Реферат
з політології на тему
Проблеми теоріїполітики в епоху Відродження.Протиставленняполітики богослов’ю
Культура,філософія, політична думка Відродження (Ренесансу) синтезували спадщину двохживотворних джерел — античності та середньовіччя, в результаті чого народиласяоригінальна і культура, і філософія, і політологія. Мислителі епохи Відродженнята Реформації черпали в культурі античної цивілізації такі аналоги, які бзабезпечували подальший суспільний розвиток, прогрес. У період Відродженнявиразно виявлявся інтерес до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля,Ціцерона, правда, із дещо зміщеним центром ваги — на розкриття тих сторін їхніхполітико-етичних поглядів, концепцій держави та права, розробка якихвідповідала практичним політичним та ідейним запитам Відродження.
На зміну світоглядним теократичнимпоглядам прийшла система, в центр якої була поставлена людина з її потребами іпрагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне,радісне його сприйняття, визнавало гармонію тілесного і духовного в людині,ставило вимогу повноти чуттєвої і раціональної сторін життя, висувало на першийплан особистість, її гідність та чесноти.
Філософська та політична думкаВідродження пройшла три періоди розвитку:
- гуманістичний, абоантропоцентричний (середина XIV — середина XV ст.), який протиставлявсередньовічному теоцентризму інтерес до людини в її стосунках зі світом;
- неоплатонічний (серединаXV — до першої третини XVI ст.), пов'язаний з постановкою проблем буття, в томучислі соціального;
- натуралістичний (серединаXVI — початок XVII ст.), що характеризувався намаганнями застосовувати закониприроди до пізнання соціальної дійсності.
Відродженнярозвинулося в Італії. Підставою для цього були економічні, політичні таідеологічні фактори. Італійське Відродження найбільш яскраве. Воно радикальновплинуло на суспільні процеси в інших країнах Європи, в тому числі Східної.
Дляіталійського Відродження характерними були гуманізм, визнання унікальностііндивіда, заклик до повнокровного буття людини на Землі. Епоха Відродження,створювала грунт для виховання освічених, висококультурних індивідів,піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх унове, гуманне і розумне суспільство, в якому б державні важелі управліннялюдьми були відчужені.
Переборювання середньовічноїсхоластики супроводжувалося виявом величезної інтелектуальної енергіїмислителів Відродження. Вони з пафосом повставали проти заборони вільного тасамостійного пошуку істини. Типовою у цей час була велика кількість різноманітнихучень, теорій, гіпотез, вірувань. Вважалося, що мають право на існування різнідумки і що безпідставними є претензії на панування якоїсь однієї теорії,гіпотези, концепції. Такий стиль мислення мав певні недоліки, однак позитивнийефект від розвитку теоретичної думки все ж був значиміший.
Діяльність інтелігенції якгенератора ідей Відродження забезпечила виконання замовлення на нові соціальніта політичні ідеї. Вони черпалися передусім із знань древніх греків та римлян,зокрема з їхніх міркувань про державу як загальну «справу народів», ізнаходили реалізацію в поглядах визначних мислителів ще навіть до епохиВідродження. Наприклад, у XIX книзі опусу Августина «Про місто боже»простежується запозичення із праці Ціцерона «Про республіку», втрактаті Йоганна Солсберійського «Полікратікус» помітний вплив праціПлутарха «Про республіку». «Третій твір» Роджера Бекона вчастині, присвяченій духовній еліті та організації ідеальної держави,збігається із міркуваннями про ідеальну державу Платона, які він висловив у«Державі». Міркування Фоми Аквінського про доцільність змішаної формиуправління державою, викладені в книзі «Про правління царів»,висловлені під впливом IV книги Арістотеля «Політика».
Ідеологи Відродження не тількипродовжили, а й розвинули цю традицію, їх демонстративне звернення до античнихджерел було реакцією на санкціоновані католицизмом політико-правові порядки,соціально-політичні доктрини феодального суспільства. Саме така позиціяслугувала за головну у визначенні напряму зацікавлення античністю, їїсоціально-політичними та державно-правовими ідеями. Ці останні ставалиінструментом розв'язання політичних завдань епохи Відродження. Замістьконсервативної охоронної ідеї, яка захищала правлячу феодальну еліту, становунерівність, домінуючу роль католицької церкви, виникає комплекс нових ідей проствердження самооцінки особистості, визнання її автономії, надання можливостікожній людині досягти власними силами щастя.
