ЗМІСТВСТУПРОЗДІЛ 1.Тернистий життєвий шлях Б.Д. Грінченка РОЗДІЛ 2. Педагогічнийдоробок Б.Д. Грінченка2.1 Відстоюванняукраїномовного навчання2.2 Ідеянаціонального виховання у педагогічній концепції Бориса Грінченка2.3 Особистістьучителя національної школи в доробку Б. ГрінченкаРОЗДІЛ 3.Педагогічні ідеї Б.Грінченка в сучасній школіВИСНОВКИСПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Сучасний стан цивілізаційного розвитку висуває нові вимоги досистеми освіти й виховання підростаючого покоління. І це цілком природно, аджепроцес виховання не може бути стереотипним для всіх часів. Річ у тому, що міроюрозвитку суспільства, переходу його від одного якісного стану до іншогозмінюється й людина: її світогляд, моральність та інші особисті параметри.
Отже, є всі підстави стверджувати, що нинішнє суспільство вцілому і виховну сферу, зокрема, не задовольняє той науковий рівень, на якомурозв'язуються сучасні проблеми виховання й розвитку духовно досконалоїособистості.
Масові втрати у вихованні підростаючої особистості далипідстави сформулювати незаперечний висновок про те, що виховні методи, якіігнорують почуття, право на свободу й самостійність дитини, індивідуальність,ніколи не приводять до бажаного результату. Тому необхідний пошук новихметодів, які б сповна реалізували ідею свободи, співпраці, співтворчості впедагогічному процесі.
Предмет дослідження – педагогічна діяльність Б.Д.Грінченка.
Метою нашої роботи є аналіз педагогічних ідей Б.Д.Грінченката можливості застосування в сучасній школі.
Завдання:
- проаналізуватиосновні аспекти життєвого шляху Б.Д.Грінченка;
- розглянутипедагогічні позиції видатного педагога,
- можливостівикористовувати педагогічні ідеї в сучасній школі.
РОЗДІЛ 1. Тернистий життєвий шлях Б.Д. Грінченка
Б.Д. Грінченконародився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумськоїобласті у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Сім'я володіла 19десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знавукраїнську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовлялитільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну,поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім'ї і досить рано — перечитав все, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаногопочав писати вірші.
У 1874 р.поступив до Харківської реальної школи. В цей час формується суспільно-політичнапозиція Б. Грінченка-юнака, його тяжіння до революційного народництва. Вартозгадати, що Харків був одним з найбільших центрів антицаристської діяльностінародників [20].
Саме тоді, підвпливом «Кобзаря» він починає збирати та записувати почуті пісні,легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. «Першими вчителямилітературними» Б. Грінченко називає В. Скотта, Д. Байрона, В. Гюго, О.Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольовогохарактеру письменника.
29 грудня 1879 р.16-річного юнака було заарештовано за «чтение и распространение»забороненої книжки С. Подолинського «Парова машина». Як наслідок — йому було заборонено навчатись в вищих учбових закладах.
Після рокузаслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошукахроботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством,він старався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись доекстернату у Харківському університеті на народного вчителя.
У 1881 р. вінуспішно склав екзамен. А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючиїх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожний був здатний на таке. Народницькіідеї полонили душу юного поета і педагога, і він із запалом кинувся у виргромадських справ, продовжуючи вперто вдосконалювати свої знання з історіїрідного краю, мови, культури.
Одержавши правопрацювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітнійниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Аледійсність внесла свої корективи.
Молодого вчителяпосилають на роботу у відстале село, в якому живуть російські переселенці. Цяшкола у Введенському запам'яталась назавжди, але не розчарувала його віри узначення учителя в суспільстві.
У 1883 році післялітніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту.У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився із молодоювчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті буланайважливішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їхтак що вони називали одне одного лише по-родинному: «Сестро Марусю»,«Брате Борисе». На початку 1884 р. він одружується з МарієюМиколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом- письменницею і перекладачем.
Марія Миколаївнанадала Борису Грінченко ту підтримку, якої йому так не вистачало [11].
У 1887 р. молодеподружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов'яносербського повітуКатеринославської губернії (нині Луганської області). Відома освітня діячка іписьменниця Х.Д. Алчевська відкрила народну школу у маєтку свого чоловіка — Алчевського Алексія Кириловича. Христина Данилівна була незадоволена навчальнимпроцесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти. У Харкові М. Лободовськийі В. Мова порадили запросити у школу Бориса Дмитровича. Завдяки стараннямАлчевських тут був створений справжній райський куточок, у якому в літку любилавідпочивати не тільки родина Алчевських, а й гості.
Спочатку селяни зпідозрою і недовір'ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вжебули у їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, якіприїхали до них, розмовляють «по — мужицькому». Але повільно учні іїх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так,як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. Вони почали пишатисярідним словом. Хоч у школі уроки проводились російською мовою, але учні вжерозуміли, що ця мова чужа, не рідна, бо рідною для них є українська, яку передалиїм, нащадкам, їх предки. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. ТутГрінченко проявив себе як педагог — новатор, досвід якого і до наших днів невтратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.
В Олексіївку доГрінченків приїжджали за порадою відомі громадські, політичні та культурнідіячі. Серед них — Трохим Зінківський та Іван Липа. На Луганщині з українськихписьменників у цей час ніхто не одержував стільки листів з усієї України,українських газет та журналів, як Грінченко.
У селі ОлексіївціБорис Грінченко з дружиною повністю присвятили себе навчально-виховній роботі.Христина Данилівна була задоволена самовідданими вчителями, надіючись на них ітому без тривоги виїжджала у Харків, де знаходився великий будинок Алчевських,а також у Москву чи Петербург. Борис Дмитрович був задоволений, що управителькашколи не втручалася в навчально-трудовий процес. Вона ж була задоволена, що їїшкола є однією з кращих в окрузі. Шість років перебування на Луганщині сталидуже плідними для подружжя Грінченків.
Педагогічна,літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, вселі Олексіївці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, щосаме тут сформувався Б. Грінченко як письменник. Прозові та поетичні твори,публіцистичні есе — надбання шестирічного перебування в Олексіївці.
На передодніскладних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися з селомОлексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. Виїжджати сім'ї булопотрібно і через конфлікт з Алчевською і за необхідністю продовжити освіту. Втой час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можнабуло знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова булизацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж — В. Cамійленко, М.Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у «Братствотарасівців». І сім'я переїздить до Чернігова.
