Біблія як одна з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки

Міністерствоосвіти та науки України
ДонДТУ
Факультетекономіки і фінансів
Кафедрагуманітарних наук
Реферат
здисципліни: «Релігієзнавство»
натему: «Біблія як одна з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки»
Виконала:
Ст. гр. ЕП-06-4
Стуканьова А.Ю.
Алчевськ
2007
План
1. Біблія –священна книга християн
2. Хрест –священний знак християн
3. Старий Заповіт:головна ідея, основні сюжети, структура книг
4. Доісторичнікниги Старого Заповіту
5. Історичнікниги Старого Заповіту
6. Книгиповчальні, поетичні, філософські
7. Пророчікниги Старого заповіту

1.Біблія – священна книга християн
Біблія (грец. –книга) є священною книгою християн, однією з найвизначніших пам'яток світовоїрелігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів.Створювалася вона від XІІ ст. до н.е. по ІІ ст. н.е., тобто впродовж майжепівтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійнихтекстів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали богонатхненними –навіяними людям Богом шляхом Одкровення. Тобто через Біблію Бог звернувся долюдей. Священнописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих іневідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів, яким Бог явив своєслово. Складається Біблія із двох частин – Старого та Нового Завітів. Слово«завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством.Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом,називають Старим Завітом (іудеї – Танахом). У Новому Завіті йдеться про союзБога з усім людством.
Старий Завіт,який утворюють іудейські священні писання, сформувався в дохристиянські часи (зсередини І тис. до н.е. по останні десятиліття І ст. н.е.), а їх виправлення таредагування іудейськими книжниками-масоретами (масора – сукупність норм іправил письма і вимови тексту, що спершу існував усно) тривало до кінця X ст.н.е. Написаний він давньоєврейською (гебрейською) мовою, а окремі фрагменти –арамейською, яка є її діалектом.
Непростим булоформування старозавітного канону – корпусу (переліку, складу),послідовності, правильності, чистоти текстів. У зв'язку з цим існує кількаканонів Старого Завіту:
1)  Палестинський (яннійський)канон, створений єрусалимськими релігійними вчителями і відредагованийіудейськими книжниками-масоретами. Він найбільш ортодоксальний, саме на йогооснові сформувався Танах.
2)  Олександрійський (діаспорний)канон сформувався в процесі викладу іудейських книг загальновживаним середєврейської діаспори грецьким діалектом кайне. До нього входили і популярні вдіаспорі, але не визнані в Палестині 11 книг.
У ІІІ–ІІ ст. дон.е. на основі діаспорної версії було зроблено переклад Старого Завіту грецькоюмовою, він отримав назву Септуагінта (лат. – сімдесят). За легендою, його здійснили 72 перекладачі протягом 72днів. Саме Септуалінта стала основою християнського Старого Завіту. В руслі їїтрадицій, але з деякими скороченнями, канонізовано латиномовний варіант СтарогоЗавіту, що має назву Вульгата. Неканонічні книги Старого Завіту вважають«душекорисними» (православ'я), богонатхненними (католицизм).
1.  Тора (в іудеїв – Закон або книгиЗакону, у християнській традиції – П'ятикнижжя Мойсееве). До неї належатькниги: Буття, Левіт, Числа, Второзаконня (Повторення Закону). їх авторомвважають Мойсея.
2.  Пророки (іноді їх називаютьісторичними книгами). До них належать: книга Суддів, чотири книги Царств, двікниги Хронік, книга Ездри, книга Неємії, книга ІІ Ездри, Тавіт і Юдиф, книгипророків.
3.  Писання. Це Псалми (збіркарелігійних гімнів), Книга притч Соломонових, Екклізіаст (Проповідник) – книгиафоризмів, Пісня Пісень – збірка лірики, книга Йова – філософські роздуми просенс життя.
У книгах СтарогоЗавіту, який ще називають Законом суворої правди, йдеться про створення світу,перших людей, початок історії людства, про вигнання людини з раю, всесвітнійпотоп, про початок історії, релігію єврейського народу. Містить він вчення промесію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю.
Людинарозглядається як сфера боротьби добрих і лихих сил. У зв'язку з цим виниклипоняття раю і пекла (запозичені з мітраїзму). Рай – вічне пристановище душправедників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закритимсадом країни Едем.
Біблія визнаєБога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творчасила (Елогіум), володар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давнієвреї.
Християнство,перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджуєтьсявинятково на канонічних текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Немалоінтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священнукнигу Коран, Біблії не визнає.
Новий Завіт, якийвважають Законом Божественної любові й благодаті, написаний ідеологамихристиянства давньогрецькою мовою. Він об'єднує 27 книг, святенність іканонічність яких визнана всіма християнськими конфесіями: чотирьох Євангелій (відМатвія, Марка, Луки та Іоанна), в яких ідеться про непорочне зачаття, прихідСпасителя – Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах(Діяннях і Посланнях апостолів, Одкровенні Іоанна Богослова – Апокаліпсисі)описується небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачитьсявіровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу.
Християнськебогослов'я на основі змісту і спрямованості книг Нового Завіту поділяє їх назаконоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та пророцькі(Апокаліпсис).
Склад НовогоЗавіту (канон) формувався поступово. Офіційне визнання 26 книг відбулося в 363р. н.е. на Лаодикійському соборі. У 419 р. Карфагенський собор включив доновозавітного канону двадцять сьому книгу – Апокаліпсис.
Поза канономперебуває кілька десятків творів, які називають апокрифічними – невизнаними священними у зв'язку з їх сумнівною вірогідністю або невстановленимпоходженням.
Хоч жодноготексту мовою оригіналу не збереглося, вважають, що всі новозавітні тексти булинаписані арамейською мовою. Уся термінологія грецька. Грецькою мовою й записаноновозавітний канон.
