Курсовая работа
ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ
План
1. Глобалізаціяяк один з провідних процесів світового розвитку
2. Сучаснітенденції світового розвитку у контексті глобалізації
3. Поняттяглобальної політики
4. Глобальні соціально-економічні проблеми
5. Глобальні проблемилюдства
1. Глобалізація як один з провіднихпроцесів світового розвитку
Розуміннясвітового суспільного прогресу як явища приводить до висновку про циклічністьбудь-якого розвитку, який передбачає можливість і високу ймовірність наступутимчасового відкату тих процесів, що раніше визначали хід і зміст міжнародногожиття людства. Протягом останніх 25-30 років відбуваються явні ознакидестабілізації людського суспільства у різних моделях його розвитку: невдаліреформи, які часом призводять до національних катастроф, утворення зон хаосу тарегресу в різних сферах суспільного життя. Така ситуація створює загрозуперспективі людства на всіх рівнях, ставлячи у кризове становище саме існуваннялюдства та усього живого на нашій планеті.
Поняття “глобальний” означає процес, предмет або явище, що належатьдо території всієї земної кулі, охоплюють всю її, тобто мають всесвітнійхарактер. Сам термін “глобалізація” з’явився у 1983 році, а у 1985 роціамериканський соціолог Робертсон дав йому наукове тлумачення. З 1990 р. звиходом книги японця Омає “Світ без кордонів” термін набув наукового тапубліцистичного розповсюдження.
1. Глобалізація – об’єктивний соціальний процес, завдяки якомустираються географічні кордони різних соціальних і культурних систем, інаселення все більш усвідомлює зникнення цих кордонів як дане.
2. “Глобалізація” також підкреслює взаємозалежність івзаємообумовленість усіх світових процесів в сучасних умовах.
3. Під “глобалізацією” також розуміється розповсюдження західноїмоделі розвитку на решту країн планети, що фактично слугує теоретичнимобґрунтуванням однополюсного (як універсального, ідеального та зручного)світового ладу.
Фактично процес глобалізації в сучасних умовах набув наступниххарактерних рис:
1. Являє собою якісно новий етап закономірного об’єктивногорозвитку світового простору ринкової цивілізації обміну.
2. Пов’язаний з кризою світового капіталізму, переходом відекономічного, індустріального суспільства до постіндустріального,інформаційного суспільства.
3. Означає посилення ролі загального у взаємовідносинах загального,часткового і одиничного, тобто всепроникаючий вплив глобальних проблем на всірівні і в усі сфери життєдіяльності людства.
4. Проявляється в найбільш тісній взаємозалежності національнихвиробничих комплексів, обумовлений зростанням масштабів і прискоренимпереміщенням виробництва, товарів і послуг, фінансового капіталу.
5. Відображає в своїй об’єктивній основі загальнолюдські,регіональні, державні, колективні інтереси, інтереси особистості, а всуб’єктивно організованому і реалізуємому процесі – інтереси світовоїолігархії.
6. Припускає корінні зміни існуючої системи регулюванняміжнародних відносин, формування глобального управління світосистемнимивідносинами.
Сьогодні існують десятки різноманітних визначень глобалізації, щовідображає складність та неоднозначне ставлення до цього явища. Наукові школисучасності визначають процес глобалізації з позицій різних методологічнихпідходів.
— Економічний підхід визначає глобалізацію як бурхливий розвитоксвітових ринків, інтернаціоналізацію господарювання, коли відбувається зламекономічних національних меж, формування всесвітньої економіки, приведеннянаціональних норм і механізмів у відповідність з нормами провідних країн.Економічна глобалізація виявляється в інтернаціоналізації економічних процесів,транснаціоналізації і універсалізації (поява ТНК – транснаціональнихкорпорацій, що мають своє виробництво в різних точках планети).
— Культурологічний підхід розглядає глобалізацію в широкомуцивілізаційному контексті. Глобалізація виступає як двоєдиний процес перетвореннязагального в особливе і особливого в загальне. Вона передбачає вільнерозповсюдження ідей. Глобалізація – це стан загальної суспільної трансформації.
— Екологічний підхід вбачає екологічний розподіл (нерівністьвикористання людиною природних ресурсів); розглядає політичну екологію(екологічні конфлікти, питання екологічної справедливості, об’єднання зусилькраїн для забезпечення виживання людей на планеті).
— Комплексний підхід розглядає глобалізацію як комплекснегеополітичне, геоекологічне, геокультурне явище, яке потужно впливає на всісторони життєдіяльності світових спільнот. Глобалізація визначається як процеспослаблення традиційних територіальних, соціокультурних, державно-політичних іекономічних бар’єрів, що ізолюють народи один від одного і, разом з цим,захищають їх від неврегульованих зовнішніх впливів.
І, нарешті, глобалізацію розглядають як віддзеркалення конфліктуміж модерном та постмодерном, між Заходом і Сходом.
Таким чином, глобалізація виступає як загальнопланетарна реальність,єдиний економічний і соціокультурний простір, що виникає на основівзаємозв’язків і взаємозалежності країн і народів, зростання об’ємів іприскорення міжнародного переміщення капіталів і робочої сили,взаємопроникнення духовних цивілізаційних цінностей, що формуються.
Наукове розуміння глобалізації, — відзначає науковець М. Косолапов, — повинно виходити ізусвідомлення спільності і відмінності групи явищ, безпосередньо суміжних зглобалізацією, і відповідного їм понятійного ряду. Таким понятійним рядом є: “інтернаціоналізація– регіоналізація – єдиний і цілісний світ – глобалізація”. Всі явища і процеси,що відображають вказані поняття, об’єднуються тим, що, раніше буливнутрішньодержавними процесами розвитку, а в сучасних умовах вийшли за межікордонів окремих країн.
Інтернаціоналізація – давнійпроцес, що виник, в основному, на базі торгівлі. Товари у закінченому виглядівироблялись в межах окремих країн і потім вивозились в інші. Отож, інтернаціоналізація:
— передбачає вихід явища суто внутрішнього за початкові рамки, атакож об’єднання дій декількох суб’єктів світової економіки і політики навколоспільних для них завдань, цілей та виду діяльності;
— створює самостійні стійкі, існуючі та діючі в багатьох аспектахвже автономно від держави форми міжнародних взаємодій (союзи, угоди йорганізації); проявляється в цих формах, формує цілі напрямки та галузідіяльності, здійснення яких можливе лише за умов міжнародного співробітництва;
— носить універсальний характер, за охопленням суб’єктівміжнародних відносин і масштабом, ефективніше розвивається на локальному рівніабо в застосуванні окремих сфер;
— головною її функцією є забезпечення стійких міжнароднихзв’язків, які в перспективі ведуть до обмеження економічних можливостей не лишенаціональних держав, а й територіально-політичних структур в цілому.
