Психологія підлітків

Реферат з психології
Психологія підлітків
Підлітковий вік (від 10-11 до 14-15 років) є перехідним голов­ним чином в біологічному смислі, оскільки це вік статевого дозріван­ня, паралельно якому досягають зрілості й інші біологічні системи організму. В соціальному аспекті підліткова фаза — це продовження первинної соціалізації. Всі підлітки цього віку — школярі, вони зна­ходяться на утриманні батьків (держави), їхньою провідною діяль­ністю є навчання. Соціальний статус підлітка мало чим відрізняєть­ся від дитячого. Психологічно цей вік дуже суперечливий. Для нього характерні максимальні диспропорції у рівні й темпах розвитку, обу­мовлені значною мірою біологічно. Найважливіше психологічне но­воутворення віку — почуття дорослості являє собою новий рівень домагань, що передбачає майбутнє становище, якого підліток фак­тично ще не досяг. Звідси — типові вікові конфлікти та їх перелом­лення в самосвідомості підлітка. В цілому це період закінчення ди­тинства і початку «виростання» з нього.
Соціальне становище юнацтва неоднорідне. Юність — завершальний етап первинної соціалізації. Більшість юнаків і дівчат іще навчаються, їхня участь у продуктивній праці розглядається не стільки під кутом зору її економічної ефективності, скільки з позиції виховної цінності. Діяльність і рольова структура особистості на цьому етапі набувають нових, дорослих якостей. Головне завдавши цього віку — вибір професії. Загальна освіта доповнюється тепер соціальною, професійною. Уже після закінчення 9-го класу учні роблять соціальній вибір — продовжувати навчання у середній школі чи піти до ПТУ.
Проміжний стан суспільного становища і статус юнацтва визначають особливості психіки. Багатьох юнаків іще гостро хвилюють проблеми, успадковані від підліткового етапу, — власна вікова специфіка, право на автономію від старших і под. Водночас перед ними стоїть завдання соціального та особистісного самовизначення яке означає якраз не автономію від дорослих, а чітку орієнтацію та визначення свого місця в дорослому світі. Це передбачає поряд із ренціацією розумових здібностей та інтересів, без яких утруднено вибір професії, розвиток інтегративних механізмів самосвідомості становлення світогляду і життєвої позиції, а також визначення психосексуальних орієнтацій.
Розширюється діапазон громадсько-політичних ролей та пов'язаних з ними інтересів і відповідальності: в 16 років — отримання паспорта, у 18 — виборче право і право на створення сім'ї.
Слід вирізнити студентство як окрему соціальну групу.
Соціальна функція студентства полягає в тому, щоби готуватися громадської та професійної діяльності спеціаліста народного господарства. Ця функція забезпечує відтворення соціальної структури суспільства, тому що студентство як резерв і підростаюча зміна інтелігенції набуває специфічних знань і навичок.
Із соціальної функції та становища студентів випливає особливий характер основної діяльності студентів. Він полягає в навчанні як специфічній формі засвоєння знань у певній галузі науки, а також у накопиченні спеціальних знань і навичок для конкретної професії, яка вимагає вищої чи середньої спеціальної освіти. У студентів немає точно визначених робочих умов. Численні навчальні заходи, самостійна робота — все це пов'язане з переміною робочих місць, конкретних цілей і характеру діяльності.
Аби уникати помилок у стосунках із підлітками, дорослі, насам­перед учителі, повинні добре знати природу фізіологічних процесів, які відбуваються в організмі підлітка, з метою уникнення переванта­жень і недовантажень у навчальних завданнях, необгрунтованих конфліктів з учнями.
За нормальних умов між силою подразника і реакцією на нього нервової системи існує певна залежність, яка має вікові та індивідуальні особливості. У підлітковому віці ці співвідношення порушу­ються, що пов'язане зі збудженим станом центральної нервової си­стеми. Через це, наприклад, і сильні, і слабкі подразники можуть викликати однакову за силою реакцію-відповідь. Може бути й по-іншому: сильні подразники взагалі не викликають відповіді, а на слабкі відповідь є. Річ у тім, що центральна нервова система підлітка стає тимчасово нездатною до відповіді на сильний подразник, бо він її остаточно порозбуджує і переводить у стан гальмування, тому ре­акції немає. Слабкий же подразник цього не викликає, і тому на ньо­го реакція зберігається. Нарешті, може бути такий стан центральної нервової системи, коли подразник узагалі викликає несподівану, не­адекватну реакцію.
Характерно, що в дівчаток більшою мірою виражено порушення емоційного плану — підвищена образливість, плаксивість, безпричин­на зміна настрою, у хлопчиків — зміна поведінки і рухальних реакцій. їхні дії супроводжуються супутніми рухами рук, ніг, тулуба (не мо­жуть сидіти спокійно, щось крутять у руках, чіпають щось і под.).
