Фактори, що перешкоджають втручанню свідка
Деякі із кращих і найцікавіших досліджень, початих у рамках заснованої Левиним традиції, зобов'язані своїм походженням не абстрактним теоріям, а ретельному аналізу явищ реального миру. Мабуть, найбільше добре відомий приклад даної традиції дають нам класичні дослідження феномена втручання свідка, початі Джоном Дарли (J. Darley) і Биббом Летене (В. Latane).
1960-е роки були наповнені подіями, які багатьох змусили думати, що розривається сама соціальна тканина американського суспільства. Увага Дарли й Летене залучив ряд фактів нападу на жінок, у ході яких на допомогу жертвам не приходив ніхто. Один з подібних інцидентів одержав широкий суспільний резонанс.
У Кью Гарденс, одному із кварталів Нью-Йоркського району Куїнс, заселеному представниками середнього класу, відбулося буквально наступне: чоловік у плин 30 хвилин безупинно наносив удари ножем жінці по ім'ю Китті Дженовезе. Незважаючи на те що нещасна все це час кликала на допомогу й навіть на те що (як установила пізніше поліція) її лементи чули принаймні 38 чоловік, ніхто жодним чином не втрутився в що відбувається. Ніхто навіть не викликав поліцію!
Програми новин, які ніколи не пропустять нагоди, позлословити про людське поводження, були одностайні, відносячи невтручання сусідів на рахунок зростаючих серед населення мегаполіса відчуження й апатії. Виховані в традиціях суб'єктивізму Дарли й Летене думали інакше. Вони висунули гіпотезу, що в цьому випадку, так само як і в ряді інших, коли свідки не приходили на допомогу жертвам нещасних випадків, хвороб або злочинів (навіть при обставинах, не сполучених для них з небезпекою або зі скільки-небудь істотними витратами), дії потенційних альтруїстів гальмувалися аж ніяк не байдужністю, а скоріше деякими істотними факторами соціальної ситуації. Зокрема, присутністю інших потенційних альтруїстів і їхнім аналогічним невтручанням у ту ж саму ситуацію.
Як затверджували Дарли й Летене, участь у ситуації групи людей може втримувати свідка від втручання по двох причинах. Перша й найбільш очевидна причина — розчинення або розпилення відповідальності, що відчувається кожним учасником подібної ситуації через присутність інших людей («Чому втручатися повинен саме я, особливо якщо ніхто інший цього не робить? Я готовий прийняти в цьому посильну участь, але ніяк не брати на себе всю відповідальність!»).
Друга, менш очевидна причина, полягає в проблемі суб'єктивної інтерпретації або соціального визначення ситуації, до якої ми підійдемо з більше загальних позицій у наступній главі. Іншими словами, у тій мері, у якій існує неясність щодо природи даної ситуації або ж щодо доречної реакції на неї, бездіяльність інших людей грає на руку розумінню ситуації, що погодиться з невтручанням («Це, мабуть, просто сімейна сварка» або «отримані нею ушкодження не так серйозні й вона не піддається такій уже великій небезпеці, як здається»; або зовсім навпаки: «Здається мені, що це саме одна з тих ситуацій, коли втручатися ні до чого або навіть небезпечно. Обачні й спокушені люди звичайно уникають подібних ситуацій»).
У певному змісті в такий спосіб виникає порочне коло. Присутність інших людей перешкоджає негайному втручанню, і ця споконвічна нерішучість грає на руку такому баченню ситуації, коли втручання представляється непотрібним, нерозсудливим або недоречним. Це у свою чергу підштовхує до подальшої нерішучості й зволікання й так далі. Навпроти, якщо свідок виявляється в подібній ситуації один і поруч немає нікого, хто міг би розділити з ним відповідальність за втручання або допомогти зрозуміти ситуацію, те згадане порочне коло не виникає ніколи.
Для підтвердження найбільш радикальної версії цієї гіпотези, що складалася в тім, що з більшою ймовірністю жертві прийдуть на допомогу в тому випадку, якщо поблизу виявиться лише один, а не трохи свідків, Дарли й Летене провели ряд досліджень. У ході одного з них (Latane & Darley, 1968) студентам молодших курсів Колумбійського університету було запропоновано заповнити анкету на самоті або в компанії із двома іншими випробуваними або ж двома спільниками експериментаторів, що мали вказівки нічого не вживати в ході «надзвичайної ситуації».
