Життєвий і творчий шлях І.К. Карпенка –КарогоМета уроку:. ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом І. К. Карпенка-Карого; розвивати навички дослідництва, уміння аналізувати факти, аргументувати свої думки; виховувати патріотизм, наполегливість, старанністьТип уроку: урок-семінарОбладнання: портрети І.Карпенка-Карого, його батьків, М. Садовського, П. Саксаганського; виставка творів І.Карпенка-Карого.Хід урокуЕтап орієнтації^ Етап покладання мети. Мотивація III. Етап проектуванняСлово вчителя Є в південному українському степу серед широких рівнинних просторів, помережаних балками, мальовничий оазис. У долині спокійної річечки Комишуватої Сугоклеї і досі стоїть селянська хата, споруджена ще 1871 року, а навколо неї хитають зеленими кронами яблуні, груші, вишні. Садиба оточена, мов сторожею, стрункими тополями, розлогими осокорами, задумливими старими вербами. В її глибині милує око плесо спокійного ставка, зеленим килимом трав простяглася левада. А над усім панують могутні , величаву, крислаті дуби – живі пам’ятники нашої культури. Це – хутір Надія, меморіальна садиба І.Карпенка-Карого, де минули останні двадцять років його життя . Тут збиралися видатні діячі українського театру – сестра і брати Микола і Панас, Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, М. Старицький.^ Етап організації виконання плану діяльності.1. Виступ групи «біографів»Дитинство Івана Тобілевича й навчання в м. Бобринці Іван Карпович Тобілевич, який виступав у драматургії й театрі під псевдонімом І.Карпенка-Карого, народився 29 (17 за старим стилем) вересня 1845р. в с. Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині (тепер - Кіровоградська область) у сім’ї прикажчика поміщицького маєтку Карпа Тобілевича, який походив із збіднілих дворян. Батько, Карпо Адамович, був людиною розумною, дотепною, « з великим досвідом вдумливо прожитого життя». Він був також цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя навіть у ті моменти, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів – Івана, Миколу й Панаса», - свідчила дружина І.Карпенка-Карого – Софія Тобілевич. Мати ж Івана Карповича, Євдокія Зиновіївна Садовська, походила з козацького роду, з містечка Саксагані Катеринославської губернії (тепер – село Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області). Але цей вільний козацький рід потрапив у кріпацьку залежність від пана Золотницького, і Карпові Адамовичу довелося викуповувати свою наречену. Євдокія Зиновіївна була лагідною і доброю людиною, мала чудовий голос і зуміла прищепити дітям любов до мистецтва. На честь матері діти обрали псевдоніми, з якими увійшли в історію української духовної культури: Микола і Марія Садовські, Панас Саксаганський – за назвою містечка, звідки була родом мати. Іван обрав псевдонім Карпенка – від імені батька, Карпа, та прізвище улюбленого героя з драми Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого. Дитинство Івана Карпенка-Карого пройшло серед кріпаків. Батьки майбутнього письменника не цуралися простих людей; у їхньому домі осінніми та зимовими вечорами збиралися жінки та дівчата прясти, розповідали всілякі бувальщини. Хлопчик жадібно слухав розповіді про народних героїв, історичне минуле, важке життя поневоленого народу. Малий Іван на власні очі бачив утиски, знущання, насильство над кріпаками. У дитинстві зародилася в Івана Карповича й палка любов до геніальної Шевченкової поезії. Дружина письменника розповідає, що його батько й мати «знали напам’ять багато віршів і пісень Т.