: бібліотечно-бібліографічна класифікація, універсальна десяткова класифікація, ієрархічні та аналітико¬синтетичні класифікації, граф-модель, перелічувальні та комбінаційні

ієрархічні класифікації, таблиці типових рубрик, аналітико-синтетичиі (фасетні) документні класифікаціі, фасетний аналіз, фасети, фасетна формула, фасетна класифікація, таблиці документних систематичних класифікацій, універсальні, галузеві та розгорнуті таблиці, індекси основних таблиць, класифікаційні ділення, допоміжні таблиці класифікації, алфавітно-прдметний покажчик, проста рубрика, гніздова рубрика, класифікаційний індекс, індексація. У розділі визначено типи та види документних класифікаційних систем, розглянуто

та проаналізовано таблиці документних систематичних класифікацій. Досліджено особливості структури та деталізації пев¬ного систематичного каталогу, систематичної розстановки певного документного фонду. Прослідковано класифікаційне ділення основних таблиць залежно від рівня поділу. 2.1. Основні типи документних класифікаційних систем 2.1.1. Види класифікації документів. Документні класифікації можна вирізняти за багатьма ознаками: 

за науковою основою;  за видом систематизованих документів;  за аспектами застосування;  за способом індексації тощо. Однією з найбільш суттевих ознак документних класифікаційних систем є засіб їх будови, який визначає їх структуру. За структурою будови існує два типи документних класифікацій ― ієрархічні та аналітико¬-синтетичні класифікації. В основу будови

ієрархічної класифікації покладена логічна операція поділу обсягу поняття. Сам термін “ієрархія” грецького походження й означає “підпорядкування”. Тобто ієрархія ― це таке і тільки таке співвідношення, при якому один клас є підкласом іншого більш широкого. Підпорядкуванню підля¬гають класи, які є підкласами одного більш широкого класу [62, С. 53-56].

Найбільш зручною формою зображення ієрархічних класифікацій можна вважати графи за типом дерева. Граф ― це умовна фігура, що складається з крапок (звуться “вершинами”) та відрізків, які з’єднують деякі з цих вершин (звуться “ребрами”). Будь-яка “вершина”, що обрана за початкову крапку, зветься “коренем” [23]. На рис. 1.1. (дод. Б, рис.1.1.) подана граф-модель ієрархічної класифікації, де 0 ― це корінь, що являє собою загальний зміст, який у свою чергу

поділяється на вершини а, b, с, d та ін. Це ― відділи, що одержані у результаті поділу. У свою чергу вони можуть поділятися на підвідділи (а1, а2, ) і таке ін. У ієрархічних класифікаціях існують два типи відносин: зверху-донизу ― це ієрархія, а горизонтальні пунктирні лінії позначають співпо¬рядкування класів та підкласів. Безумовно, взаємовідносини між науками та їх відділами значно складніші, ніж це подано на малюнку [там

само]. Суть ієрархічної класифікації полягає у поділі кожного класу вищого порядку на послідовно підпорядковані класи, при цьому кожний окремо взятий клас безпосередньо підпорядкований тільки одному більш широ¬кому класу. До цих класифікацій висуваються такі вимоги:  для всякого предмета або предметного комплексу має бути передбачений один і тільки один вичерпний клас;  класифікація повинна забезпечувати інформаційний пошук за будь¬яким поєднуванням ознак [5].

Ієрархічні класифікації поділяються на перелічувальні та комбінаційні. В основу будови перелічувальних класифікацій покладений принцип переліку: у класифікаційній системі перелічують усі теми, за якими існу¬ють документи. Типові поняття, тобто ознаки, що повторюються, не відокремлюються в окремі таблиці, а відображаються поторенням у різних рубриках схожого змісту. Однак ці класифікації мають слабкі стoрони: докладно деталізована

класифікація має великий обсяг; вона нe може охопити всі питання й теми, за якими можуть у майбутньому з’явитися документи. Тому ці класифікації застосовуються обмежено. Єдиним прикладом застосування такої класифікації, яка існує й на початку 21 століття, є Класифікація Бібліотеки Конгресу США [6, С. 34-36]. Комбінаційні класифікації характеризуються більш розвиненою структурою.

Головна відмінність цих класифікацій у порівнянні з перелічуваль¬ними ― це наявність таблиць типових рубрик. Таблиці комбінаційних класифікацій складаються з основних таблиць, таблиць загальних і типо¬вих спеціальних рубрик. Класифікування за допомогою комбінаційних класифікацій не зводиться лише до пошуку готового індексу, а передбачає пошук інших класифікаційних ознак, тобто складання індексу шляхом поєднання індексів основних таблиць

із таблицями типових рубрик [32]. Інша відмінна риса комбінаційних класифікацій ― це можливість поєднання за визначеними правилами індексів основних таблиць із метою утворення нових індексів, які не передбачені в основній таблиці. За допомогою різних знаків (+, /, :) можна конструювати індекси нових понять. Наприклад, книга присвячена органічній та аналітичній хімії.

Індекс органiчної хімії ― 24.2, а аналітичної хімії ― 24.4. Отже, книга означеноїї тематики матиме індекс 24.2 + 24.4 [23]. Більшість сучасних документних класифікаційних систем є комбінаційними. Це ― “Десяткова класифікація Дьюї”, “Бібліотечно-бібліогpa¬фічна класифікація”, “Універсальна десяткова класифікація”.

Порівняно з перелічувальними вони характеризуються меншим обсягом і одночасно більшою можливістю відображення складних багатоаспектних та нових понять. Вони незамінні при широкому тематичному пошуку, а також придатні й для вузького тематичного пошуку. Проте комбінаційні класифікації (до речі, як і інші класифікації) мають певні обмеження. Зміни у структурі наукових знань відбуваються наприклад, у тематиці наукових документів, які стають

усе більш спеціальними (наслідок диференціації наук), а також багатоаспектними (наслідок інтеграції, взаємопроникнення наук). Це утруднює систематичний пошук документів [51, С. 33-38]. Значно більші можливості відобразити багатоаспектний зміст науко-вих документів мають аналітико-синтетичиі (фасетні) документні класифікаціі. Це системи з розвиненою складною структурою, які призна-чені для багатоаспектного пошуку інформації. Фасетні класифікації відрізняються від

ієрархічних тим, що на одному й томy ж масиві доку¬ментів можна побудувати декілька тематичних ієрархій [59, С. 47-49]. Головні ділення фасетної класифікації утворюють ієрархічний ряд за галузями знань. В межах кожної галузі є декілька таблиць категорій, побудoваних у результаті попередньо проведеного категоріального аналізу термі¬нології певної галузі. Типові ознаки, характерні для всіх чи більшості го¬ловних ділень класифікації,

зазначають у допоміжних таблицях загальних категорій. В особливій таблиці подані визначення зв’язків між поняттями. Документи аналізуются за категоріями, які передбачені для даної галузі знання, а знайдені у таблиці індекси синтезуються у відповідності до класифікаційних формул. Класифікаційна формула відображає як зміст окремих понять, так

і систему зв’язків між ними. В основі аналітико-синтетичних класифікацій лежить фасетний аналіз, суть якого полягає у тому, що спочатку аналізується галузь знання і термінологічний склад певного масиву документів із цієї галузі. На основі такого аналізу виділяють категорії, які й називають фасетами. Терміни групують за фасетами, тобто об’єднують у відповідні класи.

Наприклад, терміни, що означають різні матеріали, утворюють фасет “матеріали”; терміни, що означають різні процеси, ― фасет “процеси” тощо [23]. Наступні етапи побудови фасетної класифікації ― поділ фасетів на субфасети (субсубфасети і таке інше); встановлення фіксованої послідов-ності розташування фасетів. Ця послідовність називаеться фасетною формулою. Отже, фасетна класифікація ― це класифікаційна

система, в якій поняття подані у вигляді фасетної структури, а класифікаційні індекси синтезуються шляхом комбінування фасетних ознак у відповідності до фасетної формули [там само]. Однак фасетні класифікації не набули широкого розповсюдження у зв’язку із складністю їх будови, але елементи фасетизації використову¬ються у комбінаційних класифікаціях, наприклад, в УДК та ДКД [58, С. 36-40]. Залежно від прийнятої основи поділу розрізняють кілька основних видів

класифікації документів:  формальна класифікація документів;  предметна класифікація документів;  систематична класифікація документів. Формальна класифікація документів ― це діяльність, яка спрямована на створення груп документів, що об’єднані формальними ознака¬ми. Формальною називають ознаку, яка не стосується змісту документа. Формальна ознака може стосуватися носія інформації, на якому викона¬ний документ.

Вона може характеризувати матеріал, із якого зроблений носій інформації (папір, фотоплівка, пергамент тощо), зовнішній вигляд документа (книга, журнал, компакт-диск тощо), місце документа у про¬сторі його зберігання, його формат, вартість тощо [69, С. 32]. Кожна з перелічених формальних ознак може бути покладена в ос¬нову розподілу документів за класами. Прикладом формальної класифі¬кації документів може служити алфавітний каталог, у якому бібліографічні

записи документів розташовані за формальною ознакою, якою виступа¬ють прізвище автора або назва документа. Предметна класифікація документів ― це діяльність, яка спрямо¬вана на створення груп документів, що об’єднані за змістом предметним словом або словосполученням (предметною рубрикою). Предметна кла¬сифікація будується на основі розподілу документів (як правило, їх бібліог¬рафічних записів) за змістом, за ознакою предмета, про який у них

іде мова. Предметна класифікація застосовується, як правило, у поєднанні з формальними, наприклад, алфавітною класифікацією, тому її називають також алфавітно-предметною класифікацією [60, С. 35-40]. Систематична класифікація документів ― це діяльність, яка спрямована на створення груп документів (або їх бібліографічних записів), за галузями знань у відповідності до їх змісту. Систематична класифікація (класифікація за галузями знань) займає провідне місце серед

інших видів класифікацій, що розкривають документний фонд за змістом. Це пов’язано з тим, що галузевий принцип відіграє важливу роль у науці і практичній діяльності. Він лежить в основі організації виробничої, наукової діяльності, в основі системи навчання у середній та вищій школах. Тому значна кількість інформаційних потреб споживачів документної інформації носить галузевий характер.

Групуван¬ня документів за галузями знань полегшує добір документів, а тому сприяє задоволенню інформаційних потреб споживачів інформації [46, С. 21-25]. Систематична класифікація має велике значення ще й тому, що вона, на відміну від інших класифікацій, широко використовується не лише для класифікації документальної інформації, але й для класифікації з метою розстановки й збереження документів.

У бібліотечно-бібліографічній теорії й практиці склалося так, що мають на увазі саме систематичну класифікацію, коли вживають термін “бібліотечно-бібліографічна класифікація” [47, С. 77-83]. Суть систематичної класифікації полягає у тому, що вся сукупність людських знань, яка знайшла відображення у документах, поділяється на відділи (класи) у відповідності з основними галузями знання. У середині відділу створюються дрібніші відділи ― підвідділи для питань, проблем, які відносять

до даної галузі знань тощо; у підвідділах створюються ще дрібніші підрозділи і таке інше. Наприклад, у відділі природничих наук створюються підвідділи фізики, хімії, біології та інших природничих наук. У середині підвідділу хімії будуть подані розділи для окремих галузей хімії, наприклад, загальної, органічної, неорганічної, які, у свою чергу, теж можуть поділятися на окремі підрозділи [39]. Систематичні класифікації, крім свого основного призначення, застосовуються також для

складання систематичних картотек, групування матеріалів у бібліографічних посібниках, словниках і довідниках [44]. 2.1.2. Документні систематичні класифікації в Україні. Розвиток науки, техніки, бібліографії, видавничої справи наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. вимагав розробки міжнародної бібліотечно-бібліографічної класифікації. Як вже згадувалось, в 1895 році з ініціативи бельгійських учених

Поля Отле і Анрі Лафонтена відбулася Міжнародна бібліографічна конференція. Згідно з її постановою створено дві міжнародні організації: Міжнародне бюро бібліографії та Міжнародний бібліографічний інститут (МБІ), які згодом об’єдналися. В основу новостворюваної розгорнутої Міжнародної класифікаційної системи конференція рекомендувала покласти

Десяткову класифікацію Дьюї [36, С. 58-65]. Нова класифікаційна система розроблялася протягом 1895—1905 років. Її перше видання французькою мовою вийшло в 1905—1907 роках. Повну розробку закінчено другим виданням класифікаційної системи в 1927—1932 роках, починаючи з якого вона має сучасну назву — Універсальна десяткова класифікація. У подальшому було ще п’ять видань УДК різними мовами: третє, значно розширене, німецькою мовою (1934—1954);

четверте — англійською; п’яте — французькою; шосте — японською; сьоме — іспанською мовою. 1958 року вийшло восьме Міжнародне видання УДК англійською мовою. Міжнародний бібліографічний інститут 1931 року було перетворено в Міжнародний інститут документації, а в 1938 році — Міжнародну федерацію з інформації і документації (МФД) [23].

В Україні Головна Книжкова Палата 1919 року підготувала до друку “Міжнародну децимальну бібліографічну класифікацію”, автором якої був відомий український бібліограф Ю. Іванов-Меженко. У передмові до видання він писав: “На жаль, лише під час друкування книжки нам пощастило дістати первотвір “Керівництво до міжнародного бібліографічного репертуару” (Manuel du repertoir bibliographique universel, 1907), і тому ми примушені були користатись працями

Б.С. Боднарського, завдяки чому в книзі є неточності і прикрі перепустки” [52, С. 10-16]. Особливістю цієї класифікації було те, що вона повністю зорієнтована на реалії українського життя. Відразу після виходу скорочених таблиць Ю. Іванов-Меженко розпочав підготовчу роботу до перекладу повного варіанта УДК. Однак для цієї роботи потрібні були великі кошти й зусилля цілого творчого колективу.

До того ж, 1924 року Всеросійський бібліографічний з’їзд зазначив, що Міжнародна десяткова класифікація не відповідає завданням радянських бібліотек. І в подальшому УДК була майже витіснена з практики їхньої роботи. Проте сьогодні можна констатувати прозорливість Ю. Іванова-Меженка як вченого, який ще на початку її становлення розпізнав

і оцінив можливості й переваги УДК. 12 січня 1921 року Головполітосвіта РРФСР прийняла постанову про обов’язкове застосування “Международной десятичной классификации” в усіх бібліотеках. Невдовзі аналогічну постанову ухвалили Управління в справах друку та Головполітосвіта УРСР. З того часу десяткова класифікація застосовується в усіх масових бібліотеках

і в більшості спеціальних та наукових [50, С. 18-21]. Видання десяткової класифікації в Україні, Росії й інших республіках СРСР, класифікаційних таблиць Б. Боднарського (1919), Ю. Іванова-Меженка (1919), Головполітосвіти РРФСР (1921), Є. Добржинського (1924) були, по суті, скороченими перекладами

Міжнародної УДК, не завжди вірними і точними. Найбільш цікавими і повними були видання таблиць десяткової класифікації М. Русінова (1924, 1944) та Є.Добржинського (друге видання, 1930). Вони також мали недоліки, але ними широко користувалися наукові бібліотеки, книжкові палати, архіви, видавництва тощо. Індекси десяткової класифікації в

Україні централізовано проставляли з 1924 року в “Літописі українського друку”, а з 1927 року — на друкованих картках, що видавала Українська книжкова палата [61, С. 46-55]. У 1931 році було перевидано таблиці Головполітосвіти РРФСР для масових бібліотек, на основі яких Книжкова палата УРСР 1938 року видала значно розширені таблиці УДК для масових бібліотек.

