ЄВГЕН ГУЦАЛОГОЛОДОМОР Мене ще й на світі не було тоді, а я навіч бачу дядька Павла Трохимовича Музику. Невисокий, покручений, наче корч, і руки в нього, мов корчі, й голова в нього, мов корч. Запалі, завжди в пелені сльозовиння очі скидаються на двох переляканих павучків, які сновигають і сновигають, ніяк не сховаються в шпарках.Досвіток, золоті зорі вишито на сірому полотні неба. Пахне росою з лопухів, бузини та полину, й зрідка озиваються весняні пташки у свої дзвінкі сопілочки. Але в селі не меншає досвітнього смутку від їхньої гри.Село сонне й тихе, як після маківки.Дядько Павло Музика йде в церкву.Церква стоїть на високому горбі коло ставу, що дрімає темною голубою водою в густих верболозах.Цього погідного недільного дня в церкву не йде ніхто, бо там з минулої осені не правиться служба божа. Не правиться з тих пір, як пропав їхній сільський батюшка. Ось сьогодні був, бачили його сусіди, а па ранок не стало, наче вознісся на небо. І начебто ніяка чорна машина по батюшку не приїжджала, й начебто ніхто нікуди не забирав батюшку. А ще через день опівночі згоріла його хата під ґонтом. Згоріла, як свічка. І начебто ніхто не запалював, а сама спалахнула. й ніхто не кинувся на пожежу, не взявся гасити, мовби село не бачило тієї пожежі, мовби всі посліпли й оглухли. А до ранку й жар прочах, і попіл охолов.Дядько Павло Музика проходить мимо пожарища, на якому стримить чорна піч, і звивистим узвозом простує до церкви. Так, як ходив до церкви завжди, бо незбагненна сила вабить і вабить. А може, сьогодні таки правитиметься? А може, об'явиться інший батюшка в їхньому селі?..Мене тоді й на світі не було, та я бачу, як Павло Музика узвозом дістається до церкви — й несподівано торопіє: двері відчиненоїДвері, що всю осінь і всю зиму простояли на замку... Може, справді об'явився батюшка? Перехрестившись трьома пучками, Павло Музика обачно сходить на паперть, через плече оглядається на село — й поволі просуває корчувату голову в церкву.А потім щось його всмоктує в церкву, й Павло Музика зникає.Село оповите страхом: Павло Музика ходить від хати до хати, від обійстя до обійстя і всім розказує, що якісь злодії вночі пограбували церкву. Повиносили з церкви геть усе, що можна повиносити.— Покрали богів!Але покрали не тільки богів, а й усе церковне начиння. Здавалося б, кому воно все потрібне, а покрали.— І господа на небі не побоялися!А таки не побоялися: крали богів — і кари не ждали на свої голови.— Чужі чи свої?Спробуй вгадай. Можна подумати і на чужих, і на своїх, бо скрізь люди пустилися берега.— Ходімо шукати злодіїв!Скоро коло нього наче клубок сухого перекотиполя збирається — немічні жінки та старі баби, у яких ще є сила злізти з тапчана чи з печі. Рудий Павло Музика в тому клубку — мов жарина вогню, що бризкає словами-іскрами.— А чи не Василь Гнойовий заліз у церкву й покрав? До Гнойового гайда! А він не без компанії.Ген-ген обкрадена церква блакитними стінами сяє над селом: наче голос високого й гнівного неба, що шле їх на помсту й покару. Людське безумне перекотиполе котиться на сільську околицю, де в скособоченій мазанці під очеретом живе Василь Гнойовий — злидар і конокрад, що молився й молиться скляному богу.А назустріч — хлопчина в подертій сорочці та в полатаних штанях, босий, з синіми очима-будяками на рябому лиці, схожому на горобине яєчко.— А що то в тебе за пазухою?Чорними ногами в бородавках приріс до землі, а очі перестрашені, мовби на їхні дикі квіти по сердитому джмелю сіло.— Ану покажи, що за пазухою!І вже схопили за куштраті патли, і вже смикнули за комір, і вже руки-круки сягнули за пазуху відстовбурченої сорочки.— Божа мати з божим сином!Справді, з полотняної пазухи, від грудей-ребер вознеслася на сонце весняного дня божа мати з немовлям на руках.Обоє — в неземному палахкотючому сяйві довкола умиротворених святих ликів, обоє дивляться глибокими очима добра й милосердя.А водночас — і лагідного докору.Мовби не можуть втямити, як опинилися в полотняній пазусі, як вознеслися на світло весняного дня, кого бачать перед собою. Святі праведні очі, які завжди запитують — і водночас відповідають своїм запитанням, які завжди прощають, бо в прощенні — їхня невмирущість.— Де взяв? Хто ти?— Марко...— Злодій! Де взяв ікону?— Знайшов! — дзигонів хлоп'ячий голос.— Отамо знайшов у бур'яні.— Брешеш!— Суща правда.