№1. Історія як наука. Періодизація історії України. Історичні джерела.Історія — наука, яка займається вивченням минулого людства, покладаючись при цьому на письмові та матеріальні свідчення минулих подій. Із усього, що є відомим історії, лише незначна частина може бути перевіреною та підтвердженою. Більшість науковців має свій погляд на минула виходячи з їх сучасного погляду на життя. Тому на одну й ту саму історичну подію може існувати декілька різних точок зору, кожна з яких є по-своєму цінною.Все ж, найціннішими є ті погляди та дослідження, які ґрунтуються на першоджерелах — документах, створених під час або невдовзі після подій, що вивчаються.Періодизація історії України:Стародавня історія - до VI ст.Середньовіччя - Київська Русь, Галицько- Волинська держава,Русько-Литовське князівство. VII-XV ст. Ранньоновітня історія - Українська козацька держава XVI-XVIII ст. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій -XIX ст.Українська революція. 1917-1921 рр.Радянська Україна. 1921-1991. Україна незалежна. 1991-2010……Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію. Їх можна поділити на такі типи:– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;– археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури; – усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо. Джерельна база є основою для дослідження, вивчення історії України.№^ 2. Передісторія України : археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства.Археологічна періодизація (і не тільки на території України) має свою більш-менш усталену схему, за винятком хіба-що хронологічних вимірів.В основу археологічної періодизації покладена домінуюча роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи та заліза. Відповідно до цього археологи виділяють:Палеоліт (давній кам'яний вік) - 1 млн. р. до н. е. - 10 тис. р. до н. е.ранній палеоліт - 1 млн. р. до н. е. - 150 тис. р. до н. е.;середній палеоліт - 150 тис. р. до н. е. - 40 тис. р. до н. е.;пізній палеоліт - 40 тис. р. до н. е. - X тис. р. до н. е.Мезоліт (середній кам'яний вік) - IX—VI тис. р. до н. е.;Неоліт (новий кам'яний вік) - УІ-ІУ тис. р. до н, е.Енеоліт (мідно-кам'яний вік; перехідний етап від кам'яного періоду до епохи металу) - IV—III тис. р. до н. е.Бронзовий вік - III—I тис. р. до н. е.Залізний вік- останній в археологічній періодизації. У першій половині кам'яного віку — палеоліту, за так званої ашельської доби, що датується часом від 1,5 млн. до 150 тис. років тому, відбулося заселення територій сучасної України первісною людиною. Безперечно, що археологія, яку по праву називають матір'ю історії, не може дати абсолютно точного уявлення про стародавні часи. Нові дослідження, відкриття, часто сенсаційні, постійно змінюють і вдосконалюють картину народів в доісторичний період. Так, ще зовсім недавно найдавнішою пам'яткою перебування людей на території України вважалися матеріали палеолітичної стоянки, яка існувала 200 тис. років тому поблизу с Лука-Врублівець на Дністрі (тепер Хмельницької обл.). Та от нещодавно українські археологи поблизу с Королеве на Закарпатті виявили кам'яні знаряддя праці, виготовлені людиною, які датуються значно раніше — одним мільйоном років тому. Це найдавніша відома палеолітична пам'ятка Європи. Отже, територія України була заселена першими людьми ще в праісторичну добу. Щодо розвитку людини на території України, то він проходив, як засвідчує археологія, напевно, ті самі стадії, що і в інших регіонах Землі. Унаслідок цього у ранньому палеоліті на землях України з'явилася найдавніша людина — пітекантроп (архантроп). Кам'яні знаряддя праці та сліди виробництва цієї людини виявили археологи в Закарпатті. Вік цих знахідок визначається майже одним мільйоном років. Подальша тривала еволюція людини привела до появи нового типу доісторичної людини — неандертальця (палеантропа). Вона, як показують археологічні дослідження, проживала майже на всій території сучасної України 150 тис. років тому. В епоху пізнього палеоліту, яка охоплює більш як 25 тис. років тому, відбулося остаточне становлення людини сучасного фізичного типу — Homo sapiens, або людини розумної. її ще називають кроманьйонцем (неоантропом). У межах України відомо близько 800 стоянок цієї людини, яка за фізичною будовою нічим істотно не відрізнялася від сучасної людини. Відповідні зміни відбуваються і в суспільній організації. Первісне людське