1. виникнення центральних банків, їх задачі та функції

1. ВИНИКНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ, ЇХ ЗАДАЧІ ТА ФУНКЦІЇ.1.1. Виникнення центральних емісійних банків В сучасних умовах ринкової економіки в кожній країні, як правило, функціонує центральний емісійний банк. Він виконує функції, що відрізняють його від інших ланок грошово-кредитної системи, і відіграє особливу роль в економіці. Центральний банк — це орган координування і регулювання грошово-кредитної системи країни. Виникли центральні емісійні банки порівняно нещодавно. До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Одні й ті самі банки займались як кредитно-розрахунковим обслуговуванням економічних суб'єктів, так і емісією своїх векселів (банкнот). У спеціальних емісійних банках не було потреби, тому що банкноти у грошовому обігу займали відносно незначне місце. Швидкий розвиток кредитної системи у XIX ст. супроводжувався ростом банкнотної емісії. Цей рост об'єктивно вимагав централізації і державної монополізації емісії банкнот. У ході розвитку грошово-кредитної системи монопольне право на емісію банкнот поступово було закріплено за одним банком країни. Спочатку такий банк називався емісійним, а потім став називатися центральним, що відповідає його провідному положенню в грошово-кредитній системі. Шляхи створення центральних банків: - еволюційний — на базі найбільш крупних банків країни (Банк Англії, Банк Франції); - створення центрального банку державою — система центрального банку в США, Німецький федеральний банк. Організаційно-правові основи центральних банків провідних країн світу неоднорідні. Центральні банки за характером власності поділяються на: - державні, капітал яких належить державі (Банк Англії, Банк Франції, Німецький федеральний банк); - змішані, коли капітал банку частково належить державі, а частково приватним акціонерам (Банк Японії, Австрійський національний банк); - акціонерні (у США — 100% капіталу федеральних резервних банків знаходяться у власності банків членів ФРС). Центральний банк може функціонувати як єдиний банк з регіональ­ними управліннями або ж бути побудованим за федеративним принципом. Наприклад, Німецький федеральний банк (Бундесбанк) — це єдиний банк з регіональними управліннями (центральними банками земель) і розгалуже­ною мережею відділень. (д. Возникли в 19в. Вавилония, Греция, 7-6 в до н.е.. Необходимо единое платежное средство в рамках страны, при большем количестве банков необходимо регулировать обращение и эмиссию банкнот. Появление центрального эмиссионного банка- демонетаризация золота (1976 г.). Органы управления ЦБ (Бундесбанк): высший орган - Совет ЦБ исполнительный орган - Совет Директоров ЦБ.США: высший орган - Совет Управляющих (кред.ден. политика) 12 ФРБ - исполнительный орган Порядок назначения главы банка: США - влияние Президента и Сената, 14 лет. Англия - назначается правительством. Германия - по представлению федерального правительства, назначается президентом, 8 лет. Франция - декретом Совета Министров, 6 лет.1930г. В Базеле Банк Международных расчетов (Швейцария) - банк центральных банков. Является акционерным. После второй моровой войны сотрудничество продолжается в рамках Европейского платежного Союза (50-58). Расчеты между странами осуществляются путем многостороннего клиринга через этот банк. 1957 г. - Римский договор Европа идет к общему рынку, с 1.1.1999 - общий денежный рынок. 1994 г. - создан ЕС - Европейский валютный институт (подготовка к созданию Европейского ЦБ) 1 июля 1998 года - создан Европейский ЦБ. Избран председатель (8 лет). 1.1.1999 евровалюта в рамках ЕС. Система центрального банку США складається із таких ланок: - Рада керуючих ФРС; - 12 федеральних резервних банків; - Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку; - Федеральна консультативна рада. До складу майбутньої Європейської системи центральних банків входитимуть Європейський центральний банк і центральні банки країн — учасниць Європейського союзу (ЄС).