У 1205 р.кентерберійський єпископ С. Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189розділів. А в XV ст. текст Біблії було поділено на вірші. Усього їх 31173. Самев такому вигляді дійшла вона до наших днів.
Біблія міститьрізні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчуютьрізноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування світогляднихзасад, спроб заглянути в майбутнє людства. У ній тісно переплетені реальне таірреальне, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собоюреальну основу, вони є закріпленою в легендах справжньою історією. Попри те, щонемало сюжетів вступають між собою в логічну суперечність, вони об'єднанімогутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг.
Біблія багатасвоєю жанровою розмаїтістю, яку формують космогонічні (про виникнення світу,Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи, атакож легенди, байки, казки. Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю пробогатиря Самсона; в історії Йосипа простежуються композиційно-стильові особливостіроману, а події у книзі Рут подані у формі, наближеній до новели. Досить колоритніесе (художньо-публіцистичні твори), представлені у книзі Екклезіастовій. Міцновкоренилися у свідомість людства приповідки, афоризми. Є в Біблії історичніхроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні,інтимна лірика.
Бібліяперекладена майже всіма мовами світу, сумарний її тираж найбільший у світі. Припосиланні на Біблію зазначають не сторінку, а книгу, розділ і вірш, наприклад:Еккл. 2,5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).
На українськуземлю Біблія прийшла з Візантії. У Київській Русі вона (богослужбові тексти)поширювалася у перекладі старослов'янською мовою, здійсненому в ІX ст.солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XІІ ст. було завершено перекладінших її частин.
Попри те, що вУкраїні було розвинуте книгодрукування, Біблію переписували до XІX ст. Такихкниг існує кілька тисяч. Серед найвідоміших – Остромирове Євангеліє, а такожРеймське Євангеліє, привезене дочкою Ярослава Мудрого Анною в м. Реймс длявінчання з французьким королем Генріхом І. З друкованих перекладів першим вУкраїні було видано стараннями Івана Федорова «Львівський апостол» (1574). А«Острозьку Біблію» (1581) вважають першим церковнослов’янським перекладом.
Переклад Бібліїукраїнською мовою вперше був здійснений у другій половині XІX ст., що єзаслугою Кирило-Мефодіївського братства. Над перекладом Біблії працювалиМаркіян Шашкевич, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Максимович. Помітний доробок уцій царині Пантелеймона Куліша, якого І. Франко критикував за перекладацьку неточність,спричинену слабким знанням давньоєврейської мови, й Івана Пулюя, завдяки яким у1880 р. вийшло «Святе Письмо Нового Завіту», у 1903 р. – Старий Завіт, а рокомпізніше – вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взявся ІванОгієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940 р. завершив її. Повністю Бібліюукраїнською мовою було надруковано у 1962 р.
2.Хрест – священний знак християн
Знак хреста бувпоширений серед різних народів ще з дохристиянських часів. У середині XІX ст.англійські археологи, проводячи розкопки одного з найбільших і найбагатших містассирійської держави Кальху, натрапили на кам'яний стовп із висіченим на ньомурельєфним зображенням ассирійського царя Шамші-Адада. Груди його прикрашавхрест на довгому ланцюгу. Цар-язичник носив точнісінько такий хрест, як віруючіхристияни. Але жив він задовго до християнства.
Наші далекіпредки поклонялися хресту як символу вогню. Пристрій з двох перехрещенихшматків дерева, за допомогою якого первісні люди добували вогонь, вважали священним,дві перехрещені лінії стали священним знаком. Люди вірили, що знак, якийзображає вогонь, володіє надприродною силою. Так хрест став магічним божественнимсимволом. Щоб відгородити себе від «злих духів», цей знак зображали на посуді,одязі, прикрасах. Тому часто на старовинних предметах епохи бронзового віку,починаючи від ІІІ тис. до н.е., можна побачити зображення хреста. Є він на предметахтрипільської культури (І–ІІ тис. до н.е.). Навіть тоді, коли було винайденоінші способи добування вогню, багато народів вважали, що робити це слід тількитертям. Слов'янські племена у день Івана Купала вогонь для святкових вогнищдобували також тертям. Вважалося, що дівчата й хлопці, перестрибуючи черезпалаюче вогнище, очищаються від «злих духів».
Католицькімісіонери, прибувши у XVІІ ст. на американський континент для проповідуванняхристиянської віри серед індіанців Південної та Центральної Америки, побачиликам'яний хрест на одному з місцевих храмів. Йому поклонялися як персоніфікаціїнебесного і земного вогню. Давній мексиканський бог вогню Кецалькоатль тежзображений із хрестами в руках. На островах Полінезії, Нової Зеландії зображувалихрест як магічний знак вогню, сили життя. Тубільці Нової Зеландії, наприклад,ставили на могилах хрести, як це робиться за християнською традицією.
З найдавнішихчасів знак хреста вшановували в Китаї та Індії. Зображення хреста зафіксовано йна грудях статуї Будди – засновника буддизму, який виник за 600 років дохристиянства. Буддисти ще багато віків тому зображали цей знак на різнихпредметах, яким приписували чудодійні властивості. Він прикрашає буддійськусвятиню («відбитки ніг Будди»). Його вшанування в Індії було настількипоширене, що дехто з учених саме цю країну вважає батьківщиною хреста яксвященного символу.
Від первіснихлюдей цей символ прийшов у релігії давніх держав. Головних єгипетських богівзображали з хрестом у руках. Величезними хрестами були розписані стінигробниць. Владику підземного царства мертвих – бога Осіріса, який, завіруваннями давніх єгиптян, вершив над померлими останній і страшний суд, тежзображували з хрестом.
У Давній Греціїзображення хреста було на глеках, вазах, тацях, зброї, знаряддях праці. Навітьримського бога кохання Амура уявляли з хрестом на голові.
