Існує чотири потенційних джерела коштів для сплати боргів: комерційні операції; продаж фіксованих активів; вишукування нових засобів; гарантії третьої сторони

1. Прийоми зменшення кредитних ризиків Існує чотири потенційних джерела коштів для сплати боргів: комерційні операції; продаж фіксованих активів; вишукування нових засобів; гарантії третьої сторони. Основним джерелом засобів є звичайно грошові надходження від проведених компанією комерційних операцій. Один з основних способів зниження ризику неплатежу по позичці - ретельний відбір потенційних позичальників. Існує безліч методик аналізу фінансового становища клієнта і його надійності з погляду своєчасного погашення боргу банку. У практиці американських банків застосовується "правило п'яти сі", де критерії відбору клієнтів позначені СЛОВАМИ які починаються з літери "сі": charecter (характер позичальника); саpacіtу (фінансові можливості); саріtаl (капітал, майно); collateral(забезпечення); соndіtіons (загальні економічні умови). Під характером позичальника розуміються: його репутація, ступінь відповідальності, готовність і бажання сплачувати борг. Банк прагне насамперед з'ясувати, як позичальник (фірма або приватна особа) ставився до своїх зобов'язань у минулому, б його затримки в погашенні позик, який його статус у діловому світі. Банк прагне одержати психологічний портрет позичальника, використовуючи для цього особисте інтерв'ю з ним, досьє з особистого архіву, консультації з іншими банками й фірмами й іншою доступною інформацією. Фінансові можливості позичальника, його здатність погасити кредит визначаються за допомогою ретельного аналізу його доходів і витрат і перспектив зміни їх у майбутньому. До способів зменшення кредитного ризику можна віднести наступні: кредитний відділ повинен постійно систематизувати й узагальнювати інформацію з виданих кредитів й їхнього повернення. Інформація з виданих кредитів повинна бути систематизована по розмірах виданих кредитів, повинна бути побудована класифікація клієнтів, які взяли кредит (фізичні особи, державні органи, підприємства, інші банки й т.п.); банк у цілому повинен вести кредитну історію своїх клієнтів, у тому числі й потенційних (тобто коли, де, які кредити брав й як їх повертав клієнт). Поки в Росії більшість клієнтів не мають своєї кредитної історії. Крім того, звичайно оцінюється можливість повернення клієнтом кредиту за допомогою аналізу його балансу - якщо це банк; планів і технічного рівня виробництва, перспектив розвитку - якщо це підприємство, і т.п.; у банку повинна бути чітка інструкція з видачі кредиту (кому який кредит можна видати та на який строк); повинні бути встановлені чіткі повноваження по видачі кредиту, чим вище ранг працівника банку, тим більшу суму кредиту він може підписати; є різні способи забезпечення кредиту, наприклад клієнт віддає щось у заставу, і якщо не повертає кредит, то банк стає власником застави; Видачі особливо великих і небезпечних кредитів поєднують кілька банків і спільно видають цей кредит; Існують страхові компанії, які страхують неповернення (але є точка зору ,що неповернення кредиту не підлягає страхуванню - це ризик самого банку); Існують зовнішні обмеження по видачі кредитів (надаєте наприклад, установлені Центральним банком); скажемо, не дозволяються видавати дуже великий кредит одному клієнтові, і т.д.2. Бета-ризик. Економічний зміст, якісна характеристика. Аналіз та оцінка співвідношення ризику та доходу відіграє ключову роль під час прийняття обгрунтованих рішень щодо інвестицій у цінні папери тощо. Один із основних показників, що використовуються під час аналізу фінансових ризиків, - показник систематичного ризику чи коефіцієнт чутливості бета (В). Бета-коефіцієнт – індекс чутливості доходності по відношенню до доходності в середньому на ринку цінних паперів. Систематичний ризик акцій пов’язаний з імовірністю подій, що впливають на весь фондовий ринок у цілому, і, отже, його неможливо уникнути шляхом диверсифікіції портфеля цінних паперів. Показник бета характеризує змінюваність доходів за певною акцією відносно доходів по “середньому”, повністю диверсифікованому портфелеві, котрим в ідеальному випадку є весь ринок цінних паперів. Якщо показник систематичного ризику для “середньої” акції, динаміка доходів за якою співпадає з динамікою ринку цінних паперів у цілому, дорівнює одиниці (В=1). Величина