— Перехрестися!И дитяча рука в хресному знаменні злетіла вгору, торкнулася чола.— Злодій — і хреститься!Хвиля людського божевілля закипіла, завирувала, руки простяглися — і вп'ялися в дитину. Хлопець шарпнувся, закричав, укусив зубами чиюсь руку, ікона з божою матір'ю та божим сином полетіла в бур'ян під ноги.— Злодій — зайда!— Безбожник!— Христопродавець!Роїлися люті голоси, руки-круки рвали хлопця, що вже звалився під ноги, на нього насипалися гуртом. Наче мали знищити оце зло — й тоді зовсім не стане зла на землі. Наче воно останнє. Наче й насіння-зерна не треба залишати на розплід.І коли під коліном Павла Музики затріщала ікона — поменшало божевілля, й люди сахнулися одне від одного.Купою непорушного, зжужманого ганчір'я, скоцюрбивши ноги, заюшений кров'ю, лежав на шляху чужий хлопчина. З вищереними зубами, з висолопленим язиком, з видертим оком, він був страшним. Здавався самою смертю.І пошнуркувало навсібіч, розкотилося людське перекотиполе, наче й не було.А Павло Музика якийсь час усе ще стояв на колінах перед забитим хлопцем, наче не вірив. Наче сподівався, що той обманює, що той хитрує, а скоро зведеться з землі — і втече. Злодій. Злодій-зайда.Але злодій-зайда не ворушився й не дихав.Дядько Павло Музика поволеньки сп'явся на ноги, тремтячими пальцями зібрав розтовчену іконку, розсовуючи уламки по кишенях та за пазуху. И позадкував від забитої дитини. Позадкував, острашливо дивлячись: чи не зведеться?Хлопець припав до землі-рятівниці, й земля не відпускала, рятуючи.Зарослий покільченою щетиною Гаркуша переступає поріг і стає на порозі поміж одвірків, як у рамі. За столом сидить хазяїн Павло Музика, по ліву руку від нього — хазяйка Марія, по праву руку — дочка Галя. Вони в шестеро некліпливих очей дивляться на гостя, що похитується, ось-ось упаде.Гість мовчить, і вони похмуро мовчать.Зрештою, Гаркуша плямкає губами, ковтає суху слину й озивається:— їсте...— їмо,— бурчить хазяйка.— М'ясо пахне,— принюхується Гаркуша.— Еге, свиню закололи, то ласуємо свіжиною,— наче не каже, а гаркає Павло Музика.— Свиню? — не вірить Гаркуша.— Яку свиню?— А ту, яку ти в нас не забрав!Гаркуша морщить лоба, згадує:— Свиню забрали.Хазяйка злякано дивиться то на сусіда, то на чоловіка:— Павле, Павле, хіба ми свиню їмо? Побійся господа таке говорити, бо ще повірить. Бо прийдуть віднімати свиню, а де вона в нас?— Кажи, що свиню! — сердиться хазяїн.— Таж не свиню, а їжака їмо з молодою кропивою! Галя зловила їжака в горішині, а я нарвала кропиви.— Кажи, що свиню! Хай слухає — й мучиться.— їжака, їжака...Гаркуша плямкає пісними губами, наче заповзявся зжувати їх.— Я чув, уночі жорна гуркотіли у вашій клуні.— Коли це вночі? — блідне Марія.— У вухах у тебе гуркотіло! — зводиться з-за столу Павло Музика.— Чого б це жорнам гуркотіти? Хіба не ти разом з Василем Гнойовим та з Миколою Хащуватим витрусив у нас весь хліб?Тримаючись однією рукою за одвірок. Гаркуша поволі опускається на коліна, благальне складає долоні:— Простіть мене!— Нема тобі прощення.— Простіть! — По глиняній долівці Гаркуша колінкує від порога на середину хати й тут завмирає під сволоком.— Трусили, але ж не все витрусили, бо не знайшли. Якби знайшли, то все витрусили б, а не вдалося. То по ночах мелеш на жорнах, щоб ніхто не чув. А я чую, бо не сплю вночі. Не спиться мені вночі від голоду, здається, що вмираю, ніяк не дочекаюся смерті.— Умирай. Такі, як ти, давно повинні лежати в землі.— Я б і помер, але дітей жалко, попухли з голоду. Скільки їх ще в мене лишилося? Троє, а було п'ятеро. Нема вже Катерини й Михайла нема. А ті ще гибіють — і Грицько, і Петро, і Юхимко. Хоч би рісочку їм покласти до рота.—. Нема!— Знаю, що є. І на тому тижні гуркотіли жорна в твоїй клуні.— Павле...— благально сказала Марія, торкнувши чоловіка за лікоть.Музика смикнувся, наче опечений:— Що — Павле? Нема й зернини, чи не знаєш? Сам, ірод, вигріб хліб із ями, а тепер прийшов жебрати? Хай сконає.— Але ж діти...— осмілилася подати голос дочка Галя.— Хай і діти виздихають, щоб насіння на землі не лишилося.— Ти ж у господа віриш,— не зводився Гаркуша з колін. — Змилуйся над моїми дітьми, коли маєш бога в серці.— І не згадуй за господа, бо для таких нема його ні на небі, ні на землі!— Винен я, винен перед тобою і перед людьми, але ж діти мої не винуваті.— Йди, чоловіче, з хати, не доводь до гніву.