Регіоналізація – також єодним з давніх проявів людського розвитку. Отже, як явище, регіоналізація:
— сприяє формуванню середніх і великих держав в усі історичніперіоди, об’єднанню і розпаду держав не стільки за етнічними параметрами,скільки за економічними;
— завдяки свободі переміщення товарів, послуг та капіталів за межінаціональних кордонів формує більш-менш стійкі репродуктивні зв’язки;
— через конгломерат національних економік поступово формуєміжнародний поділ праці, єдині виробничі комплекси, окреслює на світовій картінові економічні кордони, що не співпадають з національними, гарантуючигнучкість і рухомість міжнародних виробничих зв’язків;
— великі підприємства і навіть стійкі транснаціональні репродуктивнікомплекси об’єднує в відносно стійкі регіональні утворення із спільноювиробничою базою і науково-технічною єдністю процесів виробництва товарів іпослуг.
Таким чином, суть регіоналізації полягає у формуванні на основірозвитку інтенсивних і глибоких для свого часу інтернаціональних зв’язків новихвеликих об’єднань, соціо-територіальних систем, міжнародних консорціумів ітранснаціональних альянсів (союзів, корпорацій тощо).
Кількість регіональних об’єднань постійно зростає, фіксуючи певнимчином ступені глобалізації. Окремим країнам такі організації можуть забезпечитипевний захист від негативних наслідків глобалізації.
З моменту виникнення стародавніх людських цивілізацій провідноютенденцією світового розвитку було розширення і поглиблення зв’язків міжнародами і державами. Такі зв’язки були різноманітними, здійснювались поетапноі ґрунтувались як на експансії одних народів до інших, так і на різних формахспівробітництва. Так формувався єдиний і цілісний світ.
Як доводить історичний досвід, кожна цивілізаційна система усвоєму розвитку пройшла певні структурні рівні, в яких простежуються чітковиражені тенденції до єдності цілісного світу:
1. Рівень архаїчний, який вкорінений у підсвідомості, мові,фольклорі, етнокультурних традиціях. Цей рівень фіксує зв’язок людини зоточуючою природою і безпосереднім первинним середовищем.
2. Рівень “осьовий”, опосередкований досвідом поширення великихсвітових релігій і філософських вчень, епох великих завоювань і утвореннядержав.
3. Рівень сучасний (modern), який відображаєвсесвітньо-історичний вплив на інші народи західного раціоналізму і породженняним технологій виробництва соціально-економічних і політичних структур таідейних поглядів. Отже, явище єдиного і цілісного світу є властивістю не тількисвіту вцілому, але і окремих цивілізацій, що входять до його складу. Формуванняцілісності і єдності світу є результатом світового розвитку, який з кожнимциклом такого розвитку переглядається і відтворюється знову на новому виткуісторичної спіралі, породжуючи етапи, які називаються епохами.
Сучаснаепоха – це час глобальних вимірів основ суспільства. Саме посилення взаємних зв’язків, взаємозалежності і уразливостілюдей, спільнот і держав, яке отримало до кінця ХХ ст. глобальні масштаби і єосновним об’єктивним змістом феномена глобалізації, яка охоплює всі основнісфери життя суспільства: економіку, політику, соціальні відносини, культуру,ідеологію і сферу відносин людства із навколишнім світом.
У науковійлітературі найчастіше аналізуються декілька джерел усіх або частини процесів,які у сукупності і утворюють явище глобалізації у цілому. Це, перш за все:
— стабільні,довготривалі негативні екологічні наслідки господарювання людини на Землі. Здругої половини ХХ ст. ці наслідки стали настільки небезпечними, що мутаціябіосфери планети стала не прогнозованою;
— розвитокрізноманітних комунікацій, інфраструктур і відносин, який веде до такогоступеня соціальної взаємозалежності світу, коли багаточисельні ознакисоціально-історичної дикості і варварства конкретних суспільств стаютьзагальною проблемою усього людства, що загрожує його безпеці;
— появаперших суб’єктів світової економіки і політики (держав, міжнароднихорганізацій, транснаціональних корпорацій), поєднання інтересів, здібностей іможливостей, які вимагають від них і дозволяють їм діяти глобально в одній абодекількох сферах життєдіяльності на щоденній основі. Фактично це вже діяльність“суб’єктів глобальних відносин”.
Такимчином, глобалізація як процес спрямована на максимізацію економічної,науково-технічної і культурної взаємодії різних країн незалежно від їхсоціокультурної належності, рівня економічного розвитку та регіональногорозшарування. Базою цієї інтеграції є науково-технічний прогрес.
2. Сучасні тенденції світовогорозвитку у контексті глобалізації
Слідзазначити, що суттєве поглиблення взаємозалежності світу не виступалооднолінійним і безперервним процесом. Впродовж людської історії спостерігавсяпрояв двох протилежних але взаємодоповнюючих тенденцій: 1) універсалізаціяжиття народів і 2) ріст різноманітності і нерівномірності у світовому розвитку.
Виникненняіндустріального суспільства і характер росту країн вимагали оволодіння новимиринками. Застосування більш передової військової техніки і збройних силдозволило створювати великі колоніальні імперії. Це призвело до залученнящоразу нових держав у систему світових господарських зв’язків, у якійвиділялось декілька держав (США, великі країни Західної Європи). Саме у ХІХ-ХХст. процес формування єдиної системи світового господарства призводив допоступової універсалізації світу.
Майже доФранцузької буржуазної революції (кін. ХVІІІ ст.) рівень життя людейта технології виробництва мало чим відрізнялись. Різноманітність світувиявлялась головним чином у сфері традицій, культури, релігії, побуту,особливостей суспільно-політичного життя різних народів. Промисловий перевороту групі країн Північної півкулі Землі збільшив активність розвитку народів.Різноманітність світу значно зросла: багато держав розділились на індустріальніта аграрні, в одних з’явились нові форми суспільного життя та економічногоукладу, в інших – збереглись традиційні форми господарювання.
Незважаючина тенденцію до універсалізації світу, в процесі формування єдиної системисвітового господарства, обличчя багатьох індустріальних держав значновідрізнялось: ті країни, які рухались до індустріальної цивілізації стихійно іпоступово (так званий органічний розвиток), стали основним фактором поширенняліберально-демократичної політичної культури, а ті країни, у яких модернізаціяздійснювалась прискореними темпами і за активної ролі держави, ліберальні ідеїотримували менше поширення, а переважали етатистські1 погляди.