У Чернігові у1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Службау земстві все ж таки давала шматок хліба. Але за доносом Котляревського БорисаДмитровича було звільнено. Чернігівське жандармське управління сповіщаєдепартамент поліції про утворення в Чернігові таємного антиурядовогополітичного гуртка, до складу якого входить М. Коцюбинський, його дружина, Б.Грінченко, І. Шраг та інші.
Після звільненняіз Земської управи Грінченка родина опинилися в скрутному матеріальномустановищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівськомумузеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського.Музей на той час був одним з найбагатших зібрань з історії, мистецтва,літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. ДружинаПантелеймона Куліша Ганна Барвінок передала сюди все, що було пов'язане зіменем Куліша. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758.
Борис Грінченко звластивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілимиднями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів українськоїстаровини. У 1900 році був складений і виданий великий том «Каталога музеяукраинских древностей». Багато довелось їздити по Україні і розшукуватинові невідомі експонати [7].
Дуже велику увагуприділяє Б.Д. Грінченко видавничій справі — 50 книжок для народу неймовірновеликим тиражем для того часу — 200 тисяч примірників. І це в умовах жорстокоїзаборони, коли не дозволялось видавати українські книжки. Одне з найкращихвидань чернігівського «серіалу» — це " Кобза" П. Грабовського.Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці ( 1400 стор.) зукраїнського фольклору.
Після звільненняз Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитоїслужбової невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 році йому запропонуваливзяти участь у створенні словника української мови, який задумала видаватиредакція " Киевской старины ". І сім'я Грінченків вирішилавідгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва.
Матеріальні умовив Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитостіГрінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бутизакінчений до першого листопада 1904 року [14].
Хоч частинасловника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Борисаі Марії Грінченків. Важко працюючи сім годин в день, героїчний подвиг їхувінчався успіхом. " Словарь української мови " вийшов у світ1907-1909 рр. у чотирьох томах. Словник містить 68 тисяч українських слів знародної писемної мови, починаючи від Котляревського ї до початку ХХ століття.Словник був удостоєний Російською Імператорською Академією Наук другої преміїМ. І. Костомарова.
Під часперебування у Києві, Б. Грінченко не тільки працював над словником, а йзаймався громадською діяльністю. В 1905-1907 роках його діяльність здебільшогозосередилася навколо організації української преси і товариства«Просвіта».
6 травня 1910 р.не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадськогодіяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі.
Дуже багато людейвисловлювали свій сум з приводу втрати письменника, широко відгукнуласяукраїнська та російська преса. Статті, присвячені Б. Грінченку, з'явилися вцілому ряді зарубіжних видань — в Італії, Франції, США. Австралії, Бразилії.
Вдячні нащадкиглибоко шанують невтомного трудівника. В селі Олексіївці відкрито перший всвіті пам'ятник Борисові Дмитровичу Грінченко. Зараз розпочато роботу надстворенням меморіального комплексу.
РОЗДІЛ 2. Педагогічний доробок Б.Д.Грінченка2.1 Відстоювання україномовного навчання
Б.Д. Грінченко у праці «Народні вчителі і вкраїнськашкола» показує роль русифікації в денаціоналізації українського населення,в його психологічному виродженні: «Коли мову будь-якого народу, як отукраїнського, виганяють зі школи, з церкви, з адміністративних інституцій, зсуду, забороняють її навіть у літературі, то тоді тая мова перестає бути мовоюосвіти, культури, мовою освічених класів і зостається тільки мовою темноїнеосвіченої маси».
Негативно ставився педагог до тих діячів освіти і культури,які виявляли нігілізм у ставленні до мови навчання, не бачили шкоди, якоїзавдає російськомовна школа українським дітям [10].
Його принциповість з цього питання виявилася у ставленні доХ.Д. Алчевської, яка опікала Олексіївську школу, де працював учителемГрінченко. Він демонстративно відмовився від участі у святкуваннітридцятирічного ювілею освітньої діяльності X. Алчевської, мотивуючи цеглибокими розбіжностями: «Це та розбіжність, що заважає мені прилучитисядо Ваших урочистостей. Я вважаю, що українці повинні служити Україні йукраїнській, а не московській освіті. Поважаючи діячів московської освіти намосковській землі, я не можу інакше, ніж негативно, поставитись до московськоїосвіти на землі українській. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівниє омоскалення мого народу, — тобто те, проти чого спрямована моя діяльність.Зрозуміло, що мені неможливо й ні за що вітати Христину Данилівну 14 травня.Зробивши це, я виявився б людиною, яка робить одне, а говорить інше»1.
З гіркотою описує педагог принизливе становище українськоїмови на українській землі: «Нашій українській мові тепер нема ходу:вигнано її зі школи, з суду, з усіх державних і крайових урядів, з церкви —скрізь. Де не піде наш чоловік, всюди до його по-московському озиваються, а якзаговорить він по-своєму, то ще з його глузують, знущаються, а як солдатів, той б'ють за їх рідну мову. По школах школярів теж одучають, щоб по своєму неговорити, і розказують їм, що українська мова, то хохлацька, мужицька, поганамова, що нею тільки дурні хахли, а путящий, розумний, освічений чоловік повиненговорити московською мовою».
Таке ставлення до мови спонукало педагога до глибокихнаукових досліджень ролі рідної мови у процесі навчання й виховання.
Багаторічна робота Б.Д. Грінченка [6] над дослідженнямлексики української літературної мови XIX ст., фольклорних творів, більшостідіалектів привела до появи протягом 1900—1907 рр. чотиритомного «Словаряукраинского языка, собранного редакцией журнала «Киевская старина».
«Необхідність навчання дітей рідною мовою педагог утверджує зпозицій принципу природовідповідності. Школа має вчити природній мові,розвивати її, щоб остання стала досконалим засобом духовного життя, формуваннята розвитку думки.
Б.Д. Грінченко показує неймовірні труднощі, які маєукраїнська дитина в російській школі. Долає їх вона шляхом великих нервовихзусиль. За таких умов втрачаються послідовність і системність у здобутті знань,має місце порушення принципу доступності в навчанні: „Засвоєння чужоївимови, заучування незрозумілих слів й виразів та осягнення правил чужої мовноїбудови вимагає від дитини, — писав Грінченко, — великого напруження думки,розумової енергії. Між іншим, уже саме засвоєння механізму читання і письманастільки сама по собі важка для дитини справа, що у величезної більшості дітейодне воно вимагає всіх їхніх розумових зусиль, тому зрозуміло, настількинавчання грамоти затримується вивченням чужої мови».
