Українськанаціональна ідея
І
Важко визначити, що таке національна ідея взагалі, бо їїможна розуміти як зберігання материнської мови, обрядових звичаїв і т. ін. дляокремої людини, родини чи громад, які проживають за межами рідного етносу. Алеможна з'ясувати, що таке національна ідея для конкретного народу, який має своюмову, культурні й духовні традиції, пам'ять про своє минуле, характерні рисиментальності, економічні інтереси, територію, своєрідні способи добуваннязасобів до життя. Національна ідея сполучає в собі визначальні прикметностінароду і вимагає від нього для їхньої оборони та розвитку створення власної, нівід кого не залежної державної організації.
Отже, національна ідея — це творець, захисник, відновлювач ібудівничий державності народу, його дух свободи, вищий рівень самоусвідомлення,ознака інтелектуальної зрілості, його здатність впливати на формування позитивногодля себе політичного міжнародного клімату.
Державні організації українського етносу виникли всерединіпершого тисячоліття нашої ери. Є відомості про існування держави Кия, Щека іХорива в передруські часи, а ще перед тим явив себе союз антських племен.Княгиня Ольга донищувала підкорену Києвом древлянську державу. Отже, КиївськаРусь виступає вже як добре організована державна структура на велетенськійтериторії. То була держава князя, його роду та військової дружини. Народперебував у залежності від них, але не почувався відчуженим від політичногоустрою, в якому жив, а вважав цю державу за свою.
«Слово про Ігорів похід» подає у високохудожнійформі зміст національної ідеї Київської Русі. Це — утвердження родинної єдностікнязів, засудження їх династичної роздрібненості і ворожнечі. Якщо пригадати,що за сто років (1146 — 1246) Київ переходив з рук до рук сорок шість разів,тут княжило сім князів із семи ліній і трьох династій, то стає зрозумілоютривога автора «Слова» — великого патріота Київської держави, основуякої заклали племена саме українського етносу, передовсім поляни.
Київська Русь найбільше постраждала від нападів ЮріяДолгорукого, засновника Москви, що був на чолі Володимиро-Суздальськогокнязівства — першого державного утворення московитів. Могутність Київськоїдержави підірвали не так кочові племена, що ринули на неї з Азії, як війна міжкиянами і суздальцями, що носила вже майже міжнаціональний характер1.
Видатний український державник Данило Галицький продовжувавтрадиції Ярослава Мудрого в орієнтації на Європу, він встановив триваліконтакти з західними сусідами і з Ватиканом; 1253 року одержав корону від Папиримського Інокентія IV на знак подяки за оборону християнського світу відтатаро-монгольської навали.
Із середини XIV ст., тобто із занепадом Галицько-Волинськоїдержави, українська ідея знаходить свій вияв у автономній князівськійпідпорядкованості литовській династії Гедиміновичів. Велике КнязівствоЛитовське, яке називалось також Литовсько-Руською державою, генетично виводилосебе з Київської Русі. Тут державною мовою була мова руська, за сучасною іточнішою назвою — староукраїнська, а система законів базувалась на«Руській правді» Ярослава Мудрого.
То був час, коли український народ зберігав і розвивав рисисвоєї окремішності. Відмирання нашої державності, а водночас початок формуванняукраїнської ідеї як протестуючої сили, сконцентрованої і в тих верствах, щовтратили владу, і в тих, що найбільше відчули чуже поневолення, настає впроцесі об'єднання Литви з Польщею.
Опір польській експансії на українські землі, що розпочаласяв середині XIV ст. підкоренням Галицької Русі, чинили православні, руськомовнілитовські володарі. Аж коли князь Ягайло став польським королем (1383 р.),прийняв католицизм і створив конфедеративну польсько-литовську державу, всезмінилося. Польська мова і віра почали витісняти українську мову і віру.
В XVI ст. віровизнання і національність були близькими, майжетотожними поняттями, тому оборона віри була також обороною нації. Але головнимносієм нашої національної ідеї тоді стала так звана римо-католицька русь, тобтописьменники і філософи, рутенці з походження, які одержали освіту й виховання вєвропейських університетах. Це — В. Загоровський, М. Стрийковський, С.Оріховський С. Кльонович, В. Тяпинський та інші видатні таланти, які створилилатиномовний пласт української літератури і своєю освіченістю успішно захищалиукраїнські шляхетські родини від політичного поглинання Польщею. Проте згодомвони почали втрачати свої позиції. Настає контрреформація в католицизмі, йдеатака на православ'я як на схизму, а патріотична ініціатива переходить доправославних, які духовно очолюють народні маси. Саме православне священництвовиступило проти угоди Богдана Хмельницького з царем, але, силоміцьпідпорядковане московському патріархатові 1686 року, воно поступово булопоглинуте російською церквою і стало скабою, що нею імперія прикріпила до себеУкраїну.
Та не менше значення має утворення нової політичної тавійськової еліти українського народу — Запорозької Січі — з розширенням їївпливу на волості. Це був новий реальний прорив української політичноїсамоорганізації у вигляді нескорених панщизняними порядками селян, на чолі якихстають національне свідомі шляхтичі. Український феодал Дмитро Вишневецький(Байда), Черкаський і Канівський староста, сформував перші багатотисячнікозацькі загони в низов'ї Дніпра і поводився як незалежний від польськогокороля володар. В Україні утворився численний стан військових людей,запорожців, національна свідомість яких розвивалася в державницькому напрямі.Про це свідчить ряд протипольських козацьких повстань ще перед добоюХмельниччини. Збройне оборонятися від польських, магнатів і татарських нападів,мати своє військо на малодоступних теренах — це мрія про державу в державі, якуреалізували запорожці і яка надала українській ідеї не лише оборонний, а йнаступальний характер.
Головні політичні постулати козацької держави створилися вдругій половині XVI ст. на основі запровадження територіальної, полковоїадміністрації в Україні — за планом суто козацької структури, що йогопропонував Северин Наливайко, і частково за планомкнязівсько-шляхетсько-козацької структури, що його пропонував ЙосипВерещинський. Це мало свій розвиток на початку XVII ст. і завершилося увизвольній війні під проводом Хмельницького.
Хмельницький та його наступники намагаються будувати Україну,беручи за приклад Польщу або Росію, а то були держави шляхти і боярства, а ненароду. Наші найвидатніші гетьмани, за винятком Петра Дорошенка, Петрика, ІванаМазепи та Пилипа Орлика, не підіймалися до ідеї окремої, самостійноїУкраїнської держави. Вони творили тільки субдержаву на рівні князівства,підпорядкованого чужоземному монархові, чим і зумовлювалися головні нашінаціональні біди. Ідея незалежності не влилася в народні уми як необхідна умоваіснування нації, а творилася лише на рівні спорадичних актів. Тарас Шевченконазивав наших гетьманів «варшавським сміттям» та «гряззюМоскви», і це для нас цікаво не так за суттю звинувачення, як за тим, щопоет інтуїтивно відзначав різницю між ступенем рабства.
Польська панщина не була кращою від російського кріпосництва,та все ж мала в собі дещицю європейського духу. З Польщі в Україну приходилакультура політичного життя і мислення, що ґрунтувалася на праві українськогокозацтва і духовенства брати участь у королівському сеймі. "Історія XVIIвіку для українських народних мас, — пише Іван Франко, — то поступовепослаблювання свобідного козацького елемента, ширення кріпацтва, зменшування іздушування автономії початків просвіти народної і всіх прав українськоїокремішності. Московська «плеть» так само дошкульна, як польськанагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а вбезодню темноти і застою" [1]. Ці Франкові слова ще більше стосуються реалійXVIII століття, коли Україна вже зовсім потрапила під панування російськогогарапника.
Тріумфальне і катастрофічне шістдесятиліття нашої історії,від 1648-го до 1709-го року, підняло українську ідею вгору, а потім ударило неюоб землю, поклало напівживу до гробу, її воскресіння мусило відбутися, бо вукраїнському суспільстві з'являється освічений стан, який вірить у невмирущістьмазепинської ідеї і створює міф про козаччину, що й донині є найсильнішимдержавотворчим чинником і джерелом натхнення літературних і політичних геніїв,емоційною основою для згоди в національній свідомості всіх українців.
Микола Костомаров, ідеолог Кирило-Мефодіївського братства,автор «Книг буття українського народу», знавець козацької історії,знайшов для її самостійницького продовження опору в слов'янстві тахристиянській моралі.
Незалежна Україна в союзі слов'янських націй та ще йсправедлива соціально — це була політична формула, на яку працювали першіукраїнські історики, дослідники й видавці народної творчості. "ІсторіяРусів", читана в середовищі інтеліґенції задовго до виходу друком 1846року, висуває питання національної ідеї як головний нурт княжої і козацькоїдоби. А перша наукова історія України — «История Малой России» ДмитраБантиш-Каменського, видана 1822 року, на багатющому матеріалі показаласуперечливість українських і московських інтересів, ховаючи у підтекст ідеюукраїнської державності.
"… Загроза козацькій державі, — пише Валерій Шевчук, — з її правами й вольностями, яка постала в часи Петра І, а також брутальнеставлення до тих прав та умалення їхнє з боку царя-деспота примусили тогочаснесуспільство ширше осмислювати власну історію, що сприяло творенню літописів,хронік, реєстрів, поетичних творів на історичну тематику" [2, с.9].Козацькі літописи Григорія Граб'янки та Самійла Величка працювали на нашудержавницьку ідею, подаючи правдиву історію України в її найважливіших вузлах — українсько-польських та українсько-російських суперечностях і збройнихконфліктах.
