Зміст
Вступ
1.Поняття демократії
2.Сутність демократичного політичного режиму
3.Основні форми демократії
4.Теоретичні моделі демократії
Висновки
Використаналітература
Вступ
Одиніз найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності(рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесувбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальнутрансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже всоціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізаціїсуперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.
Проблемадемократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних уполітології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознакуцивілізованості суспільства.
Утвердженняв тій чи іншій країні демократичного політичного режиму не є результатомпрагнення певних політичних сил чи бажання окремих осіб. Демократія дедалічіткіше проявляється як об'єктивна закономірність світового політичногорозвитку.
Демократичнедержавне правління має довготривалу історію і ґрунтується на вагомихтеоретичних засадах. У буквальному розумінні демократія (грец. demokratia, відdemos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя».
Обов'язковимпринципом демократії є громадянський консенсус, тобто принципова згода основноїмаси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких маютьдосягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принципдемократії — мажоритарним, тобто правління більшості. Політичні рішення,особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди.Цей принцип вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявитиполітичну більшість. Основними з них є представницьке правління та формибезпосередньої демократії. Правління більшості передбачає ще один принципдемократії — дотримання та охорону прав меншості.
Демократія— явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», їїорганічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичноїсистеми, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.
Поняття«демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типівдержавно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу звідповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управліннідержавою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації тадіяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільногожиття (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).
1. Поняття демократії
Уперекладі з грецької демократія означає «влада народу» (demos –народ, cratos – влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що сталокласичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомійгетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу.Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існуєряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питаннявикликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорійдемократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм),рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теоріяабо демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарнітеорії).
Першеуявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції.Аристотель визначав демократію як «правління всіх». Але при розглядіісторії становлення демократії виявляється, що поняття «всі» і«народ» не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладівнайбільш демократичною була «первісна демократія», де рішенняприймали всі дорослі члени роду або племені.
Уперіод розкладу первісного суспільства виникає воєнна демократія, де народ,іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і здійснюватиправосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У древніх Афінах, щоподарували світові досвід першої прямої політики демократії, під народомрозумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме вони мали право особисто братиучасть у роботі народних зборів і голосувати. Жінки, раби, метеки (особистовільні переселенці) політичних прав не мали. Таким чином, в Афінах демократіяпоширювалася на кілька тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще йтому, що придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії«більшості». Так, афінська демократія приговорила до смерті Сократа,а також могла будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнаннюз міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигнаний полководець іполітик Фемістокл зі словами: «Ти кращий від нас, а нам не потрібнокращих». Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської демократії- Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності існувала зарахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була категорія громадян — народу у середньовічних муніципальних демократіях — у феодальнихмістах-республіках.
Найвизначнішимиподіями, які заклали основи демократичної тенденції, стали Англійська революція(1688), війна за незалежність Північної Америки (1775-1783) і французькареволюція (1789). У прийнятих у цей період документах – Біллі про права(Англія), Декларації незалежності і Біллі про права (США), Декларації правлюдини і громадянина (Франція, 1791) — були висунуті демократичні цінності іпринципи, які проглядаються у сучасній практиці функціонування системипредставництва, взаємовідносини гілок влади і законодавства в галузі правлюдини.
Аленайбільш зрілих форм демократія досягла в середині XX ст., коли сталиреальністю рівні для усіх верств суспільства громадянські і політичні права.Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніхісторичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнаннямправа опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати своюдумку і критикувати уряд.
Сучасніполітики дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партіймістять у своїй назві термін «демократична», практично всі сучасніполітичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібнавільність у вживанні поняття «демократія» і сама різноманітністьтрактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок,що демократія – це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи,різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодокритеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.
Щоє сучасною політичною демократією? В узагальненому плані її можна визначити якрежим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо абочерез своїх представників, а влада несе відповідальність перед громадянами засвої дії.
2. Сутність демократичного політичногорежиму
Сутністьдемократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур.Головні з них такі:
Суверенітетнароду. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме вінвибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цьогопринципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені призагальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.
Періодичнавиборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимниймеханізм правонаступності влади. Державна влада народжується з чесних виборів,а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний іобмежений термін.
Всезагальне,рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачаютьреальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу«один громадянин — один голос» розкриває зміст політичної рівності.
Гарантіяосновних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин міждержавою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода – це захищеністьособистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. Впреамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООНв 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свободавід страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються здекількома категоріями прав.
Громадянськіправа. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищаютьгромадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян передзаконом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню безсуду, свободу віросповідання тощо.
Політичніправа дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливатина прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бутивибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право надемонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, правоподавати петиції владі.
