Предмет, завдання, місце і значення науки про мову. Галузі мовознавства. Наукове і практичне зна

--PAGE_BREAK--
Історичний метод. Предметом історичного студіювання можуть бути звуки, словниковий склад, морфологічна система, синтаксична будова конкретної мови, які розглядаються в процесі їх історичних змін. Для аналізу залучаються факти відомих у даній мові історичних пам’
яток, давніх писемних документів. Історичні студії послуговуються також діалектними даними досліджуваної мови. Мета історичного підходу до розгляду мови – встановити закони її розвитку, пізнати мову в її динаміці.

До вивчення мов, що не мали в своїй історії писемності, цей метод не застосовується.

На матеріалах історичних досліджень структурних елементів мов створюються підручники і монографії з історичної фонетики, історичної морфології, історичного синтаксису.

Порівняльно-історичний метод. Він застосовується не до вивчення історії окремої мови, а пов’язаний з розглядом історично споріднених мов і спрямований на встановлення давніх, не зафіксованих у писемних пам’ятках мовних одиниць – звуків, слів, з яких утворилися відповідні одиниці сучасних чи мертвих мов. Його застосування передбачає відновити (реконструювати) спільні для історично споріднених мов слова і їх форми в такому звуковому і морфологічному вигляді, якими вони могли бути до роз’єднання чинних в історії порівнюваних мов єдиного мовного джерела на дві і більше мов. Щоб досягти такого результату, необхідно вдатися до порівняння даних близьких за походженням мов, їх діалектів, даних, засвідчених у писемних пам’ятках цих мов або вживаних у розмовному мовленні.

Наприклад, порівнянн слів сучасних мов: укр. мати, рос. мать, польськ. matka
,чес. mati, болг. майка, англ. mother, нім. Mutter, фр. me
`
re, а також давніх, зафіксованих у пам’ятках староіндійської mata
`
r, старогрецької meter, латинської mater, старослов’янської мати – наочно показує схожість звуків і кореня (з деякими, звичайно, відмінностями у звуках і морфологічній будові).

Щоб переконатися в тому, що ця подібність не є випадковою і не зумовлена простим запозиченням з іншої мови, що вона викликана спільністю походження матеріально споріднених форм і слів у різних мовах, — для цього необхідно знати пояснення тим фонетичним і морфологічним змінам, що їх пережило слово кожної з цих мов у процесі історичного розвитку. Унаслідок урахування історичних змін, яким піддавалися ці слова в названих мовах, учені доходять висновку, що всім цим словам у далекому доісторичному (тобто до появи писемності в цих мовах) минулому відповідала не засвідчена в писемних пам’ятках початкова форма *mater, яка й визнається фрмою наведених вище слів, а значить – джерелом їх спільного походження з мови-основи (або прамови: так мову-основу іменували вчені ХІХ ст.).

Первинні форми (вони позначаються зірочкою), що виведені на основі застосування порівняльно-історичного вивчення, становлять одиниці, не зафіксовані в писемних пам’ятках. Це, як прийнято кваліфікувати у мовознавстві, є форми слів, реконструйовані на основі закономірних відповідностей у споріднених мовах. Їх називають архетипами (від грецьк. аrchetypos– „прообраз”), тобто проформами, пратипами наступних утворень мовних одиниць. Кожен архетип становить теоретично можливу форму, яка гіпотетично (гіпотеза — припущення) виводиться і визнається репрезентантом(представником) прамовного стану сім’
ї чи групи споріднених мов.

Зрозуміло, що досягти позитивного результату в реконструюванні звуків чи їх частин можна не на основі розгляду будь-яких слів, а лише на аналізі слів, відомих з найдавніших часів життя людей: слів на позначення родинних відносин, частин тіла, свійських і диких тварин, злаків і дерев, явищ природи тощо. Реконструювання таких одиниць дозволяє зазирнути в глибоку давнину споріднених мов. Однак порівняльно-історичний метод не можна застосувати до генетично (за походженням) ізольованих мов. Такою є, наприклад, японська мова: її генетичні зв’язки з іншими мовами не встановлені. Він (метод) не застосовується і до розгляду неспоріднених мовних одиниць у межах споріднених мов, як-от: укр. рушник і рос. полотенце; укр. рукавиця і рос. варежка; укр. майно і рос. имущество. Ці порівнювані слова не мають нічого спільного у своєму виникненні, бо становлять або слова порівняно недавнього творення, або запозичені з інших мов.

Науково-пізнавальні здобутки порівняльно-історичного вивчення мов значні. Серед методів мовознавства порівняльно-історичний є одним з найплідніших. На його основі обґрунтовується генеалогічна (родовідна) класифікація мов світу.

Застосування порівняльно-історичного методу привело до виникнення на початку ХІХ ст. порівняльно-історичного мовознавства (або компаративістики – від лат. comparativus– „порівняльний”) як самостійної теорії мови того часу. Виділення мовознавства як окремої науки із філології, яка в аналізі письмових текстів поєднувала мовознавчий і літературознавчий підходи, пов’язане з утвердженням порівняльно-історичного методу.

Кожен метод посідає важливе місце в лінгвістичній науці і має незаперечні досягнення, але жоден з них не є універсальним. Успішним лінгвістичним студіям найбільше допоможе повне використання всіх методів і взаємопоєднання їх завдань і можливостей для всебічного розкриття такого специфічного суспільного явища, яким є мова.
3. Робочі прийоми (процедури, методики) дослідження мовних одиниць.

Для здійснення завдань у дослідному методі формуються конкретні робочі прийоми, або процедури, чи методики дослідження. (Термін „методика” уживається в розумінні сукупності взаємопов’язаних способів доцільного проведення певної роботи). Серед робочих прийомів (методик) виділяються: прийоми спостережень і реєстрації фактів; встановлення відповідностей між звуками споріднених мов; методика картографування, що полягає в нанесенні на географічну карту з допомогою умовних знаків діалектних фонетичних, словесних чи граматичних явищ; експериментальна (або інструментальна) методика, яка забезпечує застосування фізичних приладів до вивчення звуків.

Між методами дослідження і робочими прийомами є певний зв’язок: кожен метод реалізується набором робочих прийомів. Але чіткої закріпленості робочих прийомів зха відповідними методами немає. Той самий прийом може використовуватися для задоволення потреб різних дослідних методів і навпаки – в тому самому методі можуть використовуватися різні процедури (методики) дослідження. Так, прийом (методика) спостереження необхідний у веденні будь-якого дослідження. З нього починається добір матеріалів для аналізу. З цим прийомом пов’язаний прийом описування, який є продовженням наслідків спостережень: виписуються окремі мовні одиниці за ознаками будови (наприклад, слова з суфіксами, префіксами; речення прості – односкладні, двоскладні; складні – сполучникові або безсполучникові), за ознаками умов функціонування (в певних стилях, у відповідному словесному чи текстуальному оточенні).

На процедурі (методиці) зіставлення базується не лише зіставний метод. Зіставлення звуків, слів, їх форм чи речень використовується не лише в аналізі сучасного стану мови, а й історії мови.

Назви розглянутих щойно прийомів описування і зіставлення збігаються з назвами дослідних методів – описового і зіставного. Це, однак, лише збіг назв, а не їх сутність. Методивстановлюють напрямок дослідження, його кінцеву мету. Робочі прийоми описування і зіставлення забезпечують досягнення відповідного результату, взаємодіючи з іншими робочими прийомами.
Контрольні питання

1. Дайте визначення терміна „метод”. У яких значеннях вживається термін „метод” у мовознавчій літературі?

2. Назвіть основні методи дослідження мови.

3. Розкрийте суть і завдання описового методу. Де цей метод знайшов практичне застосування?

4. Що є об’єктом дослідження порівняльно-історичного методу? Які прийоми використовує порівняльно-історичний метод?

5. Чим історичний метод відрізняється від порівняльно-історичного? Яке практичне застосування має історичний метод?

6. Чим зіставний метод відрізняється від порівняльно-історичного? Яке практичне застосування має зіставний метод?

7. Для чого в лінгвістичних дослідженнях застосовується метод обчислень? Якими є його завдання?
Лекція №3

Тема: Мова, її природа і функції.
План
1. Мова як суспільне явище.

2. Дві форми існування конкретних мов – усна і писемна.

3. Дихотомія мови: мова і мовлення.

4. Прагматика – розділ мовознавства і семіотики. Взаємодія суб’єктивних і об’єктивних факторів у мові.

5. Функції мови.
Література
1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. — С. 5-15.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 7-17.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. — С. 11-18.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. — С. 5-8.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. — №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.
Термінологічний словник теми
Дві форми існування конкретних мов, дихотомія мови, експліцитна мета (висловлювання), імпліцитна мета (висловлювання), індивідуальне мовлення, комунікативна функція, мислеофорлююча функція, мова, мовлення, прагматика
.
1. Мова як суспільне явище.

(Див. семінарське заняття).

Ця проблема, частково вже розглянута на семінарських заняттях, доводить, що ні біологічне, ні психічне трактування природи мови не розкривають її сутності як явища, адже вона не передається за спадковістю і не є виявом індивідуальної психіки людини. Мова – явище колективне (суспільне), яке передається від покоління до покоління як засіб порозуміння. Вона й існує для задоволення потреб суспільства. З суспільною діяльністю пов’язаний розвиток мови, розвиток суспільного мислення.

Носієм мови є суспільство: історично складена спільність людей або у вигляді племені, або у вигляді народності, або у вигляді нації. Без мови неможливе існування суспільства в цілому і людини зокрема. Як засіб спілкування, мова забезпечує обмін думками, створюючи тим самим можливість спільно працювати, навчатись, передавати набутий досвід майбутнім поколінням. У цьому виявляється природа (сутність) мови як суспільного явища, як засобу спілкування людей.
2. Дві форми існування конкретних мов – усна і писемна.

Будучи засобами спілкування, мови існують у двох формах – усній і писемній.

Усні мови є первинною формою їх існування. З часу виникнення і протягом тривалого часу вони були єдиною формою, яка забезпечувала спілкування людей аж до виникнення писемності. Після появи письма деякі мови почали існувати в двох формах – усній і писемній. У найдавніші часи це спостерігалося в китайській, давньогрецькій, латинській мовах. У наш час – це всі національні мови, які існують у двох формах в усіх книжних стилях: офіційно-діловому, науковому, публіцистичному, художньому. Однак для безписемних мов усна мова була і залишається єдиною, що застосовується в зносинах людей. Це, наприклад, мови племен Африки й Південної Америки, ізольованих островів Нової Гвінеї та деяких інших островів Тихого океану (папуаські мови). Ведеться робота щодо створення писемності на основі латинського алфавіту для різних папуаських мов.

Лише в усній формі існують територіальні й соціальні діалекти тих мов, які мають писемність. Спостерігається це в кожній національній мові – українській, англійській, німецькій, російській, французькій...

Кожна з національних мов існує у вигляді літературної мови (тобто унормованої у вимові, в словниковому складі і граматичній будові), що існує в двох формах, і у вигляді діалектів (територіальних і соціальних), які існують лише в усному вияві.

Письмова мова являє собою особливий різновид мовного спілкування, завдяки якому долаються простір і час. Вона з’явилася на високому щаблі розвитку людства. Для її фіксації використовувалися глиняні дощечки, березовий луб, полотно, нині – в основному папір.
3. Дихотомія мови: мова і мовлення.

Термін „мова” вживається в двох значеннях: 1) мова взагалі як система звукових знаків, завдяки яким здійснюється комунікація і 2) конкретна мова, використовувана певним етносом у певний час і на певному просторі. Звідси стає зрозумілим, що конкретні мови – це численні реалізації мови взагалі.

Кожна конкретна мова складається з сукупності мовних одиниць, об’єднаних у систему, яка існує і розвивається в живому говорінні і всіх разом членів певного суспільства. Це значить, що в кожній конкретній мові протиставляється система мови і її втілення в практику живого спілкування. Протиставлення системи і її реалізації передається термінами „мова” – „мовлення”.

Мова розуміється як система об’єктивно чинних, соціально закріплених знаків (коду), що співвідносять понятійне значення і типове звучання, а також як система правил їхнього вживання й сполучуваності.

Мовлення– конкретне говоріння, що протікає в часі і втілене у звукову (із внутрішнім промовлянням включно) або письмову форму. Під мовленням розуміють як сам процес говоріння, так і його результат (мовленнєві твори, зафіксовані в пам’яті чи письмово). Мовлення є втіленням, реалізацією мови (коду), яка виявляє себе в мовленні й лише через нього виконує своє комунікативне призначення.

Мова має в своїй системі одиниці, що їх витворили члени певного суспільства в процесі історичного розвитку, а тому становить своєрідний інвентар загальноприйнятих матеріальних мовних елементів – звуків, слів, граматичних моделей, використовуваних усіма мовцями в спілкуванні.

Мовлення ж, формуючись на основі певної мови, є частковим, бо виникає в окремих осіб як результат застосування мовного „інвентаря” для передачі думок. Отже, мова – явище статичне, мовлення – динамічне, в якому матеріалізується мислення. Мова – явище об’єктивне щодо мовців, а мовлення – індивідуальне, суб’єктивне, що зумовлюється віком, освітою людини, професією, середовищем, в якому вона живе. Видатний німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт зауважував: „Кожен індивід використовує мову для вираження саме своєї неповторної самобутності”. Індивідуальність – важлива ознака мовлення.

Визнання дихотомії мови (від грец. dichotomia– dicha
„на дві частини” + tome„переріз”), тобто ділення цілого на дві частини (мову і мовлення), — не перешкоджає розумінню мови як єдиного феномена (явища, в якому є суть чого-небудь) людської мови і кожної окремої мови, взятої в окремому її стані. Особливість єдиного феномена полягає в тому, що всі лінгвістичні одиниці (звуки, слова, речення) є одиницями і мови, і мовлення.

У протиставленні мови і мовлення глибше пізнається сутність засобу спілкування, коли розрізняються мовні засоби і їх реалізація в дійсності. У мові, наприклад, існують абстрактні одиниці – фонеми, які служать для розрізнення значень слів і їх форм, а в мовленні ці абстрактні одиниці матеріалізуються у звуки (здебільшого у звукові варіанти). Наприклад, фонеми /е/, /и/, /о/ та ін.

Розглянемо інший приклад. У мові є мовні номінації – слова, які позначають об’єкти, ознаки, дії довколишнього світу. Мовець використовує їх у власному мовленні, надаючи їм відповідних значень, яких ці слова в мові не мають. Так, рос. слово шляпа в мові відоме як позначення капелюха. У розмовному мовленні можливе вживання цього слова в розумінні „невдаха” і навіть „телепень”.

Розрізнення мови й мовлення спостерігається й на рівні синтаксису. Речення з його синтаксичною будовою, заснованою на відповідних синтаксичних правилах (підмет – перед присудком, означення – перед означуваним словом, додаток – після присудка), є одиницею мови. Його ж реалізація становить елемент мовлення, в якому його кваліфікують як висловлювання. У висловлюванні порядок слів може бути порушений відповідно до завдань передачі думки або ситуації мовлення. Будова його може відповідати моделі мови (Я іду до університету), але відповідно до задуму або характеру діалогу мовець може сказати: До університету іду я чи Іду я  до університету.
4. Прагматика – розділ мовознавства і семіотики. Взаємодія суб’єктивних і об’єктивних факторів у мові.

Визнання мови як родового поняття сприяло посиленню уваги до аналізу того, як у мовленні функціонують мовні одиниці. Це зумовило виділення в мовознавстві, а також і в семіотиці (грец. semeiotike– „учення про знаки”) – науці про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування людей, — окремого дослідного напряму – прагматики (грец. pragmatos– „справа, дія”), спрямованого на вивчення функціональної ролі знаків мовлення. Такий підхід до пояснень функцій мовних одиниць у мовленні пояснюється тим, що у висловленнях є видима (експліцитна) й прихована (імпліцитна) мета його озвучення. Н а п р и к л а д, речення Чи не зайшли б ви до мене? – питальне за синтаксичною структурою й інтонацією – може становити не запитання, а прохання, а то й наказ, що зумовлюється інтонацією. З’ясувати це – одне із завдань прагматичного аналізу мовних одиниць. Крім цього, суб’єктивність мовлення можна розглядати і з погляду істинності/неістинності повідомлення, і з погляду оцінки змісту висловлення – серйозності чи несерйозності, іронії й сарказму.

У сучасному мовознавстві прагматика набуває все більшого застосування в дослідженні мовних явищ.

Мовлення будується на основі мовних одиниць, але будучи індивідуальним, воно може включати такі одиниці, яких немає в мові. Це або переосмислені по-своєму слова, або новоутворені слова чи словосполучення (Див. приклади).

Здебільшого індивідуальне, що з’являється в мовленні окремих осіб, буває одноразовим, будучи вжитим у конкретному акті мовлення або в творі митця. У такому випадку говорять про індивідуальне вживання мовної одиниці або про індивідуальні неологізми (огнекрилий – у М. Рильського; брунькоцвіт – у П. Тичини; заграви сивозореві – в А. Малишка). Такі суб’єктивні вияви у вживанні мовних одиниць лишилися в царині мовлення і не стали надбанням мови. Трапляються, проте, випадки, коли мова вбирає в себе індивідуальні новотвори. Залежить це, природно, не від бажання окремих індивідів. Визнанню новоствореної одиниці елементом мови сприяє загальна потреба у вираженні відповідного поняття. Тільки ставши надбанням колективу, тобто засвідчуючись у мовленні багатьох мовців, новий елемент стає одиницею мови, а не лише індивідуального мовлення (Н а п р и к л а д, слово „клас”).

Поява нових слів чи надання словам не відомих раніше значеннєвих відтінків доводять, що в системі мови сталися зміни. Зароджуються вони в індивідуальному мовленні. Так виявляється взаємодія суб’єктивного й об’єктивного чинників у мові як засобу спілкування.
5. Функції мови (основні).

Мова є засобом спілкування членів суспільства. Це засвідчує одне з її головних призначень, тобто одну з важливих суспільних функцій (від лат. functio– „призначення”, „виконання”, „здійснення”) – функцію спілкування, або комунікативну (від лат. communicatio– „зв’язок”) функцію. Суспільний характер мови, сама її сутність зумовлюється цією функцією і виявляється в ній.

Однак виділенням цієї функції роль мови не обмежується. Інші функції є такими:

мислеоформлювальна йволюнтативна– звуки, слова, речення є тими мовними одиницями, які матеріалізують людську свідомість, є засобом оформлення думок, бажань, прагнень;

когнітивна (пізнавальна) – у мові відбитий пізнаний людиною світ; опановуючи мову, людина пізнає дійсність, а в подальшому використовує її як інструмент пізнання;

емотивна (експресивна, емоційна) – функція вираження почуттів, емоцій.
Контрольні питання
1. Доведіть, що мова є явищем суспільним, а не біологічним чи психічним.

2. Яка з двох форм існування мови (усна й писемна) є первинною? Що спонукало стародавні суспільства до пошуків письма? Чи існують безписемні мови за нашого часу?

3. У чому полягає відмінність мови від мовлення?

4. Що є предметом вивчення в прагматиці? Якими термінами у прагматиці позначається видима й прихована мета висловлювання?

