Самоконтроль та саморегуляція

ЗМІСТ:
 
Вступ
1.Самоконтроль поведінки людини.
1.1Поняття, склад самоконтролю поведінки людини, функції й види самоконтролюповедінки людини в різних сферах діяльності
1.2Значення самоконтролю емоційних станів у поведінці людини
1.3Формування самоконтролю поведінки в онтогенезі
2.Саморегуляція поведінки людини.
2.1Поняття саморегуляції у вітчизняній і закордонній психології
2.2Методи саморегуляції поведінки
Висновок
Списоквикористаної літератури

Вступ
Проблемапсихологічних механізмів самоконтролю активності індивіда по актуальностізаймає одне з основних місць у суб'єктному підході дослідження психіки людини(А.В. Петровский, К.А. Абульханова-Славська, С.Л. Рубінштейн, А.В. Брушлинський,О.А. Конопкин й ін.).
У дослідженняхтипологічних особливостей усвідомленого самоконтролю діяльності в цей час нетільки розроблені наукові підходи й подання про контроль суб'єктної активності,але й виявлені закономірності й регуляторні механізми типів і видів активності(П.К. Анохін, Н.А. Бернштейн, Б.Ф. Ломів, Д.А. Ошанин, О.А. Конопкин, В.Д.Шадриков й ін.).
Важливістьдослідження регуляторних психічних процесів не викликають сумніву, тому щоописані існуючі риси контролю і їх інтегративна сутність й універсальнаструктура самих різних типів активності людини (К.А. Абульханова-Славська, Б.Г.Ананьєв, П.К. Анохін, Л.М. Веккер, Н.А. Бернштейн, В.П. Зінченко, О.А.Конопкин, Д.А. Ошанин, В.Д. Шадриков, В.Э. Чудновський й ін.).
Довільнаактивність людини досліджена в індивідуальній взаємодії з навколишнім світом,позначається й вивчається через поняття індивідуального стилю самих різних формпсихічної активності й діяльності (А.Адлер, Г. Олпорт, X. Уіткин, К.М. Гуревич,B.C. Мерлин, Е.А. Климов, Б.Ф. Теплов). [13]
У закордоннійпсихології робиться акцент на особистих причинах, де розглядається стильсамоконтролю у зв'язку з особливостями поводження, реагування, пізнавальнихпроцесів (Г. Олпорт, Р. Стагнер, X. Виткин, Дж. Каган й ін.).
Регуляторна рольіндивідуального стилю у взаємодії людини з навколишнім світом розглядалася К.М.Гуревичем, Е.А. Климовим, B.C. Мерлиним, Е.П. Ільїним, В.А. Колга, Т.В. Корниловою,Н.С. Лейтес, М.А. Холодною, В.А. Толочек, В.З. Чудновським й ін..
У цей час улабораторіях психології розроблена принципова функціональна модель структури,вивчені загальні закономірності самоконтролю (О.А. Конопкин, В.І. Степанський,В.І. Моросанова, А.К. Осницький, Г.С. Пригін, Н.Ф. Круглова, Н.О. Сипачев, Э.А.Фарапонова й ін.).
Розвивалисяподання про структуру й механізми процесу самоконтролю (Ю.С. Жуйков, Ю.А.Миславський, В.І. Моросанова, Н.Ф. Круглова, А.К. Осницький, Н.О. Сипачев, В.І.Степанський, Е.Ф. Фарапонова й ін.).
На сьогоднінакопичені дані про існування яскравих індивідуальних розходжень у реалізаціїокремих регуляторних функцій забезпеченості психічними засобами різного рівня йсформованості, а також у розвиненості загальної здатності до самоконтролю (В.І.Степанський, В.І. Моросанова, А.К. Осницький, Г.С. Пригін, Н.Ф.Круглова й ін.).
Зв'язокуспішності з індивідуальною сформованістю окремих процесів і цілісної системисамоконтролю була показана також і при дослідженні причин неуспішності школярів(Н.Ф. Крулова).
Ціль даноїроботи розкрити сутність самоконтролю діяльності й поводження.
Інтерес допроблеми психічного самоконтролю зріс за останні роки, про що свідчить тойфакт, що до феномена й поняття самоконтролю звертаються у своїх дослідженняхпредставники самих різних психологічних дисциплін. Особливу роль у становленнісучасних подань про самоконтроль зіграв системний підхід, у рамках якогопідкреслюється необхідність її вивчення як процесу, що має багаторівневудетермінацію.
Методологічнимипідставами дослідження є суб'єктний підхід до дослідження психіки людини (С.Л.Рубінштейн, К.А. Абульханова-Славська, А.В. Брушлинський, А.В. Петровський йін.) і подання про функціональну структуру системи усвідомленого самоконтролю довільноїактивності людини (О.А. Конопкин), а також авторська концепція індивідуальногостилю самоконтролю (В.І. Моросанова).

1.Самоконтроль поведінки людини
 
1.1Поняття, склад самоконтролю поведінки людини, функції й види самоконтролюповедінки людини в різних сферах діяльності
Самоконтроль єумовою адекватної, цілеспрямованої, інтегрованої психіки. Самовиховання йсамовдосконалення особистості, навчання й професійна діяльність, поводження всуспільстві припускають неодмінну включеність у них самоконтролю. Самоконтрольставиться до числа обов'язкових ознак свідомості й самосвідомості людини. Вінвиступає як умова адекватного психічного відбиття людиною свого внутрішнього світуй навколишньої її об’єктивної реальності. Самоконтроль є одним з невід'ємнихкомпонентів процесів самоврядування (саморегулювання) систем різної якісноїприроди, серед яких людина являє собою приклад живої й найвищою мірою складноїсистеми.
Людина можевиступати в ролі об'єкта й суб'єкта контролю. Як істота суспільна, людина протягомвсього свого життя є об'єктом контролю з боку навколишніх її людей. Підконтролем суспільства перебувають процеси навчання й виховання людини, їїзайнятість у професійній діяльності, поводження в побуті. З іншого боку, уже яксуб'єкт контролю людина сама є носієм контрольних механізмів. При цьомуспрямованість контролю може бути різною: зовні й на себе. У першому випадкуоб'єктом контролю для людини виступають поводження й діяльність інших людей,характер протікання процесів у суспільних, природних, технічних системах. Алеоб'єктом контролю для людини стають також її власні вчинки й дії, властиві їйпсихічні явища. Саме в останньому випадку, коли людина контролює свою психічнусферу, ми маємо справу із самоконтролем. [6]
З одного боку,самоконтроль не може здійснюватися без наявності того, що, властиво,контролюється, перевіряється. З іншого боку, у складі самоконтролю обов'язковаприсутність еталона, тобто того, що повинне бути. Питання про ступінь збігуконтрольованої й еталонної складових вирішується за допомогою операціїзвірення. Якщо в результаті її здійснення контрольована й еталонна складові незбігаються, то на «виході» самоконтролю буде мати місце сигналнеузгодженості, що відбиває ступінь їхньої розбіжності. Якщо ж фактнеузгодженості не буде виявлений, то це означає, що контрольована складовавідповідає еталону.
Саме загальневизначення самоконтролю може бути дане з позиції функціонального підходу донього, відповідно до якого що б не було об'єктом самоконтролю, у яку би сферупсихічних явищ не виявився він залученим, його функція носить перевірочнийхарактер і полягає у встановленні ступеня збігу того, що мабуть, з тим, що щетільки може бути або фактично вже має місце.
Змісткомпонентів, що входять до складу самоконтролю, природно, буде мінятися залежновід того, у якому контексті він проявляється.