Соціальній економічні права. Реалізація цих прав – необхідна умова забезпеченняполітичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності неусуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільнийстатус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу,використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками,дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелюватисоціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян уполітичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступаютьсвоєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху передбезробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвийрівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурномужитті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано вМіжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вонивключають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вонавільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цихправ вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу,в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпеченнясоціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці іздійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії,деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності усфері екології.
Требавідзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформаціїрозглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови реалізації іншихправ. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати протест проти порушенняпевних індивідуальних та колективних прав, брати участь у дебатах знайважливіших суспільних проблем.
Демократичнапрактика останніх десятиліть характеризується визнанням необхідностігарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин. Вонивключають у себе гарантії проти появи дискримінації у будь-якій формі, а такожправо на збереження самобутності. Декларація Генеральної асамблеї ООН (1992) доцих прав відносить такі: розвивати свою культуру, сповідувати свою релігію іобряди, використовувати для спілкування свою мову, брати участь у процесіприйняття рішень, що стосуються цих меншин, тощо.
Конституція– документ, що закріплює права і свободи громадян, обов'язки держави щодозахисту цих прав та передбачає механізм вирішення суперечок між особистістю ідержавою.
Принципподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову у побудові державного апаратудозволяє уникнути можливості зловживань з боку будь-якої з гілок влади.
Наявністьрозвинутої системи представництва (парламентаризму).
Політичнийплюралізм дозволяє легально діяти не тільки політичним і суспільним рухам, щопідтримують політику уряду, але й опозиційним партіям і організаціям.
Демократичнапроцедура прийняття рішень: вибори, референдуми, парламентське голосуваннятощо.
Принципбільшості передбачає прийняття рішень більшістю голосів при одночасномувизнанні права меншості проявляти незгоду, меншість (опозиція) має правовиступати з критикою на адресу правлячої влади і висувати альтернативніпрограми, створювати свої об'єднання.
Вирішенняконфліктів мирним шляхом.
3. Основні форми демократії
Залежновід форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницькудемократію.
1.Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішеннянемає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийняттірішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі,відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років дляприйняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується ісьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах)у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління,фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібноїпрактики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскількидецентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сампроцес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїхпредставників в органи державної влади.
Законодавствобагатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві –референдум і ініціативні рухи.
Референдум,який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі – народнерішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань.Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, зарезультатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати йогорезультати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишньогоРадянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні тогороку 1991 р. – Український референдум – про незалежність України. Результатиреферендумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуютьсяконституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, щопитання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: замінамонархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території(провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.
Ініціатива– це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудьпитання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціативареалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримкупроведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяютьгромадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, зверненнядо владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.
2.Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій(репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а черезінститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати,політичні лідери, отримавши «мандат довір'я» від народу черезпроцедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, якіприймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають,встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності владиперед народом.
Ученісперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямоїдемократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:
· на складність прийняття погодженихрішень;
· на недостатню компетентність і наемоційну неврівноваженість народу;
· на високий ступінь маніпульованостісуспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти навиборах не мудрим лідерам, а демагогам;
· на значне поширення різних думок, щозаважає виробленню рішень.
Крімтого, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою єнизький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців відголосування.
Прибічникипрямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяєрозширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницькудемократію за можливість виникнення певних негативних моментів:
— відрив депутатів від народу і їхбюрократизація;
— пріоритетний вплив на прийняття рішеньсильних груп тиску;
— відчуженість рядових депутатів відприйняття рішень;
— зростання впливу спеціалізованих органів(комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;
— на послаблення демократичного контролюзнизу.
Однаку представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічноговиборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчоїроботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо припрямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того жпитання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.
Розвитоксучасних комп'ютерних технологій приносить нові моменти в розвиток сучасноїдемократії. Прибічники прямої демократії пов'язують вирішення проблемиабсентеїзму з розвитком «комп'ютерної демократії» або«телематичної демократії». Під телематикою розуміють з'єднання вєдину мережу комп'ютера, телевізора і телефону. Мова йде про можливість длягромадянина кнопкового або телефонного голосування з різних питань, включаючивибори депутатів з будинку. Комп'ютерна демократія технічно можлива, але в неїможуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними недоліками прямої демократії (наприклад,«тиранією некомпетентності») може виникнути проблема з анонімністюголосування. Якщо урна для голосування є анонімним методом реєстрації переваг,то електронні технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хтоголосував.
Сучасніпотреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямоїі представницької демократії. Демократія є постійним процесом удосконалення,тому що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля проте, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм,які час від часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вонадозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівеньпотенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і реакцієюсуспільства існує зворотний зв'язок. Відповідні сигнали суспільства можутьвиражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежнійпресі.