Б.Д. Грінченко зазначав, що нова школа має надати освітірозвивальний, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням школи єнаповнення учнівських голів певною сумою знань. Вся сутність народної школиполягає, на думку педагога, в тому, щоб виховати розум дитини, розвинути,зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності. Б.Д.Грінченко стояв на тій позиції, що всі знання, яких учень набуває в школі,мають бути тільки засобами для розвитку розумової сили учнів і всі предмети їїнавчального курсу повинні строго відповідати цій меті. Для того щоб розвиватирозумові здібності дітей, вчитель має добирати відповідні методи навчання.Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам'ятовування,протиставляючи їм навчальну роботу, що розвивала образне й абстрактне мислення,забезпечувала глибину знань. Він залучав до самостійного читання, написанняучнем рецензій на прочитані книги, обговорення прочитаного. Читання дає дитині,— писав Б. Грінченко у праці “До питання про журнали для дитячогочитання», — новий ґрунт для роботи свого мислення. Виходячи з цього, вінрозглядає проблеми змісту книги: остання має нести ідеали гуманізму, добра,правди і краси. Наслідуючи великих просвітителів Т. Шевченка, П. Куліша, К.Ушинського, Б. Грінченко пише навчальні книги для дітей: «Українськуграматку», «Рідне слово» («Українська читанка»). «Українськаграматка» складалася з трьох розділів: букварної частини, «читання післяазбуки» та зразків каліграфії [22].
Як зазначає дослідник творчості Б. Грінченка М. Веркалець,навчати дітей грамоти вчитель починав з відомостей про звуки, що становлятьоснову всякої мови. Саме за фонетичним принципом Грінченко побудував свійбуквар. «Діти спочатку, — пише він, — вивчались розкладати слова на складий на окремі звуки, потім доходило до того, що з показаних їм звуків саміскладали слова. Все це я робив з самими звуками, зовсім поки що не говорячи здітьми про літери»1. Водночас педагог навчав дітей писатиелементи літер. Усна робота в першому класі завершувалася сполученням звуків усклади та слова. «Кожен учитель знає, — зазначав автор, — що добромучитанню часом дуже довго заважає те, що діти не вміють зливати звук зі звуком,а вимовляють кожен звук окремо. Це неминуче буває тоді, коли почати зразувивчати і звуки, і літери».
За таких умов, справедливо вважав педагог, діти засвоюютьпомилковий стереотип «літера — тверда, м'яка» або звикають дошкідливого ототожнення букви зі звуком.
Б.Д. Грінченко рекомендує після опрацювання звукової системиукраїнської мови приступати до читання та писання. Ця робота починалася звивчення шести малих букв (о, с, а, х, л, м) на руховому алфавіті поруч зідентичними великими літерами. Лише після цього ставала потрібною книжка, декожна літера ілюструвалася малюнком. Діти називали зображену річ, а потімчитали підтекстовки, в яких досить легко віднаходили нову літеру, знаючи, як їїслід вимовляти. Через те, — зазначав Б. Грінченко, — читання й писання нетільки одне одному не заважало, а навпаки, допомагало одне одному, робило наукурозумнішою, цікавішою учневі.
Дотриманню послідовності навчальних операцій підпорядковано йзасвоєння прописних літер, у процесі якого вчитель, повідомляючи учням длязапису окремі слова, поступово підводив їх до формування вміння писати диктанти[15].
Значне місце в книзі для першокласників приділялося завданнямграматичного характеру, які подавалися до кожної теми. Замість крапок дітямнеобхідно було відшукати потрібну граматичну форму. Це, вважав Б. Грінченко,зацікавлює учнів, і привчає їх свідоміше порядкувати мовою.2.2 Ідея національного виховання упедагогічній концепції Бориса Грінченка
Навчання рідною мовою — один із провідних принципів освітньоїсистеми Бориса Грінченка. Спираючись на досвід прогресивних педагогів,психологів, мовознавців, він розвиває їхні думки щодо діалектичної єдності мовиі мислення, наголошує на тому, що мова є виразником найістотніших національнихознак: психологічних, світоглядних, етнографічних. Б. Грінченко переконаний, щомислення перебуває в нерозривному зв'язку з мовленням. Одним із перших середукраїнських педагогів він творчо осмислив найсуттєвіше в спадщині О. Потебні:«Устами таких людей, як О. О. Потебня, вона каже, що думка й мова невпинновпливають одне на одне і коли не розвивається мова, то не може розвиватися ідумка. Таким робом доходимо ми до того, що виховання конче мусить бутинаціональне, система виховання повинна бути така, щоб у їй народність малавідповідне собі місце».
Педагогічна потреба навчання рідною мовою безперечна: «І справді,ми бачимо таку річ, що завжди діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші,більше в їх хисту, й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують головумовою чужою». Народ одвертається від чужомовної школи, бо вона, на думку одногоз літературних героїв Грінченка, «однімає школяра в сім'ї, навчає його згорда,зневажно дивитися на своїх людей, кида його на другу роботу і робить з йогонечесну людину». А причина цього та, що «школа вчить незрозумілою мовою іпромовляє до дитини чужими образами». Устами свого героя Марка Кравченка Б.Грінченко проголошує: «На Вкраїні школа повинна бути вкраїнською, мовою наукина. Україні повинна бути мова вкраїнська»)
Важливою професійною якістю педагога є його педагогічний такт.Він ніби цементує всі якості вчительської особистості, робить їх корисними упроцесі навчання й виховання. Педагогічний такт — характерна риса того вчителя,образ якого постає з оповідань «Украла», «Непокірний», «Екзамен». Пригадаймо,як в оповіданні «Украла» учні під впливом учителя Василя Митровича змінили своєставлення до Олександри. На дітей вплинула виважена поведінка вчителя, йогоуважне ставлення до їхньої однокласниці, бажання в усьому розібратися, йоготактовність, милосердя й доброта. Привертає увагу та довіра й повага, з якоюшколярі ставляться до вчителя. Для них дуже важлива саме його думка, вониприслухаються до його порад, діють як їхній наставник. Педагогічнапроникливість, і спостережливість, уважність, бережне ставлення до особистостіучня, розсудливість, урівноваженість, товариськість допомогли вчителевірозв'язати конфлікт і посіяти зерно людяності й доброти в дитячі душі [12].