У цей період видаються забутіантичні політичні та юридичні трактати, стають доступними твори Платона,перипатетиків, стоїків, скептиків, епікурійців.
Мислителі Відродження вважали, щодоля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійнимстатусом, а виключно її активністю, благородством, доблестю. Головними чеснотамиособи в суспільстві стають безкорисливе служіння загальній справі,громадянський обов'язок. У той же час як загальне благо трактуваласядержава-республіка, в якій панує принцип рівності, справедливості, обмежені чиліквідовані привілеї, гарантовані рівність та справедливість. Запорука свободиособистості вбачалася у виданні та дотриманні законів, зміст яких відповідаєприродному єству людини — суспільної істоти, якості якої мають соціальнепозитивний, а не гріховний від природи характер.
Оновлювалася давня концепціясуспільного договору, за допомогою якої пояснювалися причини виникненнядержави, законність державної влади. Актуальності набуло тлумачення виявусвободи волі всіма людьми, організованими в державу.
В епоху Відродженнясоціально-суспільне життя нерозривно пов'язувалося з побутовим індивідуалізмом— стихійним, нестримним і нічим не обмеженим. Він виявлявся в підступності,віроломстві, мстивості, жорстокості й авантюризмі. Ці риси соціальноїпсихології були зворотним боком подвижництва і титанізму епохи Відродження.
Індивідуалізм у побуті йшов в ногуз індивідуалізмом у політичній сфері. Для ренесансного періоду характерніполітичні чвари, жорстока боротьба різних партій, груп.
Гуманізм Відродження, який виник ірозвивався в гущі суспільного життя італійського міста, тісно пов'язаний зінтересами нових суспільних прошарків. Так, Колюччо Салютаті відстоювавінтереси середніх торгово-промислових кіл і як канцлер Флорентійськоїреспубліки в офіційних документах, теоретичних працях, посланнях прославлявцехи та флорентійську торгівлю, купецтво та міську свободу. Однак в оцінціповстання найманих робітників — він став на бік флорентійськоїторгово-промислової верхівки.
Інший визначний гуманіст епохиВідродження Леонардо Бруні в «Похвалі Флоренції» також прославляв«право» і «свободу» своєї батьківщини, протистояв тираніїта свавіллю правителів. Проте і він не забував прославляти багатство, красукупецьких палаців, мудрість «гвельфських вождів» і навіть оголосивФлоренцію ідеальною батьківщиною для всіх італійців. Леонардо Бруністверджував, що в усій Італії не знайдеться людини, яка б не вважала, що в неїє подвійне громадянство: одне — власне у кожного, друге — спільне у містіФлоренція.
Хоч мислителі Відродженнядзеркально відбивали прагнення купців та промисловців, все ж вони сприймалиполітичну психологію мас, реагували на неї. Інтелігенція Відродження зумілавідповісти на широкі соціальні запити, перерости і очолити їх.
Гуманісти як вихідці з різнихверств народу поділяли політичні настрої середовища, з якого походили. Тому іпогляди гуманістів дуже різноманітні — одні тягнулися до пополанської комуни,успадкованої від XIII — XIV ст., інші були цезаристами. Погляди останніх дужевідрізнялися від настроїв плебейських низів. Проте незалежно від політичноїприхильності погляди гуманістів на «натовп», «чернь»,«плебс», як правило, збігалися по суті. Дуже різні люди цього періоду— П. Мірандола, Верджеріо чи Маньявалі висловлювалися, на подив, стереотипно:«Що таке плебс? — Це якийсь поліп, тобто змінна і безголова тварина»,«Дурість натовпу і його суспільні безчинства дуже важкі», «Середлінивого плебсу дуже і дуже тяжко зберегти розмірений порядок, прикрашенийспокій і солодкий відпочинок», «Для народу і натовпу властиво завждипомилятися і нічого не знати».
«Натовп» завждинікчемний, для нього характерні злоба, непостійність, лінивство, схильність донизьких інстинктів. Виходячи з формули «людина — це вчена тварина»,гуманісти вважали, що людьми можуть називатися лише вчені.
