Фактори, щоперешкоджають втручанню свідка
Деякі із кращих інайцікавіших досліджень, початих у рамках заснованої Левиним традиції,зобов'язані своїм походженням не абстрактним теоріям, а ретельному аналізу явищреального миру. Мабуть, найбільше добре відомий приклад даної традиції даютьнам класичні дослідження феномена втручання свідка, початі Джоном Дарли (J.Darley) і Биббом Летене (В. Latane).
1960-е роки булинаповнені подіями, які багатьох змусили думати, що розривається сама соціальнатканина американського суспільства. Увага Дарли й Летене залучив ряд фактівнападу на жінок, у ході яких на допомогу жертвам не приходив ніхто. Один зподібних інцидентів одержав широкий суспільний резонанс.
У Кью Гарденс,одному із кварталів Нью-Йоркського району Куїнс, заселеному представникамисереднього класу, відбулося буквально наступне: чоловік у плин 30 хвилинбезупинно наносив удари ножем жінці по ім'ю Китті Дженовезе. Незважаючи на тещо нещасна все це час кликала на допомогу й навіть на те що (як установилапізніше поліція) її лементи чули принаймні 38 чоловік, ніхто жодним чином невтрутився в що відбувається. Ніхто навіть не викликав поліцію!
Програми новин,які ніколи не пропустять нагоди, позлословити про людське поводження, булиодностайні, відносячи невтручання сусідів на рахунок зростаючих серед населеннямегаполіса відчуження й апатії. Виховані в традиціях суб'єктивізму Дарли йЛетене думали інакше. Вони висунули гіпотезу, що в цьому випадку, так само як ів ряді інших, коли свідки не приходили на допомогу жертвам нещасних випадків,хвороб або злочинів (навіть при обставинах, не сполучених для них з небезпекоюабо зі скільки-небудь істотними витратами), дії потенційних альтруїстівгальмувалися аж ніяк не байдужністю, а скоріше деякими істотними факторамисоціальної ситуації. Зокрема, присутністю інших потенційних альтруїстів і їхніманалогічним невтручанням у ту ж саму ситуацію.
Як затверджувалиДарли й Летене, участь у ситуації групи людей може втримувати свідка відвтручання по двох причинах. Перша й найбільш очевидна причина — розчинення аборозпилення відповідальності, що відчувається кожним учасником подібної ситуаціїчерез присутність інших людей («Чому втручатися повинен саме я, особливо якщоніхто інший цього не робить? Я готовий прийняти в цьому посильну участь, аленіяк не брати на себе всю відповідальність!»).
Друга, меншочевидна причина, полягає в проблемі суб'єктивної інтерпретації або соціальноговизначення ситуації, до якої ми підійдемо з більше загальних позицій унаступній главі. Іншими словами, у тій мері, у якій існує неясність щодоприроди даної ситуації або ж щодо доречної реакції на неї, бездіяльність іншихлюдей грає на руку розумінню ситуації, що погодиться з невтручанням («Це,мабуть, просто сімейна сварка» або «отримані нею ушкодження не так серйозні йвона не піддається такій уже великій небезпеці, як здається»; або зовсімнавпаки: «Здається мені, що це саме одна з тих ситуацій, коли втручатися ні дочого або навіть небезпечно. Обачні й спокушені люди звичайно уникають подібнихситуацій»).
У певному змістів такий спосіб виникає порочне коло. Присутність інших людей перешкоджаєнегайному втручанню, і ця споконвічна нерішучість грає на руку такому баченнюситуації, коли втручання представляється непотрібним, нерозсудливим абонедоречним. Це у свою чергу підштовхує до подальшої нерішучості й зволікання йтак далі. Навпроти, якщо свідок виявляється в подібній ситуації один і поручнемає нікого, хто міг би розділити з ним відповідальність за втручання абодопомогти зрозуміти ситуацію, те згадане порочне коло не виникає ніколи.
Для підтвердженнянайбільш радикальної версії цієї гіпотези, що складалася в тім, що з більшоюймовірністю жертві прийдуть на допомогу в тому випадку, якщо поблизу виявитьсялише один, а не трохи свідків, Дарли й Летене провели ряд досліджень. У ходіодного з них (Latane & Darley, 1968) студентам молодших курсів Колумбійськогоуніверситету було запропоновано заповнити анкету на самоті або в компанії іздвома іншими випробуваними або ж двома спільниками експериментаторів, що маливказівки нічого не вживати в ході «надзвичайної ситуації».