Зводячись із колін, заплакав Гаркуша.— Йди, нелюд! — закричав Павло Музика й ногою притупнув.Заточуючись, подався Гаркуша з хати. Галя відверталася до вікна, рукавом витираючи очі, а мати дрібненько цокотіла зубами.— Дітей своїх пожалів, схаменувся. А чужих дітей він пожалів? Значить, чужі діти хай пухнуть і здихають, а для своїх просить милостині? А не буде милостині пі тобі, ні твоїм дітям, бо не треба вашого насіння на землі. Ниньки горе землі від таких звірів скажених, а завтра ще більше буде... Хіба ви не знали, що цей вовкулака не спить ночами? Захотілося вам борошенця. Сховайте жорна, а то він і про жорна скаже. Чого понасуплювалися сичами? їжака їжте. Походиш, Галю, що там у чагарях, подивишся за їжаками, годяться в харч. Я вчора в лісі бачив гадюку, то треба податися в ліс, наловлю гадюк, вони теж годяться в харч.Марію занудило, потім стала гикати.— Не гикай! Вчора дві ластівки залетіло в сіни, як ти випустила?— Самі вилетіли...— Самі вилетіли,— перекривив.— Дивися, щоб більше не вилітали... Чи там горобці залетіли в клуню. Руками чи спідницею лови, а злови. За вчителя Пилипа знаєш? Живе в школі, то свій пайок як доточує? Порозчиняє в школі вікна-двері, горобці поналітають, він чи дрючком б'є, чи сіткою ловить. І має печеню з горобців.Павло Музика позачиняв на клямки сінешні та хатні двері, вернувся в хату.— Діставай, Галю,— сказав, острашливо поглядаючи через вікна надвір.Галя стала на ослін і дістала з-за зчорнілої полущеної ікони сіру перепічку. Батько взяв ножа, відкраяв три скибочки, поклав на столі, а надкраяну перепічку подав дочці.— Сховай за ікону, хай береже.Взяли ложки й заходилися їсти юшку з вареного їжака та молодої кропиви.Вечір блимає зеленими зірками з далеких високостей, а туман понад землею стелиться такий білий та шумкий, наче то піниться тепле й пахуче свіжоздоєне молоко.Павло Музика пальцями знадвору стукає в шибку, й скло брязкає, наче кришиться лункий лід на ставу. Хата мовчить.— Чи попухли, чи задубіли.И знову кришиться лункий лід.Перегодя по-старечому зітхають хатні двері, сінешні двері скриплять рипучими грудьми сухотника — й нарешті Гаркуша висуває надвір погасле обличчя, засноване павутинням зморщок. У зморшках — темрява. То темрява його душі, в якій не світиться хоч би й один промінчик. Упізнає — і ніяк не впізнає. Опускає погляд на руки, може, руки тримають щось, але руки порожні.«Йому вже залишилося три чисниці до смерті»,— снується думка.— Змилуйся, Павле...— Я оце йшов через левади,— й киває головою в надвечірній туман.— А що там у левадах?— Ну, й заглянув під верболози... Ходімо, заведу, бо сам не знайдеш. Чи ти вже не годен переставляти ноги?— Чого йти, чого йти? — січеться голос.— Ходімо, бо ніхто не заведе, я сам бачив... Змилуюся над тобою, раз просиш милості, ходімо.По межі через город ідуть у зеленоткані левади, а тут верболози в тумані стоять змореним козацьким військом, тільки хоч би один кінь заіржав, тихо-тихо. Над голубою криничкою, в якій ледь жебонить вода, Павло Музика зупиняється й показує під кущ неподалік.— Ген твоя дитина сидить. Чи не Юхимко?Гаркуша приглядається: справді, сидить його семирічний син Юхимко на землі, спиною притулився до гілля. Круглу голівку з білим чубчиком похилив на ліве плече. Спить. А руки на колінах склав.— Юхимку,— покликав батько.Хоч би ворухнувся хлопець, ото вже міцно заснув, що голос батька не здатен розбудити.— Юхимку! — знову покликав Гаркуша.— Та не чує...— Чом ти не чуєш мене?— І не почує. Назавжди заснув. Запізнився ти. Я ще йшов, то він руками перебирав щось на грудях. І хоче щось сказати, а не може, тільки губи ворушаться. Авжеж, щось казав, казав, тільки ж тихесенько. То я до тебе подався, щоб ти забрав свою дитину в хату, бо ж проти ночі. А воно бач — запізнилися з тобою.Батько хилиться перед Юхимком на коліна, бере на руки, а хлоп'яче тіло в його руках ламається, й голівка з білим чубчиком западає на спину.— Юхимку,— стогне Гаркуша.— Не чує, неси в хату до матері. За гріхи наші, за гріхи. За гріхи наші не милують ні бог, ні люди. Сповна воздається за гріхи. Чи винуватий у чомусь твій Юхимко? Не винуватий, а кара його спостигла, невинного.— Ти винен, ти винен,— синіють губи в Гаркуші.— Я винен?— Я в тебе хліба просив. Не для себе, а для дітей.