історичні аспекти Суперечливі тенденції у правовому становищі національних меншинВ УКРАЇНІ (1950—1970 роки) Л.І. РЯБОШАПКОПевна демократизація суспільних відносин, що відбувалась після зміни політичного керівництва СРСР в 1953 р., вселяла надію у національні меншини, що принципи національної політики, які діяли під час "українізації" 20-х років, будуть відновлені на державно-правовому рівні. Для цього існували певні юридичні підстави. Асиміляційні тенденції були припинені постановою Пленуму ЦК КПУ від 4 травня 1953 р. "Про постанову ЦК КПРС від 26 травня 1953 р. "Питання західних областей УРСР", прийняте на підставі доповідної записки Л. Берії. Постанова визнала не лише зневажання прав громадян, безглузде застосування масових репресій у 1944—1952 роках, а й здійснення політики русифікації, в т.ч. у східних областях (викладання більшості дисциплін у вищих навчальних закладах, ведення агітаційної роботи, діловодства російською мовою, висунення на керівні посади переважно росіян)1. На пленумах обкомів КПУ різних областей, які обговорювали цю постанову, наводилися численні приклади порушень прав національних меншин. Так, В. Стефаник, виступаючи на Пленумі Львівського обкому КПУ 12 травня 1953 р., повідомляв про те, що в медичному інституті було звільнено з роботи 1 поляка і 6 євреїв під приводом проведеної атестації. Поновлено на роботу лише лікаря польської національності. Секретар Львівського обкому ЛКСМУ навів такий факт: з університету ім. І. Франка був відрахований студент другого курсу геологічного факультету за читання польської книги та ігнорування вивчення російської мови2. На пленумі Закарпатського обкому КПУ 16 червня 1953 р. наводились дані про призначення секретарем партійної організації і головою колгоспу "Комсомолець" села Мушієво Берегівського району працівників, які не знають угорської мови, хоча все населення розмовляє цією мовою. Те саме стосувалось директора середньої школи з угорською мовою викладання в м. Берегове3. На засіданні Берегівського окружного комітету КПУ Закарпатської області 3 липня 1953 р. виступаючі говорили про відсутність десятирічної школи з угорською мовою навчання, брак достатньої кількості книжок та іншої агітаційної літератури угорською мовою, надходження газет російською та українською мовами, а не угорською4. Проте незабаром ситуація мала змінитися в гірший бік. Це пов’язувалося з арештом Л. Берії. Одним з пунктів обвинувачення на його адресу, оприлюднених на липневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС, були і ті, що пов’язані з вищенаведеною доповідною запискою. Такі учасники пленуму, як В. Молотов і Л. Каганович, стверджували, що він надмірно роздмухав питання про недоліки у проведенні національної політики в Західній Україні (хоча вони є), а прийняття постанови ЦК КПРС від 26 травня 1953 р. призвело до іншого викривлення (почали виганяти росіян і працівників інших національностей)5. Слід окремо сказати про правове становище циган, яке мало би змінитися в позитивний бік. Це випливало з постанови РМ УРСР від 22 травня 1953 р., яка зобов’язувала облвиконком Закарпатської області до 1 липня 1953 р. забезпечити циган працею і житлом. Однак, як зазначалося в доповідній записці сільськогосподарського відділу ЦК КПУ від 18 листопада 1953 р., це не було виконано, і частина циганських сімей продовжувала жити в землянках та напівзруйнованих будинках6. Водночас здійснювалася спроба унормувати життя циган жорсткими адміністративними заходами шляхом прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 жовтня 1956 р. "Про залучення до праці циган, що займаються бродяжництвом"7. Проте доповідна записка міністра внутрішніх справ УРСР в ЦК КПУ 28 квітня 1958 р. засвідчувала загалом нереалізацію даного правового акта. Цьому сприяли ті ж причини, що і раніше, — незабезпеченість циган житлом і непрацевлаштованість8. Ліберальний період знайшов своє продовження в процесі поступової та непослідовної реабілітації репресованих національних меншин. 