Реферат
зполітології
Сучаснатеорія політичних партій та партійних систем
1.Політична наука про загальну теорію політичних партій та партійних систем
Робота відомого французького соціологаМ. Дюверже «Політичні партії, яка побачила світ 1951 p.,завершує низку досліджень, що формують сучасну теорію політичних партій. „Головна мета даної книги, писав М. Дюверже, — полягає в тому, щоб… хоча б у загальних рисах, окреслити першу загальнутеорію партій… внести об'єктивність угалузь, де звичайно панує суб'єктивізм і упередженість“. Юрист за фахом,професор права Сорбонського університету, політичний оглядач газети „Монд“ М. Дюверже був автором багатьохполітологічних та соціологічних розвідок, керівником Центру порівняльного аналізу, розробником законопроектів таконсультантом багатьох післявоєнних урядів Франції. Багато з його праць, такихяк „Демократія без народу“ (19611 „Янус.Дві іпостасі Заходу“ (1972), „Республіканська монархія“ (1974),»Відкритий лист соціалістам" (1976), «Республіка громадян»(1982) були помітними віхами не лише в науковому, а и у громадському життіФранції. Однак М. Дюверже здобуває міжнародне визнання саме завдяки своїй праці«Політичні партії», якабула перекладена 20 мовами і принесла її автору репутацію творця сучасноїтеорії політичних партій.
На основі того наукового фундаменту,який був закладений у працях М. Острогорського, Р. Міхельса, М. Вебера, М.Дюверже продовжує формування політичної соціології як самостійної галузі знань.Однак на відміну від своїх попередників М. Дюверже по-новому підходить дотрактування поняття сучасної політичної партії. Для нього сучасні політичніпартії — це ті партії, які виникають у період становлення загального виборчогоправа, “діти демократії", якіпорушили олігархічні принципи формування правлячої еліти. З огляду на це появусучасних масових партій М.Дюверже порівнює з революцією. Сучасна масова партія для нього — це партія, яказдатна реалізувати загальне виборче право і завоювати парламентську більшість шляхомвикористання інститутів і механізмів демократичногосуспільства.
На відміну від своїх попередників, М.Дюверже розглядає сучасну Політичну партіюне як ідейну чи соціально-класову єдність, а передусім як структурно-функціональнуєдність. З огляду на цевін формулює своє ключове положення про те, що суть сучасної політичної партіїнайповніше розкривається через її організацію. За М. Дюверже, партія є спільнотою людей, об'єднанихпевною організаційною структурою, яка і в кінцевому підсумку визначає ідеологіюта соціально-класовий склад партії, формита методи її діяльності.
Книга складається з двох частин. Упершій М. Дюверже розглядає способи інтеграції базових одиниць в єдину ціліснупартійну спільноту. Ці структури — комітет, секцію, міліцію (військове формування) — вінрозглядає не лише як історичні форми такої спільноти, а й як її різні якіснітипи. Також М. Дюверже переконливо доводить, що набір методів peaлізаціїзагального виборчого права є достатньо широким, а сама політична партія є їхкомбінацією. У сучасних політичних партіях завжди, можна виділити й елементикомітету і секції, і ознаки військової організації, однак, звичайно, при цьомувиокремлюють певні домінанти, які і| визначають саму суть партії.
Друга частина книги присвячена партійнимсистемам. На основі широкого фактичного матеріалу М. Дюверже пропонує кількіснутипологію партійних систем, виділяючи окремо однопартійність, двопартійність ібагатопартійність, а також фактори, які зумовлюють їхню специфіку (до останніх він відносить насамперед типвиборчої системи). Далі він розглядаєпартійне керівництво, міжпартійні союзи, взаємодію між політичними партіями таполітичними режимами. І хоча М. Дюверже назвав свою книгу «Політичні партії», зміст її набагато ширший. Лейтмотивомкниги є проблема співвідношення демократіїі політичних партій. На питання про те, чи режим політичних партій відповідаєдемократичному політичному режиму, М. Дюверже сміливо відповідає: «Режимбез партій — це режим без демократії», у своїйпраці він переконливо обґрунтовує об'єктивну необхідність ПОЛІТИЧНИХ партій як атрибуту сучасної демократії.