Так, наприклад,у процесі впізнання в якості контрольованої змінної буде виступати сформованийперцептивний образ стимулу, а роль еталона виконає витягнутий з пам'яті образуже раніше сприйнятого стимулу, міру схожості з яким і буде допомагативстановлювати самоконтроль. З іншого боку, якщо звернутися до сфери поводження,то там у складі самоконтролю роль контрольованої змінної може виконувати намірзробити якийсь певний учинок, а еталон — складова з'являється як засвоєна впроцесі виховання норма (зразок) прийнятого в суспільстві поводження увідповідній ситуації.
Незважаючи наочевидну різноплановість наведених прикладів, у тім й іншому випадку функціясамоконтролю залишається незмінною, а саме — вона буде полягати у встановленніступеня збігу звірюваних компонентів. Тому, підкреслимо ще раз, у загальномувизначенні самоконтролю акцент повинен бути зроблений на його функціональнійсутності, і воно не повинне відбивати специфіку складових його компонентів, що,однак, буде цілком доречним, коли визначення розкривається стосовно доконкретного об'єкта самоконтролю.
Самоконтрольневід'ємним образом включений в усі види діяльності людини: ігрову, навчальну,трудову, наукову, спортивну й ін. До числа загальних, тобто не залежних відспецифіки виконуваної діяльності, принципів класифікації видів самоконтролюможна віднести часовий, просторовий, структурний, а також принцип довільностісамоконтролю.
Відповідно до тимчасовогопринципу варто розрізняти попередній, проміжний і підсумковий видисамоконтролю.
Об'єктомпопереднього самоконтролю, включеного в процес антиципації, є все те, що ще невступило у фазу безпосереднього здійснення, реалізації. Наприклад, попереднійперевірці з погляду правильності їхнього вибору можуть піддатися мета йпрограма ще тільки майбутньої діяльності.
Важкопереоцінити роль попереднього самоконтролю для запобігання можливих помилковихрішень, дій, неправильних учинків.
Поточнийсамоконтроль поміняє попередній й, будучи включеним у процес виконаннядіяльності, спрямований на перевірку правильності проміжних результатів.Нарешті, він результує самоконтроль, як би підводить підсумки проробленому йдопомагає відповістити на основне запитання: чи досягнута поставлена мета?
Відповідно до просторовогопринципу контрольована складова, як, втім, і сам еталон, може надходити воперацію звірення по каналах різної модальності. У зв'язку із цим розрізняютьзоровий, слуховий, тактильний й інший види самоконтролю.
У процесіжиттєдіяльності людини домінує самоконтроль, здійснюваний через зовнішні канализв'язку. Такий самоконтроль переважає в різноманітних видах діяльності вповедінковій практиці. Наприклад, чи йде людина пішки або користуєтьсятранспортом, вона перевіряє правильність свого місця розташування стосовно попередньонаміченому маршруту й кінцевому пункту проходження за допомогою контрольноїінформації, що надходить до нього ззовні. Характерним же прикладом надходженняконтрольованої змінної по внутрішніх каналах зв'язку є відчуття, на основі якихздійснюється психічна саморегуляція стану.
Відповідно доструктурного принципу властивих людині різноманіття механізмів самоконтролюієрархічно організовано. Механізми самоконтролю мають місце вже на клітинномурівні життєдіяльності людини.
Саморегуляціяфізіологічних функцій здійснюється по гомеостатичному принципу, що складаєтьсяв підтримці в необхідних межах сформованих у процесі еволюції біологічнихконстант, або, інакше кажучи, еталонів організму. Як приклад таких константможна назвати концентрацію цукру в крові, зміст у ній вуглекислого газу йкисню, температуру тіла, артеріальний тиск й ін. [8]
Саморегуляція погомеостатичному принципу полягає в тім, що та або інша контрольована складоваза допомогою самоконтролю безупинно звіряється з відповідним біологічниметалоном, і якщо в результаті звірення з'являється сигнал неузгодженості, то цевиявляється поштовхом до відновлення порушеної рівноваги.
Самоконтрольпронизує всі психічні явища, властиві людині (процеси, стани, властивості). Уцьому змісті можна говорити про самоконтроль за протіканням окремого психічногопроцесу: відчуття, сприйняття, упізнання, мислення й ін.; про самоконтрольлюдини за власним психічним станом, наприклад, самоконтроль емоційної сфери;про самоконтроль як про властивість людини, що стала в результаті виховання йсамовиховання рисою її характеру. У діяльності, як у фокусі, перетинаються всіпсихічні явища й найбільш повно виявляє свою присутність у них самоконтроль.
І нарешті,відповідно до принципу довільності варто розрізняти довільний і мимовільнийвиди самоконтролю. Довільний самоконтроль припускає усвідомлений характерпостановки й досягнення відповідних цілей при виконанні певного видудіяльності. Сам же процес виконання діяльності, реалізований через послідовністьдій й окремих рухів, може здійснюватися при участі самоконтролю, постійнаусвідомленість якого вже не є обов'язковою умовою. Мимовільний самоконтрольвідбувається, наприклад, на біологічному рівні, на якому механізми самоконтролювключені в різні контури саморегуляції, що забезпечують життєдіяльністьорганізму, і їхнє функціонування здійснюється поза сферою свідомості людини.
1.2Значення самоконтролю емоційних станів у поведінці людини
Процеси. Всіпсихічні явища процесуальні по своїй суті. Немає психічного поза процесом.Психологія, як говорив ще академік І. М. Сєченов, повинна вивести всі сторонипсихічної діяльності з поняття про процес.
Самоконтроль — невід'ємна частина психічних процесів, що є однією з важливих умов адекватноговідбиття людиною свого внутрішнього світу й навколишньої її об’єктивноїдійсності. Проілюструємо сказане на ряді прикладів.
Відчуття єпочатковим щаблем почуттєвого пізнання. Вони суть образи зовнішнього світу, уяких відбивається дійсність. Експериментально підтверджена присутність упроцесах відчуття контрольних механізмів, за допомогою яких забезпечуєтьсявідповідність між почуттєвими даними й зовнішнім світом.
У рядіпізнавальних процесів сприйняття являє собою якісно новий щабель почуттєвогопізнання, що дозволяє на відміну від відчуттів відбивати у свідомості людини неокремі властивості подразника, але предмет у цілому, у сукупності йоговластивостей. Стосовно до різним сенсорних модальностей самоконтрольвиявляється включеним у процес формування адекватного перцептивного образа.Установлено, що в процесі зорового сприйняття беруть участь контролюючі рухиока, за допомогою яких забезпечується можливість перевірити правильністьформованого зорового образа стосовно сприйманого предмета. Проявляється це вповторних поверненнях ока до вже оглянутих ділянок предмета. При дотикальномусприйнятті формування адекватного образа предмета, що обмацується, відбуваєтьсятеж при активно вираженому самоконтролі, що у цьому випадку здійснюєтьсязавдяки взаємодії пальців, що послідовно рухаються один за одним, і їхнімзворотним рухам до вже пройдених елементів контуру.
Упізнання якпізнавальний процес припускає звірення образа безпосередньо сприйнятого стимулуз еталонним, витягнутим з пам'яті, з метою наступного ухвалення рішення про приналежностісприйнятого стимулу до певного класу об'єктів. Сама по собі операція звірення вконтексті впізнання не відразу починає виконувати функцію самоконтролю. Увсякому разі, якщо мати на увазі розгорнення процесу впізнання в часі, тонайперша «зустріч» перцептивного й еталонного образів у ході операціїзвірення ще не несе на собі контрольного навантаження. Однак суб'єкт упізнанняможе вже перший результат звірення, засумнівавшись у його правильності,порахувати недостатнім для ухвалення рішення про віднесення сприйнятого стимулудо якогось певного класу об'єктів. Тоді з метою ухвалення правильного рішенняоперація звірення здійснюється повторно і якщо буде потреба кілька разів, алевже як функція самоконтролю.