— Де ж я візьму хліба для твоїх дітей, коли ти мій хліб у мене забрав? Нема й для себе. Неси його до хати, не треба вже йому хліба. Він уже відмучився, а тобі ще мучитися. Славний такий хлопчик! Як живий. І на тебе схожий.Павло Музика щиро жаліє, хреститься, а потім поволеньки йде з левад. Обертається — стоїть на колінах Гаркуша, не в змозі звестися з дитиною, й виє по-вовчому...Галя відчиняє віко скрині — й заглядає всередину, й чого тільки нині цілий день скриня так вабить до себе, що тільки про скриню думається?Дивиться в скриню — й душа її полум'яніє, вуста самі зацвітають усміхом, щось шепочуть: соловейко на калині.Рука сама тягнеться в прискринок, дістає намисто коралове сліпучий разок, що звивається, переливається, в'ється живим барвистим променем. І цей промінь наче в душу її переливається, вже в душі мерехтить-ряхтить мінливими жаринками. Галя приміряє разок намиста коралового до грудей, далі чіпляє на шию. І заглядає в дзеркало, що висить у простінку між вікнами.З дзеркала на Галю дивляться тужливі карі очі, але що їй очі! Що їй запалі щоки з нездоровими рум'янцями! їй хочеться побачити на собі коралове намисто, а для цього треба відступити трохи вбік і сп'ястися навшпиньки.Відступає вбік, спинається навшпиньки — і нарешті бачить на своїх грудях намисто.Намисто — як веселка в небі.А в тому намисті вже начебто й не Галя дивиться з дзеркала, а якась невідома вродлива дівчина — знайома й незнайома. Хто та дівчина? Може, таки вона, Галя? Хоч і не віриться, а вона ж бо, Галя.Хапливо дістає зі скрині материну вишиту блузку, знаходить насподі материну зелену керсетку і, скинувши з себе старе лахміття, перевдягається в святковий одяг. Знає, що ні черевиків, ні туфлів на вихід у них нема, а все ж таки порпається в скрині, сподіваючись знайти. Але нема. Що ж, треба добре помити ноги.Відро стоїть на ослоні, але відро без води, лише смужка на дні. Що ж, Галя принесе від криниці, у них своя криниця під вербою за ворітьми.Взявши відро, кидається в сіни й на порозі ніс у ніс стикається з матір'ю Марією. Мати йде з городу, однією рукою несучи заступ, яким копала землю, а другою рукою тримаючись за поперек і стогнучи. Від несподіванки мати сахається — й шепче:— О, злодій!Галя щебече:— Та не злодій, мамо, а я!— О, справді! — пильніше придивляється мати до дочки й нарешті впізнаючи.— Куди це ти так вбралася?— По воду йду. Води від криниці принесу.— Вбралася! — не може повірити мати.— До криниці вбралася...— На вулицю хочу!— На вулицю?— Погуляти хочу, до дівчат хочу! Ой, співати хочеться.— Яка вулиця, які співи? Що з тобою, дитино?— Причулося, наче дівчата співають. Хіба не свято сьогодні?— Свят, свят, свят, що з тобою... Ходімо до хати. Не можна вбраною надвір, бо свята нема, що люди подумають...— А хлопці... Хіба хлопці не співають?— Не співають, де ж посеред білого дня співати, хлопці в нашому селі не співають.І мати зачиняє сінешні двері, і віднімає в дочки відро, й веде її до хати, зітхаючи та мало не плачучи. Бо так на її серці тоскне», так журливо. Що з її Галею сталося? Чи не по-вередилася часом головою? Бо тепер багато отаких, що туманіють думками. Господи, зглянься та змилуйся, не карай так тяжко, бо в чому ж винувата дівчина-дитина, яка й на світі ще не жила?— Співають, кажеш, хлопці та дівчата? Ой, не співають у нашому селі давно. Отак давай сядемо з тобою отут на ліжку — й заспіваємо. Вдвох заспіваємо, бо з ким ти в селі заспіваєш? Славно ти вбралася — як до вінця. Ось тільки якби ще стрічки голубі та червоні в твої коси. Та ще якби на твої ноги чобітки на підківках. Та якби ще скупатися тобі в зіллі-цвіту.— Я ж хотіла води принести...— Надвір не можна, в хаті поспіваймо. Якої б це? Геть у голові темно, хоч би зірочка блиснула.— «Не щебечи, соловейку...»— А вони й не щебечуть. Уже мали б прилетіти, а баряться... Який у тебе лоб гарячий, уся трусишся, наче з переляку.І затужила мати Марія жалібним голосом:Ой у вишневому садочкуТам соловейко щебетав...Галя підхоплює, тулячись на материне плече:Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох, тьох,Там соловейко щебетав...Мати й дочка співають так, наче журяться за покійником, бо ніякої радості в їхніх голосах не чується. Співаючи, тулячись одне до одного, заплющують очі, а коли розплющують — Павло Музика в хаті, зайшов нечутно. Стоїть коло печі, слухає, а з лиця чи то переляканий, чи то зачудований. Зрештою, вмовкли мати з дочкою, а хазяїн їхній:— Я мало не здурів, як пісню почув у хаті... Що сталось? Галю, ти чого вирядилася? На вечорниці? Так до вечора ще далеко, день надворі.