«Надзвичайна ситуація» полягала в тому, що через вентиляційний отвір у кімнату зненацька починав надходити «дим», що поступово огортав все приміщення. Із числа студентів, що заповнювали анкету на самоті, 75% залишали кімнату, щоб повідомити про що відбувається, у той час як серед тих, хто перебував у суспільстві двох пасивних «підсаджених» випробуваних, число тих, хто поступав подібним чином становило лише 10%; групи ж, що складалися із трьох справжніх випробуваних, активно діяли в 38% випадків.
В іншому дослідженні, що проводилося також у Колумбійському університеті (Latane & Rodin, 1969), випробувані, заповнювали анкети в присутності двох пасивних спільників експериментатора або в парі з іншим справжнім випробуваним, раптово чули шум, що, як вони думали, був викликаний невдалим падінням, що перебувала за рухливою стінною перегородкою жінки-експериментатора. І знову, як і в попередньому випадку, допомогти викликалася більшість (70%) випробуваних-одинаків і зовсім деякі (7%) з тих випробуваних, які виконували завдання разом з пасивним спільником експериментатора. З'ясувалося також, що жертва нещасного випадку перебувала б у більше сприятливому положенні, будучи віддана на милість самотнього свідка (70% що втрутилися), чим якби вона була надана турботам двох незнайомих один з одним людей (40% що втрутилися).
Нарешті, у ході дослідження, проведеного в Нью-Йоркському університеті (Darley & Latane, 1968), випробувані чули, як в одного з учасників експерименту, що звертався до них по системі внутрішнього зв'язку, раптово починався, як вони думали, «епілептичний припадок». Якщо випробувані вважали, що вони єдині, хто це чує, то на допомогу приходили 85% учасників експерименту. Якщо ж вони думали, що все це чує хоча б ще одна людина, то кількість що втрутилися становило 62%. Але коли випробувані були впевнені в тім, що, крім них, про що відбувається знає ще четверо чоловік, частка що вирішили втрутитися становила лише 31 % загального числа випробуваних. Крім того, як і у двох описані раніше дослідженнях, ті випробувані, які вважали себе єдиними, хто потенційно здатний на втручання, пропонували свою допомогу швидше. Дійсно, протягом першої хвилини після початку фальсифікованого припадку на допомогу потерпілому приходили 50% одиночних учасників експерименту. З тих же, хто вважав себе лише одним з п'яти обізнаних про що відбувається, протягом першої хвилини на допомогу не приходив ніхто.
До 1980 р. було проведено близько 40 подібних досліджень. У деяких з них надзвичайні ситуації створювалися для випробуваних у лабораторних умовах, а в деяких — нічого не люди, що підозрюють, ставали свідками симульованих нещасних випадків, нападів хвороб або крадіжок, які мали місце прямо на вулиці, у магазині, на ескалаторі або у вагоні метро. При цьому в 90% випадків одиночні свідки виявляли більше готовності прийти на допомогу в порівнянні з людьми, що перебували в складі груп (Latane & Nida, 1981). До того ж, як установили Дарли й Летене в ході своїх плідних досліджень кінця 60-х років, загальні шанси жертви одержати допомогу часто виявлялися вище в присутності одного свідка в порівнянні із присутністю багатьох.
Наступне опитування випробуваних послужив підтвердженням тому, що потребуючі втручання ситуації, якщо в них є хоч дещиця невизначеності, по-різному інтерпретуються учасниками груп і одиночних свідків. потенційно небезпечний дим, що проникав через вентиляцію, витлумачувалася як ознака поломки в системі кондиціювання повітря або як випар з хімічної лабораторії. Лементи й стогони жертви нещасного випадку представлялися чиїмись скаргами й прокльонами із приводу легкого розтягання зв'язувань. Перспектива втрутитися в ситуацію в цьому випадку виглядала «несанкціонованим вторгненням», здатним викликати зніяковілість у всіх учасників ситуації. Цікаво, що знаходження в групі могло також перешкодити випробуваним першими звернути увагу навколишніх на що відбувається. В «дослідженні з димом» одиночні студенти, що заповнювали анкету самостійно, починали озиратися навколо й зауважували дим протягом перших п'яти секунд, у той час як випробувані, що перебували в групах, не відривали око від завдання, не зауважуючи те, що є до тих пор, поки дим не ставав уже досить густим (приблизно через 20 секунд після того, як перші клуби диму проникали через вентиляцію).