13 серпня 1954 р. РМ СРСР приймає постанову "Про зняття обмежень по спецпоселенню з колишніх куркулів, з німців, які були взяті на облік за місцем проживання, і з німців, мобілізованих в період Великої Вітчизняної війни для праці в промисловості, які виселенню не підлягали"9. 22 листопада 1955 р. ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР скасовується вирок у справі "Єврейського антифашистського комітету", а кримінальна справа припиняється через відсутність складу злочину10. 13 грудня 1955 р. приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про зняття обмежень в правовому положенні німців і членів їх сімей, які знаходяться на спецпоселенні"11. Повернення на місце попереднього проживання не завжди задовольняло німців. Незважаючи на сумлінну працю громадян цієї національності, місцеві керівники не сприяли задоволенню їхніх матеріальних і побутових потреб, а населення зневажливо називало німців "фашистами" і "фріцами". Це викликало у них бажання емігрувати до Західної Німеччини. У зв’язку з цим Бюро Одеського обкому КПУ 19 лютого 1958 р. прийняло постанову "Про політико-виховну роботу серед осіб німецької національності, які прибули з місць спецпоселення в райони Одеської області", якою місцеві партійні та радянські органи зобов’язано вжити необхідних заходів для виправлення ситуацій12. В серпні 1956 р. ЦК КПРС і ЦК КПУ прийняли постанову про відновлення партійного стажу всім членам Комуністичної партії Польщі13. Були реабілітовані тисячі інших громадян різних національностей14. Однак реабілітація не стосувалась усіх національних меншин і не відновлювала повністю їхні конституційні права у частині місця проживання і повернення власності. Зокрема, Кримський обком КПУ в 1954 р. категорично заперечував проти проживання в цій області греків (вислано в 1944 р. 16 006), вірмен (вислано 9 821), болгар (вислано 12 628) і повернення їм їхнього майна (допускаючи компенсацію за нього)15. Така позиція враховується в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1956 р.16. Прагнучи наблизитись до рідної території, національні меншини почали селитися у прилеглих областях. До кінця 1956 р. встигло прописатися в областях: Запорізький — 269 німців, 117 вірмен, 146 греків, 288 болгар; Херсонський — 72 німці, 51 вірменин, 117 греків, 39 болгар, 80 осіб інших національностей; Одеський — 7 німців, 11 болгар; Миколаївський — 1 болгарин17. Це зумовило появу постанови РМ СРСР від 15 грудня 1956 р. "Про розселення громадян, які раніше проживали в Кримській області". Вона забороняла проживання німців, греків, болгар, вірмен та осіб інших національностей у вищеназваних областях. Виконкоми рад депутатів трудящих зобов’язувалися виселити цих громадян не лише з даних областей, а й за межі УРСР18. 6 березня 1957 р. МВС УРСР доповідало РМ УРСР про хід виконання постанови уряду від 15 грудня 1956 р.: припинено проведення прописки, переселено 2 німецькі сім’ї із Запорізької області, місцевими органами державної влади проводиться роз’яснювальна робота. Виходячи з цього, можна дійти висновку про небажання громадян добровільно виїжджати з цих територій19. Нові адміністративні обмеження особам німецької національності, які поверталися з місць спецпоселень, встановлює постанова РМ УРСР від 2 березня 1958 р. Вона включила до переліку місцевостей, заборонених німцям для проживання, Кримську і Запорізьку області20. Порушення конституційних прав більшості німців у частині вільного вибору місця проживання тривали і в 1960 роках. