АМЕРИКА ПІВДЕННА Географічне положення Південна Америка - південний материк Західної півкулі між 12°28' пн. ш. (мис Галлінас на півострові Гуахіра) і 53°54' пд. ш. (мис Фроуерд на півострові Брансуік), 34°47' зх.д. (мис Кабу-Бранку) і 81°20' зх.д. (мис Паріньяс). На півночі материк омивається водами Карибського моря, на сході - Атлантичного океану, на півдні - Магелланової протоки і на заході - Тихого океану. Вузьким Панамським перешийком Південна Америка зв'язана з Центральною і Північною Америкою. Площа материка 17,65 млн. км2, з островами 18,28 млн. км2. До складу Південної Америки відносять острови Підвітряні і Тринідад, Фолклендські острови й архіпелаг Вогняна Земля (на півдні якого знаходиться мис Горн, південний край усієї Південної Америки - 55°59' пд. ш.), острови південного Чилі, Галапагос та інші. Береги Береги Південної Америки розчленовані дуже слабко, лише на південному заході вони сильно порізані фіордами. Окремі великі затоки глибоко вдаються в сушу: на заході - затока Гуаякіль, на півночі утворивши Венесуельську затоку й озеро-лагуну Маракайбо і на південному сході - Ла-Плата. На Тихоокеанському узбережжі переважають прямолінійні вирівняні абразивні бухтові й акумулятивні береги, у Перу - переважно скелясті. На Атлантичному узбережжі береги також вирівняні, але вже низинні. На південь від затоки Гуанабара до 30° пд. ш. береги дрібно розчленовані і мають зручні бухти; відкриті серповидні затоки типові для берегів Патагонії. Рельєф У рельєфі Південної Америки чітко виділяються рівнинно-плоскогірний платформний позаандійський Схід і гірський андійський Захід, що відповідає рухливому орогенічному поясу. Підвищення Південно-Американської платформи представлені Гвіанським, Бразильським і Патагонським плоскогір'ями, прогини - низинами і рівнинами Льянос-Оріноко, Амазонською, Бені-Маморе, Гран-Чако, Межиріччям (рік Парана й Уругвай) і Пампою; зі сходу плоскогір'я обрамлені вузькими переривчастими смугами берегових рівнин. ^ Рельєф Аргентини. Гвіанське плоскогір'я підвищується до центру (г. Немлинця, 3014 м), Бразильське - із північного заходу на південний схід (г. Бандейра, 2890 м), Патагонське - зі сходу на захід (до 2200 м). У рельєфі Гвіанського і Бразильського плоскогір'їв переважають цокольні порожні, хвилясті рівнини (вис. до 1500-1700 м), у межах яких виділяються останцеві конусоподібні вершини і кряжі (наприклад, Серра-ду-Еспіньясу) або переважно пісковикові, височини - так звані шапади (Ауян-Тепуї і Рорайма та інші). Східний край Бразильського плоскогір'я розбитий на окремі масиви (Серра-да-Мантікейра й інші), що мають характерні форми "цукрових голів" (наприклад, Пан-ді-Асукар у Ріо-де-Жанейро). Прогини і западини Бразильського плоскогір'я в рельєфі виражені моноклінарно-пластовими рівнинами з піднятими краями-куестами, акумулятивними рівнинами (западина р. Сан-Франсіску) або лавовим плато (у середній течії Парани). У рельєфі Патагонії переважають шаруваті, вулканічні плато, прикриті стародавніми мореними і водно-льодовиковими відкладеннями; плато прорізані глибокими каньйонами річок, що зароджуються в Андах. Система хребтів Анд простягається на 9000 км на північ і захід материка. На сході і північному сході, у Венесуелі, - два ланцюги Карибських Анд, глибоко розчленовані розламами і річковою ерозією. Основна, меридіональна система Анд, або Андійських Кордильєр, що сягає 6960 м (г. Аконкагуа), височіє на заході Південної Америки і підрозділяється на Північні, Центральні і Південні Анди. Північні Анди (до 5° пд. ш.) відрізняються чергуванням високих складчасто-брилових хребтів і глибоких западин. В Еквадорі вони складаються зі Східних і Західних Кордильєр, западина між якими заповнена продуктами діяльності вулканів Чімборасо, Котопахі й інших. У Колумбії виділяються три основні