ЗМІСТВступ……………………………………………………………….………..3Розділ І. Загальна характеристика співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю 1.1. Поняття та сутність співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю……………….……………..................................5 1.2. Принципи співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю…………………………………………………...9Розділ ІІ. Еволюція договірно-правового співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю в 20-поч. 21 ст. 2.1. Етап укладення двосторонніх угод (поч. 20 ст. – 1945 р.)..……….16 2.2. Формування і розвиток договірно-правового механізму співробітництва держав по боротьбі із злочинністю (1945 – 1991 р.р.)…………………..…………………….17 2.3. Посилення міжнародного співробітництва держав по боротьбі із злочинністю в рамках системи ООН (1991-2007 р.р.)…………………….………………………………..20Розділ ІІІ. Основні етапи розвитку міжнародно-правового співробітництва з боротьби із злочинами міжнародного характеру в межах міжнародних організацій 3.1. Організація Об’єднаних Націй……………………….…………….24 3.2. Інтерпол………………………………………………………………26Висновки…..…………………………….……….………….…………...30Список використаних джерел та літератури…………....……………..32^ ВступАктуальність теми дослідження. У ХХ столітті було сформовано сучасне міжнародне право, заснована Організація Об’єднаних Націй (ООН), створена система протидії злочинності. Людство прийшло до розуміння того, що тільки тісна і всебічна співпраця держав дозволить добитися успіху в боротьбі із злочинністю. Стратегія і тактика боротьби із злочинністю, у тому числі і міжнародною, мінялися у міру розвитку людського суспільства. Так, політичні процеси, що проходили в світі, здійснили безпосередній вплив на співпрацю держав. Природно, що в умовах протистояння двох військово-політичних блоків співпраця правоохоронних органів здійснювалася переважно по блоковій системі. Проте зростання злочинності, зростання її загрози основам життєдіяльності держави і суспільства примушували забувати про ідеологічну несумісність. Необхідність відстоювання національних інтересів при здійсненні боротьби із злочинами міжнародного характеру, узгодження дій регіональних об’єднань і міжнародного співтовариства в цілому привели до формування конвенційного і інституційного механізмів боротьби із злочинністю. Спеціалізовані установи ООН і міжнародні організації багато що зробили для консолідації сил світової спільноти в боротьбі із злочинністю. Впродовж другої половини ХХ століття ООН вдалося створити фундаментальну міжнародно-правову базу співпраці держав в боротьбі із злочинами міжнародного характеру. Проте кількість злочинів міжнародного характеру продовжувала збільшуватися. Вивчення форм, що складаються в нових умовах, напрямів і тенденцій співпраці по боротьбі із злочинністю придбало першорядне значення для вдосконалення діяльності держави в цій сфері. ^ Джерелами вивчення в даній роботі виступають акти міжнародного законодавства, які закладають правові основи співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю. До них відносяться двосторонні та багатосторонні угоди. Також при написанні роботи значну увагу приділено дослідженню доктринальних основ міжнародно-правового співробітництва у вказаній сфері відносин. Так, були використані роботи О. Виноградової, Л.М. Галенської, В. Гринчак, Ю.А. Іванова, О.С. Пятчаніна, О. Столярського та ін.. ^ Об’єктом дослідження курсової роботи є визначення особливостей історичного розвитку співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю.Предметом дослідження виступають норми чинного міжнародного законодавства, передусім, Статуту ООН, двосторонніх та багатосторонніх договорів і конвенцій.^ Основна мета дослідження полягає в тому, щоб на основі врахування досягнень міжнародно-правової науки, досвіду застосування відповідних правових норм визначити особливості історичного розвитку співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю.. Відповідно до мети дослідження було поставлено наступні завдання: 1. Визначити загальну характеристику співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю. 2. Виявити особливості розвитку договірно-правового співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю в 20-поч. 21 ст. 3. Визначити специфіку розвитку міжнародно-правового співробітництва з боротьби із злочинами міжнародного характеру в межах міжнародних організацій.^ Структура роботи зумовлена предметом дослідження та складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.