Для подальшої роботи з УДК в Інституті бібліотекознавства створено комісію на чолі з Л. Троповським. У 1938, 1939 і 1942 роках вийшло три видання таблиць УДК для масових бібліотек. Районні, міські та обласні бібліотеки СРСР користувалися спрощеною десятковою класифікацією ― “Схемой библиотечной классификации для массовых библиотек”, складеною Міжбібліотечною класифікаційною комісією

Міністерства культури РРФСР й опублікованою 1955 року за редакцією З. Амбарцумяна та “Таблицами библиотечной классификации для областных библиотек”. Це було, по суті, доповнене видання “Схемы ”, що значно відійшло від оригіналу УДК. Постановою Ради Міністрів СРСР від 11 травня 1962 року “О мерах по улучшению организации научно-технической информации в стране” УДК введена як обов’язкова для класифікації природничої

і технічної літератури в науково-технічних бібліотеках, видавництвах, редакціях науково-технічних журналів, в установах науково-технічної інформації. Відповідно до цієї постанови у 1962 році Всесоюзною книжковою палатою видано скорочені таблиці УДК, в 1963—1964 роках здійснено російськомовне видання універсальної десяткової класифікації з природознавства і техніки, а згодом — друге (1969—1971) видання таблиць

УДК [37, С. 9-12]. У Радянському Союзі системою УДК займалася Міжвідомча комісія з класифікації Державного Комітету СРСР з науки і техніки, вона ж підтримувала зв'язок з МФД. Науково-дослідний інститут технічної інформації, класифікації та кодування Держстандарту СРСР спільно з Міжвідомчою комісією і галузевими

інститутами інформації здійснив третє видання УДК (1979—1986) російською мовою, яким і сьогодні користуються науково-технічні видавництва, установи науково-технічної інформації, науково-технічні бібліотеки, книжкові палати країн СНД [52, С. 10-16]. З 1992 року УДК юридично є власністю Консорціуму УДК (Гаага, Нідерланди), до якого входить

і Міжнародна федерація з інформації і документації. Вона веде інтенсивну роботу з удосконалення УДК у відповідності з сучасним станом розвитку науки і техніки. Створено струнку систему внесення доповнень і змін до системи УДК, що після обговорення споживачами набирають чинності та публікуються в спеціальному періодичному виданні “Доповнення і виправлення до УДК” [47,

С. 77-83]. З метою впровадження україномовної системи УДК у 1997 році Книжковою палатою України розроблено проект “Класифікаційна система України”, що передбачає створення еталона таблиць УДК українською мовою, видання їх як у традиційному друкованому вигляді, так і в електронній формі на CD-ROM. У стислі строки було підписано угоду, придбано ліцензію

Консорціуму УДК на видання українською мовою Міжнародного еталона УДК, а також “Доповнень та виправлень до УДК”, здійснено переклад таблиць УДК з англійської, зроблено комп'ютерний набір, редагування галузевих і наукових розділів УДК, узгоджено термінологію з науковцями України, отримано згоду на друкування тиражу від Консорціуму

УДК [48, С. 19-22]. Тепер ця справа втілюється в життя, Україна вперше за свою історію має видання УДК українською мовою, отримуватиме від Консорціуму періодичні видання “Доповнення і виправлення до УДК”, а також матиме можливість співпрацювати з фахівцями багатьох країн світу та вносити свої пропозиції з питань удосконалення таблиць міжнародної Універсальної десяткової класифікації.

УДК використовується в Україні в не переробленому вигляді з 1962 p коли були створені органи науково-технічної інформації. Відсутність на той час в СРСР єдиної класифікації гальмувала розвиток інформаційної діяльності, що особливо позначалося на науково-технічній інформації. Міжнародний характер УДК, її стабільність, високий науковий рівень, постійне вдосконалення під егідою авторитетного міжнародного центру давало змогу з

її введенням уникнути труднощів у становленні органів НТІ в країні. Тому в науково-технічних видавництвах, редакціях журналів, органах НТІ, технічних бібліотеках була запроваджена УДК як обов’язкова для систематизації документів з природничих і прикладних наук. Її почали застосовувати також патентні служби, науково-технічні архіви, установи, пов’язані з організацією наукової діяльності тощо.

Проте тривалий час застосування її було обмежене з ідеологічних причин. За наших часів УДК набуває великого поширення. Багато технічних бібліотек використовують УДК і в систематизації документів суспільно-економічної тематики, на застосування УДК перейшли бібліографічні установи, зокрема Книжкова палата. Більш ефективному впровадженню УДК в нашій країні сприяє публікація українською мовою

еталона класифікації, здійснена Книжковою палатою України [66, С. 51-80]. Побудова основної таблиці. За структурою УДК ― ієрархічна комбінаційна класифікаційна система, яка містить основну таблицю, допоміжні таблиці й алфавітно-предметний покажчик. До її основного ряду входять такі класи [23]: 0 Загальний відділ; 1 Філософія. Психологія; 2 Релігія.

Теологія; 3 Суспільні науки. Статистика. Політика. Економіка. Торгівля. Право. Уряд. Військова справа. Добробут. Страхування. Освіта. Фольклор; 4 Вільний з 1962 p.; 5 Математика та природничі науки; 6 Прикладні науки. Медицина. Технологія; 7 Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво.

Ігри. Спорт; 8 Мова. Мовознавство. Література; 9 Географія. Біографії. Історія. У загальному відділі збираються документи загального і міжгалузевого характеру: наука і культура в цілому, організація розумової праці, преса і документація, бібліотечно-бібліографічна справа, енциклопедії та журнали загального характеру. Перенесення мовознавства з 4 класу до 8 сприяло більш логічному комплексоутворенню документів з філологічних

наук. Проте загалом основний ряд не відповідає сучасній структурі наукових знань. Це стосується і побудови окремих класів. Тут велика кількість умовних рішень, що не відповідають сучасному рівню знань і взаємозв’язкам наук. Наприклад, ділення 796 “Фізкультура і спорт” зараховано до ділення 79 “Видовища, крім театру”, фізична наука “Кристалографія” зарахована до відділу 54 “Хімія”, приладобудування відірване від машинобудування, мінералогія ― від геологічних

наук, і таких прикладів безліч [44]. Неабияких труднощів при роботі з УДК завдає нерівномірність насиченості класів. Так, на класи природничих і прикладних знань припадає більше 70% ділень таблиць, хоча вони займають лише два основних класи (5 і 6). Звідси занадто довгі індекси в цих класах. Відставання і навіть суперечності в багатьох випадках змісту УДК даним сучасної науки призвели до кризи

УДК в середині XX ст. Прихильники УДК, захищаючи її від критики, висловлюють думку про те, що умовність багатьох рішень УДК сприяє її стабільності, незалежності від змін у класифікації наук. Подолати кризу УДК допомогла автоматизація процесів зберігання і пошуку інформації. УДК виявилася придатною для використання як інформаційно-пошукова мова у нетрадиційних ІПС. У таких системах користувачі не залежать від науковості

її побудови настільки, як у традиційних. Тому в наш час ставлення до УДК порівняно з початком XX століття дещо змінилося, її стали сприймати не як наукову бібліотечно-бібліографічну класифікацію, а як систему умовного кодування інформації. Міжнародне визнання УДК отримала не стільки завдяки своєму змісту, скільки завдяки технічним прийомам і засобам, що використані в ній, і, передусім, своїй

індексації [35, С. 48-58]. Важливою позитивною рисою УДК є її індексація. Індексаційна база однорідна ― цифрова. Десятковий принцип побудови індексів складачі УДК запозичили у ДКД. Кожен основний клас поділяється на десять відділів, кожен відділ ― на десять більш детальних розділів і т.д. Індекси розглядаються як десяткові дроби.

Як правило, у десятковому ряді УДК цифри 2–8 використовуються для основних підрозділів, цифра 1 виступає як резерв для нових понять або для питань загального характеру. Цифра 9 найчастіше означає “інші” або також резервується для нових тем. В останніх виданнях таблиць УДК для збільшення кількості ділень на одному ступені використовують октавний метод [49, С. 19-22]. Структура індексації в УДК логічна, кожен наступний знак в

індексі відображає рівень класифікації. На першому ступені індекси однозначні, на другому ― двозначні, на третьому ― тризначні і т.д. Завдяки такій побудові індекси можуть легко розширюватися, деталізуватися і, навпаки, згортатися, стискатися, тому УДК зручна в пошукових масивах різних обсягів. Значна увага в УДК приділяється мнемонічності індексів.

З метою полегшення запам’ятовування їх застосовують спеціальні прийоми. Так, використовують однотипні позначення ділень, наприклад, 802 “Англійська мова”, 820 “Англійська література”. Іноді будують індекси так, щоб зорово вони сприймалися як знайомі, завдяки однаковим кількісним ознакам, наприклад: 621.315.213.12 Двожильні кабелі; 621.395.512

Двопровідні ланцюги. Використовують також типові “змінні” закінчення, які позначаються трьома крапками: 666…5 Сплави металів;.35 Сплави міді;.45 Сплави свинцю;.55 Сплави цинку. Слід зазначити, що прийоми надання мнемонічності індексам сприяють також уніфікації побудови таблиць, яка має велике значення для забезпечення високої якості систематизації, оперативності пошуку, використання в автоматизованих

ІПС тощо [48, С. 19-22]. Проте цифрова індексаційна база має той недолік, що вона занадто вузька, а це веде до подовження індексів, їхньої нерівномірності в різних відділах, порушення супідрядності, труднощів у введенні нових ділень, коли всі десять певного ступеня вже зайняті. Для розширення індексаційної бази в УДК застосовуються математичні знаки та інші символи. Так, щоб розпізнати визначники, їхні

індекси позначаються спеціальними розпізнавальними знаками: круглими дужками (…), круглими дужками і нулем (0…), лапками “…”, дефісом (–), крапкою і двома нулями (.00) тощо. УДК має розгорнуту систему допоміжних таблиць, які складаються з таблиць загальних визначників, що використовуються в усіх діленнях основної таблиці, і таблиць спеціальних (аналітичних) визначників, що використовуються в межах певних розділів [23].

До загальних визначників належать визначники форми, місця, народів, часу, загальні визначники з дефісом. В україномовному виданні є також загальні визначники точки зору, але МФД вже скасувала їх, а їхня тематика передається здебільшого індексами основної таблиці. Визначники форми використовуються для відображення літературної форми і читацького призначення документа. Наприклад, (043)

Дисертації. Тези. Визначники місця відображають територіальну ознаку змісту документів, причому територію може бути подано в різних аспектах ― геологічному, фізико-географічному, країнознавчому. Наприклад, (477) Україна. Визначники часу показують час, у якому розглядається об’єкт у документі. З їхньою допомогою можна відобразити епоху, період, конкретну дату: “1961.04.12” 12 квітня 1961 року; “18” XVIII ст.; “321” Весна. Визначники мови (лінгвістичні) використовують, коли

є потреба визначити мову, якою видано документ. Найчастіше ними користуються у документознавчій роботі: =40 Французька мова; 57=40 Література з біології, видана французькою мовою. Визначники народів (етнічні) дуже схожі на лінгвістичні і використовуються у відділах гуманітарних наук: (=20) Англійці. Визначники з дефісом дають змогу показати матеріали або компоненти, з яких зроблені предмети,

вироби (-03), або окремі професії, кадри, особи (-05). Наприклад, 621–05 Машинобудівники. Спеціальні визначники в УДК поділяються на три види: визначники, що приєднуються до індексів основної таблиці за допомогою знаків дефіс (–), крапка нуль (.0) і апостроф (’). Перші мають більш загальний характер, найчастіше використовуються у відділі техніки;

другі і треті – більш обмежені у використанні. Таблиці визначників розроблені дуже детально, вони мають тисячі ділень. Завдяки цьому значно зменшується обсяг основної таблиці, збільшується точність відображення ознак документів і таким чином підвищуються оперативність і точність пошуку [58, С. 36-40]. ББК найпоширеніша сьогодні в нашій країні бібліотечна класифікація, її застосовують як універсальні бібліотеки з різним обсягом фондів, так

і багато спеціальних бібліотек [14]. Як і більшість сучасних класифікацій, ББК ― ієрархічна комбінаційна система. Головна її відмінність від інших бібліотечно-бібліографічних класифікацій у методологічній основі. Основу ББК становить класифікація наук, побудована за принципами діалектичного матеріалізму, які заклав ще Ф. Енгельс. Саме він сформулював найважливіші принципи діалектико-матеріалістичної класифікації наук

― об’єктивність і розвиток. Ці принципи втілюються в поєднанні наук у класи відповідно до форм руху матерії та розташуванні класів від наук, що вивчають більш прості й загальні форми руху матерії, до наук, що досліджують найскладніші та специфічні форми руху [60, С. 35-40]. Ф. Енгельс обґрунтував поділ усіх наук на науки про природу, суспільство і мислення, розробив послідовність природничих наук.

Подальший розвиток науки вніс зміни в загальну схему Енгельса, але сам принцип класифікації наук за формами руху матерії зберіг своє значення до нашого часу [21, С. 7]. Основний ряд ББК, побудований відповідно до положень діалектико-матеріалістичної класифікації наук, розпочинається циклом наук про природу. До цього циклу входять чотири комплекси наук: фізико-математичні, хімічні, науки про Землю, біологічні науки. Комплекси розташовані в такій послідовності: від наук,

що вивчають неживу природу, до наук про живу природу; згідно з формами руху матерії: від простих форм руху до складних. Цикл розпочинає математика, хоч вона й не вивчає якусь форму руху і не є природничою наукою. Це наука про кількісні та функціональні відношення, просторові форми, її методи використовуються в усіх галузях знання, але, оскільки найширше ними користуються в природничо-наукових дослідженнях, у техніці, математику умовно зараховано до циклу природознавства [22,

С. 40-44]. Цикл прикладних наук посідає місце між циклами природничих і суспільних наук, оскільки він поєднує науки про закони і засоби впливу людини на природу, про використання законів і сил природи на користь суспільного розвитку. Галузі прикладного знання розташовані в такій послідовності: техніка, сільське і лісове господарство, медицина.

Така послідовність зумовлена, по-перше, тим, що техніка є провідною серед галузей прикладних знань і обслуговує основну галузь матеріального виробництва ― промисловість. Крім того, порядок наук відповідає загальним принципам побудови основного ряду: спочатку розташовані науки, пов’язані з формами руху в неживій природі ― техніка, потім у живій ― сільськогосподарські та лісогосподарські науки, які мають справу з менш складними

організмами, і медичні науки, що мають справу з найскладнішим організмом ― організмом людини [13]. Цикл суспільних і гуманітарних наук побудовано відповідно до філософського вчення про базис і надбудову. Проте на першому місці в циклі стоїть історія як наука, яка вивчає життя суспільства всебічно. Потім ідуть науки, що вивчають окремі сторони життя суспільства: перше місце серед них посідають економіка

й економічні науки, які вивчають економічний базис, далі йдуть відділи, призначені для наук, що вивчають різні форми суспільної свідомості, які входять до надбудови: політичні, юридичні та ін. Відділи політики, юриспруденції, військової справи групують документи про соціальну надбудову, яка більшою мірою залежить від економічного базису. Разом з відділом економіки вони створюють соціально-економічну частину циклу. Далі розташовуються відділи, які групують документи про

ідеологічну надбудову і про ті форми громадської свідомості, що входять до цієї надбудови. У першому відділі цієї групи збираються документи, які висвітлюють загальні питання культури, наукознавства, освіти тощо. Далі йдуть відділи, присвячені художній творчості як одному з проявів духовної культури ― це літературознавство і мистецтвознавство, причому передує їм відділ мовознавства, оскільки мова ― це основа багатьох видів художньої творчості [12].