Ці якості були властиві і Борису Грінченкові. Приїхавши нанове місце роботи в село Нижня Сироватка, що на Сумщині, педагог побачивзаляканих і затурканих школярів, які нікого й нічого не поважають. Причинацього була зрозуміла: попередник Грінченка відзначався аморальністю,невихованістю, безкультур'ям. Усуваючи всі наслідки колишнього виховання, Б.Грінченко, як згадує Марія Загірня, не карав учнів, не залишав без обіду, аласкою та добрим словом очищав дитячі душі. Звичайно, доброзичливість і щирістьу стосунках з учнями підвищували.авторитет учителя. А той педагог, який маєлюбов і повагу дітей, досягає кращих результатів у навчанні й вихованні.
Значну роль у розбудові української національної школивідіграли підручники, створені Б. Грінченком) У часи національного гнобленняучні Олексіївської школи навчалися за його «Українською Граматикою» та «Рідкимсловом», які були побудовані на основі генетично близького й рідногоукраїнській дитині матеріалу — українському фольклорі й найкращих зразкахукраїнської класичної літератури. Навчаючи дітей рідної мови, Б. Грінченкозбагачував їхній світогляд знаннями з історії та географії України, виховуваввисокі громадянські й морально-етичні почуття. Він свідомо обрав для навчанняграмоти-звуковий аналітико-синтетичний метод, розробив правильну методикунавчання письму. Педагогічна спадщина Бориса Грінченка заслуговує на увагу якнауковців-дослідників, так і педагогів-практиків. Дослідження, творче засвоєнняі; втілення ідей видатного українського педагога в життя,; сучасноїшколи забезпечує її утвердження на засадах, гуманізму, демократизму йнаціональної визначеності.)
Кожний народ, що дбає про справу національного відродження,насамперед ставить питання про становлення і нормальне функціонуваннянаціональної школи, бо тільки через неї можна якнайшвидше підвищити національнусамосвідомість, виховати патріотичні почуття. У «Національній доктринірозвитку України у XXI столітті» зазначено:
«Освіта утверджує українську національну ідею, сприяєрозвитку культури українського народу в єдину політичну націю, яка прагне житиу співдружності з усіма народами і державами світу».
На необхідності розвитку мережі українських шкіл наголошувавще Борис Дмитрович Грінченко (1863 — 1910), видатний українськийвчений-педагог, громадський діяч, фольклорист, перекладач, мовознавець,мислитель-гуманіст, який усе своє життя присвятив служінню Україні, народнійосвіті й національній культурі.
Як педагог Б.Грінченко відзначався глибоко прогресивнимипереконаннями. У численних розвідках («Яка тепер народна школа на Вкраїні», «Набеспросветном пути. Об украинской школе», «Якої нам треба школи» таінших) він наголошував на необхідності створення мережі українськихнаціональних шкіл. Навчання рідною мовою — один із провідних принципівосвітньої системи Б.Грінченка. Спираючись на досвід прогресивних педагогів,психологів, мовознавців, він розвиває їхні думки щодо діалектичної єдності мовиі мислення, наголошує на тому, що мова є виразником найістотніших національнихознак: психологічних, світоглядних, етнографічних. Педагогічна потреба навчаннярідною мовою безперечна: "І справді, ми бачимо таку річ, що завжди діти,які вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту, й думкою вонимоторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою" [6].
Усупереч діючим нормам, Б.Грінченко викладав українськоюмовою, використовуючи складений самостійно буквар, який уперше був надрукованийпід назвою «Українська граматика до науки читання й писання» у 1907році. Він був автором й однієї з перших українських книг для дитячого читання«Рідне слово»; редактором «Словника української мови» — першого великого зібрання лексичних фондів української мови; керівникомкиївської культурно-освітньої громади «Просвіта»; перекладачемвидатних творів світової культури.
Б. Грінченко надавав дуже великого значення ролі книжки вжитті людини, а особливо дитини. Результатом творчого пошуку педагога булавміло організована робота з книжкою в процесі навчання й виховання. Читанняукраїнських книжок на уроці було заохоченням і нагородою за самостійно ізаздалегідь виконані завдання. Робота продовжувалась комплексом позакласної:учні писали рецензії на прочитані книжки, на твори однокласників тощо. Упродовж1888 1889 років у школі, де працював Б.Грінченко, видавався рукописний журнал«Думка», куди вміщувалися перші літературні спроби учнів, атакожфольклорні матеріали, зібрані у своєму селі. На заняттях із старшими учнямипрактикувалися навіть лекції з українознавства, які передусім формувалинаціональну свідомість [1].
Втрачаючи ріднекоріння, людина відрікається від найсвятішого — любові й поваги до народнихтрадицій, звичаїв, моралі. Втрата відчуття національної приналежності, співвіднесеннясебе з певним етносом більшістю його представників перетворює народ у натовп,свідчить про глибоку й всебічну деградацію нації. Б.Грінченко розумів, що, лишепробудивши в народу національне самоусвідомлення, можна сподіватися на йогонаціональне, політичне й соціально-економічне самовизнання. Більшість тихпроблем, які стосувалися розширення мережі українських національних шкіл іхвилювали педагогів, просвітян, серед яких був і Б.Грінченко, лишаютьсяактуальними й сьогодні. Отже, зайвий раз переконуємося, що сучасним педагогамнеобхідно глибоко та всебічно вивчати й популяризувати творчість Б.Грінченка,чиє життя було віддано благородній справі національного виховання.2.3 Особистість учителя національної школи в доробку Б.Грінченка
В. Грінченко вважав, що на особі вчителя ґрунтується всенавчання і виховання. Він хотів його бачити високоосвіченою, високоморальноюособою, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительськийобов'язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою у своїх діях. Педагогвисміює обмежених вчителів, які вбивають у дітях прагнення до знань, знущаютьсянад ними морально та фізично. Таким горе-вчителям Грінченко протиставляє образисправжніх народних вчителів, які живуть життям народу і з любов'ю викохуютьйого дітей на культурних здобутках попередніх поколінь.
Педагога хвилювало й те, що серед учителів переважаложіноцтво, а це, на його думку, не сприяло повноцінному вихованню хлопчиків.Отже, проблема «очоловічення» школи, порушена Б. Грінченком, ісьогодні є невирішеною.
