Василь КУКАКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 30 ЧЕРВНЯ 1941 р.ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУНКиїв — Львів 2004 Найбільша трагедія народу — це втрата своєї державної незалежності. Бездержавний народ присуджено до знищення. Тому боротьба за національне визволення, відновлення й будову власної незалежної держави — завжди священна. Відроджена, після трьохсотлітнього польсько-шляхетського поневолення, у результаті всенародного козацького повстання у 1648-1654 pp. під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького, Козацька держава, була наприкінці XVIII ст. остаточно знищена російською царською владою. Українські землі стали здобиччю Російської та Австро-Угорської імперій. Реальна можливість визволитися з неволі і збудувати незалежну Українську Державу з'явилась щойно під час Першої світової війни у 1914-1918 pp. З поваленням царської влади в Росії, у листопаді 1917 р. була створена Українська Народна Республіка (УНР) зі столицею у Києві. А з розпадом Австро-Угорської імперії, у Львові 1 листопада 1918 р. проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). У січні 1919 р. дві республіки об'єднались у єдину незалежну державу — Українську Народну Республіку. Проти Української Держави, на завоювання її території, послали свої війська історичні вороги України — більшовицька Росія та Польща. Після кількох кровопролитних війн боротьба українського народу за державну незалежність у 1918-1920 pp. закінчилась трагічною поразкою. Україна знову стала здобиччю чужоземних окупантів: російських, польських, румунських, чеських, а з 1939 р. ще й мадярських і німецьких. Український народ не змирився з утратою державної незалежності. Зразу же після воєнної поразки розгорнулась в Україні повстанська та підпільна бойова національно-визвольна боротьба. Перша спроба відновити державність постала під час нападу Німеччини на Чехословаччину. Тоді, у березні 1939 р. парламент Закарпаття проголосив державну незалежність Карпатської України й обрав Августина Волошина Президентом держави. Проти Карпатської України виступила Угорщина і її війська в березні 1939 р. окупували всю територію Карпатської України. У вересні 1939 р. Німеччина й Росія напали на Польщу й поділили поміж себе її територію. Західноукраїнські землі совєтська Росія приєднала до своєї колоніальної провінції УРСР. Розбором Польщі загарбники не задовольнились. Нацистська Німеччина продовжувала завойовувати Європу і Північну Африку, а совєтська Росія у тому часі (1939 — червень 1941) окупувала Прибалтійські держави, Бессарабію, Буковину та почала завойовувати Фінляндію. Уже у вересні 1939 р. проти воєнного блоку німецько-російських агресорів і їхніх союзників сформувався воєнний блок держав, очолених Великою Британією та їхніми союзниками, до якого згодом увійшли також США. І так почалася Друга світова імперіалістична війна, що тривала майже шість років (вересень 1939 — травень 1945). Обидва блоки держав вороже ставились до відновлення незалежної української держави. Боронити свої національні права міг український народ лише в оперті на власні сили. Війна все більше загострювалась, поширювалась, затягувалась у часі. Уже наприкінці 1940 р. все очевиднішим стає майбутній конфлікт між двома претендентами на завоювання світу. Національно-визвольна боротьба в Україні в 1939-1941 pp. проти російсько-більшовицьких поневолювачів дуже зміцніла й поширилась на ряд нових областей Придніпрянської України. Організатором і керівником визвольної боротьби була Організація Українських Націоналістів (ОУН) — єдина тоді політична сила в Україні, що продовжувала боротьбу за відновлення Української Держави, поєднуючи її з такою ж боротьбою усіх поневолених Москвою народів. «Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів»1. Боротьба велась проти всіх загарбників України, але, головним чином, проти всіх видів російського імперіалізму. Весною 1941 р. сумнівів щодо німецько-російської війни вже у найближчому часі не було. Тому Провід ОУН постановив використати воєнне становище й у разі, якщо на українських землях почнуться воєнні операції, підняти повстання і на звільнених від російських окупантів українських землях проголосити відновлення Української Держави. У такому напрямі ОУН організувала всю свою тодішню діяльність, як в Україні так поза її межами.