Львівськийнаціональний університет імені Івана Франка
Інститутпіслядипломної освіти
Гуманітарно-природничийфакультет
Реферат
Зкурсу«Соціальна психологія»
Натему: «Агресія.Жінка як об'єкт агресії»
Виконала:
Студ. гр ПС 32 Фадєєва Н.М
Перевірила:
Викл. Гапон Н.П
2008
Зміст
Вступ
1. Гендер і агресія
2. Природа статевих відмінностей
2.2 Генетичний підхід
2.3 Гормональний підхід
3. Роль соціалізації
Висновок
Використана література
Вступ
Під словом «Агресія»розуміють поведінку, спрямовану на нанесення фізичної або моральної шкодиособі, яка не бажає подібного ставлення, і ця агресія обов’язково, має мотив.[2).cт.234]
Чи існують відмінностіміж чоловіком і жінкою як потенційними суб’єктами і об’єктами агресивноїповедінки? Ці відмінності звичайно існують. З цього питання є багаторізноманітних суджень, і ці відмінності встановлюють в залежності від того, якіфактори беруться до уваги (соціальні, генетичні, психологічні, біологічні чиінші). Зазвичай ці відмінності відносять на рахунок генетичних або соціальнихфакторів. З одного боку, стверджується, що чоловіки вже на генетичному рівнізапрограмовані на більшу схильність до агресії, ніж жінки. З іншого боку, вбагатьох культурах вважається, що представники чоловічої статі не тільки є, алей повинні бути жорсткішими, самовпевненішими і агресивнішими від жінок.
Взагалі, не можнадосягти якоїсь визначеності і однозначно розділити поведінку людини відповіднодо статі. Вчені вважають, що мозок людини має можливість програмувати поведінкуяк за чоловічим, так і за жіночим типом. Іншими словами, кожна людина володієодночасно маскулінними і фемінними рисами, і лише ступінь вираженості й особливостіпоєднання визначають індивідуальність особистості, її маскулінність абофемінність.
Отже, перед тим,як робити якісь висновки, щодо відмінностей між чоловіком і жінкою стосовноагресії, необхідно розглянути емпіричні дані, які підтверджують, або заперечуютьїх правоту. Багаточисленні данні, дійсно говорять про те, що між чоловіками іжінками як групами існують відмінності відносно агресії. Однак природа цихвідмінностей не настільки примітивна, як допускає здоровий глузд, а причини їхвиникнення набагато складніші, ніж допускає загальноприйнята точка зору.
1. Гендер і агресія: чоловіки і жінки якагресори
Гендер — це соціально-психологічне поняття,яке визначає статус людини з точки зору маскулінності або фемінності. Усвідомленнятого, що людина є чоловіком або жінкою, як переживання своєї позиції «Я»по відношенню до певних еталонів статі, відбувається вже у зрілому віці, іхарактеризується як гендерна ідентичність особистості.
Гендернаідентичність має велике значення для особистості, поза неї не може бутиповноцінної особистості ні в психологічному, ні в соціальному плані. Ввійти всуспільство індивід може лише за умови придбання статевої належності, відносячисебе до чоловічої або жіночої статі і намагаючись переконати в цьому інших.[3).cт. 321 і 352]
І результатичіткої обробки даних, отриманих в дослідженнях індивідів (Gentry, 1970; Harris, 1974b, 1992;Lagerspetz, Bjorkvist & Peitonen, 1988), і дані метааналізу, зробленого наоснові цих робіт (Eagly& Steffen, 1986), дозволяють зробити наступні висновки: чоловіки, дійсно, більш схильні дозастосування відкритої фізичної агресії. Величина цієї різниці залежить відцілого ряду змінних (Eagly& Wood, 1991). Наприклад, гендерні відмінності в агресії найбільш помітні в фізичнихформах агресії, а також в ситуаціях, коли до агресії вимушені вдатися(наприклад, через виконання певної соціальної ролі), на відміну від ситуацій,коли до неї вдаються без всякого змушення. По-третє, схильність чоловіківдемонструвати більш високий рівень агресивності більш очевидна після сильноїпровокації, ніж при її відсутності.