Держава, яка хоче досягти вершин соціально-економічного йкультурного розвитку, повинна дбати про своє майбутнє, підвалини якогозакладаються у школі. Саме від школи залежить здоров'я суспільства, бо вонавизначає рівень моралі та інтелекту майбутніх поколінь. Нині, коли відбуваєтьсястановлення нової національної школи в Україні, дуже важливо зробити всеможливе для -того, щоб вона утвердилася на принципах гуманізму, демократизму іщоб процес її розвитку в цьому напрямі став незворотним. Розвиток національноїшколи має бути науково вивіреним, тому необхідно залучати до-цього процесу все,що вироблене наукою, вивчати й засвоювати все найцінніше, створене педагогічноюдумкою. насамперед вітчизняною.
Навчально-виховні завдання школи реалізуються через змістнавчального матеріалу, форми й методи навчально-виховної роботи, а також через,особистість учителя й характер його діяльності. Учителеві належить одне знайважливіших місць у структурі шкільної освіти, ним тримається школа.Пам'ятаймо мудрі слова видатного педагога XX ст. Василя Сухомлинського: «Школа— це, образно кажучи, тонкий і чутливий музичний інструмент, який творитьмелодію людської гармонії, що впливає на душу кожного вихованця, але творитьлише тоді, коли цей інструмент добре настроєний, а настроює його особистістьпедагога, вихователя». Від особистісних і професійних якостей педагога значноюмірою залежить ефективність діяльності школи.
На жаль, особистість учителя національної школи багатодесятиліть у нас спеціально не досліджувалась. Але це не означає, що українськапедагогічна думка не має в цьому плані ніяких здобутків. Звернувшись до періодуактивізації національно-визвольного руху в Україні кінця XIX — поч. XX ст., мипобачимо, нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці,пов'язані, насамперед, з іменами І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О.Кобилянської, М. Павлика, В. Стефаника та інших діячів української культури[30].
Серед педагогів цього періоду особливе місце посідає БорисГрінченко. Його заслуги в розвитку педагогіки тепер не викликають заперечень,хоча тривалий час діяльність цього письменника, педагога, суспільного діячазамовчувалась, а то й характеризувалася тенденційно. Розробляючи йудосконалюючи національну систему освіти в Україні, нам не обійтися безпедагогічного досвіду Бориса Грінченка.
Щоб усвідомити педагогічні ідеї Грінченка, необхіднозвернутися до аналізу не тільки того, що чітко сформульовано в його науковихпрацях, а й до того, що криється за словесним визначенням, до принципів відборуфактів тощо. Теоретичні висновки і практичні рекомендації педагог інодіформулює дуже стисло, вважаючи їх зрозумілими для всіх, а ще частіше вонилишаються в середині фактичного матеріалу, складаючи його концептуальну основу.Тому дослідження наукової спадщини нашого талановитого співвітчизника потребуєглибокого теоретичного осмислення — без цього ми не виявимо його прихованийраціональний потенціал.
Б. Грінченко свідомо засвоїв кращі надбання світовоїпедагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання таформування особистості, з потребами-духовного відродження української нації. Усвоїх науково-педагогічних, публіцистичних працях, художніх творах, щоторкаються проблем освіти, він визначив усі найважливіші аспекти науковоїпедагогіки (мета, завдання, принципи, зміст, форми й методи навчання тавиховання дитини). Чимало уваги приділено і загальнокультурній, професійнійпідготовці вчителя. Цілісний образ учителя національної школи, що постає зусієї наукової й літературній спадщини вченого й письменника, органічнодоповнюється його власною педагогічною діяльністю. Згадаймо такі йоготеоретичні праці, як «Народні вчителі і вкраїнська школа», «Яка тепер народнашкола на Вкраїні», «Якої нам треба школи», «На безпросвітній путі. Проукраїнську школу», підручники «Українська граматка до науки читання і писання»,«Рідне слово. Українська читанка», художні твори шкільної тематики,публіцистичні статті з проблем народної освіти та культури, а також епістолярнуспадщину і власне педагогічну діяльність Грінченка-вчителя, що постає ізспогадів сучасників.
Б. Грінченко був гордий за свій народ, пишався його історією,культурою, традиціями. Той занепад, у якому бачив його, вважав тимчасовим,словом і ділом намагався змінити те становище, пробуджуючи у своїх сучасниківпочуття власної гідності: «Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім'ї івізьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за своє життялюдськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні іГомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самимисобою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тодізможемо ми бути справжніми членами в сім'ї цілолюдській, членами з певними правами,а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідногокраю і хиляться то до одного, то до іншого. Таких байстрят, мабуть, можутьжаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!». У «Листах зУкраїни Наддніпрянської», адресованих українській інтелігенції, Б. Грінченкообстоює збереження українського менталітету, прагне пробудити національнесамоусвідомлення й закріпити його у свідомості найпершого провідникаукраїнського народу. Водночас він підтримує ідею взаємодії й взаємозбагаченнякультур усіх народів на основі рівноправного й вільного розвитку кожної з них.
Б. Грінченко постає перед нами як справжній гуманіст,демократ і патріот з передовим і всеохоплюючим світобаченням. Це саме тіскладові ідеалу Изодської особистості, якого прагнув народний учитель Грінченкоі якого, на його думку, мав дотримуватися кожний інтелігент-просвітитель.Постать Б. Грінченка осяяна високою духовною культурою, притаманною справдіінтелігентній людині, адже його життя позначене не лише передовою світоглядноюпозицією й високими ідейними переконаннями, а й широтою інтересів,самозреченістю у праці заради народу.
До кожного діла на освітній ниві Б. Грінченко брався рішуче івпевнено, з вірою в те, що вселюдська освіта, а разом з нею і національнасвідомість, мов «весняна повідь», захопить широкі народні маси. До сміливих ірішучих дій закликав своїх сучасників на сторінках художніх творів: «Небіймося, що нас мало. Все велике починається з малого! Ставаймо до великогоділа, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діладостойними» (Грінченко Б.Д. Твори —Т. 1. —С. 369). А. Погрібний влучно назвавГрінченка «інтелігентом-чорноробом», бо він, на відміну від багатьох діячівкультури. не тільки проголошував ідеї й завдання культурно-звітньої праці, а йпослідовно втілював їх у життя, першим ставав до цієї важкої роботи й вимагавконкретної праці від кожного, хто міг її виконати.