Громадська свідомість, яка виступає у формі філософських, а також релігійних і атеїстичних вчень, є ідеологією, що найбільш віддалена від економічної основи суспільства, тому відповідні відділи розташовуються в кінці циклу. Закінчує ряд галузевих відділів наука про мислення ― психологія. Останнім відділом основного ряду є відділ для документів універсального змісту. Різні варіанти таблиць ББК мають різну кількість відділів в основному ряді класифікації відповідно

до прийнятої індексації, але загальна послідовність галузей знання і наук усюди однакова (дод. Г, табл.1.1.). Відділ 1 “Марксизм-ленінізм” (у таблицях для наукових бібліотек А “Марксизм-ленінізм”) згідно з рекомендаціями Національної парламентської бібліотеки України скасовано, а матеріал, що тут відображався, розійшовся по відповідних галузевих відділах. Відділи, розділи і більш дрібні ділення основної таблиці будуються, виходячи з цілої низки ознак, які

мають різне значення і межі використання. Деякі з цих ознак є загальними для всіх або більшості відділів ББК, інші використовуються в межах окремих циклів або кількох споріднених наук, треті ― лише на рівні окремих наук і дисциплін. Найчастіше ділення здійснюється за такими ознаками: за об’єктом або предметом дослідження, методом дослідження, аспектом розгляду об’єкта, державно-територіальною, хронологічною, національною,

проблемно-тематичною, мовною ознаками, за способом дії, функціями, процесами тощо. Більшість ознак пов’язані зі змістом документів, проте в окремих випадках трапляються і формальні. Так, у відділі універсальної літератури групування документів здійснюється залежно від форми видання і форми викладу матеріалу. Зміни до ББК, запропоновані Національною парламентською бібліотекою, скасували в більшості відділів суспільних наук створення комплексів

документів за соціально-економічною ознакою, що суттєво змінило структуру цих відділів [28]. На жаль, виправлення і доповнення, зроблені Національною парламентською бібліотекою, недостатні, щоб потрібною мірою змінити структуру і наповнення ББК для задоволення потреб українських бібліотек. Останні розробки російських фахівців недоступні багатьом вітчизняним бібліотекам, а якщо й доступні, то не є офіційно прийнятими, і впровадження їх не сприяє

єдності класифікації на державному рівні. Тому видання українського варіанту класифікації є нагальною потребою нашого часу. Систему типових ділень ББК складають загальні типові ділення (ЗТД), територіальні типові ділення (ТТД), етнічні типові ділення (ЕТД), спеціальні типові ділення (СТД) і плани розміщення (ПР) [67, С. 74-82]. Загальні типові ділення можуть використовуватися в усіх діленнях класифікації, оскільки формують

комплекси видання за ознаками, які характерні для всіх або багатьох галузей знання. Вони позначаються малими буквами. ЗТД умовно поділяються на два види: тематичні і формальні. Тематичні ділення відображають типові ознаки змісту документів і призначені для більш глибокого розкриття саме змісту. Наприклад, “с Методика і техніка наукових досліджень

і спостережень”. Формальні ЗТД дають можливість групувати матеріал за ознаками форми і призначення документів. Наприклад, “я5 Журнали”, “я72 Підручники і навчальні посібники для середньої школи” [46, С. 21-25]. Територіальні типові ділення дають змогу формувати комплекси матеріалів за географічною ознакою, їх можна застосовувати в будь-якому діленні класифікації.

У таблиці наведено ділення для Земної кулі в цілому, для окремих континентів і країн. У межах континентів або великих фізико-географічних регіонів країни розташовуються в алфавітному порядку назв, що дає змогу легко включати до таблиці нові держави. Позначаються ТТД цифрами і великими буквами, взятими в дужки. Наприклад, (4УКР) Україна, (5КАЗ) Казахстан Етнічні типові ділення сучасних народів світу дають можливість

здійснювати групування документів за етнічною або національною ознакою. ЕТД включають сучасні народи, найважливіші етнічні групи і племінні ділення окремих народів, усі означені поняття розташовані в таблиці за алфавітом назв. Позначаються ЕТД знаком рівності та першими буквами назви народу в дужках, наприклад: (=Франц) Французи. Нещодавно типові ділення загального призначення поповнилися таблицями хронологічних

і мовних типових ділень, які дають змогу створювати комплекси документів за ознаками часу й мови, проте вони здебільшого використовуються в автоматизованих ІПС [47, С. 77-83]. До багатьох відділів таблиць розроблені спеціальні типові ділення, які допомагають деталізувати матеріал за ознаками, що притаманні окремим наукам і галузям практичної діяльності. Так, ознаки, характерні для документів зі спеціального тваринництва,

відображені у СТД до відповідного розділу таблиць: - 2 Біологія виду або групи сільськогосподарських тварин; - З Розведення і племінна справа; - 4 Годування й утримання. Для надання єдності структурі та індексації споріднених розділів у ББК використовуються і плани розташування. Як і СТД, вони створені до окремих розділів

і відображають ознаки, характерні для документів з відповідної тематики. Так, у відділі історії виділяються плани розміщення за ознакою хронології, у таблиці ТТД ― за територіально-адміністративними діленнями. Індекси планів розташування позначаються арабськими цифрами, приєднуються безпосередньо до індексу основної таблиці і є його невід’ємною частиною [12].

У різних варіантах таблиць ББК склад таблиць типових ділень дещо відрізняється. Так, у повному варіанті є три таблиці типових ділень сучасного світу, а ще є типові ділення для територій давнього світу. В таблицях для обласних бібліотек є дві таблиці ТТД, одна з яких використовується у відділах природничих і прикладних наук, а друга ― суспільних і гуманітарних.

У варіантах для масових і дитячих бібліотек ― по одній таблиці ТТД. У таблицях для масових і дитячих бібліотек немає також етнічних типових ділень. У цьому відображаються специфічні особливості фондів і каталогів цих бібліотек [14]. ББК має індексаційну базу, що складається з великих і малих букв російського алфавіту, арабських цифр, математичних та

інших символів. Основний ряд у таблицях для наукових бібліотек позначається великими буквами від А до Я, в інших варіантах таблиць ― цифрами. Усі наступні ступені ділення позначаються цифрами за десятковим принципом. Індексація в ББК структурна з послабленою виразністю. Деякі порушення чіткої логічної побудови індексів пояснюються намаганням скоротити

індекс, зробити його компактнішим. На всіх ступенях ділення, крім основного ряду, є значна кількість вільних індексів, свого роду резерв для введення нових понять. Індекси ЗТД позначаються малими буквами російського алфавіту, а в разі необхідності їхньої деталізації застосовують цифри. Букви і цифри, а також круглі дужки, знак рівності, дефіс використовують для позначення інших типових ділень [21, С. 7]. Державний рубрикатор (ДР) автоматизованої системи

НТІ є варіантом міжнародної системи НТІ. Він призначений для формування інформаційних масивів в органах НТІ, систематизації матеріалів у інформаційних виданнях, здійснення пошуку інформації в пошукових системах. Використовуючи рубрикатор, можна створити автоматизований банк даних документів ДАСНТІ; організувати обмін інформацією на машинних

і безмашинних носіях між органами НТІ ― як тими, що входять до державної автоматизованої системи науково-технічної інформації (ДАСНТІ), так і зовнішніми відносно неї, наприклад, міжнародний обмін; здійснювати широкий тематичний інформаційний пошук тощо. На сьогодні рубрикатор існує як у друкованій, так і в машинопрочитувальній формі. Електронний ДР НТІ забезпечує пошук за кодами рубрик, ключовими словами,

які включені до заголовків рубрик, індексами УДК [71, С. 31-37]. Рубрикатор є ієрархічною перелічувальною класифікаційною системою. Його основний ряд має 100 рубрик, що позначаються кодами (індексами) від 00 до 99. Ці рубрики поділені на чотири умовні тематичні групи: Суспільні науки (коди від 00 до 26); Природничі та точні науки (коди від 27 до 43);

Прикладні науки. Галузі економіки (44–81); Міжгалузеві та комплексні проблеми (82–99). Кожна рубрика складається з коду і словесного формулювання. Коди рубрик створюються з ланцюжків пар арабських цифр, що розділяються знаком крапка (.). 55. Машинобудування; 55.01 Загальні питання машинобудування; 55.01.09 Історія машинобудування. Персонали. Рубрикатор має три рівні

ієрархії, причому два перших збігаються з Рубрикатором МСНТІ. На основі ДР НТІ органи НТІ розробляють власні галузеві рубрикатори, в яких третій рівень ієрархії деталізується далі до бажаного ступеня. Основна таблиця рубрикатора містить також пошуково-довідковий апарат. Орієнтуватися в основній таблиці допомагає алфавітно-предметний покажчик [47, С. 77-83]. Патентні документи систематизуються за Міжнародною патентною класифікацією, розробленою

Комітетом експертів при Європейській раді і прийнятою в 1954 р. Ця класифікаційна система сприяла уніфікації різних національних систем класифікації винаходів і міжнародному співробітництву в галузі створення уніфікованого довідково-пошукового апарату до патентних фондів, обміну інформацією про винаходи [23]. Міжнародна класифікація передбачає систематизацію документів за функціональною і галузевою ознаками. У більшості описів винаходів зазначається сфера використання

винаходу, і при систематизації документ зараховують до цієї сфери. Якщо ж винахід може застосовуватися в різних галузях, документ систематизують за функціональною ознакою. Так, двигунам властива функція виробництва електроенергії, але певна категорія двигунів може використовуватися лише в певній галузі. Виходячи з цього, винаходи про двигуни, як джерело виробництва електроенергії, збираються з урахуванням загального призначення, а винаходи про двигуни для використання в конкретній

галузі систематизують за призначенням [48, С. 20]. За структурою Міжнародна патентна класифікація е ієрархічною перелічувальною системою. Уся сукупність винаходів поділяється на 8 основних розділів, що позначаються великими літерами латинського алфавіту: А Задоволення життєвих потреб людини; В Різноманітні технологічні процеси й транспорт; С Хімія і металургія; D Текстиль; папір; Е Будівництво;

F Прикладна механіка; освітлення; опалення; двигуни і робочі машини; зброя і боєприпаси; G Фізика; Н Електротехніка. Кожен розділ поділяється на класи, які позначаються індексом розділу й двома арабськими цифрами: А01 Сільське господарство; лісове господарство; тваринництво; мисливство і ловля тварин; рибництво і рибальство;

А21 Хлібопекарство; борошняні вироби [59, С. 47-49]. Таким чином, кожен розділ може містити до 99 класів. Класи, у свою чергу, поділяються на підкласи, які позначаються приголосними малими літерами латинського алфавіту і додаються до індексу класу. У класах неоднакова кількість підкласів, а деякі складаються навіть з одного підкласу. Назви розділів і класів мають умовний характер

і лише приблизно передають їхній зміст, назви ж підкласів чітко вказують на предмет і навіть якоюсь мірою розкривають зміст підкласу. Назви підкласів супроводжуються примітками, які пояснюють зміст ділення і забезпечують прийняття правильних рішень при систематизації. Кожен підклас складається з окремих рубрик, що називаються групами і підгрупами, а в сукупності це, так звані, дрібні ділення класифікації.

Групи звичайно позначаються непарними числами, а підгрупи ― парними: А21с15/04 Різальні машини, що використовуються в булочних [64, С. 5-16]. Міжнародна патентна класифікація постійно вдосконалюється, розвивається, щоб відповідати стану сучасної техніки. Кожні п’ять років до неї вносяться зміни, після чого в різних країнах публікуються чергові редакції системи. 2.2. Таблиці документних систематичних класифікацій 2.2.1.

Призначення та структура. Документні систематичні класифікації видаються у вигляді таблиць. Таблиці класифікації ― це посібник, який призначений для визначення класифікаційних індексів із метою впорядкованого розташування документів у логічній послідовності, зв’язках та співпорядкуванні у відповідності до змісту, форми, виду та інших ознак документа. Таблиці класифікації ― це матеріальне відтворення певної системи документної класифікації.

Тому, коли говорять про таблиці класифікації, завжди мають на увазі конкретне їх видання. Таблиці класифікації є практичним посібником для систематиза-тора документів, оскільки вони розкривають принципи та зміст однієї з документних систематичних класифікацій [68, С. 13-14]. Як створена та існує велика кількість класифікацій наук, так і створена велика кількість класифікацій документів.

Ці класифікації існують, як у вигляді таблиць, виданих типографським способом, так і в електронному вигляді. Залежно від обсягу галузей знання таблиці класифікації можуть поділятись на універсальні та галузеві. Універсальні таблиці класифікації ― за всіма галузями знання ― публікуються, як правило, у варіантах різного ступеня деталізації (повні, середні, скорочені) і призначення (для науко¬вих, обласних, публічних, дитячих

і шкільних бібліотек). Галузеві таб¬лиці класифікації включають повний варіант таблиць із відповідної галузі знання й скорочену вибірку з таблиць за суміжними галузями; вони роз¬робляються на основі універсальних таблиць. Від галузевих таблиць слід відрізняти видання фрагментів універсальмих таблиць за окремими га¬лузями (наприклад, у вигляді багатотомного видання) [58, С. 36-40]. Розгорнуті таблиці класифікації, як правило, найбільш повні за обсягом, включають комбіновані

(складні та складані) класифікаційні індекси, що відображають найбільш значні, з точки зору упорядників, найбільш уживані, а також спірні та складні класифікаційні поняття. Робочі таблиці класифікації відображають особливості структури та ступінь деталізації пев¬ного систематичного каталогу та (або) систематичної розстановки певного документного фонду. Всі таблиці документних класифікацій складаються з трьох головних частин:  основні таблиці

класифікації;  допоміжні таблиці класифікації;  алфавітно-предметний покажчик до перших двох частин. Основні таблиці класифікації ― складова частина таблиць класифікації, яка містить ієрархічні таблиці класифікаційних ділень за галузями знань. Індекси основних таблиць називають простими. В основних табли¬цях класифікації перелічені всі галузі знань та всі їх підроздіпи у систематичному порядку (у порядку підпорядкування та співпорядкування)

[67, 32]. Таблиці складаються з класифікаційних ділень ― елемента таблиць класифікації, який містить класифікаційний індекс, його словесне формулювання, посилально-довідковий апарат та методичні вказівки щодо ви¬користання класифікаційного ділення (дод. В, рис. 2.1.). Класифікаційне ділення основних таблиць залежно від рівня поділу у конкретних таблицях отримують відповідні назви, наприклад, підклас, розділ, підрозділ тощо.

Методичні вказівки розкривають зміст класифікаційного ділення. Словесне формулювання зазначає назву позначення індексу, а посилально-довідковий апарат ― це сукупність позначень, які фіксують зв’язки та розмежування між класифікаційними діленнями [33]. Другу частину таблиць складають допоміжні таблиці класифікації; які включають таблиці класифікаційних ділень за допоміжними ознаками. У допоміжних таблицях класифікації подані загальні сторони, ознаки тих

об’єктів, які становлять зміст основних таблиць. Це можуть бути ознаки, пов'язані з видом документа (газета, аудіокасета, мікрофіша); цільовим призначенням документа (довідник, підручник, звіт); ознаками, які характеризують зміст документа (історія певної галузі науки чи техніки, філо¬софія та методологія науки). Ці ознаки можуть бути характерними для всіх чи біпьшості галузей знання. У такому випадку вони оформляються у вигляді допоміжних таблиць, які носять назву загальних.

