Анісімова Н.П., кандидат філологічних наук, Бердянський державний педагогічний університет Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука Ігор Римарук – один із найчільніших представників генерації “вісімдесятників”, автор поетичних книжок “Висока вода”, “Упродовж снігопаду”, “Нічні голоси”, “Золотий дощ”, “Діва Обида”. Його поезія відзначається елітарністю, ущільненою герметичністю, синхронним існуванням різних часових площин, тяжінням до езотеричного письма, особливою увагою до сугестивної природи слова. Попри зовнішній герметизм і закодованість письма, що є визначальною рисою модерної лірики, Римарукові поезії піддаються прочитанню, а підтекст угадується на рівні метафоричних образів, позначених різноплановою асоціативністю, а також алюзій та ремінісценцій. Важливим аспектом модерністичної поетики І.Римарука є гендерний підхід в осмисленні образу українського чоловіка-митця. В українському літературознавстві на сьогодні з’явилася низка публікацій, в яких в основному аналізуються провідні мотиви та стильові особливості збірок І.Римарука [5]. Однак гендерна проблематика творчості цього самобутнього поета залишається поза увагою дослідників. А між тим вона становить значний інтерес у світлі активізації гендерних студій у сучасній літературознавчій думці. Мета даної статті – визначити основні складники образу українського чоловіка-митця, простежити “кризу маскулінності”, що є цементуючим ядром усіх іпостасей ліричного суб’єкта Римарукової поезії. Провідним мотивом збірки “Діва Обида”, що стала своєрідним вибраним творчого доробку поета, є осмислення сенсу творчості й покликання митця. Лейтмотив визначає й домінуючу іпостась образу українського чоловіка: це митець, покликаний здійснювати трагічну місію “пророка” й “будителя” свідомості поневоленого народу. Проте профанація й знецінення такої ролі в епоху порубіжжя, репрезентовану посттоталітарним простором, спричинили амбівалентне трактування образу чоловіка-митця: з одного боку, це й справді “пророк”, сильна духом особистість, здатна повести за собою “несвідомі маси”; з другого (і це, на наш погляд, є основним у Римарука), – простеження кризи суто чоловічих чеснот і цінностей (мужність, відвага, волюнтаризм тощо), які становлять основу мужеського начала. Психолог І.Кон визначив основні категорії маскулінності. Стосовно поезії І.Римарука актуальним є акцентування дослідником маскулінності як аскрептивної категорії, що позначає один з елементів символічної культури суспільства, сукупність соціальних уявлень, установок і вірувань про те, чим є чоловік, які якості йому приписують [4, 16]. Тож важливим нам видається виокремлення іпостасей образу чоловіка-митця, що дає змогу зробити суттєві висновки щодо гендерної проблематики Римарукової поезії. У лейтмотивному (“заспівному”) вірші книжки “Діва Обида” автор заторкує актуальну для української нації дилему вірності і зрадництва митця, його рокованості бути пророком, будителем свідомості народу. У книжці досить виразно постає основна опозиція Римарукової поезії – “справжнє (незаангажоване, вільне) / фальшиве (заангажоване, конформістське)” мистецтво. Образним утіленням цієї опозиції є контрастне зіставлення міфологічних образів Діви Обиди і Діви Марії. Відомі в українській поезії ХХ ст. образи-символи поет трансформує для осмислення драматичної сутності мистецької творчості. Приміром, образ Діви Обиди ще з часів появи “Слова о полку Ігоревім” традиційно означає поразку, підступництво, в такому контексті він вживається в поетів “Празької школи” (О.Стефановича, Є.Маланюка, О.Лятуринської та ін.). Натомість у І.Римарука цей образ позбавлений “войовничості”, містицизму, він набуває більш особистісно-психологічного, людського значення - стає символом зради митця самого себе, внутрішнього роздвоєння, духовної ницості та відступництва. Якщо ж урахувати суспільні реалії 80-х років, коли кожен митець опинявся перед проблемою морального вибору в умовах девальвації одвічних цінностей, то стає зрозуміло, що автор має на увазі поетів-сучасників, які уже вкотре в історії змушені були тримати іспит на стійкість духу: “Хтось упаде – бо немає для двох / місця на світі. / Душу якого заманює Бог / в порвані сіті?”