стадо, яке неподільно панувало сотні тисяч років, у пізньому палеоліті поступається місцем більш високій формі організації людей — родовій громаді. З появою племен завершується тривалий процес формування родоплемінного ладу, що базувався на власності громади на засоби виробництва та на зрівняльному розподілі продуктів серед членів роду, племені. З розвитком матеріальної культури, зростанням колективної праці зароджувались основи духовної культури, зокрема мислення, мова, релігія, ідеологічні уявлення, елементи мистецтва і магії*. Розквіт родоплемінного ладу припадає на добу неоліту, який почався в Україні близько 7 тис. років тому. У цей час вдосконалюються знаряддя праці й вся господарська діяльність людини. На зміну загостреному каменю та палиці приходять різання, шліфування і свердління. Це дало можливість виготовляти більш досконалі кам'яні сокири: насаджені на рукоять, вони перетворилися на основне знаряддя праці. Такі сокири допомагали людям освоювати лісові простори, будувати житла, виготовляти човни — перший транспортний засіб людини. Крім того, на добу неоліту припадає поява принципово нових матеріалів — ліпної кераміки, обпаленої глини, глиняного посуду і тканин. Порівняно високий рівень виготовлення знарядь праці й нагромаджений досвід дали змогу людині перейти від збирання плодів та полювання до продуктивного господарства — до землеробства і скотарства. Цей перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих учені називають неолітичною революцією. Вважають, що землеробство в Україні виникло вперше в межиріччі Бугу та Дністра. Замість того, щоб блукати в пошуках здобичі, люди осідали на певних ділянках землі. Так виникли перші поселення людини.№^ 3. Трипільська культура на українських землях.Трипільська культура, або Кукутені культура (рум. Cucuteni), або культурна спільність “Кукутені-Трипілля”) — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній “розширеній” назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 рр. до н.е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи:Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)Ранній етап:У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу. розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плат. Житла були землянки, або напівземлянки. Розвинуте було хліборобство і скотарство. Але важливим залишалося полювання та рибальство. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення. Дуже рідко зустрічалися мідні прикраси.^ Середній етап:На цьому етапі трипільці посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення були значно більшого розміру. Назумні житла будувалися колом чи овалом. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста. Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство було розвинене більше, ніж раніше, але полювання ще мало допоміжне значення. Рівня ремесла досягло гончарство. Посуд різних форм ліплено руками. (Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу.)^ Пізній етап:Значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Помітного значення набув кінь. Складається патріархальний лад. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація. №^ 4.Перші етноси на території України: Кіммерійці.Скіфи.Сармати.Першим етнічним утворенням на території сучасної України були кімері́йці , кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X — VII століттях до н.е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії. Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Їх походження невідоме, але вважається, що вони були індоєвропейцями. Історики вважають що мова кімерійців належала до іранської мовної групи чи була фракійською, або принаймні, кімерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з асирійських джерел імена кімерійських вождів безсумнівно іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кімерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них, що підтверджується записами у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа». В археології дуже мало відомо про кіммерійців північного узбережжя Чорного моря. Їх зв'язують із зрубною культурою, яка витіснила ранішу катакомбну культуру (2000-1200 до н. е.) У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами. Таким чином на території сучасної України вже у VII ст. до н.е. з’являється новий етнос, який отримав назву скіфи.