^ 1.2. Задачі та функції центрального банку Основою діяльності центрального банку в кожній країні є чітке ви­значення у законодавчому порядку задач і функцій цього важливого органу державного регулювання економіки. У більшості розвинутих країн діяль­ність центрального банку спрямована на розв'язання трьох основних задач: забезпечення сталості національної грошової одиниці; забезпечення надійності грошово-кредитної системи країни; забезпечення ефективного функціонування платіжної системи країни. Важливим фактором досягнення монетарної стабільності є неза­лежність центрального банку від уряду в проведенні грошово-кредитної політики, з одного боку, і узгодженість дій цих органів державного управління, — з другого. Критерії незалежності ЦБ: 1. Підзвітність ЦБ. 2. Самостійність ЦБ. 3. Взаємовідносини з урядом. 4. Визначення в Законі функцій. 5. Порядок назначення Голови. Питання незалежності центрального банку набуває останнім часом важливого політичного звучання. Країни — члени ЄС прийняли рішення, згідно з яким країна, що не забезпечила на законодавчому рівні і в реаль­ності високого ступеня незалежності свого центрального банку, не може бути членом Об'єднаної Європи. Функції центрального банку: 1. Емісія грошей. Центральному банку країни, як правило, належить монопольне право емісії (створення) готівки (банкнот і монет). Що сто­сується депозитних грошей, їх емітують (випускають) як центральний банк, так і комерційні банки. Центральний банк випускає депозитні гроші шля­хом рефінансування комерційних банків, кредитування уряду, проведення операцій на відкритому і на валютному ринку. 2. Регулювання грошового ринку шляхом використання інструментів грошово-кредитної політики. У сучасних умовах це — найважливіша функція центрального банку. Він займається розробкою і реалізацією гро­шово-кредитної політики з метою забезпечення в кінцевому підсумку стійкого розвитку економіки через цінову стабільність. 2’. Моніторинг реального сектора економіки (мікроекономічний підхід). 3. Банк банків. Центральний банк здійснює кредитно-розрахункове і касове обслуговування комерційних банків. Він виступає для банків креди­тором останньої інстанції, забезпечує надійне та ефективне функціонування платіжної системи. 4. Регулювання банківської діяльності та нагляд. Ця функція тісно пов'язана з попередньою. Останнім часом спостерігається тенденція роз­ширення регулятивної, а в деяких країнах і наглядової функції центрально­го банку, що зумовлено глобалізацією банківської справи, підвищенням рівня ризику банківської діяльності. 5. Банк уряду. Виконуючи цю функцію, центральний банк здійснює кредитно-розрахункове обслуговування центральних органів влади, висту­пає в ролі платіжного агента уряду по обслуговуванню державного боргу, а також у ролі його фінансового радника й консультанта. 6. Формування та управління золотовалютними резервами. Цен­тральний банк використовує резерви для покриття дефіциту платіжного ба­лансу країни, підтримки обмінного курсу національної валюти. 7. Центральний банк — це інформаційно-аналітичний та статистич­ний центр грошово-кредитної системи. Він розробляє правила і положення, що регламентують здійснення банківських операцій, визначає порядок ве­дення бухгалтерського обліку в банках, складання і надання фінансової та статистичної звітності у банківській системі. Центральний банк займається аналізом і прогнозуванням економічної ситуації в країні (на макрорівні), моніторингом реального сектора економіки, складанням банківської та мо­нетарної статистики. 8. Представницька функція. Центральний банк представляє інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними банками і валютно-фінансовими організаціями. Функції центрального банку знаходять відображення у статтях його балансу.^ 1.3. Національний банк України — центральний банк держави Банківська система України до проголошення незалежності держави була складовою частиною банківської системи СРСР. В цій системі емісійна банківська діяльність не була організаційно й функціонально відокремлена від банківської діяльності по кредитно-розрахунковому обслуговуванню економічних суб'єктів господарювання. У березні 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про банки і банківську діяльність», згідно з яким в Україні було засновано Центральний емісійний банк, що отримав назву Національного банку України (НБУ). Восени 1997 р. Верховна Рада у першому читанні схвалила законопроект «Про Національний банк Ук­раїни». Інституціональні основи