. Автор протиставляє образ Діви Обиди, яка нівелює особистість, стає причиною того, що у людей “душі, спопелілі до тла”, – Діві Марії – втіленню жіночності та духовності (“Чом же ти ймення Обиди взяла, / Діво Маріє?”) [6, 5]. Очевидно, поставивши в один смисловий ряд ці образи, автор акцентує на тому, що для Поета завжди існує шанс цілющого прозріння, а відтак – і очищення, спокути гріха. У цьому полягає основна ідея і програмової поезії, і збірки в цілому. Брак чоловічої основи, зумовлений сакралізованим образом жінки-матері, “фемінний характер вдачі” українського чоловіка (Н.Зборовська) стали причиною відсутності вольового начала, здатності до спротиву та боротьби. У книзі І.Римарука “Діва Обида” доля митця нерозривно пов’язана з історичною долею нації, яка осмислюється поетом у двох контрастних аспектах: з одного боку – одвічне прагнення народу до волі (“Бог розсипав насіння волі”, “там воля – безконечна і бездонна, там кожен вільний – скіф і гречкосій”, “і воля, здавалося б, нерукотворна / в повітря, мов церква чи пташка, злетить”), а з другого – фатальні для української нації риси менталітету, що спричиняли поразку за поразкою: терпіння, млявість, сентиментальність, сердечність вдачі (кордоцентризм), символами яких виступає історіософський образ степу (“розкинув руки захмелілий степ”, “чужинським морем, наче нашим степом, пливуть віки”). Подекуди у Римарукових віршах звучить витончена самоіронія, приміром, передана від імені сорокалітнього чоловіка-“мудреця”, який робить невтішний підсумок сорокаліття, що асоціюється з періодом блукань обраного народу (“Сорок – це сором, це погляд вужа...”). Вірш закінчується драматично: ліричний герой-митець доходить висновку, що смерті ніхто не анулював, вона співіснує з іншими табу та гріховностями. Фінал поезії має оксюморонне звучання – замість сподіваної дороги до “краю обітованого” через сорок років блукань ліричний герой зазнає духовної смерті, проте така ситуація його влаштовує, позаяк він не має ні сил, ні бажання протистояти їй. Думається, що в підтексті вірша йдеться про вже згадувану вище “кризу маскулінності”, яка виявляється у невмінні українського чоловіка “відбутися” у світі, у прийнятті несвободи як даності, як фатуму. Тут проявляється, як зазначає Герінгтон Керол, “привабливість для багатьох чоловіків міту про втрачений маскулінний авторитет наприкінці ХХ та в перші роки ХХІ ст.”. “Для більшості чоловіків маскулінність є химерою. Вони відчувають, що це “щось” має бути їхнім, проте “воно” все ж залишається поза межею досяжного” [3, 92]. Дослідниця Леся Ставицька, розмірковуючи про домінантний соціокультур-ний типаж українського чоловіка, виділяє різновид “чоловіка нудьги” у метафізичному сенсі цього слова – обивателя, – для кого сутнісним видається лише піклування про збереження себе і свого роду-сім’ї [8, 33]. Ця іпостась образу чоловіка знайшла своє художнє втілення в Римаруковій поезії. Слід наголосити, що, зображуючи українського митця як “чоловіка нудьги”, автор послуговується іронією широкого спектру: інколи у віршах звучать легкі іронічні нотки (“Чорна чаша наповнена вщерть”), чи то глузливий “шибеничний” гумор (“Тут не знайдете мене ви”), а то й саркастичні інтонації (“Блажен, хто поділив на чистих і нечистих...”). У підтексті йдеться про схильність Поета тоталітарної доби до численних компромісів та поступок власному сумлінню. І.Римарук знаходить напрочуд вдале метафоричне вирішення для означення митця-пристосуванця: це тип “мовчуна”, душу якого роз’їдає страх і ницість. Відтак досить виправдано звучить нещадний сміх у закликах до самовдоволених і можновладних митців-безбатченків гнати зі свого порога “затюкану”, але ж таки живу душу: ....