частини Кордильєр (Східна, Центральна і Західна), розділені западинами рр. Магдалена і Каука. Вулкани (Уіла, Руїс, Пурасе тощо) зосереджені в основному в Центральній і на Західній частині Кордильєр; для центральної частини Східних Кордильєр типові стародавньоозерні плато, висота 2-3 тис. м. На півночі і заході лежать найбільш великі на андійському заході низовини - Прикарибська і Притихоокеанська. ^ Геологічна будова і корисні копалини Континент Південна Америка складається з двох основних структурних елементів - Південно-Американської платформи у центрі і на сході та складчастого гірського поясу Анд. ^ Краєвиди Еквадору. Фундамент Південно-Американської платформи складається з різновікових блоків, консолідованих від архею до раннього палеозою. Найбільш великі виступи фундаменту - Гвіанський, Західно-Бразильський і Східно-Бразильський щити; перші два щити майже цілком складаються з глибокометаморфізованих та інтенсивно-деформованих порід архею і нижнього протерозою (гнейси, кристалічні сланці і граніти), а також середньо- або верхньопротерозойських гранітів типу рапаківи. Східно-Бразильський щит включає окремі блоки раннього докембрію (масив Сан-Франсіску), розділені й облямовані геосинклінальними складчастими системами пізнього протерозою. Широтна Амазонська западина закладена наприкінці докембрію - початку палеозою уздовж великої зони розламів, що розділила Гвіанський і Західно-Бразильський щити. Південна частина Південно-Американської платформи - Патагонська плита - відрізняється найбільш молодим фундаментом, що включає низи палеозою, звичайно розглядається як самостійна структурна одиниця, що складається з двох підняттів - Північно-Патагонського і Південно-Патагонського (Десеадо і Санта-Крус) і двох прогинів: Неукен - Сан-Матіас і Чубут - Сан-Хорхе. Надра Південної Америки містять досить різноманітний комплекс корисних копалин. Найбільші поклади залізних руд присвячені до стародавнього докембрію Венесуели (басейн р. Оріноко) і Бразилії (штат Мінас-Жерайс), найбагатші родовища мідно порфірових руд Центральних Анд. Родовища руд рідких елементів пов'язані з ультра основними лужними інтрузіями Східної Бразилії. До молодих вулканічного і субвулканічного тіл території Болівії відносяться родовища руд олова, сурми, срібла тощо. Передові і міжгірські прогини Анд вміщують поклади нафти і газу, особливо багаті в межах Венесуели. Є родовища вугілля; поклади кам'яного вугілля відомі у верхньому палеозої, бурого - у кайнозої. До молодої кори вивітрювання відносяться родовища бокситів (особливо в Гайані і Сурінамі). Клімат Положення Південної Америки переважно в низьких широтах обумовлює великий приплив сонячного тепла: радіаційний баланс майже усюди дорівнює 60-90 ккал/см2 на рік; у Патагонії він зменшується до 30-40 ккал/см2. На північ від південних тропіків середні місячні температури коливаються в основному від 20 до 28 °С (максимальна температура 49 °С у Гран-Чако), знижуючись влітку, у січні, у Патагонії до 10 °С, а взимку, у липні, до 12-16 °С на Бразильському плоскогір'ї, до 6-10 °С в Пампі і до 1 °С - на крайньому півдні (на високих плоскогір'ях і на півдні мінімум до -30 °С). Південна Америка лежить у 6 кліматичних поясах: екваторіальному, північному і південному субекваторіальних, тропічному, субтропічному і помірному. ^ Атлантика поблизу Південної Америки. Екваторіальні повітряні маси (екватор, мусон) влітку зміщаються в субекваторіальні пояси, обумовлюючи дощовий сезон. Узимку ж у субекваторіальних поясах переважають сухі тропічні (пасатні) повітряні маси; західний край Північноатлантичного максимуму захоплює і східний піднесений край Бразильського плоскогір'я. Тому субекваторіальний клімат характеризується вологим літом і сухою зимою. Подібний клімат виражений на півночі материка, у