Увага Види порушення

Реферат з психології.
Увага. Види, порушення.
На органи чуття людини одночасно діє безліч різноманітних подразників. Але не всі вони безпосередньо проникають у її свідомість. Відбувається неначе добір тієї інформації, що становить інтерес і має важливе значення для особистості. Решта сприймається як другорядне, нечітко або взагалі не помічається. Вибірковий, цілеспрямований характер психічної діяльності складає сутність уваги.
Найважливішою умовою будь-якої діяльності людини є увага. Сама сутність життя потребує того, щоб сигнал про значущість навколишніх предметів та явищ був для людини сигналом «Увага!».
Увага— це спрямованість та зосередженість психічної діяльності людини на об'єкти та явища зовнішнього світу, а також на думки, почуття та процеси, що відбуваються всередині у нього.
Увага людини має соціальну природу. Вона виникає в процесі праці і на основі праці.
Згідно з поглядами І.М.Сєченова, увага має рефлекторний характер, її спрямо­ваність на об'єкт є специфічною відповіддю організму на зміни в зовнішньому сере­довищі, які мають для людини важливе значення. Види уваги
За наявністю вольової регуляції розрізняють увагу мимовільну, довільну та після довільну. Увагу, зумовлену сильними, контрастними, значущими подразниками, що діють на людину яскравістю, несподіваністю, динамізмом, називають мимовільною. Виникнення мимовільної уваги визначається фізичними, психофізіологічними і психічними факторами. Мимовільну увагу може викликати сильний подразник: різкий запах, яскраво світло і барви, голосні звуки. Мимовільна увага триває, поки діють відповідні подразники. Важливим джерелом мимовільної уваги є інтерес. Те, що цікаве, емоційно насичене, може зумовити тривалу увагу людини.
Довільна увагаце вид уваги, що виявляється у випадку, коли людина ставить перед собою певні завдання і намагається їх виконати. Механізм функціонування довільної уваги — друга сигнальна система. У ході трудової або навчальної діяльності людина може захопитися своєю працею настільки, що потреба у вольовому спрямовуванні уваги зникає. У подібному випадку довільна увага набуває нових рис — залишаючись свідомою, доцільною, вона, як і мимовільна, знімає напруження, захоплює людину і підтримує активну психічну діяльність. Це і є післядовільна увага.
Увага може бути спрямована на зовнішні об'єкти або на внутрішній психічний і фізичний стан людини, її думки, переживання, спогади, фізіологічні відхилення. Залежно від цього розрізняють увагу внутрішню і зовнішню. Характерними властивостями уваги є обсяг, розподіленість, здатність до переключення, відволікання, стійкість, зосередженість, неуважність.
Під обсягом уваги в психологічній науці розуміють кількість предметів або явищ, які людина утримує одночасно в своїй свідомості.
Разом з тим людина здатна розподіляти свою увагу, при цьому вона одночасно може виконувати дві і більше дій. Рівень розподілу уваги залежить від освоєння людиною діяльності, автоматизації дій.
Здатність людини довільно і свідомо змінювати спрямованість своєї діяльності забезпечується переключенням уваги. Переключення уваги — це не що інше, як переміщення в корі великого мозку оптимального збудження. При цьому швидкість переключення уваги залежить від рухливості нервових процесів. У керуванні спрямованістю уваги особливу роль відіграє внутрішнє мовлення. Користуючись ним, людина ставить перед собою мету і відповідно до цієї мети затримує один вид діяльності та виконує інший.
Відволіканняуваги від інших предметів і явищ — найважливіша умова успішного сприймання обраного об'єкта. Тим часом у процесі навчання і виховання буває небажане відволікання, відвернення уваги, тобто зміна спрямованості уваги людини під дією сторонніх подразників. У нормі причина відволікання полягає, як правило, в слабкій волі людини, відсутності звички до праці, невмінні керувати своєю діяльністю, підвищеній збудливості, відсутності інтересу.
Відволікання уваги, як правило, негативно відбивається на основній діяльності, чого не можна сказати про таку властивість уваги, як зосередженість.
Зосередженістьуваги залежить від мотивації діяльності та індивідуальних якостей людини. За високого рівня концентрації спостерігається захопленість людини діяльністю, яку вона виконує. Концентрація уваги змінюється в часі — періодично підвищується і знижується. Такі зміни називають коливанням уваги. Вони впливають на продуктивність праці.
Практична діяльність людини вимагає стійкостіуваги. Людина, яка має стійку увагу, здатна досить довго, якщо це потрібно, зосереджуватися на обраному об'єкті. Дослідження показали, що за умови цікавої і не дуже важкої роботи увага учня старшого віку може тривати без помітних коливань 35-40 хв.