Шевченка, і саме вони стали першими вчителями своїх дітей, прищепивши молодим серцям гарячу любов до поета». З дитячих літ виніс Іван Карпович і свою любов до театру. Його мати, Євдокія Зиновіївна, ще дівчинкою не раз бачила вистави «Наталки Полтавки» у виконанні мандрівних труп на півдні України. Про ці вистави вона розповідала своїм дітям, збуджуючи тим самим у них інтерес до театру. У нарисі «Южнорусский народный театр» Іван Тобілевич розповідав: «На початку 50-тих років я дуже добре пам’ятаю, що гості, які бували у мого батька, наспівували: «Віють вітри», «Видно шляхи полтавські», «Петруся», і часто цитували фрази Шельменка і возного, а матуся моя, яка не вміла читати, знала напам’ять «Наталку Полтавку» - скільки ж разів вона її бачила на сцені!» На одинадцятому році життя (1856р.) Іван Тобілевич вступив до Бобринецької повітової (трикласної) школи. Перший рік навчання, коли Іван жив на квартирі в сердитої, скупої жінки, що обдирала своїх квартирантів, настільки дався взнаки, що він тяжко захворів. Батьки купили хату на околиці Бобринці – Рущині, живучи в якій і закінчив школу Іван (1859р.); тут же мешкали, навчалися і молодші брати. Завдяки винятковим здібностям, наполегливості в навчанні, зразковій поведінці Іван Тобілевич здобув повагу не тільки серед учнів, а й серед учителів. Учитель історії Гордов навіть запрошував Івана додому і давав йому книжки для читання. Пам’ятним у житті Івана Тобілевича став день, коли при закінченні школи він одержав у нагороду зелену книжечку: «Собрание литературных статей Н.И.Пирогова с портретом автора. Одесса. 1858». На ній був напис: «Дана от Бобринецького повітового училища учню 3-го класу, Іванові Тобілевичу, за успіхи в науках і вихованість, на публічному акті 21 червня 1859 року». Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але насправді трикласна Бобринецька повітова школа була першим і останнім закладом для майбутнього письменника й актора. Він мріяв про університет, бажаючи стати вчителем або лікарем, але обставини життя визначили йому тяжкий шлях до знань – шлях самоосвіти поруч з нудною канцелярською чиновницькою працею в повітових установах Бобринця та Єлисаветграда. II. Робота в канцелярії м. Мала Виска та в Бобринці. Перші виступи в аматорському театральному гуртку. Життя Івана Тобілевича в Єлисаветграді з 1865 до1883рр. Оскільки для вступу на державну службу треба було мати 16 років, Іван Тобілевич у 14-річному віці змушений був заради шматка хліба влаштовуватися на писарську посаду в канцелярії пристава Абрамова в Малій Висці з платнею аж 2крб. 50 коп. на місяць. Але потрапивши в оточення здеморалізованих чиновників, чесний і допитливий юнак не може змиритися з таким життям і втікає додому. Щоб заспокоїти батька, який хотів бачити свого сина чиновником, Іван незабаром влаштовується на посаду писарчука в Бобринецьку ратушу, а згодом переходить у повітовий суд на посаду столоначальника в кримінальних справах; потім, як значиться в послужному списку, його призначили «писцом крепостных дел». Так невесело почалося трудове життя майбутнього актора і драматурга. Але енергійна натура й оптимізм не дали засохнути його мріям, хоч умови праці в Бобринці мало чим відрізнялися від умов у Малій Висці, але в цьому містечку Іван Тобілевич знайшов те, до чого підсвідомо прагнув – театральний гурток, у якому почав брати найактивнішу участь (організатори гуртка – Голубовський та М. Кропивницький). Як згадував сам І. Карпенко-Карий, цей гурток ставив не тільки п’єси українських письменників – Котляревського («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці»), а й твори великих російських драматургів – М.Гоголя («Ревизор»), О.