^ ПІДГОТОВЧІ ЗАХОДИ ДО ПРОГОЛОШЕННЯ АКТУ ПРО ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВИ Церемонія проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. тривала недовго, декілька годин, але йшли ми до цього світлого дня багато років. Безліч перепон довелось побороти на цьому довгому шляху. Насамперед необхідно було психологічно підготувати народ так, щоб державницька ідеологія стала для нього рідною, близькою, його ідеологією. Переконати, що власна самостійна держава потрібна всім і тому всі повинні за неї боротися, для неї працювати й бути готовими на найбільші жертви. І ще — довести до свідомості народу просту істину: Самостійну Державу не випрошують, а здобувають силою, не виторговують хитромудрими політичними комбінаціями, але завойовують її. Тільки хто визволиться сам — вільний буде, кого ж визволять — у неволю візьмуть! Ця стародавня мудрість актуальна й нині. Перевиховання й виховання у державницькому революційному дусі народу і, передусім, кадрів визвольного руху, вимагало багато часу й тривалої праці. Великий внесок у цей виховний процес формування нової, вольової, динамічної людини зробили: Українська Військова Організація (УВО) у 1920-х, а в 1930-1940-х pp. — Організація Українських Націоналістів (ОУН). їхня послідовна й наполеглива революційно-виховна й бойова діяльність увінчалася успіхом. На початку 1940 р. в Україні вже діяла сильна й чисельна мережа революційно-підпільних станиць ОУН, ширився масовий національно-визвольний рух. Революційні кадри готові були до збройної боротьби за будь-яких умов. їхньою заповіддю стало: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!» Перше бойове хрещення визвольний рух отримав у березні 1939 р. у Карпатській Україні на війні проти мадярських загарбників. А через декілька місяців — бойові повстанські дії проти шовіністичних польських військових банд. Майже два роки (1939-1941) бойові відділи національно-визвольного підпілля у Західній Україні вели постійну збройну боротьбу проти російсько-большевицьких окупантів. У червні 1941 р., в Україні та на її Західних окраїнних землях за Сяном і Бугом існувала вже масова визвольно-революційна організація, яка нараховувала тоді понад 20 тисяч членів. Націоналістична державницька ідеологія та її визвольна концепція набули широкого поширення, стали панівними в народі, зокрема, на Західних та Північно-Західних Землях. Цьому значною мірою сприяла нова революційна концепція визволення України, прийнята на Другому Великому Зборі ОУН, що відбувся в м. Кракові у квітні 1941 р. У політичних постановах Збору стверджувалось: «Ідея Української Самостійної Соборної Держави (УССД) стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного націоналістичного руху [...]»; «Тільки вповні суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний усебічний розвиток усіх його сил [...]»; «СРСР — це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економічного застою й руїни [...]»; «Тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ державу [...]»; «ОУН співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів і з тими державами, що змагають до повного розвалу СРСР і підтримують створення незалежної Української Суверенної Соборної Держави». Постанови Другого Великого Збору ОУН стали ідейно-політичною основою, фундаментом, на якому 30 червня вознісся Акт відновлення Української Держави. Національно-визвольний рух та його бойові загони були серйозною реальною силою і, спираючись на неї, можна було братись за відновлення Української Держави, створювати центральні та місцеві органи влади. Це перша, найсуттєвіша передумова появи Акту 30 червня. Сьогодні не викликає сумніву, що без революційно-визвольного руху, очоленого ОУН, без підтримки її визвольної концепції народом, про відновлення Української Держави у тодішніх воєнних умовах не було б і мови. Другою важливою справою на шляху до відбудови Української Держави було підняти національну свідомість української людини, її людську гордість та честь і укріпити в народі віру у власні сили. Переконати, що в нас є досить власних сил, щоб самим визволитися, що причина нашої слабкості в нашій поганій зорганізованості, в тому, що ми роз'єднані, розсварені, і що мусимо всі наші сили зібрати воєдино і бити по ворогові сконцентровано. Єдиними