У тексті таб¬лиць класифікації вони можуть розміщуватись або на початку таблиць (наприклад, в УДК), або за основними таблицями (наприкпад, у ББК) [28]. Однак можуть бути ознаки, що є характерними лише для певної галузі знань. Наприклад, для техніки характерні ремонт, експлуатація, а для літератури ― жанр. Ознаки, які властиві одній галузі знання (чи підрозділу галузі), формуються у вигляді допоміжних таблиць,

які називають спеціальними. Ці спеціальні допоміжні таблиці класифікації знаходяться безпо¬середньо попереду тих підрозділів, де вони застосовуються [20, С. 1-4]. У конкретних таблицях класифікації допоміжні таблицi носять різні назви, наприклад, в УДК ― це таблиці визначників, у УДK ― таблиці типових ділень. Типові ділення ББК включають загальні типові ділення та спеціальні типові ділення.

Система визначників в УДК включає загальні визначники (часу, мови, місця, народів, точки зору та ін.) та спеціальні визначники, що застосовуются тільки у певних відділах УДК (аналітичні та синтетичні визначники). Застосування допоміжних таблиць класифі¬кації скорочує обсяг таблиць, дає можливість комбінувати індекси [22, С. 40-44]. Третьою складовою частиною таблиць є алфавітно-предметний покажчик (AПП).

Він містить алфавітний перелік усіх тих понять, що застосовуються у тексті основних та допоміжних таблиць. Біля кожного пред¬метного поняття зазначається його індекс [12]. Наприклад: Етнографія 63.5 Оперний театр 85.335.41 Головне призначення AПП ― слугувати засобом полегшення та прискорення пошуку необхідного ділення (рубрики) основиих чи допоміжних таблиць. Адже далеко не завжди можна легко знайти класифікаційне ділення.

Наприклад, таке поняття як “філателія” (колекціонування пошто¬вих марок). За таблицями ББК воно знаходится у відділі “76.19 Колек¬ціонування творів друку”, який є діленням більш загального відділу “76.1 Книжкова справа. Книгознавство”. АПП дає можливість швидко здійснити пошук необхідного класифікаційного ділення. До складу алфавітно-предметного покажчика входить два види предметних рубрик: прості й гніздові.

Проста рубрика включає назву предмета та його індекс [23], наприклад: Матеріальна форма книги 76.10 Медичне обладнання - виробництво 34.7 Гніздова рубрика утворюється у тих випадках, коли той самий пред-мет є об’єктом вивчення кількох дисциплін і вміщений у таблиці у кількох місцях залежно від аспекту розгляду [77], наприклад: Мед 36.847 штучний 36.85 медичне застосування 53.51 2.2.2.

Індексація у таблицях класифікації. За кожною рубрикою основних таблиць та допоміжних таблиць класифікації закріплюється індивідуальний індекс. Індексація у таблицях класи¬фікації здійснюється у вигляді класифікаційних індексів. Класифікаційний індекс ― це умовне (буквене, цифрове або змішане) позначення розділу класифікації, до якого відносять документ (або його складову частину) у відповідності до його змісту [68, С. 13-14]. Для будови індексів використовуються букви українського, латинського алфавіту, арабські,

римські цифри, а також знаки пунктуації (крап¬ка, тире), математичні символи (+, 0). Система та сукупність позначень, що прийняті у класифікації, носить назву індексації: індексація виконує у таблицях класифікації ряд функцій [9]:  закріппює логічну структуру класифікації;  є засобом зв’язку між класифікаційними діленнями допоміжних таблиць та алфавітно-предметним покажчиком;  служить засобом запису результатів класифікації на

книгах та інших документах. За видами індексація буває цифровою, буквеною та змішаною (бук¬ви та цифри), а за структурою може бути логічною (ступінчастою) та нумераційною (порядковою). Суть нумераційної індексації полягає у тому, що всі відділи таблиць нумеруються підряд. Логічна індексація відобра¬жає логічну структуру таблиці. Вона показує підпорядкування та співпорядкування відділів, де кожен наступний

індекс утворюється шляхом при¬єднання знаку до попереднього [23], наприклад: 2 Природничі науки 22 Фізико-математичні науки 22.1 Математика 22.13 Теорія чисел 22.130 Арифметика До індексації висувається ряд вимог, головними з яких є [31]:  послідовність відділів повинна позначатись в

індексах, наприклад: • 22 33 А АБ • 24 33 В AB • 26 33 С АГ  індексація повинна бути максимально короткою;  індекси повинні легко запам’ятовуватись;  індексація повинна надавати можливість включати нові поняття до будь-якого місця класифікації, не порушуючи загальної структури класифі¬кації. B усіх сучасних класифікаціях використовуєтся логічна система

індексації. Допускаються відхилення від логічної індексації для включення нових понять, галузей тощо. Отже, однією із найбільш суттевих ознак документних класифікаційних систем є засіб їх будови, який визначає їх структуру. За структурою будови існує два типи документних класифікацій ― ієрархічні та аналітико¬синтетичні класифікації. В основу будови

ієрархічної класифікації покладена логічна операція поділу обсягу поняття. Аналітико-синтетичиі (фасетні) документні класифікаціі ― це системи з розвиненою складною структурою, які призна¬чені для багатоаспектного пошуку інформації. Фасетні класифікації відрізняються від ієрархічних тим, що на одному й томy ж масиві доку¬ментів можна побудувати декілька тематичних

ієрархій. Залежно від прийнятої основи поділу розрізняють кілька основних видів класифікації документів: формальна класифікація (створюються групи документів, які об'єднані формальними ознака¬ми, тобто ознаками, які не стосуються змісту документа), предметна класифікація (створюються групи документів, які об'єднані за змістом предметним словом або словосполученням ― предметною рубрикою) та систематична класифікація (вся сукупність людських знань, яка знайшла відображення у документах, поділяється на відділи (класи)

у відповідності з основними галузями знання). Таблиці класифікації ― це матеріальне відтворення певної системи документної класифікації. Таблиці класифікації є практичним посібником для систематиза¬тора документів, оскільки вони розкривають принципи та зміст однієї з документних систематичних класифікацій. Залежно від обсягу галузей знання таблиці класифікації поділяють на універсальні та галузеві. Всі таблиці документних класифікацій складаються з трьох головних

частин:  основні таблиці класифікації;  допоміжні таблиці класифікації;  алфавітно-предметний покажчик до перших двох частин. Індексація у таблицях класи¬фікації здійснюється у вигляді класифікаційних індексів ― тобто умовного (буквеного, цифрового або змішаного) позначення розділу класифікації, до якого відносять документ (або його складову частину) у відповідності до його змісту.

За видами індексація буває цифровою, буквеною та змішаною, а за структурою ― логічною (ступінчастою) та нумераційною (порядковою). AПП є обов'язковою складовою частиною класифікації і разом з основними та допоміжними таблицями утворює єдине ціле ― таблиці документної систематичної класифікації. РОЗДІЛ ІІІ. СУЧАСНИЙ СТАН ЗАСТОСУВАННЯ КЛАСИФІКАЦІЙНИХ

СИСТЕМ Ключові слова: класифікація, індексація, систематизація, каталогізація, інформаційно-пошукова мова, наукова інформація, науково-інформаційна діяльність, конгломерат, довідково-інформаційні фонди. У даному розділі проведено аналіз залучення класифікаційних систем інших держав до каталогізаційних та систематизаційних процесів в

Україні. Розглянуто стан адаптації та використання документних класифікацій в Україні на сьогодні. Визначено проблеми та перспективи розвитку документних класифікацій в Україні. 3.1. Проблеми класифікації документів Інформація в перекладі означає відомості, дані. Поняття “інформація”, яке застосовується в соціально-гуманітарних науках, може бути визначено, як певного виду відомості, що визначають міру наших знань про ті чи

інші події, явища, факти і взаємозв’язки. За А.Д. Урсулу, інформація це ― відображена різноманітність, тобто тільки те, що відображаючий об'єкт визначає про відображений об’єкт [32]. Звідси інформація ― це особлива форма зв’язку між елементами в системі, що нас цікавить. Саме цей зв’язок дає можливість будь-яку систему назвати “інформацією”. Виникнення та розвиток кібернетики істотно розширило поняття терміну “інформація”.

Всі процеси регулюють і керують поведінкою як простих, так і складних, у тому числі ― самоорганізуючих систем, і їх кібернетика розглядає, як тривалий процес сприйняття, передачі і переробки інформації. У цьому сенсі інформація визначається багатогранністю і розглядається в різних аспектах математичної теорії

інформації, поєднуючи змістовну сторону інформації та розглядаючи тільки кількісну сторону інформації, пропускну спроможність каналів її передачі, об’єм та зберігання інформації в запам’ятовуючих пристроях, а також питання забезпечення достовірності збереження і передачі інформації [41]. Документалістика концентрує свою увагу в основному на розробці проблеми оптимізації документальних систем з точки зору документування діяльності та пошуку

інформації із застосуванням засобів кібернетики. Одне із завдань документалістики ― широкий розвиток багатоканальних систем, як таблиць з безліччю ходів і відповідно, розвитку матричних форм документів (перфокарти, магнітні картки та стрічки), розрахованих на такі системи. До “інформаційної науки” Д.Л. Томсон відносить дослідження властивостей, та “поведінки” інформації: сили, які керують потоком інформації: засоби обробки з метою забезпечення

її оптимальної допустимості і використання [33]. За визначенням, інформатика ― це наукова дисципліна, яка вивчає структуру і властивості наукової інформації, а також закономірності науково-інформаційної діяльності, її теорію, історію, методику та організацію. Метою інформатики є розробка оптимальних способів

і засобів при здійсненні запису, збору, аналітико-синтетичної переробки, зберігання, пошуку та поширення наукової інформації [55]. В інформатиці, як науковій дисципліні, стикаємося з такими поняттями, як наукова інформація та науково-інформаційна діяльність. Існує ряд питань, пов’язаних із проблемою класифікації документної інформації. Перше з них ― питання про організацію сучасних документних систем в нашій країні. Об’єктами вивчення були системи класифікації з різних видів документації

― книг, патентів, діловодних та архівних документів, письмових історичних джерел. На практиці немає таких “чистих” комплексів вузького плану, а навпаки ― в сучасних умовах для всіх документних систем характерна наявність загальних різновидів документів ― таких, як положення, статути, плани, звіти, технічні умови, нормативна документація, протоколи, рішення, описи винаходів, відкриттів, креслення, рукописи наукових праць, монографії

і т.п. [44]. Всі матеріали у складі бібліотек, довідково-інформаційних фондів, фондів патентної документації, стандартів, у діловодстві і архівах зберігаються не тільки у вигляді традиційних оригіналів документів на паперовій основі, але і в інших видах ― кінофільмів, записів на стрічках автоматичних приладів, на магнітних стрічках і т.д. В усіх документних системах носії інформації можуть

існувати теж у вигляді мікрофільмів та фотокопій. Ці документи, подібно до технічної документації, зберігаються відокремлено. Характерною ознакою документних систем є і те, що їх організація в мініатюрі копіюється в масштабі конкретної установи, організації, підприємства, абсолютна більшість яких має наступні інформаційні фонди: загальний архів, патентне бюро, бюро нормалізації і стандартизації, технічний архів [42, С. 16-25]. Тому, говорячи про розробку

єдиної документної класифікації різних видів джерел інформації, потрібно визнати закономірним розгляд всієї наявної в країні документації, як єдиного інформаційного фонду. Державний інформаційний фонд міг би бути визначений, як сукупність належних державі джерел інформації, незалежно від техніки і способу їх відтворення та місця зберігання ― книг, журналів, газет, стандартів, патентної документації,

кіно фото- та фонодокументів, технічних, картографічних, ізографічних та інших матеріалів. В інформаційному фонді забезпечується комплектування, облік і охорона, наукова обробка та всебічне використання інформації [63]. Матеріали інформаційного фонду утворюють ряд документних систем, які складають спеціальні державні фонди країни: бібліотечний, довідково-інформаційний, стандартів, патентних документів, архівних

і діловодних документів, Геологічний фонд, Метеорологічний, Морський гідрографічний фонди і т.д. Ці фонди знаходяться у веденні певних державних органів, відомств та установ. Найбільш великий за обсягом і широтою використання матеріалів ― це бібліотечний фонд, розосереджений в масових, наукових та науково-технічних бібліотеках, бібліотечно-бібліографічних та книготорговельних установах [65, С. 47-53]. Наступна категорія фондів ― це довідково-

інформаційні фонди органів наукової і науково-технічної інформації ― всесоюзних, центральних, галузевих, республіканських; інформаційні фонди організацій, підприємств, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. В інформаційній діяльності всесоюзні і центральні інформаційні фонди визначені як генеральний довідково-

інформаційний фонд країни з точних та природничих наук. Довідково-інформаційні фонди центральних галузевих інформаційних органів разом з довідково-інформаційними фондами науково-дослідних інститутів, проектно-конструкторських організацій і підприємств галузі становлять галузеві довідково-інформаційні фонди країни [17]. Фонди науково-технічних бібліотек

і довідково-інформаційні фонди мають багато спільного як у складі матеріалів, так і в способах комплектування літератури. Але на відміну від книжкових фондів науково-технічних бібліотек, довідково-інформаційні фонди більш спеціалізовані за складом літератури і поряд з друкованими виданнями вони комплектують неопубліковані документи ― рукописи наукових праць (монографії, дисертації), наукові доповіді та огляди, технічну документацію [24].

Технічні документальні матеріали представлені в довідково-інформаційних фондах оригіналами розрахунково-технічних матеріалів, графічними матеріалами (схеми, креслення, графіки), технічними звітами і т.д. [19]. У складі інформаційного фонду можна було б намітити дві близькі за характером матеріалів і способом комплектування групи фондів. Перша ― фонди науково-технічних бібліотек

і довідково-інформаційні фонди органів науково-технічної інформації, друга ― фонди патентних документів, стандартів та архівних документів. Цінність документації, зосередженої в цих фондах, визначається не тільки її змістом і значущістю для науки, але й унікальністю та юридичним значенням [17]. Для документів фонду патентів, стандартів, архівних фондів характерна та обставина, що згорнута

інформація (реферативні журнали, довідники) не може бути використана замість самого документа, як це допускається у першій групі фондів. Тут згорнута інформація може служити тільки сигнальною (випереджаючою) інформацією, після ознайомлення з якою фахівець обов’язково звертається до оригіналу, на основі якого і проводяться всі дослідження і використання [25, С. 3-14]. Таким чином, єдність схеми класифікації документної

інформації має базуватися на теоретичній та практичній єдності ряду документних систем, що об’єднуються єдиним інформаційним фондом. Це прискорить вирішення проблеми єдиної класифікації творів друку і документальних матеріалів. Документні класифікації, ґрунтуючись на класифікації наук, створюються як штучні

інформаційно-пошукові мови, в яких виражається зміст документів ― запитів і відповідей при пошуках інформації ― і є важливою складовою частиною інформаційно-пошукових систем [43, С. 126]. Пошук в нових системах розглядається, як зіставлення термінів запиту з термінами документа, що виконується механічними та автоматичними пристроями. У механізованих ІПС найбільш перспективними слід визнати застосування класифікаційних систем у поєднанні

з дискрипторними мовами складання галузевих та багатогалузевих тезаурусів, над чим працюють і російські фахівці. Хоча координатне індексування є практично важко здійсненним без участі людини, методи математичної лінгвістики дають можливість застосовувати автоматичне індексування при складанні тезаурусів. У вирішенні проблеми інформаційного пошуку все більшого значення набувають семантико-лінгвістичні дослідження,

як найважливіша умова побудови досить ефективних інформаційно-пошукових мов [73]. З усіх учасників інформаційної діяльності найнижчий рівень механізації пошуків інформації ― в архівах. Тут механізація і автоматизація інформаційних пошуків доцільна за критерієм найбільш інтенсивно використовуваних фондів. При невеликому обсязі

інформаційної та довідкової роботи правильніше вирішувати питання пошуку відомостей шляхом застосування “малої” механізації, а в деяких випадках ― і шляхом складання традиційних архівних довідників. В той же час і впровадження механізації та автоматизації жодною мірою не знижує значення архівних описів, каталогів, путівників тощо, так само як і публікації документальних матеріалів, які

є не тільки засобом обліку та охорони документації, а й засобом широкого спілкування архівів, як наукових установ з громадськістю, вченими, установами та організаціями [19]. У широкому сенсі слова кожна документна класифікація, зокрема інформаційно-пошукова, у своїй області може розглядатися, як початковий етап стандартизації, оскільки вона сприяє створенню єдиної системи організації інформації у певній галузі.

