--PAGE_BREAK--У назвах істот, особливо людей, значення роду виражається ще за допомогою словотворчих суфіксів: українець – українка, шахіст – шахістка.
У поодиноких випадках віднесеність слова до певного роду ґрунтується лише на семантичній мотивації, а граматичні засоби не є визначальними. Так, наприклад, іменники суддя, староста, воєвода належать до чоловічого роду, хоч їхні морфологічні ознаки спільні з іменниками жіночого роду. Це пов’язано з семантичною мотивацією слів: посади судді, старости, воєводи в минулому займали тільки особи чоловічої статі.
Більшість іменників розподіляться за родами залежно від характеру основи і системи флексій.
До чоловічого роду належать:
1) більшість іменників з кінцевим приголосним основи (віл, степ, гай, вуз, ступінь, гараж), за винятком деяких жіночого роду;
2) частина іменників на -а (-я), що семантично вказують на віднесеність осіб до чоловічої статі (староста, Микола, Ілля);
3) деякі іменники на –о (батько, Дніпро, Павло).
До жіночого роду належать:
1) більшість іменників на –а (-я) (сестра, Софія, ткаля), крім деяких чоловічого роду з семантичною мотивацією та середнього роду;
2) частина іменників на приголосний (ніч, радість, міль, тінь) та іменник мати.
До середнього роду належать:
1) майже всі іменники на –о, -е (срібло, марево, море, поле);
2) частина іменників на –а (-я) (насіння, життя, дозрівання, теля, ягня, курча та ін.).
Спеціальної флексії для вираження родової віднесеності, як видно на прикладах, немає. Вона (родова віднесеність) виявляється у системі всіх відмінкових закінчень. Так, іменники з нульовою флексією розрізняються в інших відмінках: ткач, ткач-а, ткач-еві (-у), ткач-ем; ніч, ноч-і, ніч-ю.
Проте система флексій – не завжди достатній критерій для розрізнення роду іменників. Так, наприклад, іменники чоловічого і середнього роду об’єднуються в одному типі відмінювання (II відміна), а іменники жіночого роду на –а (-я) разом з іменниками чоловічого роду з цією ж флексією становлять І відміну. Частина іменників на –а (-я) може мати значення двох родів – жіночого і чоловічого, наприклад: нероба, плакса, сирота, причепа, ледащо, Саша. Рід таких іменників визначається в реченні, тобто синтаксично, за допомогою інших слів, наприклад: А дівчина – сиротина, у наймах марніє; Заспіває та й згадає, що він сиротина;Одна, одна, як сирота, на чужині, гине! Отакий-то мій Ярема, сирота убогий (Т. Шевченко).
У назвах істот граматичне значення роду певною мірою обґрунтовується семантично, але не збігається з розподілом істот за статтю. Наприклад, іменники з нульовою флексією (інженер, шофер, директор, геній, педагог, пілот, вожак, міністр і т. д.) належать до чоловічого роду. Щоправда, семантична мотивація може виявлятися в синтаксичній вказівці і на жіночу стать особи: лікар Валентина порадила; педагог Іванова розповіла.
У назвах тваринного світу спостерігається ще менша семантична вмотивованість розподілу іменників за родами. Більшість назв позначають істот без вказівки на стать, наприклад: крокодил, барс, сом, кит, шпак, метелик (іменники чоловічого роду), куниця, сорока, гусінь, білуга (іменники жіночого роду).
Словотворчі співвідносні назви самця і самки фіксуються переважно в називанні свійських тварин (наприклад: баран – вівця, кріль – кролиця, гусак — гуска) та деяких диких (наприклад: слон – слониха, заєць – зайчиха, вовк – вовчиця, ведмідь — ведмедиця).
Тварини, що мають важливе народногосподарське значення (як корисні, так і хижаки), позначаються через іменникові назви семантично або словотворчо співвідносні для істот обох статей і малят:
Чоловічий рід Жіночий рід Середній рід
кабан свиня порося
бик корова теля
кінь кобила лоша
лев левиця левеня
заєць зайчиха зайченя
Граматичні показники належності іменника до роду наявні і в наведених прикладах: нульова флексія в чоловічому роді; флексія -а (-я),приєднана до кореня або до словотворчого суфікса іменників жіночого роду; флексія -а (-я), що при відмінюванні приєднується до суфікса -ат (-ят) іменників середнього роду.
У назвах неістот значення роду не знаходить ніякого семантичного обґрунтування (наприклад:трактор, жаль, бритва, сало, зілля).
Іменники множинної форми значення роду не виражають (наприклад: канікули, Суми), як і будь-який інший іменник, вжитий у формі множини (книги, джерела, змії).
Значення роду у невідмінюваних іменниках пов’язується з віднесеністю їх до назв істот чи неістот.
Назви осіб жіночої статі за семантичною мотивацією належать до іменників жіночого роду: місіс, мадам, леді, Бетті, Беатріче та ін.
До чоловічого роду належать назви осіб чоловічої статі або назви людей без вказівки на стать (месьє, буржуа), а також назви тварин безвідносно до статевого розподілу (кенгуру, шимпанзе, поні). Коли треба вказати на самку, значення жіночого роду передається синтаксично: та кенгуру, маленька колібрі.
Назви неживих предметів належать до іменників середнього роду, наприклад:резюме, соло, рагу, алібі, па, шасі.
У назвах істот родове протиставлення іменників спирається, хоч і непослідовно, на семантичну мотивацію – вказівку на стать.
Основним показником родової віднесеності іменників виступає характер основи і система флексій.
Так, наприклад, іменники степ, кір, Сибір, біль за характером основ і системою флексій в українській мові належать до чоловічого роду (в російській мові це іменники жіночого роду), а іменник путь – жіночого роду (рос. путь – іменник чоловічого роду).
Категорія числа
Категорія числа виражає кількісний вияв позначуваного в іменнику. Граматичне позначення числа виражається у співвідносних формах однини і множини або виступає як невизначена одиничність чи множинність.