Чоловіки і жінкитакож відрізняються своїми установками відносно агресії. Чоловіки, як правило,в меншій степені переживають почуття провини і тривоги. Жінки більшезанепокоєні тим, що агресія може обернутися до них самих, — наприклад, можливістюотримати відсіч зі сторони жертви.
Нові дані свідчать про те, що і чоловіки і жінкипритримуються суперечливих соціальнихуявлень – протилежних моделей і теорій про функції – про агресію (Campbell, Muncer & Gorman,1993). Більшетого, жінки розглядають агресію як експресію – як засіб вираження гніву ізняття стресу шляхом вивільнення агресивної енергії. Чоловіки ж, навпаки,ставляться до агресії як до інструменту, вважаючи її моделлю поведінки, до якоївдаються задля отримання різнобічної соціальної і матеріальної винагороди.
Додаткові дані,які стосуються гендерних відмінностей в агресії, свідчать про те, що чоловікибільш схильні вдаватися до прямих форм агресії, а жінки надають перевагу другоряднимдіям, які наносять шкоду супернику обхідним шляхом.
Таким чином,чоловіки і жінки, дійсно відрізняються один від одного стосовно агресії,причому, чоловіки, як правило, більш схильні до подібної поведінки, ніж жінки.Однак, величина різниці сильно коливається в залежності від стану і інших факторів,а також від форми агресії. [1).ст.221-223]
2. Природа статевих відмінностей
Донедавна взарубіжній експериментальній літературі традиційною була думка про те, щопредставники сильної статі більш агресивні, ніж жінки, а також те, що чоловікизначно частіше виступають в ролі безпосередніх об’єктів нападу. Цепояснювалось, головним чином посиланнями на фізіологічні особливості,передовсім на високий рівень концентрації ряду гормонів в чоловічому організмі.
Значну роль вобґрунтуванні цієї точки зору відіграли багаточтсленні експерименти, якіпроводились на тваринах ще в кінці 40-х років нашого століття. Їх основноюціллю було встановити зв'язок між агресією і чоловічими статевими гормонами.Один з класичних експериментів в цій області в свій час описав Е.Біменом, колидорослі самці сірих мишей були кастровані, то вже через деякий час післяоперації, вони не включались так активно до внутрішньовидової боротьби, як цебуло до операції, і вели себе абсолютно дружелюбною. Якщо ж їм вводиличоловічий гормон, вони починали битися до того часу, поки дія цього гормону неприпинялася.
Набагато пізніше,в кінці 60-х років, К.Мойер в праці «Психобіологія агресії» показав,що "існує значний потенціал, який є функцією гормональної інейрофізіологічної диференціації між статями. Наприклад, внутрішньовидоваборотьба у мишей зазвичай обмежується самцями і не проявляється до тих пір,поки миша не досягає сексуальної зрілості.
Однак, в томувипадку, коли мова йде про людину, стає зрозумілим, що пояснень виключно зпозиції біологічних факторів – недостатньо. Звичайно, аспекти, пов’язані зіспецифікою функціонування генетико-гормональних механізмів у кожної зі статі,ні в якому разі не можуть бути цілком знівельовані, але їх обов’язково требадоповнювати питаннями про взаємодію цих механізмів з факторами соціального середовища,особливостями процесів соціалізації у хлопчиків і дівчаток, які по-різномувідбуваються в конкретних суспільних структурах.
Вже до середини70-х років було накопичено достатню кількість документальних підтверджень, якісвідчать про випадки, коли жінки ведуть себе так само, або ж і більш агресивно,ніж чоловіки. Наприклад, чотирнадцятилітня школярка декілька годин тримала піддулом пістолета увесь клас і вчителя, зробивши з них своєрідних заручників.
Багато таких, іподібних випадків, наводить ряд спеціалістів на думку про необхідність визнати «мінімальнийбіологічний внесок, в порівнянні зі значними ситуаційними і соціальнимифакторами».