Отже, хрест яксвященний знак, що символізував вогонь, сонце, спасіння і вічне життя, значнодавніший від християнської релігії. Перші християни навіть боролися з ним як ізсвященним знаком язичників. Великим християнським символом він став пізніше,хоч серед теологів побутує думка, що вже перші прихильники християнства вважалихрест священним символом. Насправді християни вшановували хрест не завжди.Ранні християни навіть зневажали його, бо він нагадував їм знаряддя мученицькоїстрати, яке застосовували в Римській імперії – стовпи з перекладиною зверху, щомали вигляд букви «Т». Християнство почало визнавати знак хреста як один ізсимволів своєї релігії у ІІІ ст., вшановуючи його не як знаряддя страти, наякому загинув Христос, а як знак, що символізує образ Христа – небесногоспасителя.
У ІV ст. язичникипоступово почали переходити у нову віру, оскільки християнські символи й обрядибули подібні до звичної їм символіки та обрядності давніх релігій. Багато їхпродовжувало носити хрест, який раніше уособлював їхніх богів, а тепер Бога-спасителя.
Християнившановують різні форми хреста: чотири-, шести-, восьмиконечні. Однак Т-подібнийхрест ніколи не був предметом поклоніння. І в жодній з ранньохристиянськихкатакомб не було знайдено зображення Христа, розіп'ятого на хресті. Спочаткузображення його було символічним – у вигляді агнця (ягнятка), пастиря, що несевівцю на плечах. Пізніше з'явилося зображення Христа з хрестоподібним знаком наголові (саме так за давнім звичаєм зображували язичницькі божества). ЗгодомХриста почали зображувати людиною на тлі хреста. Спершу він був не розіп'ятим,а таким, що благословляє: руки опущені, голова прямо, очі відкриті, стоїть наземлі або на Євангелії. І тільки у XІІ ст. Ісуса почали зображати розіп'ятим нахресті.
Так образ Христа,який страждає на хресті, став головним символом християнської релігії. Усередні віки він був поширений у багатьох країнах. На перехрестях доріг івулиць стояли каплички з розп'яттям, на стінах соборів і церков, будинків ізамків, на знаменах, печатках і гербах – всюди були розп'яття або хрест. ОбразХриста вважається втіленням страждань усього людства, символом смиренності йтерпіння, значущими для кожної людини, яка прагне заслужити потойбічнеблаженство. Хресний шлях Ісуса Христа – взірець життєвого шляху християнства.Кожен повинен терпляче нести свій хрест, як Христос, який ішов на місце смертііз знаряддям страти на плечах.
У давнину середвіруючих була поширена притча про людину, яка звернулася до Бога, нарікаючи, щона її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог запропонував їй самій вибратипосильний. З безлічі хрестів людина вибрала той, який видався їй найлегшим,сказавши, що його згодна нести все життя. То був саме той хрест, який вонанесла і який був їй призначений з появою на світ. Ця притча переконувала, щокожна людина повинна покірно нести призначений їй Богом хрест, тобто призначеніїй випробування. В цьому – суть християнської моралі, значення культу хреста.
Однак культхреста цим не обмежується. Знак хреста продовжує бути магічним знаком. І всучасному християнстві хресту поклоняються не тільки як символу стражданьІсуса, а й як символу спасіння, вічного життя. Віруючі носять хрест на шиї яксвященний знак-амулет, що оберігає від зла. В давнину селяни вішали коням ікоровам на шию хрестики, щоб запобігти епідемії. На перехрестях доріг ставилихрест, щоб відганяв злих духів. У Норвегії перед Різдвом і Новим роком надверях і вікнах малювали хрести, щоб у будинок не проникала нечиста сила.
 
3.Старий Заповіт: головна ідея, основні сюжети, структура книг
«Біблія» – термін,який почали вживати еллінізовані євреї, є калькою з єврейської «хасфарим»(книги) Згодом іудейську Біблію стали позначати словом-абревіатурою Танах, запершими буквами назви трьох її головних розділів Тора (Вчення), Небиш(Пророки), Кетубим (Писання) Всього у Бібли, яка у християнській традиціїскладається із Старого і Нового Заповітів, 66 книг канонічного змісту 39 – уСтарому Заповіті, 27 – у Новому Заповіті У православних і католицькихперекладах Біблії інколи додаються ще 11 книг до Старого Заповіту, які невважаються повністю канонічними (тобто правильними з точки зору їх завершеної іабсолютної канонічності), а «канонічними другого порядку» (у католицькійБіблії) і «корисними для читання», але не канонічними (у православній Біблії),і цілком відкидаються як «неканонічні», «фальшиві», «додані» до канонічних книгСтарого Заповіту, у протестантських перекладах Біблії.
Таким чином, до39 канонічних книг Старого Заповіту додаються 11 апокрифічних (грец. – таємний,фальшивий) книг.
Авторство і датуваннябільшості книг Біблії не має точного визначення Установлено, що найдавнішітексти єврейської Бібли Танах вносяться до ХІІІ–ХІІ ст. до н. е., а найпізніші–доІІІ–ІІ ст. до н. е. Мова більшості книг Старого Заповіту – давньоєврейська, щобула загальновживаною, розмовною у Палестині до вавилонського полону (VІ ст. дон. е.).
У ІІ–ІІІ ст. до не. в Єгипті за розпорядження царя Птоломея був здійснений переклад єврейськоїБібли грецькою мовою.
Його виконали, запереданням, 72 перекладачі (по шість від кожного «коліна», тобто племені, якихв Ізраїлі було 12) Тому цей грецький переклад отримав назву «Септуапнта»(сімдесят) Найдавніші манускрипти (рукописи) Септуапнти датуються ІV ст.не Саме у грецькій Септуапнті з'явилися 11 апокрифічних книг Старого Заповіту,яких не знає єврейська Біблія – Танах Це такі апокрифи книги ПремудростіСоломона й Ісуса, сина Сірахового, друга і третя книги Ездри, Послання Єремп ікнига пророка Баруха (особистого писаря Єремп), книги Юдиф і Товіта, три книгиМаковейські.