надійними союзниками в нашій боротьбі за державну незалежність могли бути лише такі самі, як ми, поневолені народи. З їхніми визвольними рухами ми зв'язувались і спільно з ними боролись проти наших спільних поневолювачів. Третій чинник, і дуже могутній, що спричинився до проголошення Акту 30 червня, — це конкретна організація діяльності революційно-визвольного руху, спрямування її на практичне здійснення відновлення української державності. Тут ішлося про опрацювання низки цілком конкретних заходів, про підбір для цього відповідних кадрів, про їхню правильну розстановку на всіх ділянках діяльності та визначення усім чітких і реальних завдань. Уже зимою, в лютому 1941 p., коли можливість совєтсько-німецької війни стала дуже ймовірною, Провід ОУН почав розробляти відповідний план діяльності Організації на воєнний час. У цій праці, крім членів Проводу, активну участь узяли багато провідних членів ОУН, добрих фахівців у відповідних ділянках, а також деякі спеціалісти, що не належали до ОУН, зокрема, військовики, художники-графіки, поети тощо. Розглядались різні можливі варіанти ходу війни, від блискавичної до затяжної. Бралось до уваги й перемогу Німеччини, і її поразку, і перемогу Союзних армій, і можливість конфлікту Союзних держав із Совєтським Союзом. Залежно від того обмірковувались різні форми політичної й військової діяльності визвольного руху. Передбачити вже тоді кінцевий результат війни, вгадати, хто в ній переможе, хто програє, та й чи взагалі будуть у цій війні переможці — було нереально. В одному ми були певні: яким ходом не пішла б ця війна, нам необхідно створити здатні до боротьби збройні сили, власну армію. Лише в той спосіб можна буде реально розраховувати на відновлення Української Держави. Без власного національного війська жодні сприятливі обставини нам нічим не допоможуть. З цих засад випливала вся наша тактика під час війни. Негативне ставлення гітлерівської партії до українського народу й усіх інших слов'янських народів було відоме. Вона розглядала Україну й усю Східну Європу як свою майбутню колонію. Але одностайності у вищих урядових колах у цьому питанні не було. Дещо відмінні погляди на східну політику існували в середовищі вищого німецького військового командування. Дехто схилявся і до думки про утворення на руїнах СРСР національних держав колись поневолених народів, але залежних від Німеччини. Ідея незалежної суверенної Української Держави прихильників у німецькому середовищі не мала. Дискусійним у колах німецьких політиків було лише питання про те, чи створювати на завойованих східних територіях традиційні колонії, чи змодернізовані й обновлені, у вигляді держав-сателітів, повністю контрольованих німецьким Райхом. Враховуючи неприхильність німецького уряду до української державності, потрібно було вже на самому початку війни примусити його розкрити свої карти української і, взагалі, всієї східної політики й таким чином змусити ясно виявити позицію: чи Німеччина «за», чи «проти» Української Держави. У разі евентуального позитивного ставлення до відновлення Української Держави, хоч це було мало ймовірним, але, залежно від ходу війни, можливим, ОУН мала на меті використати всі можливості для організації власної сильної армії та максимально поширити й спопуляризувати на всіх українських землях національно-державницькі ідеї. Головна мета — за будь-яких воєнних умов домогтись того, щоб у кінцевій фазі війни Україна стала самостійним підметом на міжнародній політичній арені, а не предметом торгів імперіалістичних держав. На той випадок, якщо німецький уряд вороже поставиться до відновлення Української Держави, у чому сумнівів майже не було, планувалось: 1) довести до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, що націонал-соціалістичне рабство таке ж саме, як російсько-большевицьке; 2) розкрити фальшивість німецької політики так званого «визволення від большевиків», не допустити участі українців у війні на боці німців, зривати всі плани допомоги Німеччині, зокрема, економічні; 3) домогтися знищення пануючих ще в частині українського населення германофільських настроїв, мнимої надії на німецьку «допомогу» у боротьбі за визволення з більшовицької неволі. Ішлося про те, щоб фронт боротьби проти німецької окупації охопив усю Україну, а не тільки якусь її частину, щоб утягнути в