Льянос-Оріноко, на півночі Гвіанського і на півночі та в центрі Бразильського плоскогір'їв, на рівнинах Акри-Бені-Маморе і на заході Еквадору. На навітряних схилах плоскогір'їв і в Східній Амазонії, куди пасат приходить з океану, посушливий період дуже короткий; на підвітряних схилах північного сходу Бразильського плоскогір'я він дуже тривалий. У тропічному поясі зволоження істотно змінюється у напрямку зі сходу на захід. Також слабко виражена посуха на підданому океанічним пасатам сході Бразилії. У центрі материка (Гран-Чако) літні дощі пов'язані головним чином із проникненням з півночі в область барицького мінімуму екваторіального повітря; узимку, прогріваючи і висушуючи, вторгаються повітряні маси з півдня. Вони викликають, раптові похолодання аж до Амазонії. Майже ізольована від східних вітрів Пуна Центральних Анд: на півночі вона має тропічний високогірний посушливий клімат з літніми опадами, у центрі і на півдні - континентальний пустельний. Крайній захід материка між 5-28° пд. ш. постійно знаходиться під впливом східної периферії південноокеанського максимуму, у якому повітряні маси осідають з утворенням пасатної інверсії. У субтропічному поясі на сході (Південного Бразильського плоскогір'я, Межиріччя і Східної Пампи) - теплий постійно вологий клімат: влітку опади приносять вітри мусонного типу з Атлантики, в інший час - циклони мігруючих полярних фронтів; характерні сильні південні вітри памперо. У помірному поясі панує західне перенесення повітряних мас. На підвітряні західні схили Анд вони приносять величезну кількість опадів, температури мало змінюються по сезонах. Патагонія знаходиться в "дощовій тіні" з напівпустельним кліматом, сильними південно-західними вітрами і різкими коливаннями температур. ^ Внутрішні води Особливості рельєфу і клімату Південної Америки визначили її виняткове багатство на поверхневі і підземні води, значну величину стоку, наявність найбільш повноводної річки земної кулі - Амазонки. Займаючи 12% площі суші Землі, Південна Америка одержує приблизно у 2 рази більше (1643 мм) середньої кількості опадів на одиницю площі. Повний річковий стік складає 27% усього стоку Землі, середній шар стоку (58 см) також майже в 2 рази більше середньої величини для всієї суші. Але величина стоку різко коливається по території материка - від декількох мм до сотень см. Нерівномірно розподілені і ріки між басейнами океанів: басейн Тихого океану у 12 разів менший від басейну Атлантичного (вододіл між ними проходить в основному по хребтах Анд); крім того, близько 10% території Південної Америки відноситься до області внутрішнього стоку, що перетинає материк від затоки Гуаякіль через Центральноандське нагір'я до південної Пампи. Переважають ріки дощового, а на крайньому півдні - також снігово-льодовикового живлення ^ Водоспад у Венесуелі. Найбільшої величини середній річний стік 150-400 см (до 90% опадів) досягає на півдні Чилі, що обумовлюється літніми повенями, у тому числі й у "транзитних" ріках Патагонії; частка підземного живлення рік Південних Анд не більш 20-25. Подібні характеристики стоку й Амазонії, що зменшується в її центральній і південній частинах до 40-60 см. Режим великих річок, як і самої Амазонки, залежить від сезону дощів у верхній і середній течії її приток. Аналогічний режим стоку і на рівнинних територіях субекваторіальних і тропічних поясів з дощовим живленням рік (Льянос-Оріноко, рівнини Бені-Маморе, Гран-Чако). Різко виражена сезонність у випаданні опадів призводить до мінливості стоку (середній стік зменшується від 50-80 до 15- 20 см) і режимів рік: узимку місцями стік припиняється і навіть великі водотоки (Ріо-Бермехо, Ріо-Саладо й інші) розбиваються на окремі плеса з засоленими водами, улітку ж паводки затоплюють великі простори; регуляторами стоку рр. Парагваю