Вищою формоюраціонального пізнання об'єктивного світу є мислення, за допомогою якого усвідомості людини відбивається сама сутність навколишніх її речей,закономірність зв'язків і відносин між предметами і явищами дійсності.
Все більшевизнання одержує підхід до вивчення розумової діяльності як саморегульованогопроцесу. Операція звірення передбачуваних і реально досягнутих результатів звисунутими гіпотезами є ключовою в механізмі саморегуляції розумовоїдіяльності.
Звірення як актсамоконтролю представлений на всіх етапах рішення розумового завдання,включаючи постановку проблеми, формування гіпотези і її послідовнуконкретизацію в ході рішення завдання. При цьому гіпотеза являє собою як бипроміжний еталон, правильність якого або підтверджується, або ставиться підсумнів після звірення з ним реально отриманого результату. Неузгодженість міжпрогнозованим і фактичним результатами стає умовою для вироблення подальшоїстратегії рішення. У принципі вона може звестися або до повторного огляду вжеотриманого результату, або до формування нової гіпотези і її наступноїверифікації.
Звичайно, зайвийсамоконтроль, надмірна опіка з його боку за рухом творчої думки небажані,оскільки їхнє включення в процес генерування ідей гальмує його. Інша справа, щоу творчому процесі повинен обов'язково наступити момент критичного осмисленнявже досить оформлених гіпотез або ідей для оцінки ступеня їхньої життєздатностій обґрунтування доцільності наступних витрат духовних і матеріальних сил наїхнє практичне втілення. [11]
Неодмінноюумовою доцільної діяльності людини є її пам'ять. Організована робота пам'ятіможлива лише при участі в ній самоконтролю, за допомогою якого забезпечуєтьсяправильність протікання таких анемічних процесів, як запам'ятовування йпригадування. Так, у процес активного пригадування раніше відбитого матеріалунеминуче входить звірення результатів пошуку (виконуючих роль контрольованихзмінних) з вихідним матеріалом, що дозволяє суб'єктові або припинити подальшийпошук, або відкинути спливаючі сліди як неадекватні й знову продовжити пошук,щоб все-таки знайти правильне рішення.
В основі процесуспілкування, керування людиною своїм поводженням у суспільстві лежить мовнадіяльність. Відповідно до концепції функціональних систем академіка П. К.Анохіна мовному втіленню кожного слова, кожної фрази передує формування в мозку«контрольного апарата» (акцептор дії), що стежить за правильністюїхнього проголошення. У складну організацію мовної діяльності залучені різнівиди механізмів самоконтролю: слуховий, зоровий, кінестетичний й ін.
Звичайна увагарозуміється як спрямованість і зосередженість свідомості на певному об'єкті.Сучасні дослідження нейрофізіологічних механізмів уваги, виконані підкерівництвом А. Р. Лурія, указують на їхній тісний взаємозв'язок ізсамоконтролем. Іншими словами, є підстава говорити про те, що складна формадовільної уваги є в той же час і вищою формою самоконтролю людини, щопроявляється в її можливості самостійно контролювати власне поводження й своюдіяльність.
Специфіка воліполягає у свідомому подоланні людиною труднощів (перешкод) на шляху допоставленої мети. Психічна саморегуляція здобуває вольовий характер, коли їїзвичний, нормальний хід по тих або інших причинах утруднений й тому досягненнякінцевої мети вимагає з боку суб'єкта додатка додаткових сил, підвищення власноїактивності для подолання виниклої перешкоди.
Таким чином,воля як психічний феномен знаходить своє конкретне вираження за допомогоюздійснення вольового зусилля.
Самоконтроль,включений у протікання вольового зусилля, допомагає йому не ухилитися від наміченогошляху, тим самим запобігаючи даремним, невиправданим енерговитратам, непов'язаним з досягненням кінцевої мети.
Насиченістьвольового зусилля актами самоконтролю може в загальному випадку визначатисярізними об'єктивними й суб'єктивними факторами. Оптимальним співвідношенням міжними варто визнати таке, при якому розподіл енерговитрат на їхню реалізаціювирішується все-таки на користь вольового зусилля.
Надмірнийсамоконтроль буде невиправдано виснажувати їх загальну енергетичну основу,знижуючи тим самим ефективність вольового зусилля. І навпаки, чим раціональнішерозподіляться акти самоконтролю, тим більше енергетичних можливостей може бутививільнене на прояв вольового зусилля, тим більше інтенсивним і розгорнутим учасі може воно стати.
Принципова рольу психомоториці людини належить самоконтролю. Правильна координація рухуздійснюється під контролем відповідних м'язових, дотикальних і зорових вражень.Ми перевіряємо правильність здійснення кожного руху, перш ніж переходимо довиконання наступних.
Саморегуляціянеобхідної дії протікає при постійному зіставленні поточних результатів зізразком, що зберігається в пам'яті (еталоном) його виконання.
Самоконтрольорганічним образом вбудовується в загальну мелодію виконання рухової навички,як би зливаючись в одне безперервне ціле з його змістом. При цьому процесреалізації рухової навички й включеного в неї самоконтролю протікає неусвідомлено. У цьому випадку спроба додаткового, навмисного самоконтролю зметою переконатися, а чи всі в здійсненні навички робляться як треба, тобто чийде все своєю чергою й чи правильно при цьому виконується, може виявитися зайвимй просто шкідливим, оскільки за нею, як правило, йде збій у роботі вже добреналагодженого механізму. Інша справа, що здійснення окремих навичок підлеглезагальній меті психомоторної діяльності, і тому правильність досягають ізїхньою допомогою результатів повинна увесь час із за допомогою усвідомленогосамоконтролю.
На відміну відпсихічних процесів стани характеризуються більшою цілісністю й стійкістю.Специфіку «взаємин» самоконтролю й психічних станів розглянемо наприкладі найбільш представницької їхньої групи, до якої звичайно відносятьемоційні стани.
У психології вжедавно відомі й описані особливості прояву емоційної сфери залежно від того,наскільки вона перебуває під контролем суб'єкта. Порушення або ослабленняздатності до самоконтролю спричиняє поява в людини емоційних проблем.Інтенсивний розвиток емоційного реагування (радість, страх, гнів й ін.)супроводжується наростанням дефіциту самоконтролю аж до повної його втрати. Ужена власному досвіді ми переконуємося в тім, що люди розрізняються між собою вспособі й силі вираження своїх емоцій, умінні контролю. Звичайно людину, у якоїослаблений емоційний самоконтроль, характеризують як збудливу, запальну,імпульсивну, неврівноважену, експансивну.
Людина з легкозбудливою емоційною сферою особливо схильна до здійснення імпульсивних учинків,прийняттю необдуманих рішень і недостатньо обґрунтованих суджень. Імпульсивнінатури варто розглядати як протилежні людям урівноваженим і тим, хто собою володіє.
Таким чином, уповодженні одних людей емоційне реагування може бути виражене надмірно, вінших, навпроти, відмітною рисою їхніх взаємин з навколишнім світом є безстрасністьсприйняття й відгуку на зовні явища. Звичайно, це крайні приклади, між якимирозподілене різноманіття відтінків взаємодії самоконтролю з емоціями.