діяльності НБУ. НБУ — державний банк. Статутний капітал є загальнодержавною власністю. Банк функціонує як економічно самостійна державна установа, здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів, якщо мають місце збитки, то вони відшкодовуються урядом у формі ОВДП. Одержання прибутку не є метою діяльності Банку. Законопроект чітко визначає функції, операції Національного банку і його взаємовідносини з органами законодавчої і виконавчої влади. Основ­ною функцією Банку є забезпечення сталості грошової одиниці України та цінової стабільності. Національний банк, підзвітний Верховній Раді Ук­раїни, підгримує економічну політику уряду, доки вона не суперечить за­безпеченню сталості грошової одиниці України, Структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи НБУ входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати. Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу. Державна скарбниця України, Центральне сховище та , інші підрозділи. Територіальні управління НБУ не мають статусу юридичної особи, вони діють від імені НБУ в межах отриманих від нього повноважень. Функціональна побудова центрального апарату НБУ визначається його статусом центрального банку. Основні структурні підрозділи цен­трального апарату — департаменти, управління. Керівним органом НБУ є Правління. У його складі Голова Прав­ління, його заступники і члени Правління. Голова Правління призначається Верховною Радою строком на 4 роки. Законопроект передбачає дворівневу побудову керівних органів НБУ у складі Ради Банку і Ради директорів Банку. Рада Банку розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Члени Ради Банку призначаються: одна половина — Верховною Ра­дою України, друга половина — Президентом України. Раду Банку очолює Голова НБУ. Рада директорів Банку забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, здійснює управління діяльністю Банку. Очолює Раду директорів Голова НБУ. До складу Ради Банку входять заступники Голови Банку та директори департаментів.^ ЕМІСІЯ ГОТІВКИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ОТІВКОВОГО ГРОШОВОГО ОБІГУ2.1. Центральний банк—емісійний банк країни Емісійна — найстаріша функція центрального банку. У XX ст. вона зазнала істотних змін у зв'язку з переходом від системи золотого стандарту до системи обігу паперових грошей, а також внаслідок модифікації грошо­вого обігу (розширення сфери використання депозитних грошей і поява електронних грошей). В умовах обігу грошей, що не розмінюються на золото (^ Остаточно зв'язок грошей із золотом обірвався у 1971 р., коли США відмовились від подальшого обміну доларів, які належали державним установам інших країн, на золото), забезпечен­ням грошей, що емітуються центральними банками, виступають головним чином боргові зобов'язання держави і комерційні векселя (див. баланси центральних банків на с. 5, 6). Центральні банки, як правило, мають монопольне право емісії банк­нот на території всієї країни (за деяким винятком). Крім банкнот, у багать­ох країнах в обігу знаходиться також розмінна монета. Незважаючи на те, що готівкові гроші становлять невелику частину грошової маси, вони ство­рюють основу грошової системи країни. Готівкові гроші, що емітуються центральним банком, у багатьох країнах є единим законним платіжним за­собом на своїй території. Згідно з умовами створення Європейського монетарного союзу не пізніше 1 січня 2002 року на території країн Європейської співдружності будуть введеш в обіг євробанкноти і євромонети, а Європейська система центральних банків почне обмін національних банкнот і монет на «євро» гроші. Центральні банки займаються забезпеченням платіжного обороту готівковими грошима, на них покладено виготовлення банкнот, а в деяких країнах — і чеканка монет. Центральні банки продають готівкові гроші комерційним банкам, як правило, за номіналом, а в деяких країнах з неве­ликою комісією. Згідно з діючим законодавством і законопроектом «Про Націона­льний банк України» виключне право емісії гривні і розмінної монети, ор­ганізація їх обігу та вилучення з обігу належать Національному банку Ук­раїни. Гривня (банкноти й монети) є єдиним законним платіжним засобом на території нашої держави. Виробництво національної валюти здійснюється на виробничих