Дала себе знати декоративна державність, що існувала у формігетьманщини з царської ласки, чи, вірніше, з хитрої обачливості російськихправителів, які дозволяли поневоленому народові побавитися в свою державність.Гетьманщина в післямазепинські часи — прообраз радянської України — буластворена для того, щоб російське гноблення прикрити формальною владоюукраїнських чиновників.
Для імперії Романових не було нічого страшнішого за ідеюсамостійної України навіть у складі федеративної слов'янської держави. ГрафОрлов назвав цю ідею «вченою нісенітницею трьох молодих людей» і всезробив, щоб тих людей та їхніх однодумців вилучити з нормального життя,зачинити за ґрати, пожиттєво переслідувати, змусити до політично нейтральної чинавіть проімперської творчості.
Але з кириломефодіївців вийшов Тарас Шевченко, найсвітлішийукраїнський геній, що в своїх творах дає образ України, розп'ятої російськимицарями та її «лукавими чадами». Це — Україна воскресаюча.«Воскресни, мамо!» — кличе поет, встань, відомсти за свої страждання.Не вперше в нашій національній ідеї з'являється мотив справедливої помсти.Шевченко продовжив традицію наших полемістів XVI ст., які висунули ідеюприродного права кожного народу збройно оборонятися проти своїх гнобителів. Цейважливий мотив проходить у численних творах наших давніх письменників і знаходитьтеоретичне обґрунтування в трактаті видатного мислителя XVIII ст. МихайлаКозачинського «Філософія аристотеліанства». «Природний закон, — пишеКозачинський, — завжди дозволяє вбивство того, хто погрожує сокирою» [3,с.28]. На цьому законі постійно робить наголос також "Історія Русів".Поезія Шевченка надала особистісному чуттю національні виміри. Вона діє яквідсвіжуючий дух гідності й відплати не лише за горе України, і й за приниженняособистості, яка не зносить рабства і готова не ридати, а відповісти ударом заобразу своєї честі.
Шевченкова любов до України змагається з його любов'ю доправди Бога. Поет вважав, що Бог покидає напризволяще невільників і протестувавпроти цього. Але саме правдою Бога він користувався не раз, викриваючи фальшивунауку церковників, які проповідували рабську покору і потульність надламаногодуху. Українська ідея в розумінні Шевченка належить до сутності світу і муситьбути явлена Богом, який у тій сутності перебуває. Крім філософського, поет маві політичний погляд на відновлення Української держави. В «Передмові довидання другого „Кобзаря“» (1847) Шевченко коротко арґументуваврівноправність українців і росіян в тому, що дає їм підставу мати свої окреміне лише культури, але і держави: «У їх народ і слово, і у нас народ іслово» [4, с. 259].
Шевченко вніс в українську ідею титанічну емоційну силу, щостала релігією нації. Епігони та сентиментальні поклонники Шевченка пересунулиу сферу почувань багато політичних проблем, які потребують раціонального іпрагматичного підходу. Духовне життя в творах Шевченка ставало майжерівнозначним перебуванню в свободі. За комуністичних часів громадянськимподвигом було встати при співанні «Заповіту» в присутностіпредставників влади. Це був героїзм, але, на жаль, героями почувалися й ті, щоне вставали, а тільки слухали. Для багатьох і цього було досить.
Михайло Драгоманов змінює програму кириломефодіївців. Вінорієнтується вже не на загальнослов'янські, а на загальноєвропейськідемократизаційні явища, на соціальну й духовну спорідненість народів, наконституційне обмеження монархічної влади як факторів, які можуть наблизитивизволення України. Федералістична доктрина перебудови Росії здається йомунайбільш реалістичною, оскільки, як тоді вважалось, російська влада змушенабуде змінюватись під тиском демократичних перемін у Європі.
На порозі XX ст. з'явилося два важливі документи, спрямованіпроти ідеї федеративного зв'язку України з Росією: книжка Юліана Бачинського«Україна irredenta» (1895) та брошура Миколи Міхновського«Самостійна Україна», написана 1900 року в Харкові як програмазаснованої тоді і там же Революційної української партії.
Бачинський доводив, що «економічні суперечності, якізаходять між Україною та рештою Росії» [5, с.31], неухильно вестимуть доунезалежнення українського народу. Це був підбитий марксизмом підхід до справи,важливий не так аргументацією, як постановкою питання про «потребуполітичної самостійності України» (слова І. Франка).
Міхновський зосередив свою увагу на «ПереяславськійКонституції» 1654 року. Звідти виводив права українського народу мати своюдержаву. Гасло Міхновського — «Одна-єдина, нероздільна, вільна, самостійнаУкраїна від Карпатів аж по Кавказ» — збудоване на шевченківських візіях,на вірі в сили молодої інтеліґенції. Тут знову з'являється відгомін природногоправа народу боротися збройно за своє національне державне життя: "…нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і нашеморальне право убити насильника, обороняючись від насилля" [5, с.68].
Теоретичну базу для української національної ідеї того ж 1900року в статті «Поза межами можливого» висуває Франко. Це найбільшаргументована характеристика не лише нашої, але й будь-якої іншої національноїідеї як складової історичного процесу. Однобічне, оперте винятково на розвиткуекономічних важелів Марксове розуміння історії Франко заперечує і доводить, щоматеріальна продуктивність розвивається тільки там, де присутня боротьба іконкуренція у сфері соціальних ідеалів. «А тут, — пише Франко, — синтезомусіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеалповного, нічим не в'язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації. Все, щойде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеаламираді би прикрити свої змагання до пановання одної нації над другою, абохоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими»вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідноїнації" [5, с.84-85].
Проводирі Української Народної Республіки на початку своєїдіяльності трималися федералістичної концепції, але напад більшовицької Росіїна Україну змусив їх, за висловом Михайла Грушевського, до «очищеннявогнем» своїх поглядів. З появою Четвертого універсалу Центральної радисамостійницька ідея остаточно перемогла в українській політичній думці.
Дмитро Донцов у книжці «Націоналізм» (1926) назвавДрагоманова та його послідовників, у тому числі провідників УНР,«плебеями», а їхню філософію державності — «провансальством»і зрадою національних інтересів. Це несправедливий суд надмірно праведногосудді, який дивився тільки в минуле і не міг знати, що УНР і ЗУНР своїмижертвами, трагічними постатями політиків, а також своїми перемогами повернулиукраїнську ідею на шлях, який неухильно вів до майбутнього утвердженнядержавної незалежності України.
Інтеґральний націоналізм Донцова виник не лише як критика«м'якотілості» наших провідників, але і як реакція на більшовизм,збройний опір якому, розглядаючи питання теоретично, можна було чинити тількина засадах тоталітарної ідеології. Український націоналістичний рух на практицібув завжди оборонним визвольним, патріотичним рухом, який боровся занезалежність України, за право народу мати свою державу. В українську ідеюнаціоналістичний рух вніс патріотичну одержимість, яка мала і свої неґативністорони, але назагал служила головному законові демократії — національнійсвободі.
Комуністична верхівка СРСР найбільше боялася відновленняукраїнської державності в рамках соціалістичної федерації народів, якою насловах була радянська імперія. На початку 20-х років Москва загравала зколишніми лідерами УНР, виставляючи радянську Україну як державу соціальноїсправедливості, де також мали б торжествувати національні домагання народу.Частина української інтеліґенції повірила Москві. Не диво, бо тоді вірила Москвізначна частина європейської інтелектуальної еліти.
Та швидко все змінилось. Імперська комуністична влада почалапроводити порівнянний хіба що з фашистським вигублюванням євреїв геноцид щодоукраїнського народу. Тиранові йшлося не про боротьбу з класовим ворогом, що ниму його уяві була інтеліґенція. Він хотів зупинити взагалі розвиток національноїсвідомості українців, а для цього паралельно з арештами, вбивствами, засланнямина Сибір українських інтелектуалів вирішив знищити українське селянство, звідкинадходив основний приплив національно свідомих людей і кадрів у державніустанови. Організований Сталіним та його прислужниками 1933 року голодомор вУкраїні поклав у землю сім мільйонів хліборобів. Тоді ж, за один рік, знищенопонад сто тисяч українських комуністів, які прийшли в партію з надією будуватиукраїнську соціалістичну державу. Це були люди, що, подібно до Скрипника таХвильового, розчарувались у російському комунізмі, чинили йому опір і свідомойшли на смерть або ж були механічно втягнуті між триби каральної машини.
«Комуністична Москва» перестала вірити«комуністичному Києву»: страх перед націонал-комунізмом був такийвеликий, що почався відстріл українських партійних кадрів усіх рангів безрозбору. Микита Хрущов, що його Сталін 1937 року прислав наводити порядок вКПУ, писав: "… Не залишено жодного секретаря районного виконавчогокомітету, жодного секретаря Ради народних комісарів, ба навіть жодногодепутата. Ми мали починати перебудову з нуля" [6, с.195].