бета-коефіцієнт систематичного ризику і-го активу характеризує щільність зв’язку між біржовим курсом акцій і-ої компанії та загальним станом ринку: β=Соv(Ki,Km)/σ2(Km)=(r(Ki,Km)*σ(Ki))/σ(Km), де Ki,Km – дохідність і-ого виду акцій і середньоринкова дохідність акцій, Соv(Ki,Km), r(Ki,Km)-відповідно коваріація і коефіцієнт кореляції, σ2(Km)-дисперсія середньоринкової доходності акцій, σ(Ki), σ(Km)-відповідно середньоквадратичне відхилення відповідно і-ого виду акцій і середньоринкової доходності акцій, Ki,Km-дохідність і-ого виду акцій і середньоринкова дохідність акцій. Значення бета коливається від 0,5 до 2. При β=0 – ризик відсутній, 03. Класифікація валютних ризиків За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяють на: - операційні; - трансляційні (бухгалтерські); - економічні; - приховані. Операційний ризик пов'язаний з торговими операціями, а також із грошовими договорами по фінансовому інвестуванню і дивідендним платежам. Цей ризик може виникати під час підписання договорів на здійснення платежів чи на одержання коштів в іноземній валюті в майбутньому. Цей ризик можна визначити як можливість недоодержати прибуток чи понести збитки в результаті безпосереднього впливу змін обмінного курсу на очікувані потоки коштів. Трансляційний (бухгалтерський) ризик пов'язаний з переоцінкою активів і пасивів і прибутку закордонних філій у національну валюту, а також може виникати при експорті чи імпорті інвестицій. Він впливає на показники балансу, що відбивають звіт про одержання прибутку і збитки після перерахунків сум інвестицій у національну грошову одиницю. Врахувати трансляційний ризик можна під час складання бухгалтерської і фінансової звітності. На відміну від операційного, трансляційний ризик не пов'язаний із грошовими потоками чи ж розмірами виплачуваних сум. Економічний валютний ризик пов'язаний з можливістю втрати доходів по майбутніх контрактах через зміну загального економічного стану як країн-партнерів, так і країни, де розміщена компанія. Економічний ризик визначається як імовірність несприятливого впливу змін обмінного курсу на економічне становище компанії, наприклад, імовірність зменшення обсягу товарообігу чи зміни цін компанії на фактори виробництва і готову продукцію в порівнянні з іншими цінами на внутрішньому ринку. Ризик може виникати внаслідок зміни гостроти конкурентної боротьби, як з боку виробників аналогічних товарів, так і з боку виробників іншої продукції, а також зміни прихильності споживачів певній торговій марці. Економічний валютний ризик підрозділяють на два види: - прямий, коли передбачається зменшення прибутку по майбутніх операціях унаслідок зниження обмінного курсу валют; - усереднений (побічний), пов'язаний із втратою певної частини конкурентноздатності вітчизняних товаровиробників у порівнянні з іноземними. Головним фактором виникнення прямого економічного валютного ризику є майбутні експортно-імпортні договори чи валютні операції. Після підписання договору (укладення контракту) і до настання терміну оплати згідно договору економічний валютний ризик трансформується в операційний. Усереднений ризик характеризує можливість виникнення збитків, пов'язаних зі зниженням конкурентноздатності компанії в порівнянні з іноземними товаровиробниками й експортерами в зв'язку зі зміною валютних курсів, високою валютною собівартістю і відносно низькими цінами на вироблену продукцію. Приховані операційні і (чи) трансляційні ризики можуть виникнути й у тому випадку, якщо закордонна дочірня компанія піддається своїм власним ризикам.. Материнська компанія також зіткнеться з трансляційним ризиком, якщо зменшення прибутку від філії буде відбито в оцінці вартості активів філії в балансовому звіті материнської компанії.^ 4. ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ ТА УПРАВЛІННЯ ВАЛЮТНИМ РИЗИКОМ Комерційні банки здійснюють різноманітні операції з іноземною валютою, а саме: купівлю та продаж валютних коштів. ведення банківських рахунків в іноземній валюті, надання позик та отримання кредитів у валюті, депозитні операції з валютою, дис­контування платіжних вимог в іноземній валюті, проведення опе­рацій з валютними деривативами і т. ін. Валютний ризик відображає ймовірність фінансових втрат вна­слідок того, що курс однієї валюти щодо іншої зміниться протягом певного часу. У реальному житті валютні курси дуже рідко вдає­ться більш чи менш довго втримати на одному й тому самому рівні. Отже, валютний ризик існує майже завжди, коли здійснюються операції з іноземною валютою. Розмір валютного ризику залежить від розмірів валютної позиції, яку займає учасник у кожний конк­ретний момент часу, та від зміни валютних курсів на ринку. Валютний ринок загалом (близько 80%) є позабіржовим, і ли­ше 20% валютних операцій проводиться на організованих валют­них біржах. Безперервне функціонування валютного ринку є головною йо­го особливістю, яка призводить до того, що банк, який мас відкри­ту позицію з іноземної валюти, наражається на валютний ризик навіть тоді, коли не працює. Головними учасниками валютного ринку є банки, які здійс­нюють 50 — 70% всіх валютних операцій і тому називаються «особами, що формують ринок». Активну участь у торгівлі валю­тою беруть брокери, центральні банки країн, великі корпорації, ін­вестори, спекулянти, імпортери, експортери, туристи. Валютні операції, пов'язані з купівлею та продажем іноземної валюти, поділяються на касові (готівкові) та строкові. До касових операцій відносять угоди типу «овернайт» (оуегпідЬі), коли купле­на валюта має бути надана в розпорядження покупця в день укла­дання угоди або наступного дня, та угоди спот , якими пере­дбачається поставляння валюти через два робочі дні від дати угоди. Якщо період від дати укладання валютної угоди до дати проведення реального обміну валютами — дати валютування, ста­новить понад два робочі дні, то операція називається строковою, або форвардною. Відповідно до умов проведення валютних опера­цій розрізняють два типи ринків: касовий (спотовий) ринок та строковий (форвардний) ринок. І касовою і строковою угодою передбачається фіксація певного валютного курсу в момент її укладення. Касові угоди укладаються за поточним ринковим курсом — так званим спот-курсом валюти, а тому часто й сам ринок таких контрактів називають спотовим. Валютний курс, за яким здійснюються контракти на ринку строко­вих угод, називається форвардним курсом, а ринок відповідно — форвардним. Переважна більшість усіх ікілютних операцій здійснюється на умовах спот. Два робочі дні, що відводяться на спотову опсрашю дозволяють перевести кошти в будь-яку країну і завершити оформлення угоди, незважаючи на різницю в часових поясах учасників торгівлі. Базою для проведення операцій спот слугують міжбанківські кореспондентські відносини. У процесі здійснення спотових операцій банк може мати на меті: • забезпечення потреб клієнтів банку в іноземній валюті; • переведення однієї валюти в пішу; • проведення спекулятивних операцій. Банки використовують операції спої длм підтримання міні­мальних робочих залишків на рахунках ностро в іноземних банках, а також для зменшення надлишків в одній валюті і покриття по­треби в іншій валюті. На спотовому валютному Ринку найзначнішим є ризик зриву поставок, який виникає через несинхронну роботу ринків. Різниця в часових поясах призво­дить до того, шо один з платежів проводиться раніше, ніж зустрічний платіж. Для зменшення ризику зриву поставки необхідно перевіряти фінансовий стан учасника, з яким проводиться валютна операція. У разі сумнівів можна обумовити в контракті, що зустрічний платіж буде здійснено після отри­мання визначеної суми валютних коштів. Інший тип ризику, пов'язаний з перерахунком валютних пото­ків, — операційний, виникає через помилки і зловживання у платіж­них та клірингових системах. Методом зниження цього типу ризику є посилення внутрішнього контролю за системами комунікацій. Метою проведення строкових операцій з валютою може бути хеджувапня валютного ризику або одержання спекулятивних при­бутків. Строковими угодами передбачається фіксація всіх умов, у тому числі й форвардного валютного курсу, у момент підписання контракту. Як правило, форвардний курс валюти відрізняється від спото­вого, оскільки на валютні курси впливає ряд економічних факто­рів, котрі п призводять до зниження або росту форвардних курсів відносно курсу спот. Форвардні валютні курси формуються під впливом таких основних чинників: 1) внутрішній попит і пропозиція; 2) паритет купівельної спроможності; 3) етап фондового та грошового ринків країни; 4) різниця в рівнях інфляції однієї країни щодо іншої; 5) торговельний і платіжний баланс і політичні фактори: 7) втручання уряду країни шляхом: • проведення операцій па відкритому