— Дівує Галя.— Дівує раз дівка,— роздумливо сказав.— А куди вбралася?— Хай хоч у хаті походить вбрана. Хай хоч у хаті поспіває. Бо де ті вечорниці ввечері? А чи оденки?— Та воно так...І дивився переляканими очима на жінку та дочку, що попригорталися одна до одної.Сутеніє, місяць-молодик у небі світиться сивим козацьким оселедцем.Павло Музика опускає у криницю відро на мотузку, спускає поволеньки, а сам приглядається та прислухається... Сусідка тітка Юстина сидить на лавці, вкопаній у землю за воринами. Отак вона щовечора сідає — і сидить, дивлячись на село, й лице її вечоріє, аж поки й смеркне, як ніч, і стане чорніше за темряву.Аж іде по дорозі якась жінка, не з їхнього села, а чужа, й в одній руці несе вузол, а за другу тримається дівчинка років семи, на голівці біліє хустка, схожа на велику пелюстку.Йдуть — і бояться йти в чужому селі.— Добрий вечір,— вітається подорожня з Юстиною і зупиняється.— Дай боже здоров'я,— відказує сусідка.— З залізниці ми, з поїзда,— каже подорожня.— Йдемо у Петрівку. А чи ще далеко до Петрівки?.. Ідемо з Кубані до своїх.— Отак через поле,— рукою веде Юстина,— і вже Петрівка.— А чого це у селі так тихо? Ні людей не чути, ні собак.— Бо тихо, дочко, ой тихо... А ти не знаєш, чом тихо?.. Що в наших краях?— Не знаю, бо з поїзда.— й проти ночі — на Петрівку? Та ще з малою дитиною? Страшно тепер у полі та в лісі що вдень, що вночі. Не ходи, побійся.— І справді, страшно, як подивлюся кругом.— Ото що я скажу? Ось моя хата, живу я сама. Не йди з дитиною проти ночі у Петрівку, а переночуйте в мене, підете завтра зранку... Світ не без добрих людей, а лихих тепер більше.І пізня подорожня звертає до Юстини.Павло Музика витягує воду з криниці, поволеньки несе відро — і в хаті розказує все те, що бачив. Як зі станції, з поїзда йшла жінка з дитиною, з вузлом, а той же вузол не порожній, якісь харчі та якесь добро в ньому. Аж із Кубані добивається до своїх у Петрівку. Либонь, не відає, що тут у них коїться, інакше не добивалася б. Може, тай у них на Кубані такого нема?— Довірилася Юстині...— Бо чужа, того й довірилася.— Треба ждати лиха.Й тепер як не одне, то друге, то третє з Музик вискакує надвір та прислухається до темряви, та через вишневий садок приглядається до вогника в сусідчиному вікні. Жевріє вогник-бликунець на кзинчику печі, немов крапля крові. И так тихо, що, здається, якби хтось озвався за полями в далекій Петрівці, то тут би почули — й злякалися.Місяць — козацький оселедець — уже височенько підбився вгорі, коли Павло Музика, стоячи у вишневому садку, таки дочекався несподівано: вийшла та петровецька жінка з сіней надвір, помиї хлюпнула з дерев'яних ночов, либонь, дитину купала з дороги.— Молодице! — кличе Павло Музика. Вона й завмирає з ночвами в руках.— Підійдіть-но сюди, не бійтеся,— з садка голос, а чоловіка не видно.Вона ж ані руш, закапцаніла.— Добра вам хочу, підійдіть-но сюди, скажу вам за Юстину, в якої ви ото стали на нічліг.А що жінка як остовпіла, то Павло Музика сам ступив поміж вишень.— Бійтесь Юстини, тікайте від неї, бо то страшна!Петровецька жінка сахнулась до сіней — і не стало, тільки брязнула клямка. Павло Музика жде, що вона зараз вискочить надвір з дитиною та з вузлом, і він забере їх до себе, дасть притулок.Кліпає каганець-бликун у вікні, мерехтять зірки над селом розсипаною чумацькою сіллю, та нікого нема.— Либонь, вона перелякалася мене,— здогадується.І в хаті каже до жінки та дочки:— Я до неї забалакав, а вона злякалася... Наче я для неї ще страшніший за Юстину... То як невинних порятувати?Марія хреститься, дочка хреститься, і тіні від їхніх рук скачуть по стінах горбатими страховиськами.— Ти добре зачинив двері? — питає жінка.— Та зачинив.Павло Музика бере в сінях сокиру, кладе під подушку на тапчані. Він тепер весь час спить з сокирою під подушкою. І вила в нього напохваті — чи в клуні, чи в сінях. Навіть залізний рак, яким витягує відро, коли втопиться в криниці,— йому весь час у пам'яті: рак висить в коморі на гаку за дверима.Марія дмухає на гасничок — і комишевий ґнотик іще якийсь час жевріє цятою, що мешає та меншає, аж поки стухає.— Маріє! Ти не спиш?