На основіСептуапнти здійснено ранній латинський переклад у ІІ–ІІІст., з якого насьогодні збереглися окремі уривки Новий переклад латинською мовою зроблено вкінці ІV – на початку V ст. Блаженним Ієронімом Цей переклад відомий під назвоюВульгата (лат – народна), оскільки на той час латинська мова булазагальновживаною, народною мовою У середині XVІ ст. Триденський собор(1545-1563) Католицької церкви визнав Вульгату богонатхненною, канонічноюверсією Біблії.
Старий Заповітхристиянської Біблії ґрунтований на єврейській Танахі, але відрізняється віднеї найменуванням і порядком розташування низки книг, заміною імені Бога Яхвезагальним іменем Господь, а також особливим християнським прочитаннямєврейських текстів.
Головна ідея Старого Заповіту – договірБога Яхве з обраним єврейським народом. Умови цього договору зводяться додвох положень.
1) «Я – Бог Яхве,нехай не буде інших богів переді мною», тобто йшлося про те, щоб обранийєврейський народ не зраджував своєму національному Богові Яхве, не визнав іншихязичницьких богів, релігійний культ яких був надто принадливим, орпастичним,сексуальним, театральним.
2) не змішуватисяз іншими народами, тобто дотримуватися «етнічної чистоти», «чистоти крові», щобпротидіяти асиміляційним тенденціям, впливу язичницьких релігійних культів.
Першими особами,з якими Яхве уклав цей договір, були патріархи, родоначальники євреїв – Авраам,Ісаак, Яків Згодом цей договір був підтверджений Мойсеєм, який вивів євреїв(ізраїльський народ) з єгипетського рабства і на горі Сінай отримав від Яхве 10заповідей та інші закони й установлення (Вихід, 20–22 розділи) Давид і Соломон– царі Ізраїля – також були у договірних стосунках з Яхве Суть договору Яхве з«обраним народом» Ізраїля полягав у тому, що цей народ мав отримати «обітовануземлю», обіцяну Аврааму і наступним спадкоємцям договору землю, яка «течемолоком і медом», – родючу, високоврожайну, щедру землю Суть договору Яхве з«обраним народом» Ізраїля, умови договору і відповідні до нього застереженнявикладені і повторені в багатьох текстах Старого Заповіту, зокрема у книзіПовторення Закону (П'ята книга Мойсея), 7 1–26.
Отже, всі 39 книгСтарого Заповіту глобально трактують проблему договору Яхве з обранимєврейським народом факти про порушення з боку «обраного народу» договору посідаютьдомінуюче місце, масові акції божественного покарання за недотримання тих чиінших положень договору продовжувались протягом усієї біблейської історії Ізраїля,зрештою, знищення Ізраїльської держави в 722 р до н.е. Ассирією і зруйнування в586 р. до н.е. Іудейського царства, його столиці і храму вавилонським царем.
Усі 39 книгСтарого Заповіту можна структурувати на 4 головні групи:
1) доісторичнікниги (П'ятикнижжя Мойсея і книга Ісуса Навина,
2) історичнікниги (книга Суддів Ізраїльських, Перша і Друга книги пророка Самуїла,Перша і Друга книга Царів, Перша і Друга книга Паралипоменон (Хронік), книгаЕздри і книга Нееми,
3) повчальні (ПритчіСоломона), поетичні (Псалми і Пісня Пісень), філософські книги (Йова,Еклезіаста, або Проповідника),
4) пророчі книги(Ісайя,Єремія, Єзекиля та 13 «малих пророків»).
 
4.Доісторичні книги Старого Заповіту
Доісторичнікниги Старого Заповіту ґрунтуються на сакральній санкції, сакральному переданніКлючовою фразою в них править афоризм «Господь сказав», «Господь промовляв» Уцих книгах немає посилань на певні хронологічні рамки, точні дати, Джерела –хроніки, літописи тощо Вони позначені легендарними оповідями 1–11 розділиПершої книги Мойсея (Буття) складаються з таких сюжетів творення Богом світу(причому в першому і другому розділах подаються дві різні версії творення, яків науковій біблистиці отримали характеристику Елохім і Яхвіст), перебуванняпершої людської пари (Адама і Єви) в райському саду Едемі та їхнє гріхопадінняі прокляття, моральне зіпсуття людей і ангелів та знищення всіх живих істот наземлі потопом, який, по суті, асоціюється з космічною катастрофою, будівництвовавилонської башти, що призвело до ще однієї божественної кари – «змішування мов»,тобто започаткування поліетичності.
З 11 глави Першоїкниги Мойсея (Буття) починається оповідь про патріархів єврейського народу – Авраама,Ісаака, Якова і 12 синів останнього, які започаткували 12 «колін», тобто племенцього народу Важлива і велика частина П'ятикнижжя Мойсея – оповідь проперебування євреїв у єгипетській неволі і вихід євреїв із Єгипту, їхнє ходінняупродовж 40 років по пустелі, надання їм Закону і укладання договору з ЯхвеМенше ніж 50-річному періоду присвячені чотири книги П'ятикнижжя У центрі подій– Яхве, Мойсей і народ Мойсей – засновник монотеїстичної релігії Яхве, законодавець,релігійний наставник, політичний вождь єврейських племен періоду Виходу.
Тема виходу ізЄгипту в «обітовану землю» є матеріалізацією ідей договору Яхве з «обранимнародом» Укладання священних союзів було загальноприйнятим звичаєм на ДавньомуСході Договір, укладений між Яхве і Ізраїлем, подібний за формою до хетських іаккадських аналогів Стародавня організація життя ізраїльтян була «теократичнимсоюзом», тобто об'єднанням тих, хто вступив у договірні стосунки з Богом яксвоїм сюзереном ізраїльтяни зобов'язувалися зберігати вірність лише своєму БогуЯхве і не служити «іншим богам» Вірність Яхве – це виконання договору,«служіння іншим богам» – це «перелюбство», етичне збочення, «ритуальнарозпуста».