На такому початковому рівні стандартизації знаходиться “Система єдиної класифікації” [47, С. 77-83]. У той же час, стандарт на класифікаційну систему необхідно розглядати, як досить жорстку систему, яка передбачає єдину класифікацію в межах одного або декількох типів документації та одноманітне виконання складних рішень в межах одного класу для конкретної галузі знань або діяльності [27, С. 391-394]. Для того щоб стандартизація на класифікаційні системи стала практично здійсненною,

необхідний високий рівень наукового та технічного розвитку. З іншого боку, не кожна система може бути прийнята, як стандарт. Класичним прикладом стандартизованої системи є УДК, яка на високому науковому рівні дає групування відомостей як за широким спектром проблем, так і по вузьких конкретних питаннях на всіх мовах і у всіх країнах, де вона прийнята, у вигляді однорідних цифрових

індексів. Жодна з відомих міжнародних систем не виконує завдань стандартизації на рівні УДК [77]. Питання про стандарт на класифікаційні системи може розглядатися в декількох аспектах. Перший з них ― можливість застосування стандартизації з метою зближення декількох автономних систем. Другий аспект ― стандартизація на класифікаційну систему, як інструкція фахівцям для розробки або використання класифікацій різних типів.

Нарешті, третій ― стандартизація класифікаційних систем при механізації та автоматизації інформаційних пошуків. Єдина класифікація, будучи узагальнюючої системою і методичною основою побудови автономних систем не тільки буде зближувати різні документні класифікації, але і вносити в них елементи стандартизації, виконуючи, таким чином, роль стандартизованої системи, що має бути враховано вже при її розробці. Функцію

інструкції або консультації фахівцям для розробки та використання класифікацій різних типів виконує ряд систем [67, С. 74-82]. Централізована класифікація пропонує класифіковані документації по єдиній системі, що здійснюється у великих методичних центрах з позначенням на документах відповідних індексів. Така класифікація дає можливість однакової побудови каталогів і механізованих ІПС, спрощує і полегшує пошук відомостей.

З усіх видів документації в нашій країні централізована класифікація застосовується, головним чином, при виданні творів друку для масових бібліотек з “таблиць бібліотечної класифікації” та при виданні технічної та природничо-наукової літератури за таблицями УДК. Єдина класифікація творів друку і документальних матеріалів, яка буде охоплювати великі потоки інформації, повинна бути зручною для машинного пошуку

і забезпечувати швидкодію системи [23]. Наукова класифікація не може ігнорувати багатосторонність явища, а стосовно документа ― багатосторонність інформації, що міститься в ньому. Всебічне дослідження документів у різних аспектах дозволяє судити про повноту і достовірність фактів та подій, викладених у них. У різних типах класифікації документної інформації, при фіксації груп, класів

і виявлених у них зв’язків, так само як і при класифікації наук, використовують дедуктивні та індуктивні прийоми угруповання відомостей: дослідження йде від пізнання загальних сторін предмета, явища до частин (дедукція) або від окремих до загальних його сторін (індукція). На цих методах ґрунтується наукова класифікація. Наукова класифікація, базуючись на поєднанні методів аналізу та синтезу, дозволяє розглядати всі явища, факти, події у взаємозв’язку, взаємообумовленості

і взаємозалежності. При цьому особливу значимість здобуває правильність застосування зазначених методів у вивченні об'єктів. Вибір методів повинен обумовлюватися самим характером досліджуваних об’єктів. Методи індукції і дедукції дозволяють розробити не тільки схеми класифікації документів, а й принципи побудови науково-довідкового апарату в цілому, покликаного врахувати документальні матеріали, розкрити їх зміст і навести відомості, укладені в них, в певну систему.

При класифікації інформації необхідне глибоке історичне дослідження предметів і об’єктів в динаміці, що дозволить визначити тенденції цього розвитку, передбачити теоретично можливі варіанти угрупування даних і дасть змогу обґрунтувати вибір найбільш правильного варіанту [51, С. 33-38]. Класифікація наук відображає і розглядає розвиток і взаємозв’язок наук, що вивчають форми руху матерії, послідовність

і взаємозв’язок самих форм руху. Становлення наукових знань, пов’язане зі зміною і субординацією окремих наук, диференціацією та інтеграцією і виникненням нових наук, супроводжується зміною та ускладненням класифікації. Системи класифікації, які з’явилися історично, фіксують загальну картину становлення людської інформації, вивчення якої має велике значення для розвитку теорії взагалі

і розвитку теорії документних класифікацій зокрема [50, С. 18-21]. Інформація що міститься в документальних джерелах, за своєю значущістю може бути короткостроковою, тривалого зберігання чи постійною. Відповідно і документальні матеріали підрозділяються в залежності від цінності інформації, що міститься в них ― тимчасових термінів зберігання, тривалих, постійних. Інформація може набувати наукового, практичного та

історичного значення відразу ж після її створення або за якийсь час після (найчастіше це буває з науковими ідеями). Інформація, документ, що має неминуще наукове значення, стає історичним джерелом постійної цінності. 3.2. Проблеми використання документних класифікаційних систем в Україні У наш час актуальною є проблема пристосування різноманітних документних класифікацій, що використовуються в Україні, до потреб установ нашої країни. Відповідні методичні центри налагоджують зв’язки з міжнародними

організаціями, здійснюють видання національних варіантів систем класифікацій, намагаються організувати методичну допомогу низовим установам щодо їх впровадження. Певні кроки в цьому напрямі зробила Книжкова палата України, Національна парламентська бібліотека України, Національна бібліотека України ім. Вернадського та

інші установи [47, С. 77-83]. На сьогоднішній день ― бібліотека це широкий інформаційний простір, який повинен відповідати вимогам користувача. Необхідність оптимізації книгорозповсюдження, зумовила створення різних класифікацій. Але в наш час постає декілька проблем використання цих класифікаційних систем :  проблема у розробці найефективнішої класифікації документів, яка б дала змогу систематизувати документи так,

щоб користувач швидко і легко міг знайти потрібну йому інформацію;  поділ усієї сукупності людських знань тільки на десять класів, так як послідовність цих класів не відповідає сучасному рівню розвитку знань;  недоліки у самій структурі таблиць класифікації, які не зовсім відповідають сучасному розвитку науки;  труднощі при пошуку необхідних документів;  гальмування процесу

інтеграції бібліотечних засад та ін. [37, С. 10]. Вилучення цих недоліків допоможе розширити сферу вживання систем класифікацій в процесах каталогізації, сприятиме розвитку міжнародної кооперації, підтримці багатомовного використання досягнень комп’ютеризації в бібліотечно-бібліографічних процесах, у становленні бібліотекознавчих засад, інформаційної та технологічної організації каталогізаційної роботи бібліотек як електронних, так і звичайних книгосховищ, а також у потребі систематизації характеристик найпоширеніших універсальних

класифікаційних систем із визначенням їх переваг та недоліків під час побудови каталогів електронних бібліотек (ЕБ). І тому, до шляхів вирішення цих проблем можна віднести те, що система класифікації документів має бути універсальною, тобто включати всі галузі знання, оскільки призначена для бібліотек одного відомства. Таблиці класифікації, які широко використовуються в бібліотеках та інших закладах, потребують ретельного перегляду, вивчення та удосконалення.

Адже з кожним роком кількість документів стрімко збільшується, виникають нові науки та сфери діяльності, які не знаходять свого повного відображення у структурі теперішніх таблиць. Варто створити державний орган, який зміг би розробити таку систему класифікації, яка б забезпечила найточніше і найглибше відображення змісту документів у таблиці класифікації. Певні кроки до досягнення цієї мети зробив Міжнародний

Бібліографічний інститут. Перша класифікація міжнародного типу, що була перекладена українською мовою і вийшла друком ще 1919 року ― це Міжнародна децимальна бібліографічна класифікація. Але перспективами подальшого розвитку систем доступу до інформаційних ресурсів передбачають створення цифрових файлів класифікаційних даних [46, С. 21-25]. Документні класифікаційні системи відіграють важливу роль в організації

інформаційного середовища як в межах однієї країни, так і в світовому масштабі. Вони є механізмом систематизації документів, організації систематичних каталогів і картотек, тематичного пошуку інформації в бібліографічних базах, електронних масивах, бібліотечних каталогах [18, С. 8-9]. В Україні широко використовуються дві класифікаційні системи, це ― Бібліотечно-бібліографічна класифікація і Універсальна десяткова класифікація.

Але в той час, як УДК вже має україномовну версію, українського перекладу ББК ще не має [46, С. 21-25]. Каталогізаторам та систематизаторам України слід вирішити низку питань, щодо актуальності і “працездатності” систем класифікацій документів. В нашій країні, через відсутність власної класифікаційної системи, постала дилема обрання для роботи

вітчизняних бібліотек УДК або ББК. Виникає закономірне питання, чому ж обов’язково потрібно вибирати одну з двох класифікаційних систем? Чому не можна створити умови для нормального співіснування УДК і ББК в Україні? ББК ― це інформаційно-кумулятивна система, відповідно індексованих понять та значень, базована на класифікації наук, вона представлена розгалуженою системою таблиць різноманітної деталізації. ББК, поряд з УДК та

іншими універсальними документними класифікаційними системами, широко застосовується у бібліотечно-інформаційній діяльності України [66, С. 51-80]. ББК використовується найбільше в мережі бібліотек системи Міністерства культури і мистецтв України, яка включає 6 бібліотек державного рівня, 78 обласних і центральних міських бібліотек і понад 20 тисяч районних (міських) і сільських бібліотек. Усі бібліотеки користуються таблицями

ББК: публічні бібліотеки ― з 1980р обласні універсальні наукові ― 1986р. [18, С. 8-9]. Використовують ББК також бібліотеки вищих навчальних закладів, шкільні, бібліотеки середніх спеціальних навчальних закладів, профспілкові бібліотеки, академічні, медичні та сільськогосподарські бібліотеки (розділи суспільних наук). Проявом занепокоєності систематизаційної долі інформаційних масивів в Україні, стали, спочатку три круглі столи, що проводились:

1) в ЦНБ ім. Вернадського; 2) в Інституті природничо-технічного профілю; 3) в Інституті суспільно-гуманітарного профілю. Після проведення круглих столів, відбулося “Розширене засідання інформаційно-бібліотечної ради НАН України”, на якому розглядалися питання перегляду класифікації наук, удосконалення ББК, організації централізованої каталогізації друкованої продукції в Україні. В результаті даного засідання, було прийнято багатоаспектне рішення, в якому говорилось про

схвалення ініціативи ЦНБ ім. В.І. Вернадського АН України [44, С. 21-27]. Колектив НБУВ розпочав роботу над створенням “Рубрикатора НБУВ”, фундаментальною основою, для якого стали “Робочі таблиці класифікації НБУВ” [48]. Дані таблиці, в свою чергу, були укладені на основі повного варіанта таблиць ББК для наукових бібліотек. У 1997 році Книжковою палатою

України було розроблено проект “Класифікаційна система України”, що передбачав створення таблиць УДК українською мовою та їх видання, як у традиційному друкованому вигляді, так і в електронній формі [49, С. 19-22]. Спочатку колектив Книжкової палати зіткнувся з проблемою підбору перекладачів, що були б компетентні у різних галузях.

Бездоганне знання англійської й української мов, спокушеність подібними перекладами, пристойне орієнтування в сучасній сталій науковій українській термінології, стали критеріями відбору. Нелегкими були у вирішенні і питання лінгвістичного характеру. За відсутності єдиної мовної політики в Україні, бібліографам Книжкової палати, було доволі не просто приймати те чи

інше рішення, враховуючи той факт, що не рідко відповіді на одне й теж консультативне питання, що ставилися до лінгвістичних титанів України, були радикально протилежними. Підготовка алфавітно-предметного покажчика, теж мала не просту історію, з огляду на її протікання. Як і в підготовці таблиць безпосередньо, виникали питання і лінгвістичного, і суто технологічного характеру [52,

С. 10-16]. Еталонне видання “Універсальної десяткової класифікації”, українською мовою, було надруковано у двох книгах. Згодом, у 2003, 2004, 2005 та 2006 роках, вийшли друком чотири випуски відповідно, “Універсальної десяткової класифікації. Зміни та доповнення”. В 2005 р. Було видано додатковий тираж УДК. Сьогодні робота над створенням змін та доповнень до УДК ведеться, відповідно до договору з Консорціумом

УДК і професійної необхідності в даних таблицях [58, С. 36-40]. Отже, очевидним є те, що робота з розробки та вдосконалення класифікаційних систем, (не в принциповому, а в методологічному аспекті цього питання) в Україні, проводиться і надалі. Зусиллями спеціалістів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, започатковано

і виконується видання серії багатотомника “Рубрикатора НБУВ”, а колективом Книжкової палати України ім. І. Федорова, щорічно проводиться робота над вдосконаленням основного масиву Еталонного видання Універсальної десяткової класифікації [52, С. 10-16]. Таким чином, в інформаційно-пошуковому полі, поряд з

іншими класифікаційними системами, існують, вже втіленні у життя і втілювані і надалі, тенденції розвитку, як Бібліотечно-бібліографічної класифікації, так і Універсальної десяткової класифікації ― двох найбільших, за своєю історією та географією предметного використання в Україні, бібліотечних класифікаційних систем. Отже, підсумовуючи проблеми створення єдиної документної класифікації різних видів джерел

інформації, потрібно визнати закономірним розгляд всієї наявної в країні документації, як єдиного інформаційного фонду. Державний інформаційний фонд визначений, як сукупність належних державі джерел інформації, незалежно від техніки і способу їх відтворення та місця зберігання. Єдність схеми класифікації документної інформації має базуватися на теоретичній та практичній

єдності ряду документних систем, що об'єднуються єдиним інформаційним фондом. Це прискорить вирішення проблеми єдиної класифікації творів друку і документальних матеріалів. Стандарт на класифікаційну систему необхідно розглядати як досить жорстоку систему, яка передбачає єдину класифікацію в межах одного або декількох типів документації та одноманітне виконання складних

рішень в межах одного класу для конкретної галузі знань або діяльності. Для того щоб стандартизація на класифікаційні системи стала практично здійсненною, необхідний високий рівень наукового та технічного розвитку. Питання про стандарт на класифікаційні системи розглянуте в декількох аспектах. Перший ― можливість застосування стандартизації з метою зближення декількох автономних систем, другий ― стандартизація на класифікаційну систему, як

інструкція фахівцям для розробки або використання класифікацій різних типів, третій ― стандартизація класифікаційних систем при механізації та автоматизації інформаційних пошуків. В наш час постає декілька проблем використання класифікаційних систем :  проблема у розробці найефективнішої класифікації документів, яка б дала змогу систематизувати документи так, щоб користувач швидко і легко міг знайти потрібну йому

інформацію;  поділ усієї сукупності людських знань тільки на десять класів, так як послідовність цих класів не відповідає сучасному рівню розвитку знань;  недоліки у самій структурі таблиць класифікації, які не зовсім відповідають сучасному розвитку науки;  труднощі при пошуку необхідних документів;  гальмування процесу інтеграції бібліотечних засад та ін. Каталогізаторам та систематизаторам

України слід вирішити низку питань, щодо актуальності і «працездатності» систем класифікацій документів. В нашій країні, через відсутність власної класифікаційної системи, постала дилема обрання для роботи вітчизняних бібліотек УДК або ББК. Виникає закономірне питання, чому ж обов’язково потрібно вибирати одну з двох класифікаційних систем? Чому не можна створити умови для нормального співіснування

УДК і ББК в Україні? Варто створити державний орган, який зміг би розробити таку систему класифікації, яка б забезпечила найточніше і найглибше відображення змісту документів у таблиці класифікації. РОЗДІЛ ІV. ЗАСТОСУВАННЯ ДОКУМЕНТНИХ КЛАСИФІКАЦІЙНИХ СИСТЕМ У КОНТЕКСТІ ОХОРОНИ ПРАЦІ Ключові слова: охорона праці, обов’язкове державне соціальне страхування, охорона здоров’я працівників на вироб¬ництві, роботодавець, працівник, техногенне середовище.