За граматичним значенням числа іменники в сучасній українській літературній мові поділяються на дві групи: 1) слова з формально вираженим протиставленням кількісного вияву; 2) слова, що кількісного протиставлення не виражають.
Більшість іменників в українській мові має співвідносні форми однини і множини. До цієї групи належать назви предметів, що піддаються рахунку або кількісному вираженню.
Однина – граматичне значення для позначення одного предмета – протиставляється множині, що позначає кілька або багато предметів (день – дні, стіна – стіни, книга — книги). Однина, крім основного свого значення, може виражати узагальнення без вказівки на кількість, тоді іменник не творить форми множини. Наприклад: У будівництві човнів широко використовуються граб, дуб, бук та інша деревина.
Протиставлення однини множині може бути семантично нечітким. Так, наприклад, іменники гурт, ватага, полк, дивізія, бригада, колектив, ланка, шеренга виражають однину як сукупність багатьох істот, а слово ряд, низка, стос – як сукупність багатьох предметів.
Форми множини таких іменників вказують на кількісну визначуваність сукупних одиниць (гурти – два гурти, полки – п’ять полків, колективи – кілька колективів). Порівняємо також значення однини і множини в іменниках типу квасолина (одна, виділена із сукупності) і квасолини (кілька, багато, виділених із сукупності). Одиничність у таких іменниках є семантико-словотворчим значенням, а значення однини і множини є граматичною абстракцією, однаково застосовуваною до всіх назв предметів за їх кількісною характеристикою, крім тих, що не підлягають кількісному визначенню. Назви предметів і явищ, що не підлягають кількісному визначенню, граматично вираженого протиставлення за числом не виражають. Це іменники, що мають лише форму однини чи множини.
До іменників однинної форми належать:
слова з речовинним значенням (мука, сіль, пиво, молоко, сталь, вапно);
слова із збірним значенням (старостат, учительство, агентура, дрібнота, рідня, городина, вишняк);
назви абстрактних понять (молотьба, жовтизна, курява, тиша, змагання, блиск, радість, дружба, садівництво, успішність).
Виражаючи інші семантичні відтінки, окремі слова однинної форми можуть виступати і в формі множини, наприклад: іменники з речовинним значенням на позначення типів, сортів, ґатунків (вина, води, масла, сталі, ґрунти, солі) або іменники абстрактного значення, коли виражають конкретний прояв почуттів, стану чи конкретний вияв ознаки, властивості (болі, печалі, висоти, злети, глибини, світи).
Однинну форму мають також іменники – власні назви: Дмитро, Василина, Шевченко, Смотрич, Харків.
Проте й ці іменники можуть мати множинну форму, позначають однорідні поняття: Шевченки, Василі.
Значення числа в однин них іменниках виражається за допомогою відмінкових флексій. У множинних формах показником числа часто виступає також перенесення наголосу (глибина' — глиби'ни, висота' — висо'ти).
До іменників множинної форми належать:
назви конкретних предметів парної або симетричної форми: вила, ворота, кайдани, ножиці, ковзани, штани;
назви предметів, що сприймаються як сукупність, збірність: гроші, кучері, солодощі, фінанси, чари, шахи;
назви речовин, залишків: вершки, ліки, дріжджі, консерви, висівки;
назви часових понять: канікули, роковини, сутінки;
назви дій, процесів, станів: вибори, проводи, збори;
деякі географічні назви: Чернівці, Карпати.
До іменників множинної форми наближаються за значенням і ті однинні іменники, що утворюють множину із зміною семантичного відтінку, наприклад: матеріали, коштовності, грязі, каплі.
Граматичне значення числа в іменниках множинної форми знаходить своє вираження у відмінкових флексіях множини та через синтаксичний зв’язок іменника з числівником.
Значення числа в невідмінюваних іменниках виражається синтаксично: цікаве інтерв’ю – цікаві інтерв’ю, таке па – такі па, нове кашне – нові кашне.
Категорія числа в іменнику на відміну від інших іменних частин мови і дієслів є синтаксично незалежною. Граматичне значення числа в іменнику являє собою формальне вираження кількісної характеристики предмета в її реальному вияві. Формальне вираження числа іменників здійснюється через їхню відмінкову парадигму.
Категорія відмінка.
Категорія відмінка служить для вираження функціональних значень іменника, тобто для вираження відношень іменника до інших слів у реченні.
Залежно від функціонального значення іменник видозмінюється за відмінками.
Категорію відмінка в сучасні українській літературній мові складають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний.
Значення кожного відмінка сприймається на рівні синтаксису слова – в словосполученні. На основі ряду протиставлень кожний відмінок виступає як значеннєво-функціональна абстракція, що знаходить своє вираження у відповідній відмінковій формі.
Найзагальніше протиставлення виявляється в поділі відмінків на дві групи: прямий відмінок, що виражає незалежність іменника (називний відмінок), і непрямі відмінки, що виражають залежність іменника від інших слів (усі інші відмінки).
У системі непрямих відмінків значення кожного з них ґрунтується на інших протиставленнях: абстрактне/конкретне; об’єктне/суб’єктне; атрибутивне/обставинне і т. д. Так, наприклад, відмінкове значення орудного відмінка в пасивних конструкціях сприймається на основі кількох протиставлень. Значення орудного суб’єкта обмежене можливістю вживання тільки в пасивних конструкціях і протиставляється тим самим називному суб’єкта, що має необмежені ознаки вираження активності. Суб’єктне значення орудного разом із об’єктним значенням протиставляється як абстрактне іншим його конкретним значенням – обставинної характеристики. І, нарешті, суб’єктне значення орудного протиставляється об’єктним значенням усіх інших непрямих відмінків, у тому числі і орудному.