Законодавча частинаП'ятикнижжя (єврейська Тора) складається з декількох зведень правовихустановлень це Декалог (10 заповідей), повторений двічі (Вихід 20 1-17,Повторення Закону 5 6-21), Книга Договору (Вихід 20-23), Кодекс святості (Левіт17-26) та ш Ці сакральні законодавчі акти мають парадигмальну основу «Господь(Яхве) сказав» – «Мойсей записав», «Яхве повелів» – «Мойсей виконав».
Отже, Мойсеевізакони – це сукупність сакральних заповідей (Декалог), установлень, повелінь,заборон, а також нормативних актів, якими від імені Яхве регулювалисяміжлюдські, родоплемінні, суспільні відносини, визначався склад злочинів і мірапокарання Мойсееві закони викладені у біблійних книгах Вихід (19–24 розділи),Левіт (10–26 розділи), Другозаконня (12–26 розділи) Це були закони про рабствоі ставлення до язичницьких народів та їхніх релігійних культів Вони визначалисмертну кару за вбивство і викрадення людей, зневагу до батьків, жреців,старійшин, служіння «іншим богам» (крім Яхве), порушення етнічної чистоти,зґвалтування, чаклунство, ворожбу, гомосексуалізм тощо Мойсееві законирегулювали також шлюбно-сімейні, приватногосподарські відношення, зокремабагатоженство, наложництво, процедуру розлучення тощо.
СтруктурноМойсееві закони поділялися на Декалог, закон про рабів, закон про тяжкізлочини, закон про відшкодування і компенсації майнових втрат, закон про кровнупомсту, закон про ювілейні роки, закон про відновлення втрачених прав іповернення власності (реституцію) тощо.
За змістомМойсееві закони в основному копіювали закони ассірійського царя ХаммурапіВавилонські та єгипетські законодавчі традиції сакралізувалися і подавалисяізраїльському народові від імені «небесного законодавства» – Яхве Своєрідноютеократичною санкцією Мойсеевого законодавства була вступна ключова фраза всіх законів«Так говорить Яхве» Принципово Мойсееві закони ґрунтувалися на законі талюну(лат. – відплата), що силою не поступається злочинові) «око за око, зуб за зуб»(Вихід 21 23, 24), і були укладені у «Книгу Законів», про яку вперше згадано узв'язку з державно-релігійною реформою іудейського царя Йоси (639–608 рр. до н.е.)Нинішній біблійний текст Мойсеевих законів був остаточно опрацьований ікодифікований під час вавилонського полону євреїв (606–536 рр. до н.е.) іобнародуваний священиком Ездрою у формі публічного читання У 444 р до н.е. вЄрусалимі (Неєми, 7–8 розділи).
У книзі ІсусаНавина описано діяльність помічника і спадкоємця Мойсея – Ісуса Навина, якийстав самостійним вождем Ізраїля Завоювання «обітованої землі» і поділ її міжколінами Ізраїля – основне діяння Ісуса Навина, успіх якого залежав відвірності Закону і підтримки Яхве Одне за другим Яхве передавав У Руки ІсусаНавина міста ханаанські (палестинські), вказував тактику їхнього захоплення(наприклад, Єрихона, Гая та ін.) і безжалісного знищення (див Ісуса Навина, 6–12розділи) Перед смертю Ісус Навин попередив Ізраїль про необхідність сувородотримуватися написаного у книзі Мойсеевих законів, заборонив спілкуватися івступати у споріднені зв'язки із сусідніми народами і поклонятися їхнім богамІнакше ці народи «стануть для вас й пасткою, та батогом на ваші боки, та тернямна ваші очі, аж поки ви не вигинете із цієї доброї землі, яку дав вам Господь,Бог ваш» (Ісус Навина 23 13).
бібліяхрест заповіт
5.Історичні книги Старого Заповіту
 
Історичнікниги Старого Заповіту охоплюють період від завоювання «обітованої землі» дозруйнування Ізраїльського царства (722 р до н.е.) і Іудейського царства (586 рдо н.е.), а також 70-річний вавилонський полон і повернення іудейських полонянзгідно з указом перського царя Кира до Єрусалиму і відбудування храму У цихкнигах є посилання на конкретні дати, хронологічні періоди, літописи Книгасуддів, яка відкриває цей період, так його характеризує «Того часу не було царяв Ізраїлі кожен робив, що здавалося правдивим в його очах» (Суддів 21 25) Отже,період суддів, який тривав майже 400 років, а за деякими біблійними джерелами450 років, характеризувався як перемога політеїзму («служіння іншим богам») надмонотеїстичною релігією Яхве Автор Книги Суддів ремствує «Настало іншепокоління, що не знало Господа, а також тих діл, які чинив він Ізраїлеві ЙІзраїлеві сини чинили зло в Господніх очах і служили Ваалам І вони покинулиГоспода, Бога батьків своїх, що вивів їх із єгипетського краю, та пішли заіншими богами, за богами тих народів, що були в їхніх околицях, і вклонялисяїм, і гнівили Господа» (Суддів 2 10-12).
У раннійдодержавши історії Ізраїлю, названій епохою Суддів, єврейські племена, якізавойовували Ханаан (Палестину), ще не мали спільної політичної влади іуправлялися старійшинами-суддями Зміст цієї епохи у 12-кратному повторенніциклу подій служіння «іншим богам» – гніт і пограбування – усвідомлення того,що страждання Ізраїлю є карою за відступництво від Яхве – розкаяння і часпоклоніння Яхве – нове відступництво і поклоніння «іншим богам» Деякі судді – рятівникиІзраїлю виписані яскраво, їхні діяння подані надто легендарно (Дебора, Гедеон,Самсон), інші досить скромно, лише названі.