боротьбу всі верстви народу, а не лише одних революціонерів. Боротьба проти німецьких загарбників мала стати тотальною і вестися на всіх можливих фронтах. Провід ОУН чітко усвідомлював, що, незалежно від ставлення німецького уряду до України та від воєнного становища, уже на самому початку війни потрібно задекларувати відновлення Української Держави. З цим погоджувались всі. Дискусії велись лише про те, як це найліпше реалізувати, який це матиме вплив на Україні по той бік фронту й у світі, яка буде реакція німецької влади. Планом Проводу передбачалось проголошення Акту відновлення Української Держави найперше у Львові, а згодом, після звільнення, у столиці України — у Києві, утворення уряду —Українського Державного Правління та організація місцевих органів влади. Оскільки східні області України були слабо охоплені визвольним рухом, то з метою якнайшвидшої їхньої активізації, створено три спеціальні Похідні групи членів і симпатиків ОУН, загальною кількістю понад п'ять тисяч осіб. Кожній групі призначався конкретний терен діяльності, який вона зобов'язана була добре вивчити в усіх відношеннях, включаючи сучасну історію совєцького часу. Члени груп забезпечувались топографічними картами, довідниками, путівниками тощо. Головним їхнім завданням було, опинившись на місцях призначення, від імені Державного Правління ініціювати організацію місцевої адміністрації та одночасно організовувати нелегальну мережу ОУН. Умови війни вимагали повністю змінити весь дотеперішній «мирний» стиль роботи Організації на «воєнний», перебудувати всі ділянки праці на військовий лад, зокрема, психологічно підготувати членів Організації до діяльності за воєнних обставин. А головне, треба було правильно й чітко визначити стратегічні й тактичні цілі, сформулювавши кінцеву мету й методи її досягнення. Відповіді на ці питання були дані у травні 1941 р. в інструкціях Проводу «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Вони регламентували діяльність Організації, починаючи з передодня війни й перших її днів до діяльності в умовах державного будівництва. Ось деякі пункти з цих «воєнних інструкцій», що безпосередньо стосуються відновлення української державності: «ОУН використає війну зі СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу; Наше завдання: власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмету і партнера, учасника війни...; Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників... Основною передумовою того є визнання й пошанування з боку тих держав суверенності й соборности України та дійсно позитивне відношення до української державності; Якщо б на Україну прийшли війська таких держав, що вороже відносилися б до української державності, тоді наша визвольна боротьба увійшло б у новий період» (тобто ворожий — В.К.); На звільнених частинах української землі... ОУН проголошує відбудову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя у всіх ділянках та керувати ним; Мандат на проголошення української державності та встановлення влади дає нам довголітня визвольна боротьба, підняття повстання, державно-творча ініціатива та практична сила; ОУН не ставить собі цілі, щоби мати у державі монопольне становище... Будування державної влади на монопольному принципі для української державності було б шкідливе; Керівні посади в державному уряді будуть займати особи за їхніми моральними вартостями, здібностями, авторитетом, фаховими кваліфікаціями і які мають довір'я у народі; Якщо б на Україні створився центральний державний уряд, організований іншими державними силами, і стояв на платформі повної суверенності й соборності України, тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядковується державна влада, встановлена ОУН на опанованих нею територіях; ОУН завжди стоятиме на сторожі добра України та дбатиме всіма засобами, щоб державний уряд і цілий державний апарат служили тільки Україні. Будемо підтримувати все, що корисне для України, а все, що шкідливе — нищити, без огляду на те, хто це робить; Кожна установа, що отримала би владу в Україні від чужоземних чинників, хоча б вона складалася з українців, є установою даної держави і не може представляти України як суверенної держави». В інструкціях Проводу ОУН сказано все дуже ясно й чітко й роз'яснення тут зайві. Ціль — Самостійна Соборна Українська Держава. Війну використовуємо для здобуття державної незалежності. Отже, спочатку проголошення відновлення Української Держави, створення Українського уряду й місцевих органів державної влади, далі — переговори з воюючими сторонами з позицій суверенної держави.