5. Чи можуть перейти в мову суб’єктивні вияви у вживанні мовних одиниць? Якщо можуть, то за яких умов?

6. Якщо в мові з’являються нові слова чи нові значеннєві відтінки слів, про що це свідчить?

7. Назвіть основні функції мови. Відповідь аргументуйте.
Лекція № 4

Тема: Структура і система мови.

План

1. Одиниці мови, їх функції.

2. Мовні рівні.

3. Поняття системи і структури мови.

4. Парадигматичні і синтагматичні відношення.

5. Розділи мовознавства, що вивчають структуру й систему мови.
Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. — С.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. — С.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. — С.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. — №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Термінологічний словник теми

Вищі рівні мови, граматичний рівень мови, звук,     ієрархія мовних рівнів, лексема, морфема, морфологія, нижчий рівень мови, означення, означуване, парадигма, парадигматичні відношення, план вираження, план змісту, речення, синтагматичні відношення, синтаксис, система мови, структура мови, фонема.
1. Одиниці мови, їх функції. Мова складається з одиниць різного функціонального призначення і значення. Це – властиві даній мові звуки, слова, значущі частини слів (корінь, префікс, інфікс, суфікс, флексія), речення. Вони служать утіленням таких функцій мови, як комунікативна й мислеоформлювальна.

Звуки мови, маючи фізичну природу, забезпечують сприйняття мови на слух. У цьому виявляється їх перцептивна (perceptio– „сприймання” ) функція. Водночас вони виступають розрізнювачами змісту слів та їх форм (оболонка, ополонка; сад, сядь; водити, годити). Цю їх функцію (розрізнювання, диференціації) називають ще диференціальною або сигніфікативною (significare– „позначати”).

Словам, значення яких співвідносні з предметами, ознаками, діями довколишньої дійсності, властиві функції називання предметів і вираження понять. Першу з них називають номінативною (nominatio— „називання”), а другу – семасіологічною (гр. semasia– „позначення”). Окрім слів, функції вираження понять виконують частини слова – корені, суфікси, префікси, інфікси, суфікси, флексії. Корені передають речові поняття, префікси, інфікси, суфікси– поняття ознак, флексії – поняття відношень (мал — есеньк – ий: корінь – поняття розміру, суфікс – ознаку зменшеності, флексія – синтаксичні і значеннєві відношення до інших слів).

Деяким словам властива вказівна функція, або дейктична (гр. deiktikos– „вказівний”). Її виконують займенники, які іноді доповнюються паралінгвістичними засобами (жестами, мімікою...).

У словниковому складі є слова, завдяки яким досягається передача експресивної (лат. expressio– „вираження”) функції, або функції вираження емоційного стану мовця, його волі, побажання, які він адресує співбесідникові чи слухачеві (А-а...- здивування; Ох! — страх).

Важливі функції виконує речення. Будучи одиницею повідомлення, воно тим самим забезпечує в мові функцію комунікативну. Реченням можна висловити наказ(Припиніть стрілянину!) – імперативна функція (imperativus— „наказовий”). Становлячи послідовність викладу думок, які ведуть до логічних умовиводів, речення виконує також і дискурсивну функцію (лат. discursus– „міркування”).

Завдяки цим та іншим функціям структурних одиниць мова стає тим засобом, що задовольняє найрізноманітніші запити суспільства в спілкуванні, мислеоформленні і волевиявленні.
2. Мовні рівні. Відповідно до членування мовного потоку на звуки, слова, їх значущі елементи і речення виділяються функціональні мовні рівні (площини, яруси). Вони складаються із сумірних і однотипних структурних одиниць (звукових, словесних чи граматичних). Розрізняють кілька рівнів, які поділяються на нижчий і вищі.

Нижчий рівень– звуковий (або фонетичний). У ньому мовні одиниці (звуки) позбавлені значення, але функціонують у мові як важливі її елементи, завдяки яким передається повідомлення. Цей рівень називають виражальним, оскільки він виконує єдину функцію – функцію вираження. Ніяких значень звуки не передають. Поряд з традиційною назвою – звуковий рівень – його іменують ще фонемним: ураховується дихотомічнаприрода мови, в якій у мовленні функціонують звуки, у мові – фонеми, абстрактні звукові одиниці, які, як і звуки, не мають значень, але служать для розрізнювання значень слів і їх форм.

Вищі рівніобіймають такі мовні елементи, в яких, крім плану вираження, існує ще й план значення, змісту. Їх іменують значеннєвими одиницями мови. Такими є морфеми (від гр. morphe— форма). Морфему часто визначають як мінімальний знак, тобто таку одиницю, в котрій за певною фонетичною формою (означенням, означувальним) закріплений певний зміст (означуване) і котра не членується на більш прості одиниці змісту. В окремих випадках говорять про нульову морфему (з фонетично не вираженим означенням), наприклад, нульова флексія називного відмінка однини слова „дім” (дім + „о”). Морфема – є кінцевим результатом членування (або сегментації) мовленнєвого тексту на двобічні одиниці (які мають і план вираження, і план змісту) – мовні знаки. Цією двобічністю морфема суттєво відрізняється від складу.

На вищих рівнях основноюструктурною одиницею єслово, в якому виділяють такі структури: фонетичну (організована сукупність звукових явищ, що утворюють звукову оболонку, план вираження), морфологічну (сукупність морфем), семантичну (сукупність значень слова, зокрема: лексичне + граматичне). Слово становить єдність звучання (означення, означувального) і значення (означуваного). Воно може складатися з одного звука чи комплексу звуків, що виражають певне значення або передають почуття. Слово є об’єктом більшості лінгвістичних досліджень.

Оскільки в слові є морфологічні частини, які беруть участь в утворенні й розрізненні частин мови, а також в утворенні речення, то прийнято виділяти рівні: словниковий (або лексичний – від гр. lexikos– „словесний”), морфологічний і синтаксичний. Два останні іноді об’єднують в один і називають граматичним. Синтаксичний рівень можна поділяти на рівень простого і рівень складного речення. Поділ мовних одиниць на рівні важливо враховувати при аналізі їх функцій у межах мови.

На морфологічному (граматичному) рівні основною одиницею є слово-конструкція, а на синтаксичному (граматичному) – синтаксична конструкція-висловлювання (речення, слово, словоформа).
3. Поняття системи і структури мови. Одиниці мовних рівнів – звуки (фонеми),, слова, морфеми, речення, як і самі рівні мови, — внутрішньо взаємопов’язані, перебувають у певних відношеннях один з одним. Така внутрішня організованість мовних одиниць і рівнів знаходить свій вияв у структурі і системі мови.

Структура мови– це будова мови в її ієрархічній (розподіл від вищого до нижчого) співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова – префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них – речення.

Одиниці кожного рівня (звукового, словникового, морфологічного і синтаксичного) пов’язані системно. Під системою розуміють сукупність взаємопов’
язаних одиниць одного рівня, об’
єднаних в категорії за типовими протиставлюваними відношеннями. Будь-яка система виникає на основі опозиції (протиставності) мовних одиниць. Одиничний компонент не може скласти  системи. Система дзвінких і глухих в українській мові виділяється завдяки наявності протиставних звуків за ознакою дзвінкості/глухості: /б/ — /п/, /д/ — /т/, /з/ — /с/… У німецькій мові існують системи довгих і коротких голосних, оскільки в ній голосні протиставляються за ознаками довготи/короткості: ihn(вим. /і: н/ — займенник „його”) та in(вим. [ін] — прийменник „в”). За довготою/короткістю голосні розрізняються і в англійській мові: пор. deep(вим. [ді: п] — „глибокий”) і dip(вим. [діп] — „умочати”). В українській мові голосні за довготою/короткістю не розрізняються. Пояснюється це відсутністю протиставності довгий/короткий, яка б служила показником розрізнень смислу слів (можна вимовляти [сон] і [со-о-о-н], але зміст слова від цього не змінюється).

Системність словникового складувиявляється в групуванні слів із значеннєвою протиставністю (синоніми, антоніми...).

Морфологічна і синтаксична системи, які становлять сукупність відповідних засобів вираження значень, виділяють системи відмінкових форм іменників, прикметників, числівників, систему дієвідмінювання, систему дієслівних видів, систему головних і другорядних членів речення. Перелічені граматичні системи в кожній мові знаходять своєрідне втілення. В українській мові, зокрема, є чотири зразки відмінювання іменників (так звані відміни), а в російській – три. В українській мові є сім відмінків іменників, у російській – шість, у німецькій – чотири. Отже мова характеризується своєрідною морфологічною системою.

Тлумачення понять „структура” і „система” в сучасній лінгвістиці не однозначне. Частина учених ставить між ними знак рівності, що виявляється у вживанні одного терміна замість іншого.

Поширеним є погляд, за яким мову називають системою систем.

Попри термінологічну неусталеність усе ж слід прагнути до розрізнення термінів „структура” і „система” як понять, що мають певний зміст: структуравиражає різнорівневі відношення, система – відношення однорівневих понять.
4. Парадигматичні і синтагматичні відношення. Як уже зазначалося, в середині кожного рівня його одиниці пов’язані системно. Це означає, що між ними існують певні відношення. Визначаються два види відношень – парадигматичні й синтагматичні.

Прикметник „парадигматичний” утворений на основі терміна „парадигма” (від гр. paradeigma– „зразок”), який пов’язується з розрізненням морфологічних одиниць, що входять до одного морфологічного категоріального ряду (наприклад, парадигма відмінювання; парадигма дієвідмінювання та ін.). Відношення елементів цих парадигматичних рядів і становлять парадигматичні відношення, де представлені різні форми того самого категорійного ряду (або відмінка, або особи; або однини, або множини). Пізніше цей термін почали використовувати щодо будь-яких рядів – словникових, синтаксичних, звукових, словотвірних.

Стосовно всіх рівнівпарадигматичні відношення – це ті відношення, що об’єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди, категорії.

Синтагматичні(гр. syntagma
– „поєднане”)– це відношення, в які вступають одиниці одного рівня в процесі послідовної їх пов’язаності в мовленні, що розуміється і як поєднання двох (або більше) мовних одиниць, розташованих в лінійній послідовності одна за одною. Синтагматичні відношення спостерігаються на всіх рівнях будови мови, тому виділяють синтагматику фонетичну, фонологічну, морфологічну, лексичну, синтаксичну.

Виділення синтагматичних відношень часто пов’язують з іменем швейцарського мовознавця Фердинанда де Соссюра, але у вітчизняному мовознавстві задовго до нього (але в інших термінах) описували їх І. О. Бодуен де Куртене та М. В. Крушевський.

П р и к л а д о м  парадигматичних відношень можуть слугувати форми того самого слова чи речення однотипної будови:

Парта, парти, парті, парту, партою, (на) парті, парто;

Пишу, пишеш, пише, пишемо, пишете, пишуть;

Я працюю в школі; Я працював у школі; Я працюватиму в школі; Я працював би в школі; Хай я працюватиму в школі.

П р и к л а дсинтагматичних відношень:

Учень сидить(не сиджу) на парті (не на парту).
5. Розділи мовознавства, що вивчають структуру й систему мови. Відповідно до мовних рівнів у мовознавстві склалися розділи мовознавства – мовознавчі (лінгвістичні) науки, предметом яких стали одиниці кожного з рівнів: фонетика, лексикологія, граматика (традиційні).

Сьогодні розвиток мовознавства іде в двох напрямах: перший – у середині кожного рівня здійснюється все більше проникнення в структуру мовних явищ; другий – відбувається процес інтеграції з іншими науками, що сприяло появі нових мовознавчих наук, які розширюють уявлення про структуру і систему мову (соціолінгвістика, психолінгвістика, лінгвокультурологія). Так, в середині фонетики виділилася фонологія – учення про функціональну роль звукових одиниць мови, орфоепія – розділ практичного мовознавства, що встановлює правила властивої літературній мові вимови звуків і їх сполук. Майже повністю на основі даних фонетики створюється теорія письма, норми якого визначає розділ практичного мовознавства – орфографія. У межах фонетики виокремилася експериментальна фонетика, яку іноді називають ще інструментальною, оскільки дослідження вимови звуків здійснюється за допомогою приладів (інструментів).

Усебічний аналіз слова зумовив виникнення семасіології (учення про значення слова), етимології (вивчає походження й історію окремих слів і морфем), ономастики (наука про власні й географічні назви), лексикографії (наука про теорію і практику укладання словників).

Граматика як окрема мовознавча наука поділяється на морфологію і синтаксис у зв’язку з неоднаковим підходом до одиниць граматичної будови мови: вивчення форм слова становить об’єкт морфології, дослідження словосполучень і речень – предмет синтаксису.

Кожна мовознавча дисципліна може розглядати мовні одиниці у загальномовному і в конкретномовному плані, на підставі чого виділяються загальна і конкретна фонетика, загальна і конкретна лексикологія, загальна і конкретна граматика.

Майже до всіх розділів мовознавства (крім етимології як історичної науки)можна застосувати синхронічний (одночасовий) і діахронічний (різночасовий, історичний) підходи.
Контрольні питання
1. Якими є одиниці кожного рівня мови як знакової системи? У чому полягає функціональне призначення кожної одиниці?

2. Що таке нижчий і вищі рівні мови? Яким є функціональне призначення кожного рівня?

3. Як у системі мови враховується її дихотомічна природа?

4. Чим система мови відрізняється від структури? Що є основоположним показником (принципом) системи? Проілюструйте.

5. Що таке парадигма, парадигматичні відношення?

6. На яких рівнях мови зустрічаються парадигматичні й синтагматичні відношення? Проілюструйте їх прикладами.
Лекція № 5

Тема: Фонетика – наука про звуки мови.
План

1. Три аспекти в характеристиці звуків мови.

2. Поняття фонеми. Фонологія.

3. Система вокалізму й консонантизму. Класифікація звуків за артикуляційними й акустичними ознаками.

4. Фонетичне членування мови: поняття про склад; складові й нескладові звуки; наголос; проклітики й енклітики; такт (фонетичне слово).

5. Фонетичні зміни (фонетичні процеси).

6. Звукові (фонетичні) закони. Поняття конвергенціїй дивергенції.
Література
1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. — С. 5-15.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 7-17.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. — С. 11-18.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. — С. 5-8.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. — №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.
Основні поняття теми

Акомодація, асиміляція, алофон, артикуляція, атонація (дезакцентація), африката, варіант фонеми, гаплологія, дивергенція, динамічний наголос, дисиміляція, дистанційна асиміляція, діереза, епентеза, звук, інваріант фонеми, квантитативний наголос, комбінаторні звукові зміни, конвергенція, контактна асиміляція, лабіалізація, метатеза, музичний наголос, назалізація, не релевантна опозиція, палаталізація, позиційні звукові зміни, протеза, редукція, релевантна опозиція, сингармонізм, субституція, тембр, тон, фонема, фонетика, фонологія, фрикативний звук, шум.
1. Три аспекти в характеристиці звуків мови.

Будь-яка значеннєва одиниця мови функціонує не інакше, як в окремому звукові або в сполуках звуків. Кожна мова має своєрідну звукову будову: тільки їй властиві звуки, звукосполучення, наголос, інтонаційне оформлення звукового потоку. Тому мови відрізняються одна від одної на слух. Російська мова, наприклад, характеризується м’якою вимовою приголосних перед /е/ (пор. укр. /село`/, /нести`/, /веду`/; рос. /с`эло`/, /н`эс`ти`/, /в`эду`/); білоруська – так званим „дзеньканням” (пор. укр. /ден`/, біл. /дз`ен`/); польська – наявністю наголосу на передостанньому складі слова: zycie– „життя” (вим. /жи`ц`е/), kobieta– „жінка” (вим. /коб`е`та/), amatorski– „любительський” (вим. /амато`рск`і/), польська і французька – носовими голосними. Своєрідним у кожній мові є й звукове співвідношення. Українській мові не властиве поєднання голосних у коренях споконвічних слів (воно можливе лише на стикові морфем: поодинокий). У фінській мові поєднання голосних можливе, пор. самоназву суомі. У французькій та англійській мовах основа слова може починатися сполученням свистячого /s/ і подальшого /t/ або /р/. У літературній німецькій мові такі сполучення спостерігаються лише в деяких запозичених словах. Як правило ж, свистячий німецької мови /s
/перед /t
/та /p
/переходить у шиплячий. Слова типу der

Student(„студент”),  der

Stahl(„сталь”),  stehen(„стояти”), spat(„пізній”) вимовляються як /штуде`нт/, /штал`/, /ште`: н/, /шпет/. Не випадково тому в практичному вивченні мов звертають увагу на вимову звуків, без цього не можна досягти володіння іншою мовою. Оригіналом мови є її звуковий бік, який становить основу існування і розвитку найважливішого засобу людського спілкування. Наука, яка вивчає звуки людської мови і все те, що пов’язане із звуковим оформленням, називається фонетикою (від гр. phonetikos– „звуковий”).

Звук мови– явище складне. Щоб розкрити його сутність у всіх найголовніших проявах і змінах, фонетика розглядає фізичні властивості звуків, способи їх творення, функціонування, процеси змін, зв’язки між звуковою і писемною формою мови. У фонетиці аналізуються і такі одиниці звукової мови, як склад слова і наголос. Дослідження всього цього і становить предмет фонетики.

Звук мови як коливання хвиль у повітряному просторі утворюється (вимовляється) завдяки дії відповідних органів людини, чується мовцем та його співрозмовниками і сприймається у звуковому комплексі, за яким закріплено певний зміст. Така природа і функціонування звука мови зумовила різноаспектний підхід до його вивчення: звук розглядається як явище: (1) фізичне (акустичне), (2) анатомо-фізіологічне, (3) лінгвістичне. Тільки врахування ознак такої потрійної характеристики звуків допомагає скласти певне уявлення про звуки мови, своєрідність їх матеріальної сутності, утворення і функції у мові.
Фізичний, або акустичний, аспект у характеристиці звуків мови. Як і всяке інше коливання пружного тіла довколишньої природи, звук людської мови становить фізичне (акустичне) явище. Йому властиві й певні акустичні особливості, за якими розрізняються тони і шуми, а також висота, сила (напруга, динаміка), тривалість, тембр. Урахування цих акустичних властивостей звуків для фонетики стає однією з основ їх класифікацій, розрізнення типів наголосів, причин звукових змін.

Так, акустичний поділ звуків на тони (рівномірні, ритмічні коливання) і шуми (нерівномірні і неперіодичні коливання) стосується фонетики. У ній тони – це голосні звуки, шуми– приголосні.