Націонал-комунізм більше не був вірою, а став ширмоюукраїнства в 60-і і 70-і роки XX ст. Цитатами з Леніна, який дозволяв собі, якпослідовник Мак'явеллі, вимагати від кожного комуніста в Україні знанняукраїнської мови і водночас створив апарат для ліквідації тієї мови, творчаінтеліґенція намагалася захищати національну культуру і свою гідність. І зновуМосква вдається до репресій, спираючись на присланих для наведення порядкуросіян, а в першу чергу — на видресируваних малоросів.
Володимир Щербицький на засіданні політбюро ЦК КПУ 19 червня1972 року схарактеризував ситуацію в Україні як небезпечну для радянськоївлади, звинуватив творчу інтеліґенцію в націоналізмі, долучивши до«злочинців» і Петра Шелеста — за книжку «Україна нашарадянська» і за те, що на письменницькому з'їзді той закликав «берегтинашу рідну українську мову».
Це був час піднесення української національної свідомості,розбудженої книжкою Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" табагатьма іншими творами письменників-шістдесятників і дисидентів, які ставилиту ж таки проблему — лицемірність ленінської національної політики. Великезначення мали присвячені цій проблемі наукові трактати Юрія Бадзя, статті назахист інакодумання Юрія Литвина. З людей освічених і незламних у своємупатріотизмі сформувався український рух опору. Політичне мислення цих людейсміливістю і чітким розумінням колоніального становища України перейшло вісторію як підготовчий етап до створення Народного руху України і розвалучервоної імперії. Духовними провідниками інтеліґенції стали політичні в'язні:Левко Лук'яненко, Юрій Бадзьо, Вячеслав Чорновіл, Микола Руденко, ЄвгенСверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Валерій Марченко, Василь Овсієнко,Михайло й Богдан Горині та багато інших борців за свободу.
На них орієнтувалися незаарештовані, але взяті під нагляд іпідслух найталановитіші письменники. Водночас ідея української державностіпоширилася в середовищі наукової, гуманітарної і технічної інтеліґенції, яканаприкінці 80-х років створила багато громадських напівлеґальних антирадянськихорганізацій. Так виникла троїста плеяда українських інтеліґентів, щоорганізувала Рух, очолила антирадянські демонстрації і мітинґи, повела за собоюнародні маси і, зрештою, створила революційну атмосферу, єдиним мирним виходомз якої могло бути тільки проголошення самостійної України.
Спрацював закон передачі української ідеї від покоління допокоління, що ґрунтувався на відновленні попереднього досвіду та пам'яті провіддані жертви за ідею. Кремлівські верховоди у 80-і роки остерігалисяповторювати криваві сталінські репресії. Отже, творці української культури іносії національної ідеї, вмираючи на Соловках, на будові Біломорканалу, підкулями в Сандормосі, віддавали своє життя не лише за волю свого покоління, алей за тих, хто в наступні десятиліття заступить їх у цьому світі і піднімепрапор самостійності України.
ІІ
Перший заповіт української ідеї виконано двома юридичнимидіями 1991 року: голосуванням Верховної Ради за Акт проголошення незалежностіУкраїни 24 серпня і голосуванням всього народу за цей документ на референдумі 1грудня. На всі прийдешні часи має діяти усвідомлена леґітимність нашоїдержавності, її демократична правова основа. Такого в нашій історії не було.Вперше не повстання, не зброя, не якась партія, що узурпує собі владу, а мирнийволевияв усього народу здобуває національну державність. В цій перемозі пульсуєкров, пролита за Україну протягом нашої історії, торжествує волаюча правданаших геніїв. Довго виборювана стражданнями народу і саме тому правно здобутанаша держава, хоч і далека від ідеалу, є та й буде окриленням духу нації на всімайбутні століття. Змінюватиметься її система правління, яка напевнепереживатиме політичні струси, господарські кризи, часи розгубленості і ницостісвоїх лідерів, але всупереч усьому Україна ставатиме дедалі більше українською,демократичною і європейською.
Успішним виборювачем цього був Народний рух України. СилаРуху виявилась в його загальнонародному характері. Рух у своїх документахсинтезував ідеал державності з моральними й демократичними загальнолюдськимицінностями, виступив за свободу не тільки корінної нації, а й усіх етнічнихменшостей, які мають політично єднатися з провідним етносом держави.
Саме тоді розпався ідеологічний і військовий обруч, якимкомуністична імперія тримала в покорі своїх сателітів у Центральній Європі.Становлення України як незалежної держави мало величезне історичне значення іна міжнародному рівні. Ми не спізнилися, ми повстали в належну хвилину, взялисяза руки з усіма народами, що визволялися. Ми, тобто лідери і члени Руху, знали,що комуністична влада може танками розчавити наші збори і мітинґи. Якщо цьогоне сталося, треба завдячувати насамперед не зовнішнім обставинам, а нашомународові. Комуністична влада була паралізована ланцюгом від Львова до Києва, щойого утворили народні маси на підтримку національній ідеї. Вся свідома Українав думках була на тій дорозі. Так розгорталася мирна революція, збиралисямільйони людей в усіх містах України на підтримку повалення тоталітарногорежиму і проголошення Української держави.
Постає питання: чому ж, повставши і проголосувавши за своюдержаву, наш народ ще не створив громадянського суспільства, яке стоїть наддержавною владою, керує нею й вимагає від неї чесної роботи? Чому задесятиліття незалежності він не забезпечив собі відповідно до свого багатства,до своїх продуктивних потужностей, зрештою, відповідного своїй чисельності івеликій території гідного місця в Європі? Чому, виконавши перший заповіт своїхпрагнень, наш народ, ніби втомлений від перенапруги океан, затих, ліниво похлюпуючивряди-годи млявою хвилею? Якщо національна ідея не спрацювала в умовахдержавності, то чому?
Колись Костомаров порівнював українців з поляками:"… Це ніби дві галузі, які виросли супротивно: на одній зложено йвиховано панство, на другій — хлопство, мужицтво, або, говорячи простіше:поляки — народ глибоко аристократичний, українці — народ глибокодемократичний… польська аристократія вельми демократична, українськадемократія — вельми аристократична" [7, c.69]. Це правда. Нашадемократична аристократичність — надмірна амбіційність, пихата обмеженість,безмежна самозакоханість — ось що було і є нині внутрішнім гальмом нашогонаціонального розвитку. Егоїзм пересічних, а ще більше — піднесених,обдарованих високим інтелектом українців призводив до того, що вони воліли бутирадше під чужою рукою, ніж значними особами — серед своїх. Найбільше горенепересічного українця — служити братові. Неприязнь до брата така поширена, щостала загальнонаціональним комплексом меншовартості. Ось що було і є нині причиноюбагатьох, якщо не всіх наших національних невдач.
Ми любили хвалитися своїм демократизмом. Захоплено читали іписали книжки про Запорозьку Січ, де кожен козак мав право кинути багном вобличчя новообраного кошового. А багно демократії виїдало очі нашійдержавності. Виїдало і тепер виїдає, бо ганьбити не владу, а свою державу сталозвичкою не лише прихованих ворогів української ідеї, але й наших показушнихгероїв, що їх наплодила обкидана болотом демократія. Ми не мали з XIV ст.освяченої спадкоємністю національної влади. Відсутність у нас протягом довгогочасу в періоди бездержавності класу справжньої аристократії, верстви, що їїпокликанням в інших націй була тверда влада над своїм народом в ім'янаціональної державності — це наше нещастя. Ми мурували свою державу, щоразупочинаючи з фундаменту, а наші сусіди свою державність лише добудовували,накладаючи на стерті трони нову позолоту.
В нашій історії чергувалися короткочасні визвольні рухи здовгими періодами «облудливої покірності», які оберталися в часинаціонального відступництва, добровільного переходу нашої еліти на службуПольщі і Росії. Син Яреми Вишневського Михайло Корибут став, хоч нездарним, тавсе ж королем Польщі, а Олександр Безбородько, що, за висловом Пушкіна,«скочив у князі з хохлів», був канцлером уряду Катерини II. До речі,це він підказав цариці ідею розділу Польщі, щоб до Російської імперії прилучитимайже всю Україну. Можливо, канцлер думав про те, що тоді Україна матиме лишеодного ворога — Росію, а з одним ворогом легше воювати, ніж із двома.
Ми не раз так близько були до національної смерті, що йсьогодні стає моторошно, коли, йдучи за спогадами Євгена Чикаленка, подумаємо,що, якби розбився поїзд, яким 1903 року з Києва до Полтави на відкриттяпам'ятника Котляревському їхали українські письменники, то нашому національномурухові прийшов би крах. Вся українська еліта вміщалася у двох вагонах тогопотягу.
Хто міг подумати, що за якихось п'ятнадцять літ, 1918 року,постане УНР з усіма ознаками самостійної держави, а 1919 року Симон Петлюранебезпідставно говоритиме, що за два роки незалежності український народперетворився в націю!
Це велика дивина нашого народу. Ярослав Осмомисл говорив провдачу галицьких бояр, порівнюючи їх із корінням: щоб воно пахло, його требапотовкти. Так відбувалося з нашим народом. Що більше його товкли на всі лади,то виразніше він являв свою душу. Але ось він стає вільним, має державу — тачомусь подається назад, в часи, коли він ставав етнографічною масою. А причинаясна: йому не дали ожити в національній ідеї; його тримають не в ступі, демакогоном з нього виганяли державницькі почування, а в загороді нужди,ідеологічної невизначеності, морального занепаду. Рідна держава перейнялаімперські форми правління, зрусифіковані кадри чиновників, для яких національнаідея обмежується прапором і портретом Шевченка або Грушевського в кабінеті.