Існує декілька точок зору стосовного того, хто такі скіфи, а саме:Скіфи — корінний народ, нащадки зрубної культуриСкіфи — переселенці, які прийшли з Азії наприкінці 8 або на початку 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців. Скіфи — об'єднання різних в культурному плані племен, як землеробських так і кочових, можливо навіть різних в мовному плані. Зокрема ці племена є предками сучасних східнослов'янських і тюркських народів. Близько до цієї версії стоїть версія, що слово «скіфи» це спотворене греками слов'янське «скити» («скитатись» — «кочувати»). Тобто слово «скити» має значення «кочівники», позначає швидше не народ а спосіб життя і отже могло застосовуватись до будь-яких племен або груп людей, які вели кочовий спосіб життя. До XIX ст. в багатьох західноєвропейських і слов'янських історичних працях скіфи (скити) розглядались як предки татар, а інколи навіть ототожнювались з ними. Скіфські степові могили (кургани) також могли розглядатись як козацькі, половецькі або татарські. Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів . Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний. III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь. Сармати У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах формується новий союз кочових іраномовних племен — сарматів, які спустошили Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205— 123 pp. до н. е.). Племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. №^ 5.Антична колонізація Північного Причорномор’я. Дослідження пам'яток античної культури на території України почалося ще наприкінці 18 ст. Спочатку це були візуальні обстеження, викладені в загальних описах Північного Причорномор’я. З кінця 19 ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-держав та їхніх некрополів на території України - Березані та, Херсонеса, Пантікапея , курганів Боспорського царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали, терми (лазні) й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальних поховальних споруд. Завдяки цьому ми тепер маємо досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор'ї. З 8 ст. до Н.Е. перенасичена людністю рабовласницька Греція почала виштовхувати надлишки населення за межі метрополії (країна, яка володіє колоніями). Спочатку греки колонізували узбережжя Середземного моря. Потім настала черга й іншіх регіонів. Еліни (греки) вийшли на південне й західне узбережжя Чорного моря, заснувавши тут міста колонії Синоп, Трапезунд та ін.Колонізаційний поток греків у Північне Причорномор”я рухався переважно з Іонії, на яку постійно нападали перси та лідійці. Освоєння греками цієї території можна розділити на чотири етапи. На першому етапі (середина 7 ст. до Н. Е.) переселенці закладають міста Істрію у пониззі Дунаю та Борисфен на сучасному о. Березань під очаковом. На другому етапі (перша половина 6 тс. до Н. Е. ) розвиваються старі й з”ясовуються нові міста – Ольвія, Пантікапей (Керч), Феодосія. На третьому етапі (друга половина 6ст. – початок 5 ст. до Н.Е.) з”являються міста Тір (Білгород Дністровський), Керкінітід (Євпаторія). На четвертому етапі (5 ст. до Н. Е.) виникає Херсонес Таврійський (Поблизу нинішнього Севастополя). У 5ст. до Н.Е. Пантікапей підкорив своїй владі міста Фанагорію, Тірітаку, Корокондаму (понад 20 міст-держав і колоній) Керчинського й Таманського півостровів та Кубані й утворив Боспорське Царство. Кожне місто держави становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Греки принесли у Причорномор'я більш досконалі знаряддя обробітку грунту застосування двопілля (ное під паром, інше засівне), гнойні грунти, сприяли поширенню виноградарства. Грецькі міста колонії вели жваву торгівлю з місцевим населенням і метрополією. В обмін на хліб метрополія вивозила вина олію, посуд, дорогі таканини, золоті срібні прикраси. Поступово рабовласницька система господарювання вичерпувала себе. Грецькі міста-держави потрапили в залежність від Римської імперії. Навали готів і гунів остаточно доканали Грецькі античні міста держави. Греки принесли на чорноморські землі найрозвинутішу на той час культуру, скульптуру, розписи, фрески, мозаїку, високий рівень освіти, містецтва, науки. Все це не могло не вплинути на подальший розвиток причорноморських племен.№^ 6.Велике переселення народів.Готи, гуни, авари(обри). В сучасній історіографії під Великим переселенням народів розуміють рух племен і народів у 4-6 ст. н.