Розділ І. Загальна характеристика співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю1.1. Поняття та сутність співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністюСпівробітництво держав у боротьбі зі злочинами, у тому числі тими, які носять міжнародний характер, обумовлено самою суттю цих злочинів, що зазіхають на загальнолюдські цінності, підривають фундаментальні основи державності, перешкоджають соціальним перетворенням у суспільстві. вырезано В юридичній літературі склалися різні точки зору на те, що розуміти під напрямком співробітництва. Л.Н. Галенська у своїй роботі «Міжнародна боротьба зі злочинністю» виділила наступні напрямки: 1) визнання небезпеки для співтовариства держав певних кримінальних діянь і необхідності застосування спільних заходів для їхнього припинення (небезпечність діянь повинна бути зафіксована в багатосторонніх угодах); 2) надання допомоги при розшуку правопорушників, які перебувають на чужій території, і передачі їх зацікавленій державі; 3) допомога при одержання необхідних матеріалів в кримінальній справі; 4) вивчення проблем злочинності й боротьби з нею, питань пенітенціарної системи; 5) надання практичної допомоги окремим державам у вирішенні проблем злочинності, вивченні цих проблем; 6) обмін інформацією. [7, С. 6-8]1 Наприкінці XX – початку XXI сторіччя поняття «напрямок співробітництва» деталізується. Сьогодні співробітництво в боротьбі зі злочинністю розглядається як шлях розвитку, як певна тенденція в цьому розвитку. Деякими вченими напрямки співробітництва виділяються залежно від змісту (кола питань) або з урахуванням характеру злочинності. При аналізі транснаціональної злочинності автори виходять із небезпеки й поширеності того або іншого злочину. [10, С. 175; 14, С. 226]2 Напрямки співробітництва держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру у кожний конкретний історичний період визначалися виходячи із завдань, що стоять перед правоохоронними органами держав. Завдання змінювалися залежно від небезпеки тих або інших злочинів, від соціально-економічних умов, які склалися в державі, від політичних пріоритетів. Відповідно й критерії формування напрямків у кожному конкретному випадку різні. Що стосується форм співробітництва, то вони також не залишаються незмінними, але мають більшу стабільність. Виділяються дві основні форми співробітництва держав: на основі міжнародних угод і з використанням міжнародних органів та організацій. У даний момент перелік форм співробітництва держав у боротьбі з міжнародною злочинністю також розширився. Аналіз сформованих на практиці форм співробітництва держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру і їхнє теоретичне обґрунтування дозволяє констатувати, що найбільш актуальними наприкінці XX – початку XXI сторіччя є наступні: а) взаємодія в органах і комісіях ООН, міжнародних і регіональних організаціях; б) укладення договорів про боротьбу зі злочинами міжнародного характеру; в) спільні заходи щодо припинення злочинних дій і притягнення винних до відповідальності; г) правова допомога в кримінальних справах; д) створення спільних слідчо-оперативних і оперативно-розшукових груп; е) спільна розробка уніфікованих нормативно-правових актів, що регламентують співробітництво держав у даній сфері; ж) проведення спільних організаційних і науково-практичних заходів для обговорення проблем міжнародного співробітництва в попередженні злочинності, боротьбі з нею; з) проведення спільної антитерористичної діяльності, що включає запобігання, припинення й розслідування терористичного акту, а також багатогранну підготовку груп антитерору; и) створення міждержавних центрів по підготовці кадрів, наданню експертних послуг і міждержавних інформаційних банків.