ринку (купівля і продаж валюти) • установлення нормативів резервування: • регулювання облікової ставки центрального банку; • створення морального клімату (риторичний метод впливу); 8) сприйняття або очкування майбутніх змін у рівнях валют­них курсів. При проведенні строкових операцій з валютою основними ри­зиками є ризик зриву поставки та ризик невиконання умов фор­вардної угоди одним із учасників. Ризик зриву поставки супрово­джує і спотові і форвардні операції, але існує лише протягом одного дня на дату розрахунків. Ризик невиконання угоди вимірю­ється не повним обсягом контракту, а лише деякою його часткою, котра становить, як правило, 3 — 10% від суми угоди. Якщо один з учасників операції відмовляється виконувати взяті на себе зо­бов'язання, то можна знайти йому заміну і реалізувати контракт з деякими збитками, уникнувши значніших втрат. На ризик невико­нання угоди наражаються обидва учасники строкової операції. З метою обмеження таких ризиків менеджмент банку може ви­користовувати метод лімітування, установлюючи максимальний розмір суми одного контракту. Крім того, розрахунок можна про­водити не одним, а двома переказами валютних коштів, коли дру­гий платіж здійснюється після одержання відповідної суми іншої палюги. Валютні операції своп полягають в одночасному проведенні двох протилежних за змістом операцій: купівлі (продажу) валют­них коштів на умовах спот та продажу (купівлі) на умовах форвард. Якщо продаж валюти проводиться на спотовому ринку і од­ночасно укладається угода про купівлю тієї самої валюти на форвардному ринку, то це валютна операція своп, що мас назву репорт. Якщо ж ідеться про купівлю валюти на умовах спот у по­єднанні з одночасним продажем на форварді, то відповідну опера­цію називають депорт. Валютний ризик при проведенні операцій своп виникає внаслідок зміни в протилежний бік дисконту або премії протягом форвардної о пері­оду. Але процедура попередньої фіксації форвардного валютного курсу дозволяє учасникам свідомо керувати процесом, укладаючи додаткові фінансові угоди за несприятливої зміни курсу. При наданні комерційною чи банківського кредиту в іноземній валюті виникає ризик, пов'язаний з можливістю неповернення кош­тів чи достроковим поверненням кредиту, коли постає проблема реінвестування. Такий тип ризику можна розглядати окремо як кре­дитний і як валютний, застосовчточи відповідні методи управління.^ 5. ВАЛЮТНІ ОПЦІОНИ — ЯК ІНСТРУМЕНТИ ХЕДЖУВАННЯ ВАЛЮТНОГО РИЗИКУ Валютний опціон - це контракт, який надає право покуп­цеві (але не зобов'язує) купівлі або продажу обумовленої суми валюти за фіксованим курсом на визначену дату або протягом визначеного періоду в майбутньому в обмін па опціонну премію, виплачену продав­цеві опціону. Призначення валютних опціонів полягає в захисті власника від несприятливих коливань валютних курсів. Водночас, якщо валют­ний курс змінився у сприятливому для власника напрямку, то опціон дає можливість скористатись перевагами. У цьому разі власник мо­же обміняти валюту за вигіднішим ринковим курсом, не користую­чись опціоном. Валютний опціон обмежує валютний ризик учасника ринку, пов'язаний зі змінами валютних курсів. Розмір ризику при використанні опціону як інструменту страхування валютних ризиків обмежується розміром опціонної премії. Премія, тобто вартість опціону, залежить від співвідношення спот-курсу валюти в момент укладення угоди та курсу опціону, а також від тривалості періоду дії опціону. Якщо опціон дає право продажу визначеної валюти, то це опціон PUT за даною валютою. При наданні права купівлі валюти опціон називається CALL заданою валютою. Вказування виду ва-люти з назвою опціону обов'язкове, оскільки опціон PUT є одно­часно опціоном CALL за тією валютою, за яку продається опціонна валюта, і навпаки. Наприклад, опціон PUT за доларами США, який передбачається здійснити за німецькі марки, одночасно є оп­ціоном CALL за марками. Для проведення розрахунків за опціонною угодою відводять 2 робочі дні. Тому валютний опціон має бути пред'явлений до вико­нання його власником не пізніш як за 2 робочі дні до дати розра­хунків за умови прийняття рішення про його виконання. Використання валютних опціонів компаніями для страхування валютних ризиків доцільне в таких випадках: • коли час та сума валютних надходжень і платежів точно не визначені, а отже, застосування форвардів та ф'ючерсів