Самовладання єтією дуже важливою рисою характеру, що допомагає людині управляти собою,власним поводженням, зберігати здатність до виконання діяльності в самихнесприятливих умовах. Людина з розвиненим самовладанням уміє при будь-яких,навіть надзвичайних обставинах підкорити свої емоції голосу розуму, недозволити їм порушити організований лад її психічного життя. Основний змістцієї властивості є робота двох психологічних механізмів: самоконтролю йкорекції (впливу).
За допомогоюсамоконтролю суб'єкт слідкує за своїм емоційним станом, виявляючи можливівідхилення (у порівнянні з фоновим, звичайним станом) у характері його протікання.Із цією метою вона ставить собі контрольні питання, наприклад: чи не виглядаю язараз схвильованим; чи не занадто жестикулюю; чи не говорю я зайво тихо або,навпаки, голосно; занадто швидко. Якщо самоконтроль фіксує факт неузгодженості,то це є поштовхом до запуску механізму корекції, спрямованого на придушення,стримування емоційного «вибуху», на повернення емоційного реагуванняв нормативне русло.
Говорячи прохарактер людини, ми звичайно орієнтуємося на якісь найбільш типові, стійківластивості. Знаючи риси характеру, можна пророкувати найбільш імовірні формиповодження людини в різних життєвих ситуаціях. Однієї з таких рис ізсамоконтроль. По тому, як людина поводиться в спілкуванні з іншими людьми, яківона робить учинки, як ставиться до своїх обов'язків у побуті й на роботі, мисудимо про ступінь сформованості в неї самоконтролю.
Як властивістьособистості самоконтроль органічним образом пов'язаний із цілим поруч чортхарактеру, виявляючи в них свою слабість або явну виразність. Наприклад, за такимирисами, як безалаберність, бездумність, недбалість, необачність, панікерство,розхитаність, недбалість й ін., неважко побачити дефіцит самоконтролю.Навпроти, якщо ми характеризуємо людину як розважливу, акуратну, витриману,надійну, чималу, цілеспрямовану, то за кожною з перерахованих рис добрепроглядається вміння контролювати свої дії й учинки. Можна навіть виділитисукупність чорт характеру, дуже близьких по своєму змісту. Об'єднуючою їхньоюосновою є самоконтроль. До них насамперед варто віднести борг, відповідальністьі дисциплінованість.
Стабільність йорганізованість суспільства залежать від рівня сформованості правосвідомості в їїгромадян, від їхнього вміння й бажання контролювати своє поводження відповіднодо правових норм. Неповноцінність або відсутність правового самоконтролютипово, як правило, для випадків антигромадського поводження. Нерідко дефектиправового самоконтролю пов'язані з наявністю в суб'єкта установки, що виключаєдію внутрішніх моральних або правових норм; зі звичними стереотипаминеправомірного поводження; свідомою зневагою або незнанням закону. [10]
Самоконтрольможе виявитися виключеним під впливом щиросердечних переживань і сильнихемоційних хвилювань, утоми, хвороби, що приводить до серйозних відхилень усаморегуляції суспільного поводження.
Соціальні формисаморегуляції стають у принципі можливими завдяки формуванню шляхом виховання йсамовиховання необхідної системи почуттів, через переживання яких людинауправляє своїм поводженням, виходячи з певної моралі як сукупності принципів інорм суспільного поводження.
Величезну роль усуспільному житті людини грає самоконтроль, що актуалізується в процесахморального поводження. Цей вид самоконтролю особливо часто згадується в широкій,у тому числі й спеціальній, психологічній літературі й більш відоме як поняттясовісті. Контрольну сутність цієї етичної категорії підкреслюють багатоавторів. Совість піддає ретельній перевірці все, що людина виконує або тільки те,що має намір здійснити. У сучасному трактуванні совість виступає як свого роду«внутрішній контролер» дотримання людиною суспільних ідеалів,принципів і моральних норм, що спонукують її критично ставитися до свогоповодження. Сигнал неузгодженості між фактичним або ще тільки передбачуванимучинком й еталоном (так званою відповідною нормою моралі), що надійшов з виходумеханізму морального самоконтролю, переживається людиною як почуття сорому,«каяття совісті». Однак саме по собі каяття совісті зовсім необов'язково змушує людину надійти за правилами моралі. Людина може роками житиіз хворою совістю, але так і не зважитися на те, щоб зняти із себе вантажпережитої провини. Іноді вона йде на поступок перед совістю, намагаєтьсязаглушити почуття сорому шляхом самовиправдання (раціоналізації) своїх поганихвчинків. Нарешті, виразність деяких рис особистості (таких, наприклад, як догідництво,лицемірство, пристосовництво, боягузтво й ін.) виключає або, принаймні, робитьмалоймовірним поводження людини по велінню совісті.
Невиразність абовідсутність адекватних соціальному оточенню механізмів морального самоконтролютією чи іншою мірою порушує гармонійність особистості, сприяє її щиросердечномурозладу. Деформація морального самоконтролю знімає бар'єри на шляху досоціально небезпечного, протиправного поводження. Люди без правил і порядку,помітив Кант, ненадійні. Нерозвиненість морального самоконтролю звичайно єпричиною людських нещасть.
 
1.3Формування самоконтролю поведінки в онтогенезі
До моментународження дитини «архітектурно» виявляються дозрілі всіфункціональні системи: подиху, ковтання, ссання й ін., необхідні длязабезпечення її життєдіяльності. Виходить, можна сказати, що дитина народжуєтьсяз певним набором механізмів самоконтролю, що функціонують на біологічномурівні. Надалі механізми самоконтролю за протіканням фізіологічних процесіврозвиваються відповідно до генетичної програми, і при цьому кожен видбіологічної саморегуляції із включеним у неї самоконтролем з'являється напевній стадії розвитку організму. Сама ж генетична програма виробляється в ходітривалої еволюції. Разом з тим дитина, що з'явилася на світло, не має ніякихгенетично обумовлених видів самоконтролю в соціальному плані. Механізмисамоконтролю вищих рівнів життєдіяльності формуються в дитини тільки в процесі їїнаступного виховання.
Перші тижні ймісяці життя дитини — це пора інтенсивного оволодіння своїми органами почуттів.Научавсь сприймати дотиком, дитина одержує перші подання про відносини просторуй часу. Дотик, смак і нюх розвиваються з деяким випередженням стосовно вищихорганів почуттів — зору й слуху. З розвитком сенсорних систем починає поступовонакопичуватися й уточнюватися досвід почуттєвого відбиття дитиною навколишньої їїдійсності. Образи, що формуються, зовнішнього світу (сенсорні еталони) щетільки готовлять ґрунт до рішення дитиною однієї з головних завдань першогороку життя — оволодіння руховою сферою. Рухи немовляти відрізняютьсяхаотичністю й імпульсивністю. Однак досвід рухових можливостей дитинипослідовно нарощується, і безпосередньо у взаємозв'язку із цим процесом відбуваєтьсяформування здатності контролювати власні рухи. Насамперед дитина навчаєтьсяконтролювати рухи м'язів ока, губ і мови. Протягом другого й третього місяцівжиття вона опановує контроль за рухом голови, а ще пізніше — за координацієюм'язів тулуба.