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1964 р. "Про внесення змін в Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941 р. "Про переселення німців, які проживають в районах Поволжя" тільки визнав огульними обвинувачення проти них у посібництві окупаційному режимові21. І лише Указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 листопада 1972 р. "Про зняття обмежень у виборі місця проживання, передбачених в минулому для окремих категорій громадян" дозволив німцям селитися в Україні22. Аналогічні порушення стосувалися і греків, болгар, вірмен. В 1967 р. КДБ, прокуратура і Міністерство охорони громадського порядку в довідці, надісланій П. Шелесту, знову висловили свої заперечення щодо розселення в Кримській області громадян цих національностей (допускаючи це в окремих випадках за рішенням місцевих органів державної влади без повернення конфіскованого майна)23. Пропозиція правоохоронних органів була врахована, і раніше видані Укази Президії Верховної Ради СРСР щодо цих національних меншин залишилися в силі. На відміну від дій вищеназваних репресивних органів, Закарпатський обком КПУ в 1967 р. здійснив спробу сприяти повній реабілітації громадян угорської національності, яких засудили в СРСР у 1939—1941 рр. за незаконний перехід державного кордону. Місцеві комуністи звернулися до КПУ з пропозицією ініціювати на союзному рівні прийняття спеціального Указу Президії Верховної Ради СРСР, а та, у свою чергу, — до прокуратури і КДБ УРСР. Останні виступили проти цього. Їхні заперечення, викладені у листі П.Шелесту, зводилися до такого: ці особи вже були амністовані Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 листопада 1942 р.; кримінальні справи 30 осіб у наступні роки переглянуті судом в порядку нагляду; державний комітет СРСР з питань праці і зарплати постановою від 21 лютого 1967 р. зарахував їм трудовий стаж під час перебування в місцях позбавлення волі для виплати пенсії24. Отже, короткий аналіз деяких аспектів правової політики щодо національних меншин в 1950-1970 рр. свідчить, що вона була непослідовною, не доводилася до кінця. Позитивні організаційно-правові заходи щодо циган супроводжувалися їх невиконанням, а реабілітація громадян різних національностей виявилася частковою і поєднувалася із "законним" обмеженням конституційних прав особи. Рябошапко Леонід Іванович — доцент кафедри "Основ права" юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, кандидат юридичних наук. 1 Див.: ^ Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і матеріалів / Упор.: М.І. Панчук та ін. К.: Наукова думка, 1994. С. 318-324. 2 Див.: Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. Т. 1. 1939—1953 / Упор. Галайчак Т. та ін. К.: Наукова думка, 1995. С. 23, 26. 3 Див.: Культурне життя в Україні…Т. 1. С. 690, 691. 4 Див.: Там само. С. 707. 5 Див.: Известия ЦК КПСС. 1991. № 1. С. 169, 192. 6 Див.: Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГОУ). Ф. 1. Оп .24. Спр. 2938. А.С. 11,12. 7 Див.: Ведомости Верховного Совета СССР. 1956. № 21. Ст. 450. 8 Див.: ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 6321. А.С. 1-10. 9 Див.: Депортация. Берия докладывает Сталину…// Коммунист. 1991. № 3. С. 112. 10 Див.: Реабилитация: Политические процессы 30-50-х годов / Под общ. ред. А. Яковлева. М.: Политиздат, 1991. С. 326, 327. 11 Див.: Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика / За ред. В. Маляренка. К.: Юрінком, 1997. С. 83,84. 12 Див.: Національні відносини…С. 336, 337. 13 Див.: Маланчук В. Торжество ленінської національної політики. Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1963. С. 557. 14 Див.: Реабілітація репресованих…С. 222, 240, 297, 310-315, 330, 415-416, 425-426. 15 Див.: Національні відносини…С. 326, 327. 16 Див.: Там само. С. 347. 17 Див.: Чорна книга України. Збірник документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе / Упор. Ф.Зубанич. К.: Просвіта, 1998. С. 272. 18 Див.: Національні відносини… С. 335, 336. 19 Див.: Чорна книга України… С. 272, 273. 20 Див.: Там само. С. 273. 21 Див.: Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки. Збірник документів (1941—1998). К.: Абрис, 1999. С. 16-18. 22 Див.: Тушик В. "Відродження" набуває громадянства // Радянська Україна. 1991. 5 березня. 23 Див.: Національні відносини… С. 347-350. 24 Див.: ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 24. Спр. 6321. А.С. 1-10.