За висотою звука, яка розрізняється залежно від частоти коливань на одиницю часу, і силою, що залежить від амплітуди (розмаху) коливань, а також тривалістю звука, яка пов’язана з кількістю часу, витрачуваного для його вимови, — визначаються різні типи словесного наголосу: музичний (або тонічний), силовий (динамічний, експіраторний – від лат. expirare– „видихувати”, оскільки він заснований на посиленні видиху при вимові складу), кількісний, або квантитативний (Останній у чистому вигляді не зафіксований). У мовах, що мають музичний наголос, або тонічний, або мелодійний, або політонічний (від гр. polys– „багато”), або багатотонний (старогрецька мова, сучасні литовська, сербська, шведська, норвезька, китайська, в’єтнамська), наголошений склад (основу якого складає голосний звук) вищий за ненаголошений (може реалізовуватися в декількох різновидах, наприклад висхідному й спадному). У мовах з силовим наголосом(українська, білоруська, російська, чеська, польська, вірменська, грузинська, англійська, французька, німецька) наголошений склад вимовляється з напругою, виразніше за ненаголошений, тому його ще називають динамічним, а в мовах з кількісним наголосом, або довготним, або квантитативним (новогрецька мова) наголошений склад довший за ненаголошений. Зазвичай у мовах, що мають наголос, сполучаються всі вказані ознаки, але значимість їх буває різною: в українській та російській мовах силовий (динамічний) співіснує з кількісним; у литовській, шведській і норвезькій мовах наголос не чисто музичний, а музично-динамічний. Крім цього, залежно від тривалості голосні й приголосні окремих мов поділяються на довгі й короткі.

Наголоси розрізняються також і за місцем їх у слові. За цією ознакою виділяють такі види наголосів:

а) фіксований, або постійний, який у всіх словах (можливо, за деякими винятками) припадає на певний склад слова незалежно від його морфологічної будови. Н а п р и к л а д, у фінській, угорській, чеській мовах наголошеним, як правило, чується перший склад: /на`строі/ — „інструмент”, /на`можник/ — „моряк” (чеськ.); у французькій, турецькій, казахській, вірменській – наголос на останньому складі: /драпо`/ — „прапор”, /діксіоне`р/ — „словник” (франц.);  у польській – на передостанньому: /фто`
рек/— „вівторок”, /теле`
фон/ — „телефон”;

б) вільний, або рухомий, який у різних словах і навіть у різних формах того самого слова падає на різні склади, як, наприклад, в українській мові: в словах з однаковою кількістю складів /ко`
лесо/, /соло`
ма/, /молоко`
/;у різних формах того самого слова, як-от: /голова`
/, /голі`
у/, /го`
лови/;

в) пов’
язаний, або зумовлений, тобто закріплений за певною морфемою. Так, у німецькій мові наголос звичайно припадає на кореневий склад: /дас фе`нстер/ — „вікно”, /ла`уфен/ — „бігти”, за винятком тих випадків, коли деякі префікси і суфікси перетягують наголос на себе, зокрема: /а`уфштеен/ — „вставати”, /а`нтвортен/ — „відповідати”, /дер штуде`нт/ — „студент”.

Багатоскладові слова мов з силовим і кількісним наголосом поряд з основним мають ще так званий побічний наголос. Наявність його особливо помітна в складних словах багатьох мов, н а п р и к л а д: рос. зе`
млетрясе`
ние, укр. бо`
лезаспокі`
йливий, нім. /дер фе`
дерха`
льтер/ — „ручка для пера”. Побічний наголос в українській мові відмежований від основного одним чи кількома складами. Тому він може бути не менше як у трискладових словах. Склад, на який припадає побічний наголос, вимовляється без особливої напруги і тривалості, на відміну від складу з головним наголосом, але напруженіше від інших ненаголошених складів.

Як фонетичне явище наголос служить для розрізнення значень слів (укр.: а`
тлас– „збірник географічних карт” та атла`
с– „блискуча тканина”) або форм слів (ві`
кна– наз. мн. і вікна`– род. одн.). 
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Тембр, або забарвлення, звука виникає внаслідок накладання додаткових коливань, так званих обертонів (нім. ober– „верхній” і Ton
– „звук”) на основний звук. У забарвленні, тобто в утворенні певного тембру, важливу роль відіграють резонатори (лат. resono– „звучу у відповідь”) – порожні тіла з отвором відповідного розміру. У струнних інструментах резонатором є їх корпус, у мовному апараті людини – порожнини глотки, рота, носа. Саме від них залежить якість голосних.
Анатомо-фізіологічний аспект у характеристиці звуків мови. Звуки людської мови утворюються так званим мовним апаратом, складові частини якого, крім звукоутворення, виконують інші істотні фізіологічні функції людини. В аналізі мовного апарата нас цікавить не стільки його анатомія й фізіологія, скільки функції тих його складових частин, які беруть безпосередню участь у творенні звуків.

Виділяють три складові частини мовного апарата: (1) дихальний апарат, (2) гортань, (3) надгортанні порожнини.

Основна функція дихального апаратавизначається видихом: саме він забезпечує струмінь повітря для утворення голосу в гортані і шуму в надгортанних порожнинах.

Утворення голосу(не звуку, а саме голосу; звуки утворюються в надгортанних порожнинах) – головна функція гортані. Крім голосу, в гортані утворюється шепіт, коли струмінь повітря проходить через щілину ненапружених голосових зв’язок.

Надгортанні порожнини– це порожнини (а) глотки, (б) рота, (в) носа. Порожнини глотки і рота разом з усіма органами відіграють основну звукотворчу роль переважної більшості звуків. По-перше, вони служать резонаторами при утворенні тембральних відтінків голосних і приголосних; по-друге, вони є місцем виникнення шумів, необхідних для утворення приголосних. Функція носової порожнини – надавати носового відтінку окремим голосним і приголосним звукам. Носове забарвлення (назалізація) виникає при опущеному м’якому піднебінні, внаслідок чого струмінь повітря проходить через носову порожнину.

Залежно від участі в звукоутворенні всі органи мовного апарата поділяються на активні і пасивні. До активних належать всі рухомі органи — губи, м’
яке піднебіння, маленький язичок, стінка зіва, голосові зв’
язки. Пасивними вважаються органи, які не здатні міняти своє положення, а служать опорою, в напрямку до якої рухаються або з якою змикаються мовні органи (зуби, ясна, тверде піднебіння).

В окремих випадках активні органи виконують функцію пасивних (як при вимові звука /х/).

Робота мовних органів, спрямована на утворення будь-якого звука мови, називається артикуляцією (від лат. articulatio– „вимовлення”). Сукупність же артикуляційних навичок, необхідних для вимови звуків і всіх можливих звукосполучень тієї чи іншої мови, прийнято називати артикуляційною базою мови.

Кожна людина володіє, як правило, артикуляційною базою однієї мови, засвоєною з дитинства в тому оточенні, де вона виховувалася. Це і є артикуляційна база її рідної мови. Проте можна володіти й артикуляційною базою інших мов. Для цього необхідно виробити бездоганну вимову звуків нерідної мови, що не завжди вдається: навички вимови звуків рідної мови даються взнаки. У вимові звуків і їх сполучень нерідної мови відчувається, як це прийнято називати, акцент, тобто особливість вимови, зумовленої артикуляційною базою рідної мови (чи діалекту), що зберігається в розмові нерідною мовою. Артикуляційні навички вимови іншомовних звуків найкраще набуваються в ранньому віці.
2. Лінгвістичний, або фонологічний аспект у характеристиці звуків. Поняття фонеми.

У мові важливими визнаються лише ті акустичні й артикуляційні одиниці, завдяки яким досягається не тільки відмінне звучання, а й відмінне значення, тобто ті, що виконують розпізнавальну й смислорозрізнювальну функцію. Для позначення таких звукових одиниць використовується термін „фонема”. Виділення фонеми як смислорозрізнювальної одиниці для уточнення досить широкого поняття „звук мови” і становить лінгвістичний, або фонологічний, аспект у вивченні звуків, який розглядає не те, що таке звук чи як він утворюється, а те, для чого існує звук, тобто яку функцію він виконує. Розгляд звука в такому аспекті переконує, що він є акустичним результатом рухів складових частин мовного апарата, іншими словами – явище фізичне. Фонема виконує смислорозрізнювальну роль, є функціональною одиницею. Тому цей аспект вивчення звуків мови називають ще функціональним. У прикладах /се`ла/ і /сеи ла`/функціональною одиницею виступають не звуки /е/ чи /еи/, а фонема \е\, яка в різних позиціях передається різними звуками, а встановлюється (визначається) за сильною позицією: для голосних – це позиція під наголосом, для приголосних – це позиція між голосними: слово російської мови лодка вимовляємо як /ло`тка/, але ж у ньому фонема не \т\, а \д\, адже сумнівний приголосний в сильній позиції (між голосними) виступає у вигляді \д\, пор.: /ло`дочка/.Для ряду мов сильною позицією приголосних є абсолютний кінець слова.

Приклади переконують, що як функціональна одиниця фонема реалізується в звуках. Але їх не можна плутати. Фонема – одиниця мови, а звук – одиниця мовлення; фонема – абстрактна одиниця, виведена на основі ряду звукових варіантів та існує в уяві мовця; звук – одиниця конкретна, вона вимовляється і чується; фонема – одиниця стала, звук – змінна, бо змінюється залежно від позиції в слові.

За якими ж прикметамивизначаються фонеми як смислорозрізнювальні одиниці? Вони визначаються на основі акустичних й артикуляційних протиставлень (інакше – опозицій), властивих тій чи іншій мові. Серед ряду протиставлень виділимо: дзвінка фонема – глуха фонема, тверда – м’
яка, коротка – довга.

Розрізняють протиставлення релевантні (англ. relevant– „доречний”), тобто такі, які служать розрізненням слів та їх форм, і нерелевантні, які не виконують таких функцій. Розрізнення релевантних і нерелевантних фонем у кожній мові своєрідне (наприклад, в англійській і французькій мовах немає протиставлення твердих і м’яких приголосних).

На основі протиставлень встановлюються корелятивні пари (від лат. correlatio– „співвідношення”), що утворюють ряди, в яких фонеми одного ряду мають ту ж саму диференціальну ознаку, наприклад дзвінкості і глухості: /б/ — /п/..., довготи – короткості.

Сучасні лінгвісти в основному сходяться на такому визначенні фонеми:

Фонема  — одиниця звукового ладу мови, що служить для розрізнення й розпізнавання значимих одиниць – морфем, до складу яких вона входить у якості мінімального сегментного компонента, а через них – і для розпізнавання й розрізнення слів. Фонема інваріантна одиниця мови.

Інваріант(від лат., „незмінюваність”) – це абстрактне позначення однієї й тієї самої сутності (одиниці) відокремлено від її конкретних модифікацій (варіантів). В інваріанті відображені загальні властивості класуоб’єктів, утворюваних варіантами (а л о ф о н а м и). Інваріант реально не існує.
3. Система вокалізму й консонантизму. Класифікація звуків за артикуляційними й акустичними ознаками.

Як уже зазначалося, фонеми реалізуються в звуках, які розрізняються за акустичними й артикуляційними прикметами. Звідси стає очевидним, що класифікація фонем має спиратися на ті ознаки, якими визначаються звуки, а відтак і використовувати відповідну термінологію, побудовану на акустичних та артикуляційних основах, а саме: голосні, приголосні, свистячі, шиплячі, дрижачи, зімкнені, бокові, зубні, увулярний, язикові. Тому системні відношення між фонемами правомірно групувати за характеристикою звуків, які є репрезентантами фонем. Отже, далі мова піде про класифікацію звуків із вказівкою на їх відповідність фонемам.

У сучасному мовознавстві існує два підходи до їх класифікації – акустичний та артикуляційний, які не виключають, а доповнюють один одного.

Акустична класифікація – це розподіл звуків за слуховим сприйняттям. З погляду акустики голосні виділяються як чисто тональні звуки, в яких відсутні шуми. Розрізнення тонального ефекту, наприклад, у звучанні [
а]чи[
о]досягається лише зміною резонатора – порожнини рота, глотки й участю губів.

Акустичною ознакою приголосних є наявність шуму, що виявляється або тільки у вигляді самого шуму, або в поєднанні з голосом. Так, вимова звука [т], що на слух сприймається як цілковитий шум, відрізняється від звука [д], у якому шум поєднано з голосом. За цією ознакою вони розрізняються як глухий [
т]і дзвінкий – [
д].

Більш докладних видимих акустичних ознак голосних і приголосних поки що не встановлено. Тому в основу розрізнення голосних і приголосних зазвичай кладуть артикуляційні ознаки. Назвемо їх. Один з важливих показників протиставлення голосних і приголосних – відсутність перепони при вимові голосних, наявність перепони – при вимові приголосних.

Інша важлива ознака їх протиставлення – напруженість мовних органів. Вимова голосних супроводжується загальним рівномірним напруженням мовного апарата, зокрема стінок резонаторів – глотки і рота, що сприяє створенню резонаторних тонів. При артикуляції приголосних мовні органи напружуються лише в місці виникнення перепони.

Відмінною у вимові голосних і приголосних є й сила повітряного струму. При вимові голосних вона слабка, при вимові приголосних – сильна.

Такі три артикуляційні ознаки розрізнення голосних і приголосних. Їх можна подати в схемі:



                            Звуки>
       


Ознаки артикуляції

Голосні

Приголосні

Наявність чи відсутність перепони

Перепони немає

Перепона є

Напруженість органів мови

Рівномірна нелокалізована

Нерівномірна, зосереджена лише в місці перепони

Повітряний струмінь

Слабкий

Сильний



Щодо голосних, то єдиною практично чинною класифікацією сьогодні є артикуляційна. Установлено, що резонатор, його форму та об’єм змінюють: 1) язик, 2) губи та 3) м’яке піднебіння. Залежно від їх участі і прийнято розрізняти голосні.

1. Найрухоміший активний орган – язик, він здатний змінювати своє положення, рухаючись у вертикальному й горизонтальному напрямах. Переконатись у цьому дуже легко, досить лише вимовити звуки [і] та [у], стежачи за тим, як язик змінює своє місце: при вимові [і] кінчик язика упирається в нижні зуби, тобто перебуває в передній частині порожнини рота, а при артикуляції [у] відтягується назад. Так язик рухається по горизонталі.

Зіставлення вимови звуків [
і]та [
а]показує, що язик змінює своє положення і по вертикалі.

Залежно від руху язика по горизонталі голосні поділяються на ряди: передній, середній і задній. За зміною положення язика по вертикалі розрізняють піднесення: високе, середнє, низьке. Для зручності вивчення класифікації голосних прийнято використовувати дев’ятиклітинний чотирикутник, який заповнюється позначенням звуків. Порівняймо основні звукові варіанти фонем української та російської мов.
Українська мова



                Ряд>

Піднесення

Передній

Середній

Задній

Високе

[і]

                  [и]



      []

Середнє

        [е]





   []

Низьке





[а]



Російська мова



                Ряд>

Піднесення

Передній

Середній

Задній

Високе



                  [и]

    

         [ы]

      []

Середнє

                   [э]





  []

Низьке



         [а]


    продолжение
--PAGE_BREAK--


Зіставлення класифікації голосних української і російської мов доводить, що кожна мова має специфічні особливості артикуляції звуків, які на перший погляд видаються однаковими.

Губи при артикуляції голосних бувають активними й пасивними. Діючи активно, вони витягуються вперед, надаючи резонаторові подовженої форми. Залишаючись пасивними, вони скорочують передню частину резонатора, бо отвором резонатора стають не губи, а верхні й нижні зуби. Голосні, утворені без участі губів, прийнято називати нелабіалізованими, наприклад, українські [е], [и], [а].  Голосні ж, утворені з допомогою видовження губів, називають лабіалізованими (від лат. labialis
labium– „губа”) як-от в українській [
о]
, [
у]:[
вода`]
, [
нау`
ка]; в німецькій [u], [o],наприклад, у словах uber– „через”, schon– „красивий”; у французькій, зокрема: [u]: dur [dur]– „твердий”. Не слід думати, що лабіалізовані німецької й французької мов тотожні українським [о]та [у].

3. М’яке піднебіння, як рухомий орган, змикається зі стінкою зіва і закриває прохід видихуваного в порожнину носа повітрю, а опускаючись, відкриває прохід для повітряного струму в носову порожнину. У першому випадку голосні звучать без носового відтінку, а в другому – з носовим забарвленням, оскільки повітря проходить водночас через ніс і через рот. Голосні без носового відтінку належать до категорії неносових, або н е н а з а л і з о в а н и х, їх припустимо називати ротовими, голосні з носовим резонансом – до носових, або н а з а л і з о в а н и х (від лат. nasus – „ніс”).  Надання звукові носового відтінку називають                       н а з а л і з а ц і є ю. Носовому забарвленню піддаються не лише голосні, а й приголосні, як-от українські [
м]
, [
м’]
, [
н]
, [
н’]. Практично до артикуляції будь-якого голосного можна додати носовий відтінок, але як фонеми голосні носові трапляються лише в окремих мовах. Так, у жодній зі східнослов’янських мов (українській, російській, білоруській) носових голосних немає. Зате вони є в польській, французькій, португальській і в деяких діалектах македонської мови. Носові голосні властиві старослов’янській мові. У польській мові, зокрема, є носові голосні [о] та [е]. Вимовляються вони приблизно як [
он]і [
ен], наприклад: [монш]– „чоловік”, [йе|
нзик]– „язик”, „мова”, а перед губними вимовляються як [ом]
, [
ем]: [зомп]– „зуб”, [зе|
мби]– „зуби”.

В аналізі голосниху початковому курсі загального мовознавства необхідно називати всі чотири ознаки їх артикуляції: 1) за рядом, 2) піднесенням, 3) лабіалізацією, 4) назалізацією. Ця вимога зумовлена тим, що звукам різних мов світу, які є об’єктом аналізу загального мовознавства, властиві названі ознаки.

Під час характеристики голосних української мовидостатньо називати ряд, піднесення і лабіалізацію голосного. Згадка про назалізацію голосних української мови зайва, адже носових голосних у ній немає. Якщо немає протиставлення (опозиції) якихось звуків у вивченні конкретної мови, то й не слід уводити його в класифікацію.

Крім цих артикуляційних відмін голосних, в ряді мов вони розрізняються ще за ступенем розкриття рота – голосні відкриті і закриті. В українській мові голосних, які б протиставлялися за цією ознакою і служили б засобом розрізнення значень, немає. У німецькій, французькій відкриті і закриті голосні є смислорозрізнювальними одиницями: у німецькій відкритий [о] і закритий [э], як-от: der

Sohn
[
zo
:
n] – „син” і  der

Stock
[
s
~
t
э
k
]– „палка”; у французькій: відкритий [є] – pret
[
pr
є]„готовий ”і закритий [э] – pre
|
[
pr
э]„лука”.

Голосні поділяються і за акустичною ознакою на довгі й короткі. Довгі й короткі є в англійській і німецькій мовах, наприклад, в англійській: sheep– „вівця” і ship– „судно”, у німецькій Bett– „ліжко” і  Beet– „клумба”.

В основі класифікації приголосних за артикуляційними ознаками лежить розрізнення їх 1) за місцем артикуляції, або за активними мовним органом, 2) за співвідношенням голосу і шуму (або за участю голосу і шуму), 3) за способом творення шуму (або за способом артикуляції).