Функціональнеоб'єднання зорової й рухової систем є вирішальним етапом онтогенетичногорозвитку. На другому й третьому місяцях життя дитина усе стійкіше фіксує свійпогляд на русі рук, а в наступні три місяці вже навчається під контролем зорувикористати їх для навмисного діставання предметів. Маніпулюючи із предметамизовнішнього світу, дитина не тільки розширює, але й учиться перевіряти подання,що формуються, про навколишню дійсність. Саме із другої половини першого року вдитини починає проявлятися здатність до довільних рухів, що припускають їхцілеспрямований і контрольований характер. До кінця першого року (8-10 місяців)дитина вже опановує навички самоконтролю за рухами тулуба: вона здатна сидітибез сторонньої допомоги, може самостійно перевертатися й пересуватися поповзом.Таким чином, проглядається певна закономірність у становленні рухового апаратай включених у його роботу механізмів самоконтролю. Вона виражається в розвиткунасамперед великих м'язових груп, а потім м'язів, що обслуговують більш дрібнірухи. Розвиток рухів йде в напрямку від тулуба, відповідно до чого насамперед формуєтьсясамоконтроль за м'язами плеча й стегна, а вже пізніше за іншими. Такакоординація пальців рук при захопленні предметів з'являється тільки після того,як дитина навчиться користуватися рухом руки, міняти її місце розташування. Прицьому в «топографічному» відношенні функціональний розвиток м'язів і контролюза їхньою роботою йде як би зверху вниз: спочатку дитина навчається управлятирухом очей, піднімати, тримати й повертати голову, потім здобуває здатністьуправляти положенням тіла при сидінні й рухом рук при маніпуляції ізпредметами, нарешті, вона стає здатною пересуватися поповзом й уживати першіспроби встати на ноги.
Оволодінняходьбою є знаменною віхою періоду раннього дитинства (від одного року до трьохроків). У цілому в організації рухової сфери проглядаються риси впорядкованостій доцільності. У дитини формуються різноманітні рухові навички, у здійсненніяких усе помітніше реалізується принцип мінімізації рухової активності, дитинанавчається переборювати надмірність рухових програм, вибираючи в кожномуконкретному випадку найбільш правильні й координовані рухи. Самоконтрольздобуває все більше значення для виконання складних і точних рухових актів.Предметні маніпуляції є провідним видом діяльності для періоду ранньогодитинства. З їхньою допомогою дитина здобуває й перевіряє свої знання провластивості навколишнього його предметного світу. Сформовані образи зовнішніхпредметів закріплюються в пам'яті дитини й надалі актуалізуються в пізнавальнихпроцесах, входячи до складу механізмів самоконтролю як його еталонні складові.
Ще однієювеликою подією раннього дитинства є мовний розвиток дитини. Оволодіння мовоювідкриває перед дитиною перспективу усе більш інтенсивного переходу відкерування своїми рухами шляхом безпосередньої сигналізації до керування ними насвідомій і довільній основі. Мовна форма комунікації — вирішальний момент дляподальшого формування самоконтролю в онтогенезі. Мова як засіб спілкування відкриваєдитині шлях до оволодіння всім тим багатством видів і прийомів самоконтролю, щозакріплено в людському досвіді.
У тім, ще вперіод раннього дитинства дитина поступово навчається ходити, робити правильнірухи й, нарешті, вступати в мовне спілкування, що визначає роль, звичайно ж,належить дорослій людині. Саме під її регулюючим впливом і контролемздійснюється процес передачі дитині соціального досвіду й разом з тимзаставляються перші передумови до послідовного оволодіння різноманіттям навичокпсихологічного самоконтролю. Дорослий учить дитину тому, як треба правильновиконувати ті або інші дії, вимовляти окремі слова й уголос виражати своїдумки. Вона учить дитину робити вчинки, які були б адекватні соціальномуоточенню. У процесі виховання батьківське керування повинне поступовопоступатися місцем самоврядуванню, заснованому на вмінні дитини контролюватисебе й передбачати результати власних дій.
Строгий вплив ізбоку дорослого в період формування навичок поводження й діяльності в дитини єдля останньої кращою підготовкою до самоконтролю.
Якщо в дитини невиховується звичка до контролю за собою, якщо, інакше кажучи, їй непредставляється можливість під керівництвом дорослого вправлятися всамоконтролі, то наступає затримка його психічного розвитку.
Самоконтрольпоступово формується й удосконалюється в процесі гри, загального й трудовогонавчання дитини. Найближче до дитини оточення, тобто її батьки й товариші,щохвилини доставляють їй мети, зразки й мотиви його дій. Навчальний акт забезпечуєпоказ еталонів, за допомогою яких той, якого навчають, починає опановуватипервісними формами самоконтролю. У процесі навчання й виховання ці еталони інтеріорізуются,привласнюються тим, кого навчають, і стають невід'ємним компонентом психічної саморегуляціївиконуваної їм діяльності, тим самим дозволяючи тому, якого навчають,переходити на самостійний контроль своїх дій, свого поводження. Вихователь нетільки показує, але й розкриває зміст засвоюваних тим, кого навчають, еталонів,пояснює йому значення самоконтролю в різних видах діяльності, учить правильноним користуватися й перший час спонукає до його реалізації. Таким чином, під впливомвихователя протікає дуже важливий процес виховання в того, кого навчають,уміння й потреби контролювати себе.
До трьох роківсамосвідомість дитини розвинена вже настільки, що вона здатна виділяти себе знавколишнього світу й уміє в деякій мері контролювати свої дії. У цьому віцідитина сприйнятлива до засвоєння елементарних норм соціального поводження йпочинає привчатися до їхнього дотримання. Отже, участь у взаєминах з оточуючимилюдьми, певна самостійність, мовне спілкування, нескладні поведінкові реакції — все це вже властиво трирічній дитині й із включення самоконтролю.
Провідним видомдіяльності дошкільника є гра. Важко переоцінити її значення для загальногопсихічного розвитку дитини. Граючи, дитина починає вчитися. Гра таїть у собісприятливі й необхідні передумови для навчання дітей навичкам контролю завласними діями й учинками. У процесі гри дошкільники засвоюють початкові етичнінорми.
Змінити нерідконеадекватну позицію дитини в цьому віці можна, привчаючи її до міркування,тобто виховуючи в неї потребу й уміння включати самоконтроль у розумовудіяльність. Дорослим варто домагатися від дитини, щоб вона усвідомлювала своїдії, міркувати над тим, що робить або тільки ще збирається робити. У ціломудитина виходить із періоду дошкільного дитинства в певній мері самостійною, щоволодіє активною мовою, їй доступні елементи логічного мислення й первинніформи довільного поводження, підпорядкування правилам.
З надходженням ушколу провідною діяльністю для дитини стає навчальна. Вона захоплює дитячий,підлітковий й юнацький вік. Шкільний період має принципове значення длясоціального дозрівання людини, становлення її як особистості. Із цим етапомонтогенезу зв'язані й найбільш характерні моменти у формуванні самоконтролю.
Розвитоксамоконтролю в навчальній діяльності в молодших школярів підкоряється певнимзакономірностям. На початку навчання в школі оволодіння самоконтролем виступаєдля дітей як самостійна форма діяльності, зовнішня стосовно основного завдання.І тільки поступово, завдяки багаторазовим і постійним вправам у її здійсненні,самоконтроль перетворюється в необхідний елемент навчальної діяльності,включений у процес її виконання. До третього класу самоконтроль дітей починаєусе помітніше проявлятися як «складова частина» навчальноїдіяльності. На третьому році навчання в школярів починає усе помітнішепроявлятися тенденція не тільки піддавати самоконтролю результати навчальноїдіяльності, але й перевіряти свої дії в самому процесі її виконання. Показзразка (еталона), по якому учень міг би здійснювати самоконтроль, єобов'язковою умовою формування самоконтролю на первісному етапі. Чим менше вік навчання,тим більше він має потребу в показі йому відповідного зразка й у спонуканні доздійснення самоконтролю.
Установка насамоконтроль, зі зразка, з яким співвідноситься виконувана навчальнадіяльність, а також уміння здійснювати процес співвіднесення — все це зберігаєсвоє значення як обов'язкові умови формування самоконтролю в учнів середньогошкільного віку. Але разом з тим у підлітків з'являється й ряд нових ознак усфері самоконтролю.