«Надзвичайнаситуація» полягала в тому, що через вентиляційний отвір у кімнату зненацькапочинав надходити «дим», що поступово огортав все приміщення. Із числастудентів, що заповнювали анкету на самоті, 75% залишали кімнату, щобповідомити про що відбувається, у той час як серед тих, хто перебував усуспільстві двох пасивних «підсаджених» випробуваних, число тих, хто поступавподібним чином становило лише 10%; групи ж, що складалися із трьох справжніхвипробуваних, активно діяли в 38% випадків.
В іншомудослідженні, що проводилося також у Колумбійському університеті (Latane &Rodin, 1969), випробувані, заповнювали анкети в присутності двох пасивнихспільників експериментатора або в парі з іншим справжнім випробуваним, раптовочули шум, що, як вони думали, був викликаний невдалим падінням, що перебувалаза рухливою стінною перегородкою жінки-експериментатора. І знову, як і впопередньому випадку, допомогти викликалася більшість (70%)випробуваних-одинаків і зовсім деякі (7%) з тих випробуваних, які виконувализавдання разом з пасивним спільником експериментатора. З'ясувалося також, щожертва нещасного випадку перебувала б у більше сприятливому положенні, будучивіддана на милість самотнього свідка (70% що втрутилися), чим якби вона буланадана турботам двох незнайомих один з одним людей (40% що втрутилися).
Нарешті, у ходідослідження, проведеного в Нью-Йоркському університеті (Darley & Latane,1968), випробувані чули, як в одного з учасників експерименту, що звертався доних по системі внутрішнього зв'язку, раптово починався, як вони думали,«епілептичний припадок». Якщо випробувані вважали, що вони єдині, хто це чує,то на допомогу приходили 85% учасників експерименту. Якщо ж вони думали, що всеце чує хоча б ще одна людина, то кількість що втрутилися становило 62%. Алеколи випробувані були впевнені в тім, що, крім них, про що відбувається знає щечетверо чоловік, частка що вирішили втрутитися становила лише 31 % загальногочисла випробуваних. Крім того, як і у двох описані раніше дослідженнях, тівипробувані, які вважали себе єдиними, хто потенційно здатний на втручання,пропонували свою допомогу швидше. Дійсно, протягом першої хвилини після початкуфальсифікованого припадку на допомогу потерпілому приходили 50% одиночнихучасників експерименту. З тих же, хто вважав себе лише одним з п'яти обізнанихпро що відбувається, протягом першої хвилини на допомогу не приходив ніхто.
До 1980 р. булопроведено близько 40 подібних досліджень. У деяких з них надзвичайні ситуаціїстворювалися для випробуваних у лабораторних умовах, а в деяких — нічого нелюди, що підозрюють, ставали свідками симульованих нещасних випадків, нападівхвороб або крадіжок, які мали місце прямо на вулиці, у магазині, на ескалаторіабо у вагоні метро. При цьому в 90% випадків одиночні свідки виявляли більшеготовності прийти на допомогу в порівнянні з людьми, що перебували в складігруп (Latane & Nida, 1981). До того ж, як установили Дарли й Летене в ходісвоїх плідних досліджень кінця 60-х років, загальні шанси жертви одержатидопомогу часто виявлялися вище в присутності одного свідка в порівнянні ізприсутністю багатьох.
Наступнеопитування випробуваних послужив підтвердженням тому, що потребуючі втручанняситуації, якщо в них є хоч дещиця невизначеності, по-різному інтерпретуютьсяучасниками груп і одиночних свідків. потенційно небезпечний дим, що проникавчерез вентиляцію, витлумачувалася як ознака поломки в системі кондиціюванняповітря або як випар з хімічної лабораторії. Лементи й стогони жертви нещасноговипадку представлялися чиїмись скаргами й прокльонами із приводу легкогорозтягання зв'язувань. Перспектива втрутитися в ситуацію в цьому випадкувиглядала «несанкціонованим вторгненням», здатним викликати зніяковілість увсіх учасників ситуації. Цікаво, що знаходження в групі могло також перешкодитивипробуваним першими звернути увагу навколишніх на що відбувається. В«дослідженні з димом» одиночні студенти, що заповнювали анкету самостійно,починали озиратися навколо й зауважували дим протягом перших п'яти секунд, утой час як випробувані, що перебували в групах, не відривали око від завдання,не зауважуючи те, що є до тих пор, поки дим не ставав уже досить густим(приблизно через 20 секунд після того, як перші клуби диму проникали черезвентиляцію).