і Парани служать болотно-озерні низини Пантаналу і Лаплатська низовина. Найменший стік (3-5 мм) належить пустельному тропічному заходу Південної Америки, де навіть талі снігові води з високогір'їв накопичуються в передгірних шлейфах і тектонічних депресіях, підвищуючи до 50% частку підземного живлення епізодичних рік (лише р. Лоа має постійний стік в океан). Значна кількість опадів, принесених з Атлантики, великі плоскогір'я, що збирають стік і з прилягаючих схилів Анд, сприяли формуванню на позаандійському сході Південної Америки великих річкових систем: Амазонки, Оріноко, Парани з Парагваєм. В Андах найбільшою є система р. Магдалена, що тече у подовжній западині вологих Північних Анд. Для судноплавства придатні в основному лише річки низовин. Гірські річки Анд і плоскогір'їв, що буяють порогами і водоспадами (Анхель, 1054 м, Кайєтур, 226 м, Ігуасу, 72 м, та інші), а також повноводні водостоки постійно вологих рівнин володіють величезним гідроенергетичним потенціалом (понад 300 млн. квт). Великі озера, головним чином льодовикового походження (кінцеві басейни), зосереджені переважно в Патагонських Андах (Лаго-Архентіно, Буенос-Айрес Лі) і на півдні Середнього Чилі (Льянкіує й інші). У Центральних Андах лежить найбільш високогірне з великих озер Землі - Тітпкака, там же багато залишкових озер (Поопо й інші) і великих солончаків. Останні також типові для западин між Пампанськими сьєрами (Салінас-Грандес). Великі лагунові озера знаходяться на півночі (Маракайбо) і на південно-сході Південної Америки (Патус, Лагоа-Мірін). Ґрунти і рослинність Велика частина Південної Америки флористично відноситься до неотропічної області, південь - до антарктичної області. Відповідно до географічного положення в низьких широтах на материку переважають вічнозелені або літньозелені ліси, рідколісся, чагарники і латеритні типи ґрунтоутворення. У Південній Америці найбільше на Землі поширення мають рослинні формації вологих (дощових) вічнозелених, переважно екваторіальних, лісів, так званих гілей (бразильський сельвас), що займають майже всю Амазонську низовину з прилягаючими схилами плоскогір'їв і Анд, західну Колумбію і східні схили Бразильського плоскогір'я. Вони відрізняються дуже багатим флористичним складом, густотою, найбільшим приростом біомаси (50-200 т/га) і наявністю багатьох цінних рослин. Характерні сімейства бобових, миртових, мелієвих, лаврових, пальм та інших, рясні ліани (сімейства бегонієвих, пасіфлорових тощо) і епіфіти (головним чином орхідеї і бромельові). У цих лісах зосереджені основні запаси твердої деревини, звідси походить дерево какао, каучуконос гевея, диняче дерево папайя і кокосова пальма, маніок і батат. Під гілеєю формуються червоно-жовті ферралітні кислі ґрунти, у зниженнях опідзолені з ділянками болотних ґрунтів. У східній Амазонії і з віддаленням від екватора мірою подовження посушливого періоду в гілеї з'являється домішка листопадних видів, а на півночі Гвіанського і на півночі та сході Бразильського плоскогір'їв вона змінюється листопадно-вічнозеленими лісами. Для субекваторіальних і тропічних поясів з чітко вираженим сухим сезоном найбільш характерні саванні і рідколісні формації з галерейними лісами в долинах рік. На півдні Льянос-Оріноко (де вони також називаються льянос), на рівнинах Бені-Маморе, Арагуаі-Токантінса - це вологі високотравні, переважно пальмові савани і саванні ліси на червоних ферралітних ґрунтах. У центрі Бразильського плоскогір'я - савани з ксерофільними деревцями, так звані кампос серрадос, на коричнево-червоних ґрунтах; подібні ксерофільні формації виражені також на півночі материка. До найбільш посушливого північно-східного району Бразильського плоскогір'я належить опустелена рідколісна формація каатинга з колючих чагарників, кактусів і пляшкоподібних дерев