по­тужностях Банкнотно-монетного двору Національного банку України із за­стосуванням прогресивних технологій і сучасного обладнання. Національний банк затверджує дизайн національних грошей, вста­новлює їх номінали і платіжні ознаки, визначає перелік елементів захисту грошей від підробки, регулює структуру готівки в обігу за номіналами, за­безпечує потреби економіки в готівці, розробляє вимоги щодо якості готівки, контролює стан готівки, вилучає з обігу зношені, пошкоджені банкноти і дефектні монети, займається їх утилізацією. Національний банк як емісійний банк країни регулює готівковий грошовий обіг у поза­банківській системі і в установах банків, розробляє правила зберігання, пе­ревезення та інкасації готівки. Основні напрямки діяльності Національного банку в галузі готів­кового обігу на перспективу: - зменшення частки готівки (МО) у загальному обсязі грошової маси (МЗ); - прискорення впровадження безготівкових форм розрахунків у спо­живчому секторі з використанням платіжних карток; - запровадження прогресивних технологій та сучасного обладнання на всіх стадіях руху й обробки готівки; - реформування системи інкасації та перевезення готівки (створення немонополізованої гнучкої і розгалуженої системи); - вдосконалення контролю за справжністю грошових знаків і за їх якістю; - створення системи страхування ризиків, що викликані роботою банків з готівкою.^ 2.2. Регулювання готівкового грошового обігу в позабанківській системі В умовах кризового стану економіки в Україні високими темпами збільшується грошова маса і в тому числі її готівковий компонент (табл. 1). Обіг депозитних грошей має рад переваг у порівнянні з обігом готівки. В країнах з ринковою економікою в останні десятиріччя спо­стерігається звуження сфери готівкового грошового обігу, що викликано успішним розвитком електронної системи розрахунків.^ Таблиця І Структура грошової маси в Україні, млн. грн(на кінець періоду) Показники 1992 1993 1994 1995 1996 1997 июль 1998 Готів-ка (гроші поза банками МО) 5 128 793 2623 4041 6132 6390 Темпи зростання до попередньо-го періоду, % 2560 620 331 154 152 Грошова маса (М2 до 1995 р., М3 з 1995 р.) 25 482 3216 6930 9364 12541 13458 Темпи зростання до попереднього періоду, % 1928 667 215 135 134 47 Доля готівки в загальній грошовій масі, % 20 27 25 38 43 49 103 В Україні в умовах планово-централізованої економіки існувало чітке розмежування грошового обороту на готівковий і безготівковий. З кінця 1997 р. Національний банк проводить політику лібералізації готівкових розрахунків між суб'єктами господарювання. Національний банк визначив основні принципи обороту готівки на підприємствах: Підприємства зобов'язані зберігати свої кошти в установах банків. Підприємства можуть зберігати готівку в своїй касі в межах ліміту залишку готівки в касі на кінець робочого дня, що встановлюється устано­вою банку. Підприємства можуть здійснювати розрахунки між собою і з гро­мадянами як у безготівковій, так і у готівковій формі, як за рахунок коштів, одержаних в установі банку, так і за рахунок виручки від реалізації. Підприємства можуть одержувати готівку з власних рахунків в ус­тановах банків на цілі, визначені у чеку, без подання обґрунтовуючих до­кументів. Кошти та виплати, пов'язані з оплатою праці та виплатою диві­дендів, підприємства мають одержувати виключно з кас банків. (не за рахунок виручки). Перевірки дотримання підприємствами касової дисципліни здійсню­ють різні державні контролюючі органи і комерційні банки. НБУ встановлює єдині для всіх підприємств правила ведення обліку касових операцій. Видача кредитів підприємствам, як правило в безготівковій формі. Перевірку дотримання касової дисципліни здійснюють органи Податкової служби, державного контрольно-ревізійного управління, Мін.Фін., фінансові органи, КБ.