^ ЛЬВІВСЬКА ГРУПА ПРОВОДУ ОУН Для реалізації задуманих планів, крім трьох Похідних груп, створено також ще спеціальну керівну Львівську Похідну групу, що складалась із членів Проводу та провідних осіб Організації. На неї покладено завдання організації усіх справ, пов'язаних з проголошенням відновлення української державності. Тільки-но почалась 22 червня війна, як зразу ж вступив у дію мобілізаційний план воєнного часу. На Західно-Окраїнних Українських Землях залишилась мінімальна кількість членів Організації, необхідна для продовження місцевої діяльності, а всі інші відійшли у складі Похідних груп на Східну Україну. Львівська група провідних членів ОУН (близько 20 осіб) мала свої окремі завдання і свій маршрут походу на Львів. Уже на другий день війни Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Іван Равлик і я — Василь Кук на легковій автомашині, зареєстрованій у військовому відомстві, переїхали без перешкод на правий, східний бік ріки Сяну, із наміром якнайскоріше добратись до Львова, їхати по головній дорозі було і важко (бо по ній ішло багато військових машин) і небезпечно — з огляду на можливу перевірку документів військовою жандармерією. (Наші документи не давали нам права на перебування у зоні воєнних дій). Тому ми з'їхали на бічну доріжку, але вже за селом Ветлин попали під обстріл совєтської артилерії. Перед нами був фронт. Врятував невеличкий лісок. По тому Лебідь повернувся автом до Кракова, а ми вже пішки пробирались у напрямі до Львова. З Кракова виїхали ми таємно від німців, використовуючи наявні в нас німецькі військові документи. Добратись нам до Львова треба було раніше, ніж там установиться німецька адміністрація. Цим пояснюється поспіх групи: якнайшвидше до Львова, щоб не запізнитись! По дорозі на Львів наша група зустріла чимало всяких перешкод, що могли призвести до її ліквідації. Передусім, нас могла арештувати німецька військова польова жандармерія. Дехто у групі мав добуті різними способами військові документи, видані німецьким вищим військовим командуванням (ОКВ), а німці до документів ставились із довір'ям та респектом. Вони їх не перевіряли та й не до того їм було, коли навкруги не вщухала стрілянина та рвались снаряди, йшли бої. Де проходить лінія фронту — ми точно не знали, тому могли дуже легко попасти під кулі совєтської армії. За м. Ярославом ми повернули на південний схід у напрямі села Сухорів, а далі вже рухались через села: Ветлин — Висоцько — Лази — Заліська Воля — Бучина — Млини — Краковець. 25 червня добрались ми до містечка Краковець, розташованого на лівому березі ріки Шкло. По дорозі — зустрічі з населенням, бесіди про його життя, взаємне інформування. Знайомились із совєтською дійсністю, із цим спустошенням, що його вчинили більшовицькі окупанти за неповних два роки. Про становище на звільнених теренах ми постійно інформували Провідника ОУН С. Бандеру й друзів, котрі перебували ще на німецькому боці. У Краківці ми пробули два дні. Тут до нас долучились інші члени групи, і так нас зібралось уже близько 15 осіб: Ярослав Стецько, Ярослав Старух, Лев Ребет, Євген Врецьона, Іван Равлик, Дмитро Яців, Іван Вітошинський та ін. Микола Лебедь, Степан Ленкавський включились у роботу групи вже у Львові 3 липня. У Краківці нам пощастило знайти справну ватажну машину («полуторку») із водієм, який хотів повернутись у свою Полтавщину. Я пообіцяв йому допомогти дістатися наразі лише до Львова, а потім і далі на схід, якщо він довезе нас до Львова. Домовились. Водій був радий, що вдасться зберегти від конфіскації німцями його машину, а ми задоволені, що маємо змогу якнайшвидше дістатися до Львова. Відповідно до того, як фронт усе далі просувався на схід, ми й наближалися до столиці Галичини. 27-го ми вже були в Яворові, де зустрілись зі членами визвольного підпілля та побачили вперше військовополонених совєтської армії. Тримались вони гідно, повні неприхованої ненависті до німців. 