Не представляє особливої праці розглянути в дослідженнях Дарли й Летене урок і набагато сутужніше постійно пам'ятати про нього, зіштовхуючись із типовими історіями з життя «великого міста». У фільмі «Опівнічний ковбой» недосвідчений юнак попадає на вулиці Манхеттена прямо з рідних пасовищ.
Зійшовши з автобуса й блукаючи серед незліченних людських юрб, він натрапляє на людину, що лежить на тротуарі. Юнак схиляється над ним, бажаючи з'ясувати, що з ним трапилося, а потім оглядається на перехожих, що обходять лежачої людини так, як вони могли б обходити упале на стежку колода. На особі юнака з'являється подив, потім він завмирає від жаху, а потім знизує плечима й, подібно іншим, відправляється далі по своїх справах.
Неможливо спостерігати подібну сцену й не згадати про свої власні враження від апатії й байдужності, типових для життя в мегаполісі. Корисно, однак, задатися питанням: чи будуть жителі Нью-Йорка, Бостона або Філадельфії в меншому ступені, чим їхні співгромадяни, скажемо, із Сиу Фоллз штату Айова, торкнуті стражданнями заблудлої кішки, долею засипаних у вибої шахтарів, станом гнобленого й занедбаного маля або боротьбою молодого атлета зі смертельною формою раку? Наш власний досвід змушує дати негативна відповідь на це питання. Люди, що живуть в одній місцевості, не більше байдужі до подібним до речей, чим люди, що живуть у який-небудь іншій. Для того щоб пояснити, чому міські жителі проходять повз нещасних, лежачих на вулиці людей, чому не намагаються з'ясувати в чому справа або викликати поліцію, нам буде потрібно розглянути специфіку відповідних соціальних ситуацій, що включає, звичайно ж, і поведінкові норми, що обертаються явно або неявно до людей у міру виникнення можливостей для втручання.
Чому соціальний вплив настільки сильно?
Чому люди настільки сильно піддані впливу аттитюдов і поводження інших, навіть якщо вони зовсім їм не знайомі й не мають над ними ніякої влади? Дати відповідь на це питання, розділивши інформаційні й нормативні аспекти соціального впливу, було метою деяких найцікавіших теоретичних робіт в області соціальних наук (Deutsch & Gerard, 1955).
Інформаційні аспекти соціального впливу. Інші люди є для нас одним із кращих джерел інформації про світ. Якщо тварина, що перебуває переді мною, схожа на кішку, виходить, це (майже напевно) і є кішка. Але коли мова йде про судження, чреватому трохи більшою двозначністю, наприклад про те, наскільки важке завдання, за якої я збираюся узятися, або про те, наскільки я в стані впоратися із цим завданням, тоді думки інших бувають звичайно важливі для того, щоб прийти до правильного висновку.
Якщо моя думка відмінно від вашого, тоді мені варто враховувати вашу думку, опираючись на статистичні методи. Усереднена думка будь-яких двох людей виявиться в довгостроковій перспективі вірним з більшою ймовірністю, чим яке-небудь одне з них. Ураховувати розподіл думок інших людей уважається досить розумним. Тих же, хто недостатньо враховує цей розподіл, що оточують схильні вважати самовпевненими або безтурботними людьми. Даний фундаментальний факт використовується в багатьох дослідженнях, включаючи дослідження Еша, що дають вражаючу картину соціального впливу. Ми не звикли ігнорувати думки навколишніх по тій простій причині, що в минулому вони були для нас корисним способом пізнання миру. Незгода з іншими людьми породжує стан дискомфорту, що може бути дозволено або шляхом приведення своєї власної позиції в максимально можливу відповідність із позицією інших, або відмінювання інших убік своєї позиції, або шляхом відмови розглядати їхні думки як джерело інформації, вартої уваги людини, що займає одну з нами соціальну нішу.
