Історичні джерела кримінальної відповідальності жінок в Україні В.О. МЕРКУЛОВАІснуючий в суспільстві погляд на злочин та самого злочинця базується на традиціях та моральних цінностях, притаманних визначеному етапу в розвитку суспільства. Кримінальне право, система покарань України з часів Київської Русі (IX—XII ст.), Галицького князівства (XI—XIII ст.), Великого князівства Литовського (XIV—XVI ст.), Козацько-Гетьманської держави (XVII-XVIII ст.), України першої і другої половини XIX ст. певною мірою відбили ці погляди. В різні часи об’єктом покарання були життя, тіло, воля людини, честь та гідність особи, її майно, а засобами покарання — смерть, каліцтво, заподіювання фізичних страждань, позбавлення волі, вигнання, позбавлення майна, знеславлення. Історичні джерела особливостей кримінальної відповідальності жінок, які вчинили злочин, передбачає аналіз основних джерел права кожного із зазначених періодів. Звернення лише до деяких з них має бути достатнім з огляду на визначення суті та особливостей кримінальної відповідальності жінок в різні періоди історії України. На нашу думку, церковний Статут князя Ярослава, Руська Правда, Литовські Статути, Уложення 1845, 1866 років "Про покарання кримінальні і виправні" нададуть певних уявлень щодо визначеної проблеми. Моральне та фізичне насильство як засіб регулювання відносин між людьми в Київській Русі значною мірою пояснювали сувору практику покарань щодо жінок1. Звичаї і традиції того часу ґрунтувалися на поняттях, які склалися за часів стародавніх держав, коли "сімейне право характеризувалося пануванням патріархату, що вимагало ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка у господарстві, суспільстві, сім’ї. Жінка перебувала під владою чоловіка"2.У Київській державі жінки не мали політичних прав, не брали участі у зборах міського населення. Головна сфера діяльності жінки того часу — сім’я, побут. На сімейно-побутові відносини дедалі більше впливало християнство. Церква застосовує різні норми канонічного права, маючи за мету зосередити у своїх руках репресивні засоби боротьби з порушеннями моралі, зокрема у сімейно-шлюбних відносинах. Важливі нововведення внесли у різні галузі права, в тому числі сімейне і кримінальне право, церковні Статути князів Київської Русі. Так, Статут князя Ярослава Володимировича про церковні суди (XI-XII ст.) — це своєрідний кодекс сімейного та шлюбного права того часу, який регулював укладання і розірвання шлюбу. Він був також судебником вчинків, що розглядалися церковними судами. Зокрема, містив кілька статей, що передбачали кримінальну відповідальність жінок як спеціального суб’єкта за дітовбивство, крадіжку, чаклунство. Щодо першого злочину, ст. 6 "Пространної редакції Статуту Князя Ярослава про церковні суди"визначала досить "м’яку" міру покарання, щодо кримінальної відповідальності, яка існувала згодом за цей злочин, вчинений жінкою. За вбивство дитини, яка народилася як у шлюбі, так і поза шлюбом передбачався грошовий викуп винної рідними, до того ж вона мала перебувати при церкві3. Сума викупу не зазначалася, бо найчастіше це питання регулювалося звичаєвим правом. Згідно зі ст. 36 зазначеного Статуту наставала відповідальність за крадіжку: "Аще жена мужа крадет и обличити ю, метрополиту...гривны, а муж казнит ю, про то не разлучати". Таким чином, за вчинення крадіжки жінка підлягала грошовому покаранню (виплата штрафу митрополиту), а також віддавалась на суд чоловіку. Вислів "муж казни я" треба розуміти як те, що чоловікові надавалось право карати жінку на свій розсуд. Аналіз і порівняння певних статей Статуту Ярослава і "Руської Правди", вивчення спеціальної літератури, присвяченої періоду дії означених правових джерел дозволяють, на нашу думку, дійти висновку про застосування до жінки досить суворих покарань, що передбачали тілесні покарання і навіть убивство чоловіком своєї дружини. "Руська Правда" безпосередньо забороняла тілесні покарання, зазначаючи, що "Если кто кого ударит без княжего слова, за ту муку 80 гривен"4.