Островського («Доходное место», «Не в свои сани не садись»). Учасники гуртка здійснили першу постановку драми Марка Кропивницького «Семен Мельниченко»(пізніша назва – «Дай серцю волю, заведе в неволю»). Театр став для юного І. Тобілевича першим захопленням, його духовним хлібом. Щоб подивитися виставу «Отелло» з участю видатного англійського трагіка-негра Айри Олдріджа, Іван іде пішки понад 50 кілометрів з Бобринця до Єлисаветграда, годинами вистоює під театром біля каси, а після вистави вночі знову пішки повертається до Бобринця, щоб встигнути на службу. Тобілевич любив театр до нестями, і ця любов була провідною зіркою на його нелегких життєвих дорогах. У зв’язку з переводом повіту з Бобринця до Єлисаветграда, туди 1865року переїжджає й Іван Тобілевич. Разом із М.Кропивницьким, що теж переїхав до Єлисаветграда, Іван Карпович стає душею аматорських драматичних гуртків міста, улюбленцем Єлисаветградської публіки. Одночасно він бере активну участь у «Товаристві для поширення ремесел і грамотності», яке ставило перед собою благодійні просвітительські цілі. Не раз аматори-гуртківці, за пропозицією І.Карпенка-Карого, виручені гроші жертвували на ремісничі школи, на дітей-сиріт та інші народні потреби . У 1869р. Іван Тобілевич одружується з дворянкою Надією Карлівною Тарковською (разом виконують головні ролі Назара і Галі в п’єсі Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля»). Подружжя оселяється в будинку, де жила вся дружна сім’я Тобілевичів. Цей будинок став вогнищем культури. Улюбленими для Івана Тобілевича в цей час були ролі Шевченкового Назара Стодолі і Жадова із п’єси О.Островського «Доходное место». Шукаючи нових шляхів до правди, Тобілевич стає членом політичного народовольського гуртка. На одному із зібрань гуртка в 1883р. Іван Карпович прочитав свої перші твори: нарис «Новобранець» та драму «Чабан», які викривали пореформені порядки в Росії. 18 років важкої праці в Єлисаветграда, кипуча громадська діяльність на користь народу, глибоке вивчення життя, передова література – це ті університети, що сформували широкий демократичний світогляд І.Карпенка-Карого, підготували його до творчої праці драматурга і актора. На Єлисаветградський період випадають і тяжкі випробування в особистому житті молодого письменника – смерть дочки Галі, матері і дружини. Обставини звільнення Івана Тобілевича зі служби. Короткочасна робота в трупі М.Старицького. Життя політичного засланця в Новочеркаську та на хуторі Надія. Драматична творчість. Театральна діяльність після 1888року. Останні роки життя І. Карпенка-Карого.Активна громадсько-політична діяльність Івана Тобілевича в Єлисаветграда була обірвана наступом реакції. У 1883 році на підставі розпорядження міністра внутрішніх справ Іван Карпович, як людина неблагонадійна, був звільнений зі служби. Дуже влучно про цю подію висловився І.Франко: « У 1883р. царський уряд втратив поміщицького пристава І. Тобілевича, а Україна знайшла І.Карпенка-Карого». Саме в цей час в Єлисаветграді виступала незадовго перед тим сформована трупа М. Старицького. У ній вже працювали молодші брати Івана Тобілевича – Микола та Панас. Артистичні здібності Івана Карповича були відомі, і його радо прийняв у свою трупу М.Старицький. Як актор, Іван Тобілевич дебютує під псевдонімом «Карпенко-Карий». Але «недремне око»не вгамовувалось. Під час гастролей трупи в Ростові-на-Дону 22 травня 1884 року прийшло розпорядження начальника жандармського управління, у якому повідомлялося, що справа Тобілевича, якою займалися жандарми, була закінчена 23 березня 1884р. «встановленням над Тобілевичем гласного нагляду поліції строком на три роки із забороною протягом цього часу проживати в місцевостях, оголошених в положенні посиленої охорони». Екстрена нарада братів і друзів вирішила, що найкращим місцем для проживання Івана Тобілевича буде м. Новочеркаськ, де нещодавно виступала їхня трупа. Оселившись у будинку маляра Балашова на Аксайській вулиці, Іван Карпович звертається до наказного отамана з проханням дозволити йому продовжувати грати в трупі М.