4. Теоретичні моделі демократії
Практикасучасної демократії викликає суперечки. Це пов'язано з дискусійністю самогопитання про те, що складає сутність демократії. Слід визнати, що в сучаснійполітичній науці немає єдиної теорії демократії. В середині XX ст. ЮНЕСКОзакликала учених розробити поняття «демократія». Тоді було данокілька десятків визначень. Сьогодні ж можна нарахувати п'ятсот п'ятдесяттрактувань демократії. Серед них є і ті, що вказують на «обрізані»форми демократії, які зводять її тільки до процедури проведення альтернативнихвиборів.
Існуютьрізні способи класифікації моделей і концепцій демократії. Залежно, якрозуміється воля народу, в політології розрізняють ідентитарні і конкурентнітеорії демократії.
Ідентитарнітеорії демократії (від лат. identitas – тотожність, ідентичність) виходять зтого, що існує народ як певне цілісне утворення з єдиною волею, яка повиннабути виражена без опосередкованих ланок. Основний акцент переноситься на прямудемократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі.Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивідвідчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії берепочаток з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у марксизмі і реалізована у«соціалістичній практиці». Негативними сторонами практичного втіленняцієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю, заборонана право мати іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономіїособистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведеннясвободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.
Конкурентнатеорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різнихгруп і права виражати власну думку. Визнається законність існування усуспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основоюдля згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має правобути почутою. Ідея конкурентної демократії конкретизується в ліберальних іплюралістичних теоріях демократії.
Ліберальнаконцепція демократії заснована на парадигмі автономії особистості і їїпервинності щодо народу, на вимозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальнусвободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходиться вруках людей. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участівсіх громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризаціїнаселення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу суспільства.
Сучаснітрактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій її суті,американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман визначили ці підходи якпроцедурний і субстанційний.
Процедурнийпідхід виходить з того, що демократія – це форма правління, і акцентує увагу напроцедурах, які дозволяють народу проявити свою волю (вибори, мітинги, зборигромадськості). Ці процедури вказують на те, хто бере участь у прийняттіважливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно длядосягнення рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальнаполітична участь, політична рівність («одна людина – один голос »,принцип більшості).
Субстанційнийпідхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада, бачачи сутністьдемократичного правління в державній політиці у сфері забезпечення свобод іправ особистості. Прибічники цього підходу вказують на суттєвий недолік першоїтеорії — уряд зобов'язаний робити те, що вимагає більшість. Але виникаєзапитання: як забезпечити права меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно зсубстанційною моделлю, головним критерієм демократії є політика уряду, якагарантує свободи (свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) іправа громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихосьознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці(безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного підходувиділяють кілька теорій демократії.
Мажоритарнатеорія виходить з класичного уявлення про демократію, правління народурозуміється як правління більшості народу. В цій інтерпретації демократіяповинна бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язанийреагувати на думку народу. В свою чергу, громадяни мають можливістьконтролювати своїх представників в органах влади, вибирати мудрих ікомпетентних, знову перебираючи їх або відмовляючи їм у довір'ї.
Слабкиммоментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни добре поінформованіпро політичне життя, бажають брати участь у політичному процесі і керуютьсяраціональними мотивами при голосуванні.
Теоріяпартисипаторної демократії (демократії участі). Подібні уявлення про демократіюзнайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії абодемократії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була доситьпопулярною серед ідеологів лівих партій і рухів.
Головніположення цієї теорії такі: залучення всіх верств суспільства в політичнийпроцес від вироблення рішень до їх здійснення; поширення принципу участі нанеполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), векономіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві);децентралізація прийняття рішень — це означає, що з менш складних питаньрішення приймаються через процедури прямої демократії; спрощення процедуривиборів, стосовно США ідеологи лівих наполягають на відміні інституту виборціві на перехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації виборців.
Плюралістичнатеорія демократії переносить акцент з загальної маси виборців на організованігрупи інтересів. Демократія в цьому трактуванні — це правління народу, але якийдіє через конкуруючі групові інтереси.
Цятеорія включає в себе такі положення: суспільство складається з численних груп,які об'єднуються особливими економічними, релігійними, етнічними абокультурними інтересами; групи є головними суб'єктами політики, намагаютьсявплинути на владу; визнається конкуренція між групами за вплив на прийняттяурядових рішень; в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уряду центривлади — фірми, університети, партії тощо; політична воля народу, виражена врішеннях влади, є компромісом між різними груповими інтересами; держававиступає як нейтральний арбітр між групами інтересів, що суперничають, а самідержавні структури децентралізовані таким чином, щоби забезпечити групамінтересів відкритий доступ до чиновників.
Теоріяполіархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної демократії є теоріяполіархії, розроблена Р.Далем. На думку вченого, те, що називаютьдемократичними режимами, — це поліархії (з грецьк. arhe — суверенітет, початок,роlі — багато), де влада здійснюється не усім народом, а багатьма. Демократія –це ідеал, до якого треба наближатися, але якого повністю не можна досягти,оскільки весь народ не може управляти.