І якщо загалом у дослідженнях відзначається, що Руській Правді не властиві тілесні покарання, а візантійські удари канчуком переведені були в Правді на звичайний грошовий штраф (на гривні), однак визнавався той факт, що тілесні покарання в Київській Русі були покаранням для рабів, застосовувалися до холопів, які були річчю, цілковитою власністю пана5. Такі ж права мав чоловік щодо дружини. Це підтверджує ст. 88 "Руської Правди", де визначається покарання чоловіка за вбивство дружини. Закон проголошує "Кто убьет жену, тот подлежит суду наравне с мужеубийцей, но если она в самом деле была виновата, то взыскать с убийцы полвиры" (20 гривень, бо віра становила 40 гривень)6. Пояснюючи статтю, фахівці по-різному трактували цей факт: дружина була власністю чоловіка, який не відповідав перед правосуддям за свої вчинки; що йдеться лише про побиття її чоловіком за злочини проти родинних прав; що слід виходити з положення — "дружина під владою чоловіка так, як холоп під владою пана"; що під виною жінки необхідно розуміти будь-яку дію, якою вона викликала гнів чоловіка і можливе після цього вбивство; що, нарешті, у даній статті йдеться про чоловіка і жінку, а не чоловіка і дружину, оскільки у ті часи усі справи між подружжям підлягали судам духовним7. Однак в будь-якому випадку чи були винні у вбивстві і потерпіла в родинно-шлюбних відносинах, чи ні, — стаття Руської Правди визначає, що ставлення до жінки в той період було як до істоти нижчого порядку. Життя її оцінювалося у піввіри, тоді як за вбивство чоловіка, за тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких потерпілий втрачав руку або ногу, вважалося необхідним сплатити віру (ст. 1, 5 "Руської Правди"). Про право чоловіка визначити міру покарання дружині йдеться також у ст. 38 Статуту, яка передбачає відповідальність жінки за чаклунство. Вина жінки полягала як у вчиненні нею злочину, передбаченого Статутом Ярослава, так і в діях, що викликали роздратування і гнів чоловіка, та не розглядалися діючим законом як злочини. Отже церковний Статут, надаючи чоловіку цілковиту свободу у виборі засобів покарання своєї дружини, не виключав можливості застосування тілесних покарань, що у свою чергу могло спричинити смерть жінки. Таким чином, злочини, вчинені жінками за часів Київської Русі, розглядалися передусім як порушення норм моральності, родинно-шлюбних відносин, трактувалися як "образа" честі й інтересів чоловіка (крадіжка, чаклунство), порядку, освяченого релігією.Жінки наражалися на суворі покарання. Порівняно нежорстокі покарання, передбачені "Руською Правдою" (крім необов’язкової кровної помсти за вбивство, передбачалися, як правило, різноманітні види грошових виплат, штрафи), лише почасти стосувалися жінок. Є всі підстави вважати, що церковні суди не обмежували чоловіків у виборі засобів покарання "винних" дружин. Тим паче, що вже тоді за злочини, що перебували у компетенції церковного суду, застосовувались тілесні покарання, ув’язнення.Як за часів Давньоруської держави, коли жінка мала безправне рабське становище у сім’ї, а чоловіки не обмежувалися у засобах покарання своїх дружин не лише за злочини, а й за будь-які незначні провини, так і в подальшому жінки підлягали досить суворим покаранням. Тривалий час за злочини, суб’єктом яких була жінка (вбивство позашлюбної дитини, проституція, втеча дружини з іншим чоловіком, повторне звідництво та ін.), згідно з Литовським Статутом, передбачалася лише смертна кара.Литовські Статути — 1529, 1566, 1588 рр. видання, як Кодекси кримінального права, що діяли на значній території України з XVI до початку XIX століття, мали практично перехідне положення від "Руської Правди" до поширення на всій території України чинності російського законодавства. В артикулах пізнього видання Литовського Статуту (в одних докладніше, в інших — менш докладно) формулювалися поняття видів злочинів, за вчинення яких до жінки застосовувалася, як правило, смертна кара. Ці артикули є в XI розділі "О насилиях, побоях и платежах за голову дворянина" і в XIV розділі "О воровстве всякого рода".Статті (артикули), що передбачають відповідальність за діто-вбивство заслуговують окремого і докладнішого аналізу. Литовський Статут містив дві норми, які визначали відповідальність за вбивство дітей — батьками і незаміжніми жінками. Щодо опису злочину, визначення мети і видів покарання — це досить різні за суттю, змістом правові норми, що відбивають дух того часу. Артикул 7 (розділ XI) визначав досить "м’яку" міру відповідальності за те, що "если бы случилось родителями убить свое дитя не случайно, не за вину, но с умысла, тогда быть за то наказаны заключением на год и шесть недель в вежу в... замке. А выдержав такое заключение должны сверх того четыре кратно в году при церкви своего исповедания приносить покаяние, и публично исповедовать свой