Визначення обсягу значень відмінка здійснюється на рівні його основних функцій, тобто на основі типового зв’язку іменника в словосполученні і характеру відношень між граматично пов’язаними словами. Функціональні можливості відмінкової форми в структурі речення завжди багатоманітніші, аніж основні відмінкові значення, проте вони (похідні від основних функцій) у морфології не розглядаються.
Називний відмінок відповідає на питання хто? що?, називає суб’єкт (виконавця дії). Основне значення називного відмінка є власне називанням без вираження будь-якого відношення. За цією основною функцією називний відмінок протиставляється усім іншим відмінкам. Називний відмінок називається прямим, решта відмінків непрямими.
Називний відмінок є початковою (вихідною) формою іменника і виступає в реченні в ролі підмета: Сонцезаходить, Гори чорніють, Пташечка тихне,поле німіє (Т. Шевченко).
Периферійне значення називного відмінка як залежної форми виявляється у функції атрибутивній (завод-мільйонер) та предикативній (Слово – цезброя) – як форми координованої з підметом.
Родовий відмінок відповідає на питання кого? чого? Основне значення родового відмінка об’єктне: а) прямого об’єкта при дієсловах із заперечною часткою не (не помітив іронії, не привітав друга); б)прямого об’єкта, не визначеного кількісно чи визначеного частково (купив меду, приніс солі, набери води); в) при збірних іменниках – комплективне (загін добровольців, гурт дівчат), так само при назвах виміру (центнер муки, кілограм цукру). Родовий відмінок при іменнику може також означати належність, присвійність (книга брата, музика Лисенка, хата лісника) або давати іншу атрибутивну характеристику (світло лампи, вогонь Прометея, звук сирени). Родовий відмінок іменника в сполученні з числівником, займенником, прикметником виступає з обставинним значенням часу, дати (другого дня, того року, погожого ранку 1926 року).
У сполученні з прийменником родовий відмінок може виражати різноманітні обставинні значення (поїхати до Канева, почорніти від давності, насмішити до сліз, терпіти заради друга), порівняльно-зіставні (старший від сестри, кращий з кращих) та інші значення, що нашаровуються на основі значення родового відмінка.
Давальний відмінок відповідає на питання кому? чому? Значення давального відмінка в українській мові порівняно з іншими відмінками менш об’ємне. Давальний відмінок виражає особу або предмет, для яких чи на користь яких відбувається дія (віддав квіти матері, оголосили наказ студентам, відведуть кошти дитсадку).
Давальний відмінок може позначати особу, якій приписується певний стан (це так званий давальний суб’єкта в безособових конструкціях: Дітямрадісно. Олені не сидиться).
При іменниках давальний відмінок виражає значення належності, стосунку, спрямування (пам’ятник Котляревському, послання бійцям, шана поетові).
У структурі речення давальний відмінок сучасної української мови не виявляє особливих додаткових значень, що зумовлено майже повною втратою ним прийменникового зв’язку. Давальний відмінок може вживатися тільки з похідними прийменниками і виражає разом з ними обставинні відношення (зробив наперекір товаришам, вибіг назустріч батькові).
Знахідний відмінок відповідає на питання кого? що? Основне значення знахідного відмінка – це вираження прямого об’єкта, в той час як у родовому відмінку це значення обмежене кількома випадками.
Знахідний прямого об’єкта виступає при перехідних дієсловах (завести коня, прочитати вірш, вибрати книгу). Інші значення знахідного: часу (просидів день, навчався рік), місця (поїхав у Брест, спустили на воду) виводяться з основного, об’єктного значення. Такі додаткові значення в основному передаються за допомогою прийменників, наприклад: покласти під стіл, соромити за непослух, працювати за товариша, сильніший за смерть.
Орудний відмінок відповідає на питання ким? чим? З усіх відмінків орудний виділяється особливим багатством своїх значень. Він в українській мові виражає значення: 1) знаряддя і засобу дії (писати олівцем, кивнути головою); засобу пересування (їхати поїздом, пливти човном); 2) суб’єкта дії (завдання виконано студентом, план затверджено комісією) або співучасника діяча – соціативне значення (мати з дочкою ідуть ,); 3) значення обставинної характеристики: часу (працювати ночами, не писати місяцями), місця (пробиратися лісами, іти полем), порівняння і перевтілення (вити вовком, летіти стрілою, жити вдовою); 4) значення предикативної характеристики (бути лікарем, стати героєм, зробитися ледарем) та ін.
продолжение
--PAGE_BREAK--У сполученні з прийменником форма орудного відмінка виражає багатоманітні семантико-синтаксичні значення: об’єктні (розмовляти з учнем, їхати з товаришем), атрибутивні (дівчина з косою), обставинні (звернутися з запитанням, перебувати під водою, вийти перед світанком), предикативні (борщ був з перцем) та ін.
Місцевий відмінок відповідає на питання на кому? на чому? Значення місцевого відмінка в українській мові обмежені вживанням при ньому прийменниками на, в (у), о (об), по. Форма місцевого відмінка в сучасній українській мові аналітична: семантично-функціональне значення передається прийменником у єдності з флексією.
Місцевий відмінок виражає місце дії (жити в селі, біліти на палубі, розкидати по полю); час (прийти о шостій годині); рідше виступає із значенням об’єктним (зосередитися на головному завданні), зокрема знаряддя дії (грати на баяні) чи засобу пересування (приїхати на возі).
Кличний відмінок. Виконує в реченні апелятивну функцію – звертання до адресата мовлення. Форма кличного відмінка ніколи не пов’язується з прийменниками і не вступає в підрядні чи сурядні зв’язки з іншими членами речення. Вона твориться від іменників чоловічого чи жіночого роду, що означають осіб:Ой ти, дівчино, з горіха зерня (І. Франко), істот і персоніфіковані предмети: Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину (С. Руданський); Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! (Т. Шевченко).
Значення звертання до особи виражається за допомогою флексії у формі однини (Галю, Оксано, Карпе, сину). У множині клична форма зберігається з формою називного відмінка.