М. Дюверже писав:”Мипотрапили в замкнене коло: загальна теорія партійможе бути створена лише після того, як будуть проведені глибокі попереднідослідження; але ці дослідження не можуть бути по справжньому глибокими, докине сформована загальна теорія".
Л. Мейєр назвав один із розділів свогопідручника з порівняльної1 політології «В пошуках теоріїпартій». Визнаючи значну роль праці Дюверже, Дж. Сарторі, він зазначає, що«загальна теорія партій і далі відсутня». Унаступному виданні свого підручника, який побачив світ, майже через десятиліття після першого, Л.Мейєр знову змушений констатувати, що «вивчення всякої проблеми,пов'язаної з партіями, часто має обґрунтування важливості питань, яким присвячене дослідження”. В оглядіамериканської літератури, присвяченому партіям, В. Кротті заперечує існування „будь-якого переважного погляду на партії“ і розглядаєстворення теорії партій як „мету, якунеобхідно реалізувати“. У своємудослідженні політичнихпартій країн західної демократії К. фон Бойме, підкреслюючи важливість побудовитеорії, яка дозволила б організувати відомості стосовно партій, відзначає, що»скарги на відсутність задовільних теорій так само старі, як саме вивченняпартій, і, звичайно, авторуданого дослідженнятакож дорікатимуть тим, що йому не вдалося її створити". На противагузагальноприйнятій думці про відсутність теорії партій, Дж. Шлезінджер стверджує, що «теорія міститься вбільшості робіт, присвячених партіям. Але ми не можемо звести її воєдино».
Незважаючи на те, що дослідження політичнихпартій дуже близьке до дослідження партійних систем, концептуальні татеоретичні засоби, які застосовуються, є різними. В класичній праці М. Дювержеці відмінності відображені в поділі книги на дві частини «Структурапартій» і «Партійні системи». Праця Дж. Сарторі «Партії тапартійні системи» також поділена на дві частини. У ній він обґрунтувавтезу про те, що партійна система виникає за наявності більш ніж однієї партії.Можна співвідносити єдину партію з державою й обговорювати феномен«партійно-державної системи», залучаючи до обговорення і властивостіпартії, проте, — на думку вченого, — суворо кажучи, однопартійних систем неіснує. Однак ця гіпотеза сьогодні надзвичайно активно дискутується іншимидослідниками партійних систем.
При аналізі партійної системи Дж.Сарторі запропонував враховувати не всі існуючі в державі партії, а лишеістотні (т.зв. ефективна кількість партій). Він зазначав, що серед існуючихпартій — частина є такими, які становлять лише тло партійної системи, невпливаючи суттєво на и конфігурацію. До числа істотних партій він відноситьтакі партії, які здатні визначати конфігурацію існуючої партійної системи. Вінпропонує звертати увагу на ставлення політичних партій до існуючої в державі політичноїсистеми, поділяючи політичні партіїза цим критерієм наанти- та просистемні. Ці типи політичних партій відрізняються між собою насамперед рівнем ідеологічноїдистанції. На підставі запропонованих критеріїв він розробив типологіюпартійних систем, яка сьогодні розглядається як базова: однопартійні системи, гегемоністськісистеми, системи здомінуючоюпартією, двопартійні системи, системи обмеженого плюралізму, екстремальнеполяризовані системи, атомізовані системи.
2. Розвиток загальної теорії політичнихпартій та партійних систем сучасною партологічною наукою
Y розробці сучасноїтеорії політичних партій провідну роль відіграє європейська політична наука.Звичайно, серед відомих теоретиків є й американці, однак більшість дослідниківполітичних партій є європейцями або за походженням, або місцем праці (Я. Бадж,Ж. Шарло, М. Дюверже, М. Лейвер, П. Маєр, А. Панеб'янко, С. Роккан, Дж. Сартор,К. Стром). 1 це не випадково. Пояснюючи цей феномен, треба мати на увазібезпосереднє сусідство партійних систем суміжних країн. Спільність кордонів породжуєпотребу в міжнаціональних дослідженнях, що спонукає вчених концентрувати своїуявлення про парти, а це в свою чергу сприяє теоретичному розвиткові.