В українській культурі Борис Грінченко залишив глибокий ічіткий слід. «Ставати на всяке жнив`я» (І.Франко) йому давала змогу високаерудованість, глибока загальна освіченість. Те, що безпосередньо торкалося йогопедагогічної діяльності, він знав досконало, був обізнаний у літературі,педагогіці, психології, і не тільки у вітчизняній, а й у зарубіжній. І ці знанняплідно використовував на ниві освіти. У праці «Народні вчителі і вкраїнськашкола» Б. Грінченко детально проаналізував літературний рух на галицькій іросійській Україні, починаючи від Котляревського, склав реєстрнауково-популярних книжок з різних галузей знань, які пропонував застосовуватияк навчально-методичний матеріал.
Не лише широта інтересів, ерудиція, працьовитістьхарактеризували цього видатного українця. Йому, була притаманна винятковапринциповість і наполегливість у впровадженні своїх ідей та переконань у життя[2].
Принциповістю, чесністю, благородством і повагою до людськоїособистості відзначаються й герої Грінченкових творів. Гімназіальний учительМарко Кравченко, головний герой повісті «Сонячний промінь», презирливоставиться до трусу серед учнів, влаштованого інспектором. Він заступається заучнів, у яких було знайдено заборонені гімназіальними правилами, але дозволеніцензурою книжки, і схиляє на свій бік усю педагогічну раду. Нарешті, він кидаєв обличчя директорові: «З тією системою шпигів та доносів, яку ви завели,чесний чоловік погодитися не може!» Марко облишає викладання в гімназії, бойого гнітить її реакційна атмосфера, де майже немає вчителів з «образом таподобієм божим», з інтересами вищими, ніж кар'єризм, а ті, що є, ховаються зісвоїми поглядами.
За будь-яких умов Б. Грінченко залишався вірним своїм ідеаламі своїй справі. А це було нелегко, адже вчителям доводилося терпіти нестатки,невлаштованість у побуті, нестерпні умови праці. Вчителі залежали від місцевоївлади, яку представляли, як правило, люди обмежені й нечесні. І через ценайбільше страждала шкільна освіта на селі [7].
Яким же хотіла бачити влада вчителя? Який учитель їїзадовольняв? Він мав бути покірним і слухняним, ні на що не нарікати, ретельнодотримуватися всіх програм, указів і розпоряджень, що, звичайно, передбачаловідсутність будь-якого творчого пошуку. Учитель мав бути знаряддям у рукахсамодержавства й церкви. Останні ж хотіли мати народ неосвічений, а отже,покірний. Владу задовольняв непомітний учитель, який би ладив зпопом-законовчителем, старшиною та писарем. Такого вчителя змалював Б.Грінченко в повісті «Сонячний промінь». Петро Олексійович Карпенко, скромний, зблідим обличчям, у старенькій піджачині, покірно переносить усі життєвінегаразди, але не заради високої ідеї — він вірно служить самодержавству. Восвіту народу не вірить, бо вважає, що народ її не любить. Учитель упевнений,що знає свій народ, але ж насправді він навіть не має уявлення про йогоісторію. Він відверто каже: «Я того не знаю, як у старовину було...» ВодночасПетро Олексійович сумлінно ставиться до своїх обов'язків, «б'ється, як риба облід, щоб хоч так-сяк обтесати хлопців», але не виходить за межі вказівокначальства. Про самоосвіту вчителя годі й говорити.
Але не можна сказати, що автор зневірився в інтелігенції.Навпаки, він свято вірить в інтелектуальний і творчий потенціал українськоговчительства, тому його Петро Олексійович зацікавлюється ідеями Марка Кравченка,а згодом і зовсім переймається ними. Б. Грінченко впевнений: «Той, у кого вгрудях б'ється чесне серце, хто знає, яке велике се діло народне учительство,хто не хоче зрадити свого народу,— той зрозуміє, куди йому треба йти, з ким іза кого стояти. Він зрозуміє, що він повинен стояти за права українського народуяк нації і добиватися для його школи рідною мовою». Отже, народним учителем маєправо називатися лише та людина, яка окрилена високою метою служіння рідномународові, з широким і прогресивним світоглядом, справді інтелігентна йвисокоморальна [27].
Від світоглядних і морально-етичних позицій педагоганевіддільні його професійні якості. Створюючи образ учителя національної школи,Б. Грінченко належну увагу приділив його професійній підготовці. Учительповинен добре знати предмет, володіти методикою його викладання, що передбачаєхороші навички роботи з діючими підручниками, творчий.
Важливою рисою педагога, на наш погляд, є також рівень йогонауково-педагогічного мислення, глибиною якого відзначався Б. Грінченко. Цейталановитий педагог творчо опрацював та узагальнив вітчизняний і зарубіжнийдосвід навчання й виховання, засвоїв народну основу педагогічних систем, щополягає в урахуванні мови, культури, характеру, побуту, історії конкретноїнації, і створив власну педагогічну систему, головним принципом якої є принципнаціонального. Педагогічна система Б. Грінченка ґрунтується на глибокому знанній розумінні спадщини Яна Амоса Коменського, Джона Локка, Й. Г. Песталоцці, Д.Дістервега, М. Корфа, В. Водовозова, К. Ушинського.
Грінченко науково обґрунтував необхідність створеннянаціональної школи. У праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» він писав, щоще 1863 р. Ушинський називав московську школу мало не «адом» для вкраїнськоїдитини, казав, що така школа робить в українському селі «гірше, ніж нічого» ітільки задержує натуральний розвиток дитини». Така системи освітиденаціоналізує народ, а деонаціоналізація, як відомо, призводить додеморалізації. втрачаючи рідне коріння, людина відрікається від найсвятішого —любові й поваги до народних традицій, звичаїв, моралі. Втрата відчуттянаціональної приналежності, співвіднесення себе з певним етносом більшістю йогопредставників перетворює народ у натовп, свідчить про глибоку й всебічнудеградацію нації. Б. Грінченко розумів, що, лише пробудивши в народу національнесамоусвідомлення, можна сподіватися на його національне, політичне йсоціально-економічне самовизначення. Тому Грінченко вважав загальну освіту нанаціональному ґрунті наріжним каменем розвитку кожної нації [2].