^ 2.3. Організація емісійно-касової роботи установах Національного банку України Для виконання емісійної функції Національний банк створює резервні фонди банкнот і монет у Центральному сховищі. Ці фонди перебувають виключно у розпорядженні Національного банку. В регіональних управліннях НБУ запаси готівки зберігаються у сховищах і в оборотній касі, які створюються для забезпечення оперативного регулювання готівкового обігу в регіоні. егіональні управління наділяються правами самостійно розпоряджатися готівкою, яка зберігається в їх сховищах та в оборотній касі. Регіональні управління здійснюють касове обслуговування комерційних банків на підставі договорів на платній основі. Підкріплення операційних кас установ комерційних банків та здача ними надлишків готівкиі зношених банкнот до оборотної каси регіональних управлінь НБУздійснюється за їх заявками з проведенням відповідних сум по кореспондентських рахунках. ^ 2.4. Регулювання касової роботи в установах комерційних банків. Комерційні банки самостійно розпоряджаються готівкою, яка залучена їх установами. Касові операції і касове обслуговування клієнтів вони здійснюють на основі відповідної ліцензії Національного банку України.На комерційні банки покладається відповідальність за утримання готівки в обігу в належному стані та вилучення з обігу зношених, пошкоджених, фальшивих банкнот і монет. У зв'язку з цим установи комерційних банківпроводять повне перерахування, сортування та пакування готівки, яка надходить до їх кас, за вимогами, визначеними Національним банком.Національний банк встановлює для комерційних банків правила здійснення касових операцій для забезпечення належного рівня зберігання грошових коштів, затверджує вимоги до проектування і будівництва банків стосовно касового вузла і грошових сховищ, розробляє порядок організації охорони банків. ^ 2.5. Прогнозування грошової емісії та потреби в готівці Головна мета прогнозування готівкової маси — визначення обсягу готівки, необхідного для нормального та безперебійного функціонування економіки. Прогнозування здійснюється з урахуванням основних напрямківгрошово-кредитної політики, показників соціально-економічного розвитку країни, прогнозних розрахунків балансу грошових доходів і витрат насе­лення і звітності про касові обороти. Прогнози касових оборотів щоквартально складають установи ко­мерційних банків і Національного банку України за единою схемою (схема 1)Схема 1 НАДХОДЖЕННЯ № символуНадходження торговельної виручки 02 Надходження виручки від усіх видів транспорту 05 Надходження квартирної плати і комунальних платежів 08 Надходження виручки видовищних підприємств 09 Надходження виручки підпр-в побутового обслуговування 11 Надходження на рахунки колективних сільськогосподарських підприємств 13 Надходження на рахунки за вкладами громадян 16 Надходження від підприємств зв'язку 17 Інші надходження (включаючи повернення заробітної плати) 32 Купівля готівки комерційними банками 37 Підкріплення оборотної каси з резервних фондів 38 ВИДАТКИ Видачі на оплату праці, грошові виплати і заохочення, інші вип­лати, що не входять до складу фонду оплати праці 40 Видачі на закупівлю сільськогосподарських продуктів 46 Видачі з рахунків колективних сільськогосподарських підприємств 47 Видачі на виплату пенсій, допомог і страхових відшкодувань 50 Видачі з рахунків за вкладами громадян 55 Видачі підкріплень підпр-вам зв'язку 59 Видачі на інші цілі 61 Продаж готівки комерційними банками 72 Перерахування з оборотної каси до резервних фондів 73 Прогноз визначає джерела й розмір надходжень готівки до кас бан­ків, цільове спрямування і розмір видач готівки із кас банку, розмір випус­ку грошей або їх вилучення з обігу. Установи комерційних банків складають прогнози готівкового обігу на основі інформації, яку вони отримують від клієнтів (касові заявки, роз­рахунки надходження торговельної виручки тощо), а також на основі влас­ного аналізу стану економіки в поточному кварталі й очікуваних змін у на­ступному кварталі. Методи прогнозування надходжень і видач готівки по окремих стат­тях прогнозу розрізняються, що зумовлено різною економічною природою окремих статей. Основне джерело надходження готівки в каси банків — це торговельна виручка. За основу прогнозування надходження виручки бе­реться прогноз роздрібного товарообороту торговельних підприємств, що мають рахунки в даній установі банку, і відраховується виручка, що не інкасується, тобто не надійде у вигляді готівки в касу банку. Для визначен­ня сум видач на оплату праці за основу прогнозування береться загальна сума фонду оплати праці підприємств, що обслуговуються у даній установі, і відраховуються суми безготівкових перерахувань та утримань. Установи комерційних