Але чи те все, на що скаржимось, є провиною тільки нашоївлади й політичної еліти, чи, може, давня бацила рабства підточує сформованийне успіхами, а поразками і падіннями, відчаєм наш народний характер? На нашунаціональну психіку впливала історична дійсність, в якій українська ідеязазнавала катастроф і погромів, а її носії гинули в тюрмах, у Сибіру,поневірялися в еміграції. Наша історична доля навчала жити, уникаючи щоденногопротистояння з неправдою, сповідувати філософію слухняного теляти, яке ссе двікорови. Нахили, необхідні для суспільного, громадського, політичного життя, зчасом у народі атрофувалися, а для їхнього відродження потрібен час івідповідна політика рідної держави. А такої політики нема.
Наш народ сьогодні бідний, зрусифікований, роздертийконфесійними чварами, врізнобіч керований державною владою і національною, нажаль, між собою пересвареною, елітою. Бідний не тому, що дурний чи непрацьовитий, а тому, що окрадений олігархами, а перед тим — радянськоюпартократією. Русифікований, бо політика обрусіння проводилася царями ігенеральними секретарями з однаковою заповзятливістю, а тепер майже всі засобимасової інформації в нас працюють на ту ж таки мету. Вони тримають нас приросійщині, ніби якійсь вищій формі свідомості і пізнання світу, примосквоцентризмі, що передбачає зневажливе ставлення до рідної мови й культури.Найвища влада намагається обходити мовчанкою питання русифікації, бо сама нетільки в мові, а в глибині душі зрусифікована. Наш народ повертається і, явірю, повернеться до своєї мови, але влада, яка розмовляє українською мовою, адумає по-російськи, ніколи українською не буде. І далі головним засобомрусифікації України є російська церква. Вона постачає Московськомупатріархатові більшість коштів на його потреби. Тому належить сказати:остаточна перемога нашої державності настане аж тоді, коли в Україніутвердиться помісна національна церква під омофором Києва.
Національна ідея спрацювала на етапі проголошеннясамостійності України, і саме ця ідея в умовах державності мала б ще більшепрацювати. Але її не прийняли, не зрозуміли, відсунули вбік високі чиновники,призвичаєні до гнучкого патріотизму, який у Львові славить Мазепу іГрушевського, а в Донецьку боїться слово сказати українською мовою. Проблеманашої влади полягає не в розчленованості зовнішньої політики між Сходом іЗаходом, бо по суті вона мусить бути активною і різною на західному і насхідному напрямі. Біда наша — це дволикість внутрішньої політики, яка заохочуєдо постійного роздвоєння: на сході України потурає русифікації, на заході — граєроль українізатора, на сході береже пам'ятники Леніну, на заході — благословляєпам'ятники Бандері.
В нас немає урядової національної політики, суб'єктом якоїбув би український народ як суверен держави і її творець. Така політика не можей не повинна бути побудована на ненависті українців до народів, що в минуломунас поневолювали. В інтелектуальні обрії українства взагалі не може входитизневага до іншої нації. Якщо стрижнем національної ідеї є свобода, то, власне,свобода повинна бути динамічним, живим рушієм політики, що могла б творити зусіх громадян України сучасну націю, підносити її до рівня розвиненихдемократичних держав, але без упослідження, а з вивищенням нації корінної.
А чим є національна свобода, як не творенням насампереднайнеобхідніших засад для духовного життя народу? Проте в нас за рокинезалежності кількість україномовної преси зменшилась, а кількістьросійськомовної — збільшилась у п'ять разів. 80% друкованих засобів масовоїінформації в Україні зареєстровано як російськомовні або двомовні видання,більшість із них фінансується з Росії. Подібна ситуація і в телебаченні.Власники, редактори, коментатори майже всіх засобів масової інформаціїприкривають свої москвофільські уподобання вимогами ринку, засадами демократії,відсутністю в нас талановитих журналістів. Панує радянська думка продругорядність, аматорство, безмозкість українського письменницького і газетногослова. Ніхто з наших політологів не поставив собі завдання бодай разпроаналізувати «високий рівень» російськомовної літературноїмакулатури, що заповнює наш книжковий базар, російськомовної преси іросійськомовних телеведучих в Україні, щоб показати їхню відсталість, бульварщину,цинізм, приховану ненависть до всього українського і прислужницький стиль вматеріалах про владу і стосовно Москви.
Хочеться процитувати канадський закон щодо засобів масовоїінформації, який наголошує: радіомовлення і телебачення має бути «у власностій під контролем канадців», має служити «збереженню, збагаченню тазміцненню культурного, політичного, соціального та економічного ладу Канади…поширенню канадського погляду на навколишній світ за допомогою різноманітнихпрограм, що відображають канадську позицію, думки, ідеї, цінність і художнютворчість» [8, с.24].
Українські видавництва та журнали, обкладені податками,платою за оренду приміщень, позбавлені державної уваги й підтримки, опинились унабагато складнішій ситуації, як це було за радянських часів. Наша влада длянашої культури — мачуха, нагадує сонце за Полярним колом: світить, та ніколи негріє.
Але за всіх злигоднів першого самостійного десятиліття нашнарод за цей час все-таки розвивався під знаком української ідеї. Він явивдосить високий рівень політичної культури, що засвідчили вибори до ВерховноїРади 2004 року.
Наш народ не молодий, але й не ветхий, він не любить голосносповідатися, ніби соромиться своїх найглибших почувань. Він уміє дочекатисяслушної нагоди і, вже не озираючись ні на кого, заявити про те, що йомунайбільше болить. Його нелегко підняти на боротьбу за українську ідею, але,коли він підніметься, його не зупиниш. Прикладом може бути десятилітня війнапроти фашистської окупації України, а потім — проти радянського режиму, війнабез перспективи на перемогу, а тільки заради вірності своєму ідеалові. Цявизвольна боротьба могла бути зупинена тільки насильницьким вивезенням півторамільйона галичан і волиняків у Сибір та смертю зі зброєю в руках сотень і тисячвоїнів Української Повстанської армії, героїчну боротьбу якої ми не тількимаємо визнати, а ввести її в свою державотворчу свідомість.
Це була остання (дай Боже, щоб остання!) війна українськогонароду за свою державу. Хоч точилась у середині XX ст. і головним чином уЗахідній Україні, вона своїм духом нагадувала козацькі повстання. Туди, в добунаших великих народних поривань XVII ст., були задивлені старшини й рядовістрільці УПА, які вибирали собі з козацьких прізвищ псевда і вмирали як Богуни,Кривоноси, Гамалії, Дорошенки, замикаючи таким чином трагічне коло нашоїісторії.
ІІІ
Наша влада недемократична, а політична опозиція слабка, бороз'єднана, тому в нас для нормального функціонування національної ідеї немапростору. Вона не має повітря ні в коридорах влади, ні на зборах партій, якідіють наосліп, бачать лише те, до чого дотягається рука. А це — переважноурядовий стілець.
Конституційна система державної влади в Україні, побудовананачебто за демократичними західними зразками, де панує рівновага між функціямипарламенту, уряду і президентської адміністрації, насправді ж віддзеркалюєобраз тоталітарного радянського устрою. Конституція надає Главі держави права,які роблять його верховним начальником, формувачем і контролером структурвиконавчої влади. В президентсько-парламентській державі, якою нібито єУкраїна, президент має такі переваги над Верховною Радою та урядом, що нашдержавний устрій насправді є президентським.
Український уряд нагадує райського птаха, який має крила, алене має ніг, а тому сидить тільки в своєму гнізді. Уряд існує для того, щоб йогочас од часу розганяли й заново створювали на засіданнях Верховної Ради здозволу начальника держави. Реальний наш уряд — адміністрація Президента.
В такій ситуації всі претензії до влади скеровуються до Главидержави як до найвідповідальнішої особи за все, що діється в країні. Хто маєнедемократичні права, той мусить приймати й терпіти демократичні, справедливіскарги і звинувачення. Творці касетного скандалу, а його вчинили замаскованіпід західних добродійників промосковські, антиукраїнські сили, знали, кудиспрямувати удар, щоб захитати авторитет України.
Протистояння між парламентом і президентом — річ неминуча унайдемократичнішій системі, але в нас воно має мінливий, віроломний, кулуарнийхарактер через те, що у Верховній Раді нема стабільної більшості, збудованої наідеологічних засадах. До парламенту масово потрапляють національно безбарвніабо й ворожі до своєї держави особи, дрібні політикани, інтересанти, далекі відзаконодавчої роботи. Відсутність політичної більшості в парламенті дає змогумаловпливовим партіям, наприклад, комуністам, відчувати свою значущість прицілковитому анахронізмі їхньої ідеології.