сімейства баобабових. Сухі тропічні ліси і рідколісся з коричнево-червоними ґрунтами займають рівнини Гран-Чако; у них дуже коштовні дерева кебрачо (основний постачальник таніну). У субтропічному поясі на заході напівпустелі змінюються "середземноморськими" літньосухими жорстколистими лісами і чагарниками (еспіналь, маттораль) на коричневих ґрунтах. На південь від 37-38° пд. ш. вони переходять у вологі вічнозелені змішані ліси - гемігілею - з південних буків нотофагусів, магнолієвих, лаврових та інших листяних порід з домішкою хвойних (чилійська араукарія, подокарпус, лібоцедрус, фіцройя) з безліччю ліан, бамбуків, епіфітів, папоротей на бурих лісових ґрунтах; до 42° пд. ш. вони вкривають і східні схили Анд; у високогір'ях з'являються альпійські луги. На схід від Анд, на північному заході Аргентини панують чагарникові напівпустелі із сіроземними ґрунтами і ділянками пустель. Субтропічні вічнозелені вологі ліси пінерайя (в основному з бразильської араукарії і парагвайського падуба - йєрба-мате) на характерних червоноземних ґрунтах займають піднесений південний край Бразильського плоскогір'я. Дуже контрастна рослинність і ґрунти на заході і сході помірного пояса. Острови і вологі західні схили Патагонських Анд покривають ліси південного типу (переважно з вічнозелених і листопадних південних буків з домішкою хвойних) на бурих лісових, частково опідзолених ґрунтах; східні схили Анд - хвойно-листопадні ліси, а підвітряну Патагонію - напівпустельні бурі ґрунти і рослинність з розріджених дерновинних злаків і щільних зонтикових: лише в передгірному зниженні і на півночі Вогненної Землі з'являються степи з каштановими ґрунтами, а на крайньому південному сході кріофітні луги і сфагнові болота. Субтропічні і тропічні болота займають величезні площі у западині верхнього Парагваю, уздовж його середньої течії, у Межиріччі й у низинах при злитті багатьох річок. Північно-західне і східне (до 27° пд. ш.) узбережжя материка часто обрамлені мангровими заростями. Найменше природний рослинний покрив зберігся на міжандійських плато і внутрішніх схилах Північних Анд, у долині Середнього Чилі, на східних схилах Бразильського плоскогір'я й особливо в Пампі, цілком розораної або використовуваної як пасовища; у цих же районах найбільш розвинута ерозія ґрунтів. В останні роки хижацька вирубка захоплює навіть амазонську гілею. ^ Тваринний світ Внаслідок особливостей палеогеографічного розвитку материка не тільки флора, але і фауна настільки своєрідна, що Південна Америка (разом з островами Вест-Індії і Центральною Америкою) виділяється у самостійне царство - Неогею з єдиною Неотропічною областю, яка у Південній Америці представлена двома підобластями: Гвіано-Бразильською, що охоплює північну частину континенту і Патагоно-Андійською (південні райони рівнини й Анди до Екуадора). У неотропіках характерний ряд ендемічних груп тварин: від ссавців загін неповнозубих (сімейства лінивців, мурахоїдів і броненосців), група широконосих мавп, ряд сімейств гризунів, вампіри (з рукокрилих), лами, целенолести (із сумчастих), кілька загонів птахів, а також деякі плазуни, земноводні, риби і безхребетні. Мало парнокопитних, майже немає комахоїдних, відсутні вузьконосі мавпи. Наявність сумчастих, удавів боа і кораллус, двоякодхаючих риб й інших вказують на зв'язок Південної Америки з Мадагаскаром і Австралією. Найбільш багатий тваринний світ вологих екваторіальних і тропічних лісів. На деревах живуть тварини з чіпкими хвостами - цебуси, або чіпкохвості мавпи (ревуни, капуцини, уакарі, павукоподібні й інші), карликовий і чотирипалий мурахоїди, опосуми, чіпкохвості дикобрази, кінкажу, лінивці; безліч дрібних мавпочок сімейства ігрункових. Добре повзають по деревах представники котячих - ягуар, оцелот. Дуже багата орнітофауна (енндемічні тукани, гоацин, гокко, гриф урубу, папуги ара, амазона й інші, численні колібрі - у Південній Америці їх 319 видів). Фауна плазунів - змії (наприклад, удави, отруйні бушмейстери, або суруруку, аспіди, карарака), ящірки (ігуани, сцинки, ядозуби), деревні земноводні і особливо комахи - фауна метеликів одна з найбагатших у світі; жуків - 100 тис. видів (у т.