Поліархіяяк політичний режим включає в себе: політичну конкуренцію і участь; політичнийплюралізм; право громадян створювати незалежні організації, в тому числіполітичні партії і групи за інтересами; політичні свободи, серед яких — правогромадян отримувати інформацію з альтернативних джерел; право опозиціїзаперечувати рішення уряду; вільні і чесні вибори, відкритий характерконфліктів між політичними лідерами.
Цетрактування плюралізму є найбільше, тому що критерій публічної загальності групі лідерів у боротьбі за владу поєднується з вимогою широкої залученостігромадян у політичний процес. У роботі «Плюралістична демократія вСША» американський політолог обґрунтував фундаментальну аксіомуплюралістичної теорії про існування різноманітних центрів влади, ні один з якихне може володіти монопольною владою.
Теоріяконсенсуальної демократії. У політологів велику цікавість викликає концепціяконсенсуальної демократії, розроблена А.Лейхартом. Сутність демократіїрозкривається у процедурних механізмах прийняття рішень, що дозволяютьврахувати інтереси різних меншин. Подібна модель, на думку ученого, може бутиефективною в багатоскладових суспільствах, тобто у суспільствах з вираженимисегментними протиріччями релігійного, культурного, регіонального, расового іетнічного характеру. Так само, як і в інших плюралістичних теоріях, політичнийпроцес розглядається через взаємодію сегментів, на основі яких виникаютьпартії, групи інтересів.
Ключовимимоментами даної моделі демократії є чотири принципи: максимальна автономністькожної групи при вирішенні своїх внутрішніх питань; пропорційне представництвов органах влади і в розподіленні ресурсів; коаліційний уряд; принципи взаємноговето, що гарантує меншинам додаткові механізми захисту власних інтересів.
Теоріяелітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутівпредставницької демократії, основоположниками мінімалістських трактуваньдемократії, які розвиваються у межах елітарних теорій, були М.Вебер іЙ.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель плебісцитарної демократії, в якійдемократія виступає способом вибрання лідерів і способом надання їх владі легітимногохарактеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії визначивЙ.Шумпетер: демократія — це суперництво еліт за голоси виборців, таким чином, велітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління еліт(правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальшийрозвиток і була доповнена критеріями лібералізму.
Висновки
Демократія— форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнаннінароду джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість,рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.
Дляутвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме впроцесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразудемократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різнихсферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури,сформувати демократичний тип політичної культури.
Середголовних критеріїв демократичності суспільства — наявність фундаментальних праві свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розумінняпріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами таінтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав ісвобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжнійдемократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальнимвтіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настанетакий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.
Головноюсилою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, єміцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що задемократії держава є слабшою, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, є не лишехибним, а й небезпечним. Адже без твердої та ефективної державної владисуспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання законівусіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає збоку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців,екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникненняособливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може,залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремихдемократичних норм.
Демократизаціясуспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс міжзростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку,дотриманням законності, виключенням насильства під час розв'язання виниклихконфліктів — з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб'єктиполітичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процесдемократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства.Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимутьгальмування суспільного прогресу.
Використана література
1. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю.,Харченко В. Політичні режими сучасності і перехід до демократії. – Львів, 1999.– 168с.
2. Основи демократії. Права людини та їхзабезпечення в умовах суспільних змін: Навч. посібн. // О.В. Філонов, В.М.Субботін, В.В.Пашутін, І. Я. Тодоров. – К.: Знання, 2006. – 215с.
3. Основи демократії: Навч. посібник длястудентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив: М. Бессонова, О.Бірюков, С.Бондарук та ін.; За заг. ред. А. Колодій. – К.: вид-во «Ай-Бі», 2002.– 684с.
4. Політологія. Навчально-методичнийкомплекс: підруч. для студ. вузів / за ред. Ф. М. Кирилюка. – 2-е вид., перероб.і доп… – К.: ЦУЛ, 2005. – 704c.
5. Політологія: Навчальний посібник / ЮрійМ.Ф. – К.: Дакор, КНТ, 2006. – 416c.
6. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко,К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М.Левківського. – К.: Вища шк., 1998. – 304с.
7. Політологія: Підручник / Л.М. Димитрова,С.О. Кисельов, М.Ф. Шевченко та ін.; За ред. Л.М. Димитрової, С.О. Кисельова. —К.: Знання, 2009. — 206с.
8. Політологія: Підручник для студентіввищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: Вид.центр «Академія», 2001. – 528с.
9. Шляхтун П.П. Політологія (теорія таісторія політичної науки): підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576с.