Мова підлітків часом уповільнюється, сповільнюються і відпо­відні реакції на мову дорослих, звернену до них.
Не отримавши відповіді на своє запитання, звернене до підлітка, або чекаючи його занадто довго, дорослі нерідко сердяться і почина­ють дорікати.
Відповіді підлітків на запитання викладача стають біднішими, спрощеними; виникає підозра, що підлітки втратили частину свого словникового запасу. Для отримання вичерпних відповідей доводить­ся ставити їм додаткові запитання. Усе це створює враження недо­статнього знання предмета, невпевненості у знаннях, що негативно впливає на оцінку педагогами відповідей підлітків (такі оцінки час­то виявляються неадекватними саме через незнання дорослими ста­ну центральної нервової системи підлітка).
У той же час спостерігається й підвищена стомлюваність підлітків. Втома зазвичай розвивається у двох фазах: у першій з'яв­ляється рухальне збентеження (нервова система вже не в змозі загальмувати небажані рухи); другу фазу характеризують сонливість, дрімота або, навпаки, сильне збудження. Це значною мірою пов'яза­не з тимчасовим пониженням у підлітків опору до втоми, яке розви­вається під впливом статичного напруження.
До цього слід додати й відхилення, пов'язані з прискореним рос­том. В основі їх лежать дві причини: перша — порушення роботи окремих органів і систем, друга — дефіцит різноманітних речовин, необхідних організмові, що інтенсивно розвивається і росте. При­кладом дії першої є запаморочення, потемніння в очах і навіть втра­та свідомості за різкої зміни положення тіла, тривалого нерухомого стану. Прикладом дії другої причини є порушення постави, скрив­лення хребта і т. д.
Усі ці знання про механізми психофізіологічного розвитку в підлітковому віці необхідні педагогові для вироблення стратегії й тактики побудови і проведення занять, адекватної поведінки спілку­вання з учнями.
Неформальне спілкування в підліткових та юнацьких групах.
Потреба у спілкуванні в підлітковому та юнацькому віці дуже ве­лика. Часто виникають спонтанні групи, рівень згуртованості яких не поступається рівневі організованого колективу. Щодо характеру лідерства: у шкільних класах офіційний лідер не завжди буває найав­торитетнішою людиною. Його висувають не стільки діти, скільки дорослі, успішність кого діяльності залежить від того, налагодить він контакти з неформальними лідерами. У стихійних групах, хоч би яким гострим було в них внутрішнє суперництво, вожаком може стати той, хто має реальний авторитет.
Структура стихійних груп спілкування і ступінь їх згуртованості визначаються рівнем розвитку взаємовідносин між юнаками й дівча­тами. У підлітків первинними осередками спілкування є одностатеві групи хлопців і дівчат; потім дві такі групи, не втрачаючи внутріш­ньої спільності, утворюють змішану компанію: пізніше всередині цієї компанії утворюються пари з юнаків і дівчат. На основі взаємного потягу, ще пізніше, у віці 19-20 років, такі пари стають стійкішими, а попередня велика компанія розпадається або відходить на задній план. Звісно, ця схема не універсальна, вона має багато варіантів.
І вуличне спілкування, і спонтанні юнацькі групи тісно пов'язані з особливостями юнацької субкультури. За всієї її розпливчастості вона має декілька постійних компонентів: специфічний набір цінностей і норм поведінки, смаки, одяг і зовнішній вигляд; почуття групової спільності й солідарності; характерну манеру поведінки, спо­соби спілкування, залицяння і т. ін.
У юнацьких захопленнях проявляється та реалізується надзвичай­но важливе для формування особистості почуття належності: аби бути цілком «своїм», необхідно виглядати «як усі» і розділяти загальні захоплення. Мода, скажімо, є засобом самовираження, комунікації, Ідентифікації. Нарешті, засіб набуття статусу в своєму середовищі: оскільки норми і цінності юнацької субкультури є груповими, ово­лодіння ними (наприклад, уміння розбиратися у футболі чи рок-музиці) стає обов'язковим і служить способом самоствердження.
Психологічні аспекти самовизначення і вибору професії підлітками та юнаками.
Як показали дослідження, підліток намагається передбачити своє майбутнє, не замислюючись над засобами його досягнення. Його образи майбутнього вирізняються тим, що вони орієнтовані на ре­зультат, а не на процес розвитку: підліток може дуже жваво, в дета­лях, уявляти своє майбутнє становище в суспільстві, не задумую­чись над тим, що для цього треба зробити.