Основні значення відмінків образно передав Д. Білоус у поезії «Це ж як вірш»:
Називний питає хто ти? що ти?
Хоче він про наслідки роботи
і про тебе чути лиш похвали,
щоб тебе як приклад називали.
Родовий доскіпує свого —
Хоче знати він кого? чого?
І про тебе знать, якого роду,
що немає роду переводу.
Все давальний дасть — не жаль йому,
але хоче знать: кому? чому?
Знать про тебе, гожого на вроду,
що даєш і ти свому народу?
Узнахідного свої потреби:
він — кого? і що? — питає в тебе.
І кого всі ми за друзів маєм,
І що друзі роблять нам навзаєм?
А орудний хоче знать: ким? чим?
У труді орудуй разом з ним.
Хоче знать: що здатний ти утнути?
Чим ти сильний? Ким ти хочеш бути?
А місцевий — де? В якому місці?
Хоче знати — у селі чи в місті?
Кличний закликає всіх навколо:
гей, Іване, Петре чи Миколо,
ви не будьте сонні та байдужі —
у житті нема нічого згірш.
Рідна мова! В ній слова — як ружі,
а самі відмінки — наче вірш.
Відмінювання іменників
За характером основ і відмінкових закінчень змінювані іменники в сучасній українській мові поділяються на чотири відміни.
До першої відміни належать іменники жіночого і чоловічого, а також подвійного (чоловічого і жіночого) ролу з закінченням -а (-я) у називному відмінку однини (робота, Олена, Микола, лівша, земля, суддя, Валя).
До другої відміни належать: іменники чоловічого роду, що в називному відмінку однини закінчуються на твердий чи м’який приголосний основи (дуб, кінь, гай), а також із закінченням на –о (батько, Петро, Дніпро); іменники середнього роду, що в називному відмінку однини мають закінчення –о, -е (перо, полотно, поле), а також -я, крім тих, що при відмінюванні мають суфікси –ен-, -ат- (листя, знаряддя, клоччя). Суди належать також іменники подвійного (чоловічого і середнього) роду з суфіксом-иш(е) (вовчище, носище).
Третю відміну складають іменники жіночого роду, які в називному відмінку однини закінчують на твердий чи м’який приголосний основи (ніч, кров, сіль). До цього типу відмінювання належить також іменник мати.
До четвертої відміни належать іменники середнього роду, що в називному відмінку однини мають закінчення -а (-я), у яких при відмінюванні з’являються суфікси -ен, -ат, ( -ят): ім’я – імені, курча – курчати, теля – теляти.
Іменники першої і другої відміни поділяються на групи: тверду, м’яку і мішану.
У першій відміні до твердої групи належать іменники з твердим приголосним основи перед закінченням (крім тих, що закінчуються на шиплячий приголосний): хата, книга, риба, Оксана, сирота.
До м’якої групи належать іменники з м’яким приголосним основи перед закінченням праця, вишня, лінія, Ілля, Соня.
Мішану групу складають іменники з шиплячим приголосним основи перед закінченням: межа. Круча, груша.
У другій відміні до твердої групи належать іменники з твердим приголосним чистої основи (віл, граб, міст, Роман) та з закінченням -о (батько, Дмитро, вікно, болото, світло). До цієї групи належить більшість іменників з основою на -р (сир, вир, твір, муляр, столяр і т. д.), у тому числі іменники іншомовного походження на -ар (-яр), -ир, -ур (з наголосом переважно на останньому складі основи): гектар, футляр, командир, абажур. Суди ж належать іменники звір, комар, снігур, хоч вони в називному відмінку множини мають закінчення –і, властиве іменникам м’якої групи(звірі, комарі, снігурі).
До м’якої групи належать іменники з кінцевим м’яким приголосним чистої основи (пень, скрипаль, Івась, обрій) та з закінченням -е (не після шиплячого), -а (-я): сонце, поле, життя, полум’я.
За типом м’якої групи відмінюються деякі іменники з основою на -р, зокрема на -ар, -ир, у яких при відмінювані в однині наголос буває на корені або на флексії, а в множині – тільки на флексії (пузир, лікар, воротар; пузиря, лікаря, воротаря; пузирі, лікарі, воротарі).
До мішаної групи належать іменники з шиплячим приголосним в кінці основи(ткач, плащ, масаж), перед флексією -е (плече, видовище). Сюди ж належить частина іменників на -р, а саме: назви осіб за фахом чи діяльністю з наголошеним суфіксом -яр- та сталим наголосом на флексії (газетяр, газетяра, газетяреві, газетярем, газетярі;).
В основу типів відмінювання іменників у сучасній українській мові покладено групування іменників за родами та особливості основ слів. Родове протиставлення досить своєрідне. Іменники жіночого роду на -а (-я) становлять першу відміну, сюди ж належать однотипні за формою (жіночого відмінювання) іменники чоловічого роду (кількість їх обмежена).
Іменникам жіночого роду протиставляються іменники чоловічого і середнього роду, що входять до другої відміни.
Третю відміну складають іменники жіночого роду, що в називному відмінку формально схожі на іменники чоловічого роду. До четвертої відміни належать іменники середнього роду, що виявляють деяку специфіку у порівнянні з іменниками цього ж роду другої відміни.
Форми іменників першої відміни
На відмінкові закінчення іменників першої відміни впливає кінцевий приголосний основи (твердої, м’якої і мішаної груп) і належність їх до категорії істот чи неістот (у формах множини).
Флексії м’якої і мішаної груп переважно є графічним позначенням м’якості приголосного основи.
Парадигми першої відміни
Тверда група
М’яка група
відмінок
Однина
Множина
Н.
ткал-я
наді-я
ткал-і
наді-ї
Р.
ткал-і
наді-ї
ткаль
надій
Д.
ткал-і
наді-ї
ткал-ям
наді-ям
З.
ткал-ю
наді-ю
ткаль
наді-ї
О.
ткал-ю
наді-ю
ткал-ями
наді-ями
М.