Перехідгрупи найбільш розвинених країн світу (США, Канада, Японія, низки країнЗахідної Європи) у стадію постіндустріального, “інформаційного суспільства” щебільше посилив розрив між країнами, різноманітність світу. Сьогодні, базуючисьна таких критеріях, як здатність до створення і впровадження “високихтехнологій”, виробництво знань, умовно за рівнем економічного розвитку можнавиділити держави:
— високоіндустріальні,які виконують роль лідера у сфері виробництва знань та способів їх збереженнята передачі;
- індустріальні і ті, які успішно завершують процес індустріалізації;
— країни,які залишаються сировинним і аграрним придатком до індустріально розвиненихдержав і відіграють роль периферії у системі міжнародного поділу праці;
— маргінальні2 держави, які ще залишаються позасистемою міжнародного поділу праці.
Природно,що кожна з цих груп держав має суттєві відмінності в економічній сфері ісоціальній структурі і по-різному впливає на загальне становище в світі.Різноманітність світу значно зросла і після розпаду колоніальної системи у60-70-х роках ХХ ст., а також зникнення світової системи соціалізму – кінець80-х – поч. 90-х років ХХ ст. Адже багато держав втратили можливість прямоговпливу на розвиток країн третього світу, тобто периферії. У світі виниклобагато незалежних держав, кожна з яких відрізнялась власноюсоціально-економічною системою, унікальною культурою та іншими чинникамилюдської життєдіяльності.
Такимчином, взаємодія двох базових тенденцій до універсалізації світу та зростаннійого багатоманітності та нерівності визначала і визначає сучасний світовийрозвиток, його неоднозначність і можливість вибору для кожного із народів шляхусвого подальшого розвитку.
Длярозуміння суті світових процесів і враховуючи регіоналізацію світового розвиткусвіту, необхідно більш детально проаналізувати специфіку економічного іполітичного розвитку окремих регіонів Землі. Цікавою є думка канадськоговченого О. Бетлера, який сучасний світ умовно поділив на три групи країн наоснові рівня їх економічного розвитку.
— Першийсвіт (розвинені країни) – “золотий мільярд” населення, який складається ізтрьох зон: Північна Америка, Західна Європа, Європа і Японія із стійкимиформами ринкової економіки і демократії. У кожного із трьох субрегіонів існуютьсвої інтеграційні зони: в Західній Європі – Європейський союз, у ПівнічнійАмериці – НАФТА, у Східній Азії – інституційно не оформлена підсистема –Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЄАН) за участю Японії та США. Упершому випадку маємо більш розвинену інтеграцію, у другому – процес, щорозпочинається, у третьому – тенденцію.
Усі трисубрегіони охоплені інтернаціоналізацією, в глобалізаційних світових процесах одноособовимлідером є США. Для того, щоб закріпити справжнє глобальне лідерство, СШАнеобхідно регіональну інтеграцію зробити відкритою, з’єднати її з глобалізацієюі на виході отримати глобальну інтеграцію. В результаті – геоекономічнелідерство США перетвориться в глобальне лідерство. Саме тому США зацікавлені углобальній інтеграції, в підкоренні всіх регіонів світу. А тому однією із формопору зі сторони Європейського Союзу є локалізація, що передбачає залучення влокальний економічний простір, як нових членів, так і міжнародних кампаній, абоінвестицій з будь-яких країн.
— Другийсвіт (середньорозвинені країни) – СНД, частина країн Східної Європи, Китай таІндія. Їх специфіка – політика реформ, відмова від попередніх моделейсоціалізму чи державного капіталізму і намір переходу на нові моделі, які єблизькими до західних моделей капіталізму. Цей світ не інтегрований, — діє всередовищі інтернаціоналізації і є об’єктом глобалізації. У той же час середцієї групи держав відбувається або є наміри інтегрувань, наприклад:східноєвропейських країн – до Євросоюзу, у межах СНД – навколо Росії і уПівденно-Східній Азії – навколо Китаю. На полі інтернаціоналізації Другий світтакож є об’єктом, а не суб’єктом, за винятком Китаю, Південної Кореї і Тайваню,зовнішньоекономічна діяльність яких є відчутною і доволі агресивною на ринкахінших держав, у тому числі, в зоні першого світу. Слід зазначити, що середкраїн другого світу є два претенденти на статус великої держави – Китай і Росія.А Китай все більше показує амбіції конкурента єдиної наддержави – США. Офіційнастратегія таких країн як Китай, Індія, Росія – формування “багатополярногосвіту” – намір зламати існуючу структуру міжнародних відносин.
Другий світв усіх відносинах є значно слабшим від Першого і відчуває до нього “синдромлюбові і ненависті”. З одного боку, прагне до економічного співтовариства, зіншого – відстоює свою незалежність і самостійність.
Другий світменш цілісний і менш взаємопов’язаний з економічної точки зору і фактично єгеографічною зоною: у нього не має єдиної політики, союзницьких відносин, одначастина може примкнути до Першого світу, інша – до Третього. Окрему позиціюзаймає Китай.
— Третійсвіт (країни, що розвиваються) традиційно складається із країн Африки,Латинської Америки, Близького і Середнього Сходу, Східної Азії (за виняткомПівденної Кореї, Тайваню та КНР) і Південної Азії (за винятком Індії). Усіх їхоб’єднує не тільки низький рівень соціально-економічного розвитку, але, те, щовони майже усі є країнами – об’єктами, а не суб’єктами світової політики.
У цьомусвіті в основному немає інтеграційних полів, він функціонує у сферіінтернаціоналізації в якості об’єкту і одночасно є об’єктом глобалізації.Об’єктивно Третій світ зацікавлений у багатополярності, але ще більшою мірою убіполярності, оскільки остання структура надає йому більше можливостей грати насуперечностях між “полюсами” на користь своїх інтересів. Сьогодні Третій світ –це конгломерат держав, який за своїм соціально-політичним устроєм знаходитьсяна стадії розвитку феодального суспільства з елементами капіталізму (Африка),на феодально-капіталістичному (Південно-Східна Азія), накримінально-капіталістичному рівні (країни Латинської Америки).
Незважаючина різний рівень розвитку окремих регіонів нашої Планети, можна зробитивисновок про те, що капіталізм в кінці ХХ – на поч. ХХІ ст. у цілому досягтого, заради чого у свій час вийшов на історичну арену: завершив формуванняцілісного світового господарства, що охопило майже всю земну кулю, і тим самимпідвів людство до необхідності політичного оформлення цих нових реалій. У першучергу, це означає, що величезних масштабів досягли концентрація і централізаціякапіталу, що призвело до появи особливо складних організаційних структур (ТНК).Такі структури необхідні для забезпечення життєдіяльності капіталу у сучаснихумовах.