Не представляєособливої праці розглянути в дослідженнях Дарли й Летене урок і набагато сутужнішепостійно пам'ятати про нього, зіштовхуючись із типовими історіями з життя«великого міста». У фільмі «Опівнічний ковбой» недосвідчений юнак попадає навулиці Манхеттена прямо з рідних пасовищ.
Зійшовши завтобуса й блукаючи серед незліченних людських юрб, він натрапляє на людину, щолежить на тротуарі. Юнак схиляється над ним, бажаючи з'ясувати, що з нимтрапилося, а потім оглядається на перехожих, що обходять лежачої людини так, яквони могли б обходити упале на стежку колода. На особі юнака з'являється подив,потім він завмирає від жаху, а потім знизує плечима й, подібно іншим,відправляється далі по своїх справах.
Неможливоспостерігати подібну сцену й не згадати про свої власні враження від апатії йбайдужності, типових для життя в мегаполісі. Корисно, однак, задатися питанням:чи будуть жителі Нью-Йорка, Бостона або Філадельфії в меншому ступені, чим їхніспівгромадяни, скажемо, із Сиу Фоллз штату Айова, торкнуті стражданнямизаблудлої кішки, долею засипаних у вибої шахтарів, станом гнобленого й занедбаногомаля або боротьбою молодого атлета зі смертельною формою раку? Наш власнийдосвід змушує дати негативна відповідь на це питання. Люди, що живуть в одніймісцевості, не більше байдужі до подібним до речей, чим люди, що живуть уякий-небудь іншій. Для того щоб пояснити, чому міські жителі проходять повзнещасних, лежачих на вулиці людей, чому не намагаються з'ясувати в чому справаабо викликати поліцію, нам буде потрібно розглянути специфіку відповіднихсоціальних ситуацій, що включає, звичайно ж, і поведінкові норми, щообертаються явно або неявно до людей у міру виникнення можливостей длявтручання.
Чому соціальнийвплив настільки сильно?
Чому людинастільки сильно піддані впливу аттитюдов і поводження інших, навіть якщо вонизовсім їм не знайомі й не мають над ними ніякої влади? Дати відповідь на цепитання, розділивши інформаційні й нормативні аспекти соціального впливу, булометою деяких найцікавіших теоретичних робіт в області соціальних наук (Deutsch& Gerard, 1955).
Інформаційніаспекти соціального впливу. Інші люди є для нас одним із кращих джерелінформації про світ. Якщо тварина, що перебуває переді мною, схожа на кішку,виходить, це (майже напевно) і є кішка. Але коли мова йде про судження,чреватому трохи більшою двозначністю, наприклад про те, наскільки важкезавдання, за якої я збираюся узятися, або про те, наскільки я в стані впоратисяіз цим завданням, тоді думки інших бувають звичайно важливі для того, щобприйти до правильного висновку.
Якщо моя думкавідмінно від вашого, тоді мені варто враховувати вашу думку, опираючись настатистичні методи. Усереднена думка будь-яких двох людей виявиться вдовгостроковій перспективі вірним з більшою ймовірністю, чим яке-небудь одне зних. Ураховувати розподіл думок інших людей уважається досить розумним. Тих же,хто недостатньо враховує цей розподіл, що оточують схильні вважатисамовпевненими або безтурботними людьми. Даний фундаментальний фактвикористовується в багатьох дослідженнях, включаючи дослідження Еша, що даютьвражаючу картину соціального впливу. Ми не звикли ігнорувати думки навколишніхпо тій простій причині, що в минулому вони були для нас корисним способомпізнання миру. Незгода з іншими людьми породжує стан дискомфорту, що може бутидозволено або шляхом приведення своєї власної позиції в максимально можливувідповідність із позицією інших, або відмінювання інших убік своєї позиції, абошляхом відмови розглядати їхні думки як джерело інформації, вартої увагилюдини, що займає одну з нами соціальну нішу.