неможливе; • при захисті експортних або імпортних товарів, які чутливі до зміни цін, виражених у конкретній валюті; • при публікації прейскурантів на свої товари в іноземній валюті; • для підтримки комерційної пропозиції на укладання контрак­тів із зарубіжним партнером, які оцінюються в іноземній валюті. Дня банків основними напрямками використання валютних опціонів є страхування відкритої валютної позиції та захист інвес­тиційного портфеля, деномінованого в іноземній валюті^ 6. ВИКОРИСТАННЯ ФОРВАРДНИХ ВАЛЮТНИХ КОНТРАКТІВ У ПРОЦЕСІ ХЕДЖУВАННЯ ВАЛЮТНОГО РИЗИКУ Форвардний валютний контракт - це угода між учасниками про операцію купівлі-продажу обумовленої суми валютних коштів за фіксованим курсом на визначену дату в майбутньому. Згідно з форвардним валютним контрактом одна сторона бере на себе зобов'язання здійснити поставку визначеної кількості валюти за узгодженим у контракті курсом на вказану дату, а інша сторона бере зобов'язання прийняти цю поставку і виплатити відповідну суму коштів у іншій валюті. Суми контрактів та тривалість форвардного періоду можуть бути довільними і визначаються в угоді за домовленістю сторін, відповідаючи їхнім потребам. Основним питанням при укладанні форвардного валютного контракту є рівень обмінного курсу, який визначається на дату угоди і за яким операція купівлі-продажу валюти буде здійснена на дату валютування. При встановленні валютних кур­сів приймаються до уваги власні міркування учасників щодо змін ціни на валюту, тому курс, зафіксований у форвардному контракті, не обов'язково збігається з форвардним валютним курсом, що діє на ринку. Валютна операція, яку покладено в основу форвардного конт­ракту, може бути реальною, якщо сторони на дату розрахунків справді обмінюють одну суму валюти на іншу, або мати умовний характер. В останньому разі за взаємною домовленістю сторін ре­альна поставка суми валюти, зафіксованої в контракті, не відбува­ється, а лише виплачується курсова різниця в розрахунку на умов­ну суму контракту. Курсова різниця визначається як різниця між курсом, зафіксованим в угоді, та спот-курсом, що склався на дату фіксингу. Дата фіксингу — це день, коли фіксується ринковий курс валюти (на міжнародних ринках це здебільшого за два робочі дні до дати розрахунків). Якщо спот-курс валюти на дату фіксингу виявився нижчим за курс зафіксований у контракті, то переваги отримує продавець да­ної валюти, а покупець виплачує йому суму платежу. Сума плате­жу обчислюється як добуток курсової різниці на суму контракту. Якщо спот-курс на дату фіксингу виявився вищим за контрактний курс, то суму платежу одержує покупець від продавця. Механізм обслуговування форвардного валютного контракту полягає у розмежуванні двох видів операцій — операції купівлі-продажу валюти та форвардної валютної операції. У разі, коли угода укладена на умовну суму, операція купівлі-продажу не про­водиться і сторони розраховуються в щойно описаному порядку. Якщо обмін валют є реальним, то він проводиться за діючим на день фіксингу спотовим курсом. Водночас відбуваються розрахун­ки за власне форвардною операцією з виплатою суми платежу. Та­кий порядок обслуговування форвардних валютних контрактів має на меті впорядкування обліку, оскільки кошти від продажу або для купівлі валюти і втрати або доходи за форвардними операціями обліковуються на різних бухгалтерських рахунках. Форвардні валютні контракти захищають обох учасників гід зміни валютних курсів протягом форвардного періоду попереднім фіксуванням курсу на момент укладення угоди. Протягом періоду дії форвардного контракту учасники не наражаються на валютн ризик, пов'язаний зі змінами валютних курсів. У цьому і полягає сутність операцій хеджування валютних ризиків. Операції хелжування не дозволяють учасникам отримати переваги завдяки сприя­тливій для них зміні валютної о курсу, але захищають і від неспри­ятливого розвитку подій. Крім того, уклавши форвардний валютний контракт, учасник валютного ринку наперед точно знає суму коштів, яку він одержить чи виплатить при проведенні валю­тної операції в майбутньому, що дозволяє йому планувати свою діяльність.7. Відсотковий ризик. Стратегії управління відсотковим ризиком^ МЕТОД СТРУКТУРНОГО БАЛАНСУВАННЯ Структурне балансування портфелів активів і зобов'язань -це один із методи), з допомогою якого банк фіксує спрез і нейтралізує ризик зміни відсоткової