е. в різних напрямках Європи, що розпочався з вторгнення племен гунів у північну частину Римської імперії в 375 році н.е. Починаючи з нижнього Дунаю і території сьогоднішньої Західної України, цей процес привласнення землі захопив також інші, більшою частиною германські племена і поширився у напрямку Західної і Південної Європи. Беспосереднім наслідком цього процесу вважається загибель Римської імперії. Серед основних причин переселення племен IV-VI столітті дослідники називають: зміну клімату, збільшення населення і нестачу земель. Не в останню чергу рух племен могло спонукати прагнення до війни та пригод. Приводом до Великого преселення народів став наступ гунів, які у 375 році знищують державу остготів. Велике переселення народів почалось поступовим пересуванням з Прибалтики в Українське Причорномор'я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи). У 375 р. гуни, розбивши племінний союз покорили більшу частину остготів та інші племена. Під тиском гунів, вестготи, перейшовши Дунай, оселились, з дозволу Риму, на території римської провінції Мезії (територія між Нижнім Дунаєм і Балканами). У 377 внаслідок постійних утисків римських чиновників вестготи підняли повстання, до якого приєднались раби і колони. У серпні 378 повсталі розгромили римську армію під Андріанополем. Близько 400-го року бургунди пересуваються в райони річок Рейну - Майну і засновують державу на середньому. У 401-403 роках вестготи на чолі з Аларіхом І розпочали похід в Італію. В 408 рікоці відбувається облога готами Риму, після сплати величезної контрибуції готи відступають. 409 року вандали, пройшовши через Галлію, досягають Іспанії, де їх поселяють як федератів. Після марної облоги іператором Гонорієм Равенни, вестготи 24 серпня 410 року здобули і розорили Рим. 443 року бургунди розселяються на річках Сона і Рона, де вони утворюють свою державу. Таким чином вже до середини 5 ст. германські племена (вандали, алемани, бургунди, франки, англи, сакси) заселили територію Західної Римської імперії та створили свої королівства. У 6-7 ст. почався завершальний етап великого переселення народів. У цей період племена антів, гепідів, болгар, хорватів, сербів, аварів та ін. вступили на територію Східної Римської імперії (Візантії).^ Наслідком великого переселення народів стало те, що Західна Римська імперія перестає існувати. На її місці виникають держави германців. Германців навертає до аріанського християнства гот Вульфіла (жив близько 310-382/383 років), котрий переклав Біблію на готську мову. Залишену германцями місцевість на схід від Ельби заселяють слов'яни. Готи. У середині II - на початку НІ ст. на історичну арену виходять готи — германські племена, які після об'єднання з гепідами, вандалами й тайфалами, з'являються на теренах сучасної України. Готські завойовники дійшли до кордонів Римської імперії, проливаючи кров і спустошуючи все на своєму шляху.Готи поділялися на дві групи: вестготів та остготів. На початку IV ст. остготи створили об'єднання племен — державу на чолі з королем Германаріхом.Згодом, під тиском могутніх войовничих кочівників зі сходу — гунів, вестготи й частина остготів перейшли на правий берег Дунаю. Решта остготів залишилася під гунами й навіть зберегла свого короля.Готи напали на антів і стратили їхнього царя Божа, його синів і 70 прибічників. Гуни. Походження. У III ст. до н. є. в монгольських степах виникло велике об'єднання племен — хунну, яке під ударами китайців змушене було перекочувати на захід.У кінці II ст. н. є. частина кочівників, поєднавшись у межиріччі Волги й Уралу з місцевими племенами угрів, вирушила на захід.Початок великого переселення народів. У III ст. гуни підійшли до Північного Причорномор'я і зруйнували майже всі античні міста-держави. Вистояли тільки Пантикапей і Херсонес.У IV ст. гуни продовжили свій руйнівний похід до Східної Європи. Вони розбили готів, підкорили антів і ще довго панували на величезній території від Верхнього Дунаю до Азовського моря, здійснюючи постійні набіги на країни Західної Європи. Після смерті правителя Аттили в 453 році гунська держава занепала.Авари. Авари — войовничі тюркомовні племена, які перекочували з Центральної Азії спершу на територію Північного Причорномор'я, а потім і до середньої течії Дунаю, утворивши там у VI ст. Аварський каганат. Звідти ці кочівники здійснювали свої грабіжницькі набіги на візантійців, слов'ян та франків, не маючи ніякої власної економічної бази, окрім військової сили і зовсім незначного скотарства. Саме це й зумовило внутрішню слабкість і недовговічність держави аварів.