Цікавим наслідком цього різновиду тиску убік конформности є те, що здатність впливати буває властива думці не тільки більшості, але також і меншості. Вплив на думки членів групи можуть робити навіть погляди людей, що не володіють владою й не тридцятилітніми в даній групі більшість. І дійсно, роботи Московичи (Moscovici) і його колег (Moscovici, Lage & Naffrechoux, 1969; Moscovici & Personnaz, 1980; Nemeth, 1986) констатують, що далеко не у всіх випадках конформність проявляється саме стосовно думки більшості. Погляди меншостей мають вплив навіть тоді, коли цей вплив не усвідомлюється більшістю. Ці погляди проникають на ринок ідей і можуть зрештою перемагати на ньому, навіть перед особою гнітючої переваги протилежних точок зору (особливо, якщо ці погляди виражаються послідовно й упевнено).
Нормативна основа соціального впливу. Ще одна причина, по якій ми дотримуємося поглядів навколишніх, складається в розумінні того, що досягнення групових цілей залежить від ступеня єдності в оцінці ситуації (Festinger, Schachter & Back, 1950). Якщо кожний має відмінне від інших думка про поставлене завдання й про те, як вона повинна виконуватися, якщо кожний по-різному розуміє зміст доступних нашій увазі подій, то співробітництво й ефективні дії стають скрутними, якщо не неможливими. Багато в чому із цієї причини думка більшості має нормативну або морально, що примушує силу: «щоб діяти разом, потрібно дотримуватися загального напрямку»; «або ви з нами, або ні» і т.д.--PAGE_BREAK--
Таким чином, групи схильні карати своїх членів, що відхиляються від загальної лінії, почасти ще й тому, що вони створюють перешкоди на шляху групового руху. Знаючи про те, що наша незгода може розбудити гнів товаришів, ми наважуємося виявити його тільки в результаті тривалих коливань. В інтересах загальної гармонії завжди краще поступитися. Уплутуватися ж у боротьбу треба лише по тверезому міркуванню.
Соціальний вплив і напружені системи. Найважливіші теоретичні розробки на тему соціального впливу, особливо із числа приналежних Фестингеру й теоретикам його кола (Cartwright & Zander, 1953), були проведені під серйозним впливом сформованого Куртом Левиним уявлення про напружені системи. Це справедливо як на рівні групи, так і на рівні індивідуальної психіки.
Групи варто розглядати, що перебувають у стані постійної напруги, породжуваного, з одного боку, вимогами однаковості, а з іншого боку — силами, що діють на кожного члена групи окремо, що спонукує їх до відходу від групового стандарту. Члени будь-якої групи будуть мати різні джерела інформації з питань, що мають загальну важливість, і інтерпретувати цю інформацію найрізноманітнішими способами. Це буде створювати розбіжність у думках, що натрапляє на протидію сил, що діють у напрямку консолідації. Всеслава сили спрямовані на досягнення статичного, що характеризується високим рівнем ентропії стану, у якому має місце повна однаковість думок.
Однак події, що відбуваються, і окремі особистості постійно будуть служити причинами відхилення від такого стану. Якщо подібне відхилення буде досить більшим, то тоді сили, що діють у напрямку однаковості, цілком можуть сприяти розпаду групи. До відхилень у думках по важливих проблемах групи можуть ставитися терпимо, але тільки якщо подібні відхилення не виходять за межі якогось рівня. Якщо ж вони цей рівень перевершують, то групи починають відкидати, а іноді навіть організовано відривати від себе своїх членів і підгрупи, що породжують ці відхилення.
Окремі індивіди також можуть розглядатися як напружені системи, зокрема в тім, що стосується їхніх конфліктів із груповим стандартом. Якщо хтось раптом виявляє розбіжність між груповою нормою й власними поглядами, це породжує напругу, що повинне бути дозволене одним із трьох наступних способів: відмінюванням думки групи на користь власних поглядів, відкриттям самого себе для групового впливу з метою приведення власного бачення ситуації у відповідність із баченням групи, відмовою розглядати думку групи як стандарт для формування власної думки. У випадку, якщо схилити групу на користь власного бачення ситуації не представляється можливим, і доводи групи виявляються у світлі наявних фактів непереконливими і якщо при цьому людина не випробовує бажання відмежуватися від групи, то виникає досить потужний різновид напруженості, існування якої усвідомлювали багато теоретиків 50-х років, включаючи Хайдера (Heider), Ньюкомба (Newcomb) і Фестингера (Festinger). Для позначення подібного роду напруженості Фестингер увів термін «когнітивний дисонанс», що він тлумачив максимально широко, так що під ним малася на увазі будь-яка напруженість, що виникає в безлічі ситуацій, коли різні фактори тягнуть аттитюди людини в різних напрямках. У випадку соціального впливу дисонанс виникає між поглядами даної людини й поглядами групи (так само як і її вимогах у відношенні конформності).