а хто ж отой мовчун – нічий і споночілий творця невдалий жарт корова на льоду віки його знайшли і міткою нашили старезну коляду на спину молоду отямся хто блажен жени його з порога поткнеться до коша – негайно відкоша бо в нього зла й важка а все-таки дорога затюкана й дурна а все-таки душа [6, 46]. Ліричний герой-митець – це й філософ-самітник, інтраверт за вдачею. Проте усамітнення Римарукового митця постає не як усвідомлений вибір, не як життєва настанова, що стає умовою існування, а як вимушена необхідність, як втеча від дійсності. Не випадково центральний герой поезії – це homo viator, тобто подорожній, блукалець світами (“і моделі пророків виходять з дзеркал, / і заходять у вічність блукальці”). Поезія І.Римарука з мотивами самоти, блукань відзначається різноплановістю асоціацій, які найчастіше мають внутрішній прихований смисл, як-от образ “порожнечі”, що доповнюється мотивом “занімілого слова”, – таким воно стає тоді, коли митець опиняється перед потребою осмислити чужі болі й страждання (“Віщі вірші – ще давніші”). У вірші “Чорна чаша наповнена вщерть” “самота” асоціюється з “чорною чашею” (символ смерті – за філософією екзистенціалізму єдину вартість життя); подекуди (“Тут не знайдете мене ви”) темнота уподібнюється до смерті, а саме життя людини сприймається як мандрівка від народження до смерті (“Знову я втечу, панове, / і в тамтешній темноті / небо матиму тернове / й точну дату на хресті”). Проте найпоширенішим аспектом проблеми самотності стає конфлікт одного-багатьох (одного-інших), “де під “одним розуміється вже не просто людина взагалі, а саме Людина творча, Поет, а в ролі “багатьох” виступає вороже до нього суспільство” [7, 117]. У цьому сенсі Римарукова лірика набуває сутнісних ознак метафізичної поезії. Автор заторкує актуальну проблему відчуження митця в суспільстві, його приреченість на самотність як психологічний тягар, що нерідко стає причиною трагічного кінця. Вірші з подібними мотивами створюють видимість світу, розчахнутого на друзки, маргінального й ворожого людині. Автор подає апокаліптичний образ землі, яку “ковтнула чорна звізда” і де панує “пліснявий час”; майбутнє уявляється ліричному героєві в похмурих відтінках, позаяк воно межує зі смертю. Проте ліричний герой ще поки намагається протидіяти руйнівному началу і протиставити йому “будівничий міт”, хоча й розуміє його приреченість у добу суцільного Апокаліпсису: “бо добрим цей останній міт не буде: / на скронях – сніг...” (“Ми надійшли – чи скопом, чи вертепом...”). Саме цей мотив став визначальним у поезії 90-х. Проте відмінність між Римаруковою лірикою і творчістю “дев’ятдесятників” у тому, що автор “Діви-Обиди” подає апокаліптичне світовідчуття як необхідну умову прозріння митця, його духовного катарсису, тоді як у поезії 90-х звучить суцільні депресивні настрої, що дало підставу критику В.Даниленку назвати молодих поетів генерацією “національної депресії”. У книжці “Діва Обида” простежується еволюція поета в розробці мотиву творчості: у з’ясуванні місії поетичного слова відчувається перехід від романтичного замилування юнацьким поетичним братством у дусі традицій морально-етичного ідеалізму (“Три потоки місячного світла”, “Двадцятилітній”, “Братове, хто стояв при слові у сторожі...”) - до іронічного осмислення моральної деградації, а то й колабораціонізму колишніх побратимів, які “за хліб і чай” безрозсудно продавали свій хист, опинившись у полоні нікчемного страху (“Від‘їзд”, “Вже не стачить старих підошов...”). Поет з гіркотою констатує: “Повтікали із бою свої, / а казали – татари...”. Відтак ще одну іпостась образу чоловіка в Римаруковій поезії можна означити метафоричним образом прозаїка-шістдесятника Р.Андріяшика – “людина зі страху”, своєрідний ліричний портрет якої постає у вірші “А те, що живий, – серед ночі засвідчує страх...”. Страх перед зовнішнім, що гнітить чоловіка-українця, заважає йому самоствердитися, “відбутися” у світі. Свідомість чоловіка-митця, уражена страхом, продукує появу пристосуванця, якому бракує сил вистояти перед тоталітарною системою. І.Римарук змальовує пародійний образ покоління, вплітаючи в ліричний плин тексту ущипливі саркастичні нотки. За право жити спокійно й сито вони платять дорогу ціну: живуть у постійному страху, цей нікчемний стан автор передає за допомогою розгорнутого метафоризованого порівняння (для них “останнє кохання тремтить на підземних вітрах / і вірші останні стоять – як форелі в потоках”). У підтексті вірша звучить риторичне запитання: що ж лишається поколінню поетів, яке відбуло “вже дві пишногрудих” епохи і тому без ентузіазму очікує на ту, що прийде – “якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!...”