1. За місцем артикуляції, або за активним мовним органом (точніше місцем зімкнення активного органа з пасивним), приголосні поділяються на:

а) г у б н і, або л а б і а л і з о в а н і, наприклад: укр. [б], [п], [в], [м], [ф], які в свою чергу поділяються на г у б н о-г у б н і, або б і л а б і а л ь н і (від лат. bis„двічі” і лат. labialis– „губний”): укр. [б], [п], [в], [м] і г у б н о-з у б н і: укр. [ф];

б) я з и к о в і, серед яких розрізняють п е р е д н ь о- (укр. [д], [д|], [т], [т|], [л], [л|], [н], [н|], [р], [р|], [з], [з|], [с], [с|], [ч], [ш], [ж], [дж], [дз], [дз|], [ц],[ц|]),           с е р е д н ь о- ([й], нім. [ch
], що називається ich– Laut  (вим. [іхь ля|ут] ); фр. [n|
](орфографічно gn), і з а д н ь о я з и к о в і (укр. [
g]
, [
к]
, [
х], рос. [г], [к], [х], польські [g
], [
g
’],[k
], [
ch
], [
ch
’]);

в) я з и ч к о в і, або у в у л я р н і (від лат. uvula– „маленький язичок”), наприклад, французьке і німецьке [r
];

г) глоткові, або фарингальні (від лат. pharynx– „глотка”), як-от укр. [
г]
,нім. [h
], який у фонетиці прийнято називати hauch— Laut, вим. [хаух ля|ут]; пор.: der

Held   („герой”), die

Freiheit(„свобода”).

2. Залежно від співвідношення голосу й шуму приголосні поділяються на     с о н о р н і (від лат. sonorus
– „звучний”) і ш у м н і, серед шумних є д з в і н к і  й            г л у х і. Наведена нижче таблиця дає уявлення про питому вагу голосу й шуму в групах приголосних.

                  

                                                       |      Ш   у   м    н    і          |
    продолжение
--PAGE_BREAK--


Сонорні характеризуються тим, що в них при наявності шуму голос переважає над ним: голосові зв’язки працюють активно. Це такі звуки української мови, як [л], [л|], [м], [н], [н|], [в], [й], [р], [р|]. Соборність (звучність) різних мов не збігається. В окремих мовах сонорні настільки звучні, що можуть бути складотворними, тобто, як і голосні, становити основу складу, що свідчить про їх акустичну близькість до голосних. У більшості мов (серед них і сучасна українська) сонорні не складотворчі.

У шумних звуках шум або переважає над голосом (це — дзвінкі), або він виступає єдиною ознакою звука (це глухі). Дзвінкі й глухі здебільшого утворюють співвідносні пари звуків, у яких вони відрізняються наявністю чи відсутністю голосу, як-от в українській мові:

Дзвінкі    б   д   д|   з   з|   ж   дж   дз   дз|   г   г    -

Глухі       п   т   т|
   с   с|
   ш   ч     ц     ц|
    к   х   ф

Не в усіх мовах фіксуються такі співвідносні пари. У російській мові, наприклад, глухі [ч]
, [
ц]
, [
х]не мають відповідних дзвінких, зате є пара [
в]
– [
ф], в українській же мові глухий [
ф]виступає без пари. В естонській мові немає дзвінких [b
], [
d
], [
g
].

3. У класифікації приголосних за способом творення шуму (за способом артикуляції або ще інакше – за характером перепони) враховують три види перепон, що виникають на шляху видихуваного повітря.

(а) Активний орган, рухаючись до пасивного, не змикається з ним, а утворює щілину. Повітряний струмінь треться об її стінки й утворює шум. Так з’являються щілинні, або їх називають протиснено-щілинні, або фрикативні (від лат. fricare– „терти”), або спіранти (від лат. spiro– „дую”): [в], [ф], [з], [з|], [с], [с|], [ш], [ж], [й], [х], [г]. Характерно, що хоч яким є ступінь наближення активного органа до пасивного (зокрема язика до зубів, альвеол, твердого чи м’якого піднебіння), повного зімкнення їх не відбувається. Завдяки щілині ці звуки протягуються.

(б) Перепона створюється повним зімкненням на якусь частку секунди активного мовного органа з пасивним і раптовим, миттєвим розривом під тиском видихуваного з легенів повітря. Утворювані таким чином приголосні називають зімкненими, або проривними, або вибуховими, або миттєвими. З цих термінів найбільш прийнятним є термін „зімкнені”, однак можливе застосування терміна „проривні”. В українській мові це [
б]
, [
п]
, [
д]
, [
д| ]
, [
т]
, [
т| ]
, [
g]
, [
к]. Протяжність цьому типу приголосних не властива.

Серед зімкнених своєрідною артикуляцією характеризуються звуки [
л]
, [
л| ]
, [
м]
, [
н]
, [
н|].Їх називають зімкнено-прохідними.

При їх артикуляції активні органи, зімкнувшись з пасивними, не розмикаються миттєво, як при творенні проривних, а залишаються на місці зімкнення і розмикаються лише після проходження утворюваного в гортані голосу в одному випадку через порожнину рота (звуки [л], [л|]), в іншому – через порожнину носа (звуки [м], [н], [н|]). Так, при вимові приголосних [л], [л|] кінчик язика змикається з верхніми зубами, але це зімкнення не закриває повністю проходження повітря. Воно йде через отвори між язиком і щоками. Їх творення закінчується розмиканням язика із зубами.

При вимові [
м]
, [
н]
, [
н|]повністю перекривається проходження повітряного струменя через порожнину рота. Різниця лише в тому, що вимова м супроводжується зімкненням верхньої й нижньої губи, в артикуляції ж звуків н, н активно діє передня частина спинки язика, яка змикається з зубами й альвеолами і створює перепону. Утворюваний в гортані голос проходить через носову порожнину, і артикуляція цих звуків завершується розмиканням активних органів з пасивним.

У системі зімкнених виділяється окрема група приголосних – африкати (від лат. affricata – „притерта”). Особливість їх артикуляції полягає в тому, що після зімкнення активного органа з пасивним наступає повільне (а не раптове, як при творенні проривних) розмикання, яке поступово переходить у щілину. Тому африкати ще називають зімкнено-щілинними (або зімкнено-фрикативними) звуками. Так артикулюються звуки [ц], [ц|], [ч], [дж], [дз], [дз|]. Перехід від вимови елементів зімкнених до елементів щілинних (фрикативних) слухом не відчувається, тому африкати сприймаються як один звук.

Не слід змішувати вимову африкатів з їх графічним відтворенням. У багатьох мовах для передачі деяких африкатів на письмі не існує окремих знаків, і їх позначають двома буквами, як-от укр. дзвін, джміль; біл. дзень; нім. Pferd
– „кінь”, пол. dzungla– „джунглі”, що є одним із проявів невідповідності вимови написанню. Але це не повинно порушувати нормативності вимови і шкодити правильному розумінню артикуляційної природи цих своєрідних звуків: пишеться дві букви – вимовляється один звук.

Різновидами африкатів вважаються аспірати (від лат. aspirare – „дути”, „видихати”), або придихові приголосні. Аспіратами називаються дзвінкі або глухі приголосні, вимова яких відзначається легким гортанним придихом, утворюваним проходженням видихуваного повітря крізь звужену голосову щілину. Придихові є в грузинській і вірменській мовах – [ph
], [
th
], у староіндійській [bh
], [
dh
], [
gh
](придихові позначаються у фонетичній транскрипції з допомогою букви h). Наближаються до придихових звуки німецької мови [p
], [
t
], [
k
], які вимовляються з придихом, наприклад: die

Post– „пошта”, retten– „рятувати”, der

Kahn– „човен” (приблизна вимова [die

Phoost
], [
retthen
], [
der

Kaahn
]). У слов’янських мовах таких звуків немає.

(в) Перепона створюється частим ритмічним змиканням і розмиканням активного еластичного органа з пасивним. Здатність дрижати в струмені повітря мають кінчик язика і маленький язичок. Спостерігається це при вимові передньоязикового звука [
р], властивого багатьом мовам, та увулярного [
r], характерного для французької й німецької мов.За такою своєрідною артикуляцією ці звуки називаються дрижачими, або вібрантами (від лат. vibrare – „дрижати”, „дрижачий”).

Розглянуті три класифікації приголосних ґрунтуються на артикуляційних засадах. Їх групування, однак, цим не обмежується.

При врахуванні акустичних ознак приголосних до уваги беруть такі розрізнення: 1) твердість і м’якість, 2) свистячість і шиплячих, 3) носових і неносових.

(1) Тверді приголосні утворюються так, що на їх творення за місцем, способом артикуляції й участю голосу і шуму не накладаються жодні додаткові артикуляційні нашарування. Ті ж звуки, що кваліфікуються як м’які, утворюються на базі твердих унаслідок накладання додаткової артикуляції на основну в кожному звукові. Додаткова артикуляція полягає в піднятті середньої частини спинки язика до твердого піднебіння, завдяки чому зменшується розмір резонатора, що спричиняє підвищення характерного для звука тону й шуму. Тверде піднебіння – латинською мовою – palatum, звідки й термін „палаталізація”.

Розрізнення приголосних за твердою і м’якою вимовою (або спрощено за твердістю і м’якістю) створює пари. В українській мові: [д] – [д|], [т] – [т|], [з] – [з|], [с] – [с| ], [дз]- [дз|], [ц] – [ц|], [л] – [л|], [н] – [н|], [р] – [р|]. Звук [
й]належить до категорії м’яких приголосних, його основна артикуляція пов’язана з підняттям середньої частини спинки язика до твердого піднебіння (він — середньоязиковий), а це означає, що за природою свого творення він не палаталізований (тобто пом’якшений), а палатальний (тобто м’який). У палаталізованих приголосних підняття спинки язика до твердого піднебіння – додаткова артикуляція, у творенні [
й]– це артикуляція основна. Зняти цю артикуляцію – і ніякого звука не буде. Тому [
й] не має відповідної твердої пари.

Не має відповідної пари й середньоязиковий звук німецької мови [ch
](ich– Laut). У його творенні підняття середньої частини спинки язика до піднебіння становить не додаткову, а основну артикуляцію.

У зв’язку з тим, що при творенні різних палаталізованих звуків спостерігається різний ступінь наближення язика до твердого піднебіння, ряд дослідників схильні розрізняти відмінні ступені палаталізації приголосних української мови і розцінювати це як їх здатність до більшого чи меншого м’якшення, тобто до слухового розрізнення тональності, зокрема: м’який ([й]), пом’якшені ([д|] [т|] [з|] [с|] [ц|] [л|] [н|] [дз|] [р|]), напівпом’якшені (до категорії останніх відносять губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий, які в позиції перед [і] стають не м’якими чи пом’якшеними, а напівпом’якшеними. В інших позиціях вони залишаються твердими, тобто це позиційні варіанти твердих фонем. Тому у фонетичній транскрипції напівпом’якшення пропонується позначати відмінно від пом’якшення – [’]).

2. За акустичними ознаками в системі приголосних виділяють групу свистячих і групу шиплячих. Зустрічаючись у мовному потоці, вони взаємодіють, викликаючи процес уподібнювання. Тому до класифікаційної схеми правомірно ввести опозицію приголосних свистячі/шиплячі:

Свистячі:  з



з
|




с



с
|




ц



ц
|




дз



дз
|

 
                     

Шиплячі:

ж



ж’



ш



ш’



ч



ч’



дж



дж’



3. У системі приголосних виділяється своєрідним звучанням невелика група звуків, які кваліфікуються як носові внаслідок того, що видихуване повітря проходить через носову порожнину. Це звуки української мови [
м]
, [
н]
, [
н|]. На противагу цим носовим усі інші приголосні прийнято називати ротовими.
4. Фонетичне членування мови: поняття про склад; складові й нескладові звуки; наголос; проклітики й енклітики; такт (фонетичне слово).

Мовний потік розбивається на відрізки різної величини залежно від змісту, інтонування, пауз і напруги видиху повітря. У ньому, крім звуків, виділяються склади, такти і синтагми. З них фонетико-смисловими одиницями є синтагми, типово фонетичними – склади і такти.

Склад– це відрізок звукової мови, що характеризується максимумом звучання (підвищенням хвилі), обмежений мінімумом звучності (її зниження). У максимумі звучання (або у вершині складу) стоять найбільш повнозвучні фонетичні одиниці. Це – голосні і в окремих мовах сонорні, як-от у чеській мові [krk
]– „карк/шия”, [prst
]– „перст/палець”, у сербській [брв] – „дошка”, [брз] – „швидкий”. Вершину звучання в них становлять сонорні.

Властивість голосних і деяких приголосних бути у вершині складу робить їх складотворними, або складовими. Усі інші звуки називаються нескладотворчими, або нескладовими. Ними, як правило, виступають приголосні, крім тих сонорних, які в окремих мовах здатні утворювати склад.

Проте й деякі голосні можуть перетворюватися в нескладові. Викликається це втратою напруги видиху при вимові голосного в певних фонетичних умовах. В українській мові голосні звуки [
у]
(= в) та [
і]
(= й)виступають нескладовими у позиціях: а) перед приголосним на початку слова ([
у]
гору); б) в середині слова після голосного перед приголосним (за[
у]
тра); в) в кінці слова після голосного (пита[
у]). Нескладові голосні властиві й іншим мовам, зокрема російській (и – й) та білоруській, в якій для нескладового [у]в алфавіті передбачений надрядковий знак.

Залежно від кінцевого звука – складотворчого чи нескладотворчого – розрізняють відкриті і закриті склади. У словах а/ві/а/ці/я, пра/во, се/стра склади відкриті, оскільки вони закінчуються на складотворні (голосні), у словах сон, парк, край – склади закриті, оскільки вони закінчуються нескладотворчими звуками.

Склад з початковим голосним називається неприкритим (акт), з початковим приголосним – прикритим(ніч), що необхідно враховувати при аналізі характеру складу.

Кожне слово має наголос, але в мовному потоці трапляються випадки, коли слово передає наголошеність сусідньому слову. Втрата окремими словами власного наголосу називається атонацією, або дезакцентацією.

Розрізняють два випадки перенесення наголосу.

1. Службове слово може передавати наголос наступному повнозначному слову, як-от: укр. переді мно/ю; польськ. przy
o
/
kne(„біля вікна”). Такий рух наголосу називається проклізою, а слово, що його втрачає, — проклітикою (від грец. proklino– „нахилятися вперед”).

2. Службові слова можуть передавати свій наголос попередньому слову, як, наприклад, зроби/в би, прийшо/в же. Таке перенесення наголосу називається енклізою, а слово, що втрачає наголос, енклітикою (від грец. enklino– „схилятись”).

Енклітики й проклітики разом із сусіднім словом створюють одне акцентне ціле (навколо одного наголосу групуються повнозначні або службові слова), яке називають тактом, або фонетичним словом. Приклади фонетичних слів (такту): укр. передімно/ю; рос. по/дгору.
5.У процесі функціонування й історичного розвитку мов їх звуки піддаються змінам. Розрізняють зміни звуків (1) фонетичні й (2) нефонетичні. Відмінність таких змін закладена в причинах, що викликають їх перебіг.

1. Якщо зміна звука пов’язана з дією властивих певній мові фонетичних чинників (наголошеністю чи ненаголошеністю, відкритістю чи закритістю складу, взаємодією сусідніх звуків), то такі процеси слід вважати фонетичними.

Внаслідок дії певних фонетичних умов, зокрема впливу фонетичних позицій, у які потрапляє звук, виникають фонетичні чергування. Такі зміни звуків у складі морфем (префікса, кореня, суфікса, флексії, включаючи і зміну звуків нулем – відсутністю звука) прийнято називати чергуванням, або альтернацією (від лат. alternatio – „чергування”), а ті звукові одиниці, що беруть участь у чергуванні, — альтернантами.

Чинними фонетичними чергуваннями в українській мові є чергування [e
]з [еи] та [и] з [ие]: [се/ла] – [сеила/], [виесо/киеі], [ви/соко]; в російській мові – чергування дзвінкого й глухого: [де/да], [дет], [л|убо/ви], [л|убо/ф]. Це зразки чинних зараз чергувань.

Історичнічергування (або традиційні) були колись фонетичними, бо мали причини для їх виникнення в певну історичну добу (о, е з і; г, к, х – з, ц, с; г, к, х – ж, ч, ш та ін.): коня – кінь, нога – нозі – ніжка. Залишаючись історичними, традиційними, такі зміни супроводжують морфемне розрізнення слів, вони пов’язані з граматичними явищами. Вивчаються вони в окремому мовознавчому розділі – морфонології (термін утворений від поєднання мор(фологія)+фонологія), що вивчає зв’язки морфології і фонетики.

2. Коли ж зміни звуків не залежать від фонетичних причин (наголосу, характеру складу, оточення), а зумовлені якимось іншими факторами, то їх прийнято називати нефонетичними. Так, у слові сьомий, що походить з давнього седьмый, звук [
о] на місці колишнього[
e]з’явився не внаслідок фонетичних причин. В українській мові звук [
е] не змінювався на [о]після м’яких приголосних. Він виникає за зразком слів шостий, восьмий, внаслідок чого фонетично вирівнявся морфологічний ряд числівників: шостий, сьомий, восьмий. Таку зміну слів кваліфікують як нефонетичну.

Предметом подальшого розгляду будуть фонетичні зміни (фонетичні процеси). Прийнято виділяти дві фонетичні умови, які спричиняють зміни голосних або приголосних.

1. Перша – це дія загальних фонетичних умов, у які потрапляє голосний чи приголосний звук (наголошеність чи ненаголошеність складу, позиція перед паузою чи після неї, у кінці чи на початку слова). Зміни, що виникають внаслідок цих причин, називаються позиційними. До них треба віднести в сучасній українській мові невиразну вимову [еи] та [ие] в ненаголошеному складі, нескладотворчу вимову [у] та [і], напівпом’якшену вимову губних, шиплячих задньоязикових та глоткового.

Одним з поширених позиційних змін є редукція голосних (від лат.reducere– „приводити в певний стан”). Редукція – це послаблення артикуляції голосного, яке приводить до кількісно-якісних змін у ньому і навіть до повного його знеголошення. Редукції піддаються ненаголошені склади тих мов, у яких є значні відміни в силі видиху при творенні наголошених і ненаголошених складів. Як свідчать русисти, у російській мові редукуються всі голосні. Але одні з них піддаються кількісній редукції, а інші – якісній. Тільки кількісні зміни спостерігаються у вимові ненаголошених [и], [у], [ы]. Так, у словах дуть, дутье, дуновениезвук [
у]відрізняється в кожному випадку лише більшою чи меншою силою видиху і тривалістю: він сильний у наголошеній позиції (дуть), слабкий у першому переднаголосному складі (дутье) і короткий у другому переднаголосному складі (дуновение). Артикуляційні особливості його залишаються в основному сталими.

Ненаголошені звуки [э], [о], [а] зазнають не тільки кількісних, але й якісних змін. Для розгляду можна взяти слово молодой (вимова – [мъл^
дой]), у якому звук [
о] виступає відразу в трьох варіантах: у наголошеному – [
о], [^] – у першому переднаголосному (чується невиразний звук, наближений до[
а], але не[
а]. Позиційні варіанти звука [о] відрізняються один від одного не лише слабкою чи короткою вимовою, а й тим, що мають відмінну артикуляційну характеристику: [о] – голосний заднього ряду, середнього піднесення, лабіалізований, [^] – низького піднесення, середньо-заднього ряду, не лабіалізований, [ъ] голосний середнього ряду, середнього піднесення, нелабіалізований.