банків подають прогнози касових оборотів регіональним управлінням НБУ. У свою чергу, регіональні управління складають прогноз касових оборотів по регіону на основі прогнозних і звітних матеріалів, які вони одержують від республіканських, обласних і міських органів виконавчої влади, а також враховуючи прогнози, надані комерційними банками. Установи НБУ здійснюють розподіл показників квартального прогнозного розрахунку за місяцями і подають його в Депар­тамент готівково-грошового обігу Національного банку України за місяць до початку прогнозованого кварталу. Департамент складає квартальний прогноз касових оборотів в цілому по країні із щомісячним розподілом всіх показників по регіонах. Показники прогнозного розрахунку доводяться до регіональних управлінь НБУ, а останні доводять їх до комерційних банків.3. КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВЕ ^ ОБСЛУГОВУВАННЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ.3.1. Кредитування (рефінансування) комерційних банків Центральний банк надає кредити комерційним банкам на емісійній основі, тобто в процесі кредитування (рефінансування) він емітує (створює) гроші (платіжні засоби обігу). Найбільш поширені способи кредитування (рефінансування) комер­ційних банків: - редисконтування векселів; - ломбардний кредит (кредит під заставу цінних паперів); - операції РЕПО (купівля у комерційних банків цінних паперів на умовах угоди про зворотний їх викуп). Центральний банк встановлює певні вимоги до тих цінних паперів, які він використовує в процесі кредитування комерційних банків. Як пра­вило, це повинні бути або державні цінні папери, або першокласні комерційні векселі. Він визначає також умови надання кредиту: розмір про­центної ставки, ліміт (квоту) кредитування, строки надання кредиту, частку покриття портфеля цінних паперів кредитом тощо. Обсяг і умови кредиту­вання комерційних банків змінюються залежно від основних напрямків грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк. Для кожної країни характерні свої особливості встановлення кредит­них відносин центрального банку з комерційними банками. Німецький федеральний банк досить активно кредитує комерційні банки. Найбільш поширена форма кредитування — це операції РЕПО (37,7 % активів банку), на другому місці — редисконтування векселів (17,6% активів банку) і на третьому місці — надання ломбардних кредитів (1,6% активів банку), це найбільш дорогий для комерційних банків спосіб підвищення ліквідності (див. баланс цього банку на с. 5). Інакше складаються кредитні відносини між федеральними резерв­ними банками і комерційними банками у США. Кредити надаються голов­ним чином під заставу цінних паперів і мають цільову спрямованість (регулюючий, сезонний і надзвичайний кредит). Частка кредитів в активах балансу федеральних резервних банків дуже незначна (менше 1 %). Крім того, з метою підвищення ліквідності комерційних банків федеральні ре­зервні банки використовують операції РЕПО. Цінні папери, куплені згідно з угодами РЕПО, займають у консолідованому балансі федеральних ре­зервних банків близько 5 % активів (див. баланс цього банку на с. 6). Згідно із Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національний банк може надавати кредити комерційним банкам на строк за домовленістю з ними і під заставу векселів і цінних паперів. До середини 1994 р. НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав кредити тільки тим бан­кам (головним чином колишнім державним спеціалізованим банкам), які брали зобов'язання вкладати отримані у кредит кошти в пріоритетні напрямки розвитку економіки. З середини 1994 р. НБУ почав проводити кредитні аукціони. Мета проведення аукціонів — забезпечити рівний доступ для всіх комерційних банків до кредитів центрального банку. До участі в аукціонах допускаються комерційні банки, що працюють не менше одного року, виконують норму обов'язкового резервування, дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, своєчасно подають НБУ звітність і не мають простроченої за­боргованості за кредитами НБУ. При проведенні аукціону комерційні банки — потенційні позичаль­ники — направляють Аукціонному комітету заявки із зазначенням обсягу кредитів, який вони хотіли б отримати, і показником процентної