Старицького і виїжджати з нею до Ростова, Харкова, Одеси. Але прохання було відхилене. У липні Карпенко-Карий звертається з подібним проханням безпосередньо до міністра внутрішніх справ, виставивши альтернативу: безвиїзно жити на хуторі Надія. І на цей раз прохання відхилили. Перший рік перебування в Новочеркаську був для Івана Карповича дуже важким. Щоб здобути засоби для існування , він змушений був працювати в кузні, займатися оправою книжок. Становище трохи покращилося, коли почали допомагати брати. Зав’язалися нові знайомства. І. Карпенко-Карий відвідував місцевий театр, де виступала мандрівна трупа Іванова-Козельського, відомого йому ще з Єлисаветграда. Сюди, у Новочеркаськ, прибуває актриса Софія Дитковська, стає дружиною Івана Тобілевича. Особливо радісними для сім’ї Тобілевичів були дні, коли в Новочеркаськ прибувала на гастролі трупа М.Садовського. Тоді на квартирі Івана Карповича збирались рідні і знайомі, читали нові твори Панаса Мирного, М.Старицького, а також самого «поднадзорного». Три роки (1884-1887), проведені Карпенком-Карим у Новочеркаську, не пройшли марно. Тут він написав п’єси: «Безталанна», «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля». Ці твори, поруч з написаними раніше в Єлисаветграді, засвідчили появу нового талановитого драматурга. У квітні 1887 року І. Тобілевичу дозволили залишити Новочеркаськ і оселитись на хуторі Надія біля Єлисаветграда. Тут Карпенко-Карий прожив ще два роки під «гласним наглядом» поліції. На хуторі він поринає в господарські справи. Ціною великих зусиль Іван Карпович перетворив садибу в чудове місце відпочинку під час перерв між сезонами в театрі. 10 грудня 1888р. з Івана Тобілевича було знято гласний нагляд поліції і встановлено негласний. Карпенко-Карий повертається на сцену і вже до кінця свого життя не залишає її. Його організаторські здібності, талант драматурга і актора тепер були повністю присвячені справі розвитку українського театрального мистецтва. Спочатку Іван Карпович брав участь у трупі М.Садовського, а згодом, разом із Саксаганським, очолив окреме театральне товариство, що складалося в основному з молодих сил. Іноді до товариства приєднувалися М.Заньковецька, М.Кропивницький, М.Садовський, і тоді ансамбль корифеїв вражав глядача високою майстерністю сценічного відтворення кращих п’єс української драматургії. Сам І. Карпенко-Карий виконував ролі Возного («Наталка Полтавка»), Хоми («Ой, не ходи, Грицю»), Діда-мірошника («Наймичка»), Мартина Борулі («Мартин Боруля») та багато інших. Простота, правдивість і глибина в розкритті типових характерів – основне, до чого прагнув актор у своїх виступах на сцені. М. Старицький так оцінював акторську майстерність братів Тобілевичів і, зокрема, Івана Карповича: «На мою думку, найталановитішим з братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч він і не завжди грає рівно, найдосконалішим з технічного боку – Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найґрунтовнішим – Івана Карпенка-Карого». Іван Тобілевич дуже шкодував, що не було можливості широко розгорнути театральну справу в селах; він дбав про те, щоб український театр став доступним для найширших народних мас. Про це й писав І. Карпенко-Карий у «Записці до з’їзду театральних діячів». Особливого значення надавав драматург створенню повноцінного репертуару для народного театру. У вільний від гастролей час Іван Карпович приїжджав на хутір Надія і тут викладав на папір задумані нові п’єси. Тут з’являються «Сто тисяч» 91890), «Хазяїн»(1900), «Сава Чалий»(1899), «Батькова казка»(1892), «Паливода 18-го ст. (1893), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне»(1896), «Понад Дніпром»(1897), «Чумаки»(1897), «Суєта»(1903), «Житейське море»(1904). Уже на початку 1905р. І. Карпенко- Карий відчув приступи важкої хвороби – раку шлунка. У січні 1907р. через цю хворобу довелося йому залишити сцену, тепер уже назавжди. Хвороба дедалі прогресувала, усі заходи лікарів були марними. 