В історії східнослов’янських мов відома повна редукція голосних. Голосні неповного творення, що позначалися буквами ъ(„єр”), ь(„єрь”), у так званих слабких позиціях (слабкою була позиції в кінці слова, перед голосним повного творення та ін.) редукувалися (давнє сын
перетворилося в українській мові в син, дьня – в дня).

В історії французької мови процес послаблення післянаголосних складів ішов настільки інтенсивно, що вся післянаголосна частина старофранцузьких слів редукувалася, внаслідок чого утворився вторинний тип будови слів з наголосом на останньому складі, що спостерігається тепер у французькій мові: пор. запозичені з французької слова: візав/і, дефі/с, діало/г, моноло/г, катало/г, парте/р. Це стало важливою фонетичною прикметою французької мови.

Редукція, однак, властива не всім мовам. Пояснюється це відсутністю в деяких мовах значної різниці в силі (напрузі вимови) видиху голосних наголошеного і ненаголошеного складів. Таке спостерігається, наприклад, в українській мові.

До позиційних звукових змін належить також приглушення дзвінких у кінці слова. Це явище властиве не всім мовам. Наприклад, в англійській та французькій мовах жоден з кінцевих приголосних не змінює характеру у вимові. Зате в польській, російській і німецькій мовах приглушення кінцевого дзвінкого приголосного становить важливу фонетичну рису.
2. Друга вимога – сусідство звуків. Зміни, які виникають під впливом сусідства звуків, прийнято називати комбінаторними (від лат. combinare– „поєднувати, сполучати”). Якщо у мовному потоці поєднуються звуки схожого і відмінного творення, то можливі звукові зміни, спрямовані або на зближення, або на розрізнення артикуляції вимовлюваних одиниць. У першому випадку (у разі зближення) відбуваються процеси асиміляції, або уподібнювання, та акомодації, або пристосування, у другому – виникає процес дисиміляції, тобто розподібнення. Проаналізуємо їх.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Асиміляція(від лат. assimilatio– „уподібнювання”) – один з найпоширеніших у мовах світу фонетичних процесів – полягає в тому, що при вимові різних за класифікаційними ознаками звуків, що стоять поряд (найчастіше) або на деякій відстані, нервовий імпульс артикуляції одного звука впливає (часто накладається) на нервовий імпульс артикуляції іншого звука, тим самим викликаючи зміну одного звука в бік уподібнення його іншому. Такий вплив спостерігається між приголосними і приголосними або між голосними і голосними.

Асиміляція виникає тоді, коли стикаються звуки різної характеристики: приголосні дзвінкий і глухий, м’який і твердий, шиплячий і свистячий, передньоязиковий і задньоязиковий, голосні переднього і заднього ряду тощо.

Можлива асиміляція щодо твердості-м’якості, наприклад, укр. співати [с/п,івате] (за м’якістю в українській мові найбільш послідовно асимілюються [з], [с], [ц], [дз]; менш послідовно – [д]). Приголосні асимілюються також і за участю носового резонатора. Слово рос. мови обман у північноросійських діалектах вимовляється як [омман]. У ньому неносовий [б] повністю уподібнився носовому [м].

Результатом уподібнювання є зменшення несхожих рис сусідніх звуків і збільшення подібних ознак. Наприклад: вогкий – [
во/хкиі] – асиміляція за місцем і способом творення. Отже, кількість відмінних ознак зменшилася, а спільних збільшилася. Це й ілюструє процес асиміляції.

Видиасиміляції розрізняють залежно від: 1) напряму її дії; 2) результату;   3) місця розташування звуків, що підлягають цьому процесу.

1)Залежно від напряму дії асиміляція буває прогресивна, при якій попередній звук уподібнює наступний, тобто його дія спрямована вперед (прогрес), і регресивна, якщо наступний звук уподібнює собі попередній, його дія скерована назад (регрес).

Факти різних мов свідчать, що частіше виникає регресивна асиміляція, наприклад: укр. молотьба [
молод/ба/], рос.[
ло/шка](з ложка).

Явище прогресивної асиміляції менш поширене, але саме воно діє в російській діалектній вимові слів [ван/к’а], [кол/к’а].

Асиміляції піддаються не лише звуки, що стоять у середині слова, але й звуки різних слів, що утворюють одне фонетичне слово: з хати-
[сха/тие].

2). За результатом розрізняють асиміляцію часткову і повну. Усі наведені вище приклади регресивно асиміляції становлять водночас і зразки часткової асиміляції, тобто такого уподібнення при якому звуки зближуються лише за однією чи кількома артикуляційними ознаками, але не стають тотожними.

Наслідком повної асиміляції стає перетворення двох різних звуків в абсолютно однакові: укр. розсипати – [росси/патие], принісши – [приені/шшие], рос. сшить — [шшит/], изжарить — [ижжа/рит/], лат. alliteratio
(від
adliteraio– „алітерація”), immortalis
– (від
inmortalis– „безсмертний”).

3). За розташуванням (за суміжністю) звуків, що взаємодіють у мовному потоці, асиміляція буває контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).

Якщо вищенаведені приклади – це контактна асиміляція, то наступні – є прикладами дистанційної асиміляції: рос. чечевица (від сочевица), пепел (з попель); укр. [кужу|х] (діал.) — (з кожух), літер. [коужу/х].

В аналізі звукових змін, зокрема асиміляції, слід дотримуватися послідовності: а) визначення типу фонетичної зміни; б) вказівка, за якою ознакою відбулася асиміляція: у голосних – за рядом, піднесенням, лабіалізацією, назалізацією; у приголосних – за місцем артикуляції, за участю голосу й шуму, за способом артикуляції, за твердістю/м’якістю, свистячістю/шиплячістю, за носовістю/неносовістю; в) завершується розгляд асиміляції визначенням її видів: прогресивна – регресивна, повна – часткова, контактна – дистанційна.

Окремим типом несуміжної прогресивної й повної асиміляції, що відбувається тільки між голосними, є явище сингармонізму, властиве тюркським і фінно-угорським мовам. Сингармонізм (від грец. syn– „разом”, harmonia– „співзвучність”) полягає в уподібнюванні голосних, що входять до складу сукфіксів, кореневому голосному. Наприклад, у турецькій мові голосні суфіксів здебільшого залежать від голосного кореня. Показовим у цьому є зміна голосного в суфіксі множини -лар (такі своєрідні суфікси тільки множини чи тільки певного відмінка – родового, давального тощо – існують у турецькій мові) залежно від того, який голосний наявний у корені. Так, наприклад, при іменникові даш („камінь”) цей суфікс виступає з голосним [а]: дашлар („камені”), бо такий голосний стоїть у корені; поєднуючись з коренем ев („будинок”), цей же суфікс набуває звука [е]: евлер („будинки”), оскільки [е] наявний у корені. За цією ознакою можна розпізнати значну кількість слів, запозичених з тюркських мов, а саме: базар, башмак, карман, кабала, набат волок, сундук, у яких спостерігаються однотипні голосні. Однак це не означає, що тюркізми існують лише в такому фонетичному оформленні. Слово башлик, буланий, орда, бариш, барсук за походженням тюркські, проте відзначеної вище гармонії голосних не мають.

Акомодація. Фонетичний процес акомодації (лат. accomodatio— „пристосування”) полягає в пристосуванні (не уподібнюванні) артикуляції одного звука до характеру творення іншого. Акомодація виникає при контактуванні приголосних і голосних. Цим вона відрізняється від асиміляції, яка є наслідком взаємодії сусідніх: приголосних і приголосних, голосних і голосних.

Пристосування спричиняє надання звукові відтінку сусіднього звука. Повного ж перетворення звука за зразком сусіднього не буває, оскільки стикаються звуки надто відмінні за творенням – голосні й приголосні.

Розрізняють акомодацію прогресивну і регресивну. Якщо екскурсія (початок артикуляції) наступного звука пристосовується до рекурсії (закінчення артикуляції) попереднього звука, то таку акомодацію називають прогресивною. У цьому випадку активно діє попередній звук, він пристосовує до себе наступний. Саме такий тип акомодації виникає в ряді слів російської мови при поєднанні твердого кінцевого префікса і початкового кореневого [
и], наприклад, у слові     пред + история. Початковий кореневий звук переднього ряду [и] при такому сусідстві змінює свою якість, пристосовуючись до велярної (задньоязикової) артикуляції попереднього приголосного, перетворюючись у голосний середнього ряду [ы] - [пр’эдысто|р’иj
а]. Подібне спостерігається і в словах [подыто|жит’], [подыгра|т’], [подыска|т’], [сы/знова], [сы/змал’ства]. Це фонетичне явище закріплене на письмі: перелічені слова пишуться так, як вимовляються: предыстория, подытожить, подыграть, подыскать, сызнова, сызмальства.

Прикладом прогресивної акомодації може бути й вимова в українській мові прийменника між і займенника інший, як [м’іжи|ншием] (у вимові це фонетичне слово — такт), а також [пеиреидисто|р|іj
а]. Однак український правопис рекомендує передавати такі випадки на письмі за морфологічним принципом (з метою збереження морфологічного „образу” слова).

Регресивна акомодаціявиникає тоді, коли рекурсія попереднього звука пристосовується до екскурсії наступного. Це значить, що активним виступає наступний звук. Дія спрямовується назад, на що вказує сама назва акомодації – регресивна. Внаслідок такої акомодації в спільнослов’янську добу утворилися носові[
о]та[
е]. Вони виникли завдяки поєднанню в мовному потоці неносових[
о]та[
е]з носовими приголосними [м]та[
н]. Відбулося пристосування неносової артикуляції голосних до носової артикуляції приголосних, що яскраво проявляється у вимові цих голосних як [ом], [ем], [он], [ен]; пор.: старослов’янські д[ом]бъ – „дуб”, з[ом]бъ – „зуб”, м[ен]со – „м’ясо”, п[ен]ть — „п’ять”, які вимовлялися, як польські d
ą
b
,
z
ą
b
,
mi
ę
so
,
pi
ęć.

Дисиміляція. Дисиміляція (від лат. dissimilatio– „розподібнювання”) – це зворотний до асиміляції процес. Він вступає в дію тоді, коли поряд чи на віддалі стоять однакові або досить близькі за характером звуки. Зробити їх відмінними – такий результат дії дисиміляції. Причини цього явища ще недостатньо з’ясовані, але незаперечно, що умовою виникнення дисиміляції виступає трудність вимови однакових чи близьких за певною характерною ознакою звуків.

За напрямом дисиміляція буває регресивною і прогресивною, за місцем розташування звуків у мовному потоці – контактною (суміжною) і дистанційною (несуміжною).

Приклади розподібнювання першого з двох близьких чи однакових звуків слід відносити до типу регресивної дисиміляції, наприклад: [хто] із [кто] (із давньосхіднослов’янського къто, а пізніше кто); [j
еŷла|нп’іŷ](у розмовній мові) – з Євлампій; [пра|хтика] (не літературна форма) – з практика. Оскільки в наведених прикладах розподібнювання відбувається у звуках, що стоять поряд, то такий його тип слід іменувати контактною дисиміляцією.

Випадки розподібнювання другого з двох однакових чи близьких за характером звуків становлять зразки прогресивної дисиміляції: укр. літературне срібло утворилося з давнього срібро; рос. діалектне пролубь – з давнього прорубь. Те, що розподібнюються звуки, котрі стоять на віддалі (срібло і пролубь), дає підстави визнати в цих прикладах дистанційну дисиміляцію.

Якщо розглянути характер і ступінь розподібнювання приголосних, то можна дійти висновку, що один з двох близьких або однакових приголосних розподібнюються не на будь-який з приголосних, а на досить близький звук, відмінний переважно за однією якоюсь ознакою. Так, задньоязиковий глухий зімкнений [к] у слові кто розподібнюється на задньоязиковий і глухий, але щілинний [х] (кто >хто); сонорний передньоязиковий дрижачий [р] – на сонорний і передньоязиковий, але плавний — [л] (срібро>срібло) або навпаки [л] на [р] (вельблюд>верблюд); сонорний носовий губний [м] на сонорний носовий, але передньоязиковий [н] (дамба> данба), глуха шипляча африката [ч], яка утворюється із зімкненим елементом, — на глухий шиплячий, але щілинний [ш] (ручник > рушник), подібно і в російській мові в словах что > [што], конечно > [кΛн’э|шнΛ].

Процес дисиміляції в мовах світу спостерігається значно рідше, ніж процес асиміляції. Проте існує ряд інших фонетичних змін, зумовлених дисимілятивними тенденціями – уникати складної чи незвичної вимови звукових сполучень. Про них ітиметься далі.

Інші види звукових змін.

Відомі такі види інших звукових змін:

1. Г а п л о л о г і я – опущення одного з двох однакових або подібних складів. Слово березіль, що означало назву місяця – „березень”, походить від давньоруського березо золь, у якому один склад [
зо]випав, а в другому звук [о]в закритому складі змінився на [
і](березозоль >
березол >
березіль). Польське mlokosos(молокосос) внаслідок гаплології перетворилося на mlokos(одне із сполучень [os] випало).

Як і інші фонетичні процеси, гаплологія має винятки. Серед них сам термін „гаплологія”, у якому поряд стоять два однакових склади (лоло), а також такі слова, як укр. орденоносець, рос. металлолом, у яких повторення складів зберігається.

2. Д і е р е з и – викидання приголосних; один з приголосних випадає:

а) у сполученні трьох приголосних у прикметниках, утворених від іменників з допомогою суфікса -н-, як-от: чесний (від чест-н-ий), навмисний (від на-в-мисл-н-ий), масний (від масл-н-ий); крім випадків закріплення на письмі спрощення груп приголосних викиданням одного з них, у мовах фіксуються численні приклади     невимовляння одного з трьох звуків, написання яких зберігається, пор.: у польській мові gardlo(„горло”) вимовляється як [ґарло], srebrny(„срібний”) – як [сре/бни], у російській мові — доблестный як [до/бл’ьсный];

б) у сполученні двох приголосних: російське обоняние з давнього обвоняние (корінь -вонь- колись означав „запах”); словацьке obodzaзамість obwodza(„віжки”); українське четвер з колишнього четвергъ; 

в)між голосними, якщо вони піддавалися дії асиміляції: укр. добре, що походить від давнього доброе ( фонет. транскр. [до/бройе]), у якому [
й]випав, а [
е]асимілював [
о], внаслідок чого утворилася стягнена форма добре (добройе >
доброе >
добрее >
добре).

3. Е п е н т е з и – це звуки, вставлені в слова. Відомі кілька видів епентез:

а) вставляння приголосних між голосними: укр. розмовне фіялка (фонет. транскр. [ф’іj
а/лка]); рос. розмовні форми [кака/во] (від какао), [о/п’ивум] (від опиум); укр. літературні Італія, Сицилія ([іта/ліj
а], [сици/ліj
а]) від лат. Italia
,
Sicilia. Вставлення приголосних у між голосній позиції відбувається в запозичених словах внаслідок їх фонетичного освоєння. Східнослов’янським мовам поєднання двох голосних у коренях не властиве. Сполуки голосних можливі лише на стикові префікса і кореня або при поєднанні двох коренів в одному слові, як-от: укр. поодинокий, доопрацювати, благоустрій; рос. соответственный, двууглекислый;

б) вставлення голосного між приголосними: розмовне укр. наравиться (з рос. нравиться), укр. літературне ґатунок (з нім. Gatung
);

в) вставлення приголосних між приголосними: укр. літературне строк (від срок), розмовне страм (від срам).

4. П р о т е з и – голосні або приголосні звуки, поставлені на початку слова. Приклади протетичних приголосних: укр. літературне вогонь (з давнього огонь), гострий (з колишньогоостръ); діалектні Йван (з Іван), Гандрій (з Андрій). Зразки протетичних голосних: укр. імла (з давнього мгла), іржа (зі старої форми ржа); рос. діалектне Ильвовна (з Львовна).

5. Більш складний випадок звукової зміни – м е т а т е з а (перестановка суміжних або несуміжних звуків чи складів). Прийнято вважати, що цей процес властивий, як правило, словам іншомовного походження, наприклад: рос. мрамор (з лат. marmor), укр. тарілка (з нім. Teller). Приклади, взяті зі слов’янських мов, не підтверджують цієї думки. Так, укр. суворий із суровий; укр. діалектне (Сумська обл.) зікратий – від зіркатий, де корінь -зір-; середньокарпатське тко із давнього къто; російське потчевать з’явилося з почтевать; словацьке hmla, чеське mlhaз праслов’янського m
ь
gla.

6. С у б с т и т у ц і я, або заміщення одного звука іншим, буває у випадках запозичення слів. У запозиченому слові заміщається не властивий для цієї мови звук близьким за акустичними особливостями звуком чи звукосполученням. Так, звук [ф] у багатьох словах, що прийшли в розмовну українську мову з грецької та інших західноєвропейських мов (українська мова, як і інші східнослов’янські мови, не знала звука [ф]) замінювався звуками [п], наприклад, в імені Пилип, що походить з грецького Filippos; [х], зокрема в імені Хома (з грецьк. Tomas), або звукосполученням [кв], як-от у слові квасоля, яке прийшло з польської із звуком [
ф](fasola).Ця вимова наведених слів згодом закріпилась у літературній мові.

Заміщенням є також вимова, що інколи трапляється в окремих мовців. Це, наприклад, сполучення звуків [хв]замість [ф]у порівняно недавніх запозиченнях, таких, як факт (вим. [хвакт]), ферма (вим. [хверма]), мікрофон (вим. [мікрохвон]) і под.

7. Г і п е р и з м и – своєрідний тип заміщення звуків, який припускають окремі мовці, будучи недостатньо обізнаними з нормами літературної мови. Відомо, наприклад, що дехто своєрідно реагує на зауваження про неправильну вимову іншомовних слів на зразок фокус, фантазія, факультет ([хво/кус], [хванта/з/ійа], [хвакул/те/т]), тобто такі мовці роблять неправильний висновок: звук [ф] має заступати [хв] у всіх відомих їм словах з цим звукосполученням, навіть у питомих українських: [ф’іст], [фатати]. У цьому виявляється надмірність (гіперизм) в усуненні неточності: виправлення неправильної вимови в запозичених словах захопило і власні слова.
6. Звукові (фонетичні) закони. Поняття конвергенції й дивергенції. Названі вище позиційні й комбінаторні звукові зміни постійно супроводжували й супроводжують будь-яку мову світу. На принципах дії окремих з них формувалися звукові (фонетичні) закони, тобто регулярно здійснювані в історії мови або в сучасному її стані звукові (фонетичні) зміни. Так, в історії східнослов’янських мов у давню епоху діяв закон, за яким задньоязикові приголосні [
г]
, [
к]
, [
х]перед голосним переднього ряду змінювалися на шиплячі м’які [
ж’]
, [
ч’]
, [
ш’].За цим давнім законом в українській мові закріпилася вимова передньоязикових (тепер твердих) на місці задньоязикових перед голосними переднього ряду в таких словах, як друг – дружити, рука – доручити, рух – рушити.