ставки. Заявки задовольняються в міру зниження запропонованої процентної ставки, починаючи з найвищої. Комерційні банки, чиї заявки задоволені, оформляють кредитний договір із регіональними управліннями НБУ. Важ­ливою умовою отримання кредиту є укладення договору про забезпечення його повернення (договір поруки або договір застави). Після оформлення кредитного договору регіональне управління НБУ перераховує гроші на ко­респондентський рахунок банку, що отримав кредит НБУ. У 1995 р. НБУ проводив цільові кредитні аукціони. Кредити на цих аукціонах могли отримати комерційні банки, які, у свою чергу, мали намір кредитувати підприємства, що здійснюють структурну перебудову, санацію виробництва і потребують державної підтримки. Починаючи з 1996 р., НБУ надає комерційним банкам ломбардний кредит під забезпечення державними цінними паперами. Право на отри­мання ломбардного кредиту мають комерційні банки, діяльність яких відповідає певним вимогам (див. умови участі в кредитних аукціонах НБУ на с. 15). Кредит надається на строк до 10 днів. При цьому термін пога­шення цінних паперів, наданих у забезпечення кредиту, не повинен збігатися з терміном користування кредитом. Заборгованість комерційного банку за кредитом не повинна переви­щувати 75 % вартості портфеля цінних паперів, що надані в забезпечення ломбардного кредиту. Процентна ставка, за якою НБУ видає ломбардний кредит, залежить від ситуації на грошовому ринку і, як правило, на кілька процентних пунктів перевищує офіційну облікову ставку НБУ. Ломбардний кредит надається на підставі кредитного договору, що укладається між регіональним управлінням НБУ і комерційним банком. На період користування кредитом державні цінні папери, надані в забезпечен­ня кредиту, блокуються в Депозитарії НБУ на окремому рахунку. Після по­гашення ломбардного кредиту і сплати процентів відбувається розблокування цінних паперів, і комерційному банку знову надається право вільного їх обігу. У випадку відсутності або недостатності коштів на кореспондентсь­кому рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом і проценти за ним погашаються за рахунок коштів від реалізації Національним банком цінних паперів, що були надані в забезпечення кре­диту. Формування в Україні повноцінного ринку державних цінних па­перів дозволило Національному банку, починаючи з 1997 р., проводити рефінансування комерційних банків шляхом купівлі у них цінних паперів із обов'язковою умовою зворотного викупу цінних паперів комерційними банками у встановлений строк. Національний банк наділений можливістю надавати комерційним банкам, які переведені у режим фінансового оздоровлення, стабілізаційний кредит. Кредит надасться з метою забезпечення платоспроможності й ліквідності банку і для підтримки заходів фінансового оздоровлення. Строк кредиту визначає Правління НБУ. Стабілізаційний кредит надасться тільки за умови його забезпечення заставою високоліквідних активів ко­мерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансове стабільних банків. У перспективі НБУ планує використовувати такий метод рефінан­сування комерційних банків, як редисконтування векселів за умови, що во­ни будуть мати не менше трьох підписів і строк погашення до шести місяців. ^ 3.2. Організація міжбанківських розрахунків Центральний банк несе відповідальність за ефективне і безперебійне функціонування платіжної системи країни, забезпечення мінімізації ризику в цій системі. Виходячи з характеру платежів, які здійснює платіжна система, розрізняють: - системи міжбанківських розрахунків; - внутрішньобанківські платіжні системи; - системи «клієнт-банк»; - системи споживчих платежів, тобто системи масових платежів на­селення з використанням карток. Системи міжбанківських розрахунків призначені для здійснення платіжних трансакцій між банками, що зумовлені виконанням платежів клієнтів банків або власних зобов'язань одного банку перед іншим. Систе­ми міжбанківських розрахунків різних країн можуть значно відрізнятися. В світі не існує єдиної платіжної моделі, але існують загальні принципи по­будови платіжної системи. Залежно від характеру стосунків між учасниками платіжного проце­су розрізняють два основних методи здійснення розрахунків: - з використанням двосторонніх кореспондентських