№7.Стародавні слов’яни. Перші згадки, прабатьківщина та формування державності східних слов’ян.Історія слов'янських земель в докиївські часи - це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов'янських, тюркських та угро-фінських народів Євразії, а також історія постійних взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов'янами. Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.).Слов’яни в перших століттях нової ери заселяли сучасне Полісся, Волинь, Поділля та Середню Наддніпрянщину. Між Віслою і Дніпром у І—II ст н.е. відбулася перша культурно-етнічна консолідація слов’ян.Міцніли стосунки між окремими слов’янськими племенами, формувався праукраїнський етнос. Основою господарства слов’ян було орне землеробство. На початку нової ери слов’яни жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітнийсоціальний організм. У межах общини малі сім’ї об’єднувались у великі патріархальні. Вони вели спільне господарство.Великим сім’ям належали окремі группи жител і господарських споруд, невеликі поселення. У перших століттях нової ери в слов’ян вже почали створюватись спілки племен.Сучасність Слов'яни займають близько 20 % території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги.В наш час до західнослов'янської групи належать польська, верхньо- та нижньолужицька, чеська, словацька та мертві полабська й поморська мови.У східнослов'янських племен, розташованих на території сучасної Білорусі, Росії та України, сформувалися білоруська, російська та українська мови. До південнослов'янських — сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська мови. Перші слов'янські літературні пам'ятки збереглися з XI ст. №^ 8. Східнослов’янські союзи племен: їх розселення та процес об’єднання навколо Киева.Протягом VII—VIII ст. слов'яни широко розселилися на території Східної Європи: землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі майже до Чорного моря на півдні. Літописець назвав 14 східнослов'янських племінних об'єднань, переважна більшість з яких локалізувалася на території України. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Їхніми східними сусідами були сіверяни, далі знаходилися землі радимичів, в'ятичів. На захід од полян мешкали деревляни й дреговичі. Сучасні дослідники підкреслюють, що союзи східнослов'янських племен на території України вже у VII ст. являли собою одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов'янських племен. За наступних століть об'єднавчі тенденції між ними лише посилювалися, що сприяло виникненню в IX ст. ранньосередньовічної держави із центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови. Таким чином на межі трьох східнослов'янських союзів племен — деревлян, сіверян і полян не пізніше VI ст. виникає Київ, якому судилося стати столицею першої східнослов'янської держави. Звичайно, за тих часів Київ іще не був містом у сучасному розумінні. Зародження державотворчих процесів у предків українців учені пов'язують із племінним об'єднанням дулібів. Воно виникло в VII ст. з метою захисту від войовничих кочівників, адже й літописець згадував про дулібів у зв'язку з навалою аварів. Дулібський союз об'єднав усі східнослов'янські племена на території України. Центром його було Зимненське городище, що неподалік м. Володимира на Волині. Одначе рівня держави дулібське об'єднання не досягло й невдовзі після свого виникнення розпалося. Процес політичної консолідації був обумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників: територіальною, етнічною і культурною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільними зовнішнім ворогом. Інтеграційні політ-економічні процеси призвели до етнічної консолідації сх. слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед схожістю мови, спільністю території, матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. В цей час виникають певні елементи національної самосвідомості, патріотизму.Отже, у процесі формування давньорус державності простежуються 4 етапи: 1.Племінні княжіння східних слов'ян; 2. Утворення первісного ядра давньорус державності — «Руської землі»;3.Формування південних і північних ранньодержавних утворень; 4. Об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.