Фонетичні закони діють і в сучасних мовах. Наприклад, вимова ненаголошеного о як а в білоруській мові, оглушення дзвінких у кінці слів російської мови. Цим законам підкоряється вимова будь-якого слова і будь-якої форми, як правило, винятків немає. Це означає, що фонетичні зміни мають загальний, об’єктивний характер. Лев Володимирович Щерба, відомий російський мовознавець, писав: „Закони, які керують мовними явищами, існують не менш об’єктивно, ніж закони, що керують фізичними явищами” (Щерба Л. В. Преподавание иностранных языков в средней школе. Общие вопросы методики. -  М., 1947. – С. 11).

Природно, що дія фонетичних законів визначається фонетичними особливостями конкретної мови. Тому в кожній мові вони своєрідні, що відбивається на специфіці законів окремих мов і на можливості чи неможливості їх виникнення. Оскільки це так, то доводиться говорити про те, що існує обмеженість дій фонетичних законів. Вони діють лише в одній або в групі споріднених мов, а не в усіх мовах взагалі. Всеохопливих фонетичних законів немає. У цьому обмеженість їх дії в просторі.

Крім цього, дія фонетичного закону пов’язується з певними історичним періодом, протягом якого звуковий закон залишається чинним, а після нього може втратити свою силу. Так виявляється обмеженість фонетичних законів у часі. Вони діють лише в певний часовий відрізок, а не в усі епохи розвитку тієї чи іншої мови. Названий вище фонетичний закон переходу задньоязикових звуків [г], [к], [х]в [ж], [ч], [ш]і [з], [ц], [с]діяв лише в певну історичну (спільносхіднослов’янську) добу, а потім втратив свою силу. Він не діє в сучасних східнослов’янських мовах. Так у сучасних українській і російській мовах задньоязикові приголосні звуки перед голосними переднього ряду лише пом’якшуються, але не чергуються, пор.: укр. кібернетика, хімія, гігант, рос.: кино, хирург, гитара.

Однак незалежно від обмежень територіальних і часових фонетичні закони діють і визначають історичний розвиток звукової системи конкретних мов. Наслідком їх дії стають процеси конвергенції і дивергенції.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Конвергенція(від лат. convergentio– „сходження”) – це поєднання двох або кількох звуків в одному звукові, що відбувається внаслідок діяння певних звукових процесів. Так, зразок конвергенції становить поєднання в одному звукові сучасної російської мови [э] колишніх двох звукових одиниць: дифтонга (що звучав приблизно як [іе], позначуваного на письмі бувою „ять”) і монофтонга [е], пор.: [діедъ], [нести] > (суч.) [д’эт], [н’эс’т’и|].

Другим прикладом злиття двох звуків в одному можуть бути давні німецькі дифтонги [ie
]та [uo
], які в літературній мові злилися з довгими голосними [i
]та [u], наприклад: Lied(вим. [лііт]) – „пісня”, fuhr(вим. [фуур] – „їхав”).

Дивергенція(від лат. divergere– „виявляти розходження”) – розщеплення одного звука на два його варіанти або на два звуки. Так, внаслідок занепаду глухих (або коротких) голосних давньої доби [ъ] і [ь]звук [
о] розвинувся в українській мові у відкритому складі в [
о], наприклад: [
ко|
н’
і], в закритому – в [
і]:[
к’
ін|].

Визначаючи наявні в мовах світу регулярні зміни звукових одиниць, було б помилково ототожнювати їх із законами природи чи математичними законами. Не дозволяє цього зробити суспільна природа мови, яка впливає на те, що фонетичні закони не мають абсолютного характеру. У них з’являються винятки, які руйнують послідовність вияву певного закону. Регулярність змін може руйнуватися дією іншого закону, який відміняє застосування першого. Порушують дію закону запозичення з інших мов чи діалектів. Фонетичні закони руйнуються також впливом нефонтичних змін, що стаються в окремих словах.
Контрольні питання
1. Які різновиди змін звуків ви знаєте?

2. Назвіть позиційні звукові зміни, поясніть їх суть, наведіть приклади.

3. У чому відмінність між кількісною і якісною редукцією?

4. Дайте характеристику комбінаторних звукових змін. Назвіть комбінаторні зміни звуків, наведіть приклади.

5. За якими ознаками можуть акомодуватися звуки?

6. Охарактеризуйте всі різновиди асиміляції. Чим асиміляція відрізняється від дисиміляції?

7. Чим акомодація відрізняється від асиміляції?

8. Що таке сингармонізм? У яких мовах поширене це явище?

9. Наведіть приклади гаплології, діерези, епентези і метатези, субституції звуків і гіперизмів.

10. Дайте визначення фонетичних законів. Розкрийте їх сутність. Наведіть приклади конвергенції і дивергенції звуків.
Лекція № 6
Тема: Морфологічна будова слова.
План

1. Поняття морфеми.

2. Виділення морфем і встановлення їх значення.

3. Види і варіанти морфем.

4. Поняття інтерфікса.

5. Омонімія морфем.

6. Фонологічна структура морфем.

7. Словозмінна і словотвірна функції афіксів.

8. Способи вираження граматичних значень.
Література
1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 136 – 186.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 262 — 320.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. — С. 19 — 43.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 93 – 118.

5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. — №1. – С. 39-42.

6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.
Основні поняття теми
Активні й пасивні афікси, аломорф, афіксація, внутрішня флексія, дериваційна морфема, значеннєва одиниця, корінь, інтерфікс, інтонація, морфема, морфонема, наголос, порядок слів, префікс, продуктивні й непродуктивні афікси, редуплікація, реляційна морфема, речова морфема, службові слова, суплетивізм, суфікс, циркумфікс, формант.
1. Поняття морфеми.

М о р ф е м а(від грец. morphe– „форма”) – найменша морфологічна частина слова, що має значення. У словах школ-а, школ-и, школ-яр морфема школ — передає речове значення (навчальний заклад), морфеми –а та –и відтворюють граматичні значення: -а – значення називного відмінка однини жіночого роду; -и – значення родового відмінка однини жіночого роду; морфема –яр – служить для називання особи за заняттям, діяльністю.

М о р ф е м а – не тільки найменша морфологічна частина слова, вона є найменшою значеннєвою одиницею мови. Більшими і складнішими за неї є такі одиниці мови, як слово і речення. Кожне з них складається з менших семантичних компонентів: речення – зі слів, слова – з морфем. Поділ морфем на менші значеннєві одиниці – неможливий. М о р ф е м а – значеннєвий компонент слова,   ф о н е м и – лише звукове, матеріальне його вираження. Для доведення цього звернімося до прикладу. Морфему ваз- у слові ваза можна поділити на звукові елементи , , ,з яких перший елемент становить фонему . Її наявність у цій морфемі робить дану морфему відмінною від інших морфем, таких як баз- (у слові база), фаз- (у слові фаза). Конкретного ж значення фонема у морфемі ваз- не має, не мають його і фонеми , у морфемах баз-, фаз-.Вони є лише матеріальною основою морфем і показниками їх розрізнень, а тому не визнаються морфемами.

Морфеми відрізняються від інших значеннєвих елементів мови – слів і речень – не тільки неможливістю ділитися на менші значеннєві одиниці. Її відмінність ще й у тому, що морфема не виступає самостійною одиницею, яка автономно передає значення. Як значеннєва частина змінюваних слів морфема виявляє свою значеннєву якість лише в сполуці з іншими морфемами. Навіть у словах з так званою чистою основою, таких, як ліс, ніс, кінь, виділяються дві морфеми — наявні і нульові: ліс + 0, кінь + 0, ніс + 0. Тому в змінюваних словах щонайменше може бути лише дві морфеми. Незмінні слова – одно морфемні.

До розряду морфем відносять службові слова(артиклі, частки, прийменники, сполучники), які,  не маючи самостійного лексичного значення, виконують важливу граматичну роль: вказують на граматичні значення роду, числа, умови, запитання тощо. Подібно до морфем вони беруть участь у граматичному оформленні слова. З їх участю утворюються аналітичні (складені) граматичні форми.

2. Виділення морфем і встановлення їх значення.

Морфема – це морфологічна частина слова, яка в сполуці з іншими морфемами надає слову певного значення. Кількість морфем у слові визначається тим, на скільки морфологічних частин поділяється слово.

Процедура виділення морфем полягає в зіставленні з різнокореневими й однокореневими словами, оскільки необхідно виділити регулярні, постійно виділювані елементи слів. Для прикладу візьмемо слово лісовий.

Перший крок– встановлення форм слова. Змінимо слово за відмінками: лісовий, лісового, лісовому… Утворення лише трьох форм дозволяє констатувати, що в них є морфологічні елементи, які заступають один одного (-ий, -ого, -ому) та елемент, який повторюється (лісов-). Елементи, які заступають один одного при зміні форм слова, становлять не що інше, як морфологічні складники цих форм. Вони є показниками форм прикметника, його структурними компонентами, причому кожен з компонентів самодостатній. Отже, це морфеми, або морфологічні частини аналізованого слова. Вони передають певне значення (називного, родового, давального відмінків). Доводимо це шляхом зіставлення з іншими словами, але з цими ж морфемами: степовий, гайовий, польовий, степового гайового, польового, степовому, гайовому, польовому…

Другий крок. Під цим кутом зору проаналізуємо морфологічну частину слова лісовий, яка залишилася після вилучення морфеми –ий. Чи можна стверджувати, що вона становить неподільну частину слова? Для цього необхідно вдатися до пошуку спільнокореневих слів. Таким є слово ліс. Зіставлення лісов- з ліс- дає змогу виділити морфологічну частину –ов- як морфему. Щоб підтвердити морфемний статус –ов-, подивимося, чи є в українській мові слова з цим морфологічним компонентом. До раніше наведених слів степовий, гайовий, польовий додамо береговий, річковий, у яких морфема –ов-, як і в слові лісовий, вказує на відношення до простору. Це дозволяє остаточно твердити, що –ов- є морфемою, яка не ділиться на менші морфологічні частини і служить для передачі певного значення.

Залишився компонент прикметника лісовий у вигляді ліс-. Знову задаємося питанням: це неподільна чи подільна частина слова? Оскільки вона не ділиться на менші морфологічні елементи, її слід визнати самостійною морфемою, що несе в собі речове значення ряду однокореневих слів. Так, усі слова з цим коренем, а саме: ліс, лісник, лісовий, пролісок пов’язані з поняттям лісу. Отже, -ліс- – це ще одна морфема.

Такі загальні вимоги до виділення морфем і встановлення їх значеннєвої функції.

Тим часом у деяких словах трапляються нерегулярні, спорадичні (випадкові), одиничні морфеми. Вони виділяються при зіставленні спільноморфемних за смислом слів, але в різнокореневих словах не повторюються. Наприклад, у слові української мови козел виділяється одинична морфема –ел (пор. коза), у слові російської мови бахвалиться вичленовується елемент ба- (пор. хвалиться). Їх значення осмислюється разом з головною морфемою, що передає смисл споріднених слів. У словах з іншими коренями виділені морфеми –ел та ба- не функціонують.
3. Види і варіанти морфем.

Залежно від семантичної і граматичної ролі в слові морфеми поділяються на два види: кореневі й афіксальні, відповідно – корінь і афікси.

К о р і н ь– єдина обов’
язкова для кожного слова морфема, яка є носієм речового значення у граматичних формах того ж самого слова і в споріднених (інакше — однокореневих) словах, у яких вона є стрижневою. Проілюструвати це можна ланцюгом слів української мови зима (словоформи: зима, зими, зимою), зимовий, зимовник, зимувати, перезимувати, в яких усі слова, хоч і мають індивідуальний зміст, речово пов’язані коренем –зим-. У них він становить основну смислову частину слова.

Найчастіше корінь поєднується з іншими матеріально вираженими морфемами, як у наведених вище словах (-и, -і, -ою; -ов-, ник-, -ува-, пере-). Рідше корінь бере участь у творенні слова без матеріально вираженої морфеми, наприклад: укр. дім0, кіт0, сад0.

Іноді корінь називають незмінною частиною слова. Таке визначення виникло не випадково: численні приклади підтверджують його: пор. укр. дід – дідок – дідусь – прадід – дідівський; сміливий – сміливіший – найсміливіший; два – двох – двадцять; долати – здолати – подоланий. Але ж у мовах світу існує не менше зразків слів, корінь яких не залишається незмінним і у випадках словозміни (укр. берег – на березі; рос. лететь — лечу), і при словотворенні (укр. берег – прибережний; рос. лететь — полёт). Такі фонетичні видозміни однієї морфеми називають варіантами морфем, або аломорфами (від грец. allos– „інший” і морф). Приклади аломорфів: укр. –ход-, -ходж- (ходити, ходжу); рос. -друг-,         -друж-, -друзь- (друг, дружба, друзья); біл. –гар-, -гор- (гара, горка).

А ф і к с и(від лат.affixus– „прикріплений”, „причеплений”) – морфеми, що прикріплюються до кореня або вставляються в нього і видозмінюють його. За цією властивістю їх називають формантами. Не будучи самостійними одиницями, вони завжди пов’язані з коренем і виконують словозмінну або словотвірну роль.

За місцем у слові щодо кореня афікси поділяються на префікси (від лат. praeffigo– „те, що перед чимось”) – морфеми, що стоять перед коренем (укр. зайти, прийти, зійти; англ. impossible– „неможливий”; нім. аufstehen– „вставати”); інфікси (від лат. infixus— „уставлений”) – морфеми, що вставляються в корінь слова (англ. stand–  „стояти” при stood
– „стояв”); постфікси (від лат. postfixus– „те, що розташоване після чогось”)- морфеми, що стоять після кореня; конфікси (від лат. confixus– „разом узятий”), або циркумфікси (від лат. circum– „навколо”), морфеми, що складаються з двох частин, одна з яких стоїть перед, друга після кореня (у німецькій мові ge
— … -
t, наприклад, у формі дієприкметника gemacht – „зроблений”); інтерфікси (штучно утворене від лат. inter– „поміж”, „між” і лат. fixus– „прикріплений”).

Інтерфікси вичленовуються(1) у складних словах (пароплав, землетрус) і служать тільки для пов’язання коренів чи основ при творенні нових слів способом основоскладання; вони функціонують як структурні одиниці складних слів; (2) як афікси без самостійного значення, розташовані між коренем і суфіксом і використовувані для полегшення сполучуваності постфіксальних афіксів з твірними основами (купе-й-ний, вчора-ш-ній, де –й- та –ш- — інтерфікси).

З названих афіксів деталізації потребують постфікси. До постфіксів належать:

а) с у ф і к с и (від лат. suffigo– „додавати”) – частина, що стоїть після кореня або іншого суфікса перед закінченням (лиж-ник, рад-іс-н-ий);

б) ф л е к с і ї (від лат. flexio– „те, що згинається”), або закінчення, — словозмінна морфема, що виражає в словоформах значення роду (степ, вода), відмінка (степом, водою), особи (пишу, пишеш, пише), числа (степи);

в) п о с т ф і к с и–а ф і к с и, що стоять після флексії. В українській мові це: -ся (умивати-ся), -небудь (що-небудь), -но (скажи-но), -бо (послухай-бо). В російській мові -ся (мыть-ся) -то (кто-то), -нибудь (что-нибудь), -либо (какой-либо).

Усі названі афікси виділені на основі даних різних мов. Шукати їх усі в одній якійсь мові буває нездійсненним завданням. Так, існують мови багаті префіксами — українська, російська, польська. Зате в киргизькій та узбецькій мовах префіксів немає. Такої морфологічної частини слова, як „інфікс” в українській мові немає, але в латинській мові – це досить поширений значущий елемент слова. У словах української, російської, білоруської, польської мов вичленовуються флексії, але є мови, у будові слова яких флексії як афікси не виділяються (наприклад, турецька). З таких фактів можна зробити висновок, що кожна мова має своєрідну морфологічну структуру слова.

5. Омонімія морфем.

Під час морфологічного розбору необхідно звертати увагу на можливу омонімію морфем. Омонімія можлива як у системі коренів, так і в системі афіксів.

К о р і н ь, як відомо, — смислова одиниця. Його існування й відмінність від інших елементів такого ж порядку визначається тільки змістом. Збіг звучання різних коренів буває випадковим, а тому й не вважається основною ознакою тотожності їхнього значення. Саме таке спостерігається у коренях української мови   -низ1 — (у словах низенький, низина, низом) та -низ2 — (низати, нанизати, донизати) і в словах російської мови -пал1 — (у словах палить, воспаление), -пал2- (палец, беспалый), -пал3 — (палка, палочный).

С у ф і к с а м и — о м о н і м а м и  є  -ок1 — та –ок2 — в українських іменниках зменшено-пестливого відтінку (садок, візок) і в іменниках абстрактного значення (напрямок, смуток). Омонімічними слід визнати й суфікси російської мови -ер1 — і –ер2 — у словах удочерить і мастер.

Омоніми засвідчуються також у ф л е к с і я х: а) знахідного відмінка однини іменників жіночого роду (сестру, парту); б) давального відмінка однини іменників чоловічого роду (брату, столу); в) першої особи однини дієслів (ношу, прошу).
6. Фонологічна структура морфем.

З погляду фонологічного фонема не завжди виступає сталою одиницею: вона може бути представлена з фонемними змінами, пор.: укр. осінь – осені, луг – лужок; рос. хочу – хотим, крепкий – крепче. Проблеми різного наповнення морфем розглядає порівняно недавно сформований розділ мовознавства, що посідає проміжне місце між морфологією і фонологією, який зветься морфонологією (термін утворився від складного слова морфофонологія завдяки гаплології: морфофонологія — морфонологія). Об’єктом цього розділу є вивчення фонологічної структури морфем різного типу, а також варіювання, тобто чергування, фонем у складі морфем.

Залежно від того, в якій мовній підсистемі здійснюються чергування, вони поділяються на парадигматичні  (словозмінні, формотворчі) і дериваційні (належать до словотворення). П а р а д и г м а т и ч н і відбуваються при словозміні і формотворенні (коня – кінь, помагати — помогти). Д е р и в а ц і й н і слугують утворенню слова з новим значенням (уродити – урожай, Галич — галицький).

Фонеми, що чергуються в складі морфеми, називаються морфонемами. Їх призначення – посилювати диференціацію на морфологічному рівні.

Морфонологічні правила існують лише в тих мовах в яких морфеми можуть бути представлені варійованими аломорфами і в яких це варіювання не пов’язане з чисто фонетичними причинами. До таких мов належать передусім індоєвропейські мови.
7. Словозмінна (реляційна), формотворча і словотвірна (дериваційна) функції афіксів.

Функції афіксів у слові неоднорідні: вони „працюють” у слові і як словозмінні, тобто змінюють форми слів, і як словотвірні. Афікси, що вживаються в словозмінній ролі, називаються словозмінними, або реляційними (від лат. relatio– „віднесення”). Ті ж афікси, які використовуються для творення нових слів, іменують словотвірними, або дериваційними, а сам процес утворення слів з їх участю – словотворенням, або деривацією (від лат. derivatio– „відведення”).

Типово словозмінним (реляційним) афіксом є флексія, здатна виражати граматичні значення і вказувати на відношення між словами.

Однак роль флексій цим не обмежується. Вони мають і ширше значення: становлять формальні показники частин мови (добрий, добро), за якими розрізняються і самі граматичні класи, і системи їх відмінювання та дієвідмінювання. Оскільки частини мови групуються за семантичною ознакою, то флексії, які „переводять ” слово в іншу частину мови можна вважати словотвірними афіксами. Деякі вчені (О. О. Реформатський) пропонують їх називати суфіксо-флесіями. І все ж за основною функцією – вона є словозмінною.