Отже, у періодсуддів на родоплемінну спільноту євреїв, яка здійснювала перехід на осілийспосіб життя, заняття ремеслами і землеробством, сильний вплив мала міськакласова спільнота ханаанв, їхня розвинута міська культура і високий рівеньземлеробської культури, зрештою, ханаанська та інших сусідніх осілих народіврелігія, яка постійно приваблювала ізраїльтян вишуканістю своїх культів, їхньоютеатральністю, органічністю, сексуальністю (насамперед це стосується культуВаала й Астарти).
Центральнимипостатями книг пророка Самуїла і Царів є царі Ізраїля Давид і Соломон 3 ім'ямДавида пов'язаний період становлення теократичної держави Ізраїля і початокправління династії Давидовичів Давид був в особливих стосунках з Яхве з племеніІуди, з роду Давидового повинен був вийти Месія (помазаний цар), який маввідновити могутність Ізраїлю і стати «вічним царем на престолі Давида» СинДавида Соломон під час свого 40-річного царювання зміцнив державу Ізраїль,збудував храм в Єрусалимі, який став єдиним центром поклоніння Яхве у всьомуІзраїльському царстві Саме централізація культу Яхве – особлива заслуга царяСоломона Проте останній період 40-річного правління Соломона – трагічнийУсупереч заборони Яхве він на кшталт східних деспотів мав величезний гарем із700 жінок і 300 наложниць Для жінок-чужеплемок (здебільшого це були княжни іцарівни сусідніх язичницьких народів) були побудовані в Єрусалимі. Сам Соломонпоклонявся і складав жертвоприношення фінікійській Астарті, амонітськомуМолоху, моавитянському Химосу За гріх ідолопоклонству Яхве об'явив Соломону, щопісля його смерті його царство буде відторгнуте від його сина і розділене, адинастія Давида стане правити тільки однією частиною Цього царства «задля угодиз Давидом і обраного Яхве Єрусалима» (Перша царів, 11 1-13).
Незабаром післясмерті Соломона настав кінець «золотого віку» Ізраїльського царства У 933 р дон.е. єдине Ізраїльське Царство, яке проіснувало 120 років, було поділене напівнічне Царство – Ізраїль, яке утворили 10 колін (племен), і південне Царство– Іудею зі столицею в Єрусалимі, яке утворили плем'я Іуди і Веніаміна Таким чином,теократичне Ізраїльське царство, яким керували царі – помазаники Яхве, зазналопоразки «Мініатюрне царство Боже» перестало існувати 9 правлячих династійПівнічного царства (933-722 рр. до н.е. ) не визнавали культу Яхве і встановилиєгипетську релігію поклоніння «золотим тільцям» Це царство було зруйноване у722 р до н.е. Ассирією.
В Іудейськомуцарстві за весь період його існування (933– 606 рр. до н.е. ) була однаправляча царська династія – рід Давида Проте і в цьому теократичному царстві,де зберігся центр поклоніння Яхве – Єрусалимський храм, збудований Соломономкульт Яхве постійно занедбувався і перемогу здобував язичницький політеїзм –поклоніння «іншим богам», а не Яхве.
ІсторіяІудейського царства – це постійні двірцеві перевороти, правлячих еліт таіудейської верхівки, постійна боротьба і перемога політеїзму над монотеїзмомКульт Яхве відновлювався жорстокими акціями винищення пророків і служителів«іншим богам» Досить простежити картину винищення 450 пророків і жерців Ваалата 450 жерців Астарти (Перша книга царів, 18 розділ) Вражає підступність іжорстокість, з якою «помазаний цар Яхве» Єгу винищує весь рід царя Ахава і всіхслужителів Ваала, хоча згодом і сам став «служити Ваалам» (Друга книга царів,10 розділ) Не менш вражаючою масштабами релігійної чистки є державно-релігійнареформа іудейського царя Йоси (Друга книга царів, 23 розділ) Культ Яхвенасаджувався і зберігався жорстокими репресіями і пролитою кров'ю.
Зруйнуваннявавилонським царем Навуходоносором Єрусалимського храму – центра поклонінняЯхве, знищення Іудейського царства і полон іудейської правлячої еліти – царів,князів, аристократів, священиків, левітів, який продовжувалося 70 років, – цекара Яхве за порушення договору і служіння «іншим богам» Яскраві описи злочину«обраного народу» і кари за цей злочин знаходимо у пророчих книгах, зокремаІсайї 1 11-17, Єреми, 5, 7, 11 розділи. Знищення Іудейського царства,зруйнування храму, вавилонський полон (606–537 рр. до н.е.) зумовилинеобхідність перегляду картини історичної долі давньоєврейського народу Цьомуприсвячені створені в період після вавилонського полону Перша і Друга книгиПаралипоменон (Хронік). У цілому, збігаючись зі змістом книг Самуїла і Царів,ці хроніки надають додаткові відомості і багатьом подіям надають нового освітленняІдея історії давньоєврейського народу як втілення волі Яхве проводиться тут щенаполегливіше.
Отже, історія Ізраїляй Іудеї, викладена у комплексі історичних книг Суддів, Самуїла і Царів, являєсобою опис взаємовідносин Яхве і його «обраного народу» Головним у діяльностііудейських царів епохи побудови храму до реформи Йоси є жорстока боротьба протиполітеїзму і утвердження монотеїзму Біблія характеризує діяльність царів саме зточки зору «угодного» чи «неугодного» їхнього діяння в очах Яхве потуравслужінню «іншим богам» чи боровся з ним, виконував договір з Яхве чи ні Процвітанняабо ж нещастя створеної Давидом і Соломоном теократичної держави безпосередньопояснюються мірою відповідності волі Яхве – спочатку племінного Бога «коліна»Іуди, а потім єдиного і одного лише Бога євреїв.