ставки. При цьому припускається, що всі відсоткові ставки як за активними, так і за пасипними операціями змінюються однаково та в одному напрямі. Це припущення пов'язане з концепцією «паралельного зсуву» кривої дохідності. Оснрвни-ми параметрами управління відсотковим ризиком за |допомогою ба­лансування структури активів і зобов'язань є строки таїсуми. Розглянемо вплив строків на показники прибутковості та відсот­ковий ризик банку, коли елімінується вплив такого параметра, як сума активів і зобов'язань у грошовому вираженні. Сутність прийо­му полягає у встановленні співвідношень між строками залучення та розміщення однакових за розміром коштів. | Зб'чаисована за строками стратегія передбачає встановлення повної відповідності між строками залучення та розміщення строків. Така стратегія не міксимізує прибуток, а стабілізує, мінімізую­чи відсотковий ризик. Застосовується при другій моделі управління банком. Незбалансована за строками стратегія є альтернативним.під­ходом що надає потенційні можливості одержання підвищених прибуків за рахунок зміни відсоткових ставок. Використання за­значеної стратегії базується на прогнозі зміни швидкості, напряму та величини відсоткових ставок на ринку. Згідно з незбалансованою стратегією управління строки залучення коштів мають бути корот­шими за строки їх розміщення, якщо прогноз свідчить про майбутнє . зниження відсоткових ставок, і навпаки: строки виконання зо­бов'язань банку мають перевищувати строки за активами, якщо прогнозується зростання ставок. Такий підхід дозволяє максимізу-вати прибуток, але супроводжується підвищеним ризиком, пов'я-занимЧз невизначеністю зміни відсоткових ставок. І Якщо прогноз стосовно відсоткових ставок не виправдається, то можливі збитки. На вибір стратегії впливає; багато чинників, таких як тип моделі управління банком, надійність прогнозу зміни ринкових ставок, конкретна ситуація на ринку,; можливості банку щодо залучення та розміщення коштів, схильність до ризику тощо. Загалом метод структурного балансування є традиційним підхо­до управління активами і пасивами банку з метою зниження вїдсоткового ризику. До переваг методу можна віднести простоту та доступність. Недоліками даного підходу є недостатня гнучкість, необхідність проведення реструктуризації балансу у зв'язку зі змінами ринкових стапок, відсутність достатнього простору для маневру Геп-менеджмент У процесі управління активами та зобов'язаннями; з ме­тою встановлення контролю над рівнем ризику відсоткової ставки всі активи і пасиви банку поділяють на дві групи — чутливі до змін відсоткової ставки та нечутливі до таких змін. Для визначення чутливості ливості весь часовий горизонт, протягом якого банк застосовує зба­лансований підхід до управління активами та зобов'язаннями,поді­ляють на ряд періодів. Тривалість таких часових інтервалів вибирається довільно, наприклад згідно з прогнозованими.момен­тами зміни відсоткових ставок,на ринку (здебільшого 90 днів). Структура балансу вважається фіксованою в межах кожного інтер­валу, що дозволяє керувати співвідношеннями обсягів різних видів активів і зобов'язань, елімінуючи вплив такого параметра, як час. Актив чи пасив чутливим до змін відсоткової ставки, якщо має такі характеристики:. • дата перегляду плаваючої відсоткової ставки міститься в зафік­сованому інтервалі часу; - строк погашення настає в цьом у інтервалі; • термін проміжної або часткової виплати основної суми місти­ться в розглядуваному інтервалі • зміна, базової ставки До нечутливих активів та зобов'язань відносять такі, доходи га видатки за якими протягом аналізованого періоду не залежать від зміни відсоткових ставок на ринку. Геп=ЧА-ЧЗ Геп може бути додатнім, якщо активи чутливі до зміни ставки перевищують чутливі зобов,язання, або від,ємним, якщо чутливі зобов,язання перевищують чутливі активи . Збалансована позиція, коли чутливі зобов,язання рівні активам, означає нульовий геп. При нульовому гепі маржа банку буде стабільному, незалежно від коливань відсоткових ставок, відсотковий ризик – мінімальним. Головне завдання менеджменту банку під час управління гепом — досягти відповідності між видом гепу та прогнозом зміни напряму, швидкості й рівня відсоткових ставок. Показники гепу легко розрахувати, якщо відомі характеристики потоку грошових коштів кожного фінансового інструмента, використовуваного при формуванні активів та зобов'язань банку. Геп дозволяє контролювати розмір відсоткового ризику протягом розглядуваного проміжку часу, а також оцінювати можливі зміни маржі банку. ^ КУМУЛЯТИВНИЙ ГЕП враховує часовий компонент. Кумулятивний геп— інтегральний показник, що відбиває сту­пінь ризику відсоткових ставок, на який наражається банк протягом розглянутого часового горизонту. При оцінювання ризику відсоткових ставок обчислююються коефіцієнт гепу як віднршення чутливих активів до чутливих зобов,язань. Якщо коефіцієнт гепу більший за одиницю, то це означає, що геп- - додатній, якщо менший – то геп, від,ємний. Якщо коефіцієнт = 1 то геп- нульовий.