15 вересня 1907р. талановитий драматург і актор помер у м. Берліні, куди їздив на лікування. Тіло перевезли на Україну і поховали недалеко від хутора Надія на кладовищі села Карлюжин поруч з могилою батька.^ 2. Виступ групи «літературознавців»Літературна діяльність І. К. Карпенка-Карого Драматичну спадщину І. Карпенка-Карого складають 18 п’єс і 3 невеличкі драматичні уривки. Свою літературну діяльність Іван Тобілевич розпочав у Єлисаветграда з перекладів на українську мову «Книги чеков» Г. Успенського і «Подлиповцев» Ф.Решетнікова. В основу першої драми І. Карпенка-Карого «Бурлака»(1883р.) покладено гострий соціальний конфлікт. Як зазначає М.Рильський, драма була «ніби його ідейно-художнім маніфестом», виявом рішучого протесту проти соціального гноблення на селі. У цій п’єсі І.Карпенко-Карий уперше в українській драматургії відтворив образ незламного борця за народні інтереси. Непримиренний до експлуататорів бунтар-протестант Опанас розкриває їхні махінації, хоче підняти громаду на боротьбу з хижаком. Навіть тоді, коли громада його не підтримує, він продовжує боротьбу сам. У 1884р. І.Карпенко-Карий пише соціально-психологічну драму «Хто винен?» (пізніша назва – «Безталанна»), а в 1885 – драму «Наймичка». Це твори про важку долю жінки в тогочасному суспільстві, про те, як в умовах пореформеного села передчасно в’яне краса жіноча, гине сама людина, зневажена і доведена до цього багатіями. «Хто винен?». Даючи такий заголовок драмі, письменник порушував одне з найболючіших питань, що тривожили в той час передову думку Росії. Хто винен у нестерпних умовах життя трудового народу, замученого соціальною кривдою, темнотою, забобонами? Хто винен у тому, що продаються не тільки речі, а й людські душі? І.Карпенко-Карий ставить у драмі ці питання і намагається дати на них відповідь. Образ наймички Харитини, змальований І.Карпенком-Карим у драмі «Наймичка», - один з найтрагічніших в українській драматургії 19 ст. У ньому письменник розкрив трагедію найскривдженішої частини тогочасного села – наймитства. Комедія «Мартин Боруля» (1886) – велике творче досягнення драматурга. В основу твору покладені дійсні факти з сімейного життя Тобілевичів: батько І.Карпенка-Карого, Карпо Адамович, теж прагнув повернути собі дворянський титул. Мартин Боруля, головний герой комедії, заможний селянин, посварившись з поміщиком Красовським, затіває судовий процес , щоб довести, що він, Боруля, такий же дворянин, як і Красовський, а тому Красовський має бути покараний судом за образу дворянської честі Борулі. Намагання Борулі перевести життя своєї сім’ї на «дворянську»лінію ставить його в глибоку суперечність з укладом родинного побуту, з найближчим оточенням. Найвиразніше дії Борулі засуджує вічний трудівник, наймит Омелько. У 80-90-х роках загострюється увага І.Карпенка-Карого до процесу нагромадження глитаями грошей і землі як капіталу, процесу перетворення куркуля на великого землевласника-капіталіста. Найвиразніше розкрито цю тему в сатиричних комедіях «Сто тисяч», «Хазяїн», тематично й ідейно пов’язаних між собою. Глитай Герасим Калитка нещадно експлуатує наймитів, вдається до всіляких махінацій, що мати можливість скупити побільше землі (це його найзаповітніша мрія). Він хоче купити сто тисяч фальшивих карбованців за 5 тисяч справжніх. Виявивши обман, Калитка хоче повіситися. Спостереження І.