І все ж кари Яхвеза порушення угоди не бралися до уваги. І вже після полону, в процесі відбудовиЄрусалиму і храму, Ездра і Неемія вдаються до жорстоких заходів етнічноїчистки, об'єктом якої був не простий єврейський люд, а священицька верхівка всамому відновленому Єрусалимському храмі – центрі поклоніння Яхве (Єздри, 9 і10 розділи, Неемії 13: 15–30).

6.Книги повчальні, поетичні, філософські
До повчальнихнасамперед належать Притчі Соломона. Різні теми обговорює Соломон: сутність іприрода мудрості та розуму, взаємовідносини подружжя та батьків з дітьми. Вінзмальовує ідеал трудящої та господарської людини і лінивця, марнотратника.Розмірковує над мірою лиха від надмірного вживання вина і «тенет блудниці», вякі потрапляє недосвідчений юнак. Різні життєві ситуації стають об'єктом«мудролюбства» або ж філософствування автора притч, які не втратили своєїактуальності й нині.
Поетичні книги– Псалми іПісня над Піснями. Авторство першої приписують царю Давиду, який був музичнообдарованим і склав більшість пісноспівів, вихвалянь на честь Яхве, поклавши їхна музику.
Яхве оспівуєтьсяі возвеличується у Псалмах як «верховний Бог», «грізний Бог», що стоїть вищевсіх «інших богів», що він є «найвищий над всіма богами». Тут явнопростежується перехід національного іудейського Бога Яхве до статусу найвищого,вселенського, космічного Бога. «Бо великий Господь (Яхве) і прославленийвельми. Він грізний понад богів усіх» (Псалом 96: 4, 5). «Додолу впадуть,впадуть перед ним усі боги!.. бо над усією землею Найвищий Ти, Господи, надбогами всіма Ти піднесений сильно» (Псалом 97: 7, 9). 150 Псалмів, або жПсалтир – найзначніша і поширена частина Старого Заповіту. В Україні здавнаПсалтир був відомим широкому народному загалу, до нього зверталися поети іписьменники, зокрема Тарас Шевченко уґрунтував на ньому низку своїх поезій.
Пісня надПіснями, авторство якої належить царю Соломону, – високохудожня зворушливапоема про кохання і вірність юної Суламіт, яка була взята до царського гарему,своєму коханому, з яким вона доглядала виноградник, пасла овець і кіз, насолоджуваласякоханням на лоні природи Суламіт відкидає залицяння царя Соломона і линеподумки до свого коханого «Мій коханий – він мій, я ж – його нехай він цілуємене поцілунками уст своїх » В'язанка натхненних художніх засобів, щовідтворюють чари кохання, пронизують всю поему «Уся ти прекрасна, мояподруженько Яке любе кохання твоє, моя наречена Уста твої крапають медщільниковий, мед і молоко під твоїм язичком, а пахощі одежі твоєї як ліванськіпахощі» (Пісня над Піснями, 4 розділ).
У тексті поеминемає жодного звернення до надприродного, відсутня згадка про Господа Вонанасичена ніжністю та інтимними втіхами від подружньої любові Саме тому довго недолучали цю книгу до канонічних книг Старого Заповіту Та й, зрештою, включивший до сакральних книг, надали змісту образно-символічного означення стосунківміж Яхве і «обраним народом» Християнська церква по-своєму пояснює цю ліричнупоему, як образне відтворення любові «Небесного нареченого – Ісуса Христа» досвоєї «нареченої» – церкви Але ж Пісня над Піснями – це велична поема про палкекохання «Я належу своєму коханому, а його пожадання до мене Устанемо рано, йходімо у сади-виногради Там кохання своє тобі дам» (Пісня над Піснями, 7розділ).
Філософськіідеї книги Йова і книги Еклезіаста. Трагедія богобоязливого і справедливого Йоварозігрувалася на небі (див Йова, 1-2 розділи) Він став заручником у конфліктіБога і Сатани Серед книг Старого Заповіту вперше і в останнє лише у книзі Йовазгадується Сатана, який доступно і вільно спілкується з Богом, кидає йомувиклик, вдається до шантажу та інтриг Зло і страждання, завдані Йову, маютьнебесну санкцію Монологи і діалоги книги Йова зводяться до одного питання чомустраждає Йов, який гріх він спокутує, що вчинив він злого, за що карає його БогОтже, розкривається традиційне пояснювання страждання – за гріхи Але жїх у Йова не було Отже, філософія книги Йова рефлектує споконвічне питання чомуіснує зло, чому страждають люди, чому страждають і праведні люди Щоб відповістина ці питання, потрібно було ввести у фабулу драми Йова такий персонаж, якСатана-диявол – джерело зла, причина страждання людства Філософія книги Йоваспонукає до розміркувань звідки ж взявся Сатана, для чого він толеруєтьсяБогом, коли ж, зрештою, Сатана буде усунутий зі світової арени Питання гострі істосуються ролі Бога у драматичній історії людства Саме для цього апологетамиБога висунута була Теодицея – релігійно-філософське вчення, яке ставитьза мету довести, що наявність у світі зла не суперечить уявленню про Бога яквтілення абсолютного добра Але ж, оскільки Бог є Причиною всіх причин (один іздоказів телеологічної (грец. – ціль, вчення) концепції, згідно з якою усвіті одвічно існують наперед встановлені цілі й доцільності, заради здійсненняяких і відбуваються у ньому всі процеси), то необхідно все ж дотримуватисьіншого пояснення наявності зла у втіленні Сатани як антитези Бога, який євтіленням абсолютного добра.
У сакральнійісторії Старого Заповіту відсутні згадані концепції абсолютного зла іабсолютного добра Концепція договору Яхве з «обраним народом» не потребувалатакої аргументації, оскільки діяли дві сторони договору – Яхве й Ізраїль, ібудь-яка третя сторона була зайвою Лише у двох–трьох текстах Старого Заповіту вобразно-закомуфльованій формі є натяки на Сатану, який був самим Богом поставленийв Едемському раю наставником першої людської пари і який кинув виклик своємуТворцеві, забажавши престол свій «поставити вище престолу Всевишнього» (Ісайя14 12-14) Таким був заздалегідь підготовлений сценарій.