Американський вченийДж. Уайт вважає, що «навіть в тому випадку, якщо біологія все ж збільшуєготовність чоловіка до агресії, очевидно, що фактори середовища можуть діятитаким чином, щоб звести до мінімуму або ж навпаки, довести до максимальноївеличини будь-яку статеву відмінність.
Незвичайнаживучість тверджень про вирішальну роль біологічних факторів, можна пояснититим, що: по-перше, їх прибічники посилаються на дослідження статевихвідмінностей в агресії у різних видів тварин; по-друге, на висновки, отримані згормональних дослідів, які вивчають дію тестостерону і естрогену наагресивність, а також на дискусії з приводу природи Y-хромосоми; по-третє, на міжкультурні дослідження, які аналізуютьповедінку дітей на ранніх стадіях соціалізації.
2.1 Генетичнийпідхід
Генетичний підхіддо проблеми насильства набув особливо широкого поширення приблизно 15 роківтому, коли декілька вчених заявили про те, у значної частини високих чоловіків,які скоїли правопорушення, відмічається присутність лишньої хромосоми Y. Зазвичай в людей їх 46. Вонизберігають весь генетичний матеріал. Дві з них визначають стать індивіда. Учоловіків пара хромосом складається з одної Х і одної Y-хромосоми – XY, ужінок ці хромосоми ХХ. Однак, в процесі кліткового поділу можуть виникнути відхиленнявід норми. Одним з таких важливих з точки зору агресії відхилень може бути поява осіб чоловічої статі,які мають одну Х- і дві Y — хромосоми (XYY).
В 1973 році,Рональд Рейган, який був тоді губернатором штату Каліфорнія, підтримав ідеюстворення спеціального центру для вивчення і запобігання насильства, одним зголовних завдань якого повинно було стати виявлення зв’язку між агресивністю іпорушеннями комбінацій статевих хромосом. До числа вагомих факторів, яківизначають високе розповсюдження насильства, була віднесена перш за все статьіндивіда – чоловіча.
2.2 Гормональнийпідхід
В ряді робіт збіохімії були висунені припущення про те, що надлишкове виділення тестостеронуу осіб чоловічої статі викликає неконтрольовану агресивність.
Інші даніговорять про вирішальну роль гормональних порушень в передменструальний періоді під час менструацій, що може викликати в жінок надлишкову дратівливість,різкі перепади настрою, нещасні випадки, припадки гніву і неконтрольованих дій.Так, К Мойер пише, що така поведінка має, звичайно, багато причин, але насьогодні добре відомо, що існує періодичність в роздратованості жінок. „вперіод овуляції,- вважає він, — хвилювання і відчуття ворожості знаходяться навідносно низькому рівні; в період наближення менструації, значна кількістьжінок проявляє ряд симптомів, які можуть бути виділеними як передменструальнийсиндром. Він включає головну біль, набряк обличчя, рук, ніг, зміну апетиту,емоційну нестабільність“. Мойер робить висновок, що цей відрізок часу дуженебезпечний: „62 відсотки насильницьких злочинів здійснюються на протязі передменструального тижня, і тільки 2 відсотки в кінці періоду. Цей зв'язок дуже значний, так що вдеяких країнах закон визнає менструацію як пом’якшуючу обставину.
Підтверджуючи вдеякій мірі той факт, що чоловіки можуть мати потенційно більшу вродженуготовність до агресії, ніж жінки, і те, що ця різниця має, очевидно, деякуфілогенетичну основу, дані гормональних досліджень роблять певний внесок впояснення коливань в агресивній поведінці, і нехтувати їх значенням не варто.Не треба, також, і абсолютизувати їх роль в розумінні причин такої поведінки,особливо в тих випадках, коли їх зводять до виявлення концентрації в плазмітестостерону, адреналіну, естрогену, прогестерону і т.д., для того, щоб в майбутньомуізолювати від суспільства тих, в кого цей вміст виявляється підвищеним.