Як правило, даний дисонанс дозволяється на користь поглядів, поділюваних групою, найчастіше шляхом не просто компромісу, а всецілого прийняття групових поглядів при придушенні власних сумнівів. Наслідку усунення дисонансу подібним чином були розкриті в добре відомому аналізі катастрофічних по своїх наслідках військових і політичних рішень, що виникають із феномена «групового мислення». Його висновки зводяться до того, що лояльні члени групи придушують свої сумніви щодо планованих дій, створюючи тим самим ілюзію згоди. Ця ілюзія у свою чергу відбиває бажання шукати у висунутій пропозиції погрішності й розглядати альтернативні варіанти як у що вірять, так і в людей, що сумніваються.
Уявлення про напружені системи не слід упускати з виду й у ході розгляду нами концепції канальних факторів. Канальні фактори мають велике значення, оскільки служать вивільненню або зміні напрямку енергії в хитливо врівноважених системах — системах, у яких існує напруженість між двома або більшою кількістю альтернативних мотивуючих станів. Вибір лінії поводження або аттитюдної позиції в цих випадках іноді залежить від дивно незначних змін параметрів ситуації.
Канальні фактори
Дотепер ми приділяли увагу тільки одному аспекту ситуаціонізму — здатності різних обставин викликати прояв несподіваного для навколишнього поводження. Інший його аспект, що ми підспудно мали на увазі протягом нашого попереднього обговорення, полягає в тому, що незначні розходження між ситуаціями найчастіше бувають сполучені з дуже значними розходженнями в поводженні. Коли ми виявляємо, що Незначне, на перший погляд, обставину робить величезний поведінковий ефект, ми можемо з повним правом запідозрити, що виявили канальний фактор, тобто стимул, або «провідний шлях» для реакції, службовець появі або збереженню поведінкових намірів особливо високої інтенсивності або стійкості.
Далі ми розглянемо три класичних дослідження, на конкретних прикладах що показують, якої образом канальні фактори можуть полегшувати або утрудняти зв'язок між узагальненими аттитюдами або мрячними намірами, з одного боку, і соціальним поводженням, що логічно випливає з них, — з іншої. Як ми незабаром побачимо, у кожному із цих досліджень мова йде не просто про те, що відповідні маніпуляції з параметрами середовища роблять значимі зміни деяких залежних від них змінних. Мова йде скоріше про те, що ефекти, викликані цими маніпуляціями, були більшими в порівнянні з нашими очікуваннями й більшими в порівнянні з факторами індивідуальних розходжень, які звичайні люди вважають, як правило, найбільш важливими детермінантами поводження. І нарешті, ці ефекти мали занадто масштабні наслідки, щоб їх можна було ігнорувати, задавшись метою здійснити успішний соціальний вплив.
Про продаж облігацій Військової позики
Під час другої світової війни уряд Сполучених Штатів Америки почав ряд кампаній по впливі на масову свідомість, покликаних заохотити людей до покупки облігацій військових позик, випущених з метою покрити гігантські витрати на ведення воєнних дій. Уряд звернувся до соціальних психологів із проханням допомогти підвищити ефективність цих кампаній у першу чергу за рахунок підвищення переконуючої сили публічних друкованих, радіо — і кіно звернень.
Прагнучи внести свій внесок у ці зусилля, учені — послідовники Курта Левина — пішли трохи по іншому шляху, виходячи із припущення, що ефективність соціального впливу залежить не тільки від готовності людей дотримуватися певних поглядів або навіть формувати певні наміри, але також і від наявності легких і очевидних шляхів, або каналів, що допомагають наділяти ці погляди й наміри в конкретні дії.