Головнимпідсумком ХХ ст. і усього розвитку цивілізації за весь час її існування сталостановлення техносфери, як штучного середовища життєдіяльності, і закріпленнятак званого технократичного типу управління, що без сумніву привело додомінування технічних та технологічних аспектів над гуманітарними тадуховно-культурологічними. Але, нажаль, саме такий шлях розвитку привів людствоу глухий кут глобальних проблем, небезпечної глобальної кризи.
3. Поняття глобальної політики
Діалектикарозвитку людського суспільства на межі ХХ-ХХІ ст. чітко визначили групупроблем, від вирішення яких залежить подальша доля людства. Це так звані глобальніпроблеми, розв’язання яких можливе лише за умови докладання спільних зусильусіх суб’єктів міжнародних відносин.
Характернимидля глобальних проблем є такі ознаки: загальнолюдський характер, масштабність,надзвичайна гострота, необхідність негайного колективного вирішення.
Вирішеннямцих проблем у загальнопланетарному масштабі займається глобальна політика, асуб’єктом її виступає людство вцілому, оскільки глобальні проблеми торкаютьсяжиттєвих інтересів усіх народів.
Глобальнаполітика – це причетність суб’єктівсвітового співтовариства його обов’язку збереження життя на Землі, виникненняформ, завдань, змісту й напрямків їх глобальної діяльності задля досягненнязагальнолюдських цілей збереження сучасної цивілізації.
Глобальнісоціально-політичні проблеми охоплюютьцілий комплекс задач по забезпеченню миру й міжнародної безпеки. Сюди,насамперед, входять: 1) попередження ядерної світової війни; 2) припиненнялокальних війн і конфліктів, розв’язання гострих ситуацій у потенційнонебезпечних “гарячих” точках планети; 3) припинення гонки озброєнь, масштабнероззброєння, проведення конверсії; 4) встановлення між народами відносин довірии добросусідства, партнерства і співробітництва.
Науково-технічнареволюція привела до того, що підчас військових дій армії все менше здатнізахищати мирне цивільне населення. Так, у першій світовій війні (1914-1918 рр.)кількість жертв серед цивільного населення склала 5% від загальної кількостізагиблих, у другій світовій війні (1939-1945 рр.) – 48%, у корейській війні(1950-1953) – 84%, то у в’єтнамській (1965-1973 рр.) – 92%. Про це требапам’ятати кожній людині доброї волі і не піддаватись впливу політичних елітдержав, які часто схильні створювати видимість загрози зовні, коли требавирішувати гострі внутрішні проблеми. Фактичний неуспіх усіх попередніх переговорівпро скорочення гонки озброєнь можна пояснити тим, що у ХХ ст. дуже великакількість людей була економічно втягнута у діяльність військово-промисловогокомплексу у різних регіонах планети. Так, підчас так званої “холодної війни”(1946 – середина 1980 рр.) фактично кожний п’ятий інженер і вчений працювали увійськовому секторі економіки.
На піку“холодної війни” в період з 1946 по 1982 рр. відбулося 48 локальних конфліктіві війн, у яких загинуло та було поранено 32 млн. людей. Сукупна тривалістьвійськових дій у цей період склала 369 років. За деякими даними без війнивідбулося лише 60 днів. У військових конфліктах за цей період брало участь 88держав. У 1980 р. військові витрати в світі склали приблизно 110 долр. США накожного жителя Землі, що у 19 разів більше допомоги бідним країнам.
Сукупністьруйнівної сили ядерної вибухівки, що накопилась сьогодні в світі, по кількостівикористаних боєприпасів дорівнює 10 тисячам “других світових війн”. В арсеналідержав налічується 220 млн. літрів хімічних речовин, 1 міліграм яких єсмертельною дозою для людини. Але проблема посилюється ще й тим, що йдеться нелише про кількісне нарощування озброєнь, а про його модифікацію. Сьогоднііснують сучасні види озброєнь, які мають абсолютно фантастичну назву:проміневе, психотропне, етнічне, геофізичне, інфразвукове. Зібравши величезніарсенали зброї людство виявилося узником випадку, тобто несанкціонованоїядерної війни, ризик виникнення якої зріс майже в 100 разів.
Такимчином, гонка озброєнь в сучасних умовах вже вийшла з-під контролю івизначається власною динамікою НТП.
Гонкаозброєнь своїм існуванням тягне за собою цілу низку гострих проблем. Вонавіднімає у людства великі ресурси і спрямовує їх на знищення людських життів істворених матеріальних благ. Збільшуючи кількість зброї, вона неминуче розширюєзону злочинності: тероризм, збройні напади, погрози, залякування, організаціявибухів, незаконна торгівля зброєю і т.п.
Гонкаозброєнь, нарешті, породжує свого роду “мілітаризацію мислення” людей. Убагатьох регіонах планети виросло вже не одне покоління людей, які бачать взброї універсальний інструмент для вирішення життєвих проблем, а насиллясприймають як норму. Складається враження, що війна їм подобається, забери її іцим людям нічим буде зайнятися. Війна як спосіб життя – це реальна трагедіяспотвореної мілітаризмом людської свідомості.
Іззакінченням “холодної війни” особливо гостро встали: а) проблема роззброєння –скорочення й знищення великих запасів зброї (у тому числі застарілої),зберігати яку стає все небезпечніше і шкідливо для довкілля, і б) проблемаконверсії, тобто переводу ресурсів, зайнятих у військово-промисловому комплексіу громадянський сектор.
Яскравимприкладом усієї складності цих процесів є проблема протипіхотних мін (абоназемні міни). Щороку в світі на них підриваються більше 26 тис. чоловік. Алезнешкодження цієї зброї коштує дуже дорого, приблизно 90 долр. США за 1 міну,що приблизно у 30 разів дорожче її виробництва. Сьогодні на поверхні земліприховано більше 100 млн. мін на території більш ніж 70 країн світу. Якщопродовжувати їх знешкодження теперішніми темпами, то остання міна буделіквідована через 11 століть!
Роззброєння,особливо ракетно-ядерне – процес складний і тривалий. Достатньо нагадати, що зчасу перших домовленостей між США і СРСР по обмеженню стратегічних озброєнь(так звані угоді ОСО-1) минуло вже більше 30-ти років (1972 р.). У людства єнадія, що процес ОСО не зупиниться і охопить усі ядерні країни.
Такимчином, основними орієнтирами у вирішенні глобальних соціально-політичнихпроблем є: відмова від світових і локальних конфліктів, перехід до мирногорозв’язання міждержавних і міжнаціональних суперечок, відмова від мілітаризаціїі насилля, перехід до партнерства і співробітництва, посилення довіри міждержавами; припинення гонки озброєнь, роззброєння і конверсія.