28 червня через м. Янів (нині Івано-Франкове), передмістя Левандівку, в'їхали ми у Львів і зупинились на площі біля церкви св. Юра. Було вже після полудня. Треба було зайнятись розміщенням людей, зібрати інформацію про те, що діється в місті. Ярослав Стецько та Іван Равлик замешкали в домі родини останнього, а я разом з Ярославом Старухом примістився у його добрих знайомих ще з польських часів, що жили неподалік площі Ринок (вул. Краківська, 17, кімната 9). Усі інші також знайшли приміщення, хто в рідні, хто у знайомих. Ще того дня ми зайняли у своє розпорядження будинок колишнього українського банку «Дністер» на вулиці Руській, де раніше були якісь совєтські установи. В кімнатах цього будинку на другому поверсі розташувався штаб ОУН. Діяли ми тоді легально, відкрито, як влада. У Львові в той час фактично жодної офіційної влади ще не було. З наближенням фронту совєтська влада втекла, залишивши у тюрмах сотні постріляних і закатованих політв'язнів. Німецькі фронтові частини пройшли через місто і подались далі на схід, переслідуючи совєтську армію, а тилова німецька адміністрація ще не встигла встановитись. Тож єдиною владою в місті тимчасово була ОУН, члени якої вийшли з підпілля або прибули із-за Сяну та Бугу. 29-го (неділя) та 30-го червня (понеділок) велась інтенсивна підготовка до скликання Народних Зборів. Ярослав Стецько зайнятий був переважно розмовами з різними видатними громадськими діячами Львова, маючи на меті запросити їх до участі в Народних Зборах, а згодом — і до українського уряду чи міської управи. Тоді ж він мав розмову з митрополитом Андреєм Шептицьким, в якій докладно поінформував його про німецьку політику щодо України, про становище в Організації, зокрема, про причини виникнення внутрішнього конфлікту та її розколу, а також про намір скликати Народні Збори для проголошення відновлення державності. Ярослав Старух — тоді член пропагандивної референтури Проводу ОУН, колишній член Краєвої Екзекутиви, організатор студентства й робітництва у Львові — виявив особливу активність та оперативність. Він прекрасно знав місто та його мешканців. Швидко відшукував потрібних людей і дуже вміло залучав їх до суспільно-політичної праці. Він був у постійному русі, завжди спішив, всюди встигав. До того ж, був він чудовим пропагандистом-популяризатором. Він твердо вірив у все те, що говорив, тому йому вірили, його слова переконували. Саме завдяки Я. Старухові зразу ж запрацювала Львівська радіостанція. Більшовики, поспішно втікаючи з міста, не встигли її знищити. На станції залишився технічний персонал, диктори, серед них був також диктор — член ОУН Юліан Савицький. Це дало змогу інформувати світ про події у Львові відразу ж після його звільнення. Уся робота пропагандивного апарату ОУН була тоді зосереджена на використанні радіопередач. Тут, крім Ярослава Старуха, дуже активно працювали колишній провідник Краєвої Екзекутиви Лев Ребет, юрист і видатний теоретик українського націоналізму; журналіст Іван Вітошинський та багато інших досвідчених публіцистів. Через відповідні радіопередачі можна було оперативно впливати на всю діяльність визвольного руху на звільнених теренах України. Я встановлював зв'язки з визвольним підпіллям, відновлював діяльність Організації у нових умовах, підтримував контакти із Похідними групами. Швидко налагоджено зв'язок із крайовим провідником ОУН Іваном Климовим («Євген Легенда») та його близькими помічниками в Золочівщині — Романом Кравчуком та Осипом Безпальком. Велику активність та організаційні здібності в цих справах виявляли Роман Мала-щук, Осип Мащак — працівники оргреферентури Проводу, кур'єри-зв'язківці — Тарас Онишкевич («Галайда»), Гошовський Микола («Спартак»), Володимир Лобай («Вугляр») та ін. Головне завдання, яке стояло на повістці дня, — це перебудувати діяльність Організації відповідно до нової військової та політичної ситуації. Доки німці не визначили свого ставлення до української державності, необхідно було зберегти підпільну мережу, робити запаси зброї й амуніції, медикаментів та підпільної техніки. З іншого ж боку, треба було також частину кадрів скерувати на роботу в легальних установах (державно-адміністративних, культурно-освітніх тощо). Іван Равлик та Євген Врецьона із запалом узялися за організацію у Львові місцевої української міліції, яка у той час стала єдиною реальною силою, на котру могла легально опертися новостворювана українська влада. Я назвав лише найголовніші напрямки діяльності ОУН у