^ 1.2. Принципи співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністюМіжнародне співробітництво держав у сфері боротьби із злочинністю ґрунтується на системі певних критеріїв, стандартів, тобто міжнародних принципах. Це загальні, керівні, загальновизнані положення, що визначають сутність організації та діяльності держав, а також міжнародних організацій у сфері боротьби з міжнародними злочинними діяннями. У юридичній літературі поширеною є думка про те, що зазначені принципи доцільно розташувати у двох групах. Першу групу становлять основні (загальні) принципи, що характеризуються спільними, загальновизнаними положеннями, дія яких поширюється на всю сферу міжнародного права. До другої групи включаються спеціальні (галузеві) принципи, які характеризуються більш вузькою сферою застосування, обумовленою специфікою предмета міжнародно-правового регулювання. [5, С. 90; 9, С. 315]1 Наведена класифікація відбиває системний характер принципів, їх об’єктивну обумовленість, розкриває закономірні взаємозв’язки між ними. Співробітництво у справі боротьби зі злочинністю є лише частиною міжнародного співробітництва держав, тому на нього поширюються всі основні принципи міжнародного права. вырезано Обов’язок притягувати до кримінальної відповідальності злочинців зобов’язує держави співробітничати у цій сфері й диктує специфічні форми співробітництва.Гуманність. Цей принцип пов’язаний з принципом невідворотності покарання і суть його полягає в тому, що покарання має відповідати меті ресоціалізації злочинця. Воно є не тільки карою за вчинений злочин, а й має на меті перевиховання і виправлення. Принцип гуманності в кримінальній юстиції закріплений в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., Європейській конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. і Протоколі № 6 до Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими 1957 р., Основних принципах поводження з ув’язненими 1990 р., Зводі принципів захисту осіб, що піддаються затриманню або ув’язненню в будь-якій формі 1988 р., Європейській конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню 1984 р.; Конвенції про рабство 1926 р. та інші.^ Захист прав своїх громадян за кордоном. Суть цього принципу полягає в тому, що перебуваючи за межами своєї держави, особа не втрачає зв’язку з державою свого громадянства. Вона знаходиться під юрисдикцією країни перебування, але у той же час на неї поширюється дія законодавства держави громадянства. Цей принцип закріплений у статтях Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. та Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р.^ Розділ ІІ. Еволюція договірно-правового співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю в 20-поч. 21 ст.2.1. Етап укладення двосторонніх угод (поч. 20 ст. – 1945 р.)Співробітництво держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру на першому етапі (початок ХХ століття – 1945 рік) здійснювалося на основі обопільних умов. За період з 1900 по 1917 роки світовому співтовариству вдалося закласти основу співробітництва держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру. Так, Російська імперія прийняла в цьому процесі активну участь. Характерно, що ядром міжнародно-правового масиву були двосторонні конвенції про видачу, які створили детально пророблену правову основу співробітництва Росії з іншими державами в питаннях екстрадиції. Так, за договором з Японією 1911 року, особа не видавалася третій державі за інші злочини, окрім вчинених до видачі. Дозволявся транзит злочинців через територію договірних сторін з інших держав. За Конвенцією про впорядкування видачі підсудних, обвинувачених і засуджених, укладеною з Болгарією в 1911 році сторони зобов’язалися забезпечити особисту явку свідка по кримінальній справі. При цьому гарантувався захист свідка й збереження його статусу. Конвенція передбачала обмін інформацією про вироки стосовно підданих двох держав. Серйозність підходів Росії до цієї проблеми виявилася в прийнятті спеціального закону про видачу 1911 року, що за рівнем регламентації екстрадиційної діяльності держави відповідає нормам сучасного міжнародного права. За законом передбачалася видача й осіб, обвинувачуваних у замаху або в співучасті в злочині. Особливо обмовлялося, що у відсутності договору видача зможе здійснюватися й на основі взаємності. Це демонструвало прагнення Росії до встановлення доброзичливих міждержавних відносин, що забезпечують успішну боротьбу зі злочинністю. вырезано Згідно з ст. 9 Конституції України мiжнароднi договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною її національного законодавства. Отже, правовою основою міжнародного спiвробiтництва у галузі боротьби зі злочинністю на сучасному етапі є вiдповiднi мiжнароднi угоди України, якi були укладені колишнім СРСР i в силу правонаступництва мають юридичну силу для України, та договори, якi укладені Україною за роки незалежності. Останні носять двосторонній або багатосторонній характер, важливе місце серед яких займає Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 