Як видно,сучасний стан досліджень про роль цих гормонів мало що дає поки що для психологічноговивчення ворожості. Набагато краще вивченими виявляються статеві відмінності вдеструктивній поведінці, обумовлені особливостями процесу соціалізації.
3. Рольсоціалізації
Часто дляобґрунтування подібних відмінностей іноземні вчені використовували результатиспостережень за дітьми на ранніх стадіях їх соціалізації. Аргументи тут,головним чином, зводились до наступного: різниця в агресивності хлопчиків ідівчаток проявляються вже приблизно в двохрічному віці, тому справа, ніби, не вособливостях процесу соціалізації в тих і других, а в вродженій схильності доагресії осіб чоловічої статі.
Так, Р.Рохнер,спираючись на результати своїх експериментів, пише, що в 71 відсотку випадківспостерігається більша схильність до агресивної поведінки зі сторони хлопчиків,ніж зі сторони дівчаток. Однак, як вважають деякі інші спеціалісти, які ознайомилисьз його дослідженнями, часто, за агресію він видає різкі випади гніву, безладнісутички під час дитячих забав тощо. Що ж стосується тих фактів, які свідчили бпро фізичні напади, про них Рохнер згадує дуже рідко.
Традиційновикористовується за кордоном і такий аргумент, як визнання універсального характеру статевихвідмінностей, що спостерігаються у всіх людських культурах.
Однак, ввисвітленні фактів такого роду, є деякі перестороги. Так, якщо статевівідмінності в частоті такої поведінки в дітей високі, про них повідомляється.Якщо ж вони не виявляються, то і фактів на цей рахунок не приводиться. Дещоаналогічне відбувається і з повідомленнями про статеві відмінності взаохоченнях і покараннях дітей, які вони отримують за ворожу поведінку. Все цесхоже на маніпуляцію фактами, коли із доволі великого і різноманітного запасу свідченьвибираються саме ті, які відповідають певній дослідницькій позиції і слугує їїпідтвердженням.
В рамкахконкретних одиничних общин, статеві відмінності в агресії зазвичай невеликі,але з перевагою на користь чоловіків. Однак, підкреслює Рохнер, ці незначнівідмінності в силу їх певної стійкості дають на виході цілком достовірнийміжкультурний стандарт більшої агресивності у сильної статі, ніж у жінок. Ученийвідзначив також ріст в відсотках звітів про відсутність статевих відмінностей уворожості дітей. Так, 23 відсотка хлопчиків і дівчаток відрізнялись приблизнооднаковим рівнем агресії, в 6 відсотках дівчаток він був вищим. Прирівнюючи допідростків ці цифри виглядали як 37 і 6 відсотків. Таким чином, існуєфілогенетична схильність до агресії у чоловіків, що, однак, не виключаєможливих впливів зі сторони культури в рамках конкретного суспільства наформування поведінки індивідів різних статей.
Переважаючоюорієнтацією в сучасній експериментальній літературі по даній проблемі єсвоєрідний варіант теорії соціального на учіння з акцентом на вивчення процесів імітації ідиференційованого підкріплення відповідних до кожної статі зразків поведінки. Цими питаннями в зарубіжнійпсихології займається сьогодніА.Бандура, а також його послідовники. Особлива увага приділяється при цьому виясненнюролі стереотипів, використовуваних в процесі виховання дітей.
Окрім зазначеної,існує і ряд інших теоретичних орієнтацій: ситуативна, еволюційна, а такожпідхід, який пов'язаний, перевіркою індивідуальних особливостей особистості –її звичок, системи цінностей тощо. При цьому ситуативна перспектива виявляємиттєві контекстуальні зміни, обумовлені вираженням агресії, а еволюційнийпідхід ідентифікує безпосередню практику виховання дітей, яка сприяє формуванняагресії у хлопчиків і дівчаток. Досліди, які проводилися в цій областіпоказали, в тому числі, що незалежно від того, є чи немає у хлопчиківбіологічної схильності до агресії в порівнянні з дівчатами, ці відмінностіможуть бути зведені до мінімуму за допомогою соціалізації. Це може бутидосягнуто, наприклад, шляхом зміни значення самого поняття мужності, видаленняз його складових ознак рис агресивності, і здійснення схожої соціалізації длядітей обох статей.