Насправді це означало перехід від відносно узагальнених закликів типу «Купуйте облігації військової позики!» — до більше конкретних, начебто «Купите ще одну сто доларову облігацію!», із вказівкою часу й місця, де це можна було б зробити (наприклад: «Купуйте в розповсюджувача, що звернеться до вас за місцем роботи»). Результатом (згідно Картрайту, в основному через зміну характеру звернень) було збільшення у два рази обсягу продажів облігацій (з 25 до 50% всіх осіб, що одержують зарплату).
Можливо, найбільш разючим у цьому була роль безпосереднього особистого обігу. Незважаючи на те що фактично всі американці чули подібні звернення й були згодні, що покупка облігацій — учинок досить бажаний, і незважаючи на те що фактично всі вони могли відповісти, де ці облігації здобуваються (наприклад, у місцевому банку або поштовій відділення), при відсутності прямого й безпосереднього обігу додаткові облігації купували лише 20% всіх осіб, що одержують жалування. Навпроти, коли людей просили придбати облігації прямо на місці, свій підпис проти галочки ставили майже 60% таких осіб.
Значення цього уроку важливості канальних факторів усе більше й більше усвідомлюється сучасними професіоналами масового переконання. Благодійні й комерційні організації в усі більшому ступені покладаються на пряме переконання в ході безпосереднього особистого або телефонного спілкування, що змушує відповісти «так» або «ні», не сходячи з місця, і не дозволяє при цьому розглядати переваги даної пропозиції в порівнянні з іншими або, що більше важливо, перемикати увага на інші проблеми, не прийнявши попередньо якого-небудь реального рішення по обговорюваній темі.
Аналогічна увага до ролі канальних факторів проявляють і християнські проповідники. Замість мрячних і узагальнених закликів змінити свої звички або прийняти Христа як свій особистий рятівник, проповідник пропонує цю же секунду зробити єдиний конкретний учинок, наприклад, устати й вийти вперед у знак своєї рішучості, після чого всіх добровольців, що примкнули до рядів інших, ведуть за лаштунки, де спонукають до прийняття подальших зобов'язань.
Варто помітити, що процвітаючі проповідники не завжди покладаються лише на формування каналів дії. Деякі з них ефективно використовують також і техніки соціального впливу, про які говорилося в першій частині даної глави. Зокрема, вони прибігають до використання соціальних моделей, тобто спеціально навчених добровольців, які у відповідь на обіг проповідника негайно встають, тим самим «штовхаючи віз із місця» і даючи іншим зрозуміти, що в даній ситуації піднятися на ноги — аж ніяк не означає суперечити соціальній нормі (у той же час досить ніяково продовжувати сидіти).
Подібні ситуаційні впливи бувають у більшості випадків набагато впливовіші, чим більшість людей могли б припустити. Можна також помітити, що перевірці додаткових ситуаційних детермінант альтруїстичного поводження були присвячені десятки досліджень (і досить багато — виявленню особистісних характеристик альтруїстів). Результати деяких із цих досліджень цілком відповідають нашим інтуїтивним очікуванням. Так, наприклад, Брайен і Тест (Bryan & Test, 1967) показали, як залежно від наявності або відсутності «моделей» альтруїстичного поводження (в особі людей, рівних випробуваним по соціальному статусі, які раніше забезпечували ним при подібних або при ідентичних обставинах необхідну підтримку), відповідно зростало або слабшало бажання випробуваних прийти на допомогу автомобілістові, що потрапив у лихо, або виявити щедрість, жертвуючи на користь Армії порятунку.
Інші дослідження дали більше несподівані й найчастіше більше складні для інтерпретації результати. Багато хто з них показали, наприклад, що пробудження певних емоцій — таких, як почуття провини (або радості), може помітно підсилювати бажання випробуваного прислухатися до прохань про допомогу або проявляти альтруїстичне поводження якого-небудь іншого роду.
Список літератури
1. Старовойтенко О.Б. Психологія особистості в парадигмі життєвих відносин. — К., 2000
2. Лібін А.В. Диференціальна психологія: на перетинанні європейських, російських і американських традицій. — К., 1999
3. Колишко A.M. Психологія самовідношення. — К., 2004
4.Майерс. Д. Соціальна психологія. Інтенсивний курс. — К., 2003
5. РубинД. Пруїт Д. Ким. С Социальный конфликт. – М., 2004
6. Солсо Е, Джонсон Х, Біл. К Експериментальна психологія. — К., 1999