По-перше,спостерігається ріст контролю із боку значення, що вчиться, самоконтролю як фактора,що сприяє підвищенню якості їхньої навчальної діяльності.
По-друге,відбувається об'єднання робочих дій і самоконтролю, що входить в навчальнудіяльність як її невід'ємна складова. До кінця середнього шкільного вікусамоконтроль перетворюється в узагальнену й скорочену розумову дію, а розумовіоперації, необхідні для його здійснення, починають виступати в згорнутій формі.Однак самоконтроль знову стає більш усвідомленим і розгорнутим, якщо в процесінавчальної діяльності учень зустрічається з певними труднощами й починаєпереживати у зв'язку із цим почуття непевності в правильності виконуваного завдання.Ще одна характерна риса підліткового віку полягає в тому, що поряд ізсамоконтролем за проміжними й кінцевими результатами діяльності учні звертаютьсядо попереднього зразка, що передбачає самоконтроль, за допомогою якого вонинамагаються усвідомити мету майбутньої діяльності, намічають план дій,здійснюють коректування планованих результатів. Формування власної особистостіза допомогою самовиховання, за допомогою активного самоконтролю є ще однією новоюй принципово важливою віхою середнього шкільного віку.
У дітей старшогошкільного віку помітно підсилюється роль довільного самоконтролю в навчальнійдіяльності. Навички самоконтролю допомагають учням обґрунтовувати своїсудження, підкоряти розумову діяльність строго певному завданню, усвідомлюватисам хід розумових процесів, їхній аналіз й оцінку. Старшокласники вже добреволодіють не тільки поточним і результуючим, але також і попереднім самоконтролем.Для них стає типовою потреба усвідомити й оцінити морально-психологічнівластивості своєї особистості з погляду конкретних життєвих цілей й устремлінь.Вони більш упевнено, у порівнянні з підлітками, користуються самоконтролем дляадекватної оцінки своїх сильних і слабких сторін, достоїнств і недоліків.
По закінченнізагального й трудового навчання людина починає самостійне життя, вступаючи впору соціальної зрілості. Хоча загальний розвиток її самосвідомості триваєпротягом всього її життя, проте вже до цього моменту людина повинна володітидобре сформованим і досить стійким самоконтролем, що забезпечує адекватнепсихічне відбиття внутрішнього світу й об'єктивної реальності, соціальносхвалене поводження в різних сферах громадського життя. Такий самоконтроль, щоопирається на знання моральних, естетичних і правових норм, вироблених людствомпротягом своєї історії, не виникає раптом, а є результатом попередньоговиховання й самовиховання особистості. У кожному виді діяльності людини нарізних етапах онтогенезу самоконтроль з'являється як предмет спеціальногонавчання.

2.Саморегуляція поведінки людини
 
2.1Поняття саморегуляції у вітчизняній і закордонній психології
Завершаючоюланкою цілісного процесу самосвідомості є саморегуляція особистістю складнихпсихічних актів, власної поведінки. Під саморегуляцією в структурісамосвідомості у вузькому смислі мається на увазі така форма саморегуляціїповедінки, яка передбачає момент включеності в неї результатів самопізнання іемоційно-ціннісного ставлення до себе, причому ця включеність актуалізована навсіх етапах здійснення поведінкового акту, починаючи від мотивуючих компонентіві закінчуючи власною оцінкою досягнутого ефекту поведінки.
Розробкоюпроблеми саморегуляції поведінки особистості займалися вчені, які досліджували:
· окремі прояви саморегуляції в різнихвидах діяльності – О.А. Конопкін, Г.С. Нікіфоров, А.К. Осніцький, І. А.Трофімова та ін.;
· моральний розвиток особистості на різнихвікових етапах – Л.І. Божович, І.В. Дубровіна, В.С. Мухіна, І.С. Кон, І. І.Чеснокова та ін;
· моральна стійкість особистості – В.Е.Чудновський;
· моральний розвиток дітей дошкільного тамолодшого шкільного віку – В.К. Котирло Є. В. Суботський Г.С. Якобсон та ін.;
· проблема саморегуляції в дослідженняхрефлексії – І.Д. Бех, В.В. Давидов, А.З. Зак, Б.В. Зейгарник, К.Н. Поливановата ін.;
· моральний вчинок як основа саморегуляції– І.Д.Бех, М.В.Савчин, С.Л. Рубінштейн, В.О. Татенко, В.А. Ядов, П.М. Якобсонта ін.;
· вольову регуляцію особистості – Л.С.Виготський, А.І. Висоцький, В.А. Іванніков, В.К. Калін, В.К. Котирло, К. Левін,С.Л. Рубінштейн, В.І. Селіванов та ін..
Феномен«саморегуляція»став предметом пильної уваги багатьох дослідників, серед них – О.А. Конопкін.Завдяки його дослідженням на прикладі сенсомоторної діяльності були виділенііндивідуально-типологічні особливості регуляторних процесів планування(ставлення мети), моделювання ситуацій досягнення, програмування дій,оцінювання результатів та корекції, тобто процесів, які реалізують основнікомпоненти системи саморегуляції активності і діяльності особистості.
Авторрозглядає усвідомлену саморегуляцію як "…системно-організованийпроцес внутрішньої психічної активності людини щодо ініціації, побудови,управління, підтримування різними видами і формами довільної активності,безпосередньо прийнятими людиною цілями".[4]
Уфункціональному плані в саморегуляції поведінки можна виділити часові межі абочасові фактори, які визначають два основних типи саморегуляції поведінки:
·  Перший тип (тактичний) – це саморегуляція,яка має чіткі часові межі свого здійснення: передбачає управління поведінкоюпротягом короткого проміжку часу в конкретних ситуаціях діяльності абоспілкування і обумовлена конкретним поведінковим актом, дією або вербальнимипроявами.
· Другий тип (стратегічний) – цесаморегуляція поведінки протягом довготривалого часу; вона пов’язана зплануванням особистістю ціле направлених змін в самій собі. Ця форма базуєтьсяна досвіді самопізнання механізмів оволодіння своїми внутрішніми резервами, якінаправлені на найбільш повну реалізацію себе, а також забезпечуєпідпорядкування мотивів протягом всього життя, побудову ієрархії мотивів івирішення конфліктів між індивідуальними і соціальними мотивами і мотивамидуховними, індивідуальними на користь останніх.
Проведенийаналіз психологічних досліджень даного компоненту самосвідомості дозволяєвиділити різні механізми саморегуляції. Дане питання було джерелом дослідженнябагатьох вчених.
І.Д.Бех зазначав, що виникнення і формування регулятивних механізмів саморегуляціїсуб’єкта пов’язано з його здатністю розчленовувати в часі спонукально-операційнуі виконавчу частини поведінкового акту. [1]
 Вагомийвнесок у розробку проблеми саморегуляції поведінки особистості зробив М.Й.Боришевський, який вважав, що механізми саморегуляції можуть базуватися натаких структурних компонентах як:
· Самооцінка — це результат розумовихоперацій (порівняння, аналізу та синтезу), в якому постійно присутній емоційнийкомпонент (суб’єктивне переживання; домагання особистості – їх основна функціяполягає у корекції прийнятих цілей, задач; соціально-психологічне очікування(очікувана оцінка), яка виконує функцію посередника між самосвідомістю особистостіі її соціальним оточенням в процесі саморегуляції поведінки;
· образ «Я»– як результат самопізнання; як головна мета життєдіяльності особистості; якпсихологічне утворення, яке забезпечує головну функцію саморегуляції – функцію цілепокладання; як узагальнений, глобальний механізм саморегуляції на особистісномурівні.