Не зважаючи на те, що впровадження передових технологій, сучасних методів дослідження та зберігання документів ще, на жаль, знаходиться на низькому рівні у сфері документознавства (зокрема, в архівних установах), питання та проблеми охорони праці в першу чергу мають турбувати всіх працівників установ, так чи інакше пов’язаних зі зберіганням, дослідженням чи розповсюдженням документів. У цьому – четвертому, розділі розглянуто комплекс правових, соціально-економічних, організаційно-технічних,

санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності. 4.1. Визначення понять та термінів Терміном “охорона праці” у вузькому розумінні завжди визначалося створення для працівників здорових та безпеч¬них умов. Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. в ст.

1 так визначає охорону праці: “Охорона праці ― це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності” [2]. Дія цього Закону поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих. Законодавство про охорону праці складається з цього

Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством

України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору [2]. Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням. Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:  пріоритету життя

і здоров’я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;  підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;  комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням

інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;  соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;  встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;  адаптації трудових процесів до можливостей

працівника з урахуванням його здоров’я та психологічного стану;  використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;  інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;  забезпечення координації

діяльності органів державної влади, установ, організацій, об’єднань громадян, що розв’язують проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;  використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов

і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва [2]. Виходячи зі змісту Закону та інших нормативно-правових актів, більш доцільно замість терміна “охорона праці” у вузькому розумінні вживати термін “охорона здоров'я працівників на вироб¬ництві”, оскільки фактично метою таких заходів є саме охо¬рона здоров’я працівника, збереження його працездатності на виробництві під час виконання трудових обов’язків.

Роботодавець ― власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, і фізична особа, яка використовує найману працю. Працівник ― особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов’язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом). Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та

інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов’язаний негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця.

Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового експерта з охорони праці. Умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та

іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства

і колективного договору. Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров’я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи. Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Метою управління охороною праці є забезпечення безпеки, збереження здоров’я та працездатності людини під час трудової діяльності. Мета управління може бути досягнута шляхом виконання певних функцій управління. Функція управління ― це комплекс взаємозв’язаних видів діяльності, що здійснюються суб’єктом управління при цілеспрямованому впливі на об’єкт управління. Управління охороною праці забезпечує виконання таких функцій:  організацію й координацію

робіт з охорони праці;  контроль стану охорони праці;  облік, аналіз та оцінку показників стану умов і безпеки праці;  планування та фінансування робіт з охорони праці;  стимулювання забезпечення високого рівня охорони праці. Управління охороною праці має включати виконання таких основних завдань:  навчання працівників безпеці праці та пропаганду питань охорони праці;  забезпечення безпеки виробничого обладнання;

 забезпечення безпеки виробничих процесів;  забезпечення безпеки будівель і споруд;  нормалізацію санітарно-гігієнічних умов праці;  забезпечення працівників засобами індивідуального захисту;  забезпечення оптимальних режимів праці та відпочинку працівників;  організацію лікувально-профілактичного обслуговування працівників;  санітарно-побутове обслуговування працівників;  професійний відбір працівників за певними

спеціальностями. Під час виконання зазначених завдань власник (уповноважений ним орган) має керуватися ст. 153, 160, 161, 163 – 168 Кодексу законів про працю України, Законом України «Про охорону праці», а також нормативними актами з перелічених питань, розробленими й затвердженими відповідними органами та зареєстрованими в установленому порядку в Державному реєстрі міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці.

4.2. Організація охорони праці Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин забезпечується наданням їм рівних з чо¬ловіками можливостей у професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров’я жінок; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати

працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав.

Забороняється застосування праці жінок на важких ро¬ботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умова¬ми праці. Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 1993 p. № 256 (Зако-нодавство

України про охорону праці: збірник норматив¬них актів. ― К 1995. ― Т. 3. ― С. 32). Забороняється також застосування жіночої праці на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуго¬вуванню). Забороняється залучення жінок до підіймання і пере¬міщення важких речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщен¬ня важких речей жінками затверджено наказом

Міністер¬ства охорони здоров’я України від 10 грудня 1993 p. №241 (Законодавство України про охорону праці: збірник нор¬мативних актів. — К 1995. — Т. 3. — С. 61). Граничними нормами підіймання і переміщення вантажів вважаються при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на годину) — 10кг, а якщо робота пов’язана з постійним підійманням

і переміщен¬ням вантажів протягом робочої зміни — 7кг. Сумарна вага вантажу, який переміщується протягом кожної години робо¬чої зміни, не повинна перевищувати: з робочої поверхні — 350кг, з підлоги — 175кг. Законодавство обмежує застосування праці жінок у нічний час. Така праця допускається тільки в тих галузях народно¬го господарства, де це зумовлюється особливою необхідністю і дозволяється, як тимчасовий захід. Перелік цих галузей

і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосу¬вання праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України. До роботи у нічний час можуть залуча¬тися жінки: медичні працівники, робітниці підприємств хар¬чової промисловості. Таке залучення жінок до роботи у нічний час викликано особливою необхідністю, але має постійний, а не тимчасовий характер. Правила про обмеження застосу¬вання праці жінок у нічний час, як правило, порушуються на підприємствах

приватної форми власності. Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою. Негативний вплив сучасних технологій гостро відчувається кожною людиною.

Перше, на що звертає вона увагу, коли їде відпочивати за місто, на природу, подалі від транспортних магістралей, заводів, у ліс, або в сільську місцевість — чисте повітря (якого так бракує, наприклад, в архівній установі, де, згідно норм, мають дотримуватись стабільними температура, вологість і т.п.), від якого у міського жителя буквально йде обертом голова, людина ніби стає більшою на зріст, намагається увібрати в себе пахощі свіжого повітря, розправляє плечі й починає відчувати себе частиною

природи. Повернення до міста супроводжується протилежними відчуттями. Людина “стискається у грудочку» від шуму і вихлопних газів, ідучи вулицею у безперервному потоці автомобілів. Техногенне середовище охоплює всі компоненти довкілля, які є продуктом людської діяльності, тобто наслідком технологічного розвитку суспільства.

Промислові підприємства, міська і сільська забудови, транспортні магістралі, інженерні комунікації, житлові будинки та інші споруди, греблі, об’єкти енергетики, транспорт — усе це навіть у недіючому стані негативно впливає на навколишнє природне середовище. Постійно “дихають” вогнем доменні печі, починають працювати теплові електростанції, скидають у водойми нечистоти великі міста, рухаються всі види транспорту, одне слово — працює вся потужна техніка, без

якої людство не може обійтись. Мало того, ця техніка не може працювати без людини, а технологічні процеси, які застосовуються у виробництві, створюють специфічні, зазвичай шкідливі виробничі умови. На відміну від побуту, де питання безпеки життєдіяльності є здебільшого індивідуальним, на виробництві (на службі, зокрема в області документознавства) за техніку безпеки і охорону праці (а врешті-решт ―

і за життя людини ― кожного окремо взятого працівника архіву, бібліотеки і т.п.) відповідають разом з індивідом певні служби та посадові особи. Перед тим як приступити до роботи, працівник проходить спеціальну підготовку на робочому місці (іноді ― навчання), стажування, ним опікується на перших порах відповідальна особа. Метою дослідження виробничого травматизму є розробка заходів по запобіганню нещасних випадків на підприємстві.

Для цього необхідно систематично аналізувати і узагальнювати їх причини. Аналіз причин травматизму дозволяє поділяти їх на:  організаційні ― порушення законодавчих актів з охорони праці, вимог інструкцій, правил і норм, відсутність або неякісне проведення інструктажу і навчання, невиконання заходів щодо охорони праці, невідповідність норм санітарно-гігієнічних

факторів, несвоєчасний ремонт або заміна несправного і застарілого обладнання;  технічні ― невідповідність вимогам безпеки або несправність виробничого обладнання, інструменту і засобів захисту; конструктивні недоліки обладнання;  психофізіологічні ― помилкові дії працівника внаслідок втоми, надмірної важкості і напруженості роботи, монотонності праці, хворобливого стану, необережності;  санітарно-

гігієнічні ― надмірні рівні шуму, вібрації; несприятливі метеорологічні умови; підвищений вміст у повітрі робочих зон шкідливих речовин; наявність різних випромінювань вище допустимих значень; недостатнє або нераціональне освітлення; порушення правил особистої гігієни та інше. У сучасних умовах електронно-обчислювальну техніку широко застосовують в усіх галузях народного господарства, а окремі види робіт взагалі неможливо виконувати без використання

ЕОМ. Електронно-обчислювальні машини широко застосовують при виконанні наукових досліджень, роботі з текстами, зображеннями, керуванні технологічними процесами на сучасному виробництві, у банківській сфері та сучасних офісах, телефонії і засобах зв’язку, у керуванні польотами літаків, супутників тощо. Великого поширення дістали електронна пошта і передавання даних через світові електронні мережі (Internet). Робота з ЕОМ умовно поділяється на п’ять основних типів діяльності:

1. Введення даних. Інформація вводиться в комп’ютер за допомогою клавіатури, часто відповідно до спеціального формату. 2. Приймання даних. Інформація найчастіше читається з екрана з середньою швидкістю. 3. Інтерактивна комунікація (діалоговий режим). Цей тип роботи включає як уведення, так і приймання даних, тобто є режимом діалогу з ЕОМ. 4. Обробка тексту. Цей режим передбачає введення тексту, його виклик, пошук, форматування

і редагування. Швидкість уведення велика, але непостійна, візуальний акцент робиться як на екран, так і на документ. 5. Програмування, автоматизоване проектування і виробництво. Ці види робіт часто класифікуються як професійні. Час роботи за екраном монітора може варіюватися. Швидкість уведення низька і непостійна, візуальний акцент робиться як на екран, так

і на документ [80]. Персональні електронно-обчислювальні машини (ПЕОМ), які нині найчастіше застосовують, складаються з системного блоку, систем уведення інформації (клавіатура, сканер та ін.) і виведення її (монітор, принтер та ін.). Найбільшу кількість інформації оператор отримує з монітора. Саме із зображенням на моніторі пов’язані здебільшого рішення, які приймає оператор. Джерелами шуму на робочих місцях операторів

ПК є друкуючі пристрої (матричні та струменеві принтери), сканери, дисководи. Рівні шуму на робочих місцях операторів можуть досягати 56―76 дБ, а при роботі друкуючого устаткування — 82 дБ [81]. Для операторів і користувачів ПЕОМ характерне значне зорове навантаження (при спостереженні за інформацією на моніторі, особливо коли зображення має дрібні елементи, літери тощо).

Час спостереження становить від 14―90% робочого часу залежно від особливостей роботи. Крім того, оператори виконують велику кількість дрібних рухів кистями (при введенні тексту, редагуванні зображень тощо). В осіб, які працюють на сучасній обчислювальній техніці, може виникнути астенопія. Симптоми астенопії: пелена перед очима, двоїння, блимання; відчуття втоми очей, підвищення температури, печіння, почервоніння, біль в очах; головний біль та

ін. Чутливіші до виникнення астенопії люди з порушеннями зору. Важливу роль у розвитку астенопії відіграє якість зображення інформації на моніторі. Так, симптоми астенопії у користувачів ПЕОМ більшою мірою виявляються після 60 хв. роботи за екраном при частоті регенерації 30 Гц, ніж після роботи такий самий час при частоті регенерації 60

Гц, тобто при стабільному зображенні тексту. Дефекти фокусування і розпливчасті символи на екрані посилюють астенопію. Зоровий дискомфорт частіше виникає при великій відмінності яскравості екрана і паперового документа. Відомі дані про можливість виникнення катаракти в осіб, які працюють з моніторами на основі ЕПТ. З метою запобігання ушкодженням, що можуть статися через ураження електричним струмом,

загоряння, коротке замикання тощо, розроблено загальний стандарт безпеки ІЕС 950. Загальним стандартом електробезпечності для країн Європейської співдружності є Cemark, міжнародним ергономічним стандартом — ISO 9241-3. У Швеції рівень випромінювання моніторів регламентує стандарт MPR II (згодом почали діяти стандарти ТСО91, ТСО92,

ТСО95, ТСО99, що висувають жорсткіші вимоги до рівнів випромінювання моніторів) [80]. В Україні розроблені й діють Державні санітарні правила і норми роботи з візуальними дисплейними терміналами електронно-обчислювальних машин від 10 грудня 1998 р. № 7 (ДСанПіН 3.3.2007-98) [81]. У цих правилах, зокрема, регламентується, що приміщення, де люди працюють з ПЕОМ, повинно розміщуватися в північній або північно-східній частині будівлі.

Площа одного робочого місця повинна становити щонайменше 6м2, об’єм — щонайменше 20м3, відстань між робочими столами — щонайменше 2,5м у ряду і 1,2м між рядами. Стіни приміщень потрібно фарбувати у пастельні тони з коефіцієнтом відбиття 0,5―0,6. Для того щоб особи, які працюють з ВДТ, меншою мірою втомлювались і зберігали високий рівень працездатності, потрібно раціонально організовувати

їхні робочі місця. Зокрема, робоче місце має відповідати основним антропометричним даним людини. Крісло або стілець на робочому місці повинні мати висоту сидіння 40―50см від рівня підлоги, а також відповідний кут нахилу спинки. Стегна працюючих при правильно організованому робочому місці мають розміщуватися паралельно підлозі, а стопи ніг — на підлозі або підставці. Передній ряд клавіш ЕОМ має бути розташований так, щоб можна було без зусиль натискати клавіші трохи

зігнутими пальцями при вільно опущених плечах і горизонтальному положенні рук. При цьому кут між плечем і передпліччям повинен становити 90°. Щоб досягти цього, висота робочої поверхні столу має становити 68―80см, відстань від підлоги до нижнього ряду клавіатури — 60―75см, кут нахилу клавіатури — 5―15°. Нині фірми-виробники зручності роботи з клавіатурою приділяють багато уваги.

Сучасні клавіатури з’єднуються із системним блоком гнучким кабелем, а деякі з них навіть не мають кабелю. Це уможливлює вільне переміщення клавіатури на поверхні столу. Крім того, у більшості клавіатур регулюється кут нахилу клавіш, а клавіатури, наприклад, фірми Microsoft Natural Keyboard мають розщеплення середньої (літерної) частини і особливу форму для природнішого положення пальців над клавішами.

Перед клавіатурою встановлюють спеціальні подушечки або підпірки, на які оператори можуть спиратися, що запобігає перенапруженню м’язів і сухожиль [82]. Форма комп’ютерної миші повинна відповідати анатомо-фізіологічним особливостям п’ясті руки. Монітори потрібно розміщувати на висоті рівня очей (висота від підлоги до нижнього краю екрана має становити 95–100см) на відстані 60―70см від оператора (відстань від краю столу — 50―70см).