(на) ткал-і
(на) наді-ї
(на) ткал-ях
(на) наді-ях
Кл.
ткал-е
наді-є
ткал-і
наді-ї
Мішана група
Однина
У родовому відмінку однини іменники першої відміни твердої групи мають закінчення -и (школ-и, мух-и) та -і у м’якій і мішаній групах (стел-і, груш-і). в іменниках, що мають кінцевий приголосний основи –й, виступає графічно флексія -ї(наді-ї, мрі-ї).
У давальному відмінку в іменниках усіх трьох груп виступає флексія -і(школ-і, стел-і, груш-і), яка в іменниках з основою на -й графічно передається флексією -ї(Софі-ї).
В іменниках твердої групи, основи яких закінчуються на -г, -к або -х, перед флексією -і відбувається перехід цих приголосних у -з, -ц, -с (нога – нозі, рука – руці, стріха — стрісі).
У знахідному відмінку однини в іменниках твердої і мішаної груп виступає флексія -у(весну, ружу), яка графічно передається буквою -ю в іменниках м’якої групи (вишню, тополю).
В орудному відмінку іменники твердої групи мають закінчення -ою(рибою, липою, смугою); у м’якій та мішаній групах виступає флексія -ею(вишнею, працею, межею) або графічно передається (після кінцевого основи -й) буквою -є(надією, грацією).
У формі місцевого відмінка виступає та сама флексія, що і у давальному відмінку (-і або графічно -ї), але виражається відмінкове значення за допомогою прийменників на, у (в), по, о (об): нагорі, у гаї, по хаті, о п’ятій годині.
Клична форма твориться від іменників твердої групи флексією -о(Ганно, весно), від іменників м’якої і мішаної групи переважно флексією -е (-є) або в пестливих назвах -у (-ю): Софіє, земле, круче; Полю, бабусю (і бабусе).
Множина
у називному відмінку множини іменники твердої групи мають закінчення –и(дороги, гори), а м’якої і мішаної груп – закінчення -і або графічно -ї(яблуні, кручі, мрії).
Родовий відмінок множини в основному характеризується нульовою флексією (верб, тополь, вишень, меж, мрій). Проте в деяких словах виступає флексія -ів (бабів) або -ей(статей, мишей).
У формі родового відмінка закономірність чергування звуків [о],[е]з[і] часто порушується, наприклад: гора – гір, особа – осіб, але межа – меж, тополя – тополь, лелека – лелек і т. д.
Якщо в кінці основи збігається два приголосних, то перед сонорним з’являється вставний [о] (переважно в іменниках з кінцевим твердим приголосним): іскра – іскор, сосна – сосон (і сосен), мітла – мітел, весна – весен, вишня – вишень, війна – воєн. У словах іншомовного походження вставного голосного немає: букв, верств, клятв, фірм, шахт.
У давальному відмінку множини виступає закінчення-ам (у твердій і мішаній групах: сестрам, мишам, кручам) або графічно -ям (у м’якій групі: пісням, мріям).
Знахідний відмінок множини в іменниках першої відміни виражає розрізнення назв істот і неістот: у назвах істот форма знахідного відмінка збігається з родовим (кличу сестер), а в назвах неживих предметів форма знахідного відмінка збігається з називним (кладу книжки). Порушення цих норм спостерігається у назвах комах та деяких свійських тварин (пасу овець та вівці, розводив бджіл та бджоли).
В орудному відмінку іменники першої відміни мають закінчення -ами (в твердій і мішаній групах: жінками, грушами) або -ями (як графічне позначення м’якості приголосного основи: землями, лініями). У деяких словах виступає флексія -ми(сльозами і слізьми, свинями і свиньми).
У місцевому відмінку виступає флексія -ах (у іменниках твердої і мішаної груп: у книжках, на кручах ) або -ях (у м’якій групі: на полицях, на лініях).
Форми іменників другої відміни
У називному відмінку однини іменники другої відміни чоловічого роду мають чисту основу (кобзар, кінь, край) або флексію -о(Дмитро, Дніпро). В іменниках середнього роду виступає флексія -о: добро, світло(тверда група), -е:море, плече(м’яка і мішана групи) та -а (-я): весілля, життя (м’яка група).
Родовий відмінок має закінчення -а (-я) та -у (-ю). вибір і вживання флексії в іменниках чоловічого роду залежить від семантико-граматичного розряду, під який підводиться слово. Так, флексію -а (-я) мають іменники, що називають істот (за винятком збірних назв: народу, загону): брата, керівника, викладача, Дениса, журавля, горобця; назви конкретних предметів, що мають обидві форми числа (носа, стола, замка, олівця, шматка); назви мір (грама, метра, літра, місяця, карбованця); наукові та технічні терміни українські та іншомовного походження (відмінка, суфікса, кореня, прикметника, радіуса, сектора, синоніма, але:синтаксису, базису); назви приміщень, будівель та інших споруд і частин їх (вітряка, гаража, млина, але:карнизу і карниза, сараю і сарая, поверху, універмагу, залу).
Флексія -у (-ю) виступає в збірних назвах (люду); в назвах рослин (барвінку, льону, лісу, саду, гороху, лозняку і лозника, молодняку і молодняка); у назвах установ, організацій, закладів (інституту, вузу, заводу); в назвах абстрактних понять, процесів, станів, суспільних, наукових та інших течій (розуму, вигляду, цвіту, глузду, світогляду, процесу, гуманізму, матеріалізму); в назвах явищ природи (грому, снігопаду, морозу, вогню).
У географічних назвах міст, рік переважає флексія -а (-я): Львова, Гадяча, Мелітополя, Дніпра, Дінця (з наголосом на флексії): але Дону, Дунаю (з ненаголошеною флексією). У назвах країв, озер, гір і т. д. переважає флексія -у (-ю): Криму, Сибіру, Донбасу, Байкалу, Уралу та ін.