Поняття «натовп» і«плебс» у конкретних контекстах могли мати і політичну адресу,позначати і міські низи, і всіх тих, для кого чужими були філософія,словесність, політика, і тих, хто зневажливо ставився до вчених людей. Тому вполітичній свідомості гуманістів чітко протистояли «множинність» і«вибрані», примітивність та вченість, сліпота та зрячість, буденністьта «велич» душі, суєтність та урочиста значимість поведінки й мови,непостійність та цілеспрямованість, розпуста та чесноти мудреців, які проводятьчас серед книг чи в дружніх бесідах.
Для розвитку науковогосуспільствознавства потрібно було розчистити шлях і тому боротьба протисхоластики в політології стала першочерговим завданням суспільно-політичноїдумки, її розпочали італійські вчені і політичні діячі. Своїми виступами протитеологічних теорій держави і права вони готували фундамент новогополітико-правового світогляду, який пізніше був названий юридичним. Його основустановили положення про те, що божественне право замінюється людським, адержава заступає в свідомості людей церкву. Західноєвропейська політико-правовасвідомість періоду середньовіччя розглядала суспільні, в тому числі політичні,відносини як такі, що започатковані церквою і натхнені божественнимодкровенням. Згідно з юридичним світоглядом, ці відносини створені державою іґрунтуються на праві. Для юридичного світогляду обов'язковими є ідея рівностівсіх перед законом, природне право та договірне походження держави.
Один із мислителів італійськогоВідродження Леонардо Терунда в «Меморіалах», написаних у 1435—1436рр. і надісланих кардиналу Нікколо Альбергаті (для папи Євгена IV) табазельському настоятелю собору Сант-Анжело Джуліано Чезаріні, відкидав папськіпретензії на світську владу та володіння. Автор підкреслював, що одночаснеуправління церквою і державою немислиме; обов'язками папи є опікуванняХристовою церквою, панування в «царстві небесному». Засобомвиправлення церкви Терунда вважав відмову її від світських володінь. Віндоводив, що церква не має юридичних прав на світську владу, отриману, затвердженнями духовенства, від Христа. Мислитель зазначав, що Пипін і його синКарл Великий, який оволодів Римом, дарували владу Захарії, римськомупервосвященику.
Італійське Відродженняхарактеризувалося поєднанням гуманізму з реформістським рухом. У гуманізмі булазакладена ідея перегляду панування церкви в суспільстві.
Прагнення зрозуміти справжнєпризначення людини, розкувати її волю і творчі сили неминуче призводило дозіткнення з традиційним сприйняттям християнства. Такі погляди були властиві.мислителеві пізнього Відродження
Челіо (Целіо) Секондо Куріоне(1503—1569 рр.). Він видавав твори античних авторів — Ціцерона, Тита, Лівія,Сенеки, Таціта, Арістотеля, Ювенала, Плавта та інших. У власних працях Куріонеототожнював Бога з природою, усім сущим, вважаючи, що той охоплює Всесвіт іприсутній повсюди. Куріоне критикував римські порядки, відкидав церковнуієрархію, засуджував діяльність папської курії. В багатьох питаннях щодоцеркви, церковних установ, зв'язку світської та духовної влади він сходився зпротестантизмом, зокрема з поглядами Цвінглі та Кальвіна.
Терунда, Куріоне, МарсилійПадуанський і особливо Нікколо Макіавеллі прагнули створити світську політичнутеорію, відірвати вчення про державу і право від містики та теології. Вонивідстоювали ідею сильної централізованої держави, незалежної від церкви. Впрацях цих та інших учених у прихованій, нечіткій формі виявлялися паросткиконцепції природного права.
Великим стимулом у розвитку політології наприкінці XV ст.—першій половині XVI ст. були ідеї лютеранства, кальвінізму, протестантизму —ідеї епохи Реформації.
Під Реформацією розуміють широкийантифеодальний та антикатолицький рух у Європі в першій половині XVI ст.Реформація заклала початки протестантизму. Вона характеризувалася прагненнямвідновити чистоту християнської релігійності. Це виявлялося в усіх напрямахреформаційних віровчень, в прагненні пояснити насамперед сутність потойбічногосвіту. У центрі соціальної системи Реформації були відносини індивіда іколективу. Більшість зусиль реформаторів спрямовувалися на досягнення жорсткоїпідпорядкованості людини общині за допомогою формалізованих зв'язків,ієрархічної залежності, авторитарного лідерства, репресивних заходів.Реформатори вважали, що лише їхні уявлення про Бога, світ, людину, суспільство єістинними, єдино правильними і такими, що мусять обов'язково виконуватися. Ціпогляди підкріплювалися виробленням особливої реформаторської ідеології, дляякої характерними були суворі релігійно-політичні доктрини. Релігійнийентузіазм у реформаторів часом був не менший, ніж у релігійнихфанатиків-католиків.