Очевидно,розмірковуючи над цією дразливою проблемою, автор книги Йова увів у фабулустраждання Йова Сатану, щоб поставити у філософській площині питання чому існуєзло, чому страждають люди і чому страждають праведні люди Хто в цьому ВиненПитання, які залишаються відкритими.
 
7.Пророчі книги Старого Заповіту
Пророцький рухнабув динамізму й актуальності у VІГ ІV ст. до н е- Фактично до цього періодуналежать всі пророчі книги. Своєрідний пророцький «бум» був спричинений драматичноюситуацію, яка склалася у цей період для «обраного народу» через знищення у 722р. до н.е. Ізраїльського царства і зруйнування у 586 р. до н.е. Іудейськогоцарства. Ассирійське завоювання племінного Ізраїльського царства завершилосятотальним переселенням ізраїльтян – розсіянням по всьому Близькому Сходу (першадіаспора). Завоювання вавилонським царем На вуху дон осором Іудеї, знищенняЄрусалиму і храму Яхве завершилося 70-річним полоном (друга діаспора).
Отже, не сталотеократичного царства «обраного народу» керованого Яхве. Договір Яхве з«обраним народом» зазнав фіаско Саме ця трагічна для іудеїв реальність була вцентрі пророчих книг. Чому так сталося? Чому Яхве відвернувся від своїхобранців" Отже, глобальна тема пророчих книг – неминучість кари запорушення угоди з Яхве, за «блудодіяння» – служіння «іншим богам».
Класичні біблійніпророки – релігійно-політичні проповідники – проголошували наміри Яхве щодоєврейського народу пси щеплювали в племені ідею визначеної Яхве їхньої доленосностіі постійно нагадували, що Яхве не допустить осквернення свого імені безкарно.Злочин – кара – ця парадигма займає центральне місце у пророцьких виступах.Пророки відіграли важливу роль у викритті релігійного формалізму й утвердженніетичного монотеїзму. Кожен із пророків висловлював ці ідеї у міру своєїосвіченості й інтелекту, таланту і здібностей. Пророчі книги умовно поділяютьна «великі» і «малі». До «великих» пророків належать Ісайя, Єремія, Єзекіїль.
Ісайя, нащадокцарського роду, натхненно і філігранно, образно-художньо, сатирично-дошкульнохарактеризує політичний, соціально-економічний і духовно-моральний станізраїльської десятиплемінної спільноти напередодні ассирійського завоювання:«Нащо Мені многота ваших жертов? – говорить Яхве. Наситився Я баранів іжиром ситих телят, крові биків, овець і козлів не жадаю… Не приносьте вибільше марнотного дару, ваше кадило – огида для Мене, повномісяччя, суботи івсі ваші свята – ненавидить душа Моя. Коли руки ви простягуєте, Я мружу від васочі свої! Коли ви молитви примножуєте, Я не слухаю вас. Ваші руки наповненікров'ю. Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків з перед очей Моїх.Перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро. Правосуддя жадайте, карайтеграбіжника, дайте суд сироті, за вдОву заступайтесь!» (Ісайя 1:11–18). ДаліІсайя застерігає: «Коли ж цього не станеться, – меч пожере вас». Саме за таківикриття моршіьного стану тогочасного Ізраїлю Ісайя був страчений як «єретик»:релігійно-політична верхівка звинуватила пророка у святотатстві – запереченніжертвоприношень, свят, і обрядів, установлених законодавством Мойсея.
Пророк Єремія –нащадок із роду жерців, видатний релігійно-політичний діяч Іудеї кінця VІІ – початку VІ ст. до н.е. Він почавпророкувати під час реформ царя Йосії. Єремія у гротескному памфлетному стилівикривав царів і аристократичне іудейське оточення за «блуд з чужими богами».Проповіді Єремії, які передвіщали загибель Іудеї у нерівній боротьбі зНавуходоносором, заклики пророка відмовитися від безглуздого опору сприймалисяіудейською владою в обложеному вавілонянами Єрусалимі як державна зрада.Пророка неодноразово арештовували і жорстоко били. Книгу проповідей Єремії царЙоаким знищив при спробі прочитати ці проповіді в Єрусалимському храмі. ТодіЄремія знову продиктував своєму секретарю Варуху книгу, значно розширивши її.
Устами ЄреміїЯхве умовляв свій «обраний народ»: «Ви бачили, що зробила невірна дочкаІзраїлева? Та зрадлива сестра її, дочка Іудина, не побоялася і блудливою стала»(Єремії 3:6-13). Про змилосердиться над Яковом і вибере знову Ізраїля і наїхній землі їх оселить І чужинець долучений буде до них, і приєднані будуть додому Якового а Ізраїлів дім на Господній землі за рабів і за невільниць їхприйме собі на спадщину І візьмуть вони до неволі тих, хто їх поневолив, і вонинад своїми гнобителями запанують» (Ісайя 14 1-2). Як і Ісайя, пророк Михейвіщує піднесення Ізраїлю понад всі держави і народи (Михей 4 1-2). Отже, ідеяМеси і месіанського теократичного царства стає генеральною ідеєю Сила Ізраїлюне у військовій або політичній могутності, а у вірності и виконанні договору зЯхве. За гріхи Ізраїль буде знищений, але задля слави Яхве у кінці кінців засяєслава Ізраїлю.
Елліністичнаепоха сприяла посиленню ідеї богообраності і зміцненню однакової обрядовості,яка формувала колективно-релігійну свідомість і поведінку Водночас соціальнаетика, яка освячувала «обраний народ», доповнюється і витісняєтьсяіндивідуальною етикою, розвивається ідея особистого гріха і відповідальностіМонотеїстична ідея стає стрижнем релігійної свідомості і утверджується якуніверсальне пояснення витоків, змісту і сенсу життя.