Переконливішепояснення провідної ролі європейських учених у вивченні політичних партійполягає і в тому, що політичні партії Старого світу набагато численніші тарізноманітніші, ніж партії Нового світу. Оскільки тандем республіканців тадемократів вже більше століття відіграє провідну роль у політичному житті США,американські вчені концентрують свою основну увагу на вивченні цих сильнихполітичних партій. З появою на горизонті третьої партії у дослідниківз'являється стимул підійти до проблеми з більш широких позицій і виробититипологію, яка дає змогу враховувати такі партії. В іншому американська політичнасистема рідко спонукала вчених до розробки теорії політичних партій.
Сама природаамериканських політичних партій стримує розвиток теорії ще й у тому розумінні,що на американському матеріалі важко визначити кордони партії як базовоїодиниці аналізу. Американські вчені намагалися вийти з цієї проблеми, проводячирізницю між партією як організацією й урядовою партією, з одного боку, тапартією виборців — з другого. Однак ця спроба вивчати партію частинами втеоретичному плані виявилася не надто конструктивною. Як показав Дж. Помпер,«американські політичні партії представляють собою невпорядкованепереплетення цих трьох умовних форм, і їх важко відділити одна від одної.
В огляді літературистосовно партій США В. Кротті зауважив, що „галузь вивчення політичнихпартій — це скоріше об'єднання чи конфедерація окремих досліджень та дослідницькихакцентів, слабо пов'язаних між собою, ніж сконцентрована на своєму предметі, щодосягла високого рівня внутрішньої інтеграції, субдисципліна з чітковизначеними межами“. В розділі „У пошуках теорії політичнихпартій“ учений характеризує американську дослідницьку практику як»свідомо емпірично орієнтовану і позбавлену теорії'. Відзначаючиперспективність праць Шлезінджера, В. Кротті продовжує: «Чим більше спроброзробки теорії і концептуального розвитку, тим краще для дослідницькогонапряму, який досі не прославився ні якістю, ні різноманітністю теоретичнихрозробок».
Важко не погодитися зВ. Кротті і в тому, що вивчення політичних партій може лише виграти від більшоїуваги до теорії. Раніше вже відзначалися теоретичні зусилля М. Дюверже, Р. Катца, К. Строма, Я, Баджа і Г. Кемана.Чисельність американських теоретиків також не вичерпується Дж. Шлезінджером іЕ. Даунсом, Наприклад, Д. Кеменс 1989 р. запропонував теорію партійногорозвитку, яка пояснювала той парадокс, що американські політичні партії, які зпочатку 60-х pp. переживають період організаційного зміцнення, водночасзначно ослабли як знаряддя масової мобілізації. В основі цієї теорії — набуттяамериканською політикою загальнонаціонального характеру, а також культурнізрушення, пов'язані з поширенням вищої освіти і зростанням ролі засобів масовоїінформації. Є ще розроблена А. Уером модель партійної поведінки як потокуінформації, теорія трансформації партій А. Панеб'янко, теорія добору кандидатівМ. Галлахера і М. Марша, виділена М. Гамільтоном система показників, якапояснює радикалізм соціалістичних партій, представлена в роботі М. Лейвера і Н.Шофілда теорія коаліцій, запропонована Дж. Шлезінджером теорія багатоядерноїпартії. Дослідники партій більше не мають права скаржитися на відсутністьтеорії. «Я згодний, що ми надто довго скаржилися на нестачу теорії, — пишеК. Джан-да. — За довгі роки роботи сформувався значний корпус теоретичнихположень, і сьогодні слід віддати належне досягнутому. Ймовірніше, що Удослідників надто великі очікування з приводу загальної теорії. Сьогодніпроблема полягає в тому, щоб засвоїти, розвинути І розширити поле застосуванняперелічених вище теорій».