Авторнаголошував, що саморегуляція може здійснюватися при наступних умовах: колиіндивід може адекватно відображати і моделювати наявну ситуацію; перетворювативласну внутрішню і зовнішню активність у відповідності з моделлю запропонованоїситуації; переборювати безпосередні спонукання ради досягнення перспективноїмети, за наявністю у індивіда можливості виходити за межі наявної ситуації.[2].
 Цікавоює думка дослідниці Т.В. Кириченко, яка виділяє найсуттєвіші механізми процесусаморегуляції в підлітковому віці: рівень домагань, ціннісні орієнтації, локусконтролю, мотивація схвалення, потреби у досягнення успіху. При цьому, авторнаголошує, що всі виділені механізми перебувають у постійній взаємодії. «Психологічнімеханізми складають інтегративну сукупність психічних властивостей індивіда, щовизначають рух до регуляції його дій, вчинків, поведінки і групуються назразках, еталонах, цінностях індивідуального та суспільного характеру».[3]
Наособливу увагу заслуговує дослідження Ю.А. Миславського, яким встановлено, щосистема саморегуляції формується і розвивається лише в процесах спілкування,яке забезпечує певні форми активності і розвитку особистості на різних віковихетапах. [5]
 Зточки зору Е.М. Пенькова, саморегуляція поведінки особистості повинна бути розглянутатільки у взаємодії «суспільство-особистість»і «особистість-суспільство»,тому що кожна особистість повинна вміти передбачувати характер реакції на своїдії, вчинки з боку суспільства. [6]
Підсумовуючисказане, можна стверджувати, що саморегуляція поведінки є інтегративноювластивістю особистості, яка об’єднує в собі інтелектуальні, мотиваційні,вольові, емоційні сфери особистості. Загалом можна констатувати, щосаморегуляція – це єдність соціальних та психологічних проявів свідомості ісамосвідомості особистості.
 
2.2Методи саморегуляції поведінки
Дуже непростоуправляти почуттями й приборкувати їх, але й цьому можна навчитися.Саморегуляція дозволяє стримано ставитися до інших людей і терпимо сприйматиїхні недоліки, виробляючи вміння не дратуватися в самих критичних ситуаціях.
У виробленніморальної культури, мужності, у формуванні ерудиції й в умінні керувати людьмичималу роль грають прийоми самовиховання: самооцінка, само наказ, самонавіяння,само схвалення, самокоректування, саморегуляція, само стимуляція й інші.
Самовихованняпочинається із самооцінки. Людина повинна точно знати, які якості вартовиховувати в себе. Самооцінка формується шляхом порівняння себе з іншими людьмий шляхом зіставлення рівня своїх домагань із результатами своєї діяльності.Адекватна самооцінка дозволяє правильно сформулювати мети самовиховання. Вонаформулюється в тих випадках, коли суб'єкт виявляє думку про себе й свої вчинкив людей, з якими контактує в родині, у навчальному закладі, на відпочинку;критично зіставляє себе з навколишніми. Якщо результат цих контактів — заниженасамооцінка, людина починає знаходити в кожній справі непереборні перешкоди. Вонагубить упевненість у собі. Їй стає сутужніше працювати, складніше контактуватиз колегами, установлювати контакти з людьми.
Працюючи зтакими людьми, треба згадати раду В. Ґете. Він говорив, що спілкуючись ізближніми, як вони того заслуговують, ми робимо їх тільки гірше. Спілкуючись жез ними так, начебто вони краще того, що являють собою в дійсності, ми змушуємоїх кращати. Тому багатьох людей доцільно авансувати похвалою.
Заниженасамооцінка самої людини безпосередньо впливає на її відношення до інших. Людиназ низькою самооцінкою часто буває несправедлива до інших, яких уважає розумнішесебе. Вона, як правило, недовірлива і негативно ставиться до тих, хто, як їйздається, її не любить, не поважає. Вона прагне до автократичного стилю спілкування,до встановлення твердої дисципліни. Уважає, що кожна людина намагається йогообдурити, а звідси з'являється підозрілість, невір'я в чесність колег.
Завищенасамооцінка віддаляє людину від інших, заважає встановленню нормальних контактів.
Трохи завищенасамооцінка, якщо вона не веде до себелюбності, зарозумілості, не страшна. Вонаобов'язково сприяє досягненню успіхів у будь-якому виді діяльності.
Виробляючиоб'єктивну самооцінку, необхідно враховувати обстановку, у якій здійснюється цяробота. В експерименті студенти ставили собі оцінку за кожну із заданихекспериментатором якостей. У кімнату входила елегантна, бездоганно одягнена,чисто виголена людина з дорогим портфелем у руках. Оцінка свого зовнішньоговигляду випробуваними була нізбкою. Але коли в кімнату входив недбало,неакуратно одягнений, у нечищеному взутті й не гладжених штанах громадянин,самооцінка цих показників ставало значно більше високою.
Самонаказ. Цекоротке, уривчасте розпорядження, зроблене самому собі: «Розмовлятиспокійно!», «Не піддаватися на провокацію!», «Мовчати!»допомагає стримувати емоції, поводитися гідно, дотримувати вимог етики.
Застосовуєтьсясамонаказ, коли людина уже переконала себе, що треба поводитися певним чином. Вонаясно бачить свої недоліки, але ніяк не може змусити себе виконувати наміченийплан дій. У цей момент і з'являється необхідність у приказній формі рішучезажадати від себе необхідної дії. Наступного разу виконати таку дію буде легше,а надалі вона стане звичкою. Якщо самонаказ не допомагає, необхідно повторитийого кілька разів. Якщо, це можливо, повторити його вголос.
Так, німецькийкороль Генріх ІV, боягуз із дитячого років, ідучи в бій наказував:«Уперед, боягузливе тіло! Уперед, боягузлива сволота!». Із цимисловами він ішов поперед своїх військ і своїм прикладом надихав їх.
Самонавіяння допомагаєповодитися не виходячи за рамки прийнятих у даному суспільстві правил культурногоповодження, володіти собою в самих важких ситуаціях. Воно може бути застосованев самовихованні будь-яких якостей особистості. Протягом декількох тижнів, аіноді й місяців з метою зміни поводження в необхідну сторону багато раз у деньвимовляється заздалегідь підготовлена фраза: «Я ні за яких умов не будупідвищувати голос!», «Я буду слухати співрозмовника, не перебиваючи,як би важко мені не було!», «Мене не виведуть із себе ніякізауваження навколишніх!». Робиться це повторення заучених формул доти,поки впевненість не стає непохитною, не залишаючи ні тіні сумнівів у можливостівпоратися із собою, поводитися відповідно до самонавіяння.
Так, наприклад,багато разів повторюючи: «Я не почуваю болю», можна позбутися відболючих відчуттів. І навпаки, можна вселити собі відчуття болю, причому навітьне вимовляючи яких-небудь формул.
Неприємніемоції, що супроводжують болі, зникають при перемиканні уваги. Гейне перестававпочувати його болісний біль, що переслідував, коли складав вірші. Дослідницькаробота допомагала позбутися від болючих відчуттів філософові І. Канту, фізиковіБ. Паскалю, письменникові Н. Островському. Люди помітили давно, що думки пробіль багаторазово її збільшують. Ще Л. Сенека писав: «Біль легкоперенести, якщо не збільшувати її думками про неї; якщо, навпаки,підбадьорювати себе, говорячи: це нічого, або, принаймні, — це не лихо,потрібно вміти терпіти, це незабаром пройде, — то біль стає легкою остільки,оскільки людина себе в цьому запевнить».