Зате префікси, інфікси, суфікси і постфікси характеризуються за основною роллю як дериваційні елементи. Однак у деяких випадках окремі префікси, суфікси й інфікси вживаються не для творення нових слів, а для утворення різних граматичних форм слова, для надання слову відмінних граматичних значень. Інакше кажучи, вони служать для формальних розрізнень слів. За цією особливістю такі префікси, суфікси, інфікси називають формотворчими. Н а п р и к л а д: вимовити – відмовити (словотворчий префікс); кращий – найкращий, питати – спитати (формотворчий префікс). Риба – рибалка, учити – учень, здоровенний, п’
ять – п’
ятак(словотворчі суфікси); довгий – довший, штовхати – штовхнути (формотворчі суфікси).

Афікси, залежно від частоти їхнього вживання в словах, поділяють на продуктивні і непродуктивні словотвірні моделі. Під словом „модель” (від фр. mode`
le, що означає „зразок”) розуміють конструкцію, структуру, зразок, за яким побудована певна одиниця мови з одиниць нижчого рівня (Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. – С. 339). Модель слова – це, наприклад, корінь + флексія(вод-а), префікс + корінь + суфікс + флексія(під-вод-н-ий).

Моделі слова бувають словозмінні і словотвірні. Словозмінні – це моделі відмінювання іменників (сестр-у, парт-у, трав-у, вод-у), прикметників(біл-ого, велик-ого, світл-ого), числівників (сорок-а, дев’
яност-а, ст-а), моделі дієвідмінювання(роб-иш, нос-иш).
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Словотвірнімоделі являють собою схеми утворення нових слів від відповідних коренів чи основ за допомогою того чи іншого афікса. Прикладами словотвірних моделей можуть бути зразки утворення іменників від дієслівних коренів: ход-іння (від ходити), нос-іння (від носити), утворення чоловічих імен по батькові: Петр-ович, Семен-ович, Карп-ович.

Серед словозмінних і словотвірних моделей виділяються продуктивні і непродуктивні. Продуктивність і непродуктивність моделі залежить від того, яку кількість лексичного матеріалу вона охоплює, а також чи служить вона зразком для творення нових слів або підпорядковує своїй схемі зміну інших. Наявність продуктивних схем спричиняється до аналогії. Так, за зразком моделі бібліотека з’явилися новотвори фонотека, фільмотека, ігротека, дискотека.

Продуктивні моделі можуть підпорядковувати собі запозичені слова. Наприклад, іншомовне слово пальто (від фр. іменника чоловічого роду paletot) підведено під морфологічну модель іменників середнього роду (вікно, озеро), а тому й набуло граматичних ознак цієї моделі, зокрема відмінюється за їх зразком: пальто, пальта, пальту, пальті; пальта, пальт, пальтами, пальтах.

Непродуктивні моделі обмежені невеликою кількістю прикладів і не служать зразком для словотворення чи словозміни інших слів. В українській мові непродуктивну модель становлять, наприклад, іменники IYвідміни, які в непрямих відмінках набувають суфіксів -ен- і -ят- (ім’я – імені, теля — теляти).

Окрім понять „продуктивність” і „непродуктивність”, існують ще поняття „активність”,  „пасивність”. Продуктивність та активність, непродуктивність та пасивність не є тотожними поняттями. Активна дія афіксів пов’язується з продуктивністю моделі. Афікс може бути продуктивним з різними морфологічними моделями, але активно чинним для творення нових слів він може бути тільки стосовно певних моделей. Для ілюстрації цього твердження розглянемо приклади з суфіксом російської мови -ец.

Якщо звернутися до сучасних словників російської мови, то можна легко знайти кілька десятків слів з цим суфіксом, що вживається на позначення осіб чоловічої статі. Це слова: а) боец, зенитовец, партиец, просвещенец; б)бакинець, запорожець, батумец; в) слепец, глупец, счастливец, ревнивец; г) певец, купец, гонец. При такій поширеності слів з цим суфіксом навряд чи можна заперечувати його продуктивність. Але чи активним був він в усіх тих моделях словотворення, в яких відзначився як продуктивний?

За твердженням фахівців російської мови, суфікс -ец- втратив властивість поєднуватися з прикметниковими основами. Цим і пояснюється відсутність неологізмів, утворених за моделлю „основа прикметника + суфікс -ец”, таких, як давні слова мудрий>
мудрец, слепой>слепец. Пасивний він і в моделі „основа дієслова + -ец” (купец, борец, гонец). Зате з основами іменників він легко утворює нові слова (вьетнамец, ганец, кениец, суданец). Виявляється, що модель „основа іменника + суфікс -ец” не тільки продуктивна, а й активна: суфікс -ец виконує активну роль. Отже, активний у межах одних морфологічних моделей, той самий афікс може бути пасивним в інших. Тому й не ставиться знак рівності між поняттями активний і продуктивний афікс.
Способи вираження граматичних значень.

Граматичні значення– це додаткові до лексичних значень супровідні, загальні, абстрактні значення, притаманні ряду словоформ. Вони мають регулярне, стандартне, матеріальне (або нульове) вираження. Наприклад: укр. батько – батька; польськ. okno
–
okna, що становлять розрізнення відмінків; укр. стілО – столи, рос. глазО – глаза, які вказують на розрізнення числа. Приклади розрізнень форм за граматичними значеннями можна продовжити; це значення роду, особи, часу, виду, способу, стану. Такі граматичні значення відомі в українській і російській мовах. У мовах світу їх існує значно більше. Учені відзначають, що їх кількість не піддається точному обрахунку. Щодо способів їх вираження, то кількість способів обмежена. Це афіксація, внутрішня флексія, редуплікація, наголос, суплетивізм, порядок слів, службові слова, інтонація.

А ф і к с а ц і я, тобто приєднання афіксів до кореня чи похідної основи. Цей спосіб властивий індоєвропейським, тюркським, фінно-угорським мовам.

Найпоказовішим засобом розрізнення граматичних значень є флексія, наприклад: укр. школ-а, школ-и, школ-і та ін.; біл-ий, біл-ого, біл-ому та ін.; польськ. dobr
-
y
,
dobr
-
ego
,
dobr
-
emu
,
dobr
-
y
,
dobr
-
ym
,
dobr
-
ym; нім. чол. р. kalt
-
er

Wein(„холодне вино”), жін. рід kalt
-
e

Milch(„холодне молоко”), сер. рід kalt
-
es

Wasser(„холодна вода”); англ. tabl
–
tables
(„стіл — столи”, розрізнення числа). У французькій мові розрізнення особи множини досягається і флексіями, і займенниками: nous

parlons– „ми розмовляємо” (вим.[ну парло]), vous

parlez– „ви розмовляєте” (вим. [ву парлэ/]).

У розрізненні граматичних значень відіграють роль також формотворчі афікси, зокрема: укр. біл-ий, біл-іш-ий, най-біл-іш-ий; рос. делать – с-делать; польськ. dalek
-
i
,
dal
-szy, naj-
dal
-szy; турецьк. адам („чоловік”) – адам-лар („чоловіки”) – розрізнення однини-множини; адам-лар (називний відмінок множини) – адам-лар-да (місцевий відмінок множини).

В н у т р і ш н я  ф л е к с і я, або ф л е к с і я  о с н о в и, — це звукова зміна в корені слова, з якою пов’язується протиставлення граматичних значень слів. Змінюються: а) голосний на голосний; б) приголосний на приголосний; в) голосний на нуль звука. У російській мові це видно на прикладах зіставлення форм недоконаного і доконаного виду: а) умирать – умереть; б) избегать – избежать; в) собирать – собрать.

Таку зміну голосних і приголосних називають нефонетичним (або морфологічним) чергування, яке не слід плутати зі змінами, що іменуються фонетичними чергуваннями.

Фонетичне чергування виникає внаслідок дії певних фонетичних умов, у які потрапляє звук при зміні слова. Воно вторинне щодо граматичних форм, тому й не є показником розрізнення граматичних значень. Прикладом фонетичного чергування в українській мові можуть слугувати форми [
голова|]
– [
гол|
і|
у], у яких зміна [о]на [і]залежить від характеру складу: [о]у відкритому складі чергується з [і]в закритому.

Морфологічне чергування не залежить від фонетичних причин, воно існує в мовах як спосіб розрізнення граматичних значень: зміна звука є показником зміни граматичного значення. Доволі часто цей спосіб діє у протиставленні форм часу англійських дієслів, як-от: „бігти” run(вим. [ран]) – теперішній час і ran(вим. [рен]) – минулий; „вигравати”: теперішній час win(вим. [він]), минулий час won(вим. [ван]) та ін.

Внутрішня флексія властива також німецькій мові, пор.: die

Tochter(дочка) – die

To
..
chter(дочки).

В усіх наведених прикладах внутрішня флексія проявилась у чистому вигляді, тобто без супроводу інших способів, які вказують на розрізнення граматичних значень. Проте трапляються випадки поєднання дії внутрішньої флексії з афіксацією. Так, у протиставленні недоконаного і доконаного виду дієслів української мови допомагати – допомогти, привозити – привезти морфологічне чергування [о] з [а] – [о ]з [е] в коренях слів супроводжується наявністю в одній з форм і відсутністю в іншій суфіксів -а- та -и- (допомагати – допомогти, привозити — привезти). У німецькій мові паралельно з внутрішньою флексією діють префікси і суфікси при творенні дієслівних форм, наприклад, у слові liegen(лежати): liegt
,
lag
,
gelegen.

Ці чергування виникли в давню добу, тому сьогодні вони кваліфікуються як історичні, традиційні. Ці нефонетичні чергування вивчає окремий розділ мовознавства – морфонологія. Однак вивчення функцій цих чергувань належить граматиці, де вони позначаються терміном „внутрішня флексія”, або „флексія основ”.

Чому флексія? Чому внутрішня флексія? Флексія тому, що чергування завжди виконує функцію розрізнення граматичних значень, а внутрішня флексія тому, що ці зміни наявні не за межами основи, а всередині неї. У цьому відмінність внутрішньої флексії від зовнішньої (сел-о).

Внутрішня флексія властива не всім мовам. Її не знають тюркські й фінно-угорські мови.

Р е д у п л і к а ц і я, тобто повтор слів чи їх частин без змін звукового складу або з частковою його зміною. Наприклад, у малайській мові протиставлення числа досягається завдяки повторам слів, пор.: kuda — кінь, kuda-
kuda — коні.Тут повторення слів відбувається без зміни звукового складу. Ілюстрацію до повтору слів, що супроводжується зміною звукового складу, знаходимо в грецькій мові. Дієслово залишити в теперішньому часі має форму leipo(вим. лейпо), в минулому leloipa(вим. лелойпа).

Поряд з вираженням граматичних значень редуплікація відома як спосіб творення нових слів і надання словам додаткових семантичних відтінків, пор.: фр. bonbon– цукерка  (від bon– „гарний”); укр. білий-білий, тихо-тихо в розумінні „надто білий”, „дуже тихо”. Але розгляд цих прикладів лежить за межами розрізнення граматичних значень. Вони відбивають зміни лексичних, а не граматичних значень. Зазначене повторення надає даним сполукам слів лексичного значення збільшеної міри якості, але без порівняння, як це спостерігається у вищому ступені (білий – біліший від чогось), тому й не може іменуватися способом утворення ступенів порівняння.

Розглянуті способи вираження граматичних значень є синтетичними.

Далі розглянемо аналітичні способи вираження граматичних значень.

П о р я д о к  с л і в. Цей спосіб посідає значне місце передусім у мовах із слабко розвинутою або й зовсім відсутньою афіксацією. Наприклад, французька й англійська мови не мають формальних показників називного і знахідного відмінків. Це значить, що афіксально ці відмінки не протиставляються. У реченні вони розрізняються завдяки усталеному в цих мовах прямому порядку слів: на першому місці підмет, за ним  — присудок, а далі – додаток, наприклад: англ. The mother loves her daughter(мати любить дочку) іThe daughter loves her mother(дочка любить матір).

Подібне спостерігається і в сучасній китайській мові, у якій існують лише поодинокі афікси, тому основним способом розрізнення граматичних значень є порядок слів. Так, поєднання двох іменників сприймається як сполука означення й означуваного слова. Наприклад, чжунго женьмінь – „китайський народ”, а „женьмінь чжунго” – „народний Китай”.

В українській мові трапляються окремі випадки використання порядку слів для розрізнення синтаксичних відношень. Причина цього – у відсутності морфологічних показників, пов’язаних з відповідним граматичним значенням. Так, у реченнях Київ – столицяУкраїни; Трактором орати не лопатою копати обидва головні члени речення (вони виділені) виражені такими словами, які за формальними ознаками можуть сприйматися і як підмет, і як присудок. У подібних прикладах за граматичний критерій розпізнавання членів речення береться прямий порядок слів: на першому місці – підмет, на другому – присудок.

Н а г о л о с, який використовується у випадку відсутності в слові формальної диференціації граматичних значень. Так, у формах слів зорі, ноги, руки формальних показників недостатньо, щоб сприймати їх як іменники множини чи як іменники родового відмінка однини. Уточнення граматичної форми вноситься лише наголосом, пор.: зо/рі і зорі/, но/ги і ноги/, ру/ки і руки/. (Можливість використання наголосу для досягнення семантичних відмін слів (па/ша – паша/, му/ка – мука/) тут не розглядається: йдеться лише про протиставлення граматичних значень).

С у п л е т и в і з м (від лат. suppleo– „доповнюю”), тобто використання різнокореневих і різноосновних слів, які прийнято називати суплетивними формами. Особливість їх полягає в тому, що вони, будучи відмінними за матеріальним вираженням, передають те ж саме лексичне значення і різні граматичні ознаки. Наприклад, суплетивними є форми розрізнення числа в російській мові: человек – люди, ребенок – дети;протиставлення виду в українській мові: брати – взяти, шукати – знайти, говорити – сказати. Вираження категорії ступенів порівняння а) прислівників і б) прикметників суплетивними формами властиве багатьом мовам: а) укр. добре – краще; рос. хорошо – лучше; нім. gut
–
besser; англ. good
–
better; фр. bien
–
mieux; б) укр. поганий – гірший, рос. плохой – худший, пол. zly
–
gorszy. Суплетивними є відмінкові форми займенників ряду мов, а саме:

           української     російської         польської    німецької     латинської

Н. в.            я                     ты
                      
my        Nom. 
ich          
ego

Р. в.          мене                тебя                    
nas        Gen.  
meiner    
mei
С л у ж б о в і  с л о в а – артиклі (члени), прийменники і післяйменники, сполучники, частки, допоміжні дієслова. Їх роль – указувати на граматичні ознаки повнозначних слів; виражати синтакичні зв’язки і відношення між ними.

За місцем, яке посідають артиклі стосовно повнозначного слова, вони поділяються на препозитивні (ті, що розміщені перед повнозначним словом) і постпозитивні (ті, що розташовані після повнозначного слова). Препозитивними є артиклі французької мови: le
,
laдля розрізнення чоловічого і жіночого роду однини і les– для вираження множини. Постпозитивні артиклі є в болгарській і румунській мовах, наприклад, у болгарській стольт (чол. рід), реката (жін. рід), селото (середн. рід); у румун.: õomul(чол. рід) – „людина”; lycrarea(жін. рід) – „робота”, „праця”.

Для вираження синтаксичних відношень між словами вживаються прийменники і післяйменники. Прийменники – службові слова, місце яких – перед іменниками і займенниками: іти до школи; приїхати з ним. На відміну від прийменників післяйменники стоять після керованих ними слів. Наявністю післяйменників характеризуються тюркські й фінно-угорські мови.

За допомогою часток би (б), бы (б) в українській та російській мовах утворюються форми умовного способу: зробив би, написав би; пришел бы, спел бы. У польській мові умовна частка byразом із закінченням пишеться в одне слово: napisalbym(„написав би”).

Допоміжне слово бути у формах першої, другої і третьої особи однини і множини в сполученні з інфінітивом утворює в українській мові аналітичні (складені) форми майбутнього часу недоконаного виду: однина – буду, будеш, будепрацювати; множина – будемо, будете, будутьпрацювати.

І н т о н а ц і я (від лат. intonare– „голосно вимовляти”). Вона включає в себе підвищення і зниження голосу, швидкий та уповільнений темп, сильну й слабку вимову, паузи. За інтонаційним малюнком розрізняються розповідні, питальні, а також окличні речення. Інтонаці впливає на характер будови речення – простого і складного, наприклад: Бачу поле, зоране трактором (просте) і Бачу: поле зоране трактором (складне безсполучникове).

Різноманітність способів вираження граматичних значень не повинна приводити до висновку, що в кожному конкретному випадку певне граматичне значення передається лише одним граматичним способом. Так, ознакою жіночого роду іменника української мови наставниця („та, що дає поради, навчає”) є і суфікс -ниц-, і флексія -а. У прикладах такого зразка вбачають надмірність граматичного вираження. Це поняття все більше привертає увагу вчених у зв’язку з кодуванням форм для кібернетичних машин.

Надмірність граматичного вираження можлива не лише в будові слова, а й у поєднанні слів. Ілюстрацією цього є сполучення ти вчиш, у якому граматичне значення особи і числа виражене подвійно: і флексією дієслова -иш, і особовим займенником ти. З цих двох засобів визначальною є флексія, роль займенника другорядна, адже його відсутність ніякою мірою не впливає на сприймання граматичного значення особи й числа, вираженого формою дієслова. Під час аналізу мовних явищ треба розглядати те й інше.

Слід зважати також, що не всі способи оформлення граматичних значень однаково активно використовуються у мовах світу і не для всіх мов вони характерні як обов’язковий елемент. У різних мовах є своєрідні способи граматичного розрізнення слів. А те, що ці способи забезпечують порозуміння людей, свідчить про досконалість кожної з граматичних систем.
Контрольні питання і завдання
1. Дайте визначення морфеми й обґрунтуйте його.

2. Як ви розумієте вираз „варіювання морфем”? Як називаються варіанти морфем?

3. Які типи значень властиві морфемам? Підкріпіть свою відповідь конкретними прикладами.

4. На які два види поділяються всі морфеми?

5. Що таке суперсегментні морфеми? Наведіть приклади.

6. Як класифікуються морфеми з функціонального погляду?

7. Що ви розумієте під способом вираження граматичних значень? Які способи вираження граматичних значень називаються синтетичними? Аналітичними?

8. В яких мовах поширені такі синтетичні способи вираження граматичних значень, як внутрішня флексія і редуплікація?

9. Що таке „граматична форма слова”?

10. Що таке „суплетивізм”? Назвіть випадки використання суплетивізму для вираження граматичних значень в українській та іноземній мові, яку ви вивчаєте.

11. Розкажіть про історичну змінність способів і засобів вираження граматичних значень.
Лекція № 7

Тема: Лексикологія.
План

1. Лексикологія як наука про слово. Поняття лексеми як слова-типу і слова-члена.

2. Проблеми лексикології. Лексикологічні науки.

3. Семасіологія: поняття семантики; лексичне значення.

4. Повнозначні й неповнозначні слова.