Кут зору працюючого щодо екрана має дорівнювати 10–20°, але не більше 40°, кут між верхнім краєм монітора і рівнем очей користувача має становити менш як 10°. Найдоцільніше розміщувати екран перпендикулярно до лінії погляду користувача. Кут нахилу екрана по вертикалі має становити 0―30°. З цією метою сучасні монітори комплектують підставкою з поворотним кронштейном, що дає змогу регулювати

кут нахилу монітора і горизонтально обертати його навколо вертикальної осі. Висоту екрана від поверхні підлоги регулюють змінюючи висоту робочої поверхні столу. Іноді монітори встановлюють на спеціальні підставки, що уможливлює його переміщення у просторі у вертикальному та горизонтальному напрямах. З метою зменшення напруження очей потрібно, щоб відстань між краями сусідніх точок зображення на моніторі не перевищувала 1′.

Оптимальний розмір літеро-цифрових знаків — 16―20′, складних знаків — 35―40′. Оптимальні співвідношення параметрів літер і цифр такі: ширина знака — 0,75 їх висоти, товщина ліній при зворотному контрасті — 1/6–1/8, відстань між знаками — 0,25―0,5 висоти знака, між словами — 0,75―1, між рядками — 0,5―1 [80]. Для профілактики загальної втоми і особливо ― зорового аналізатора важливе значення

має організація режиму праці та відпочинку. Загальна тривалість робочого дня не повинна перевищувати 8 годин. Частота і тривалість перерв залежать від типу та інтенсивності виконуваних робіт. Під час робіт, які виконуються з великим навантаженням, рекомендуються перерви на 10―15 хв. через кожну годину, а при неінтенсивній і монотонній роботі — на 10―15 хв. через кожні дві години.

Кількість мікропауз (тривалістю до хвилини) потрібно регулювати індивідуально. Зміст регламентованих перерв може бути різний: виробнича гімнастика (вправи для очей, гімнастика, спрямована на корекцію вимушеної робочої пози, поліпшення венозного кровообігу, часткову дисфункцію рухової активності), альтернативна допоміжна робота, приймання їжі тощо. У приміщеннях, де виконуються роботи з ПЕОМ, повинно бути передбачене природне

і загальне штучне освітлення. Робочі місця користувачів потрібно розміщувати так, щоб у поле зору не потрапляли вікна і освітлювальні прилади (монітори потрібно розміщувати під кутом 90―105о до вікон і на відстані 2,5―4м від стін і віконних прорізів). У поле зору користувача не повинні потрапляти поверхні, що відбивають світло. Покриття столу має бути матовим з коефіцієнтом відбиття 0,25―0,4.

Для штучного освітлення приміщення рекомендується застосовувати світильники матового світла з розсіювачами, а спектральний склад ламп має наближатися до спектру сонячного світла (наприклад, люмінесцентні типу ЛБ). Оптимальна освітленість робочих місць — 400―500 лк. Співвідношення яскравості екрана і найближчих предметів не повинно перевищувати 3:1. Під терміном “виробничий мікроклімат” розуміють умови виробничого середовища, які забезпечують відчуття

комфортності на виробництві [81]. До параметрів виробничого мікроклімату належать температура і вологість повітря, а також швидкість його руху. Ці компоненти виробничого середовища здатні як знижувати, так і підвищувати продуктивність праці, спричинювати не пов’язані з виробничим процесом захворювання, впливати на самопочуття персоналу тощо. Висока температура повітря в робочих приміщеннях може зумовлюватися характером технологічного процесу. Окремі технологічні процеси здійснюються в умовах підвищеного атмосферного

тиску. Інфрачервоне (теплове) випромінювання — це невидиме електромагнітне випромінювання нагрітих тіл, що виникає за рахунок їх внутрішньої енергії. Ступінь вологості повітря в робочій зоні визначається технологічним процесом і може бути як надто високим (понад 75 % відносної вологості), так і істотно зниженим [82]. На тепловий обмін людини з навколишнім середовищем значно впливає швидкість руху повітря. При високій швидкості руху повітря і низькій його температурі організм втрачає теплоту

переважно за рахунок конвекції. Так, якщо при температурі повітря 25°С і швидкості його руху 0,25м/с тепловіддача випромінюванням становить 39%, а конвекцією — 61%, то при такій самій швидкості вітру, але при температурі – 40°С тепловіддача становить відповідно 22 і 78%. При збільшенні швидкості руху повітря до 25м/с і такій самій температурі (– 40 °С) тепловіддача випромінюванням не перевищує 3%, а тепловіддача конвекцією

досягає 97% [81]. Тепловий комфорт — це суб’єктивне відчуття людини, яким вона виражає задоволеність мікрокліматичними умовами навколишнього середовища, а також такий стан механізмів терморегуляції, коли вони не напружуються. Як правило, тепловий комфорт людини визначають за її тепловідчуттям і температурою шкіри. Людина відчуває тепловий комфорт, коли середньозважена температура її шкіри становить 31,0–34,5°С (при температурі навколишнього середовища 24–26°С).

За нижчої температури шкіри у людини з’являється неприємне відчуття холоду, за вищої температури — відчуття спеки. Санітарні норми факторів виробничого мікроклімату встановлюють оптимальні та припустимі значення величин для робочої зони виробничих приміщень з урахуванням важкості роботи та пори року. Оптимальні параметри метеорологічних умов поширюються на всю робочу зону виробничих приміщень без розмежування її на робочі місця. Перелік виробничих приміщень, де мають підтримуватись оптимальні параметри метеорологічних

умов, наводиться у відповідній галузевій документації, що погоджується з органами державного санітарного нагляду. З метою забезпечення оптимального виробничого мікроклімату регламентується температура внутрішніх поверхонь, робочої зони, конструкцій (стін, підлоги, стелі) і пристроїв (екранів), а також зовнішніх поверхонь технологічного обладнання і його захисних пристроїв. Регламентуються також перепади температури повітря по вертикалі та горизонталі

робочої зони, а також коливання температури протягом робочої зміни. Отже, мета охорони праці: комплексне розв'язання завдань по охороні праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з урахуванням напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля. Завдання:  підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного

контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;  використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;  встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно

від форм власності та видів діяльності;  забезпечення пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці; соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;  сприяння адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану; 

інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;  забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними

групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;  використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва. ВИСНОВКИ Отже, під час проведення даного дипломного дослідження, присвяченого вивченню історичних аспектів створення, розвитку та використання, а також окресленню перспектив документних класифікаційних

систем в Україні, зібрано, вивчено та проаналізовано матеріали даної тематики. Зокрема, здійснено аналітичний огляд основних тенденцій у становленні та розвитку документних класифікаційних систем за кордоном та їх вплив на каталогізаційні та систематизаційні процеси в Україні. Проведено аналіз стану адаптації та використання документних класифікаційних систем в Україні на сучасному етапі та визначено перспективи розвитку документних класифікаційних систем.

Таким чином, можна стверджувати, що: 1. Історія створення та розвитку документних класифікаційних систем в Україні тісно пов’язана у контексті фундаментальних основ принципів побудови з використанням бібліотечно-бібліографічних класифікацій міждержавного рівня (“Десяткова класифікація” М. Дьюї, “Розтяжна класифікація” Ч. Кеттера, “Класифікація Бібліотеки Конгресу США” тощо). На класифікаційні принципи формування цих класифікацій орієнтувались

у своїх роботах вітчизняні розробники, перекладачі та оптимізатори бібліотечно-бібліографічних класифікацій. Фактично видання закордонної десяткової класифікації стало об’єктом прототипізації для “Міжнародної децимальної бібліографічної класифікації” українською мовою (1919 р.), поклавши таким чином, початок загальній періодизації історії десяткових класифікацій українською мовою. Структурні особливості та морфологічне вираження розділів

УДК, виданої в СРСР, дали поштовх процесам створення радянської за змістом і суттю класифікаційної системи ББК. В результаті дослідження історії розвитку, впровадження і використання УДК українською мовою та ББК у бібліотечній роботі тогочасної УРСР простежується еволюція співіснування й функціонування цих двох класифікаційних систем, що доводить невзаємозамінність цих класифікацій, які уособлюють собою два

полярні класифікаційні принципи. На початку 1990-х рр. виникла об’єктивна потреба у перегляді та удосконаленні існуючих бібліотечно-бібліографічних класифікацій провідними бібліотеками та інформаційними установами країни. У результаті в 2000-му році, світ побачили таблиці УДК українською мовою в двох томах. Таким чином, бібліотечний світ України отримав два систематизаційні інструменти різних класифікаційних принципів побудови, що стали

адекватним відображенням сучасних реалій і потреб інформаційного простору нашої країни. 2. Класифікація документів ― це спосіб аналітико-синтетич¬ної переробки документів, суть якого полягає в їх групуванні за певни¬ми загальними для них ознаками з метою оптимального їх пошуку. Класифікація безпосередньо пов’язана з двома логічними операція¬ми: із поділом обсягу поняття та із упорядкуванням об’єктів за класами.

Класифікація повинна здійснюватися лише за однією основою поділy. Класи, що утворились у результаті поділу, повинні виключати один одного, тобто не повторюватись. Поділ на підкласи має бути рівномірним та безперервним. Розрізняють кілька основних видів класифікації документів: а) формальна класифікація ― групи документів об’єднані формальними ознака¬ми, тобто ознаками, які не стосуються змісту документа; б) предметна

класифікація ― групи документів об’єднані за змістом предметним словом або словосполученням (предметною рубрикою); в) систематична класифікація ― вся сукупність людських знань, яка знайшла відображення у документах, поділяється на відділи (класи) у відповідності з основними галузями знання. Однією з найбільш суттевих ознак документних класифікаційних систем є засіб їх будови, який визначає їх структуру. За структурою будови

існує два типи документних класифікацій ― ієрархічні та аналітико-синтетичні класифікації. В основу будови ієрархічної класифікації покладена логічна операція поділу обсягу поняття. Аналітико-синтетичиі (фасетні) документні класифікаціі ― це системи з розвиненою складною структурою, які призна¬чені для багатоаспектного пошуку

інформації. Фасетні класифікації відрізняються від ієрархічних тим, що на одному й томy ж масиві доку¬ментів можна побудувати декілька тематичних ієрархій. Таблиці класифікації ― це матеріальне відтворення певної системи документної класифікації. Таблиці класифікації є практичним посібником для систематиза¬тора документів, оскільки вони розкривають принципи та зміст однієї з документних систематичних класифікацій.

Залежно від обсягу галузей знання таблиці класифікації поділяють на універсальні та галузеві. Всі таблиці документних класифікацій складаються з трьох головних частин: – основні таблиці класифікації; – допоміжні таблиці класифікації; – алфавітно-предметний покажчик до перших двох частин. Індексація у таблицях класи¬фікації здійснюється у вигляді класифікаційних індексів ― тобто умовного (буквеного, цифрового або змішаного) позначення розділу класифікації,

до якого відносять документ (або його складову частину) у відповідності до його змісту. За видами індексація буває цифровою, буквеною та змішаною, а за структурою ― логічною (ступінчастою) та нумераційною (порядковою). 3. З урахуванням розвитку інформаційних технологій, їх впливу на бібліотечну сферу перспективним є доповнення класичних механізмів систематизації новітніми.

На підставі аналізу існуючих раніше та визначеної в даному дослідженні ІПМ, варто вести мову про об’єднання всіх формалізованих систем знаків у єдину систематизаційну систему. Це дасть можливість широкоаспектного представлення того чи іншого поняття в контекстному розумінні, з одночасним забезпеченням збільшення коефіцієнтів повноти та точності визначення у порівнянні з коефіцієнтами хибної видачі, мовчання та шуму.

Це забезпечить не тільки можливість індексування документів за різними категоріями, але й їх пошуку у всьому масиві каталогу, як традиційного, так і електронного. Залучення інтернет-технологій надасть можливість використовувати електронні каталоги на міждержавному рівні в рамках пошуку та обміну інформаційними даними. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Про інформацію [Текст]: [Закон

України в редакції № 2938-VI від 13.01.2011)] // Відомості Верховної Ради України (ВВР). ― 2011. ― № 32, ст. 313. 2. Про охорону праці [Текст]: [Закон України зі змінами до статей 19 та 43 Закону України] // Відомості Верховної Ради України (ВВР). ― 2011. ― № 50. ― ст. 551. 3. Антоненко, І. Авторитетний контроль бібліографічних записів [Текст] //

Бібліотечний вісник. – 1995. – №4. – С. 1–4. 4. Бездрабко, В.В. Документознавство в Україні: інституціоналізація та сучасний розвиток [Текст]: [монографія] / Валентина Бездрабко ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К.: [Четверта хвиля], 2009. – 720 с. 5. Барушкова, Р.И. Классификационные системы научно-технической информации [Текст]:

Учеб. пособие. – М 1981. – 79 с. 6. Бейліс, Л. Бібліотеці Конгресу США – 200 років [Текст] / Ворона Ю.//Бібл. планета. – 2000. – №3. – С. 34-36. 7. Библиография: Общий курс [Текст]: Учеб./Под. ред. О.П. Коршунова. – М.: Книга. – 1981. – 511 с. 8. Блюменау, Д.И. Информационный анализ/синтез для формирования вторичного потока документов [Текст] :

Учебно-практическое пособие. – СПб.: Профессия, 2002. – 240 с. 9. Бібліотечно-бібліографічні класифікації та інформаційно-пошукові системи [Текст]: Міжнар. наук. конф Київ, 10-12 жовт. 1995. – К 1995. – 108 с. 10. Болдов, В.Г. Распостранение Универсальной десятичной классификации [Текст] /Селифанов В.П.//НТИ. – 1962. – №5. – С.36-38. 11. Библиотечно-библиографическая классификация [Текст]:

Рабоч. табл. для масс. б-к. – М.: Либерея, 1997. – 688 с. 12. Библиотечно-библиографическая классификация [Текст]: Рабоч. табл. для масс, б-к: Дополнения и изменения. Вып.1. 60/63 Социальные науки в целом. Обществознание. История. Исторические науки / Рос. гос. б-ка, Рос. нац. б-ка,

Б-ка Рос. акад. наук. – М.: Либерия, 2002. – 64 с. 13. Библиотечно-библиографическая классификация [Текст]: Средние таблицы. Практическое пособие / Рос. гос. б-ка, Рос. нац. б-ка, Б-ка Рос. акад. наук. – М.: Либерея, 2001. Вып. 1. 60/63 С/Т Социальные науки в целом.

Обществознание. История. Исторические науки. – 320 с. 14. Библиотечно-библиографическая классификация [Текст]: Табл. для дет. и шк. б-к. – 3-е изд испр. и доп. – М.: Либерея, 1998. – 320 с. 15. Библиотечное дело: Основные термины и определения [Текст]: ГОСТ 7.26-80. –

М.: Изд-во стандартов, 1981. – 13 с. 16. Булах, Т. Вплив інформатизації на бібліотеки та бібліотечні процеси [Текст]// Вісн. Книжк. палати. – 2001. – № 9. – С. 29-31. 17. Василенко, М.П Кушнаренко, Н.М Мільман, В.А. Бібліотечні фонди [Текст]: Навч. посіб. – Х 1993. – 152 с. 18. Вилегжаніна, Т.