Історичним фоном, на якому виниклаРеформація, була політична обстановка в Німеччині на початку XVI ст. У той часколи Англія, Франція, Іспанія та деякі інші європейські країни перетворилися вцентралізовані держави, Німеччина залишалася територіальне та політичнероздробленою. За гучною назвою Священна Римська імперія німецької націїприховувалося політичне нестійке об'єднання феодальних князівств з верховноювладою імператорів із династії Габсбургів. Влада імператора над князямибазувалася на ленній залежності і була номінальною. Не існувало ні імперськихфінансових, ні управлінських органів, ні єдиної армії. Великі князівстваперетворилися в своєрідні централізовані монархії.
Господарська та політична роздробленістькраїни, поєднання в економіці розвинутих та відсталих форм, феодальний гніт,який дедалі посилювався, створювали крайню напруженість у соціальнихвідносинах. Загострилися протиріччя між старими та новими можновладцями —феодалами, промисловцями і купцями, духовними та світськими феодалами, нижчимдворянством та князями. Наростала боротьба селян проти феодальнихземлевласників. Уже в 1502 р. робилися спроби підняти селянське повстання.Соціальні конфлікти з часом набули релігійного забарвлення. В 1517 р. почалисявиступи проти індульгенцій монаха Августинського монастиря доктора МартінаЛютера. Це сприяло зростанню його авторитету. Лютер очолив широкий соціальнийрух. У ході антипапської боротьби він проголосив тезу про «виправданнявірою», яка завдала нищівного удару по папству та католицькій ортодоксії.Згідно з тодішнім ученням католицької церкви, людина може врятуватися тауникнути пекла з милості божої при заступництві святих; для цього требавиконувати обряди, прилучатися до святих таїнств, творити богоугодні справи.Лютер відкинув зовнішні культові атрибути католицької церкви. Спасіння, вважаввін, можна досягти завдяки божій милості, подарованій людям через Христа.
Суспільно-політичні ідеїРеформації, спрямовані проти католицької церкви, значною мірою реалізувалися впершій половині XVI ст. Правда, вони все-таки належали не самому Лютеру, а булипідготовлені його попередниками — відомим англійським реформатором Дж.Уікліфом, Я. Гусом та професором Віттенберзького університету Вазелем.
У реформістському русі ставсярозкол. Лютер очолював бюргерсько-князівський напрям, а його послідовник ТомасМюнцер — плебейсько-селянський. Мюнцер трактував Реформацію яксоціально-політичний переворот, який повинні вчинити найбільш знедолені верствисуспільства — селяни та міська біднота; саме вони здатні встановити новийсуспільний лад без гніту та експлуатації. Послідовниками та ревнителями БогаМюнцер вважав увесь трудящий люд, а його ворогами — всіх експлуататорів тагнобителів.
Революційна обстановка в Німеччиніставала дедалі напруженішою. На боротьбу першими піднялися дрібні дворяни —рицарі на чолі з Францом фон Зіккенгеном та Ульріхом фон Гуттеном. ВершиноюРеформації стала селянська війна 1524—1525 рр. Боротьба тривала до середини XVIст. У 1555 р. був укладений Аугсбурзький релігійний мир, згідно з яким закнязями визнавалася свобода і вибір віросповідання. Народна Реформація вНімеччині зазнала поразки.
У полі зору мислителів Реформаціїперебували також питання суспільно-політичного устрою держави. Лютер і йогосучасники не знали терміна «держава», а користувалися поняттям«влада». Основу політологічної доктрини Лютера становило вчення продва світи — духовний та земний, в яких одночасно живе і від влади яких залежитьлюдина.
Земний світ належить людям. Уньому панує влада і діють земні масштаби, до яких Лютер відносив доброчинністьта природне право. Духовний світ охоплює лише тих, хто вірить у Христа. Усілюди залежать від влади обох світів, вони злі і гріховні за своєю суттю. Земнавлада має завдання не допускати вчинення гріхів, протидіяти з допомогоюнасильства лихим намірам. Лютер стверджував, що коли б люди були доброчесні, тоне треба було б запроваджувати владу і створювати державу. Оскільки цьогонемає, то і держава, і влада необхідні, а люди мають їм підкорятися. Уряд, заЛютером, повинен панувати над черню і повинен бити, вішати, палити, стинатиголови, щоб його боялися і щоб він міг тримати народ у покорі.