В уряді, в парламенті, в адміністрації Президента є немалопорядних і професійно добре підготовлених людей. Але реальна влада належитьпереважно вчорашнім господарникам, «червоним директорам»,управлінцям, які за комуністичного режиму так само займали високі посади, алебули майже цілком позбавлені гуманітарної освіти, духовної культури і взагалікультури та національної гідності. Це так звані совки, головна ідеологія котрих- особисте збагачення. Це люди, що випадково дісталися на верхи і підвершиникерівництва. Вони бояться втратити свої чиновницькі крісла, тому позбавленівсілякої творчості та ініціативи. Послушенство перед начальником і жорстока тавульгарна безпринципність у ставленні до підлеглого — правила їхньої поведінки.Вони намагаються за найкоротший термін для своєї кишені урвати якнайбільше. Вїхніх руках майже всі засоби масової інформації, вони вибудовують власні,потаємні та явні, торгові й виробничі підприємства, вростаючи матеріальнимиінтересами не тільки в зриму, а й у невидиму тіньову економіку. Вони поєдналисяв реґіональні клани олігархів, де національна ідея сприймається як театральнабутафорія або як рекет, що вимагає від них коштів на якісь ворожі чинезрозумілі для них справи. Їм відповідає роздвоєна політика Президента, якийсолодко говорить про європейський вибір України і водночас підписує указ просвяткування ювілею Переяславської угоди, хоч добре знає, що саме з тієї угодипочалося загарбання наших земель і поневолення нашого народу царською Москвою.Загалом перехиляння України в бік Росії після касетного скандалу сталоочевидним.
Як Україна втрачає економічну незалежність, говорять факти.Миколаївський глиноземний завод, що виробляє півтора мільйона тонн глинозему, зякого можна видобувати 500 тис. тонн алюмінію (тобто більше, ніж Україніпотрібно), міг би вивести Україну з цим кольоровим металом на світовий ринок. Алейого продано Росії, конкретно «Сибірському алюмінію», отже, тепер туткомандує Москва.
Всі нафтопереробні заводи України перейшли в російські руки.Лисичанський НПЗ купила «Альфа груп», яка володіє Тюменською нафтовоюкомпанією. Одеський НПЗ продано «Лукойлу», Кременчуцький НПЗконтролює Татарстан, Херсонський НПЗ — російська група «Аліян», ігалицькі НПЗ (Надвірна і Борислав) також перебувають під контролем росіян.
Запорізький алюмінієвий комбінат, який виробляє 100 тис. тоннпервісного алюмінію, купила російська фірма «Автовазінвест», яка маєвсього 10 тис. доларів базового капіталу. Отже, позичила у Внєшекономбанку СРСР(ще є такий) 100 млн. доларів, а цей банк винен Україні 640 млн. доларів, зтого ще урядові УРСР — 150 млн. доларів. Отож купили нас за наші гроші. Такиймеханізм «дружби народів», або поступового втрачання найважливішихукраїнських промислових підприємств, а з ними — і нашого суверенітету.
Частково провину за це перехиляння до Росії має нестиполітикум Заходу, який не раз відзначався політичною тупістю. Там давно чекалинагоди, щоб відвернутися від нашої держави. Але хіба не ясно, що Україна — цене її сьогоднішня і навіть не завтрашня влада? Це — європейський народ, безякого не було й ніколи не буде цілісного, огорнутого миром та сповненогодобробутом континенту. Про європейську рівновагу, яка не може бути повна безнезалежної України, говорив ще анонімний автор "Історії Русів".
Зважаючи на наші історичні традиції, на необхідність утеперішніх умовах мати владу європейського формату, ми стояли й стоїмо завирівнювання повноважень парламенту, уряду й Президента. Якщо ми вже вибрали неамериканський, а французький варіант державного устрою, то слід доводити справудо кінця. Це означає, що Президентові мали б бути підпорядковані тільки два департаменти- оборона і питання зовнішньої політики, а на чолі виконавчої влади має стоятипрем'єр. Прем'єр, а не Президент, має призначати обласних адміністраторів, щобспиратися в своїй роботі на них, але їхні функції повинні обмежуватисяобов'язками, що їх у Франції виконують префекти, а в Польщі — воєводи.
Всі президентські республіки мають тенденцію доперероджування у диктаторські режими. Це явище характерне не тільки для Африкий Латинської Америки, але й для Європи. Приклади — Югославія, Білорусія. ІРосія дрейфує в цьому ж напрямі. Тільки США не дають перетворити своєї сильноїпрезидентури на диктаторську владу — завдяки сильному конгресові і ще сильнішійсудовій владі, — хоч подібні процеси помічаємо тепер і там. А проте слідпам'ятати, що суто парламентська форма управління для України може бутизгубною, бо ніде немає таких запеклих суперечностей і таких заклятихпротистоянь, як у нашій Верховній Раді. Український народ завжди чинив мудріше,ніж наш парламент, і саме народ повинен обирати свого Президента. А Президентповинен мати право розпускати парламент, особливо в ситуації, коли там несформована стабільна і відповідальна за роботу уряду більшість. Така формадержавного правління, перевірена всіма найрозвиненішими демократіями, має бутиприйнята Україною. Ми стоїмо на порозі конституційної перебудови, і нас неповинно скерувати в хибному напрямі ні почуття пошани, ні почуття ненависті додіючого Президента. Україні потрібна така форма державної влади, де було бзведено до мінімуму значення суб'єктивного впливу. Така влада має діяти вінтересах всього народу і не повинна за жодних обставин обслуговувати приватніінтереси національних зверхників. На найвищі посади в державі мають обиратисялюди, здатні самостійно орієнтуватися в головних сферах життя, видатніособистості, мислителі і, що найголовніше, — наснажені духовністю і жертовнимпатріотизмом громадські діячі.
За козацької доби носієм української політичної думкивиступала старшина. Кращі її представники були також, за сучасним терміном, інтеліґенцією,в природі її розуму духовне начало вивищувалося над усіма матеріальнимимотиваціями. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім запорозьким товариствомвступив до Київського братства, і це свідчить про те, що Січ зобов'язуваласяборонити духовне осердя нації. Видатні прибічники Хмельницького — люди зєвропейською освітою, а сам dux zaporoziensis — поліглот з виховання, а нетільки через перебування в турецькому полоні чи виконання іноземних військовихзавдань. А Іван Мазепа — людина універсальної освіченості, знавець багатьохмов, поет, музикант (грав чудово на бандурі), один із головних творцівукраїнського архітектурного бароко. А Пилип Орлик — творець першої в Європідемократичної конституції, схваленої 5 квітня 1710 року, високоосвічена людина,визначний політичний мислитель, автор не лише поезій та маніфестів, але йвеликого «Діаріуша», ще досконало не вивченого нами. Його художнітвори визначаються бароковою вишуканістю, він міг увійти в історію нашоїкультури і без свого гетьманування.
Та краще не висвітлювати парсуни козацьких лідерів, щоб небачити, наскільки ми відійшли назад до обскурантських традицій, коли володарміг бути неграмотним, не вмів підписатися, як це було з французьким королем,чоловіком Анни Ярославни.
Українська інтеліґенція нових часів не могла бути одночасноінтелектуальною і збройною фалангою народу, але тримала в пам'яті своє нетільки культурницьке, а й державотворче покликання і при слушній нагоді ставалана чолі оружних сил нації. Українська інтеліґенція — головна державницька силанашого народу, що явила себе на початку і наприкінці XX ст. Між цими двомавиходами на політичну сцену вона була найбільше переслідувана саме за вірністьнаціональному ідеалу. Цей ідеал прочитувався у творчості Миколи Зерова, МиколиХвильового, Миколи Куліша, Валер'яна Підмогильного, Михайла Бойчука та багатьохінших великих і менших представників відродження української культури.Новаторські школи і течії в літературі і мистецтві виражали тоді все найкраще інайздоровіше, що було в субстанції українського народу. Саме тому у чекістськихкатівнях було розстріляне українське культурне відродження 20 — 30-х років XXст.
Потяг створювати в незалежній Україні багатопартійнесуспільство, інспірований ненавистю до всевладдя й культу комуністичної партії,був спонтанний, нестримний, закономірний, але через властивий нашим лідерамкомплекс особистого егоїзму призвів до роздрібнення національних сил, дознекровлення української ідеї. Сп'янілі від перемоги, наші лідери втратиливідчуття реальності і не зауважили, що в державі діє проімперська ідеологія,яка має ще й фінансово надпомагану з Москви систему русифікації України.
З перших президентських виборів українська політична елітапочала розвалюватися. Вузькопартійні та вождівські амбіції не дозволили учасникамдоленосної кампанії домовитись між собою і, якщо не виграти вибори, то виборотисобі в очах нації визнання і підтримку, які має мудра й перспективна опозиція.Але наші лідери, як це писав ще про своїх попередників Мазепа, «презнезгоду всі пропали, самі себе звоювали». Неспроможність мислитистратегічно, підніматися над дріб'язковими справами й особистими образами,відмовитись від булави провідника на користь іншого, хай навіть у чомусьслабкішого, але зате єдиного лідера — це для наших чільних патріотів річ покищо неподоланна.
Коли Президент Леонід Кравчук пропонував створити рухівськийуряд, наші лідери відмовилися брати владу, аргументуючи це тим, що співпраця зколишнім секретарем ЦК КПУ дискредитує націонал-демократів. То була тяжкапомилка, що потягла за собою ряд негативних для України наслідків аж до того,що всі керівні посади в державі опинилися в руках колишньої радянськоїноменклатури.