Глобальнісоціально-економічні проблеми.
Найбільшактуальною з них є проблема економічної відсталості, яка виявляється у тому, щовелика кількість країн (на які припадає до половини населення земної кулі) всебільше відстає від розвинених країн світу за економічними показниками тастандартами якості життя. Тісно зв’язаними з нею є також демографічна проблема,продовольча проблема та проблема ресурсів.
Економікикраїн, що розвиваються, сильно відстають від рівня виробництва розвинутихкраїн, і скоротити цей розрив поки що не вдається. Держави з низьким рівнемдоходів складають близько 40% всіх держав і зосереджені в “чорній” Африці,Південно-Східній і Центральній Азії. В країнах з високим рівнем доходів, якіскладають близько 10% всіх держав ВНП на душу населення складає 9386 долр. США.
Неграмотністьдорослих в країнах з низьким рівнем доходів – понад 40%, а питома вагастудентів вищих навчальних закладів становить лише 3%. Населення країн, щорозвиваються, живуть в антисанітарних умовах, 250 млн. осіб мешкає в нетрях,1,5 млрд. осіб не отримують медичної допомоги, близько 2 млрд. населення немають доступу до якісної питної води, безпечної для здоров’я. Недоїдають понад500 млн. осіб, а від голоду щороку помирає 30-40 млн., близько 15 млн. дітейщороку не доживає до п’ятого року життя, причому половина з них помирає відголоду. З кожних 100 хворих на туберкульоз 35 живе у бідних країнах.
Прірва міжбагатими й бідними країнами за темпами розвитку виробничих сил, за рівнем іякістю життя людей вимірюється десятками разів й продовжує збільшуватись. Цепоглиблює розкол і протистояння багатих і бідних держав, посилює міжнароднунапруженість, загрожує спільній безпеці.
У числіголовних причин, які заважають бідним країнам подолати відсталість можнаназвати: 1) відсталість їх виробничої бази, аграрний характер економіки. На їхчастку припадає 90% селян світу, але вони не спроможні прокормити навіть себе,оскільки ріст населення у них перевищує приріст виробництва продовольства. Непроведена індустріалізація, техніка й технології примітивні, низькапродуктивність технологічних ліній. 2) Неефективність використання трудовихресурсів. Велике безробіття, низька продуктивність праці, брак спеціалістів таенергійних підприємців, погана організація і слабке стимулювання праці і т. ін.3) Неефективність державного управління суспільством. Бюрократизм,некомпетентність чиновників, корупція, гальмування земельної, законодавчої,ринкової та інших прогресивних реформ. 4) Несприятливі умови для розвитку країн.Брак ораних земель і природних ресурсів, “проблемний” тропічний клімат,диспаритет цін у зовнішній торгівлі (країни вимушені продавати свою продукціюза заниженими цінами, а купувати товари у розвинених держав за завищенимицінами). Великий державний борг розвиненим країнам, що постійно зростає.Перенаселеність, неграмотність, родоплемінні й кастові пережитки, громадянськівійни, міжетнічні конфлікти, консерватизм і неготовність більшості людей дозмін.
Урезультаті відсталі країни потрапили у своєрідне порочне коло бідності: вонибідні, тому, що мають відстале й неефективне виробництво; а виробництвовідстале тому, що не має коштів для інвестицій та інновацій, щоб його підняти. Шляхивиходу з цієї вкрай важкої ситуації лежать у двох напрямках. По-перше, самівідсталі країни повинні рішуче піти шляхом широких прогресивних змін у своїхсуспільствах. По-друге, необхідна активна і дійова допомога цим країнам з боку розвиненихкраїн (справедлива взаємна торгівля, перегляд і скасування частини зовнішніхборгів, надання інвестицій, передових технологій, підготовка кадрів і т. ін.).
Демографічнапроблема охоплює цілий комплекснегативних явищ у світовому співтоваристві, які породжені двома глобальнимидемографічними процесами: 1) так званий “демографічний вибух” у країнах, щорозвиваються й 2) низьке відтворення населення у розвинених країнах.
“Демографічнимвибухом” називають стрімке зростаннянаселення планети у другій половині ХХ ст. За цей короткий історичний періоднаселення світу більш ніж подвоїлось, збільшилось з 2,5 (1950 р.) до 6,5 (2000р.) млрд. осіб. Для порівняння: у 1830 р. населення Землі складало 1 млрд.осіб, через 100 років – 2 млрд., у 1960 р. – 3 млрд., у 1975 р. – 4,1 млрд., у1980 р. – 4,5 млрд. При цьому найбільший приріст населення (> 80%) припадаєна країни, що розвиваються — Азії, Африки і Латинської Америки. Фактично 5млрд. осіб з 6,5 млрд. людства припадає саме на ці країни. Природне правокожної сім’ї мати своїх дітей перетворилось у глобальну проблему, яка не можезалишитись без негативних наслідків. Кожен день народжується 200 тис. осіб.Кожного тижня у світі за чисельністю населення з’являються – Мюнхен, Варшава,Київ; кожен місяць – Данія або Гватемала; кожні три роки – така країна як США,кожні 5 років – ще одна Південна Америка, Західна Європа або Африка. Прогнозиспеціалістів є різними. Зокрема, вбачається продовження “демографічного вибуху”ще на 4-5 десятиліть з подальшою стабілізацією чисельності населення Землі лишев період 2035-2060 рр. на рівні 9-10 млрд. осіб.
Урезультаті “демографічного вибуху” у країнах, що розвиваються, спостерігаєтьсяабсолютне перенаселення і, за деякими оцінками, до 2100 року там може проживатидо 85% населення землі. Бурне зростання і концентрація населення в певнихрегіонах заважає господарюванню і викликає серйозні проблеми. Зокрема,катастрофічно зростає антропогенне[1] навантаженняна природу, тобто руйнівна дія на неї з боку людей (надмірне споживанняприродних ресурсів, велика кількість різноманітних відходів, які буквальнознищують оточуюче середовище. Зростає нерівномірність розподілу населення світупо відношенню до життєвоважливих ресурсів (орані землі, водні джерела, кориснікопалини і т. інше). Посилюється міждержавна міграція населення і невиправдана урбанізація(надмірна скупченість населення в містах, виникнення мегаполісів, життя в якихстає фактично некерованим). Так, в 2000 р. 400 міст планети досягли мільйонногорубежу. Усього 30-40 років тому у містах проживало близько 700 млн. осіб.Сьогодні міське населення складає 3 млрд. осіб. Близько 650 млн. осібсконцентровано у 60 містах з населенням 5 і більше млн. осіб у кожному,причому, ѕ з них знаходиться в країнах, що розвиваються. Збільшується кількістьбіженців. Погіршуються умови існування людей (безробіття, низький рівеньспоживання, брак освіти та ін.).