Німецький реформатор стверджував,що його завданням є повернення до раннього християнства. Селяни, послідовникиРеформації, йшли далі, вимагали повернення до раннього християнства не лише вцерковному, а й у суспільному житті. Це була одна з основних причин селянськогоповстання.
Духовний вождь повсталих Т. Мюнцербув прибічником ненасильницької ліквідації феодального ладу, встановленнятакого соціального порядку, в якому жоден християнин не мав би приватноївласності. Недопустимими, на його погляд, були насильство і посіданняхристиянином будь-якої урядової посади. Оскільки всі люди рівні перед Богом, товсі вони повинні бути рівні між собою на Землі, стверджував Мюнцер.
Мюнцер черпав обґрунтування своєїконцепції в Біблії і прагнув практично втілити на Землі «царствоБоже» — такий суспільний устрій, в якому не буде майнової різниці, протистояннячлена суспільства чужій для нього державній владі.
Другий радикальний напрямРеформації — вчення Ж. Кальвіна (1509—1564 рр.), викладене в «Напученнях ухристиянській вірі». На відміну від лютеранства, яке ставило церкву взалежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність.
Для кальвінізму характерним бувфаталізм, соціальний аспект якого виявлявся в двох прямо протилежних напрямах.При виникненні він передавав упевненість людей в історичній справедливості,непереможності їхньої справи. Коли ж відносини, виконанню яких сприяла цядоктрина, переставали розвиватися, то вона призводила до бездіяльності іпокірності нащадків колишніх переможців.
Аналізуючиформи держави (монархію, аристократію, демократію), Кальвін надавав перевагуаристократичній організації й обґрунтовував це тим, що така перевага доведенавсім історичним розвитком і підтверджується волею Бога. Найкращою моделлюдержави він вважав республіку.
У Франції ідеологом реформаторствабув Ж. Боден (1530—1596 рр.) — депутат від третього стану в Генеральних штатах.Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, яка б поважалазакон, захищала свободу совісті.
У політичній доктрині Боденаважливе місце посідало вчення про державу, суверенітет. Останнім наділений лишемонарх, для якого характерним є безумовне панування одноособової владної волі.Монарх виступає джерелом права і закону, повинен поважати власність громадян,не нищити її надмірними податками, не обмежувати свободу людей, оскільки вонадана їм природою.
Найкращою формою держави Боденвважав спадкову монархію, хоча для позначення держави взагалі він користувавсятерміном «республіка», а метою держави — захист громадян,забезпечення порядку в державі. Боден пов'язував суспільний і державний розвитокз географічним середовищем, а здібності людей — з кліматичними поясами.
Держава, за Боденом,— це передусімправове управління. Вона має справедливий характер, діє на основі права,законності. Сама держава складається з елементарних соціальних ланок — сімей,які становлять її першооснову. В суспільстві всі відносини діляться на такі, щоправлять, і такі, що підпорядковуються. Політична влада має суверенний характері є результатом об'єднання сімей і громадян у державу шляхом підпорядкування їхзагальній політичній владі. З допомогою концепції суверенітету Боденобґрунтував поняття держави як такої політичної спільноти, котра має своювласну незалежну владу і не підпорядкована іншій політичній владі (церкві,імперії, великим сеньйорам).
Отже, Відродження та Реформація —це не тільки відновлення забутих в епоху середньовіччя античних поглядів насвіт, людину, суспільство, а й подальше їх удосконалення вже в нових умовах.Цей період породив неперевершені зразки культури, які стали органічними танезамінними компонентами поступу людства і поставили Європу, де вонирозвивалися, на чолі світового прогресу.
Література
відродженнягуманізм політологія реформація
1. В.Г. Поставний. “Основыполитологии”. Киев, 1992.
2. А. Бондар. “Основыполитологии”. Киев, 1991.
3. Ф.М. Кирилюк. Основиполітології. Київ, 1995.
4. О.І. Семків. Політологія.Львів, видавництво “Світ”, 1994.
5. О.І. Семків. Політологія.Хрестоматія. Львів, 1996.
6. Ю.С. Шемитученко.Політичний енциклопедичний словник. Київ, 1997.