Карпенка-Карого за процесом економічного зростання українського «чумазого» стали життєвою основою комедії «Хазяїн»(1900), тему й ідею якої автор визначив так: «Зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання». Трагедію «Сава Чалий» створено на історичному матеріалі, за мотивами однойменної історичної пісні. Сава Чалий як народний ватажок повсталих мас проти польської шляхти в 30-40-і роки на Правобережній Україні здобув велику славу в народі, але коли зрадив повстанців і перейшов на службу до магната Потоцького, Гнат Голий, один із ватажків повсталих, стратив зрадника. Головний персонаж комедії «Розумний і дурень» - сільський глитай Михайло Окунь. Дбаючи про збільшення свого багатства, він не гребує ніякими засобами. Михайло Окунь – «комерчеська голова». Усе в нього підпорядковане комерційним інтересам. За операцію з шинками можна: або заплатити 250 крб. штрафу, або відсидіти три місяці в острозі, і Михайло радить старому батькові: «Посидьте, тату, три місяці в острозі, і гроші будуть цілі, це все одно, що заробите». Він дивується, що родичі не розуміють такої простої і вигідної «комерції». Ця комедія схожа з драмою О. Островського «Свои люди – сочтемся». І. Карпенко-Карий у листі до сина Назара писав, що його захопила тема «батьки і діти». Очевидно, то й був первісний задум майбутньої трилогії, дві частини якої оформились у комедіях «Суєта» (1903) і «Житейське море»(1904). Третю частину, яку передбачалося назвати «У пристані» , драматург не встиг написати. Провідна ідея трилогії – заклик до трудового, «натурального» життя, позбавленого штучних умовностей, відстоювання здорової моралі, засудження паразитизму і «суєтних» прагнень. У «суєті» І. Карпенко-Карий висміює мораль буржуазної інтелігенції, що, потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратила «натуральність» своєї поведінки, зв’язок з народом. У такому плані розкриваються образи вчителя гімназії Михайла Барильченка і його брата, кандидата прав Петра. Проблема мистецтва, частково порушена в «Суєті», стала основною в комедії «Житейське море», де показано сценічну діяльність одного з персонажів – талановитого актора Івана Барильченка. У комедії засуджується розтлінний вплив буржуазної моралі на акторів. Це не всі твори І.Карпенка-Карого, але саме вони принесли йому славу як драматургові, як акторові. Ці п’єси й дотепер з великим успіхом ідуть на сценах театрів. Головна заслуга І.Карпенка-Карого в історії українського театру – драматургічна творчість. Але як актор, режисер, вихователь молоді і організатор театральної справи, І.Карпенко-Карий разом з іншими корифеями зробив багато в справі демократизації українського театру, утвердження в ньому реалістичної сценічної майстерності. Цим і заслужив собі місце найвидатнішого українського драматурга і почесне ім’я корифея українського театру.^ 3.«Пошукова група»а) вірш, присвячений пам’яті І.Карпенка-Карого. Наприкінці 1907 року трупа Панаса Саксаганського, перебуваючи в Полтаві, влаштувала виставу, присвячену пам’яті І.Карпенка-Карого. Після вистави Панас Мирний прочитав свій вірш: Недавно те було, як ти З своїми рідними братами Витав у нас… І перед нами Мов по весні почав цвісти Різноманітний той садок Твоїх глибоких дум, гадок, Гарячих серцем та душою, На світ появлених тобою. Кого не бачили ми там? І «Наймички» лихую долю, І «Безталанну» з її горем… Страждання… муки ….регіт…гам… Та витівки життя людського, - На лихо наше, більше злого, Ніж доброго, - і ті надії, Що ними люди серце гріють. Все те пройшло тут перед нами – Живе, яскраве та блискуче, Мов промінь сонячний з-за тучі Чи світ зорі поза горами… І ми, милуючись, раділи, Що те, чого ми так хотіли, Прийшло до нас і жити буде, Поки живуть на світі люди…б) Епітафія, складена Миколою Садовським: «Люди вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло поміж ним, а дух великий твій витатиме над ним повіки. Коли ж незрячії тепер прозріють, тебе в сім’ї своїй вольній, новій спом’януть…» Винятковою повагою користувався І. Карпенко-Карий - драматург і актор – під час виступів трупи корифеїв у Москві в 1901році. На сторінках московської газети «Театральные известия» тоді було надруковано такий віршований експромт: С его талантом люд московский Теперь знакомится… Ей-ей, Малороссийский он Островский, - Фотограф родины своей… Его перо лишь правдой дышит, И чужд ему совсем шаблон… Он так же славно пьесы пишет, Как и играет славно он!..