Низькевідтворення населення, навпаки, характернодля розвинених країн. Воно обумовлено падінням народжуваності і викликає вкрайнегативні наслідки. Зокрема, у розвинених й країнах з перехідною економікоювідбувається: а) старіння населення й б) збільшення частки пенсіонерів. Так,якщо у 1939 році на одного непрацюючого європейця припадало 6 працюючих, то у2000 р. – вже тільки 1,8; а невтішний прогноз обіцяє на 2050 рік, якщо рівеньнароджуваності в Європі не збільшиться, то число дітей-європейців до 15 роківскоротиться на 40% — до 87 млн., а кількість старих людей збільшиться вдвічі до169 млн. Так саме і в Україні до 2050 р. 40% населення складуть люди старші 60років. У 2000 р. вони складали 1/5 населення Європи. Низьке відтвореннянаселення може також привести до в) скорочення частки працездатних людей, г)зменшення чисельності корінного населення (відбувається так звана депопуляція1),а також д) можливість зникнення окремих етносів. Так вчені вбачають, що у 2100р. в Японії замість 128 млн. залишиться близько 55 млн. осіб, а населенняУкраїни може складати усього 20 млн. осіб замість сьогоднішніх 47.
Призбереженні теперішнього рівня народжуваності Європа до 2050 р. повинна будеприйняти 169 млн. іммігрантів. Але за прогнозами, вже в наступні 10-20 роківкраїни “третього світу” готові будуть “викинути” на ринок праці розвиненихкраїн до 1 млрд. осіб. А це автоматично призведе до падіння рівня життя вбагатих країнах, оскільки збільшаться податки, знизяться пенсії і пільги налікування, зменшаться зарплати.
Проблемаполягає також у тому, що дисбаланс населення різко змінить структуру населенняЗемлі. Внаслідок “демографічного вибуху” у світі зросте частка вихідців збідних країн – людей малограмотних, невлаштованих, не налаштованих на позитивніжиттєві орієнтири, без звички дотримуватись цивілізованих норм поведінки, агресивних.Це може з часом значно знизити інтелектуально-творчий потенціал людства вціломуі посилити розповсюдження в суспільствах злочинності, наркоманії, дармоїдствата інших асоціальних явищ.
З всьоговищесказаного витікає двояка задача регулювання і раціоналізації демографічнихпроцесів. В розвинутих країнах важливо нормалізувати народжуваність. Так, усучасній Японії жінка репродуктивного віку народжує 1,1 дитину, в Італії,Іспанії, Болгарії – 1,2, у Німеччині і Україні – 1,4. Для збереженнятеперішньої чисельності населення в країні із тенденцією депопуляції (простевідтворення населення) „норма”, за думкою фахівців, повинна складати усередньому 2-2,5 дитини.
Іншимисловами для простого відтворення населення необхідно, щоб приблизно однаполовина сімей в суспільстві мала двох дітей, а друга половина – трьох. Тодідві дитини згодом „заміщають” батьків, а третя „компенсує” можливі втрати віднещасних випадків, хвороб, бездітність окремих шлюбних пар.
У відсталихкраїнах, навпаки, є необхідність обмежити високу народжуваність, як, наприклад,в Китаї: 1 сім’я – 1 дитина і збалансувати зростання населення з розвиткомвиробництва. Для цього, насамперед, потрібно підвищити загальну культурунаселення, змінити певні культурно-релігійні традиції, забезпечити підйомдобробуту, оскільки „демографічна поведінка” багато у чому визначається рівнемсоціально-економічного розвитку суспільства. Тут спостерігаються певніпозитивні зрушення. Середня кількість народжених дітей на одну жінку в країнахз високим приростом населення зменшилась з 6,1 у 1965 р. до 3,1 у наш час.Завдячуючи головним чином цьому темпи зростання населення світу знизились з 2,2%у 1960 –х роках до 1,8% у 1970-х і до 1,6% у кінці ХХ ст. Таким чином є надія,що пік „демографічного вибуху” залишився у минулому.
Продовольчапроблема проявляється: а) у гострійнестачі продуктів у багатьох країнах, що розвиваються (більше 70 з них вимушеніввозити продовольство; б) у недостатньому харчуванні і голоді мільйонів жителівЗемлі (за різними оцінками від 500 до 800 млн. людей не доїдають та голодують;в) у незбалансованості і неповноцінності харчування мільйонів людей (наприклад,середньодобове споживання кілокалорій населенням Бангладеш складає лише 1850, вГані – ще менше – 1650, при медичній нормі 2300-2600).
Ситуаціяускладнюється тим, що 75% населення світу, що мешкають в країнах, щорозвиваються, споживають лише 30% світового виробництва злаків. У той же час15% продовольства, яке купують жителі США, викидається на смітник. Такапродовольча незабезпеченість слабкорозвинених країн слідує з їх економічноювідсталістю та „демографічним вибухом”. Річ у тім, що у цілому сучаснависокоефективна індустрія продовольства здатна прокормити усе теперішнєнаселення Землі. Однак, зконцентрована така індустрія у розвинених країнах, де,до того ж, і населення не збільшується, і ситуація стабільна. В країнах же, щорозвиваються, це відзначалось, і виробництво малоефективне, і перенаселеністьзагрозливо збільшується. У результаті одна частина населення стурбованаперевиробництвом продуктів і проблемою ожиріння, а друга – страждає віднедоїдання й голоду.
Можнаназвати наступні шляхи вирішення продовольчої проблеми: а) розвиток іпідвищення ефективності виробництва продовольства насамперед у слабкорозвиненихкраїнах, у розповсюдженні так званої „зеленої революції”[2];б) розширення виробництва й видобутку продуктів харчування у Світовому океані;в) обмеження росту чисельності населення відсталих країн відповідно доможливостей виробництва; г) допомога світового співтовариства відсталим країнаму розв’язанні цих проблем.