У свідомості кожної особистості повинен існувати національнийобраз світу, який ми визначаємо як систему поглядів і уявлень, відношень іоцінок, у яких народ та окремий індивід як активний суб'єкт йогожиттєдіяльності відображає дійсність. По суті, йдеться про формуваннянаціонального типу, який визначається мовною, світоглядною, культурноюприналежністю до українського етносу. Вся дійсність відображається внаціональному образі в її відношенні, впливові на життя, долю, благополуччяперш за все цього народу. У національному образі світу суспільство, природа ісама людина постають крізь призму національних цінностей, що сформувалисьісторично й закріпились у мові й культурі.
Формування окремих елементів національного образу світупочинається із засвоєння мови, народної творчості, звичаїв тощо. Але найпослідовнішевін складається в умовах організованого навчання й виховання, яке повинноздійснюватися в національній школі.
Висуваючи високі вимоги до вчителя, Б. Грінченко перш за.всепрагнув їм відповідати і сам. Працюючи в Олексіївці, він та його дружинанавчали не лише дітей, а й дорослих [4].
Треба зазначити, що Б. Грінченко надавав дуже великогозначення ролі книжки в житті людини, а особливо дитини. Результатом творчогопошуку педагога була вміло організована робота з книжкою в процесі навчання й виховання.Читання українських книжок на уроці було заохоченням і нагородою за самостійной заздалегідь виконані завдання. Ця робота продовжувалася комплексомпозакласної: учні писали рецензії на прочитані книжки, на твори однокласників.В Олексіївській школі діяв своєрідний літературний і гурток. Здібні школяріписали рідною мовою власні літературні твори. Упродовж 1888—1889 рр. у школівидався рукописний журнал «Думка», куди записувалися перші літературні спробиучнів, а також фольклорні матеріали, зібрані у своєму селі. На заняттях ізстаршими учнями практикувалися навіть лекції з українознавства, які передусімформували національну самосвідомість.
РОЗДІЛ 3. Педагогічні ідеї Б.Грінченка в сучасній школі
Педагогічна система Б. Грінченка спирається на народнупедагогіку, адже це є вічне, невичерпне джерело навчально-виховної мудрості. Цюмудрість видатний педагог плідно використав у своїй практиці. Педагогічніінтереси Грінченка стосувалися насамперед дидактики. Свої дидактичні принципипедагог втілював у власній педагогічній діяльності, пропагував унауково-педагогічних і публіцистичних працях. У справі національної освітиБ.Грінченко був цілком послідовним, ніколи не відмежовувався від справнаціонального виховання, творив, писав українською мовою, яка лунала в йогопіснях, думах, в його серці, віддавав усі свої сили справі національного йсоціального визволення рідного народу. Носіями цієї ідеї є й герої багатьохйого оповідань («Дзвоник», «Екзамен», «Непокірний»тощо).
Етапи становленнянаціональної свідомості:
Етап етнічногосамоусвідомлення. Етнічне самоусвідомлення є першоосновою, корінням патріотизму. Етнізаціядитини починається з раннього періоду її життя — в сім'ї, яка завждивизначається певними національними рисами, особливостями. Фундаментальнезначення в процесі етнізації мають рідна мова й природа.
Роль: фольклор, звичаї, традиції,ігри, вертепи, народний театр, спілкування з природою.
Етапнаціонально-політичного самоусвідомлення. Цей етап припадає на підлітковий вікі передбачає усвідомлення себе як частки нації, своєї причетності до неї якявища політичного. До особливо важливих моментів виховання на цьому етапіналежить відновлення історичної пам'яті та формування почуття національноїгідності. Роль: література, історія, народна творчість, історія культури тощо;громадські організації, політичні партії, їх програми.
Структуравиховної системи. Виховна система в гімназії — це цілісний організм, який виникає в процесіінтеграції основних компонентів виховання (мета, суб'єкти виховання, їхдіяльність, спілкування, відносини, кадровий потенціал, матеріальна база), щосприяє духовному розвитку і саморозвитку особистості, створенню своєрідного духушколи [8].
Серцевиноювиховного процесу є особистість — її нахили здібності, потреби, інтереси,соціальний досвід, самосвідомість, характер.
Одним ізвизначальних принципів виховної системи гімназії є взаємозв'язок впливів,відносин учня — родини. Родина, її цінності є складниками суспільства, якебудується на родинних принципах співжиття, дбайливого ставлення до дитини натих добрих началах, що допомагають розкрити творчий потенціал дитини.
/>
Залучення доспівпраці управлінської, духовної, культурно- мистецької еліти та громадськихінституцій столиці, держави та зарубіжжя створює унікальне середовищекоординації та інтеграції всіх ланок виховної системи. Розуміючи українську національнусистему виховання, як самобутнє і водночас споріднене з вселюдськимкультурно-історичним явищем, ми акцентуємо увагу на усвідомленні педагогамикінцевого результату своєї праці — виховання свідомого громадянина, патріота.Вчитель гімназії разом зі своїми вихованцями повинен досліджувати, розробляти,впроваджувати державотворчі ідеї, сприяти розвитку толерантного,висококультурного, духовного оточення, прищеплювати повагу до людини, їїсвітоглядних орієнтацій, віросповідання й естетичних смаків, реалізуючи такимчином основний морально-етичний принцип філософії української родинності.Повагу до людини, що усвідомлює цінність свого «Я» й, інших людейсвоєї та інших націй.
Висновки
Борис ДмитровичГрінченко — видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець,освітній і громадський діяч кінця XIX-початку XX століття. Його шанували І.Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатнісучасники. Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знаннявикористати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової наукипро виховання.
Педагогічна,літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, вселі Олексіївці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, щосаме тут сформувався Б. Грінченко як письменник. Дуже велику увагу приділяєБ.Д. Грінченко видавничій справі — 50 книжок для народу неймовірно великимтиражем для того часу — 200 тисяч примірників.
Б.Д. Грінченко у праці «Народні вчителі і вкраїнськашкола» показує роль русифікації в денаціоналізації українського населення.Негативно ставився педагог до тих діячів освіти і культури, які виявлялинігілізм у ставленні до мови навчання, не бачили шкоди, якої завдаєросійськомовна школа українським дітям. Б.Д. Грінченко показує неймовірнітруднощі, які має українська дитина в російській школі. Долає їх вона шляхомвеликих нервових зусиль. Б.Д. Грінченко зазначав, що нова школа має надатиосвіті розвивальний, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданнямшколи є наповнення учнівських голів певною сумою знань. Педагог у своїйпрактиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам'ятовування, протиставляючиїм навчальну роботу, що розвивала образне й абстрактне мислення, забезпечувалаглибину знань. Він залучав до самостійного читання, написання учнем рецензій напрочитані книги, обговорення прочитаного.