Цікавим наслідкомцього різновиду тиску убік конформности є те, що здатність впливати буваєвластива думці не тільки більшості, але також і меншості. Вплив на думки членівгрупи можуть робити навіть погляди людей, що не володіють владою й нетридцятилітніми в даній групі більшість. І дійсно, роботи Московичи (Moscovici)і його колег (Moscovici, Lage & Naffrechoux, 1969; Moscovici &Personnaz, 1980; Nemeth, 1986) констатують, що далеко не у всіх випадкахконформність проявляється саме стосовно думки більшості. Погляди меншостей маютьвплив навіть тоді, коли цей вплив не усвідомлюється більшістю. Ці поглядипроникають на ринок ідей і можуть зрештою перемагати на ньому, навіть передособою гнітючої переваги протилежних точок зору (особливо, якщо ці поглядивиражаються послідовно й упевнено).
Нормативна основасоціального впливу. Ще одна причина, по якій ми дотримуємося поглядівнавколишніх, складається в розумінні того, що досягнення групових цілейзалежить від ступеня єдності в оцінці ситуації (Festinger, Schachter &Back, 1950). Якщо кожний має відмінне від інших думка про поставлене завдання йпро те, як вона повинна виконуватися, якщо кожний по-різному розуміє змістдоступних нашій увазі подій, то співробітництво й ефективні дії стаютьскрутними, якщо не неможливими. Багато в чому із цієї причини думка більшостімає нормативну або морально, що примушує силу: «щоб діяти разом, потрібнодотримуватися загального напрямку»; «або ви з нами, або ні» і т.д.
Таким чином,групи схильні карати своїх членів, що відхиляються від загальної лінії, почастище й тому, що вони створюють перешкоди на шляху групового руху. Знаючи про те,що наша незгода може розбудити гнів товаришів, ми наважуємося виявити йоготільки в результаті тривалих коливань. В інтересах загальної гармонії завждикраще поступитися. Уплутуватися ж у боротьбу треба лише по тверезомуміркуванню.
Соціальний впливі напружені системи. Найважливіші теоретичні розробки на тему соціальноговпливу, особливо із числа приналежних Фестингеру й теоретикам його кола(Cartwright & Zander, 1953), були проведені під серйозним впливомсформованого Куртом Левиним уявлення про напружені системи. Це справедливо якна рівні групи, так і на рівні індивідуальної психіки.
Групи варторозглядати, що перебувають у стані постійної напруги, породжуваного, з одногобоку, вимогами однаковості, а з іншого боку — силами, що діють на кожного членагрупи окремо, що спонукує їх до відходу від групового стандарту. Членибудь-якої групи будуть мати різні джерела інформації з питань, що маютьзагальну важливість, і інтерпретувати цю інформацію найрізноманітнішимиспособами. Це буде створювати розбіжність у думках, що натрапляє на протидіюсил, що діють у напрямку консолідації. Всеслава сили спрямовані на досягненнястатичного, що характеризується високим рівнем ентропії стану, у якому маємісце повна однаковість думок.
Однак події, щовідбуваються, і окремі особистості постійно будуть служити причинами відхиленнявід такого стану. Якщо подібне відхилення буде досить більшим, то тоді сили, щодіють у напрямку однаковості, цілком можуть сприяти розпаду групи. До відхиленьу думках по важливих проблемах групи можуть ставитися терпимо, але тільки якщоподібні відхилення не виходять за межі якогось рівня. Якщо ж вони цей рівеньперевершують, то групи починають відкидати, а іноді навіть організовановідривати від себе своїх членів і підгрупи, що породжують ці відхилення.
Окремі індивідитакож можуть розглядатися як напружені системи, зокрема в тім, що стосуєтьсяїхніх конфліктів із груповим стандартом. Якщо хтось раптом виявляє розбіжністьміж груповою нормою й власними поглядами, це породжує напругу, що повинне бутидозволене одним із трьох наступних способів: відмінюванням думки групи накористь власних поглядів, відкриттям самого себе для групового впливу з метоюприведення власного бачення ситуації у відповідність із баченням групи,відмовою розглядати думку групи як стандарт для формування власної думки. Увипадку, якщо схилити групу на користь власного бачення ситуації непредставляється можливим, і доводи групи виявляються у світлі наявних фактівнепереконливими і якщо при цьому людина не випробовує бажання відмежуватися відгрупи, то виникає досить потужний різновид напруженості, існування якоїусвідомлювали багато теоретиків 50-х років, включаючи Хайдера (Heider),Ньюкомба (Newcomb) і Фестингера (Festinger). Для позначення подібного родунапруженості Фестингер увів термін «когнітивний дисонанс», що він тлумачивмаксимально широко, так що під ним малася на увазі будь-яка напруженість, щовиникає в безлічі ситуацій, коли різні фактори тягнуть аттитюди людини в різнихнапрямках. У випадку соціального впливу дисонанс виникає між поглядами даноїлюдини й поглядами групи (так само як і її вимогах у відношенні конформності).