? Отже, образ поета постає зовсім блюзнірським, у певній мірі навіть бурлескним: він “не зазнає болотяних навіть Лукроз: / обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась”. Нагадаємо, що “болотяна Лукроза” у неокласика М.Зерова була символом творчого натхнення, джерелом Музи поета, а в І.Римарука набуває бурлескно-пародійного змісту. Сам образ поета забарвлений демонологічним відтінком. Поета-“вісімдесятника” І.Римарука хвилють історичні корені формування феномену “людини зі страху”. У його поезії постають трагічні сторінки національної історії, які осучаснюються, набувають нового змісту. Не випадково поет у 80-ті рр. звертається до образу Берестечка – в українській літературі він став символом поразки й рокованості долі українського чоловіка, варто хоча б згадати роман Л.Костенко “Берестечко”, де авторка створює наскрізний мотив поразки (“Народе вільний, аж тепер ти – віл. / Моя поразка зветься Берестечком”). І.Римарук надає цьому образу морально-етичного сенсу: він вважає, що кожен чоловік-українець опиняється перед вибором - стати на тяжкий і невдячний шлях відстоювання національних ідей чи пристосуватися і задовольнятися ситим і спокійним життям (“Вже не стачить старих підошов”, “Ковчег”). Ця проблема особливо болюча для українського поета, він підходить “до свого Берестечка” свідомо і здійснює вибір. Зрадництво митця, його конформізм І. Римарук досить красномовно означує як “берестечко поезії” (“Нічні голоси”). Мотив зрадництва увиразнюється мотивом моральної відповідальності митця перед поколінням репресованих письменників. Так, у поезії “Від’їзд» автор уславлює загиблих у сталінську добу поетів як “коло обранців”, в яке “не впишуть приблуд”. Живі поети несуть на собі тягар обов’язкової моральної-етичної сповіді перед поколінням “тридцятих розстріляних” років, яке автор називає “лицарством упертим”. Деформація таланту багатьох українських митців викликала появу до болю самокритичних, самоспалюючих слова: “Ми не поети. / Поети – в землі”. Проте загиблі вічно живі, вони “знову дорогу спитають в зірок”. Втрата митцем своєї творчої свободи, будь-яка поступка кон’юктурним віянням спричинює втрату душевного спокою, фальш і лицемірство. Цей мотив підсилюється за допомогою образу-символу “вистиглого чаю”, “решток чаю”, який уже не може зігріти душу людині, що втратила свою Самість, зазнала “духовної інфляції” (К.Юнг). Якщо раніше побратими-поети (приміром, неокласики, чи поети “Київської школи”, чи ті ж “вісімдесятники”) пускали по колу чай, надаючи цій церемонії значення сакрального ритуалу, скріплюючи нею узи свого братства (“Отож заварюй – і зазвичай / передавай по колу чай”), то для поетів-конформістів залишається “доцмулити вистиглий чай, / поставити вірш – як свічу незабутому предку”. І. Римарук дошукується відповіді на питання: чому омріяна свобода, яку митці п’ють “по два ковтки... по два ковтки”, виявилася “затруєною”?. Чому чайна церемонія (напрошуються зіставлення з гуцульським чоловічим танцем “Аркан”, де основним принципом було міцне чоловіче коло) перетворюється на звичайнісінький фарс? Надії на розбудову вільної нації виявилися примарними, тому і чай перестає смакувати, і свобода стає затруєною. Епоха порубіжжя з її сильними рецидивами постколоніального синдрому продукувала “ілюзію мужності” (С.Ушакін), позбавляючи українського чоловіка можливості проявити “мужність бути” (П.