— Ой, не спиться.— Може, ти зараз підеш до Юстини — і врятуєш ту жінку з дитиною? Скажеш їй усю правду, бо я не сказав.— Боюся... Може, й пізно вже йти.— Що Юстина — людоїдка... Всі знають, а ця петровецька не знає.— Хто мене в хату пустить.Марія стає навколішки на долівку, складає руки на грудях — і молиться на ікону божої матері. Самої божої матері не видно, бо в хаті глухий морок. Галя спить чи й не спить, тільки не чутно її дихання. Павло Музика засовує руку лід подушку, намацує лезо сокири. Хоч і під подушкою, а сокира холодна — й він тулить її до розпашілого лоба, щоб остудити.— Ой! — скрикує Марія, перестаючи молитися.— Поклади... Поклади сокиру. Нащо ти взяв сокиру?Павло Музика засовує сокиру під подушку, лежить горілиць, а вона знову шепоче молитву, благаючи в бога милосердя. Аж поки стихає. Стихнувши, вона стоїть на колінах, долоні благальне складено біля грудей. І дивиться й дивиться на матір божу, яка ледь-ледь угадується на іконі.Чоловік уже забувся вві сні на сокирі, а Марія ніяк не зведеться з колін, наче вона в німій молитві спить навколішки.А як удосвіта розплющив очі Павло Музика — стоїть жінка на колінах, як і вчора.— Ти всю ніч простояла?— Ой, що я бачила! — обертається до нього радісним обличчям.— Де бачила? — питає Павло Музика. И дивиться на ікону божої матері, з якої, либонь, Марія всю ніч не зводила погляду.— Вийшла надвір по росі, глянула на хату Юстини...— Кажи, кажи...— А Юстина оту петровецьку жінку з дитиною проводжає до воріт.— Жінку з дитиною? — схопився на тапчані Павло Музика.— А вузол?— Який вузол?— Таж вузол був у тієї жінки!— І вузол несла з собою.— Ну, слава богу! — сапко видихнув.— І вузол, значить...Може, злякалася Юстина — тому й пожаліла своїх гостей? І на вузол не посягнула? Або сита, га?Марія зводиться з долівки.— А може, набалакали марно всякої всячини на Юстину? И ми слідом повторюємо пусте.— Е-е, марно хто б плескав.— Плещуть... А ми бачили, що кажемо? Не бачили... Ти хоч не показуйся надвір, щоб не здибати з тією, з петровецькою. Бо ти ж її добре налякав учора в садку. Бо що, як упізнає?.. Всі ми страшні, як подумати.Мати посилає Галю до хрещеної.— І яка ж ти, доню, похресниця в своєї хрещеної, коли в її хату давно й ногою не ступала? А хрещена в тебе славна, такої більше нема в селі. Може, занедужала, може, захляла, то провідай. Бо сама самотою капаріє. Ось я гостинець зготувала для неї, то гостинець сховай за пазуху, так не неси. Дивися мені, через цвинтар не йди, бо через цвинтар страшно.Галя загорнутий у білу пілку для хрещеної маленький гостинець за пазуху — гайда надвір.Весна. Розцвіли черешні та вишні — мовби дівчата позбиралися в шлюбних уборах під вінець. Груші порозцвітали — наче білі пахучі хмари поспускалися з небес на землю. Яблуні вже ось-ось зацвітуть, набубнявіли бруньки на гіллі.Серце саме співає:Ой, зелений барвіночку,Стелися низенько,а ти, милий, чорнобривий,присунься близенько.Барвінки сині теж цвітуть у садках, по обійстях, здається, ніколи ще так не палахкотіли пелюстками. Ось тільки хлопців ніде не видно. От би хтось зустрівся, от би побалакати. Нікогісінько ніде.Через цвинтар Галя справді не піде, бо їй сама думка про цвинтар страшна. Хоч так до хрещеної ближче, а не піде. Краще вже вуличкою-узвозом, що снується в глиняниках, і так ця вуличка-узвоз глибоко запала в землю, що, здається, скоро провалиться в провалля.йдеш тут — і лише небо над головою синіє, як льон, тече далекою річкою.А тільки вибралася з вулички-узвозу на околицю, в поле, як зразу ж ця річка синього розквітлого льону обертається на море, що залило високості, й опадає на доли ген-ген, аж на млистих обріях.Ой, зелений барвіночку,стелися ще нижче,а ти, милий, чорнобривий,присунься ще ближче...Ген і солом'яна хата хрещеної видніє в хмарі цвіту, й така ж хмара вишнево-сливого цвіту піняво-легенька, що якби подув зараз вітерець, то підхопив би хмару, поніс на сине море небесне й там залишив, щоб пливла за далекі обрії. І в Галі груди чомусь роздимаються від радості. Може, тому, що таке видиво спадає па думку? И вона йде прудкіш, щоб хутчій вспіти на обійстя.А поле кругом — де падалицею зеленіє, де бур'яном, а де чорніє незораною і незасіяною чорною землею, й хоч би одненька людська душечка в полі, то не видно. Мабуть, деінде орють і сіють.