Особливо небажана у практичній діяльності медичного працівника неуважність. Неуважна людина постійно переносить свою увагу з одного об'єкта на інший, ні на чому не затримуючи її. При цьому можливі професійні помилки. У нормі неуважність у дорослих є наслідком втоми. В дитячому віці неуважність спостерігається частіше. Подолати її можна шляхом тривалого виховання особистості дитини. Виховання слід починати ще з ігрової діяльності, під час якої створюються умови для розвитку довільної уваги, починається формування навичок, концентрації і зосередженості уваги. Особливу роль у розвитку цього психічного процесу разом з вихователями мають відіграти батьки.
В цілому виховувати увагу — це означає формувати в людини вміння свідомо спрямовувати своє сприймання, мислення і дію відповідно до обраної мети. Для цього передусім слід зміцнювати волю, навчитися підкоряти свою діяльність почуттю обов'язку. На розвиток уваги істотний вплив справляє фізичний стан людини.
Особливе значення для розвитку уваги у підлітків має підхід медичних працівників до хворих з урахуванням їхніх індивідуальних властивостей. Так, наприклад, учнів із слабкою нервовою системою слід підбадьорювати при невдачах, активізувати їхню діяльність, допомагати їм виховувати увагу. Дітей холеричного темпераменту слід постійно контролювати, пропонувати їм для виконання додаткові завдання, щоб вони під час занять не звикали займатися сторонніми справами.
Не слід у процесі виховання орієнтуватися лише на розвиток одного з видів уваги. У практиці цього й не буває, оскільки всі вони постійно переплітаються. Порушення уваги. Дослідження уваги
У клінічній практиці медичні працівники частіше за інші розлади уваги спостерігаються підвищені відволікання. Хворим важко зосереджуватися на одному об'єкті або діяльності. Увага їхня нестійка, сторонні подразники, у тому числі й малоцікаві, можуть порушувати зосередженість уваги і діяльність хворого. Відволікання хворих буває настільки сильне, що вони не можуть зосередитися на запитаннях лікаря, постійно переключаються з однієї думки на іншу.
Відволікання уваги спостерігається при підвищеній втомлюваності, загальній слабості людини, зумовленій виснаженням нервової системи, тривалим і інтенсивним емоційним напруженням, надмірною розумовою працею. Воно може з'явитися після інфекцій, інтоксикацій, при травмах, пухлинах, склерозі судин головного мозку. Хворі з підвищеним відволіканням не можуть утримувати в свідомості одночасно більше одного, навіть добре їм знайомого предмета.
При ураженні лобових часток кори великого мозку спостерігається зниження здатності до переключення уваги. Переключення може бути настільки загальмоване, що хворий повторно виконує раніше виконану дію, не помічаючи цього.
Спостерігаються і протилежні випадки, коли здатність до переключення уваги посилюється. Таке порушення уваги характерне для хворих, які перебувають у маніакальному стані.
Зміну уваги у хворих медичні працівники можна встановити в простих спостереженнях, але більш точні дані одержують у результаті експериментально-психологічних досліджень.
Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим бу­дуються за принципом практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої, ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правиль­но, їй притаманні сумління і чесність. Довіра є обо­в'язковим компонентом у діяльності медичного працівника.
Що більше ці стосунки ґрунтуються на довірі, то повніше вони виконують роль емоційного захисту, здатні відгукнутися співчуттям й співпереживанням, то вища їхня моральна цінність. Така «відкритість» відносин між лікарем і хворим дає змогу розв'язати найрізноманітніші проблеми — від діагностичного по­шуку до найінтимніших питань.
Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це — частина лікування. Адже давно відомо, що лікарі можуть впливати на хворобу без будь-яких ліків.
Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається із чотирьох головних компонен­тів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги; г) співчуття.
Підтримка— одна із найважливіших умов пра­вильних взаємин лікаря і хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на себе всю відповідальність за стан здоров'я і настрій хворого. Тут повинні допомагати й сім'я та близькі друзі хворого. Однак головні ресурси, віро­гідно, приховані у самому хворому, їхнє повне роз­криття й використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за мораль­ну підтримку хворого, тобто активізує роль хворого у лікувальному процесі.
Розумінняхворого з боку лікаря — це підґрунтя, наркому закріплюється довіра, адже хворий переко­нується, що його скарги зафіксовані у свідомості лі­каря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та інтонація здатні демонструва­ти як порозуміння, так і відстороненість, незацікав­леність. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні зрозуміти, то він автоматично перетворю­ється з помічника лікаря на його супротивника.
Повагапередбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності його тривог. Ідеться не тіль­ки про згоду вислухати людину, головне — проде­монструвати, що її слова є вагомими для лікаря.
Співчуття— ключ до співпраці між лікарем та хво­рим. Необхідно вміти поставити себе на місце хворо­го, подивитися на світ його очима. Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів іншого на свою духовну сферу. Співчува­ти — значить відчувати іншого всім своїм єством. Спів­чуття починається з факту нашої присутності, інколи мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.
Співчуття можна висловити досить просто, поклав­ши руку на плече хворого, що створює певний пози­тивно-емоційний настрій, на якому можна будувати взаємодовіру.