р. i Протоколи до неї від 29.03.97 р. та європейські конвенції, якi набули чинності для України – Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20.04.59 р. i додатковий протокол до неї від 17.03.78 р. (набула чинності для України 16.01.98 р.), Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. та додаткові протоколи до неї (ратифіковано 16.01.1998 р.), Європейська конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р. (ратифіковано 22.09.1995 р.), Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими особами 1964 р. (ратифіковано 22.09.1995 р.), Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (ратифіковано 22.09.1995 р.), Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфiскацiю доходів, отриманих злочинним шляхом (ратифіковано 17.12.1997 р.); Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 року (ратифіковано 17.01.2002 р.). [6, С. 129]1 Враховуючи наведене, а також той факт, що в останні роки спiвробiтництво України в галузі міжнародної правової допомоги значно iнтенсифiкувалося, існуюча правова регламентація даної проблеми на національному рiвнi є очевидно недостатньою. вырезано^ Розділ ІІІ. Основні етапи розвитку міжнародно-правового співробітництва з боротьби із злочинами міжнародного характеру в межах міжнародних організацій^ 3.1. Організація Об’єднаних НаційПровідна роль у координації міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю приділятися конгресам ООН по попередженню злочинності й поводженню із правопорушниками, які скликаються раз у п’ять років з 1955 року. Саме діяльність конгресів поклала початок створенню всеосяжної системи боротьби зі злочинністю. Перші конгреси своїм завданням ставили розробку тих або інших міжнародно-правових документів, що регламентують співробітництво держав у сфері правоохоронної діяльності. Так, уже на I Конгресі були прийняті Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, які в даний момент визнані всіма державами світу як нормативна основа здійснення покарання у вигляді позбавлення волі. Надалі сталі вироблятися прогнозні оцінки, заходи щодо впровадження тих або інших стандартів у правозастосовну діяльність, почалася робота із з’ясування причин і умов розвитку злочинності. Так, на III Конгресі була звернена увага на залежність рівня злочинності від економічного й соціального розвитку країни. Міланський план дій, прийнятий на VII Конгресі ООН намічав конкретні заходи щодо боротьби зі злочинністю в міжнародному масштабі. Зокрема передбачалася активізація співробітництва на двосторонній і багатосторонній основі, приділення першочергової уваги боротьбі з тероризмом у всіх його формах, включаючи при необхідності скоординовані й погоджені дії міжнародного співтовариства. Міланський план заклав основи вирівнювання можливостей держав у боротьбі зі злочинністю, тому що рекомендував ООН нарощувати зусилля у сфері розвитку технічного співробітництва із країнами, що розвиваються. Рішення вищезгаданих конгресів стали основою розвитку як міжнародного, так і національного кримінального законодавства. X і XI Конгреси ознаменували собою початок нового етапу розвитку співробітництва держав в умовах ХХ століття. Вони відзначили, що всеосяжні стратегії попередження злочинності на міжнародному, національному, регіональному й місцевому рівнях повинні зачіпати корінні причини й фактори ризику, пов’язані зі злочинністю. Принципово важливою є постановка конгресами завдань по реалізації всього потенціалу раніше прийнятих універсальних антитерористичних конвенцій і прийняттю загальних конвенцій про взаємну правову допомогу й видачу. вырезано Сучасне інформаційно-методичне забезпечення боротьби зі злочинами міжнародного характеру сьогодні повинне містити в собі зусилля ООН, міжнародних і регіональних організацій, держав світу, інститутів громадянського суспільства. Воно повинне бути спрямоване на швидку й конфіденційну передачу інформації правоохоронного характеру, формування законослухняного поводження громадян, створення соціально-психологічних умов протидії злочинності й на формування в населення навичок дій в умовах надзвичайних ситуацій, у тому числі обумовлених злочинами міжнародного характеру. 