Як правило, данийдисонанс дозволяється на користь поглядів, поділюваних групою, найчастішешляхом не просто компромісу, а всецілого прийняття групових поглядів припридушенні власних сумнівів. Наслідку усунення дисонансу подібним чином булирозкриті в добре відомому аналізі катастрофічних по своїх наслідках військовихі політичних рішень, що виникають із феномена «групового мислення». Йоговисновки зводяться до того, що лояльні члени групи придушують свої сумніви щодопланованих дій, створюючи тим самим ілюзію згоди. Ця ілюзія у свою чергувідбиває бажання шукати у висунутій пропозиції погрішності й розглядатиальтернативні варіанти як у що вірять, так і в людей, що сумніваються.
Уявлення пронапружені системи не слід упускати з виду й у ході розгляду нами концепціїканальних факторів. Канальні фактори мають велике значення, оскільки служатьвивільненню або зміні напрямку енергії в хитливо врівноважених системах — системах, у яких існує напруженість між двома або більшою кількістюальтернативних мотивуючих станів. Вибір лінії поводження або аттитюдної позиціїв цих випадках іноді залежить від дивно незначних змін параметрів ситуації.
Канальні фактори
Дотепер миприділяли увагу тільки одному аспекту ситуаціонізму — здатності різних обставинвикликати прояв несподіваного для навколишнього поводження. Інший його аспект,що ми підспудно мали на увазі протягом нашого попереднього обговорення, полягаєв тому, що незначні розходження між ситуаціями найчастіше бувають сполучені здуже значними розходженнями в поводженні. Коли ми виявляємо, що Незначне, наперший погляд, обставину робить величезний поведінковий ефект, ми можемо зповним правом запідозрити, що виявили канальний фактор, тобто стимул, або«провідний шлях» для реакції, службовець появі або збереженню поведінковихнамірів особливо високої інтенсивності або стійкості.
Далі мирозглянемо три класичних дослідження, на конкретних прикладах що показують,якої образом канальні фактори можуть полегшувати або утрудняти зв'язок міжузагальненими аттитюдами або мрячними намірами, з одного боку, і соціальнимповодженням, що логічно випливає з них, — з іншої. Як ми незабаром побачимо, укожному із цих досліджень мова йде не просто про те, що відповідні маніпуляціїз параметрами середовища роблять значимі зміни деяких залежних від них змінних.Мова йде скоріше про те, що ефекти, викликані цими маніпуляціями, були більшимив порівнянні з нашими очікуваннями й більшими в порівнянні з факторамиіндивідуальних розходжень, які звичайні люди вважають, як правило, найбільшважливими детермінантами поводження. І нарешті, ці ефекти мали занадто масштабнінаслідки, щоб їх можна було ігнорувати, задавшись метою здійснити успішнийсоціальний вплив.
Про продажоблігацій Військової позики
Під час другоїсвітової війни уряд Сполучених Штатів Америки почав ряд кампаній по впливі намасову свідомість, покликаних заохотити людей до покупки облігацій військовихпозик, випущених з метою покрити гігантські витрати на ведення воєнних дій. Урядзвернувся до соціальних психологів із проханням допомогти підвищитиефективність цих кампаній у першу чергу за рахунок підвищення переконуючої силипублічних друкованих, радіо — і кіно звернень.
Прагнучи внестисвій внесок у ці зусилля, учені — послідовники Курта Левина — пішли трохи поіншому шляху, виходячи із припущення, що ефективність соціального впливузалежить не тільки від готовності людей дотримуватися певних поглядів абонавіть формувати певні наміри, але також і від наявності легких і очевиднихшляхів, або каналів, що допомагають наділяти ці погляди й наміри в конкретнідії.