Тілліх). (Згадаймо хоча б “мітингово-фестивальний” варіант мужності українського чоловіка-митця у час національного відродження 1980-х, основним змістом якої стала фальшива риторика та декларативні гасла). І як наслідок - “мужність перетворилася на перформативне, показове, оглядове, інсценоване явище, розраховане на певного глядача” [6, 25]. Корені страху буття, страху творчості українського чоловіка можна витлумачити, за Карен Горні, і в гендерному аспекті – страхом чоловіка перед жінкою. “Чоловіки невтомно намагаються якось висловити ту могутню силу, яка вабить їх до жінки, а водночас і страх, ще це може призвести їх до загибелі” [2, 25]. Завжди й усюди чоловік намагається позбутися страху перед жінкою через його об’єктивацію. “Чи не тут часом власне й криється одне з найпотужніших джерел чоловічого потягу до творчої праці – у вічному конфлікті між тугою чоловіка за жінкою і його страхом перед нею?” [2, 25]. Сказане дослідницею, на наш погляд, у повній мірі проявляється у Римаруковій поезії “Коли світанок давні вірші...”. Ліричний герой переживає стан поетичного натхнення (“шаленство”), що породжує “віщі вірші – ще давніші”. Творчий екстаз навіює роздуми про фатальну закоханість митця у Жінку, яка стає джерелом його музи і водночас – невимовного страждання. Неусвідомлений страх перед останнім спонукає Поета до “ширяння” поетичної думки у минулому, коли визначальним у процесі творчості стає панування сфери несвідомого: “І де на світі божевільня, / в якій мені не буде тісно?!”. І тільки справжньому Поетові дано збагнути таємниці зв’язку історичних епох, - та вже коли ця істина відкриється – тоді “заніміє поруч слово – мій духівник і мій наглядач”. Для ліричного героя І.Римарука творчість – стан несвідомого натхнення, що протистоїть свідомій волі; творчий процес для нього – нерозгадана таємниця. Тобто історія і кохання до Жінки стають для поета джерелами творчого натхнення, духовного опертя, порятунку від наступу прагматичного світу з його гострими протиріччями, - це його “духовний острівець”, де він тримає звіт перед самим собою і Богом. Бо ж справжнє мистецтво передбачає і самоспалення, самоофіру- у цьому сенсі поет виступає заручником свого таланту. Поезія І.Римарука заторкує актуальну проблему втрати авторитету українського батьківства, негативним наслідком якого стало руйнування історичної пам’яті: поет стурбований тим, що в сучасної людини “в проломі пам’яті чорторий скаженіє!” (“На Щекавиці”). В Україні генетично складалося так, що падіння ролі батька (згадаймо хоча б старого Кайдаша із повісті І.Нечуя-Левицького) спричинювало поглиблення маскулінної кризи, яка у низці віршів І.Римарука матеріалізується мотивом утрати рідного дому. Так, в одному з ранніх ще віршів “Портрет” (збірка “Висока вода”), з’являється вражаючий образ “покинутої хати”, що лейтмотивом проходить через усю Римарукову поезію. І хоча йдеться про спорожнілу хату як наслідок воєнного лихоліття, ідейний задум цього образу значно глибший. Хата, що аж дзвенить пусткою та безпорадністю, постає персоніфікованою, всі деталі старого інтер’єру – ніби самотні істоти, які волають криком від своєї одинокості, покинутості: У покинутій хаті обмітає щоніч домовик Биту шашелем раму, старий полотняний рушник. В димаревому горлі, в забитому роті вікна Перекочує вітер обпалене сонце: “війна” [6, 82]. У цю пустку “навпошепки в хату зайшов перебути сльоту” подорожній (трансформований авторською уявою образ батька), для якого пустка наповнюється значимим змістом, стає своєрідним моральним уроком, що випливає з роздумів – і над “екологією людських душ”, і над історичною пам’яттю. У поезії “Гнізда птичі та нори лисичі...” з’являється образ “хати порожньої” як символ духовного безпам’ятства. Живучість комуністичних міфів символізують “гнізда птичі” та “нори лисячі, олов’яне безлюддя олив”, які позбавляють людину прив’язаності до малої батьківщини, нав’язують ідею фальшивого патріотизму, викидають її на узбіччя суспільного поступу – роблять маргінальною й упослідженою. Впродовж кількох десятиліть у людських душах витравлювали кровне відчуття отчого порогу, свого етносу і своєї родини. Поет викриває тих співців, хто співає хвалу абстрактній “радянській батьківщині”, – вони “наче пси, шолудиві славлять землю – тремтячу, як пес”. Загостреними сатиричними засобами розвінчує “сліпців й байстрюків”, надія ж поета - на “державців, добром одержимих”. Ідея відродження “сильного батька”, що суголосна державницькому пафосу, наскрізна у поезії “Дощ”, яка побудована на контрасті: “золота” пора державності України протиставлена “чорному” сьогоденню, позначеному депресивним синдромом. Низка метафоризованих епітетів (“золотих вітрах”, “золотим плющем”, “золотим мечем”, “золотим дощем”) створює загострений контраст до образу “чорного дощу”. Проте поезія позбавлена відчаю й песимізму: звучить міфологічний мотив цілющої зливи як способу відродження нації. У Римаруковій поезії художньо трансформується “міф “проклятого поета” – стражденика-борця, що свідомо протидіє суспільству. І.