Дюрація Оцінка середньозваженого строку погашення (дюрації) дає мож­ливість застосувати удосконалений інструментарій аналізу активів та зобов'язань, чутливих до змін відсоткових ставок. В основі мето­ду лежить розрахунок дюрації стосовно всіх надходжень грошових коштів за активами та всіх виплат за пасивними операціями, які на­правляються вкладникам, кредиторам і акціонерам банку. Для розрахунку дюрації портфеля необхідно: 1) обчислити середньозважений строк погашення для кожного фінансового інструмента. що входитьдо складу портфеля; 2) зважити кожний розрахований показник за ринковою вартістю; 3) знайти суму всіх здобутих показників, яка й становитиме середньозважений строк погашення; Дібравши склад та структурх. портфелів так щоб середній строк погашення портфеля активів приблизно збігався із середнім строком погашення портфеля зобов,язань, банк може захиститись від негативного впливу оизику відсоткових ставок Вартість активів має перевищувати вартість зобов,язань на розмір капіталу банку. Дюрація портфелю активів має бути меншою за дюрацію портфелю зобов,язань. Якщо середньозважений строк погашення активів незбалансований з аналогічним показником зобов,язань то банк наражається на відсотковий ризик. Чим більша різниця між цимим величинами тим більший ризик.8. Диверсифікація портфеля цінних паперів та ризик Процес збільшення кількості паперів у портфелі, результатом якого є зменшення портфеля без зменшення його очікуваної дохідності, називається диверсифікацією портфеля. Сукупний ризик диверсифікованого портфеля менший від ризику окремих цінних паперів, що входять до нього. Це свідчить про те, і, властивий конкретному цінному паперу, є сумою двох складових: ризику, який може бути практично ліквідований включенням до диверсифікованого портфеля цінних паперів, і ризику, який не може бути зменшений через диверсифікацію оскільки це ризик, властивий даному цінному паперу. Це також означає, що стандартне відхилення не може адекватно оцінювати ризик окремого цінного папера, частина якого може бути ліквідована включенням до портфеля, інша — ні. Ризик, що може може бут ипрактично зменшений; до нуля включенням цього папера до диверсифікованого портфеля цінних паперів, називають несистематичним, або залишковим ризиком, ризиком компанії чи диверсифікованим. Ризик цінного папера, що не може бути ліквідований через диверсифікацію, називають, систематичним, ринковим або недерсифікованим. Для кожного з цінних паперів величина системного і несистематичного ризику може бути різною, як і величина загального ризику. Систематичний, або ринковий, ризик — це мінімальний рівень ризику за портфелем, який може бути досягнутий через диверсифікацію великої кількості випадково підібраних цінних паперів. Такий ризик відображає ризиковість ринку цілому, макроекономічну ситуацію і, звичайно, не може бути диверсифікованим. Систематичний ризик може приймати більше чи зменшення залежно від того, ринок яких цінних паперів розглядається. В результаті диверсифікованого портфеля цінних паперів загальний ризик за портфелем зменшується до рівня систематичного ризику. Отже, систематичний ризик — це мінімальний рівень ризику, що властивий фінансовим активам, які перебувають в обігу на певному ринку. Його величина обумовлена видом фінансових активів, що є в обігу на конкретному ринку. Якщо вважати цінні папери, що використовуються для розрахун­ку відомих фондових індексів, ринковим портфелем цінних паперів, для останнього можна розрахувати очікуваний дохід та стандартне відхилення. Очікуваний дохід за ринковим портфелем часто нази­вають середньоринковим, а відповідну ставку доходу — середньоринковою дохідністю. Стандартне відхилення ор, обчислене для такого портфеля, відображає