Важко погодитисьу всьому з авторами цієї ідеї, особливо з їхнім твердженням про необхідністьстирання істотних відмінностей в процесах дорослішання хлопчиків і дівчаток.Психологи і соціологи багатьох країн світу і без того застерігають нас сьогодніпроти надмірної фемінізації представників чоловічої статі. Тому, все-таки, дівчатка і хлопчики повиннівиховуватись по-різному. Особливо їх соціалізації пов’язані зі специфікою тихролей, для яких вони призначені, до яких вони повинні бути готові при вступі удоросле життя. Ідеал, з одної сторони, мужності і, з другої, — жіночності. Це –безперечно. Інша справа, що мужність ні в якій мірі не повинна ототожнюватись зкультом жорстокості, насильства. Тим не менше, подібні негативні якості наполегливонав’язуються в останні десятиліття через кінофільми, телебачення, масовулітературу Заходу, шляхом ідеалізації героя – супермена, як зразка сучасної людини взагалі. Практика показує, що і жінки можуть розвиватися сьогодні ваналогічному дусі, і прикладів цьому більш ніж достатньо. З іншої сторони,існують багато численні випадки, коли сильна стать соціалізована такою ж неворожою, як і прекраснаполовина.
Все це доводитьте, що зв'язок статевих відмінностей з агресією не завжди прямолінійний і раз іназавжди даний. Але ігнорувати його теж не варто. Вирішальну роль врозповсюдженні більшої агресивності у чоловіків належить, скоріш за все,традиційній соціалізуючій практиці, яка виховує специфічну приналежність до тихчи інших стереотипів поведінки. Цій практиці необхідно протиставити інший,альтернативний варіант, в якому були б відсутні такі відмінності. Але про те,як це конкретно буде виглядати, західні вчені майже нічого не говорять.
Сама соціалізуючапрактика – продукт, і одночасно елемент усієї системи правлячих економічних,політичних тощо, відносин і замінити її протилежною, яка виготовляє якісно іншінорми поведінки так відразу неможна, не посягаючи на саму цю систему.
Висновок
Отже, прививченні такого складного феномену поведінки, як агресія, особливо векспериментальних умовах, ні в якому випадку не слід абстрактно підходити доособистості досліджуваного. Кожна людина має власну “індивідуальну історію»агресивних актів – уявленняпро їх правомірність і ефективність, набуті зразки реагування в тих чи іншихобставинах тощо. Іноді, ступінь цих відмінностей може доходити до максимуму, вінших випадках — пом’якшуються, або ж взагалі зникають.
Дослідники неможуть і не повинні не враховувати стать і суб’єктів агресії, і тих індивідів,на яких вона направляється, а також самих вчених, якщо мова йде про їхексперименти в лабораторіях.
Таким чином, дляправильного узагальнення результатів тих чи інших спостережень, необхідновраховувати орієнтації суб’єкта, тобто, чоловік це чи жінка, його сексуально-рольовевідношення, що дуже часто є важливим опосередкованим фактором в вираженніагресії.
Важливо те, що все-таки,проблема поставлена, що намічається перехід від традиційних уявлень про тількибіологічні задатки статевих диференціацій в агресії до визнання ідеї пронеобхідність врахування і соціально-культурних компонентів при вивченні цихвідмінності [4).cт. 89-95]
Використана література
1. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. — СПб: Питер, 2001. — 352 с: ил. —(Серия «Мастера психологии»).
2. Майерс.Д. Социальная психология/ Перевод с англ. –СПб.: Издательство" Питер", 2000. — 688с.
3. Москаленко В.В. Соціальна психологія. Підручник. –Київ:Центр навчальної літератури. 2005. — 624с.
4. Румянцева Т.Г. Агресія: проблеми і пошуки в західнійфілософії і науці. – М., 1991.