грех, перед всеми людьми...". Отже вбивство батьками своєї дитини (незалежно від віку) вважалося менш тяжким, що уможливлює віднесення вчинку до привілейованих видів посягань на особу. Ув’язнення на термін один рік і шість місяців у поєднанні з церковним покаянням є дуже "м’яким" покаранням за подібні злочини, тим паче для того часу. Система застрашливих покарань (прості і кваліфіковані смертні кари, калічницькі та тілесні покарання) набувала поширеності у практиці кримінального правосуддя. Зовсім інакше ставився законодавець до факту вбивства своєї дитини незаміжньою жінкою. В артикулі 60 щодо "розвратных женщин, которые умерщвляли детей своих, или чужих" визначається вже інша міра покарання — смертна кара. Суб’єктом даного злочину могла бути, оперуючи поняттями розглядуваного закону, "женщина не будучи в супружестве, но ведя жизнь непорядочную и распутную". Означені мотиви вчинення злочину — "от стыда", "боясь наказания", на факт —"свой плод умертвила сама или через кого иного" — не зважали. Відповідальність наставала однакова, залежно від результату. Як уже зазначалося, на засади каральної політики держави у тогочасний період істотно впливала християнська релігія і церква. Юрисдикція духовної влади поширювалась як на діяння, що вчинялися духівництвом, особами, яким церква забезпечувала заступництво, так і на осіб, що вчинили злочини проти церкви і моральності. Такі злочини вважались тяжкими і карались доволі суворо. Такий вчинок входив до переліку як тяжкий і, з погляду представників церкви, втілював у собі вищу міру зіпсованості. У суворих покараннях (мордуванні, катуванні) вони вбачали шлях до спокутування вини, очищенню злочинців від злої волі. Протягом кількох століть спостерігатиметься поступовий процес гуманізації щодо розглядуваної категорії злочинниць — пом’якшення покарання. Суворе засудження всього, пов’язаного з посяганням на моральні засади суспільства, освячене релігією; міцність сім'ї, стосунки між подружжям пояснюють існування надзвичайно тяжких покарань, яким піддавались жінки, запідозрені у зраді свого чоловіка. Литовський Статут у розділі "О воровстве всякого рода" мав два артикули, які визначали кримінальну відповідальність за перелюбство і за втечу дружини з іншим чоловіком (Розд. XIV, арт. 29, 30). Жінці і в тому, і в іншому випадку загрожувала смертна кара. Таке ж суворе покарання призначалося за заняття проституцією, — "тоже разумеется и о девице, которая будет жить в непотребстве" (Розд. XIV, арт. 30, ч. 2). Слід зазначити, що у випадку навмисної втечі дружини з іншим чоловіком, для жінки була можлива альтернатива смертній карі. Вона полягала в тому, що чоловік мав право не дати згоди на страту дружини і розправитися з нею на власний розсуд. У цьому вбачається збереження, зокрема, порядку, що існував за часів Київської Русі, коли за подібні вчинки жінка каралася лише правами чоловіка.Також суворо каралося звідництво. За вчинений злочин передбачалися калічницькі покарання. Згідно із законом звідницям приписувалося "наказывать урезанием носа, ушей, губ, изгнанием из города" (Розд. XIV, арт. 31); вчинення злочину вдруге передбачало смертну кару. Таким чином, досить часто смертна кара застосовувалася за злочин, суб’єктом якого могла бути жінка. "Гуманне" ставлення до вагітних жінок виявлялося лише в тому, що виконання суворого покарання відкладалося до того часу, коли народиться дитина. До пологів жінка мала перебувати в ув’язненні. (Розд. XI, арт. 34). Лише наприкінці XVIII ст. почався процес поступової гуманізації щодо жінок, як суб’єкта злочину. Процес пом’якшення покарання відбувався хоч і повільно, але все ж таки тривав. По-перше, це стосувалося вагітних жінок. Якщо раніше "гуманне ставлення" до них виявлялося лише в тому, що страта виконувалася після народження дитини, то згодом вагітність, наявність малолітньої дитини віком до півтора року законодавець розглядав як достатні підстави для скасування не лише калічницьких, а й тілесних покарань. Природні властивості, стан фізичних сил, особливе місце в суспільстві, а тому нижчий рівень небезпеки вчиненого, порівняно з чоловіками, зумовили важливість та необхідність розв’язання питання щодо скасування калічницьких покарань стосовно всіх жінок. Це сталося у 1754 р. (більш як на сто років раніше ніж до чоловіків)8. Відміна тілесних покарань щодо жінок настала значно пізніше. Уложення 1845 р. "Про покарання кримінальні і виправні" припинило у Росії мордування жінок батогом. 