^ 4. «Група журналістів» а) Інтерв’ю з І.Карпенком-КаримПитання: Поява драми «Бурлака»засвідчила, що в Україні з’явився талановитий драматург. Друзі радили Вам покинути службу в поліції і віддатись цілком драматургічній діяльності: іти в професійний театр, що саме з тріумфом гастролював у найбільших містах України. Чому Ви не покинули служби?Відповідь: Маючи чималу сім’ю, я не наважувався залишити службу і стати актором-професіоналом, бо становище українського театру в той час не було сталим. Цар міг видати якийсь новий указ або циркуляр про заборону українського театру і тим позбавити артистів-професіоналів засобів до існування. Крім того,я дуже серйозно дивлюся на працю артиста і письменника. Тодішні вагання я передав в образі Івана Барильченка («Суєта»), який на одностайні поради друзів і рідних іти в театр відповідав: «Нема певності! А що як сяду не в свої сани? ... краще вік жити строковим робітником, принаймні єсть харчі, ніж бездарою актором поневірятись, старцювать».Питання: В одній із статей Ви писали, «що навіть справжня літературна драма», яка реалістично малює життя і «проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра», не робить такого сильного впливу на глядача, як комедія. Чому Ви так вважаєте?Відповідь: Тільки комедія здатна пробити»кору ледяну байдужості» на серцях калиток і пузирів. Тому найдієвішим і найкориснішим жанром драматургії я вважаю комедію, причому таку комедію, яка «бичує сатирою страшною всіх і сміхом крізь сльози сміється над пороками і заставляє людей мимо їх волі соромитись своїх лихих учинків».Питання: Ваші п’єси «Сава Чалий», «Бондарівна», «Чумаки» - твори історичні. Яким джерелам Ви найбільше довіряєте?Відповідь: Найбільше я довіряю народним пісням, вважаю, що це найправдивіші історичні джерела. Історична дума, пісня, переказ становлять основу багатьох моїх історичних п’єс: «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Паливода 18 століття», «Гандзя»...Питання: Критик відзначає: «Карпенко-Карий використовує могутню силу сміху не для того, щоб розважати, звеселяти ситих панків, а щоб боротись за торжество світлих, благородних ідеалів людства». Ваші морально-етичні ідеали.Відповідь: Вважаю, що молодій людині обов’язково потрібно, крім спе-ціальної науки, мати чесні погляди на свій народ. З усіх існуючих теорій молодь повинна взяти ту теорію, яка найбільше проводить ідею любові, ідею щастя, ідею економічного благополуччя свого народу. Молодь, вступаючи в життя, вносить світло і тепло, освічує людям шлях до щастя. Вважаю, що молоді люди будуть чесно служити своєму народові і всьому людству, вищим ідеалам загального добра. Питання: Ви зіграли багато ролей. Які герої Вам найбільше подобаються і чому?Відповідь: Усі ролі, які я зіграв, подобаються, але найбільше – Назар («Назар Стодоля» Т.Г.Шевченка), Жадов («Доходное место» О.Островського), Возний Тетерваковський («Наталка Полтавка» І.Котляревського), Мартин Боруля (однойменна п’єса), Дід-мірошник («Наймичка»). Питання: Чому Ви ( і вся сім’я) не підтримували батька у прагненні повернути дворянство?Відповідь: Мою думку з цього приводу можна знайти в п’єсі «Суєта»: дворянин Сорокатисячников заявляє: «Тепер тільки дурні носяться з своїм, може незаслуженим, часто случайним аристократизмом… Чесність, образовання, наука, ум, талант – важно», а все інше - ні. ^ 5.«Група «критики» «Цілість драматичної творчості І.Карпенка-Карого, - писав його сучасник Іван Франко, - наповняє нас почуттям подиву до його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя». 