Римарук абстрагується від конкретного історичного часу і подає філософське узагальнення проблеми “митець-суспільство”, “митець-історичний час”. У вірші “Останній біженець із різдвяних легенд” автор створює новий міф про сучасний Апокаліпсис. Український митець рокований бути “переселеним в Об’явлення Івана», жити у світі, де панують “порожнеча безнастанна”, де “розлився слід і розповсюдилась омана. / Розбився світ, як череп’яний глек, ущент”. Зцілення душі митця асоціюється з біблійним мотивом - необхідністю випити гірку чашу до дна: “Уже наповнюється сім Господніх чаш – / мені роковано надпити кожну чашу”. Біблійні образи – чаші гіркої, караючого огня, непоступливої десниці, блудниці - вжиті для відтворення мотиву внутрішнього протиборства між Добром і Злом [6, 12]. Наступний аспект образу українського чоловіка-митця можна вважати “класичним” – це вічний тип псевдопатріота. У поезії “Перед “Автопортретом зі свічкою” Тараса Шевченка” автор використовує оригінальний композиційний прийом: образ Кобзаря на відомому автопортреті, де він зображений зі свічкою в руках, стає поштовхом для осмислення поширеного в українській поезії мотиву розвінчування псевдопатріотизму, фальшивого народолюбства, розробленого І.Франком, В.Самійленком. Поезія І.Римарука має форму ліричного послання до тих співвітчизників, хто всує “клянеться Шевченком”, а насправді ж це ті, “хто щедро платив на відомий мотив / дань усім одноденкам / а на кручу зіниці камінні котив...”. У змалюванні образу новітнього “лжепатріота”-переродженця звучить гнівний викривальний пафос, що дає підстави вважати вірш інвективою: ці горе-поети “насунули смушком собі на чоло / правдолюбіє кволе”, вони “п’ястуком каяття обчухрали життя”. Ключовим у вірші є образ свічки, що набуває кілька символічних значень: це й руйнівна, спопеляюча сила вогню, що нищить будь-які прояви вільнодумства та інакомислення (його образним утіленням виступають “зіниці камінні” та “попіл”, що “гримає в груди”); це й й образ живого світла – духовного спротиву покоління дисидентів, яких прагнули залякати у похмуру добу застою (“неспроста шукачів що ішли при свічі / ви лякали Шевченком”); і, нарешті, це – символ Вічності, в якій суджено бути Кобзареві. Отже, свічка тут – символ пам’яті людини, яка крізь плин віків буде збірігати образ великого національного Пророка [6, 58] Проте всі негативні іпостасі образу українського митця слугують авторові для створення збірного образу митця-пророка, митця-месії, так потрібного блукаючій у темряві нації. Ліричний герой-митець І.Римарука опиняється перед прокляттям бути втягненим в одвічний і безкінечний хаос боротьби за свою творчу свободу, він приречений вести своєрідний поєдинок із супільством. Це, зрештою, визволить його самого, його душу, надасть сенсу його творчості. Проте цей “дольовий прокльон”, за висловом О.Забужко, висуває надто жорстоку умову – герой мусить офірувати своє життя служінню мистецтву, а, отже, не може бути повністю вільним. Тим-то є всі підстави вважати ліричного героя І.Римарука – поета-митця - особистістю прометеївського типу, здатною офірувати собою заради інтересів нації. Для ліричного героя І.Римарука творча свобода є необхідною умовою існування, адже будь-яке зазіхання на неї є згубним для таланту. Ця ідея є особливо актуальною у поезії першої частини книги “Видіння” (“Нікогісінько не візьму...”, “Ми надійшли – чи скопом, чи вертепом”, “У дні безхлібні та безводні”, “Вже не стачить старих підошов”, “Тут не знайдете мене ви”). Своєрідність трактування образу чоловіка-митця в тому, що усвідомлення відсутності суспільних умов для його самоздійснення, спричинило звернення І.Римарука до міфологічного аспекту: в образі митця-пророка наявні інколи елементи архетипу трикстера – “блазня-пустуна”. М.