Це свідчить про слабку теоретичну підготовку наших політиків,про те, що вони запізно почали вивчати настанови В’ячеслава Липинського, якийнаголошував, що успіх новоствореної держави може бути забезпечений тількиспівробітництвом між новими революційними силами, що прийшли до влади, ічиновниками колишньої влади. Нам ішла в руки найважливіша в державі урядоваланка, але ми не взяли її, бо хотіли мати все й одразу до останньоїадміністративної клітини, а для цього треба було брати владу кров'ю, а непереговорами з Президентом. Але то була б уже інша історія, страшніша і напевнепрограшна для нашої державності, бо наша демократія не володіла сформованимдержавним апаратом.
Міжусобиці між національно свідомими політиками та їхнімипартіями тривали і, хоч у пом'якшеній формі, тривають досі. Народ розчарованийне тільки владою, але й патріотичними опозиційними силами, які не зрозуміли іне визнали, що розбрат між ними є головною причиною утвердження саме такоївлади, яку маємо. Демократичні сили в парламенті і за його межами залишаютьсянадалі розбитими, стратегічно недалекоглядними, вони не сформулювали своєї спільноїмети, тактики і методів боротьби. «Наша Україна» досі не виступила зфундаментальним програмним документом. Існує небезпека, що вона втрачатимепідтримку народу, якщо партії, котрі її створювали, не об'єднаються в однуполітичну, організаційно оформлену силу на засадничій національній ідеї.Керівництво «Нашої України» не сприяє навіть об'єднанню Руху, нерозуміючи, що, як тільки перестане битися в ній рухівське серце, єдиною радістюдля неї буде дихавичне сходження на найвищу гору в Карпатах, але вона навряд чипідніметься на Говерлу української влади.
Необхідно усвідомити, що перемога «Нашої України»на виборах до Верховної Ради спричинена передовсім об'єднанням майже всіхдемократичних сил в одному блоці. Наявність харизматичного лідера Віктора Ющенкамає значення, але набагато більше значення має факт згоди між партіями таособистостями, що входять до «Нашої України». Однак до світлих голівнашої еліти ще не дійшло, що політичні однодумці, нездатні порозумітися істворити єдину організовану політичну силу, просто не зможуть керуватидержавою, а, допущені до такого керівництва, — принесуть Україні не менше зла,ніж її випадкові безпартійні правителі.
Маючи перед очима певних людей з когорти наших провідників,знаючи їхні достоїнства і слабкості, ми не можемо приписувати їм усього, щонесуть нині і що можуть принести завтра для розвитку української ідеї новісуспільні формації. Пропрезидентські сили, які сьогодні ставлять понад усевласні економічні інтереси, домоглися того, що у Верховній Раді фракція комуністівзменшилася наполовину. Це не лише природне відмирання комуністичних ілюзій внароді, але й певне зростання свідомості в підприємницьких і чиновницькихструктурах, що пам'ятають про завтрашній день.
Створена натиском згори мінімальна і хистка більшість уВерховній Раді що ближче до президентських виборів, то глибше впадатиме всумнів щодо своєї політичної поведінки. Чи зможе вона, звикла бігати запрезидентським возом, сама впрягтися до справжнього керівництва, одягнути хомутвідповідальності за дії нею створеного уряду? Чи справді ми вже доросли допарламентсько-президентського правління, яке мало б очистити державу відкорупції і злодійства, а виборчу систему — від адміністративного ресурсу тапродажі й купівлі депутатських мандатів? На ці питання насуваються сумнівідповіді, але перемога «Нашої України» на виборах, поява ВіктораЮщенка та його сподвижників, здатних все ж таки об'єднувати демократичні сили,дає підстави сподіватися на успішний розвиток нашої державності і національної ідеї.
IV
Певна річ, європейський вибір України належить до нашогонаціонального ідеалу. Але треба пам'ятати, що ми виходимо з державністю на кінєвропейської історії в часи глобалізації, тобто об'єднування континенту внаднаціональну організацію, яка крок за кроком посувається до того, щоб статиновою Священною Римською імперією. Вже є спільна валюта, спільні зовнішнікордони, спільне, добре плановане господарство, бракує ще спільної армії таконституції. Але це незабаром буде. Європейський Союз, що виник з потреби захистувід комуністичної імперії, поступово сам стає наддержавою і несе загрозу дляіснування автентичних національних організмів.
Замість національного статусу людини висувається статус їїгромадянства, який "… уже не зводиться просто до приналежності до якоїсьдержави, а дає шанс на включеність у сучасну цивілізацію, не обмежену рамкамиокремих країн і континентів" [9, с.179]. Це нагадує статус громадянства,що його намагалися запровадити в життя всі імперії, щоб збутися нібито«національної обмеженості» своїх різноплемінних громадян. Будівникитакої цивілізації надають перевагу побутово-комфортному,матеріально-споживацькому, космополітичному, а не національно-духовному життюлюдини.
Вони підпорядковані ідеї і практиці економічної глобалізації,вимогам міжнародної співпраці, яка в теорії здається дорогою до матеріальногоблагоденства на всій планеті, але насправді є засобом ще більшого збагаченнярозвинених країн. Держави, які поставляють усьому світові засоби транспорту ізв'язку, високі технології виробництва найнеобхідніших товарів, уніфікуютьдуховне життя планети, зводять його до зоднаковіння, до примітивнихбезнаціональних форм. «Коли нашою долею, — пише польський філософ ЛешекКолаковський, — мало б стати знищення культурного розмаїття світу в ім'я якоїсь»планетарної" цивілізації, то це призначення, либонь, не могло бзбутися інакше, ніж ціною такого переривання тяглої традиції, яке потягло б засобою смертельну небезпеку для кожної цивілізації зокрема і для людськоїцивілізації загалом" [10, с.213-214]. І знову ж таки маємо згадати про такзваний «природний закон», основи якого розробляли наші мислителі ще зXVI ст. Кожна нація — це творена вищою силою жива сутність, своєрідна ноосфера,знищення якої — злочин так само великий, як нищення індивідуальної сутностілюдини.
Якщо мати на увазі християнську цивілізацію, яка черпає своюжиттєвість із церковних патріотичних та обрядових відмінностей європейськихнародів, то і вона вже під загрозою. В храмі, де не моляться за націю, де несприймають своєрідних різдвяних та великодніх національних традицій, пануєстудена догма, оглуплення і стандартизація віруючих, що, врешті-решт,обертається на скептичне ставлення до Бога. Смертельну небезпеку для кожноїнаціональної культури і національної ідеї не усунуто провалом комуністичнихтеорій перебудови світу. Ця небезпека тепер загрожує з іншого боку. На місцетоталітаризму приходить глобалізація Європи, де для національних почувань вжепобудовано музеї. Але національне почуття — це почуття природне, релігійне,духовне, пов'язане з вірою в спільне безсмертя людини і народу.
Отже, так само, як національний фанатизм у формі німецькогочи російського шовінізму знищував духовність Європи, так буде знищувати їїнаціональний нігілізм і малодушне пристосування слабких народів до роліприслужників у спільному європейському домі. Тому найголовнішою складовоюукраїнської ідеї на будущину має бути міцна державність і міцна відпорність довсілякого підлабузництва і самоприниження перед сильними націями.
Ніхто не знає, чи вдасться Європейському Союзові збалансуватинаціональні інтереси народів, які входять уже і невдовзі увійдуть до нього.Якщо важливі справи у Європейському Союзі будуть вирішуватись більшістюголосів, а не консенсусом, то малочисельні нації потраплять у залежність відвеликих числом народів. Конфлікти на національній основі — неуникненні. Вжесьогодні немає згоди в багатьох питаннях, а домінація англійської мови,споживацької, низькопробної, посмітюшної культури, розповсюдження брутальноївседозволеності під прикриттям демократії викликають тривогу і протестимислячих європейців.
Не Європейський Союз, а НАТО мало б бути першою організацією,куди Україні належить прийти, щоб зміцнити свою безпеку і державність. Та нашабіда в тому, що всі контакти з Європою ми вибудовуємо тільки на економічнихзасадах.
На маяк Європейського Союзу ідемо, немов корабель жебраків іпіратів. Не вміємо або — що гірше — не хочемо працювати з Європою якнаціональна команда. Відсутність при кермі держави національної ідеї робить насв очах Європи голодними птахами, котрі з'являються в небі, як тільки з багатогокорабля кидають у море недоїдки.
Без національного обличчя, без власного культурного надбання,яке Україна повинна демонструвати світові, навіть будучи в Європейському Союзі,вона викликатиме зневажливі оцінки Заходу, а в «старшого брата» — млоснебажання знову обернути її на свою вотчину, та не тільки бажання, а й певнізаходи щодо цього.
Слава Богу, наша економічна відсталість не дасть нам негайноопинитись у союзі з народами, які шанують тільки рівних собі і не протизатоптати і розвіяти нашу нетривку державницьку ідею. Це не означає, що миповинні радіти своєю бідністю. Її треба позбуватися як найбільшого внутрішньогогоря, а не як зовнішньої перешкоди на шляху до Європи. Справу треба поставититак, щоб нас запрошували як могутню державу з високим добробутом до об'єднанняз Європою, розуміючи, що ми там потрібні насамперед не як виробники і з'їдачіхліба, а як нація, котра дає континентові омріяну безпеку.