перші дні після визволення Львова. Тоді практично всі ми займалися всіма справами. Ми, справді, таки були єдиною активно діючою владою, і право на це давали нам блакитно-жовті пов'язки на рукавах. Будинок «Дністра» на вул. Руській був повний найрізноманітніших відвідувачів. Сюди надходила вся інформація зі звільнених від більшовиків українських земель, приходили звіти від підпільних організацій, тут видавались їм накази, розпорядження, інструкції. Тут відбувались засідання Проводу ОУН, уточнювалась тактика політичної діяльності визвольного руху. 30 червня у Львів вмаршував Український легіон, який очолював сотник Роман Шухевич. Це була військова одиниця у силі одного куреня (три сотні, 330 воїнів), утвореного у складі німецької армії напередодні війни. Складався він переважно з членів ОУН та його симпатиків і мав назву Дружини Українських Націоналістів (ДУН). Мета організації такого куреня полягала в, тому, щоб здобути фахові військові знання, вивчити німецьку військову тактику, аби у майбутньому мати змогу боротися за Українську Державу. І справді, згодом багато вояків куреня влились у лави УПА, де зайняли старшинські й підстаршинські становища. Поява у місті українського війська дуже сильно підняла у Львові авторитет підпільної влади ОУН.^ НАРОДНІ ЗБОРИ 30 червня, у понеділок, о 6 годині після полудня на другому поверсі будинку «Просвіти» у Львові (площа Ринок, 10) відбулись Народні Збори. Тут зібрались представники громадськості міста Львова й околиць, церковні достойники, провідні члени ОУН, учасники підпільного визвольного руху. Зал був переповнений делегатами. Збори відкрив перший заступник Провідника ОУН Ярослав Стецько вшануванням пам'яті борців, які загинули в боротьбі за волю України. У змістовному вступному слові він з'ясував політичне становище України у зв'язку з війною, вказуючи, що війна в Україні ведеться за Україну, за те, кому належатимуть багаті наші землі, й що український народ не сміє мовчки спостерігати розвиток подій, але мусить стати їх активним і самостійним учасником. Щодо Німеччини промовець підкреслив, що союз із нею можливий лише за умови визнання Німеччиною державної незалежності України та її уряду. Усебічно обґрунтувавши необхідність відновлення української державності, як вияву волі українського народу до самостійного державного життя, Ярослав Стецько зачитав Акт про відновлення Української Держави. Присутні вислухали оголошення Акту стоячи, одностайно схвалили його та відспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Перші слова Акту звучали: »Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава». Відновлення державності вітали представники громадських установ та організацій. Від Української Греко-католицької церкви виступив о. д-р Й. Сліпий, який передав благословення митрополита Андрея Шептицького. Представник національно-визвольного підпілля, вітаючи відновлення Української Держави, заявив, що ОУН продовжуватиме боротьбу й не складе зброї, доки українська державна влада не буде встановлена на всіх українських землях, доки не будуть вигнані з України всі окупанти. Від імені українського війська — Дружин Українських Націоналістів — Збори привітав духівник Дружин о. д-р Іван Гриньох. Після закінчення привітальних промов, головуючий надав слово мені. Висвітливши коротко роль ОУН у національно-визвольному русі й боротьбі українського народу в останні роки, її відповідальність за подальшу долю визвольного руху та, обґрунтувавши моральне й фактичне право ОУН виступати від імені воюючої України, я оголосив наказ Провідника Проводу ОУН Степана Бандери про призначення Головою Українського Державного Правління Ярослава Стецька, першого заступника Провідника ОУН. Призначення Ярослава Стецька на посаду голови Державного Правління Збори схвалили аплодисментами. Підтримана була також запропонована мною пропозиція про надання Голові УДП права покликати членів Державного Правління, призначати їх на відповідні посади та звільняти з них. Згодом дехто вказував на недемократичність такого призначення Голови уряду. Але не слід забувати, що у тому часі йшла війна, діяли закони воєнного часу й вимагати в таких екстремальних обставинах суворого дотримання у цьому питанні демократичних принципів мирного часу було би просто нерозумно. Крім того, Провід ОУН виходив із засади, що німецький