Самонавіяння абозахоплення якоюсь справою створює в мозку вогнище порушення, що ставшидомінантним гальмує інші зони мозку, у тому числі й ті, які викликають відчуттяболю.
Академік Касирськийговорив студентам: «Коли ви даєте аспірин — це ліки. А коли я даю ліки — це найсильніший зцілювальний засіб, тому що ці ліки плюс мій авторитет. Нацьому принципі засноване застосування плацебо, що авторитетний лікар називаєновими сильнодіючими ліками».
Особливо діючимсамонавіяння буває в тих випадках, коли проводиться перед сном і відразу жпісля ранкового пробудження, лежачи в ліжку. Які-небудь зусилля, вольові діїтут не потрібні. Всі формули вимовляються спокійно, без напруги. Подумкивимовні слова викликають ефект самонавіяння, що приводить до відповідних змін ворганізмі. Уявні вселяння повинні бути простими й короткими. Слова вимовляютьсяв повільному темпі, у такт подиху.
Самонавіянняособливо ефективно при трохи загальмованому стан кори головного мозку. Саметому воно легше здійснюється в напівсонному стані або при штучному розслабленні(релаксації). Його добре проводити перед сном або відразу ж після пробудження,ще не встаючи з постелі. Воно особливо ефективно в процесі аутогенноготренування. Ефективність самонавіяння збільшується, коли початківецьсамовиховання довідається про випадки його успішного застосування.
Важкопереоцінити вміння контролювати свої дії й учинки, здійснювати самокерованеповодження. Самокоректування дає можливість коректувати розжарення страстей,привчає тримати себе в руках, швидко заспокоюватися в складних ситуаціях. Історіянадзвичайно багата прикладами самокоректування, що допомагають видатній людинічітко виконувати намічену життєву програму.
Все життязавзято й наполегливо коректував своє поводження Л. Н. Толстой. У щоденнику вінвідзначає свої недоліки: «Необґрунтованість (під цим я розумію:нерішучість, мінливість і непослідовність); неприємний важкий характер,дратівливість, зайве самозамилування, марнославство; звичка до ледарства»і намічає шляхи виправлення своїх недоліків: Все своє життя наполегливокоректував свої потреби й щиросердечні стани М. Ганді. «Людина, — писаввін, — є людиною тому, що здатна до самообмеження, і залишається людиною лишеостільки, оскільки на практиці здійснює його».
Самокоректуваннядозволяє перетворювати хаос негативних думок і почуттів, що руйнують життєвийпотенціал, у гармонічну структуру. Якщо таке перетворення відбувається свідомо,воно приводить до більше ефективного використання життєвої енергії особистості.
Саморегуляція. Цейприйом передбачає навчання вмінню стежити за зовнішніми проявами емоційнихстанів. Справа в тому, що змінюючи зовнішнє вираження, емоції, можна регулюватисвій внутрішній психічний стан. Наприклад, хаотичні, не підкріплювальну мовуруху рук у розмові, тремтіння пальців викликають нерішучість, непевність усобі; запобігливі інтонації поглиблюють занепокоєння.
 І навпаки,привчаючи себе не розмахувати руками в розмові, не горбитися, не супитися, астояти перед співрозмовниками, розгорнувши плечі, підтягши живіт, демонструючигарну поставу, посміхатися в моменти розгубленості, здивування; дивитисявпевнено й строго в конфліктній ситуації, керівник здобуває впевненість у собі,не губиться в момент сильної тривоги, при виникненні надзвичайної ситуації.
Дуже непростоуправляти почуттями й приборкувати їх, але й цьому можна навчитися.Саморегуляція служить умінню стримано ставитися до інших людей, терпимосприймати їхні недоліки, слабості, помилки. Постійний самоконтроль виробляєвміння не дратуватися в самих критичних ситуаціях.
Якщо все-таки контрольнад почуттями не вдався, зрив відбувся, обстановка надзвичайна й необхіднозаспокоїтися, взяти себе в руки, кращий засібзаспокоїтися- рух. Дуже добре мовчачи й задумливо пройти по кабінеті, роблячи, скажемо, надва кроки вдих і на п'ять кроків видихнув, ведучи лік кроків у розумі. Рух,подих, рахунок кроків у розумі швидко відволікають керівника від ситуації,заспокоюють.
У саморегуляціїбільшу роль грає рефлексія. Спочатку необхідно інтенсифікувати самосвідомість.Це дозволяє виявити несумісність своїх принципів, думок, учинків і порівнянолегко намітити шляхи закріплення нових елементів поводження. При цьому требамати на увазі, що чим вище інтелект людини, чим точніше самоусвідомлення, тимефективніше функціонує саморегуляція.

Висновок
В даній роботібули розглянуті такі поняття як самоконтроль та саморегуляція поведінки. Наоснові викладеного матеріалу можна зробити наступний висновок:
Самоконтроль — усвідомлення й оцінка суб'єктом власних дій, психічних процесів і станів. Появай розвиток самоконтролю визначається вимогами суспільства до поводження людини.Формування довільної саморегуляції припускає можливість людини усвідомлювати йконтролювати ситуацію, процес.
Самоконтрольприпускає наявність еталона й можливості одержання відомостей про контрольованідії й стани. На самоконтролі заснована вольова регуляція людини, але в той жечас самоконтроль може бути об'єктом вольової регуляції, наприклад, у стресовихситуаціях.

Списоквикористаної літератури
 
1. АбульхановаК.А. С.Л. Рубинштейн — ретроспектива и перспектива // Проблема субъекта впсихологической науке / Под ред.А.В. Брушлинского, М.И. Воловиковой, В.Н.Дружинина. — М.: Академический проект, 2000. С. 11-26.
2. АнцыфероваЛ.И. Психологическое содержание феномена «субъект» и границысубъектно-деятельностного подхода // Проблема субъекта в психологической науке/ Под ред. А.В. Брушлинского, М.И. Воловиковой, В.Н. Дружинина. — М.:Академический проект, 2000. С. 27-42.
3. БрушлинскийА.В. Андеграунд диамата // Проблема субъекта в психологической науке / Под ред.А.В. Брушлинского, М.И. Воловиковой, В.Н. Дружинина. — М.: Академическийпроект, 2000. С. 7-12.
4. ЗаваловаН.Д., Ломов Б.Ф., Пономаренко В.А. Образ в системе психической регуляциидеятельности. — М.: Наука, 1986.
5. ЗейгарникБ.В., Братусъ Б.С. Очерки по психологии аномального развития личности. — М.,1980.
6. ЗинченкоВ.П., Гордон В.М. Методологические проблемы психологического анализадеятельности // Системные исследования. — М., 1976. С. 82-127.
7. КарповА.В. Психология принятия управленческих решений. — М., 1998.
8.  КонопкинО.А. Психологические механизмы регуляции деятельности. — М., 1980.
9. КрупновА.И. Целостно-функциональный подход к изучению свойств личности // Системныеисследования свойств личности. — М., 1994. С. 9-23.
10. ЛеоноваА.Б. Психодиагностика функциональных состояний человека. — М., 1984.
11. ЛомовБ.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984.
12. Проблемасубъекта в психологической науке / Под ред. А.В. Брушлинского, М.И.Воловиковой, В.Н. Дружинина. — М.: Академический проект, 2000.
13. СлободчиковВ. И., Исаев Е. И. Психология человека. Введение в психологию субъективности.Основы психологической антропологии. Учебное пособие для вузов. М.:Школа-Пресс, 1995. С. 384.
14. СоколоваЕ. Т. Проективные методы исследования личности. — М., 1980.