Сучасній західній цивілізації, у формуванні якої досіукраїнська культура участі майже не брала, хоч її впливи постійно відчувала,бракує оздоровчих, нових, ініціативних ідей. З такими ідеями українськакультура могла б прийти до Європи, бо вона їх виробила в процесі свогостановлення і самоствердження. Свобода як тяжкий обов'язок пам'ятати про праваближнього, як засіб проти присмерку та розгублення ідеалів і погляд на неволюяк формуючий ідеали чинник розвитку народу з переродженням людини на раба ісотворенням людини з раба, нарешті, постання нації з безликої маси — хіба цівідкриття сучасної нашої культури не могли б зацікавити світ?
Західна цивілізація, яка втрачає національні прикмети,відчужується від християнської моралі, дедалі більше підлягає фінансовійдиктатурі світових корпорацій і банків, могла б бути збагачена культурамицентральноєвропейських народів, що несуть у собі енергію не шовіністичних, аздорових національних ідей з пошануванням людини за людяність і занепідвладність матеріальній мамоні.
Та не йдеться тут про нав'язування своєї культури Європі, атільки про наш діалог з нею, що в ньому ми могли б і стати як рівня, і вчити, івчитися, і пізнавати безперечні достоїнства нашого національного єства. Досвіднашої історії та культури говорить, що кінець національних держав — це великаілюзія Західної Європи. Їй треба було б повчитись у конструкторів "єдиногорадянського народу", що розпався, хоч був злютований не лише злою волеюкремлівських імператорів, а й необхідністю спільної війни проти німецькогофашизму. Захід не бачить національної природи конфліктів, що ними сьогодніпереповнений світ. Якщо боротьба чеченців за свою незалежність трактується яктерористична акція або замовчується Заходом, то це знак, що не лише йогополітика, а й цивілізація — лицемірні та хворі, бо ці речі розділити неможливо.
Існування Української незалежної держави з усіма її вадами — цекардинальний історичний поворот, який дає нам шанс пізнати свої політичніхвороби, що нас супроводжували в минулому, оздоровитись у своїй колективнійсвідомості, зорієнтуватися, нарешті, на власні сили в будівництві власногосамостійного життя. Ми повинні збагнути, хто ми є самі в собі і для самих себе,щоб це стало в очах інших націй, які дивляться на нас, правдою про нас.
А ми самі в собі маємо болючу тріщину-рану, бо належалиодночасно до Заходу і Сходу, до двох протилежних історичних, культурних ірелігійних напрямів, що є однією з причин нашого національного розладу. В.Липинський виводив з цього ідею українського месіанізму, яка полягала в тому,що нашому народові призначено об'єднувати й гармонізувати цивілізаційні східніі західні рухи. Час для цього ми втратили, бо не мали своєї держави, необоронили наших західних сусідів од східної імперії; самі стали не тількижертвою, а й опорою царської та радянської Росії в її загарбницькій політиці.Сьогодні наше призначення в тому, щоб вийти на прямий цивілізаційний контакт зЄвропою, прийняти в політиці те, що відповідає нашому духові і нашій культуріще відтоді, коли Київська Русь була в династичних зв'язках не з Візантією, а зЄвропою, а козацька держава будувалася вихованцями польських тазахідноєвропейських вищих навчальних закладів. Певна річ, при цьому необхіднотриматися власних поглядів на головні загальноєвропейські моральні і духовніцінності. Світове покликання України сьогодні, мабуть, краще за нас розуміютьнароди, що визволилися з комуно-російського гноблення і сприймають нашунезалежність, як Боже благословення для їхньої свободи. Якщо європеїзаціяУкраїни зможе позитивно вплинути на демократичний розвиток Росії, допоможе їйпозбутися імперського синдрому і, хоч у це повірити тяжко, визнати de factoнашу державу як необхідну умову для її нового буття, то це було б великим, уромантичній термінології — месіанським досягненням нашого міжнародного призначення.
Наша національна ідея зазнавала каліцтва через те, що мизмушені були використовувати ворожнечу між нашими гнобителями у своїхвизвольних цілях. Це було навіть причиною гордості, про що 1863 року в«Зазивному листі до української інтеліґенції» писав ПантелеймонКуліш: "… покіль стояли ми за Польщу, під п'ятою в ляха ізвиваласьМосква, а як почали стояти за Москву, стала тогді Польща пищати під п'ятоюмоскаля". Бити одного ворога службою іншому ворогові — наша трагедія,найстрашніший акт якої розігрався в Другій світовій війні під Бродами, де зобох боків ішли в атаку українці, одні — в німецьких, а інші — в радянськихмундирах. Гіркішої іронії долі, мабуть, не зазнав жоден європейський народ.
Орієнтація не на власні, а на союзницькі, як правило, непевніта хижацькі сили в здобутті державності розривала не тільки територію, а йдуховний організм української нації. Мати лише одного ворога парадоксальнимчином нам допомогла імперія, зібравши майже всі українські землі під своїмярмом і, не хотячи, проти власної волі об'єднала визвольну енергію великогонароду воєдино. Вже після розвалу СРСР деякі російські шовіністи визнали, щоприєднання Західної України до Східної було помилкою імперії, інакше кажучи, їїненажерливість стала причиною її смерті.
З моменту постання Української держави українська ідеяодержала могутній імпульс для нового життя, але він не був підтриманий всімаурядовими структурами. Носіями ідеї — і це велике наше досягнення — сталидемократичні партії та громадські організації, що поставили своїм завданнямпрацювати на відродження пам'яті про українську державність і на запровадженняукраїнської мови у ті сфери життя, звідки вона була вигнана русифікаторами.Національна ідея перестала бути парафією радикального націоналізму, але, будучизігнорованою владними інстанціями, вона змушена буде приходити за допомогоюсаме до нього, мати його напоготові, як зброю. Народ зобов'язаний боротися засвоє життя. Він має право застосувати зброю не лише тоді, коли йому загрожуютьзброєю, але й тоді, коли його хочуть піддати політичній лоботомії, щоб вирватиз його мозку пам'ять про те, хто він є. Національний максималізм, однак, був бисьогодні для нас шкідливим, бо зростання української свідомості хотів бипідігнати силою, нагадуючи дикуна, що палицею б'є й ламає дерево, аби воношвидше росло.
Особливо обережними ми повинні бути у сфері мовної політики,де кожен крок має бути обдуманий до найменших дрібниць. Але обдуманий крокналежить зробити. Щороку на святі Незалежності має звітувати Президент і уряд,що зроблено для утвердження нашої мови як мови науки, освіти, виробництва,армії, торгівлі, підприємництва і засобів масової інформації. Українська мовадля України ніколи не була тільки засобом спілкування, збереження фольклорнихта літературних цінностей, творення філософсько-духовного коду нації. Вона булаі, мабуть, ще довго залишатиметься політичною зброєю народу, кореневищем йогодержавності. Теорія про те, що український народ не втратить своєї психічноїоригінальності, втративши мову, тобто що українська ідентичність може бутисформована і на російській мові, є фантазією людей, що механічно порівнюютьукраїнців з ірландцями, які, втративши свою мову, зосталися собою і збудувалинавіть свою державу. Ці люди не враховують агресивності імперської психіки, якійслужать російська мова й культура, а також і того факту, що українська націязбереглася завдяки свому пісенному талантові. Ці люди не знають, що теперірландці намагаються відродити свою мову, розуміючи: без неї вони можутьвтратити свою державність.
Психічний феномен українців за межами їхньої мови існує таксамо, як існує психічний феномен євреїв, котрі не знають своєї мови, аленеможливо уявити собі Ізраїльської держави без Біблії і без мови, якою написанозаповіти Мойсея. Заберіть у нас одного Шевченка, і всі національні храми нанашій землі почнуть падати. Це знають підступні антиукраїнські сили, щопрагнуть із Кобзаревого чола зірвати ореол геніальності, вийняти державницькудушу з нашої мови. Чи треба доводити, що мовна політика в Україні — головнийіндикатор туподумства або самозгубного інстинкту влади, бо все, що працює протиукраїнської мови, прагне знищити насамперед саму владу.
В численних публікаціях наших політиків та істориківпідкреслюється факт нерівнозначності сходу і заходу України на площинінаціонального самоусвідомлення. Справді, схід більше зрусифікований, але такийпогляд не позбавлений схематичності і перебільшення. На сході і на півдніУкраїни село розмовляє українською мовою, а суржик і примітивна російська моває прикметою міста, поросійщеного робітництва і чиновництва. Опір українськіймові чинять, як правило, не лише росіяни, а й малороси, які не ідентифікуютьсебе ні з Росією, ні з Україною, а тільки з проміжною низькоосвіченою групоюнаселення, що хоче жити в Україні, але за рабською інерцією служити Росії. Якбималороси відчули, що українська мова здатна відкрити для них двері доуніверситетів, до престижних професій, до вигідного становища в суспільстві, щовона справді, як записано в Конституції, є державною мовою, вони заговорили бпо-українськи. Пасивно українську мову знає кожен громадянин України, а до їїактивного знання і практичного вживання його може привернути активнапроукраїнська політика нашої держави.
Схід більше русифікований, але й більше модернізований, ближчийекономічними інтересами до Європи. Це впливає і впливатиме на кристалізаціюйого нинішньої розпливчастої українськості. На Сході кипить господарське життя,народжується промислова і хліборобська міць держави, виникають перейнятіукраїнською ідеєю нові політичні осередки. В цьому напрямі діють деякі вищінавчальні заклади, культурні центри та установи. Прикладом може бути журнал«Кур'єр Кривбасу», який став авангардним виданням українськогописьменництва.