Галя стає біля воріт, усміхається на вікна й жде: може, хрещена побачить її в шибку — й вийде. Двері відчинено, ось-ось ступить через поріг.— Хрещена! — кличе.Нема нікого з хати — й усміх гасне.— Хрещена!..Галя поволі ступає по зеленому споришу, заглядає в сіни. Діжку в кутку перевернуто, врозкидь на долівці лежать граблі, вила, сапа, сокира. Хто ж це поваляв-поперевертав?— Хрещена,— стиха озивається, наче кличе на поміч.А в хаті — рейвах, не доведи господь... З печі попіл вигорнуто на припік, біля печі побиті на череп'я горщик і макітра. Віко скрині відчинено, а скриня порожнісінька. Потрощено-скособочено ткацький верстат, на якому хрещена вже й не тче, це — спадок від її батька-матері. І — стіни чимось поколупано чи сокирою порубано. Хто ж це стіни порубав?А ще — сволок порушено: видно, теж рубали сокирою.Що тут скоїлося, де хрещена?Хотіла Галя покликати — й голос віднявся, сів у грудях. Хотіла ноги відірвати від долівки, а ноги як повростали в долівку... Не інакше, як злодії вдерлися в хату, що відбігла в поле від села. Оце злодії так пограбували хрещену. А де ж вона сама, де, чому ніде не видно, чому не озивається?Й невідома сила виносить Галю з поруйнованої німої хати. Здається, що зараз хтось гнатиметься. Що причаївся хтось поміж розквітлого вишневого саду, поміж сливок. Що прямо з неба кинеться.Німує поле—страшно так німує.Біжить не вуличкою-узвозом, а околицею—й скоро опиняється на цвинтарі, забувши про материну засторогу. Могилки й хрести — в цвіту, гудуть бджоли, щебечуть пташки. Мир поміж покійників, благодать. Оглядається назад, чи ніхто не женеться, й так якийсь час іде стежкою, йде задки — й голова через плече.Наче нікого.И раптом душа її замерзає — і поволі опускається в п'яти від несподіваного переляку.Щось гарчить люто, погрозливо. Де гарчить, де? Звідки небезпека — й куди тікати? Галя веде очима довкола по цвинтарю — й зовсім неподалік, поміж могил, бачить собак. Чорний кудлатий собака, рудий собака, рябий собака. Вищирені пащі, гострі ікла, висолоплені язики. Якісь чужі собаки, звідкись набігли в їхнє село, ось зараз кинуться на неї.Але собаки не кидаються на Галю, наче не бачать. Може, зчепилися між собою і гризуть одне одного? Та ні, щось валяють поміж могил, щось шматують — і не можуть поділити. Якісь онучі — не онучі, дрантя — не дрантя, вчепилися рвуть, несамовитіють.Бож-ж-женьку ж мій, та це голова людська!Та це ж приблудні собаки деруть на цвинтарі людську голову...Чи не хрещена?Галя як прикипає божевільним поглядом до пошматованої людської голови, яку з гарчанням гризуть собаки. Посмугований лоб, кривавий, з обдертою шкірою. Об'їдені щоки, без носа, без губів, а замість очей — якесь страхітливе клоччя.Галя задкує навшпиньки, не відриваючи стуманілого зору від собак, які, здається, ось-ось уже кинуться на неї. І нарешті зривається на біг. Біжить поміж могил, поміж хрестів, поміж гранітних плит, наражаючись на кущі, на бузину, якою поріс цвинтар, і її губи дзигонять риданням:— Хрещена...Прибігла на обійстя своє, кидається в клуню, забивається в куток, поміж сніпків перепрілих, і нажаханими очима дивиться на двері, чи не вдеруться собаки, чи не вбіжать злодії, і її лихоманить, і в зорі її тьмяніє, аж поки тьма розливається в свідомості чорним сном.За вікнами тихо шумить нічний дощ. Дощ без вітру, без стогону дерев та без того завивання, коли в єдиному пориві все гуде — і на землі, й на небі. Зрідка спалахне блискавка, освітивши хату, а з хати видно тоді омитий водою садок. І ще зрідка озветься грім — чи над селом, чи за селом, а буває, що над самою хатою, задзвенівши шибкою в рамі, чи полумисок здригнеться на миснику.Марія не спить, лежить з розплющеними очима. Сон відлетів далеко, не склеплює повік, і Марія чується на душі так, наче спокійна нічна гроза погримує та поблимує у її думках, у її серці.— Ти чуєш?Може, це дощ так шепоче по стрісі...— Маріє, ти спиш?Таки не дощ, а Павло з лежанки шепоче.— Чую... Спи, гроза надворі... Грім гримить,— позіхає жінка.— Та яка гроза, який грім,— сичить чоловік.— Ти прислухайся. Хіба то грім? О...Справді, і не дощ, і не грім, а на хатньому причілку біля комори щось гупає. Так глухо, що ледве чути.— Що це? — спросоння озивається Галя — й зразу ж засипає під неспинний шелест дощових крапель. Гупне — й стихне, гупне — й стихне.