ч. світний кукухо і вусань-титан, довжиною до 15 см). У водоймах живуть ламантини, річковий дельфін інія, ендемічні анаконда, каймани, риба лепідосирена, величезна аранайма, хижа піранья, електричний вугор (близько 2000 видів риб - третина прісноводної фауни світу). У субекваторіальній і тропічній саванах і рідколіссях переважають наземні (тварини: броненосці, дрібні олені мазами, з хижих - пуми, саванові лисиці, гривастий вовк - на півночі; гризуни, страус нанду. На півдні - у степах і напівпустелях - найбільш характерні ендемічні гризуни (морські свинки, болотний бобер, або нутрія, паку, туко-туко, мара, віскаша, агуті) і бігаючі птахи (паламедеї, тінаму, північний нанду і нанду Дарвіна), а також кондор; з хижаків - пампаська кішка і кульпео, ванючка сорільо, дуже численні пуми, з парнокопитних - пампаський олень, майже винищені гуанако (сімейство верблюдячих), багато броненосців. У лісах Південних Анд особливо типові невеликі олені пудові й уемул, лисиця кульпео, кішка колоколо, видра уельїн, а у високогір'ях Центральних Анд - реліктовий очковий ведмідь і гризун чінчилья. Велике господарське значення в Андах мають домашні породи лам - лама й альпака (залишки черід диких видів - гуанако і викуньї охороняються). Території, що охороняються, представлені в Південній Америці національними парками (близько 100) і резерватами, в основному для охорони коштовних лісів і видів тварин, що знаходяться під загрозою знищення, а також мальовничих рекреаційних ландшафтів. Загальна площа - близько 1% усієї території Південної Америки. Найбільше в Перу - близько 6 млн. га, в Аргентині - 2,6 млн., Венесуелі - близько 2 млн. Відомі національні парки: Науель-Уапі та Лос-Гласьярес в Аргентині, Ітатіая й Ігуасу в Бразилії, Лос-Парагуас у Чилі й інші. ^ Природне районування Різкі розходження у макрорельєфі Південної Америки обумовили її розподіл на плоскогірний та рівнинно-плоскогірний позаандійський Схід із закономірностями горизонтальної природної зональності і гірський андійський Захід з висотною зональністю, спектри якої специфічні для кожного природного поясу. У межах позаандійського Сходу виділяються природні райони: Льянос-Оріноко - рівнини; Амазонія - низинна рівнина в екваторіальному поясі; Гвіанське плоскогір'я; Бразильське плоскогір'я - з піднятими цокольними рівнинами та висотами; Внутрішні рівнини - акумулятивні рівнини в тектонічному прогині між Бразильським плоскогір'ям і Андами з віссю уздовж рр. Парагвай і Парана, від 10 до 39° пд. ш.; Пампинські сьєрри і Передкордильєри - країна гірських складчато-брилових масивів; Патагонія - плоскогір'я з помірним континентальним кліматом у "дощовій тіні" Анд, транзитними ріками, напівпустельною рослинністю і ґрунтами. У межах андійського Заходу виділяються природні райони: Карибські Анди - сильно розчленовані хребти з субекваторіальним кліматом; Північно-Західні Анди - система розбіжних хребтів, що чергуються з глибокими тектонічними западинами; Екваторіальні Анди - складаються в основному з двох ланцюгів гір, западина між якими заповнена продуктами діяльності численних вулканів; Перуанські Анди (до 14°30' пд. ш.) - ряд рівнобіжних хребтів і високих внутрішніх плоскогір'їв, глибоко розчленованих каньйонами рік; Центральні Анди (до 28° пд. ш.) - найширша і складна частина Анд; Субтропічні Анди (до 41°30' пд. ш.) - складаються з подвійних Головних і Берегових Кордильєр; Патагонські Анди - найпівденніший відрізок Анд.