Тому з гірким подивуванням слухаємо деяких львівських таівано-франківських інтелектуалів про необхідність автономізації чи навітьвідокремлення Галичини від Великої України. Мовляв, Донеччина і Слобожанщинамоскалізують нас. Можливо, ця провінційна схибленість є виявом почуттяменшовартості щодо сконцентрованих на сході України наших найбільших державнихможливостей і майбутніх досягнень. Бо ж головна перспектива економічного івсілякого іншого нашого розвитку лежить над морем. Крим у певних аспектах маєтаке саме значення для нашої державності, як незабруднені російщиною західніоколиці наших земель.
За числом і різноманітністю своїх субетносів, за багатствомсвоїх етнічних культур українці належать до великих народів. Політикаокупаційних режимів, що намагалися розчленувати нашу націю, проголошуючи, наприклад,лемківський діалект русинською мовою, а гуцульську етнічну неповторність — належноюдо польського чи румунського етносвіту, зазнала краху. Ми повинні дбати прозбереження і розвиток етнічної багатогранності нашого народу, бо в самопізнаннінації велике значення має подив од усвідомлення її неосяжності.
Спільної свідомості, збудованої на пізнанні правди про своюБатьківщину, українці ще не мають. Це головна причина політичних непорозумінь,розбіжностей, конфліктів між національно свідомими суспільними формаціями іоглухлою до національних проблем владою. Відсутність такої свідомості зумовлюєіснування ідеологічного хаосу в Україні, а це загрожує українській державності.
Спільна свідомість нації здатна внести в поведінку більшостігромадян впевненість у тому, що за всіх соціальних і політичних неузгоджень міжними існує для них єдине, недискусійне начало їхнього роду, їхньої мови ідуховної екзистенції, — це і є розвитком національної ідеї. У Польщі ніхто неробить собі трагедії з того, що до влади прийшли колишні комуністи, бо всігромадяни знають, що жоден їхній уряд не працюватиме супроти національнихпольських інтересів. Практика показує, що лівий уряд наполегливо продовжуєлінію правого уряду в головних питаннях зовнішньої та внутрішньої політики. Якщоправиці вдалося здобути для Польщі членство в НАТО, то лівиця все робитиме, щобПольська Республіка якомога швидше стала членом Європейського Союзу.
Так відбувається в усіх державах, де національна ідеяпронизує, об'єднує, виховує різні соціальні верстви і політичні сили, хоч прицьому не відбирає в них права виступати зі своїми поглядами, вимогами,концепціями стосовно внутрішнього і зовнішнього устаткування країни.Національна ідея в розвинених демократичних суспільствах виступає як регулюючийфактор, що не допускає до пророкованих марксистами революцій, розриву народівпо межі, що ділить багатих і бідних.
Спільна свідомість українського народу, хоч повільно, та всеж формується на наших очах силою обставин його територіальної, економічної,мовної і культурної зібраності. Схід поволі, але все ж переймає політичнукультуру заходу України, а захід приймає досвід національної витривалості, щойого протягом століть під московським караулом набула Східна Україна. Йдучиназустріч одна одній, шануючи одна одну, переймаючи одна від одної реґіональнітрадиції патріотичного змісту, всі України, від Закарпатської до Слобожанської,обов'язково зійдуться в українській ідеї і об'єднаються в нерозривній єдностінашого народу.
Та чи можуть саме так сходитися маси народу з кастою нових,духовно чужих і ворожих Україні олігархів, які намагаються за допомогою владивідгородитися муром від зубожілої нації? Не можуть, не зійдуться, якщозаконодавча і виконавча влада не стане на боці упосліджених, не знищитьспекулятивну монополію комуністів обстоювати соціальну справедливість і сама невізьметься запроваджувати цю справедливість у життя. Це — альфа і омегаукраїнської ідеї: створити націю, об'єднану не лише історичною пам'яттю, мовоюі культурою, а й залученням кожного громадянина до реалізації своїх здібностей,до конкретної праці на будівництві демократичного суспільства і національноїдержави. Але сьогодні сотні тисяч українців будують не Україну, а Європу іРосію, і марно сподіватися, що всі вони колись навернуться до власного дому. Атих, хто вже тепер повертається в домовинах, стільки, що, здається, ніби всівони побували не на чужій роботі, а на війні.
Сьогодні ми маємо ситуацію, яку передчував В. Липинський, ще1919 року пишучи: «Що буде, коли кожна наша демократична партія буде впоняття нації на Україні вкладати інший культурний, соціальний, економічний іполітичний зміст і прийнятими в демократіях методами буде при свомуусвідомленні народу паскудити поняття нації, яке пропагують і усвідомлюють їїполітичні противники?» [11, с.468]. Видатний наш державник також вважав,що ідея нації не може бути знаряддям політичної внутрішньої боротьби. А як намдійти до такого стану, коли поняття української нації буде однаковим дляукраїнського Президента, парламенту, уряду, для партій, що йдуть із владою, ідля партій, що йдуть проти неї? Поняття рідної нації повинне бути в загальнихрисах для всіх українців однаковим, недоторканним, священним, як святая святихв давньоєврейському храмі. При нашій розгнузданій демократії, яка дозволяєпартіям з антиукраїнським нутром діяти на повалення нашої державності,численним засобам масової інформації — русифікувати Україну, а самій владі — бутиніби за межами національної ідеї, ми маємо покладатися на інстинктивну,стихійну волю до життя нашого народу, на розвиток у інтеліґенції і вновоутворюваному середньому класі державницьких сил.
Нашу національну свідомість причаєні вороги намагаютьсяпідступними ін'єкціями песимізму і нарікання на незалежність довести до повногозатьмарення. В уколах докторів з добре відомих спецслужб, а також у блекотідомашніх язикомовних знахарів схована трутизна політичної роздратованості,зневаги і навіть ненависті до власної держави, яка нібито стала головноюпричиною бідності і вимирання українського народу. Ми, однак, знаємо, що нашабідність і невтішна демографія походять якраз від національної невизначеностінашого керівництва, яке має державу, але не має вітчизни.
Зберегти і зміцнити почуттям батьківщини свою державу — цезавдання нашої інтелектуальної та політичної еліти, зрештою, завдання нашогонароду, якщо він хоче бути нацією, успішно конкурувати з могутніми сусідами вусіх сферах життя. Тільки Українська держава, в якій домінуватиме національнаідея, дасть нашому народові світлу будущину і невмирущість. Тільки за умовитривалого, не обриваного існування Української держави неподільність України таїї суверенітету стане моральним законом і незаперечною істиною для нашихгромадян і для всього світу.
За всіх недоліків нашої державної системи, вона має певнізаслуги, до яких належить збереження територіальної цілісності, європейськийвибір, підготовка до членства в НАТО, негативне ставлення доросійсько-білоруського союзу, аграрна реформа, зростання внутрішнього валовогопродукту. Якщо ми зуміємо визволятись від своїх невдалих правителівконституційним способом, не розхитуючи і не розвалюючи держави, а тількивдихаючи в неї дедалі більше національної і соціальної справедливості, мистанемо впорівень з найрозвиненішими демократіями. А там пануючі та опозиційнітечії час од часу сходяться в компромісне русло згоди. Таке політичне життяможна уявити собі в образі великої ріки, яка то з'єднує, то роз'єднує приостровах свої води, але не розливається так, щоб зникнути в безбережжі чизатопити і знищити поселення на своїх берегах.
Ми дуже довго були в національному поневоленні, тому дужедовго за часів Української держави будемо жити під натиском тривоги за їїіснування і нормальний розвиток. Ми тепер нагадуєм ізраїльське плем'я, щовирвалося з єгипетського дому неволі в голодну пустелю, втрачає віру вобітовану землю, але рухається вперед за огненним стовпом, який веде черезпіски розчарування і зневіри до повноцінного, творчого, національного життя.Цим огненним стовпом і є українська ідея, яка нас живить, скеровує і надихаєвічним світлом.
Література
1.Франко Іван. Україна іrredenta // Тисяча років української суспільно-політичноїдумки. — К., 2004. — Т. V (2). — С. 268
2.Шевчук Валерій. Суспільно-політична думка в Україні від 1710-го по 90-і рокиXVIII ст. // Тисяча років української суспільно-політичної думки. — К., 2004. — Т. IV (1). — С. 9.
3.Козачинський Михайло. Філософія аристотеліанства // Тисяча років українськоїсуспільно-політичної думки. — К., 2004. — Т. IV (2). — С. 28.
4.Тисяча років української суспільно-політичної думки. — К., 2004. — Т.V (І). — С. 259.
5.Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2004. — Т.VI. — С.31.
6.Кравченко Богдан. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. — К., 1997.- С. 195.
7.Костомаров Н. Две русские народности. — К., 1991. — С. 69.
8.Леслі А. Пал. Аналіз державної політики. — К., 1999. — С. 24.
9.Чепелли Д,, Оркень А. Проблеми Восточной Европы. — Вашингтон, 1992. — № 35-36.- С. 179.
10.Колаковський Л. У пошуках варвара: Дванадцять польських есеїв. — К., 2001. — С.213-214.
11.Липинський В. Листи до братів хліборобів // Тисяча років українськоїсуспільно-політичної думки. — К., 2004. — Т. VI. — С.468.