рахунків; - з використанням рахунків у центральному банку, який відіграє роль посередника у розрахунках. За повнотою здійснення міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків: систему валових і систему клірингових розрахунків. Система валових розрахунків (брутто, gross) передбачає розрахунок за кожним платіжним документом (тобто за кожною трансакцією) окремо. Система клірингових розрахунків (нетто, net) забезпечує накопичен­ня певного обсягу платіжних повідомлень, після чого виконується підраху­нок чистої нетто-позиції кожного з банків-учасників (виконується неттинг). Тобто, за платіжними документами, що стосуються одного учасника, вираховується різниця між сумами коштів, які цей банк отримує, та кош­тами, які він сплачує, і ця різниця може бути як дебетовою, так і кредито­вою. Саме ці чисті нетто-позиції відображаються потім на рахунках банків-учасників. Залежно від того, хто є власником системи міжбанківських розра­хунків, діють дві системи: - система, якою центральний банк володіє, яку він обслуговує і в якій виконує розрахунки; - система, що є власністю структур приватного сектора (банківських асоціацій або клірингових палат) і в якій центральному банку відводиться роль агента з остаточних розрахунків. Обидві системи поєднує те, що остаточний розрахунок виконує цен­тральний банк. Залежно від режиму функціонування кореспондентського рахунку розрізняють дві системи міжбанківських розрахунків: - система розрахунків з наданням банком, який веде кореспон­дентський рахунок, кредиту-овердрафту; - система розрахунків без надання банком, який веде кореспон­дентський рахунок, кредиту-овердрафту, тобто платежі здійснюються у ме­жах залишків коштів на кореспондентському рахунку. За операційними параметрами електронних систем міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків: - система пакетного режиму, коли платіжні документи обробляються періодично і групами (пакетами файлів платіжних документів); - система реального часу, коли платежі зараховуються на кореспон­дентські рахунки у міру їх надходження. Згідно з нормативними актами Національного банку міжбанківські розрахунки на території України можуть здійснюватись - через систему електронних платежів (СЕП) Національного банку України; - внутрішньобанківську платіжну систему; - прямі кореспондентські відносини між банками (за наявності доз­волу регіонального управління НБУ за місцем відкриття кореспондентсько­го рахунку). Починаючи з 1994 р. основна форма міжбанківських розрахунків в Україні — це система електронних платежів через мережу розрахункових палат НБУ. Система забезпечує: — прискорення розрахунків між банками; - підвищення рівня надійності розрахунків; - посилення контрольної функції НБУ за станом кореспондентських рахунків комерційних банків; - раціональне використання тимчасово вільних ресурсів банків то­що. СЕП побудована як деревовидно-мережна структура (схема 2). На нижньому рівні СЕП містяться банки-учасники електронних розрахунків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат (РРП). РРП — це підрозділ регіонального управління Національного банку, який обслуговує банки-учасники СЕП відповідного регіону. На верхньому рівні СЕП знаходиться Центральна розрахункова палата (ЦРП), яка організує функціонування СЕП у цілому і керує роботою регіональних розрахункових палат. Для участі в СЕП комерційний банк встановлює з регіональним управлінням НБУ кореспондентські відносини, тобто укладає угоду про відкриття кореспондентського рахунку. Коррахунки ведуться в електронній формі в регіональному управлінні НБУ. Одночасно з відкриттям кореспон­дентського рахунку комерційному банку-учаснику СЕП відкривається технічний кореспондентський рахунок в РРП, через який безпосередньо здійснюються міжбанківські розрахунки. СЕП пропонує різні способи взаємодії головного банку з його філіями при виконанні міжбанківських розрахунків. Ці способи отримали назву «моделей обслуговування консолідованого коррахунку в СЕП» (схеми 3 - 9). При розробці моделей враховували, що банки своїми філіями повинні керувати: - у масштабі всієї країни; - якомога докладніше; - за допомогою засобів СЕП; - за дворівневою структурою. Основні характеристики міжбанківських розрахунків на основі СЕП СЕП — цен