2. «Чим він був для України, для її громадського та духовного життя, - писав І.Франко, - се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література…» Про уважне ставлення Симона Петлюри до І. Карпенка-Карого свідчать дві праці: «Пам’яті І. Тобілевича (Карпенка-Карого) і «Вияснення заслуг Карпенка-Карого для розвитку українського театру» (1907р.). Перша стаття – некролог, уміщена в часописі «Україна» (1907р.). У ній зазначається, що «Карпенко-Карий і як драматичний письменник, і як сценічний діяч, був визначною, помітною величиною. Драми Карпенка-Карого – справді дії, з логічним розвитком їх, з умілою колізією дієвих осіб і життєвою правдою тих мотивів, якими керувався автор при написанні своїх творів. Вони сценічні, … вони живі, актуальні, як живими і актуальними в повсякчасному житті є ті події, ті психічні явища, артистичною від будівлею котрих вони являються. Вони народні, бо темами для них є життя народне з його радощами і злиднями, що мають місце в житті нашого народу і переважно селянських мас його». Михайло Старицький: «Чекаємо від тебе нових творів. Пам’ятай, що палітурників у нас багато, а драматургів мало». І.Я.Франко: «Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості артистичного викінчення і глибокого продумування тем бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів». 6. Про популярність творів І.Карпенка-Карого говорить такий факт: п’єса «Наймичка» пройшла в Петербурзі 22 рази і скорила не тільки Петербург, а й найсуворішого критика О.Суворіна, що не визнавав нічого українського. У пресі з’явилися його схвальні відгуки про гастролі українського драматичного театру і про твори І.Карпенка-Карого, що були поставлені на сцені Петербурга. 7. Оцінюючи творчість І.Карпенка-Карого, М.Рильський писав: «Правдивість і простота. Мало є драматургів, до творчості яких можна було б прикласти ці слова з таким правом, як до творчості Карпенка-Карого. Якщо додати до цього ще глибочезне знання життя, прекрасне розуміння законів сцени і великий талант скупим мазком малювати людські стосунки і людську психологію, то стане зрозумілим, чому твори Тобілевича держаться і будуть держатися на нашій сцені». І.Я.Франко про трагедію «Сава Чалий»: «Це твір, гідний стати в ряді архітворів української літератури».6. «Творча група»Інсценування уривків із п’єси «Хазяїн» або «Мартин Боруля»^ V. Контрольно-оцінювальний етап: Оцінювання учнів. Рефлексія VI. Заключний етап.1. Слово вчителя. У 1956 році хутір Надія був оголошений Державним заповідником-музеєм І.Карпенка-Карого. Не раз бував тут Максим Рильський, який присвятив садибі такі поетичні рядки: Ростуть дуби, купають в небі віти, А навкруги, немов веселі діти, Дубки і липки зводяться рясні – Співає молодь молоді пісні – І сповнені зичливості й любові, Дуби над нею шелестять Маркові. А в 1945році Юрій Яновський і Петро Панч під час відвідування хутора Надія зробили запис: «Хто б не ступив на цю землю, священну для української культури, нехай згадає, що тут Карпенко-Карий написав кращі свої п’єси. Скиньте шапку і вшануйте ім’я великого українського драматурга». Істинно так: честь і слава великому майстрові, без доробку якого була б біднішою світова драматургія.Домашнє завдання: Прочитати п’єсу І. Карпенка-Карого «Хазяїн». Підготувати виступ «Корифеї українського театру».Список використаної літератури 1.Мороз Л. Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич)//Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. Кн. 3 – К., 1997 . Падалка Н. Вивчення творчості І. Карпенка-Карого (І.Тобілевича ) в школі. – К., 1970. Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. – К., 1957. Франко І. Іван Тобілевич(Карпенко-Карий)//Франко І. Зібр. творів у 50 т. Т. 37. – К., 1982.