Обговорюючи питанняпро те, що значить розробити теорію партій, Я. Бадж і Г. Кеман висловлюються накористь «серії гіпотез чи пропозицій, відповідність кожної з якихпредставленим фактам, які випливають 13 зібраної Інформації з цієїпроблеми, було б ретельно зважено. Зведені воєдино, ці положення і становили б»теорію" чи «пояснення» того, чому партії діють так чиінакше. Витримавши перевірку, така «теорія» дозволила б такожпередбачати дії партій після їх приходу до влади". Для Досягненнятеоретичної чіткості, вважають вони, корисно було б надати всьому цьому математичного виразу, алев результаті цього значно звузиться фокус самої теорії через значну кількістьспрощень. Надаючи перевагу широкому охопленню і практичному застосуванню, вченіроблять вибір на користь такої теорії, яка становила б сукупність щільнопов'язаних положень. Більшість учених сходяться на думці, що загальна теоріяпартій не обов'язково повинна бути виражена в математичному вигляді.
Для того, щоб бути дійсно загальноютеорією, вона повинна мати широку галузь застосування. Що повинна пояснюватисправжня теорія політичних партій? Чи повинна вона охоплювати, наприклад, поведінку виборців? Як стверджує дж. Шлезінджер, визначення партій як організаційвиключає таку можливість — виборці надають перевагу тій чи іншій партії, алесамі, звичайно, не є політичними партіями. Учений надає цьому обмеженнюпринципового значення, зазначаючи, що «значна частина труднощів у розвиткутеорії партій пов'язана саме з тим, що політологи не знають, як учинити звиборцями». Вилучення проблем електоральної поведінки зі сфери, якоюзаймається теорія політичних партій, не означає, що в цій теорії повинні бутиповністю відсутні відповідні положення. Та це означає, що не можна вимагати відтеорії партій, щоб вона пояснювала поведінку виборців, оскільки її метою єпояснення організації та поведінки партій.
Чи повинна загальна теорія партійпояснювати все, що стосується партій? Більше того, чи повинна вона бути єдиною,монолітною теорією? Якщо так, тонестача загальної теорії партій буде відчуватися доти, доки існує корпусвзаємопов'язаних положень, які пояснюють як мінімум:
1) різноманітність організаційниххарактеристик окремих партій;
2) яким чином і коли виникають партії,зазнають змін та зникають;,^
3) вплив партій на політичне життя в її інституційному й особистісному аспектах. Але якщозавдання загальної теорії партій є справді широкими, то, по суті, очевидно, що її не буденіколи.
Ми не повинні очікувати, що загальнатеорія партій пояснить абсолютно все. Розумніше було би визнати, що загальною теорієюможеслугувати сукупність взаємопов'язаних положень, кожне з якихможе бути застосоване до достатньо широкого кола явищ.
«Наша мета, — зазначає К. Джанда, — шукати острови, а не відкриватиконтиненти». У 1967 р. вінзапочатковує Міжнародне порівняльну дослідження політичних партій — так званий«проект Джанди». Уцентрі цього дослідження — 158 політичних партій, які функціонували у 53країнах світу протягом 1950-1963 pp.Всі вибрані країни мали представляти 10 культурно-географічних регіонів світу.Більшість зібраного матеріалу після його опрацювання протягом 1967-1969 pp.було відбраковано, але більш ніж 3000 документів були прийняті й узагальнені.Проект тривав до1978 р. Інструкція, щопояснює результати проекту, витримала чотири перевидання і складається з 200сторінок (Джанда, 1972), які пояснюють 12 основних концепцій, що визначаютьсуть проекту, і близько 100 «базових» відмінностей, яківикористовуються як індикатори головної концепції проекту. Всі ці індикаторивизначені як теоретичні та практичні категорії і становлять сьогодні емпіричнийфундамент сучасної теорії політичних партій.
У той час, коли партії вивчаютьспеціалісти з окремих країн, яких цікавлять партії як політичні інститути,партійні системи частіше привертають увагу тих учених, які займаютьсяпорівняльним аналізом політики. Література з партійних систем переважностосується демократичних країн Заходу. Хоча були спроби розробити і типологіюлатиноамериканських партійних систем. Попри різницю між базовими одиницямианалізу, яка виражається у відмінностях понятійних апаратів, в однопартійнихсистемах поняття партії та партійної системи в багатьох моментах ідентичні.