17 квітня 1863 року Указом "Про деякі зміни в існуючій системі покарань кримінальних і виправних" було заборонено публічне мордування канчуками жінок усіх станів, крім засланниць, до яких дозволялося застосування різок. І лише в 1893 р. прийнято рішення про незастосування тілесних покарань до всіх без винятку жінок9. Це було значним етапом процесу гуманізації і пом’якшення системи покарання щодо даної категорії засуджених. Існування певний час (до 1900 р.) системи кримінальних покарань, що застосовувалася лише до чоловіків і не застосовувалася до жінок, надавало правомірну підставу фахівцям твердити, що у зазначений період, крім врахування станових ознак при призначенні і виконанні заходів кримінально-правового характеру (тілесні покарання не застосовувались до певних верств суспільства), відмінність покарань ґрунтувалася також на "органічних особливостях винного" (стать, вік). Завдяки цьому був створений "цілком своєрідний тип паралельних покарань"10. Стать засудженого, як і низка інших критеріїв (вік, матеріальна неспроможність), стала пізніше підставою для існування групи покарань таких, що замінюються іншими. Останні відповідно до Уложень 1845 р. (1866 р. видання також) "Про покарання кримінальні і виправні" діяли на території України в XIX — початку XX ст., призначалися лише в тому випадку, коли головне покарання не могло бути застосоване за будь-яких визначених ознак. Йдеться про особливості призначення і виконання за того часу покарання у вигляді позбавлення волі щодо жінок, які вчинили злочин. Існувала різниця в застосуванні покарань до чоловіків і жінок. До останніх не застосовувалися каторжні роботи на копальнях та у фортецях, як такі, що не відповідали особливостям їхнього фізичного стану. Жінок не могли використовувати на роботах, означених в особливому реєстрі відомчого порядку, передусім, під землею при видобуванні руди і кам’яного вугілля. Замість цього їх відправляли на заводи на такий же термін, який вони мали перебувати на копальнях або у фортецях. Роботи в копальнях могли бути замінені роботами у фортеці (без зміни терміну покарання). На цій же підставі відбування покарання у роті для заарештованих замінювалися для жінок робітничим будинком. У випадку відсутності достатньої кількості таких закладів, ув’язнення в них могло бути замінене на той же термін у закладах "нижчого порядку" — в тюрмі, де, згідно із законом, могли відбувати покарання засуджені на термін до 1 року 4 місяців позбавлення волі11. Існування наприкінці XIX — початку XX ст. "замінюючих" покарань для жінок дозволяло лише частково знизити тягар кримінального покарання у вигляді позбавлення волі, проте умови утримання жінок в ув’язненні були досить тяжкі, порівняно з умовами утримання чоловіків. Особливості фізичного стану жінок до уваги не бралися. "Незважаючи на те, що десятки тисяч жінок потрапляли щорічно в царські в’язниці, законодавство зовсім не знало "жіночого питання"12, — ді- йшов висновку М.Н. Гернет, досліджуючи історію царської в’язниці. Вважаємо, що це твердження цілком справедливо відбиває стан та особливості кримінальної відповідальності жінок різних періодів історії України, а також зумовлює існуючі проблеми у зазначеній галузі на сьогодні. Меркулова Валентина Олександрівна — кандидат юридичних наук, докторант кафедри кримінального права НАВСУ, полковник міліції. 1 Див.: Бочарніков Д. Чи дійсно юридичне право було єдиним інструментом державного управління суспільством в Київській Русі? // Право України. 1997. № 11. С. 109. 2 Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. Львів, 1996. С. 9. 3 Див.: Древнерусские княжеские Уставы XI-XV веков. М., 1976. С. 85. 4 Евреинов Н. История телесных наказаний в России. Харьков, 1994. С. 17. 5 Див.: Правда Русская. Комментарии под ред. Б.Д. Грекова. М-Л., 1947. С. 96; Евреинов Н. История телесных наказаний в России. Харьков, 1994. С. 22. 6 Правда Русская. Комментарии. С. 602. 7 Див.: Там само. С. 602-604. 8 Див.: Евреинов Н. История телесных наказаний... С.55. 9 Див.: Гернет М.Н. История царской тюрьмы. Т. 3. М., 1961. С. 326-397. 10 Див.: Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Общая часть. Т. 2. М., 1994. С. 102. 11 Див.: Лохвицкий А. Курс русского уголовного права. С.-Петербург, 1867. С. 60-61; Таганцев Н.С. Русское уголовное право... С. 112, 120, 128, 129. 12 Гернет М.Н. История царской тюрьмы... С. 396-398.