— Боже, як страшно. Хто це? — Марія зводиться в ліжку, закутується рядном, наче в рядні прагне сховатися.— О, знову...— Добирається хтось.— До нас? А як же ми...— У комору. А може, по наші душі.— Павло Музика встає з лежанки, дістає з-під подушки сокиру.— Ось я піду...— Не смій! — схоплюється в білій сорочці Марія і кидається до чоловіка, обвиває руками шию.— Не ходи.— Як то не ходи? — сахається від жінки.— Бо ти не знаєш, скільки їх. Не ходи. Вони теж не голіруч.— Отак і чекати на смерть?— Може, пронесе... Вони в комору добираються.— Ось я й почекаю на них у коморі.— Порожня ж комора, що там візьмуть? Не ходи з сокирою в комору, не йди.Спалахує блискавка, б'є грім — і обоє Музик мало не присідають, наче їм на голови стеля обвалюється з тріском. Далі грім починає гуркотіти й гукотіти, за його вилясками й шуму дощу не чути... Чи то небо обвалюється на землю, чи то село западає в пекло. Здається, що злодії не тільки підкопалися під комору, а й у сіни добралися, ось-ось відчиняться двері...Вже перед досвітком стихає гроза, настає запаморочлива тиша, а страху не меншає.— Ти щось чуєш?— Не чути.— І я не чую.Сонце, встаючи над селом, наче колесом розпеченим вкочується в їхню хату. Павло Музика з жінкою ходять від вікна до вікна, виглядають надвір, на садок, на дорогу. Блищить прибита дощем земля, опалий цвіт сніговою піною біліє на зеленій траві, з гілля скрапують краплі. Ніде нікогісінько. Чоловік дивиться на жінку, жінка дивиться на чоловіка, далі він бере сокиру обіруч — і до сіней. Втягуючи голову в плечі, Марія ступає слідом: коли порішать — нехай удвох.Не встигли відчинити двері, а тут — Юстина перед порогом, де тільки й взялася, наче всю ніч простояла. Від несподіванки Павло Музика замахується сокирою, а сусідка як закричить:— Не вбивай!Блідий, весь у дрижаках, господар опускає сокиру.— Ти що тут забула?— Прийшла подивитися, чи ви живі,— бубонить Юстина.— Живі, то хочеш нас поїсти?— Хай господь сохранить... Питаю, бо до вас уночі хтось підкопувався. Я з двору оце побачила — яму вирито під комору.І рукою показує на причілок хати, а там, як поглянули, то й не одну яму вибуртовано.— Може, ти й копала? — визвірився Павло Музика.— Не плещи казна-що, бо де я силу візьму для такого... То влізли злодії в комору чи не влізли?Острашливо подалися в комору, тримаючи сокиру напоготові. Поглядалися по голих кутках. У коморі навіть мишами непахло. — Дурні злодії,— мовить Павло Музика.— Не знали, що тут підлога з дощок, от і не влізли. .Якби хтось з близьких сусідів, то знав би, авжеж. А так, либонь, не з нашого кутка.— Ти там знаєш, з якого кутка. Давай позасипаємо ями, поки Галя ще спить, а то дитина й так перелякана до смерті. Хай не бачить, хай не знає, що нас чекало цієї ночі.Галя бачить, як по узбіччю дороги, по зеленому споришу котиться людська голова.У цієї людської голови є — й немає губів, повибивано зуби, замість носа зяє провалля, очі видавлено, щоки обгризено, вуха обкусано, лоб у басаманах і рубцях, а волосся позлипалося в мички. Дорогою йдуть люди, але хоч би хто-небудь подивився на відірвану голову, ніхто не дивиться, бо, либонь, не бачить. А голова то навпроти одного дворища спиниться, то навпроти другого, наче хоче звернути, але не звертає, котиться далі, залишаючи на спориші кривавий слід.Чия ж це голова, чия?Зрештою, людська голова спиняється навпроти їхнього обійстя. Покотиться далі чи не покотиться? Ні, звертає до них і вже по трапі сунеться, приминаючи й залишаючи вогнисті цяти.Та це ж хрещена, здогадується Галя.Ото хрещена чекала-чекала на свою хрещеницю, не дочекалася — та й сама подалася провідати. Як же вона вкотиться сюди, бідкається Галя, це ж треба хутчій звестися й двері повідчиняти. Встигає чи й не встигає Галя так подумати, як людська толова вже вкочується до хати просто через зачинені двері. Галя не годна повірити, що людська голова вкотилася через зачинені двері, але двері ж і не рипнули, а голова вже в хаті!Галі страшно й хочеться тікати, але як тікатимеш, коли це хрещена мати навідалася в гості! Славна ж вона буде похресниця у своєї хрещеної матері, коли зараз утече від неї.— Здрастуйте, мамо,— вітається Галя. Й сама не чує свого голосу. Є в неї голос чи нема? — Як добре, що ви прийшли.Рвані губи в людської голови ледь ворушаться, поміж вибитих зубів сіпається клапоть язика, а метка Галя здогадується, що каже хрещена. Авжеж, х