У деяких іменниках можливі подвійні флексії залежно від семантичної віднесеності слова, наприклад: зробив ремонт телефонного апарата (конкретний предмет) і перебуває у віданні державного апарату (виражає сукупність).
Флексія може також регулюватися наголосом, наприклад: з моста і з мосту, стиду і стида.
Іменники середнього роду в родовому відмінку однини мають закінчення -а (-я):озера, перевесла, прізвища, моря, завдання.
Давальний відмінок в українській мові має паралельні флексії -ові та -у в іменниках чоловічого роду твердої групи: Петрові і Петру; -еві (-єві) та -у (-ю) в іменниках м’якої і мішаної груп: коневі і коню, Гайдаєві і Гайдаю, сторожеві і сторожу.
У назва істот переважає флексія -ові, -еві (-єві), а в назвах неживих предметів -у (-ю).
Іменники середнього роду в давальному відмінку виступають з флексією -у (-ю): болоту, горю, прізвищу. Іменники середнього роду можуть мати флексію -ові, -еві у випадку переносного вживання – синекдохи, наприклад: Показав селові синю книжечку.
У знахідному відмінку однини іменників чоловічого роду більш виразно виявляється вказівка на істоту чи неістоту. У назвах істот форма знахідного збігається з родовим відмінком: зустрів брата, батька, Сергія, а в назвах предметів – з називним: узяв папір, стілець. Назви групувань істот також мають форму знахідного, що збігається з називним: зібрав загін, погнав табун.
Проте ця закономірність у ряді випадків порушується, наприклад, можна вжити: збудував хлівець і хлівця, одержав лист і листа, зокрема у фразеологізмах: піймати облизня, дати гарбуза.
В орудному відмінку іменники чоловічого і середнього роду (крім тих, що в називному відмінку закінчуються на -я) мають флексію -ом: Іваном, краном, озером (тверда група); -ем (-єм): Василем, секретарем, фуражем, полем, днищем(м’яка і мішана групи).
Іменники середнього роду на -я в орудному відмінку однини мають флексію -ям: груддям, листям, пір’ям.
У місцевому відмінку іменників другої відміни однини виступають закінчення: -і (-ї), -у (-ю), -ові, -еві (-єві). Флексії -ові, -еві (-єві) з’явилися в місцевому відмінку за аналогією до давального відмінка і виступають переважно, як і в давальному, в назвах істот чоловічого роду: на синові, на гостеві, на Гордієві.
Флексія -у (-ю) виступає в іменниках чоловічого і середнього роду, що мають суфікси -к (о), -ок, -ик, -ак: на візку, на містку, у миснику, на держаку.
продолжение
--PAGE_BREAK--
продолжение
--PAGE_BREAK--Іменник. Правда. Щоб рухатись далі до країни Знань, неодмінно треба повторити вивчене раніше. А тому пропоную тести.
Вчитель. З наведених визначень випишіть правильне.
Іменник — це…
а) гарне слово;
б) член речення;
в) частина мови.
Іменник відповідає на питання…
а) який?
б) хто?
в) що робить?
Іменник означає…
а) назву дії;
б) назву ознаки;
в) назву предмета.
З великої букви пишемо…
а) слова, які нам подобаються;
б) власні назви;
в) загальні назви.
(Учні читають правильні відповіді).
Іменник. Молодці, справились із завданням. А зараз, друзі, вибірково-розподільний диктант.
(Виписати у два стовпчики назви істот і неістот). Іменник (зачитує вірш).
КОТИКИ-ВОРКОТИКИ
Котики-воркотики
Всілися рядком.
Поїть сонце котиків
Теплим молоком.
Котики-воркотики
В мене на вікні,
Котики-воркотики
Гості весняні.
Не глядить на котиків
Лиш вусатий кіт.
Мабуть зна, що котики —
Це вербовий цвіт.
(А. М'ястківський)
Знайти іменники, що означають назви істот і неістот. У якому значенні вжито у тексті іменник «котики»?
Іменник (перевіряє і говорить). От таких учнів я люблю: чемних, хороших, старанних.
А зараз коментований диктант.
(Учні зачитують завдання і записують у зошиті відповіді).
1. Записати назву нашої Батьківщини. (Україна)
2. Як називається наше село? (Лозянське)
3. Записати назву наших гір? (Карпати)
4. Як називається найбільша річка в Україні? (Дніпро)
5. Як звати старосту нашого класу? (Ліліана)
6. Яка кличка вашого котика чи собаки?
Вчитель. З якої букви пишуться ці слова, що записали?
(З великої)
— Як їх називають у мові? (Власні назви)
(Іменник викладає словничок-скриньку).
Вчитель. З першого класу ми з вами вивчали назви предметів. З яких слів ми починали перший урок? (Буквар, клас, школа, вчителька, мама, Україна, Батьківщина і т. д.).
Дуже в цьому нам допомагав чотири роки словничок-скринька. Іменнику, яке завдання нам запропонуєш?
Іменник. їх є безліч. Але прохання до вас таке: визначити роди назв предметів із скриньки.
(Діти витягують предметні картинки і записують іменники на дошці за родами)
Чол. рід
Жін. рід
Сер. рід
млин
парта
яблуко
трактор
слива
кошеня
хата
колесо
малина
веселка
Іменник. Дякую, діти, знаєте ви про мене. А зараз визначте рід іменників: яйце, курка, півень. (Діти визначають). А тепер послухайте, як відповів учительці ваш товариш.
— Якого роду слово «яйце»? — запитала вчителька
учня.
— Ніякого, — відповів той.
— Чому?
— Бо не знаємо що з нього вилупиться: півень чи курка…
Вчитель. Цікаві вправи нам дали. А зараз, яку роботу запропонуєм нашим малятам?
Іменник. Творчу, звичайно.
(Вчитель виставляє на дошці картину «Осінь у лісі» і на два варіанти записує по чотири слова).
Перший варіант.
Осінь, листя, птахи, дятел.