У віковій психології професійне самовизначення здебільшого ділять на ряд етапів, тривалість яких, звісно, варіюється.
Перший етап – дитяча гра, під час якої дитина «приміряє» на себе різноманітні професійні ролі та «програє» окремі елементи пов'язаної з ними поведінки. До речі, у деяких особистостей цей, притаманний вікові дитинства етап може залишатися поруч із інши­ми до пізнього юнацького віку.
Другий етап — підліткова фантазія, коли підліток бачить себе у мріях представником тієї чи іншої привабливої для нього професії.
Третій етап, що охоплює весь підлітковий та більшу частину юнацького вису, — попередній вибір професії. Різні види діяльності сортуються й оцінюються спершу під кутом зору інтересів підлітка («Я люблю історичні романи, мабуть, стану істориком»), потім у пло­щині його здібностей («У мене добре з математикою, чи не зайня­тись нею?») і, нарешті, з огляду на його систему цінностей («Я хочу допомагати хворим людям, то стану лікарем»; «Хочу багато заробля­ти. Яку би вибрати професію?»).
Ясна річ, що інтереси, здібності, цінності проявляються, хоч би й неявко, на будь-якій стадії вибору, вони диференціюються і консо­лідуються, відбувається боротьба мотивів.
Четвертий етап — практичне ухвалення рішення, власне вибір про­фесії, криє в собі два головні компоненти: визначення рівня квалі­фікації майбутньої праці, обсягу й тривалості необхідної підготовки до нього; вибір конкретної спеціальності. Послідовність цих виборів може бути різною. Дівчина може спочатку визначити сферу діяль­ності («Хочу працювати в медицині»), а потім рівень її кваліфікації (бути лікарем, фельдшером чи медсестрою), або навпаки — спочатку вибрати рівень, а потім уже фах («Буду вступати до вузу, але ще не знаю, до якого»). Фактично, із соціологічних даних, другий шлях рішуче переважає; орієнтація на вступ до вузу формується значно скоріше, ніж визріває вибір конкретної спеціальності.
Психічні властивості особистості відчувають на собі вплив соціальних факторів, опосередковуються ними — і спіл­кування, і спрямованість, і самосвідомість, і досвід, і інте­лект, і темперамент. Однією з властивостей людини, що формується під безносоредаш впливом суспільства, взаємо­дії особистості з іншими людьми, с характер.--PAGE_BREAK--
Характер — це особливі прикмети, риси, котрих людина набуває н суспільстві. Таких рис психолоти налічують де­кілька тисяч. Характер утворюється із сукупності стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює для особистості засоби поведін­ки, вчинки у стосунках з іншими. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов; характер — це певна програма поведінки. ІЗ ньому можна виділити провідні та другорядні риси. Є цільні, су­перечливі, сильні, вольові та слабкі характери.
Структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться:
а) до інших людей, демонструючи уважливість, принципо­вість, прихильність, комунікативність, миролюбність, лагід­ність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;
б) до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціа­тивність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, енту­зіазм, зацікавленість або протилежні риси;
в) до речей, демонструючи при цьому бережливість, еко­номність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;
г) до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.
Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру — це крайні варіанти норми характеру як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людини.
Виділяють такі основні типи акцентуації характеру.
інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруд­нення в спілкуванні та налагодженні контактів з оточую­чими;
екстравертний тип, якому притаманні жага спілкування та діяльності, балакучість, поверховість;
некерований тип— імпульсивний конфліктний, кате­горичний, підозріливий;
неврастенічна акцентуація— з домінуванням хвороб­ливою самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюва­ності,
сенситивний тип— з надмірною чутливістю, лякливіс­тю, сором'язливістю, вразливістю;
демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, пот­реба в постійній увазі до себе, співчутті.
Характер тісно пов'язаний з темпераментом, який може сприяти або протидіяти розвиткові певних рис характеру. Тому важливо знати свій темперамент. Так, холерику або сангвініку легше, ніж меланхоліку чи флегматику, сформу­вати в собі ініціативність і рішучість. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманості та самоконтролю, а для сангвініка — вимогливості до себе та самокритичності. Меланхоліку важче долати сором'язливість і тривожність, а флегматику — розвивати активність.
Характер формується з перших днів життя людини до останніх його днів. У перші роки життя провідним факто­ром розвитку характеру стає наслідування дорослим; у мо­лодшому віці поряд із наслідуванням на перше місце ви­ступає виховання. А починаючи з підліткового віку важливу у формуванні характеру відіграє самовиховання. Характер може свідомо цілеспрямовано вдосконалюватися самою людиною завдяки зміні соціальної поведінки, спільної діяльності, спілкування з іншими людьми. Треба знати, що характер можна змінювати протягом усього життя людини.