Щодо племінної належності Києва вчені дотримуються різних думок. Одні вважають, що городище на Старокиївській горі виникло як міжплемінний центр, засвідчуючи прагнення східнослов'янських племен — предків українців до міжплемінного об'єднання. Інші переконані, що Кий — засновник Києва був полянським князем, а відтак городище виникло як центр полянського князівства.Від літописної назви держави з центром у Києві — Руська земля — вчені-історики утворили книжну назву Київська Русь, яка нині загальновживана. Швидке піднесення й міжнародне визнання Київської держави — Руської землі вже за перших князів свідчить, що творці її — не зайди-чужинці, а східнослов' янські племена — предки українців, які протягом VII—VIII ст. пройшли самостійно тривалий шлях державотворення, заклали й розбудували столицю своєї держави, мали власну князівську династію, представниками якої були Кий та його нащадки ( «Києвичі» ), активно налагоджували відносини із сусідніми державами, з-поміж яких і такі могутні, як Візантія та Хозарський каганат. №^ 9.Теорії походження Київської Русі.На сьогоднішній день немає єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської Русі, але існує декілька теорій: 1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук. «Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi». 2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана. 3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я. 4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали». Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» державного типу.№^ 10.Основні етапи розвитку держави Київська Русь. У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Втой же час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об'єднання і створили державу Карла Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст. Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян.Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття, Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу. Київська Русь або Давньоруська держава (старосл. Рѹсь, грец. Ρωσία (Росі́я); 9 століття — 1240) — середньовічна монархічна держава у Східній Європі з центром у місті Києві, що виникла в IX столітті в результаті об'єднання східнослов'янських племен під владою князів династії Рюриковичів. У період найвищого розквіту давньоруська держава займала територію від Таманського півострова на півдні, Дністра і верхів'їв Вісли на заході до верхів'їв Північної Двіни на півночі. Історики часто ділять політичну історію Давньоруської держави на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 році. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі. Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва — Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).[2] Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва впало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.№^ 11.Основні напрями і форми зовнішньої політики Русі та її наслідки.Географічне положення Київської Русі зобов”язувало її бути у центрі політичних відносин тогочаного світу. В Руській політиці можна виділити чотири направлення: перший (і головний) – Візантія, другий – Зах. Європа, третій – Кочовий степ, четвертий – Варяги (Скандінавія).Почнемо з Варяг, їх виділимо тому, що вони приймали беспосередню участь в утворенні державності слов”янських племен. Тіж самі Олег та Ігорь мали Скандинавське походження. Але надалі вони мали велике значення лише для північних слов”ян (торгівля, військова допомога). А Київ був торгівельним вузлом між Скандінавією та Візантією, що сприяло еномічному піднесенню та обміну культурними надбаннями. Головним вектором зовнішньої політики була Візантія (Східна частина колишньої римської імперії, столиця – сучаний Стамбул (ст. Турції)). У 860 і 866 князь Аскольд нападав на Константинополь(ст. Візантії) і змусив підписати між Візантією та К. Руссю союзницький договір. 10 ст. проходить під знаком війни між швидко прогресуючою Руссю та Візантією. Перший договір між цими країнами заключив князь Олег (879 - 914) в 911 році внаслідок перемоги над Візантією. Умови договору 1) Кнтрибуція, 2) Прави торгівлі без мита 3) установка норм торгівельних зносин Росії з Греками. Наступних поход зробив князь Ігор, але він був невдалим. Візантія використовувала Русь в боротьбі з Болгарами. Це була звичайна політикавізантійців нацьковувати одних Головним наслідком відносин з Візантією було прийняття христия