5. Слово як назва предмета; номінативна функція слова.

6. Денотативне, конототивне й контекстуальне значення слова.

7. Слово як вираження поняття, сигніфікативне значення.
Література
1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 94 — 136.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 181 261.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. — С. 140 — 161.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 63 — 93.

5. Реформатский А. А. Введение в языковедение. М., 2003. — С. 60 – 156.
Основні поняття теми



Денотативне значення, контекстуальне значення, конототивне значення, лексема як слово-тип
,лексема як слово-член, лексикологія, лексичне значення слова, номінація, неповнозначні слова, номінативна функція слова, повнозначні слова, семасіологія, сигніфікативне значення.     продолжение
--PAGE_BREAK--
1. Лексикологія як наука про слово. Поняття лексеми як слова-типу і слова-члена. Розділ мовознавства, що досліджує природу слів і їх сукупність (тобто словниковий склад) у сучасному стані і в історичному розвиткові називається лексикологією (від грец. lexis– „слово” і logos– „учення”). До завдань лексикології входить визначення слова як однієї з основних одиниць мови і його місця серед інших мовних одиниць.

Як важлива значеннєва одиниця, слово посідає окреме місце серед інших значущих елементів мови. Так, на відміну від морфем, воно самостійно виражає значення і становить складову частину речення. Від речення слово відрізняється тим, що воно є його будівельним матеріалом, у той час як речення становить комунікативну одиницю мови, що забезпечує передачу думок у спілкуванні людей.

Отже, слово – це самостійна значуща одиниця мови, яка втілює в собі єдність значення та звучання і виступає компонентом речення.

З цього легко зробити висновок, що слово як одиниця мови є об’
єктом дослідженнянауки лексикології (має значення, служить назвою предмета), а також об’
єктом дослідженнянауки граматики (адже виступає компонентом речення). Тому було запропоновано для визначення лексикологічної одиниці вживати термін „лексема”, у граматиці – термін „слово”. Але на практиці обидва терміни вживаються паралельно як в лексикології, так і в граматиці.

І все ж, використовуючи термін „лексема” в цих науках, слід розуміти його по-різному. У лексикології „лексема” – це найменша словесна одиниця, здатна в звучанні виражати самостійний зміст, у ній не береться до уваги можливість її граматичних змін (значень). У такому трактуванні „лексема” сприймається як слово-тип, що служить для називання предметів, дій, якостей.

У граматиці „лексема” використовується для позначення слова з усією сукупністю його форм словозміни. Ця властивість слова змінювати форму, входити в сполучення з іншими словами і виступати в ролі синтаксично незалежних або залежних елементів речення дає можливість оцінювати лексему як слово-член. За словом-членом криється вся сукупність його граматичних форм і передаваних ним граматичних значень (роду, числа, відмінка, часу, особи, стану, істоти/неістоти, ступеня якості та ін.).
2. Проблеми лексикології. Лексикологічні науки. Проблематика лексикології досить широка. Вона пов’язана з розкриттям сутності слова, з його виникненням і змінами, зі встановленням структури (будови) лексики, з її функціонуванням і розвитком, з виявленням зв’язку слів і позамовної дійсності. Щойно вжитий термін „лексика” застосовується як до „сукупності слів мови”, тобто до словникового складу в його історичному й сучасному стані. Прикметник лексичний уживається в поєднанні лексична одиниця (тобто словникова одиниця), лексичний склад (= сукупність слів).

Лексикологія в широкому розумінні – це розділ мовознавства, який відповідно до завдань вивчення словникового складу мови виокремлює лексикологічні науки, такі, як:

·        семасіологія(наука про значення, тобто семантику, слова);

·        ономастика(наука про власні назви);

·        фразеологія(наука про стійкі сполуки слів);

·        етимологія(наука про походження слів). 

Лексикологія у вузькому розумінні слова — це лексикологічна наука про словниковий склад, інакше кажучи, лексику.

Окремо стоїть лексикографія (наука про укладання словників).

Розрізняють також загальну і часткову, історичну і зіставну лексикології. Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування і розвитку лексики; часткова вивчає словниковий склад окремої мови; історична досліджує історію слів у зв’язку з історією позначуваних ними предметів; зіставна аналізує словниковий склад з метою виявлення генетичної (історичної) і структурної спорідненості або відмінності в лексичному складі зіставлюваних мов. У даному курсі аналізуються проблеми загальної лексикології з окремими екскурсами в часткову, історичну і зіставну лексикологію.
3. Семасіологія: поняття семантики; лексичне значення. Семасіологія (від грец. sē
masia– „позначення” і  logos– „учення”) – наука про значення слів і словосполучень та зміни їх значень.

Проблема значення, або семантики (від грец. sē
mantikos– „той, що позначає”), слова – складна. Це зумовлено наявністю в слові двох рядів значень: лексичного і граматичного. Об’
єктом семасіології є лексичне значення, процеси його змін і утворення нових значень. Граматичні значення слів розглядаються граматикою.

Під лексичним значенням слова розуміється зміст слова, що відображає в свідомості закріплене в ньому уявлення про предмет, дію, властивість (тобто про позамовну дійсність). Завдяки здатності утримувати в пам’яті узагальнене уявлення про предмети, ознаки, дії слово стає засобом передачі в мовленні знань і досвіду людей. У слові закріплюються результати пізнавальної діяльності людей. Без слів неможлива передача уявлень про довколишній світ.

Закріпленість звукових комплексів слів як узагальнених явлень про предмети, ознаки, дії є більш або менш своєрідною в кожній мові, наприклад: укр… стіл, нім. der

Tisch, англ. table; укр. жмурки, рос. прятки; укр. історія, польське gzieje
[дзє/є]; укр. віра, фр. la

foi[ля фуа], нім. der

Glauber
[дергла/убер]. Важливо, що вибір співвідносного предмета в кожного народу самобутній.

Однак не всі слова співвідносні з предметами, ознаками, діями. Це означає, що не всі з них мають лексичне значення. Такі одиниці мови, як не, ні, чи, би; і, а, щоб; на, під, через безпосередньо не пов’язані з реальними об’єктами, властивостями, діями, кількостями. Але від цього вони не перестають бути словами. Їхнє призначення інше: вони поєднують слова і речення, вказують на відношення між словами, служать засобом оформлення граматичних значень, тобто виконують граматичну роль. За цією ознакою їх відносять до граматики. У семасіології їх не розглядають. Вони належать до граматичної системи мови.

Слова, що мають лексичне значення, називають повнозначними. Слова, позбавлені лексичного значення, прийнято називати неповнозначними, або службовими. У розділі „Лексикологія” йтиметься про повнозначні слова. 
5. Слово як назва предмета; номінативна функція слова. Поділ слів на повнозначні й неповнозначні грунтується на протиставленні: повнозначні слова вказують на предмети довкілля, неповнозначні (службові) позбавлені предметної співвіднесеності.

Під предметом в лексикології розуміютьсяне лише реальні речі, але й істоти (люди, тварини), якості істот і речей, дії і їх властивості. Це означає, що слова дім, учень, веселий, навчатися, тихо і под. – повнозначні слова, бо мають предметну спрямованість. Це поняття („предмет”) охоплює й уявлювані предмети, такі, як ангел, відьма, а також одиничні предмети, наприклад: Іван, Київ, Дніпро, „Прапороносці”. Звідси й  поділ слів за лексичним значенням на конкретні й абстрактні, загальні й власні без урахування того, називають вони предмет чи істоту.

Як назви предметів слова виконують у мові роль сигналів, знаків. У цьому, власне, й виявляється їхня функція називання предметів, дій, ознак. Знаковий характер слова відбиває його основну функцію – номінативну, тобто функцію бути назвою предмета, явища, властивості, дії (пор.: „номінація” – від лат. nominatio

nomino– „називаю”).
6. Денотативне, конототивне й контекстуальне значення слова. Предмети і явища, що стають об’єктом семантики слова, називаються денотатами (від лат. denotatus – „позначений”), а значення слів, пов’язаних з певним денотатом, іменуються денотативними. Н а п р и к л а д, у науковій картині світу денотат слів огірок чи кавун включені в денотат слова ягода, а денотат слова кит – в денотат слова звір, ссавець. У „наївній” картині світу денотати названих слів відповідно можуть включатися в денотати слів овоч, фрукт, риба.

Поряд з денотативним слово може мати конототивне значення (від лат. con– „разом” і  notatus– „відзначений”). Конототивне – це додаткове значення (конотат) до відображуваного словом денотата. Воно передає емоційне й оцінне ставлення до предмета мовлення чи співрозмовника, експресивність чи стилістичну належність або іншу (практично застосовану) інформацію. Конототивним є значення пестливості, згрубілості, урочистості, фамільярності тощо. Наприклад,  слово української мови дідусь має денотативне значення – „батьків або материн батько” і водночас передає конототивне значення пестливості. У слові дідуган міститься те ж саме денотативне значення, конототивне – негативна оцінка.   

У багатьох випадках доводиться визначати контекстуальне значення (від лат. contextus– „тісний зв’язок, з’єднання”), що розуміється як умова, в якій реалізується певна мовна одиниця в мовленні. Поняття контексту застосовується у всіх мовних рівнях: звуковому, лексикологічному, граматичному. Умовою, в якій реалізується слово, може бути словесне оточення, а саме: оточення слів у словосполученні, у реченні, в абзаці, цілому тексті. Такий контекст називають власне лінгвістичним.  Завдяки наявності певного оточення встановлюється конкретне семантичне наповнення багатозначного слова. Наприклад, у словосполученні кухонний стіл слово „стіл” = назві предмета спеціального призначення, смачний стіл = набір страв, адресний стіл = установа. Поза лексичним контекстом по-різному сприймаються однозначні й багатозначні слова. Однозначні лексеми розуміються з однією відомою мовцям семантикою. Багатозначні слова без контексту, як правило, сприймаються з прямим (основним) значенням. Так, поза контекстом слово стіл викликає уявлення про вид меблів у вигляді горизонтально укріпленої на ніжках широкої дошки. Це – його основне значення. Інші значення цього слова, ужитого без контексту, не постають в уявленні співрозмовників. Зовсім інше – стіл замовлень.

Крім лексичного (словесного) контексту (тобто лінгвістичного), буває, за словами О. О. Реформатського, побутовий, або екстралінгвістичний, контекст, який передбачає ситуацію комунікації як умову спілкування співрозмовників у певний час і в певному місці, у певному речовому оточенні. Так, слова у висловлюванні До відходу автобуса залишилося 15 хвилин можуть сприйматися і як заспокоєння стосовно того, що за цей час співрозмовники дістануться автобуса, і як занепокоєння, чи встигнуть до відходу автобуса. Залежить це від ситуації, в якій була висловлена фраза (15 хвилин – це мало чи достатньо часу, що залишився до відправлення автобуса).

7. Слово як вираження поняття, сигніфікативне значення. Поняття– це категорія мислення. Воно виникає в свідомості (процесі відображення дійсності мозком людини) як узагальнення об’єктивно чинних однорідних предметів. Узагальнення здійснюється завдяки абстрагуванню від конкретних особливостей окремих предметів чи груп предметів у межах певного їх класу. Наприклад, наша свідомість зберігає не те дерево, яке росте перед нашим вікном (високе чи низьке, з широкою чи вузькою кроною), а дерево як рослина з належними їй загальними ознаками, властивостями. Виходить, що поняття відповідає не окремому денотату, а цілому класу денотатів. Узагальнене уявлення про ряд однорідних предметів становить у нашій свідомості поняття дерева. А оскільки поняття як категорія мислення матеріалізується в повнозначних словах і бере участь у формуванні лексичного значення, то виходить, що лексичне значення слова співвідноситься з предметами, процесами, властивостями не безпосередньо (від денотата — до значення), а опосередковано. Роль посередника в них виконує поняття, через яке в лексичному значенні відбивається дійсність. Таким чином, слово і називає предмет, бо співвідноситься з ним, і виражає поняття, що існує в нашій свідомості як узагальнення однорідних денотатів.

Одне й те ж саме словоможе в мовленні позначати як увесь клас даних об’єктів (Дерево – це багаторічна рослина з твердим стовбуром і кроною), так і окремого представника цього класу (Викопай це дерево).

Віднесеність слова до поняття іменується сигніфікативним значенням (від лат. significatum– „позначуване”), тобто понятійним.

Проте не всі слова здатні виражати поняття. Крім службових слів, які не співвідносяться з довколишнім світом, не виражають поняття і такі слова, як укр. ой, ох, ах, ту-ту-ту; фр. paf
! (трах!); англ.oh! (
ой!). Особливість їх у тому, що вони передають нерозчленовані емоції. Слово ой – це вираження і страху, і здивування, і задоволення. До того ж воно відтворює тільки емоції і не становить узагальнених назв страху, здивування чи задоволення. Цим воно відрізняється від лексем страх, задоволення, здивування, які служать назвою відомих людям почуттів. Через те що слова-вигуки не виражають понять, а, крім того, не мають ніяких граматичних значень, їх виділяють в окрему групу.

Не виражають понять також власні назви(імена, прізвища, географічні назви) і займенники. Перші співвідносяться з одиничними предметами (Тарас, Коцюбинський, Київ – назви, а не поняття), а другі, не маючи ні узагальнених, ні індивідуальних значень, лише вказують на певні предмети, якості (той, ця, такий).

Проте всі вони – вигуки, власні назви, займенники – мають значення. Вигуки і власні назви позначають відображені людською свідомістю різноманітні явища дійсності – емоції й одиничні предмети. Займенники набувають змісту в певних ситуаціях мовлення, в контексті. Однак термін „лексичне значення” на них не поширюється, бо лексичне значення слова визначається, по-перше, його зв’язком з явищем реальної дійсності (денотатом), по-друге, його зв’язком з поняттям як формою мислення, котра відображає ці явища дійсності. Вигуки, власні назви, займенники позбавлені цих ознак.
Контрольні питання

1. Що вивчає лексикологія в широкому розумінні? З яких наукових дисциплін вона складається? Що вони вивчають?

2. Що є предметом загальної, конкретної, історичної та зіставної лексикології?

3. Чим відрізняється слово від морфеми і речення?

4. У чому полягає різниця між термінами слово і лексема? Що таке слово-тип і слово-член?

5. Що таке лексичне значення слова? Із яких компонентів складається лексичне значення?

6. Розкажіть про співвідношення слова і поняття.

7. Що таке денотативне, сигніфікативне, структурне, контекстуальне значення слова?
Лекція № 8

Тема: Природа виникнення назви.
План

1. Мотивовані й немотивовані значення слів; поняття внутрішньої форми слова.

2. Моносемія слова (термін, дефініція).

3. Полісемія, співвідношення значень у полісемічних словах.

4. Типи перенесень (зміщень) значень слів; розширення та абстрагування  і звуження (спеціалізація) значень слів).
Література
1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 94 — 136.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 181 261.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. — С. 140 — 161.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 63 — 93.

5. Реформатский А. А. Введение в языковедение. М., 2003. — С. 60 – 156.
Основні поняття теми

Внутрішня форма слова, дефініція, метафора, метонімія, мотивоване значення, немотивоване значення, моносемія, полісемія, синекдоха, термін.
1. Мотивовані й немотивовані значення слів; поняття внутрішньої форми слова. Мотивованість і немотивованість значень легко помітити при зіставленні таких слів, як укр. каса – касир або нім. der

Tisch(„стіл”) – der

Tischler(„тесляр”). Рід занять осіб, виражений лексемами касир і der

Tischler, зрозумілий завдяки тому, що значення цих слів вторинні щодо слів каса, der

Tisch, які входять важливими граматичними і семантичними складниками до лексем касир, der

Tischler(пор.: кас – ир, Tisch
—
ler). Ці матеріальні (звукові) і значеннєві джерела слів касир, der

Tischlerзробили їхні значення мотивованими. Їх семантика виведена з коренів кас-, Tisch — і елементів -ир-, -ler-, що служать у цих мовах для позначення назв осіб чоловічої статі за родом занять.

У словах же каса, der
Tischпочаткового джерела утворення значень немає. Їхній зміст ні з яких інших лексичних одиниць не виводиться. Звукове оформлення цих слів не підказує розуміння їх семантики. Такі значення слів вважаються немотивованими.

Мотивоване значення визначає внутрішню форму слова. У ній відбита певна ознака предмета (у слові касир – каса, Tischler —
Tisch), на основі якої сталося найменування відповідного слова. У розглянутих словах внутрішня форма слова прозора (касир – від каса,Tischler – від Tisch).

Ураховуючи „механіку” виникнення мотивованого значення слова, можна обґрунтувати природу виникнення назви, тобто як з’являлися і з’являються слова з відповідною семантикою.

Більшість учених схиляється до того, що в мотивованому значенні відбиваються не всі ознаки предмета, який мотивує зміст, а лише якісь особливості, що переносяться на весь об’єкт новоствореної назви. Відомий український вчений Л. А. Булаховський („Нариси із загального мовознавства”, С. 11) ілюструє це твердження таким прикладом: у слові укр. мови снігур відбита одна характеристична риса цієї пташки – цей ранній зимовий гість з’являється в нашій місцевості з першим снігом. Звідси назва снігур. Ця ж особливість птаха покладена і в основу назви, яку дали йому серби. Але в сербів уявлення про цього птаха пов’язується не зі снігом, а із зимою взагалі. Тому по-сербськи цей птах зветься зимовка. Зовсім іншу ознаку виділили в ньому німці, назвавши його der

Gimpel, що означає „стрибунець” (Gimpelпоходить від давнього дієслова gumpen– „підстрибувати”). На завершення аналізу вчений робить висновок: „Яку саме сторону враження зробити внутрішньою формою слова – це великою мірою залежить від фантазії тих, хто дає назву, від гри його уяви”.

З погляду сучасної мови немотивованими є й такі слова, як нога, рука, вода, дім, око, вухо, рот, ніс, кінь, земля, білий, синій, ходити, возити, носити. Історично їх значення були мотивованими. Вони мали внутрішню форму. Але їхня мотивованість втрачена внаслідок дії тих фонетичних, морфологічних і семантичних змін, яким ці слова піддавалися в процесі історичного розвитку і розкрити які можна лише з допомогою етимологічних досліджень, завдяки яким упізнається затемнена або втрачена внутрішня форма слова. Так, українське слово урожай не одразу можна пов’язати з коренем дієслова уродити, тим часом це так: уродити>
уроджай >
урожай. Історично слово мішок утворилося від кореня міх- („шкура”), бо мішки робилися із шкур тварин. Колись до кореня мех- (міх-) додався суфікс -ок- (мех-ок), а тепер ми сприймаємо це слово з одним коренем: мішок. Внутрішня форма слова затемнена, але вона була: довели етимологічні пошуки.

Сказане не спростовується поодинокими прикладами наявності випадкових штучних, а значить, справді семантично й граматично немотивованих слів. Як приклад можна навести слово ліліпут, яке придумав і вперше вжив у книзі „Мандри Гулівера” Джонатан Свіфт, ім’я Чебурашка з відомого мультфільму. Але оскільки кількість подібних слів мізерна і поява їх у словниковому складі мов не становить якоїсь закономірності, вони не беруться до уваги при встановленні природи виникнення назви.    продолжение
--PAGE_BREAK--