Усі вчені сходяться на тому, що партійнасистема, як і будь-яка інша, складається з частин, які взаємодіють між собою істановлять єдине ціле. Виходячи з цього, Лейн і Ерссон визначають партійнусистему як «сукупність політичних партій, які діють у країні на основівідповідної організаційної моделі, яку характеризують властивості партійноїсистеми». Але з приводу питання, які саме властивості концептуально єважливими для теорії партійних систем, серед учених не існує єдності. Ускладеному А. Ліпхартом списку зазначені такі властивості: 1) мінімальнівиграшні коаліції; 2) тривалість існування уряду; 3) ефективна кількість партій;4) кількість проблемних вимірів; 5) непропорційність результатів виборів. Іншівчені додають до цих характеристик міжпартійну конкуренцію та нестійкістьвиборчих симпатій. Щоб визначити суттєві характеристики партійної системи, Лейні Ерссон зробили факторний аналіз набору з 14 показників, виділених на основіпропозицій А. Лійпхарта, на матеріалі 272 виборів у 16 європейських країнах з1920 до 1984 pp. і дійшли висновку, що європейськіпартійні системи мають п'ять головних вимірів:
1) Подрібленість, тобто коливання в чисельностіта силі одиниць, які входять до партійних систем;
2) функціональна орієнтація, тобтовідмінності між традиційними буржуазнимипартіями, релігійнимита етнічними;
3) поляризація, тобто коливання відеологічній дистанції між партіями по ліво-праві шкалі;
4) радикальна орієнтація, тобто відмінностіу ступені впливу лівих партій;
5) змінність, тобто відмінності всумарній мобільності між партіями. Учені також дійшли висновку про те, щоосновна проблема, яка виникає при вивченні партійних систем, полягає в аналізізмін виділених характеристик. Ці зміни можуть бути як результатом тривалихчасових тенденцій, так і швидких (навіть раптових) змін.
В останні роки вимірювання динамікипартійних систем стало однією із основних тем порівняльної політології, однакспроб пояснити цей процес зроблено значно менше. За словами Г. Рейтера, ціспроби будуються на використанні понять «розростання держави,неокорпоратизму, засобів масової інформації, нових політичних проблем ірозколів, труднощів у функціонуванні держави, постіндустріалізму».Достатньо показовим дляцього напряму є дослідження Р. Інглхартом постіндустріалізму і «новоїполітики». В роботі Т. Погунтке нелише виділені основні елементи «нової політики», але й висловленагіпотеза про п'ять можливих способів її впливу на партійні системи: виникненнянових соціальних рухів, зростання впливу малих партій, відхід частиниприхильників традиційно лівих партій до постматеріальних партій, відчуженняносіїв «нової політичної свідомості» від політики і їхня відмовапідтримувати традиційні партії, створення нових партій.
Поняття «партійна система»досить широко вживалося як незалежна змінна при порівняльному аналізіефективності політичних систем. Здійснений аналіз 28 партійних систем, якіфункціонували у 1965-1975 pp., Дж.Б.Пауеллом (молодшим), виявив кореляцію між високим рівнем підтримкиекстремістських партій і урядовою нестабільністю та масовим | безладом. Упізнішій роботі співвідношення між рівнем підтримки екст-ремістських партій танестабільністю, з одного боку, і безпорядками, з іншого, вчений розглядаєокремо. Однак С. Ерссон та Я.-Е. Лейнвиявили лише опосередкований вплив роздрібленості та поляризації партійноїсистеми на соціальне безладдя та урядову нестабільність.
Найдосконалішою теорією, яка розглядаєпартійні системи, є теорія виборчих систем, згідно з якою партійні системинайчастіше виступають як залежні змінні. Основи цієї теорії закладені у другійчастині книги М. Дюверже, дебув сформульований так званий «соціологічний закон Дюверже», за яким одномандатні округи та вибори засистемою звичайної більшості породжують двопартійну систему, а пропорційнавиборча система веде до формування багатопартійності. Докладний огляд дискусіїпро виборчі системи дає також А. Бле, доповнюючи його моделя- = ми, якіпояснюють їхні наслідки. Розглядаючи аргументи на користь пропорційногопредставництва, вчений відзначає, що ця система «не | викликає явноїпереваги над системою простої більшості в плані забезпечення політичногопорядку в зрілих демократіях, а в нових демократіях вибір пропорційногопредставництва достатньо ризикований».