Еліаде писав: “Трикстер відповідає за виникнення смерті і за сучасний стан світу, але водночас він є реформатором і культурним героєм, оскільки кажуть, що він викрав вогонь та інші корисні речі та знищив страховищ, які розбійничали на землі” [1, 230]. Аксіологічна функція образу українського митця-трикстера співвідноситься з моделлю космогонічного процесу вічного становлення космосу із хаосу, аналогом якого є становлення людини. У такій ситуації саме трикстеру (у І.Римарука він виступає в іпостасі прокаженого, юродивого) забезпечена героїчна перспектива, бо саме він і мусить взяти на себе функції культурного героя, аби забезпечити цей процес відновлення життя. Тому вистояти, вижити в цьому ворожому просторі і часі є рівнозначним забезпеченню майбутнього життя, перемозі добра, відновленню порушеного космосу та світопорядку. Зображуючи кризу маскулінності як наслідок суспільних причин, І.Римарук, проте, не сприймає “катастрофізму” й депресивних настроїв поезії 90-х років і знаходить порятунок саме в тих цінностях, які відкидаються молодими митцями. Отже, трагічність покликання українського чоловіка-митця у тому, що він мусить жити в історичному часі, який, проте, незрідка втрачає свою лінійність і набуває виразних ознак циклічного: минуле знаходить відгомін у сучасності осмисленням подій світлих і трагічних; ліричному героєві залишається бути свідком плину часу, “доки в книзі віків довгорукі вітри / перегорнуть останню сторінку”. Ідея циклічності часу є основною у вірші “В опівночній порі...”. Проминальність часу викликає в автора асоціації з кружлянням колеса: “як вивірка в колесі, впійманий час / мерехтить, кружляє...”. І хоча час людина не в силі зупинити, вона здатна його або наповнити значимими подіями й власними діяннями (“і нічого без нас не стається”), або випустити, як пружину, на волю - і тоді часто стаються події непередбачувані (“час узвіз, як підкову, згина й розгина, / переписує землі, плете племена...”). Ліричний герой поезії робить, здається, неможливе: у виснажливій боротьбі здобуває перемогу над невблаганним плином часу, що гучною луною озивається у серці людини-мандрівця: “час вибухає під місяцем хижим / і піснею рветься / крізь тиші крихкий саркофаг (“Відлуння”). Водночас час постає і як символ випробування митця, якому доводиться зв’язувати воєдино вузли “рваного часу”, тобто прокладати місточки між різними історичними епохами, віднаходити між ними єднальні ланцюги (“Братове, хто стояв при слові у сторожі...”). “Помістивши” свого ліричного героя – чоловіка-митця у циклічний часопростір, І.Римарук надає йому шанс для воскресіння. Тобто криза маскулінності не створює похмуро-песимістичного настрою поезії. У підтексті звучить ідея повернення до патріархальних умов буття не в їх архаїчному значенні, а як надія на відновлення постаті сильного чоловіка – запоруки могутності нації. Література ^ Элиаде М. Космос и история. Избр. работы / Пер. с франц. и англ. – М.: Прогресс, 1987. – 311 с. Карен Горні. Страх перед жінкою // Ї. Незалежний культурологічний часопис. Гендер. Фемінність. – 2003. – № 27. – С. 24-36. Керол Герінгтон. Фалічна маскулінність як химера // Там само. – С. 71 – 93. Кон І. Чоловіки, які змінюються у мінливому світі // Там само.- С.6-48. Див.: Москалець К. І старі письмена, і нові письменята / Резензія на збірку І.Римарука «Діва-Обида» // Критика. – 2000. – №7-8. – С.11-12. Римарук І. Діва Обида. – Івано-Франківськ: Лілея- НВ, 1998. – 127 с. Рязанцева Т. Трансформація тем і мотивів метафізичної поезії в літературі ХХ ст. // Сучасність.- 2002.- № 3.- С. 117 – 127. Ставицька Л. Мова і стать // Критика. – 2003. – № 6. – С. 29 – 34. Ушакін С. Ілюзія мужності // Ї.... – С. 23 – 38. Аннотация В статье анализируется поэзия Игоря Римарука в светле гендерного подхода: рассматриваются ипостаси образа мужчины-поэта; акцентируется кризис маскулинного начала. Определяется художественное своеобразие поэзии. SUMMARY The article analyses the problem of masculine images in the poetry of Igor Rymaruk. The author shows the crisis of masculinity in his verses.