Другий варіант.
Ліс, дерева, звірі, білка.
З цими іменниками придумати речення, щоб вийшла розповідь і придумати заголовок, а потім учні читають у зошитах.
Іменник. Люблять четвертокласники думати. Ану, чи правильно ви сидите, зошити правильно поставили?
Зараз каліграфічна хвилинка.
(Іменник затісує на дошці перші чотири букви алфавіту: Аа, Бб, Вв, Гг, і слово «Василь», а діти — в зошитах).
Іменник. Ох і втомились ми: хочеться відпочити, погратись.
МОВНІ ЗАБАВЛЯНКИ
Гра з м'ячем «Хто швидше?»
Іменник кидає учням м'яча і говорить назву предмета, а вони швидко ставлять питання. Наприклад, веселка (що?), мама (хто?), осінь (що?), лисиця (хто?).
Гра «Зайвий іменник».
Діти плещуть у долоні, коли в реченні є зайві слова. Наприклад:
1. У лісі ростуть берези, ялини, дуби, лисиці…
2. У теплі краї відлетіли ластівки, журавлі, жайворонки,
снігурі…
3. До зими готуються: ведмеді, їжаки, білки, вовки…
4. На деревах ростуть яблука, груші, сливи, огірки…
Завдання. Визначити число даних іменників.
Іменник (розказує анекдот).
Питає вчителька дітей, в якому числі слово «штани»
Учень піднімає руку і говорить:
—Верхня частина в однині, а нижня — в множині.
Вчитель. Погляньте на годинник. Ох і скоро йде у нас урок, а скільки ще треба зробити. Що нам приніс їжачок, які завдання?
(Вчитель зачитує і пропонує за годинниковою стрілкою відгадати дві загадки).
Дивний крихітний автобус
По піску кудись поліз.
Він бо ходить так повільно
Через те, що без коліс.
(Черепаха)
Запалали в чистім полі,
Наче галстуки червоні.
То палає в полі так
Польовий червоний…
(мак).
(Провідміняти відгадки за відмінками. Потім іменник пропонує учням самостійну роботу з перфокартками. Після роботи учнями проводиться взаємоперевірка написаного).
Вчитель. А іменнику їжачок запропонував особисто проаналізувати його улюблене слово чи предмет.
(Іменник записує на дошці слово «Україна» і робить аналіз за схемою).
1. Аналізоване слово.
2. Частина мови.
3. Власна чи загальна назва.
4. Назва істоти чи неістоти.
5. Рід.
6. Число.
7. На яке питання відповідає.
II. Підсумок уроку.
Іменник. Я приношу багато користі нашій матері Мові. Без мене ніхто не мав би імені. Я дав назви всім істотам, предметам, подіям, яких я одягав у свої сім відмінків, два числа, три роди і чотири відміни. І в реченні можу виступати будь-яким членом.
Учні.
Вивчим цю частину мови,
Вивчимо обов'язково,
Бо вона потрібна дуже
І мені й тобі, мій друже.
(Л.Лужецька)
Список використаної літератури
1. Амонашвили Ш.А. Личностно-гуманная основа педагогического процесса.- Минск: Университетское, 1990.- 560 с.
2. Амонашвили Ш.А. Здраствуйте дети!- М.: Просвещение, 1983.- 95 с.
3. Андреев В.И. Диалектика воспитания и самовоспитания творческой
личности. — Издательство Казанского университета, 1988. — 238с.
4. Артемова О.І. Розвиток креативного мовлення молодших школярів: Автореф. дис… канд. пед. наук. — Одеса, 2001.-21 с.
5. Архипова Е.В. Проблемы речевого развития младших школьников, Дис.… д-ра пед. наук .- Москва, 1998.- 389 с.
6. Бабанский Ю.К. Об актуальных вопросах методологии дидактики// Сов. Педагогика, 1977.-№ 9.- С. 48-50.
7. Баранов М. Виды упражнений для формирования умений и навыков // Русский язык в школе. — 1993. — №3. — С.18-24.
8. Барко В.І. Розвиток здібностей і творчого потенціалу // Обдарована дитина, 2005. — № 1. – С. 27-31
9. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. — М.: Просвещение, 1979. – 365 с.
10. Беспредельность.-II часть.-Новосибирск: Сибирское отделение изд. Детская литература, 1990.-212 с.
11. Біляєв О.М., Мельничайко В.Я., Пентилюк М.І., Передрій Г.Р., Рожило Л.П. Методика вивчення української мови в школі: Посіб. для вчит. – К.: Рад. шк., 1987. – 246 с.
12. Біляєв О. Проблема методів у навчанні мови //Укр. мова і літ. в школі. — 1986. — № 10. — С. 60-64.
13. Білецька М.А., Вашуленко М.С. Рідна мова: Підруч. для 2 кл.-К.: Освіта, 2002.-Ч. 1- 2.
14. Ванник М.Э. Индивидуальный подход к развитию творческого воображения младших школьников: Дис.… канд. пед. наук.-Ярославль, 2006.- 228 с.
15. Варзацька Л.О. Навчання мови та мовлення на основі тексту: Посіб. для вчителів. – К.: Рад. шк., 1986. – 104 с.
16. Вашуленко М.С., Мельничайко О.І. Рідна мова: Підруч. для 3 кл.-К.: Освіта, 2003.-Ч. 1-2.
17. Вашуленко М.С. та ін. Рідна мова: Підруч. для 4 кл.-К.: Освіта, 2004.-Ч. 1-2.
18. Вашуленко М.С. Українська мова і мовлення в початковій школі: Метод. посіб. – К.: Освіта, 2006. – 268 с.
19. Вашуленко М.С. Формування мовної особистості молодшого школяра в умовах переходу до 4-річного початкового навчання. // Початкова школа. – 2001. – №1 – С.11-14.
20. Величко Л.И. Работа над текстом на уроках русского языка: Пособ. для учителей.— М.: Просвещение, 1983.— 128 с.