3.2. ІнтерполОднієї із провідних спеціалізованих міжнародних організацій по боротьбі зі злочинністю є Міжнародна комісія кримінальної поліції – Інтерпол. Цей орган був створений з ініціативи поліцейських структур в 1923 році. На долі Організації повною мірою відбилися катаклізми світової історії. Вона була відтворена лише після закінчення Другої світової війни. Друга половина 50-х років виявилася періодом швидкого росту Інтерполу, і в 1960 році його членами були 65 держав миру. Період «холодної війни» відбився й на участі країн соціалізму в діяльності Інтерполу. Лише з 70-х років ХХ століття в її ряди стали вступати соціалістичні країни. СРСР вступив в Інтерпол в 1990 році, Україна стала членом даної організації в 1992 році. В 1982 році Інтерпол одержав в ООН статус міжнародної міжурядової організації. Сьогодні він поєднує 184 країни. Кінець ХХ століття ознаменувався деякими змінами організаційно-правових основ діяльності й структури Інтерполу. 8 липня 1997 року була підписана Угода про співробітництво між ООН і Інтерполом, що визначила конкретні сфери спільної діяльності по боротьбі із транснаціональною й внутрішньодержавною злочинністю. У структурі Генерального секретаріату Інтерполу був сформований підрозділ кримінальної аналітичної розвідки. Надалі Інтерпол запропонував створити підрозділу стратегічного кримінального аналізу в поліцейських структурах країн-учасників. вырезано Отже, НЦБ Інтерполу в Україні наділено компетенцією здійснювати різнобічну діяльність по боротьбі зі злочинністю. Проте у деяких випадках вона може ускладнюватись правовими колізіями, породжуваними особливостями внутрішнього законодавства нашої держави. Посиленню ролі Інтерполу в боротьбі зі злочинністю сприяло б: 1) посилення прогнозуючої ролі Інтерполу; 2) реформування системи зв’язків із громадськістю з метою профілактики злочинності міжнародного характеру; 3) більше активне використання можливостей Генерального секретаріату для стажування співробітників НЦБ країн-учасників з метою підвищення їхнього професійного рівня, у т.ч. для більш продуктивного використання можливостей міжнародного розшуку; 4) розвиток інституту офіцерів зв’язку країн-учасників Організації; 5) створення на просторі колишнього СРСР субрегіонального бюро Інтерполу.Висновки1. Співробітництво держав у сфері боротьби з міжнародною злочинністю здійснюється з використанням двох механізмів: договірно-правового, або конвенційного (суть його полягає в укладенні спеціальних угод, присвячених регламентації певної сфери відносин) та інституційного (співробітництво держав у рамках міжнародних організацій). Саме в договорах закріплені напрямки й форми співробітництва держав у сфері боротьби зі злочинністю. 2. Напрямки співробітництва держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру у кожний конкретний історичний період визначалися виходячи із завдань, що стоять перед правоохоронними органами держав. Що стосується форм співробітництва, то вони також не залишаються незмінними, але мають більшу стабільність. Виділяються дві основні форми співробітництва держав: на основі міжнародних угод і з використанням міжнародних органів та організацій. 3. Принципи співробітництва держав у сфері боротьби із злочинністю доцільно розташувати у двох групах. Першу групу становлять основні (загальні) принципи, що характеризуються спільними, загальновизнаними положеннями, дія яких поширюється на всю сферу міжнародного права. До другої групи включаються спеціальні (галузеві) принципи, які характеризуються більш вузькою сферою застосування, обумовленою специфікою предмета міжнародно-правового регулювання. 4. Співробітництво держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру на першому етапі (початок ХХ століття – 1945 рік) здійснювалося на основі обопільних умов. міжнародне співробітництво по боротьбі зі злочинами міжнародного характеру в цей період носило обмежений характер. Інститут екстрадиції не одержав абсолютно ніякого розвитку, а міжнародні зв’язки в сфері надання правової допомоги з кримінальних справ були перервані. Другий етап співробітництва держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру ознаменувався формуванням і розвитком договірно-правового механізму й збігся з епохою «холодної війни» і розпаду СРСР (1945-1991 роки). Визначальним фактором післявоєнного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю стало створення ООН. Третій етап співробітництва держав у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру характеризується більше тісною взаємодією в рамках системи ООН. В 90-і роки ХХ ст. держави світу посилили боротьбу з економічними й фінансовими злочинами. 