Насправді цеозначало перехід від відносно узагальнених закликів типу «Купуйте облігаціївійськової позики!» — до більше конкретних, начебто «Купите ще одну стодоларову облігацію!», із вказівкою часу й місця, де це можна було б зробити(наприклад: «Купуйте в розповсюджувача, що звернеться до вас за місцемроботи»). Результатом (згідно Картрайту, в основному через зміну характеру звернень)було збільшення у два рази обсягу продажів облігацій (з 25 до 50% всіх осіб, щоодержують зарплату).
Можливо, найбільшразючим у цьому була роль безпосереднього особистого обігу. Незважаючи на те щофактично всі американці чули подібні звернення й були згодні, що покупкаоблігацій — учинок досить бажаний, і незважаючи на те що фактично всі вонимогли відповісти, де ці облігації здобуваються (наприклад, у місцевому банкуабо поштовій відділення), при відсутності прямого й безпосереднього обігудодаткові облігації купували лише 20% всіх осіб, що одержують жалування.Навпроти, коли людей просили придбати облігації прямо на місці, свій підписпроти галочки ставили майже 60% таких осіб.
Значення цьогоуроку важливості канальних факторів усе більше й більше усвідомлюєтьсясучасними професіоналами масового переконання. Благодійні й комерційніорганізації в усі більшому ступені покладаються на пряме переконання в ходібезпосереднього особистого або телефонного спілкування, що змушує відповісти«так» або «ні», не сходячи з місця, і не дозволяє при цьому розглядати перевагиданої пропозиції в порівнянні з іншими або, що більше важливо, перемикати увагана інші проблеми, не прийнявши попередньо якого-небудь реального рішення пообговорюваній темі.
Аналогічна увагадо ролі канальних факторів проявляють і християнські проповідники. Замістьмрячних і узагальнених закликів змінити свої звички або прийняти Христа як свійособистий рятівник, проповідник пропонує цю же секунду зробити єдинийконкретний учинок, наприклад, устати й вийти вперед у знак своєї рішучості,після чого всіх добровольців, що примкнули до рядів інших, ведуть за лаштунки,де спонукають до прийняття подальших зобов'язань.
Варто помітити,що процвітаючі проповідники не завжди покладаються лише на формування каналівдії. Деякі з них ефективно використовують також і техніки соціального впливу,про які говорилося в першій частині даної глави. Зокрема, вони прибігають довикористання соціальних моделей, тобто спеціально навчених добровольців, які увідповідь на обіг проповідника негайно встають, тим самим «штовхаючи віз ізмісця» і даючи іншим зрозуміти, що в даній ситуації піднятися на ноги — аж ніякне означає суперечити соціальній нормі (у той же час досить ніяковопродовжувати сидіти).
Подібніситуаційні впливи бувають у більшості випадків набагато впливовіші, чимбільшість людей могли б припустити. Можна також помітити, що перевірцідодаткових ситуаційних детермінант альтруїстичного поводження були присвяченідесятки досліджень (і досить багато — виявленню особистісних характеристикальтруїстів). Результати деяких із цих досліджень цілком відповідають нашимінтуїтивним очікуванням. Так, наприклад, Брайен і Тест (Bryan & Test, 1967)показали, як залежно від наявності або відсутності «моделей» альтруїстичногоповодження (в особі людей, рівних випробуваним по соціальному статусі, якіраніше забезпечували ним при подібних або при ідентичних обставинах необхідну підтримку),відповідно зростало або слабшало бажання випробуваних прийти на допомогуавтомобілістові, що потрапив у лихо, або виявити щедрість, жертвуючи на користьАрмії порятунку.
Інші дослідженнядали більше несподівані й найчастіше більше складні для інтерпретаціїрезультати. Багато хто з них показали, наприклад, що пробудження певних емоцій- таких, як почуття провини (або радості), може помітно підсилювати бажаннявипробуваного прислухатися до прохань про допомогу або проявляти альтруїстичнеповодження якого-небудь іншого роду.
Список літератури
1. Старовойтенко О.Б. Психологіяособистості в парадигмі життєвих відносин. — К., 2000
2. Лібін А.В. Диференціальна психологія:на перетинанні європейських, російських і американських традицій. — К., 1999
3. Колишко A.M. Психологіясамовідношення. — К., 2004
4. Майерс. Д. Соціальна психологія.Інтенсивний курс. — К., 2003
5. РубинД. Пруїт Д. Ким. С Социальный конфликт. – М., 2004
6. Солсо Е, Джонсон Х, Біл. КЕкспериментальна психологія. — К., 1999