уряд вороже поставиться до факту відновлення української державності і застосує репресії. З огляду на це, свідомо підкреслювалась ініціатива ОУН в організації проголошення Акту відновлення Української Держави. Ситуація вимагала, щоб уряд держави очолив відомий і стійкий член Організації, який за всіх обставин гідно боронитиме зайняті позиції і нізащо не відступить. Ярослав Стецько як Голова уряду був свідомий тої відповідальності, яку добровільно брав на себе. Найближчий час повністю підтвердив правильність такого рішення. Вимогу німецької влади скасувати Акт 30 червня Степан Бандера і Ярослав Стецько категорично відхилили і гідно відстояли честь української нації, мужньо обороняючи право українського народу на державну незалежність. За це їх було арештовано й ув'язнено в концтабір. Під кінець Зборів з'явилися в залі представники німецької армії др. Ганс Кох та майор фон Айкерн. Зазначимо, що про скликання Зборів жодні німецькі установи не повідомлялись і ніякої німецької делегації не запрошувалось. Німецькі військові представники прибули на Збори з власної ініціативи, довідавшись про них від сторонніх осіб. Ганс Кох у той час працював у штабі Верховного командування німецьких збройних сил політичним радником в українських справах. У своєму виступі, спочатку німецькою, а під кінець українською мовою він підкреслив, що зараз іде війна і необхідно все мобілізувати для потреб фронту, питання ж української державності поки що не актуальне, воно не в компетенції Верховного командування і в майбутньому буде вирішене фюрером Адольфом Гітлером. Завдання українців під сучасну пору — працювати, усі свої сили спрямовуючи на перемогу Великої Німеччини над більшовицькою Росією. У промові Коха помітна була нервозність, невпевненість. Видно було, що і скликання Народних Зборів, і проголошення Акту відновлення Української Держави було для німців цілковитою і дуже неприємною несподіванкою. Усі присутні в залі з його виступу зрозуміли, що ставлення німецького уряду до української державності буде негативне, але мовчали. Попри деяку дисгармонію, що її вніс виступ Коха у святковий настрій Зборів, нарада тривала. Далі виступив член пропагандистського відділу Проводу ОУН Іван Вітошинський. Він, аби не надавати Зборам виразного протинімецького характеру й не дати командуванню німецької армії підстав для ворожого ставлення до української державності, висловив привітання німецькій армії, яка звільняє українські землі від більшовицьких окупантів, і відзначив, що лише спільними зусиллями української й німецької армій можливе здобуття в цій війні перемоги над спільним ворогом — більшовицькою Москвою. Після завершального слова голови Державного Правління Народні Збори закінчилися гімном «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!» Про хід Зборів інформувала львівська радіостанція. Організував передачі Ярослав Старух, у розпорядженні якого були всі матеріали Зборів (текст Акту, наказ про призначення Голови Державного Правління, тези окремих виступів тощо). Звістка про відновлення Української Держави й створення уряду викликала небувалу радість населення. Усюди на звільнених теренах України утворювались місцеві органи правління, налагоджувалося нормальне господарське, громадське та культурно-освітнє життя. З'явилось багато нових людей, ініціативних, енергійних, талановитих, які, не жаліючи сил, самовіддано працювали для відбудови власної незалежної держави. Українські місцеві органи влади діяли до осені, поки не були німцями скасовані й замінені окупаційними. Проголошення відновлення Української Держави на самому початку війни проти совєтської Росії було політично логічним і цілком закономірним актом. Зовсім аналогічно вчинила також підпільна Литовська націоналістична організація — фронт Литовських Активістів (ЛАФ), який уже на другий день війни задекларував відновлення Литовської Республіки й створив тимчасовий литовський уряд, котрий очолив Провідник ЛАФ — полковник Казіс Шкірпа. Це був посол вільної Литовської Республіки в Німеччині, який перебував тоді в Берліні. Його заступником, віце-прем'єром уряду став професор Юозас Амброзевічіюс, який знаходився у Литві. На заклик підпільного литовського уряду почалось у Литві повстання, в яке включились так звані територіальні литовські дивізії, і 27 червня майже вся Литва зна