5. Провідна роль у координації міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю приділятися конгресам ООН по попередженню злочинності й поводженню із правопорушниками, які скликаються раз у п’ять років з 1955 року. Договірний механізм співробітництва, який склався в XX столітті після створення ООН, дозволив повною мірою використовувати можливості договорів як універсального, так багатостороннього й двостороннього формату для інформаційно-методичного забезпечення боротьби зі злочинами міжнародного характеру. Однієї із провідних спеціалізованих міжнародних організацій по боротьбі зі злочинністю є Міжнародна комісія кримінальної поліції – Інтерпол. Цей орган був створений з ініціативи поліцейських структур в 1923 році. З 1995 року Інтерпол здійснює стратегію регіоналізації. Вона передбачає створення субрегіональних бюро на правах департаментів Генерального секретаріату, що перебувають поза штаб-квартирою й підкоряються Генеральному секретарю. Відмінною рисою Інтерполу як міжнародної організації є те, що в структуру його органів входять національні центральні бюро держав-учасниць, що є частиною поліцейської системи кожної держави – члена Інтерполу.Список використаних джерел та літератури Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду вiд 26.06.1945 р. // [WWW document]. URL http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_010&c=1#Card (12 березня 2007). Положення про Національне центральне бюро Інтерполу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р. // [WWW document]. URL http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=220-93-%EF (12 березня 2007). Баймуратов М.О. Міжнародне право: Підручник. – Суми: Університетська книга, 2006. – 424 с. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. – К.: Либідь, 2003. – 606 с. Виноградова О. Принципи міжнародного співробітництва у боротьбі із злочинністю // Право України. – 1999. – № 4. – С. 90-93. Гавриш Т.С. Кримінально-процесуальні аспекти міжнародного співробітництва України у галузі надання правової допомоги в кримінальних справах // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2005. – № 4. – С. 128-131. Галенская Л.Н. Международная борьба с преступностью. – М., 1972. – 195 с. Гринчак В. Форми співробітництва держав у боротьбі з міжнародною злочинністю // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. – Львів, 2004. – С. 510-511. Гуславський В.С. Сутність міжнародного співробітництва, його принципи, тенденції та напрями удосконалення // Вісник. – Х., 2005. – Вип.31. – С. 312-317. Зимин В.П. Международное сотрудничество правоохранительных органов. – М., 1990. – 338 с. Іванов Ю. А. До питання про класифікацію міжнародних злочинів // Київський ун-т ім. Т. Шевченка. Вісник. Сер.: Міжнародні відносини. – К., 1999. – Вип.13. – С. 32-35. Мацько А. Правові та організаційні аспекти діяльності Інтерполу в Україні // Право України. – 2001. – № 9. – С. 96-99. Международное уголовное право / И.П. Блищенко, Р.А. Каламкарян, И.И. Карпец и др. – М., 1995. – 462 с. Осмаев И.Б. Международные и национальные правовые средства борьбы с отмыванием преступных доходов. – М., 1999. – 511 с. Панов В.П. Сотрудничество государств в борьбе с международными уголовными преступлениями: Учебное пособие. – М., 1993. – 366 с. Пятчаніна О.С. Міжнародне співробітництво України у сфері боротьби зі злочинністю: стан та перспективи розвитку // Держава і право. – К., 2005. – Вип. 27. – С. 573-579. Столярський О. Співробітництво держав у боротьбі з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом в рамках FATF та інших міжнародних організацій // Вісник. – Львів, 2004. – Вип.11. – С. 145-154. 1 Галенская Л.Н. Международная борьба с преступностью. – М., 1972. – С. 6-8. 2 Зимин В.П. Международное сотрудничество правоохранительных органов. – М., 1990. – С. 175; Осмаев И.Б. Международные и национальные правовые средства борьбы с отмыванием преступных доходов. – М., 1999. – С. 226. 1 Див.: Виноградова О. Принципи міжнародного співробітництва у боротьбі із злочинністю // Право України. – 1999. – № 4. – С. 90; Гуславський В.С. Сутність міжнародного співробітництва, його принципи, тенденції та напрями удосконалення // Вісник. – Х., 2005. – Вип.31. – С. 315. 1 Гавриш Т.С. Кримінально-процесуальні аспекти міжнародного співробітництва України у галузі надання правової допомоги в кримінальних справах // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2005. – № 4. – С. 129.