ринковий, або систематичний, ризик. Для того щоб скоротити ризик за портфелем у процесі його ди­версифікації, використовують цінні папери, дохід за якими мало корельований. (Формально, якщо сформувати портфель з некорельова-них цінних паперів, ризик за ним дорівнюватиме нулю.) Чим менш корельовані цінні папери в портфелі, тим більшого ефекту можна досягти в результаті диверсифікації. Причому результат диверсифі­кації буде кращим у тому разі, коли цінні папери в портфелі не тільки мало корельовані між собою, а й не дуже корелюють з дохідністю ринкового дортфеля цінних паперів. В. Вагнером та Ш. Лоу в 1971 р. були опубліковані результати дослідження щодо диверсифікації портфеля акцій різного класу. Розрахунки проводились щомісяця з використанням даних за 10 років для 200 акцій, що котируються на Нью-йоркській фондовій біржі. Методом випадкового підбору були сформовані портфелі з акцій різного класу (від А+ до В), що містили різну кількість акцій — від 1 до 20. Залежність ризику за портфелем від кількості цінних паперів у портфелі для різних категорій акцій: на гори­зонтальній осі — кількість цінних паперів у портфелі, на верти­кальній — стандартне відхилення в процентах за місяць. Загальний ризик за портфелем різко зменшується при зростанні кількості цінних паперів від 1 до 10. При збільшенні кількості цінних паперів до 20 ризик за портфелем наближається до ринкового ризику. Чим вищий рейтинг цінних паперів, тим однорідніші за показниками компанії входять до відповідної групи, тим менша мінливість даних для розрахунку кривих, тим менший загальний ризик за портфелем. Проте незалежно від класу цінного папера більшу частину ризику за ним становить несистематичний ризик. Дохідність добре диверсифікованого портфеля цінних паперів дуже корелює з ринковою дохідністю , а невизначеність ( ризик) такого аортфеля відображає невизначеність ринку вцілому. 9. Економічна сутність процесу хеджування. Хеджування – це загальний термін, використовуваний для опису дій по мінімізації фінансових ризиків. Одним з таких ризиків є валютний ризик, тому будь-які дії, направлені на мінімізацію валютного ризику називаються хеджуванням. Хеджер – це особа чи компанія, що усувають ризик шляхом відкриття тимчасової позиції на одному ринку і протилежної позиції на іншому, але економічно зв'язаному ринку, такому, як ф'ючерсний чи ринок забалансових інструментів. Відсутність хеджування може мати дві причин. По-перше, фірма може не знати про ризики або можливостях зменшення цих ризиків. По-друге, вона може вважати, що обмінні курси чи процентні ставки будуть залишатися незмінними чи змінюватися на її користь. У результаті компанія буде спекулювати: якщо її очікування виявляться правильними, вона виграє, якщо ні – вона понесе збитки. Хеджування всіх ризиків – єдиний спосіб їх цілком уникнути. Однак фінансові директори багатьох компаній віддають перевагу вибірковому хеджуванню. Якщо вони вважають, що курси валют чи процентні ставки зміняться несприятливо для них, то вони хеджують ризик, а якщо рух буде на їх користь – залишають ризик непокритим. Це і є, по суті, спекуляція. Одним з недоліків загального хеджуванняя (тобто зменшення всіх ризиків) є досить істотні сумарні витрати на комісійні брокерам і премії опціонів. Вибіркове хеджування можна розглядати як один зі способів зниження загальних витрат. Інший спосіб – страхувати ризики тільки після того, як курси чи ставки змінилися до визначеного рівня. Витрати на хеджування можна розділити на дві категорії: першу – витрати на виконання угод і другу – трансакціонні витрати. Витрати на виконання угод відбиті в різниці між цінами покупця і продавця на ринку. Крім того, є потенційні втрати внаслідок несприятливих змін. Трансакціонні витрати включають комісійні брокерам і альтернативні витрати, пов'язані з неотриманням відсотків по грошам, внесеним як маржа. Базисний ризик може бути розрахований потенціалом недосконалої цінової кореляції. 10. Заг. характеристика інструментів хеджування фін. ринку У широкому розумінні хеджуванням вважають будь-які дії, спря­мовані на обмеження чи мінімізацію цінових ризиків. До хеджування належать способи впливу на структуру балансу з метою обме­ження цінових змін та створення систем захисту від ризиків укла­данням додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсувати можливі втрати. До методів х