Крах комунізму і поява міжпартійної конкуренції у Східній Європі привели дотого, що проблема впливу виборчих систем на партії набула особливоїактуальності. А. Лійпхарт став головним адвокатом пропорційного представництваі багатопартійності в цих державах. Учений стверджує, що пропорційна система іпарламентаризм краще справлялися з завданнями «представницького правління,захисту інтересів меншості, політичної участі виборців і контролю забезробіттям», ніж альтернативні системи, засновані на принципі відносноїбільшості. Ця теза зазнала різкої критики з боку К. Квейда, який виступив назахист системи відносної більшості: «Система простої більшості змушуєполітичні партії, що змагаються між собою, приймати установку на формуванняполітичної більшості. У результаті партії схиляються до поміркованості, допошуків примирення, до згладжування гострих кутів — словом, до готовностіробити ще до виборів те, здатність до чого після виборів викликає захоплення Лійпхарта».
Приєднуючись до К. Квейда, Г. Лердіретписав, що в «умовах системи простої більшості партії тяжіють допоміркованості, оскільки це дає їм змогу отримувати голоси тих, хто відкладаєсвій вибір на останній момент». У відповідь на критику А. Лійпхартзазначав, що багато країн вибирали пропорційну систему, щоб адаптуватися донових соціальних розколів, що країни з пропорційною системою досягли більшихуспіхів в економічному розвитку, що системи відносної більшості часто породжуютьштучну більшість, що є недемократичним.
Поки точилися ці наукові суперечки, новідемократії впроваджували різні виборчі системи. Дж. Хоббінг і С. Паттерсон описують складну виборчу системуУгорщини, яка поєднує елементи пропорційного представництва і системи відносноїбільшості, загалом висловлюються на користь останньої і проти чистопропорційної системи. Аналіз ситуації в Польщі привів К. Ясевича до висновкупро те, що головне джерело неприємностей — не пропорційна система, авідсутність зрілих партій, хоча 'й аргументи А. Лійпхарта не були нимпідтримані. Пізніше А. Лійпхарт використав аналіз запроваджених в Угорщині,Польщі та Чехословаччині виборчих систем для перевірки висловленої С. Рокканомгіпотези, згідно з якою зміцнілі буржуазні партії кінця минулого століття (як ікомуністичні партії наприкінці 80-х років) надавали перевагу пропорційномупредставництву, тому що бачили в ньому засіб збереження хоч якоїсь влади в умовах тиску з боку нової хвилівиборців. А. Лійпхарт доходить 'висновку, що ця гіпотеза знаходить своєпідтвердження принаймні в
Польщі, де дійсно була прийнятадостатньо радикальна форма пропорційного представництва.
Описана вище полеміка щодо наслідківрізного роду виборчих систем велася поза якоюсь широкою теоретичною схемою. Міжтим Р. Катц пропонує дедуктивну теорію, «яка пояснює проблемні орієнтації,ідеологічні стилі і структурну узгодженість представлених у парламентіпартій». В основі теорії лежить положення про те, що «партійнаорганізація в парламенті представляє собою продовження організації, яка велавиборчу кампанію, а тому повинна мати такі ж структурні характеристики, якраціонально організована кампанія», яка підпорядковується виборчійсистемі. Враховуючи допуски відносно виборців та передвиборчої конкуренції, Р.Катц висуває дванадцять гіпотез, в тому числі дві такі:
«5) в умовах пропорційної системи звеликими виборчими округами партії будуть більш ідеологізованими, ніж в умовахсистеми відносної більшості»;
«6) партії, які конкурують міжсобою в малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персонали лідерів іпатронаж, тоді як партії, які конкурують у великих виборчих округах, будутьсхильні до проблемної орієнтації»'. Р.Катц перевірив свої гіпотези двома способами: екстенсивним — на основізалучення міжнаціональних даних, та інтенсивним, заснованим на детальномуаналізі партій Великобританії, Ірландії та Італії. В обох випадках гіпотезивитримали перевірку. Розроблена вченим теоретична структура дає змогу пояснитивідмінності між партіями, які діють в умовах різних виборчих систем.