Навчання рідноюмовою — один із провідних принципів освітньої системи Бориса Грінченка.Спираючись на досвід прогресивних педагогів, психологів, мовознавців, вінрозвиває їхні думки щодо діалектичної єдності мови і мислення, наголошує натому, що мова є виразником найістотніших національних ознак: психологічних,світоглядних, етнографічних. На необхідності розвитку мережі українських шкілнаголошував ще Борис Дмитрович Грінченко.
В. Грінченковважав, що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотівйого бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає своюсправу, сумлінно виконує вчительський обов'язок, є справедливою, послідовною іцілеспрямованою у своїх діях.
Педагогічнасистема Б. Грінченка спирається на народну педагогіку, адже це є вічне,невичерпне джерело навчально-виховної мудрості. Цю мудрість видатний педагогплідно використав у своїй практиці. В сучасній системі освіти досить багатоуваги в останній час приділяється саме народній педагогіці, тому педагогічніідеї Б.Грінченка досить актуальні.
Список використаної літератури
1. Бех І.Д.Виховання особистості: У 2 кн. – К.: Либідь, 2003.
2. Бойко Б.Народний театр у розумінні Бориса Грінченка // Пам'ять століть. 1999. — №1. — С.60-65.
3. ВеркалецьМ. Б.Грінченко // Веркалець М. А.Ю. Кримський у колі своїх сучасників. — К.,1990. — С. 26-38.
4. ВеркалецьМ.М. Педагогічні погляди Б.Д.Грінченка // Радянська школа, 1988. — № 12.
5. ВишневськийО. І. Сучаснеукраїнське виховання. — Львів, 1996.
6. ГаєвськаЛ.Б. Грінченко і художня еволюція української прози (кінець ХІХ-поч.ХХ ст.) //Рад. літературознавство. — 1990. — № 1. — С.50-61.
7. ГрінченкоМ. Школи, де вчителював Борис Грінченко // Шлях освіти.-1998. — № 4. — С.47-50.
8. ЄфремовС. Борис Грінченко //Духовні криниці. Ч.1. — К., 1997. — С. 420-423.
9. ЗайченкоІ.В. Педагогіка. – Чернігів, 2003. – 528 с.
10. ЗубковаН. Бібліотечна діяльність Бориса Грінченка // Бібліотечний вісник. — 1996. — №1.- С.11-12.
11. КарпенкоІ.М., Неживий О.І. Образ світу в педагогічній системі Б.Грінченка // Педагогікаі психологія. — 1997. — № 1. — С.209-214.
12. КачканВ.А. Борис Грінченко: [Про життя і творчість укр.письменника] Освіта. — 1993. — 6 серп. (№ 23). — С.13.
13. КачканВ.А. Українське народознавство в іменах: У 2 ч. Ч.1: Навч.посібник За ред.А.3.Москаленка. — К., 1994. — 336 с.
14. Кирій І.«За Грінченка...»// Рідна школа. — 1997. — № 12. — С.12-13.
15. КовбасенкоЮ. Філологічний аналіз оповідання Бориса Грінченка Украла Дивослово. — 1996. — № 2. — С.45-46.
16. Козар Л.Борис Грінченко: «Тільки виховання рідною мовою може принести користьнародові» // Світ. — 1999. — № 8. — лют.
17. Козар Л.Школа в житті Бориса Грінченка // Укр.мова та літ. — 1996. — №3.- С.1-2.
18. КононкоО. Л. Плекаємо удитини життєдайне самоставлення // Дошкільне виховання. 2002. № 2.
19. Концепціянаціональноговиховання // Освіта. — 1996. — 7 серпня.
20. Костюк В.В. Творчесамовиявлення особистості школяра у навчально-виховному процесі. Запоріжжя,2000.
21. Костюк Г.С. Навчально-виховнийпроцес і психічний розвиток особистості. К., 1989.
22. КременьВ. Г. Національнаосвіта як соціокультурне явище // Учитель. 1999. № 11-12.
23. КузьмінськийА.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка. – К.: Знання-Прес, 2003. 418 с.
24. КучинськийМ. Людмила Старицька-Черняхівська про творчість Бориса Грінченка //Дивослово — 1994. — № 5-6. — С.55-59.
25. Митина Л.М. Психологияпрофессионального развития учителя. М., 1998.
26. Національнадоктрина розвитку України у XXI столітті. — К., 2002.
27. НеживийО., Корольова Л. Особистість учителя національної школи в доробку Б.Грінченка// Дивослово. — 1997. — № 4. — С. 36-40.
28. НеживийО.І. Із досвіду впровадження у практику навчальних закладів Луганщинипедагогічної спадщини Б.Грінченка // Пробл.освіти. — 1996.- Вип.5. — С.104-112.
29. ПогрібнийА.Г. Борис Грінченко // Грінченко Б. Твори: В 2 т. — К.: Наук. думка, 1990. — Т.1. — С.5-30.
30. ПодласыйИ.П. Педагогика.— М.: Владос, 1999.
31. ПоліщукМ.С. «На Вкраїні повинна бути українська школа...»: Про укр.педагогаБ.Д.Грінченка // Рідна школа. — 1993. — № 11-12. — С.76-77.
32. ПометунО. І. Основнітеорії виховання. К., 2000.
33. РибалкаВ. В. Психологіярозвитку творчої особистості. К., 1996.
34. РубинштейнЛ. С. Проблемыобщей психологии. М., 1976.
35. СавченкоО. Реформуваннязмісту шкільної освіти в контексті педагогічної спадщини Василя Сухомлинського// Почат. шк. 1999. № 9.
36. СокольниковЮ. П. Теориявоспитательного пространства. М., 1977.
37. СоловейчикС. Педагогикадля всех. — М., 1989.
38. СтелшаховичМ. Г. Українськародинна педагогіка. — К, 1996.
39. ТараненкоО.О. Борис Грінченко і «Словарь української мови» // Укр. мова і літ.в шк. — 1988. — № 12. — С.58-64.
40. Філологічністудії: Збірник праць студентської науково-проблемної групи з фольклористики /За ред. З.Ф.кудрявцевої. – Чернігів, 2003. – 76 с.
41. ФіцулаМ.М. Педагогіка.— К.: Академія, 2000