Суть глобальноїпроблеми природних ресурсів полягає у їх катастрофічному виснаженні. Людствобільше не може безмежно і все більшими темпами черпати з природного середовищаресурси. По-перше, більшість з них не поповнюються і не так вже далекі від остаточноговичерпання. Інтенсивно виснажуються на планеті і сировинні, і енергетичніресурси. У 1950-2000 рр. їх було добуто з надр Землі більше, ніж у І-ійполовині ХХ ст., нафти – у 13 разів, газу – у 23 рази, залізної руди – у 3рази. Причому нафти, вугілля, газу при теперішніх темпах енергоспоживання можевистачити лише на 150-170 років, а природі знадобиться майже 400 тис. років,щоб поповнити кількість пального, яке використали лише в одному 1990 році!По-друге, процес споживання природних богатств відбувається вкрайнезбалансовано і несправедливо. Так, найбільш розвинені країни сьогодніфактично живуть і розвиваються за рахунок викачування ресурсів з територіїслабкорозинених країн. Наприклад, економіка № 2 в світі – Японія за рахунокімпорту з країн, що розвиваються, забезпечує 94% споживаної мінеральноїсировини і 70% енергоресурсів. Економіка № 3 в Європі – Франція ввозить з цихкраїн 44% природних ресурсів. Економіка № 1 в світі – США покриває свої потребипривозними ресурсами: у марганцю – на 98%, кобальті – 97%, хромі – 92%, уметалах платінової групи – на 91%, боксітах і глиноземі – 85%, нікелі – 77%,нафті – 40% і т. ін.
Зрозуміло,що людство не може існувати без забезпечення себе енергією й сировиною і безпевного економічного зростання. Однак, необхідно принципово змінити модельекономічного зростання: переорієнтуватись з безмежного нарощування об’ємівресурсів на раціоналізацію їх виробництва й споживання. У результаті підвищенняжиттєвого рівня людей буде досягатися відносно меншими витратами ресурсів. Так,в країнах з перехідною економікою, у тому числі й в Україні, черезнераціональне використання щорічні втрати ресурсів досягають 30-40%. Тількивисокотехнологічне, енерго- і ресурсозберігаюче забезпечення виробництва можепокласти цьому край.
Раціоналізація виробництва може значно знизити енерго- іматеріаломісткість виробництва; зменшити використання нафти і вугілля ізамінити їх менш “брудним” для довкілля газом; розвивати нетрадиційні(альтернативні) види енергетики – сонця, вітру, морських припливів, атому,геотермальних джерел, а у перспективі й розвивати і розповсюджувати фактичноневичерпну і екологічно чисту енергію термоядерного синтезу; стимулювати іраціонально (економічно) використовувати ресурси у виробництві й побуті.
4. Глобальнісоціально-економічні проблеми
Цейкомплекс проблем пов’язаний із взаємовідносинами суспільства і оточуючогосередовища, з виникненням і труднощами подолання екологічної кризи, яка виниклана планеті внаслідок руйнівної дії людей на природу, довкілля. Річ у тім, щоприрода відіграє у розвитку людства двояку роль: 1) як джерело ресурсів длявиробництва і 2) як середовище існування людей. І за необережне споживацькегосподарське вторгнення природа “відповідає” людям не лише виснаженнямресурсів, але й неминучим погіршенням умов існування і здоров’я людей. У якостіосновних проявів екологічної кризи найчастіше називають наступні:
Забрудненняповітряного і водного басейнів Землі; утворення парнікового ефекту, “озоновихдір”, “кислотних дощів”, отруєння озер і річок, цілих зон екологічного лиха ізмасовими захворюваннями людей, тварин і рослин. Глобальні зміни клімату, якізагрожують людству кліматичною катастрофою (глобальне потепління, нестійкаважкопрогнозована погода, посухи, таяння полярних крижаних масивів, підвищеннярівня Світового океану, затоплення великих населених територій, родючих земель,скорочення врожайності і т. ін. Знищення й стрімке вимирання лісів (легеньпланети). Вже втрачено 33% зеленого покрова планета; збіднення і загибельтваринного й рослинного світу, лавіноподібний викід у довкілля відходіввиробничої діяльності людей і т. ін. Скорочення орних угідь і погіршення родючостіземель через надмірну експлуатацію, ерозії (видування родючого шару), отруєння,засолення, заболочування, наступу пустель (з 1975 по 2000 рр. площа пустельзбільшилась на 20%), наступу міст на землі сільскогосподарського призначення.
Науково-технічнареволюція озброїла людину небувалої сили засобами дії на природний процес.Сьогодні на кожного жителя Землі щороку виробляється до 20 т відходів, яківикидаються у біосферу. У силу цього ризик загинути від “кислотних опадів” віндустріально розвинених країнах у 2 рази вище за ризик загинути уавтомобільній катастрофі; а ризик померти від “отруєння” пестицидами перевищує“автомобільний ризик” у 10 разів. Сьогодні тільки через ерозії планета втратиламайже третину родючих земель. ѕ угідь у засушливих регіонах вже опустелілись іцей процес продовжується із швидкістю приблизно 6 млн. га родючої землі на рік.У Світовий океан у ХХ ст. скинуто більше 20 млрд. тон сміття – від консервнихбанок до хімікаліїв. У результаті в тушах морських тварин і рибах знайдено до150 різних шкідливих хімічних речовин. Кількість озону у Північній напівкулі у1975-1990 рр. зменшилась на 3%, а у 1999-2001 рр. – на 6%. Щороку на планетігине декілька видів тварин і рослин, а усього до 2000 р. припинили своєіснування близько 1 млн. живих організмів.
Катастрофічнимитемпами відбувається накопичення в атмосфері вуглецю (0,4% на рік), метану(1%), окису азоту (0,2%). Газовий склад повітря не можна буде відтворитипротягом сотен років. Міжурядова комісія щодо кліматичних змін (РСС) прогнозує,що за ХХІ ст. температура підніметься на 3,5оС. Внаслідок чоговиникає реальна загроза кліматичних змін, які приведуть до непередбачуваногозбільшення стихійних лих – землетрусів, повеней, буревіїв, циклонів, цунамі, урезультаті яких, за 1971-2001 рр. загинуло 4 млн. осіб, а 1,5 млрд. осібпостраждали. Причому інтервали між значними стихійними лихами зменьшуються, йвони відбуваються все частіше й частіше. Так, у 1973-1982 рр. відбулось 1,5тис. стихійних катастроф; у 1983-1992 – 3,5 тис.; у 1993-2002 рр. – 6 тис. стихійнихлих. У грудні 2003 р. у тихоокеанському регіоні цунамі одномоментно забраложиття 226 тис. осіб! Вже сьогодні від кліматичних змін, викликаних, у томучислі, й внаслідок техногенної діяльності людей, помирають мільйони людейщороку, але через глобальне потепління частішають хвороби і смертні випадки,пов’язані із спекою. Збільшиться частота та кількість лісових пожеж,підвищиться рівень моря.