21. Вікова психологія / За ред. Костюка Г.О. — К.: Радянська школа, 1976.-195 с.
22. Выготский Л.С. Мышление и речь. — М.: Лабиринт, 1996.- 415 с.
23. Волков И.П. Приобщение школьников к творчеству: Из опыта работы.-М.: Просвещение, 1982.- 144 с.
24. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования-М.: Наука, 1981.-138 с.
25. Гац Н.А. Засоби зв'язності тексту у початковому навчанні рідної мови // Початкова школа. — 1996. — №1. — С.23-29.
26. Гончаренко С. Український педагогічний словник.-К.,1997.- 376 с.
27. Гриненко І.В. Педагогічні умови розвитку креативності майбутніх вчителів гуманітарного профілю у процесі фахової підготовки: Дис.… канд. пед. наук. -Тернопіль, 2008.- 266 с.
28. Дадабаев Х.М. Художественный текст как средство обучения русскому языку в национальной школе: Дис.… канд. пед. наук -Москва, 1998.- 166 с.
29. Державна національна програма «Освіта (Україна XXI ст.)». К., 2003.- 56 с.
30. Державний стандарт початкової загальної освіти.-Режим доступу: www.mon.gov.ua
31. Доблаев Л.П. Смысловая структура учебного текста и проблемы его понимания /Под ред. В.В. Давыдова.— М.: Педагогика, 1982.— 176 с.
32. Донченко Т. До проблеми методів навчання української мови // Українська мова і література в школі.- № 7.-2005.- С.2-5.
33. Донченко Т. Власне методичні принципи навчання української мови // Українська мова і література в школі.- № 2.-2004.- С.2-5
34. Ермолаева — Томина Л.Б. Проблема развития творческих способностей детей (по материалам зарубежных исследований)//Вопросы психологии.-1975.-№5.-С.166-175.
35. Занков Л.В. Обучение и развитие.— М.: Педагогика, 1975.— 440 с.
36. Загнітко А.П. Особливості конструювання тексту // Український синтаксис. — К., 1996. – № 2. - С. 161-162.
37. Ігнатенко Н. Етапи діалогічної взаємодії молодших школярів із навчальним текстом // Школа першого ступеня. — Переяслав-Хмельницький, 2003. -Вип.7.- С. 50-61.
38. Ільченко Н.В. Філологічні дисципліни: розвиток творчих здібностей учнів// Вивчаємо українську мову та літературу. — К., 2005. — № 24. – С. 21-23.
39. Каніщенко А.П. Система роботи над розумінням тексту у початковій школі. — К.: Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, 2003.-95с.
40. Капица П.Л Некоторие принцыпы творческого воспитания и образования //Вопросы Философии.- 1971.- № 7.- С. 16-24
41. Караман С. Методи і прийоми навчання української мови // Українська література в загальноосвітній школі.- 2005.- № 3.- С. 25-27.
42. Кирсанов А.А., Зайцева Ж.А. Развитие творческой активности в педагогическом процессе.-Казань, 1995.-103 с.
43. Коваленко Т. Розвиток творчих здібностей молодших школярів.-Режим доступу: www.bdpu.org/main/statti/kovalenko.doc
44. Ковалик І., Мацько Л., Плющ М. Методика лінгвістичного аналізу тексту. -К.: Вища шк., 1984. -120 c.
45. Концепція середньої загальноосвітньої школи України// Початкова школа. – 1990. – №11 – С. 35-40.
46. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості/ Упор. В.В. Андрієвська, Г.О. Балл, О.Т. Губко, О.В. Проскура/ Під ред. Л.М. Прколієнко.- Київ: Радянська школа, 1989.- 608 с.
47. Кочан І. Лінгвістичний аналіз тексту: Курс лекцій.-Львів: Світ, 1999.-142 с.
48. Кравчук Д.М. Писемне мовлення учнів 1-3 класів: Посібник для вчителів. — К.: Радянська школа, 1984. — 136 с.
49. Кутина Н. Структурно-смысловой анализ художественного текста.-Свердловск, 1980.-96 с.
50. Ладыженская Т.А., Ладыженская Н.В. Текстовые умения. Как им учить?//Начальная школа плюс До и После.-2005.-№5.- С. 1-6.
51. Лысенкова С.Н. Когда легко учиться.- М.: Педагогика, 1985.- 175с.
52. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность.- М.: Просвещение, 1969.- 214 с.
53. Леонтьев А.А. Слово в речевой деятельности: некоторые проблемы общей теории речевой деятельности / отв. ред. М.М. Глушман.-3-е изд.- М.: Ком-Книга, 2006.- 248 с.
54. Лещенко Г. Функціонально-комплексний підхід до роботи з текстом як засіб формування комунікативної україномовної компетенції школярів// Українська література в загальноосвітній школі. — 2005. — № 7. – С. 26-30.
55. Лосева Л.М. Как строится текст: Пособ. для учителей / под ред. Г.Я. Солганика.- М.: Просвещение, 1980. – 96 с.
56. Лук А.Н. Мышление и творчество. — М.: Политиздат, 1976.- 144 с.
57. Львов М.Р. и др. Методика преподавания русского языка в начальных классах.- М.: Академия, 2000.- 174 с.
58. Мельник Т. Система вправ з розвитку образного мовлення учнів.-Режим доступу: ukrlife.org/main/minerva/vpravy_movni.doc
59. Мельничайко В.Я. Лінгвістичні основи викладання української мови в школі // Мовознавство і школа. – 1981. – С. 43-45.
60. Мельничайко В.Я. Лінгвістика тексту в шкільному курсі української мови: Посібник для вчителя. — К.: Радянська школа, 1986. — 168с.
61. Мельничайко В.Я. Творчі роботи на уроках української мови: Посібник для вчителів.-К.: Рад.школа, 1984.-223 с.
продолжение
--PAGE_BREAK--
продолжение
--PAGE_BREAK--