Роздуми про сучасний стан та майбутнє класифікаційних систем в Україні [Текст]// Вісн. Книжк. Палати. – 1996. – №4. – С. 8-9. 19. Воронько, К.Л. Организация библиотечных фондов и каталогов [Текст]: Учебн. – М.: Книга, 1981. – 327 с. 20. Голоднова, Н Петрова, А. Динаміка розвитку знання і межі змінюваності універсальних бібліотечних класифікацій [Текст]//

Бібл. вісник. – 1996. – №1. – С. 1–4. 21. Голоднова, Н.Н. Библиотечно-библиографическая классификация: модернизация и перспективы развития [Текст]// Вісник книжної палати. – І997. – №5. – С. 7. 22. Голтвинская, Т.С. Библиотечно-библиографическая классификация: За и против [Текст]// Сов. библиотековедение. – 1991. – №4. –

С. 40–44. 23. Горбаченко, Т.Г. Аналітико-синтетична переробка документної інформації [Текст]: Навч. посіб. для дистанційного навчання студ. вищ. навч. закл. /Т.Г. Горбаченко.―К.: Ун-т "Україна", 2004.―236 с. 24. Григорьев, Ю.В. Теоретические основы формирования библиотечных фондов. [Текст] – М 1973. – 88 с. 25. Жданова, Т.А. Проблематика научных исследований в области формирования фондов

библиотек: некоторые аспекты [Текст]// Науч. и техн. б-ки. – 1999. – №6. – С. 3-14. 26. Зайцева, Е.М. Лингвистическое обеспечение автоматизированных библиотечно-информационных систем: Современные требования и направления развития [Текст]// Науч. и техн. б-ки. – 2000. – №3. – С. 57–60. 27. Зайцева, Е.М. Пути классификационные [Текст]/Б-ки и асоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы

сотрудничества: Матер. конфер 6 юбил. междунар. конф. “Крым-99”. – М 1999. – Т.2. – С.391-394. 28. Классифицирование произведений печати по таблицам Библиотечно-библиографической классификации [Текст]: Общая методика. – М 1980. – 228 с. 29. Корнієнко, В. Проблемні питання систематизації наукових знань: огляд [Текст]//

Вісн. Книжк. Палати. – 2003. – №5. – С.11-14. 30. Корнієнко, А.П. Національний бібліотечний фонд: його структура, якісний склад, проблеми збереження та використання [Текст]// Фонди наукової бібліотеки: стан та перспективи розвитку: Мат. Респ. Міжвід. Наук. Конф Харків, листоп. 1992 р. – Х 1993. – С. 9-17. 31. Кулешов, С.Г. Документознавство:

Історія. Теоретичні основи [Текст]. – К 2000. – 161 с. 32. Кулешов, С. Документальні джерела наукової інформації [Текст]. – К.: УкрІНТЕІ, 1995. – 191 с. 33. Кушнаренко, Н.Н. Документоведение [Текст]: Учебник. -4-е изд испр. – К.: О-во “Знання”, КОО, 2003. – 460 с. 34. Кушуль, А.Я. Ранганатан и его вигляды на библиотечную работу [Текст]/Елизаренко

Т.П.//Библиотековедение и библиография за рубежом. – 1963. – № 12. – С. 65-109. 35. Макилвейн, А. УДК – достижения и планы на будущее [Текст]/ А. Макилвейн // Науч. и техн. б-ки. – 1999. – №6. – С. 48–58. 36. Митчел, Д. Десятичная классификация Дьюи: Средство организации знаний для XXI века [Текст]//

Науч. и техн. б-ки. – 1999. – №6. – С. 58–65. 37. Мухітдінова, Л. Класифікаційні системи в Україні: коротка історія /1917–1996/ [Текст]// Вісник книжної Палати. – 1996. – №4. – С. 9–12. 38. Норми на процеси бібліотечно-бібліографічної роботи Державної бібліотеки України [Текст]. – К 1992. – 279 с.

39. Общая методика использования Универсальной десятичной классификации [Текст] / ГПНТБ. – М 1973. – 179 с. 40. Організація діяльності бібліотек [Текст]: Навч. посіб. / В.О. Ільганаєва, М.С. Слободяник. – Х.: ХДАК, 1998. – 84 с. 41. Осипов, В.О. Книготорговая библиография [Текст]. – М.: Книга, 1984. – 344 с. 42. Пилко, И.С. Формирование библиотечного фонда: о терминологии и технологии

[Текст]// Науч. и техн. б-ки. – 1997. – №10. – С. 16-25. 43. Польовик, С. Формування документного фонду як процес управління [Текст]// Наук. Праці НБУВ. Вип. 11. – К 2003. – С. 126. 44. Рудельсон, К.И. Современные документные класификации [Текст]. – М 1973. – 267 с. 45. Руководящие материалы по библиотечному делу [Текст]:

Справ./ Под ред. В.В. Серова. – М.: Книга, 1982. – 207 с. 46. Сербін, О. Бібліотечно – бібліографічна класифікація: не лише актуальна, а й перспективна [Текст]/ О. Сербін // Вісник Книжкової палати. – 2007. – №4. – С.21-25. 47. Сербін, О. Використання бібліотечно-бібліографічних класифікацій в Україні: сучасний стан та тенденції розвитку [Текст]/

Олег Сербін // Наук. пр. Нац. б-ки України ім. В. І. Вернадського. – К 2007. – № 19. – С. 77–83. 48. Сербін, О. Міжнародна децимальна бібліографічна класифікація [Текст]/ Олег Сербін // Вісн. Кн. палати. – 2007. – № 8. – С. 19–22. 49. Сербін, О. Система десяткової класифікації українською мовою:

історія та структурний аналіз [Текст]/ Олег Сербін // Вісн. Кн. палати. – 2007. – № 10. – С. 19–22. 50. Сербін, О. Основні десяткові класифікації українською мовою радянського періоду: історія та структурний аналіз [Текст]/ Олег Сербін // Вісн. Кн. палати. – 2007. – № 9. – С. 18–21. 51. Сербін,

О. Основні класифікаційні системи XIX – ХХ ст. [Текст]/ Олег Сербін // Вісн. Кн. палати. – 2006. – № 11. – С. 33–38. 52. Сербін, О. УДК українською мовою: історичні аспекти створення та аналітичний огляд структури [Текст]/ О. Сербін // Бібліотечний вісник. – 2008. – №5. – С. 10-16. 53. Составление библиографического описания:

Краткие правила [Текст]/ Меж вед. каталогизац. комис. при Гос. б-ке СССР. – 2-е изд доп. – М – 1991. – 224 с. 54. Справочники библиографа [Текст]/ Науч. ред. Д.Н. Ванеев, В.А. Минкина. – СПб.: Профессия, – 2002. – 528 с. 55. Систематизация произведений печати: Систематический каталог [Текст]:

Уч. пос./Удалова В.К. и др. – Х.: Ин-т культуры, – 1982. – 96 с. 56. Солонська, Н. Питання каталогізації за поглядами дослідників і фахівців 20-х – початку 30-х – років (на матеріалах “Бібліотечних вістей» і “Журналу Бібліотекознавства та бібліографії») [Текст]//Бібліотечний вісник. – 1997. – №5. – С. 21-26. 57. Столяров, Ю.Н. Библиотечный фонд [Текст]:

Учебник. – М.: Кн. Палата, – 1991. – 271 с. 58. Сукиасян, Э.Р. Таблицы соответствия классификационных систем [УДК и ББК] [Текст]/ Э.Р. Сукиасян // Научные и технические библиотеки. – 2008. – №8. – С. 36-40. 59. Сукиасян, Э. Библиотечно-библиографическая классификация и проблемы классификационного поиска в электронных каталогах [Текст]// Библиотековедение. – 1999. – № 4–6. –

С. 47–49. 60. Сукиасян, Э.Р. ББК и мировая классификационная практика [Текст]//.Сов. библиотековедение. – 1991. – 34. – С. 35–40. 61. Сукиасян, Э.Р. Универсальная десятичная классификация: на пороге второго тысячелетия [Текст]//Науч. и техн. б-ки.– 1996. –№3.– С.46–55. 62. Сукиасян, Э.Р. Анализ содержания и структуры начального класса универсальных классификационных систем [Текст]//Науч.

и техн. б-ки. – 1999. – №3. – С. 53-56. 63. Сукиасян, Э.Р. Библиотечные каталоги [Текст]: Методические материалы. – М.: ИПО Профиздат, – 2002. – 192 с. 64. Сукиасян, Э.Р. Классификационные системы в их историческом развитии: проблемы типологии и терминологии [Текст]//Науч. и техн. б-ки. – 1998. – №11. – С. 5-16. 65. Сукиасян,

Э.Р. Классификационные системы в современном мире: проблемы типологии и терминологии [Текст]//Науч. и техн. б-ки. – 2000. – №3. – С. 47-53. 66. Сукиасян Э.Р. Классификационные системы [Текст]//Библиотечные каталоги: Метод. материалы. – М – 2001. – С. 51-80. 67. Сукиасян, Э.Р. Библиотечно-библиографической классификации – 30 лет [Текст]/

Э.Р. Сукиасян//Науч. и техн. б-ки. – 1999. – №4. – С. 74–82. 68. Удалова, В. До публікації україномовних таблиць УДК [Текст]// Вісн. Кн. Палати. – 1999. – С. 13-14. 69. Універсальна десяткова класифікація: Структура таблиць: Метод, рекомендації на допомогу самостійній роботі студентів [Текст]/

Укл. І.П. Штефан. – К.: КДІК, – 2002. – 32 с. 70. Функе, Ф. Книговедение: Исторический обзор книжного дела [Текст]/ Пер. с нем. Боссарта Б.П.; Под ред со вступ. ст. и доп. Немировского Е.Л.: – М Высш. школа, 1982. – 296 с ил. 71. Чекалін, П.І. Питання організації єдиного алфавітного каталогу книг українською та російською мовами

в бібліотеках України [Текст]// Бібліотекознавство і бібліогр. – 1971. – Вип.11. – С. 31-37. 72. Шамурін, Е.И. Очерки истории библиотечно-библиографической классификаци [Текст]. – М – 1959. – Т.2. – 563 с. 73. Швецова-Водка, Г.М. Типологія документа: Навч. посібник для студ. ін-тів культури [Текст] /

Рівн. держ. ін-т культури. – К.: Кн палата України, – 1998. – 80 с. 74. Швецова-Водка, Г.Н. Функции и свойства документа в системе социальных коммуникаций [Текст]// Книга: Исслед. и материалы. – 1994. – Сб. 69. – С. 37-57. 75. Швецова-Водка, Г.Н. Функциональная сущность и свойства книги [Текст]// Книга: Исслед. и материалы. – 1995. – Сб. 71. – С. 69-96. 76.

Шилов, В.В. и др. Проблемы формирования фондов на современном этапе [Текст]// Библиотековедение. – 1996. – №3. – С. 65-78. 77. Эйдельман, Б.Ю. Библиотечная классификация и систематический каталог [Текст]: Учеб. пособие для библ. фак. ин-тов культуры, пед. ин-тов и ун-тов. – М.: Книга, – 1977. – 311с. 78. Андреев, И. Человек и документ в информационную эпоху [Электронный ресурс].

– Режим доступа: http://www.vusnet.ru/biblio/archive/andr eev_chelovek/ 79. Палеха, Ю.І. Інформаційно-аналітична діяльність [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dilo.kiev.ua/study_dztid.html 80. Климов, Е.А Носкова, О.Г История психологии труда в России [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.vusnet.ru/biblio/archive/klim ov_istorij/ 81.

Кукин, П.П.; Лапин, В.Л.; Пономарев, Н.Л.; Сердюк, Н.И. Безопасность жизнедеятельности. Производственная безопасность и охрана труда [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://librarynew.gpntb.ru/cgi-bin/irbis 64r_simplesite/cgiirbis_64.exe 82. Ярошевська, В. М. Охорона праці в галузі: Навчальний посібник [Текст]/ В. М. Ярошевська, В. Й. Чабан; М-во науки і освіти

України, Український держ. ун-т водного господарства та природокористування. – Київ: ВД “Професіонал ”. – 2004. – 286 с. ДОДАТКИ Додаток А Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів ISBD ― Міжнародний стандартний бібліографічний опис (International Standard Bibliographic Description) ISN ―

Міжнародний стандартний номер ISSN ― Міжнародний стандартний номер серіального видання AПП ― Алфавітно-прдметний покажчик (містить алфавітний перелік усіх тих понять, що засто¬совуються у тексті основних та допоміжних таблиць. Біля кожного пред-метного поняття зазначається його індекс) ББК ― Бібліотечно-бібліогpa¬фічна класифікація БД ― Бази даних ДАСНТІ ― Державна автоматизована система науково-технічної

інформації ДКД ― Десяткова класифікація Дьюї ДР ― Державний рубрикатор ЕБ ― Електронні бібліотеки ІПМ ― Інформаційнo-пошукові мови ЗТД ― Індекси загальних типовіих ділень МФД ― Міжнародна федерація з документації СТД ―

Індекси спеціальних типових ділень ТТД ― Індекси територіальних типових ділень УДК ― Універсальна десяткова класифікація УДКК ― Консорціум УДК, у складі якого шість організацій (продає ліцензії на право перекладу, видання та розповсюдження УДК) Анотація ― Коротка характеристика документа, його частини чи сукупності документів з

точки зору їх змісту, призначення, форми чи інших особливостей. Документ ― Запис інформації на матеріальному носії, основна функція якого ― збереження та передавання інформації в просторі та часі. Класифікація документів ― Спосіб аналітико-синтетич¬ної переробки документів, суть якого полягає в їх групуванні з певни¬ми загальними для них ознаками з метою оптимального

їх пошуку. Класифікаційний індекс ― Умовне (буквене, цифрове або змішане) позначення розділу класифікації, до якого відносять документ (або його складову частину) у відповідності до його змісту. Систематична класифікація документів ― Діяльність, яка спрямована на створення груп документів (або їх бібліографічних записів), за галузями знань у відповідності до їх змісту. Предметна класифікація документів ―

Діяльність, яка спрямо¬вана на створення груп документів, що об'єднані за змістом предметним словом або словосполученням (предметною рубрикою). Формальна класифікація документів ― Діяльність, яка спрямована на створення груп документів, що об'єднані формальними ознака¬ми. Формальною називають ознаку, яка не стосується змісту документа. Формальна ознака може стосуватися носія інформації, на якому викона¬ний документ.

Реферування ― Процес складання реферату Реферат ― Короткий виклад змісту окремого документа, його частини чи сукупності документів, який включає основні відомості та висновки, а також кількісні та якісні дані щодо об'єкта опису Додаток Б Рис. 1.1. Граф-модель ієрархічної класифікації Додаток В 39.427 Судна за конструктивними особливостями

Катамарани, судна на підводних крилах, глісери та ін. Словесне • Судна на повітряній подушці див. 39.12 формулювання індекса Класифікаційний індекс Посилально-довідковий апарат Методичні вказівки Рис. 2.1. Структура класифікаційного ділення Табл. 1.1. Додаток Г Таблиці для масових обласних бібліотек

Галузі знання і наук Таблиці для наукових бібліотек 2 Природничі науки – Природничі науки в цілому Б Фізико – математичні науки В Хімічні науки Г Науки про Землю Д Біологічні науки Е 3 Техніка. Технічні науки Ж/О 4 Сільське і лісове господарство п Сільськогосподарські й лісогосподарські науки 5 Охорона здоров'я.

Медичні науки р 6/8 Суспільні й гуманітарні науки – Суспільні науки в цілому С Історія. Історичні науки Т Економіка. Економічні науки У Політика. Політичні науки ф Держава і право. Юридичні науки X Військова наука. Військова справа ц Культура. Наука. Освіта ч Філологічні науки.

Художня література ш Мистецтво. Мистецтвознавство щ Релігія. Атеїзм Э Філософські науки. Психологія ю 9 Література універсального змісту я