Серед шляхіврішення екологічних проблем можна виділити наступні: 1) Розробка та здійсненняпогодженої міжнародної програми охорони довкілля, яка б складалась з таких,наприклад, заходів: — створення фонду для проведення природозберігаючих дійсвітового значення (скажімо, по припиненню вирубки тропічних лісів, покращенняякості питної води і т. ін.); — встановлення міжнародних екологічних стандартівй контролю за станом природного середовища (з правом інспектування будь-якоїкраїни); — введення міжнародних обмежуючих квот (норм) для кожної країни нашкідливі викиди в атмосферу (що вже діє по відношенню озоноруйнуючих газів;причому, країни можуть продавати одна одній свої невикористані квоти)1– проголошення природного середовища надбанням усього людства і введення уміжнародну практику принципа “платить той, що забруднює” через податок нашкідливі викиди, спеціальні податки за користування Світовим океаном,Антарктидою, навколоземним космічним простором і т. п.).
2)Створення обгрунтованого природоохоронного законодавства, у якому б вбачалися:- дійові стимули до охорони довкілля (наприклад, введення спеціальних“екологічних податків” на використання найбільш “брудних” технологій і навпаки– податкових пільг для економічно чистих виробництв і технологій).
3) Перехіддо нової, екологічної технологічної культури (раціональні підходи довикористання природних ресурсів, застосування найбільш безпечних і найменшрідких з них, турбота про відтворення ресурсів, що поповнюються, впровадженнябезвідходних (або маловідходних), ресурсо- і природосберігаючих технологій,екозахисних систем і т. ін.
4)Постійне, повне і правдиве інформування людей про стан середовища їх існуванняі формування екологічного світогляду людства.
5. Глобальні проблеми людства
Зрозуміло, що у центрі усіх глобальних проблем сучасностізнаходиться людина. Саме вона страждає від ворожнечі, війн і насилля, відегоїзму і прорахунків й помилок політиків, від економічної відсталості країн,браку харчів, загибелі природи, екологічних катастроф і т.д. Тим не менш, можнавиділити проблеми Людини в окрему групу, до них можна віднести наступні:страждання від війн, конфліктів, розповсюдження насилля, тероризму; ворожнечата зростання недовіри між людьми; ущемлення прав і свобод громадян; низькаякість матеріального і духовного життя; криза культури; фізичне і психічненездоров’я людини; криза сім’ї і втрата людиною індивідуальності.
Масова загибель людей, каліцтва, втрата близьких, невпевненість узавтрашньому дні у результаті війн, насилля, тероризму, бандитизму сталихарактерними ознаками сучасності у багатьох регіонах світу. Націоналістичний,релігійний та ідеологічний фанатизм, ворожнеча між народами набув вже ознакхронічних явищ існування людства. Ущемлення прав і свобод особистості,дискримінація жінок, національних і релігійних меншин, дискримінація дітейзалишаються ганебними фактами. Наприклад, у багатьох мусульманських країнахобмеженою залишається можливість жінок навчатись і працювати; у багатьохкраїнах жінки майже не представлені в органах влади, отримують за однаковупрацю меншу зарплату, ніж чоловіки, звільняються у першу чергу. Згідно заданими Міжнародної організації праці (МОП), у країнах, що розвиваються,кількість малолітніх працівників віком від 5 до 14 років становить 250 млн.Вважається, що 61% їх – в Азії, 32% — в Африці, 7% — в Латинській Америці, хочапроблема дитячої праці існує й в індустріально розвинутих країнах. За підрахункамиНадзвичайного фонду допомоги дітям при ООН (ЮНІСЕФ) приблизно 130 млн. дітей українах, що розвиваються, не вчаться у початковій школі; близько 160 млн.страждають від недоїдання; 600 млн. дітей живуть у цілковитій бідності.
Особливе занепокоєння як чинник порушення прав людини викликаєнаявність на планеті на початку ХХІ ст. великої зони голоду. Так, у результатінедоїдання за кількістю жертв голодної смерті людство щороку як би переживаєДругу світову війну. Світова картина є такою: 10% населення знаходиться на межіголодної смерті, 30% — отримують харчування низької якості; 30% — не доїдають;20% — харчуються нормально, 10% — переїдають. На планеті існує голод явний,прихований й хронічний. Все це не може не турбувати людство, оскільки проблема голодуу країнах, що розвиваються, безпосередньо стосується не лише питання низькоїякості життя, але й питання якості майбутнього людства. Трагедія полягає утому, що часто дитина у “зоні голоду” отримує недостатнє харучання ще до свогонародження. У нормальних умовах, жінка під час вагітності повинна набратиблизько 12-12,5 кг, а у відсталих бідних країнах ця прибавка ваги складаєусього 3-4 кг. Тому дитина отримує недостатню кількість поживних речовин, щобнародитися нормальною людиною. Причому це стосується як її фізичного, так ірозумового стану, зрозуміло, у тому випадку, якщо вона взагалі залишитьсяживою. Отож, матеріальне й духовне неблагополуччя людей – безробіття, голод,злидні, біженці й волоцюги, неграмотність і невігластво – всі ці проблеми є наслідкамивідсталості великої кількості країн, яка сама є глобальною проблемоюпроблемного людства.
Підраховано, що екологічні проблеми напряму викликають низкупроблем Людини у сучасному світі. Так, більше 100 тис. найменувань різниххимічних сполук, які знаходяться в обігу й застосовуються у людській діяльностіздатні викликати досить поширені і небезпечні хвороби. На додачу до більш ніж30 тис. людських хвороб щоразу з’являються десятки нових. Епідемічні1й пандемічні2 захворювання (грип різних мутацій,туберкульоз, СНІД (сіндром набутого імунодефіциту), від якого, за даними ООН,вже померло 16 млн осіб і понад 50 млн. інфіковано); нездоровий спосіб життя(наркоманія, пияцтво, алкоголізм, паління, гиподинамія, неправильне харчування,що приводить до ожиріння населення розвинутих країн – все це прояви якфізичного, так і психічного нездоров’я людства.
Глобальний характер проблем Людини проявляється у їхрозповсюдженості, загострюючись в одних країнах, вони неминуче зачіпають інші.Злочинність, хвороби, наркоманія, проституція, отруєння атмосфери, океанів,річок взагалі не визнають державних кордонів.
Насамкінець, варто підкреслити, що глобальні проблеми сучасноголюдства спричинені самими людьми, погіршення морально етичного, духовного станулюдства.
Кожнійлюдині треба пам’ятати про “ефект бумеранга”, глибоко усвідомити, що причинисучасної кризи людства не навколо, а всередині нас. Людина через власнібезвідповідальні дії, політичну й соціальну пасивність сама завела себе углобальний тупик – у кризу на межу виживання. І щоб мати майбутнє, щоб жили нашідіти та онуки, ці проблеми усім світом “глобально” треба вирішувати вжесьогодні. Завтра може бути запізно.