Планзаняття
урок літературний громадський художній
Група: 13,14,19
СпеціальністьВБДК, ЗВ
Тема заняття: Літературний процес 70-90-х роківХІХ ст. Вступ.
Мета заняття:
Навчальна — Даватизагальну характеристику літературного процесу ІІ половини ХІХ – поч. ХХ ст.Розуміти зв’язок літератури як мистецтва слова з провідними тенденціями свогочасу.
Виховна — Усвідомленнясуспільного призначення національної літератури. Виховувати в учнів любов іповагу до минулого України, почуття патріотизму, гідності людини вільноїдержави
Розвиваюча — Розвиватиуміння аналізувати історичні періоди
Вид заняття:лекція
Вид лекції:вступна лекція
Форма проведеннязаняття: Лекція + евристична бесіда
Міжпредметнізв’язки:
Забезпечуючі ІсторіяУкраїни
ЗабезпечуваніУкраїнська мова
Методичнезабезпечення: опорні конспекти, тексти творів
Література:
1. Бондар М. Творчість Володимира Cамійленка //Cамійленко В. Твори.— К., 1990.
2. Зеров М. «Непривітаний співець» (Я.Щоголів) // Зеров М. Твори: В 2 т.— К., 1990.— Т. 2.
3. Історія української літератури ХІХ століття: У 3кн.— К., 1997.— Кн. 3.
4. Камінчук О. Олена Пчілка: аспекти творчоїдіяльності // Слово і час.— 1999.— № 6.
5. Хропко П. Українське літературне життя 70—90-хроків ХІХ ст. (Матеріал до оглядової лекції у 10 класі) // Дивослово.— 1994.— №3.
Технічні засобинавчання комп’ютер
Хід заняття
1. Організаційниймомент
1.1 Привітаннястудентів
1.2 Підготовкааудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.
2. Ознайомленнястудентів з темою та навчальними цілями заняття
Ознайомлення злітературним процесом 70-90-х рр… ХІХ ст., з передовими громадськими діячамита їх творами.
3. Мотиваціянавчання
У цьому навчальному році ви продовжитевивчення української літератури і здійсните мандрівку художніми світами творівписьменників другої половини ХІХ — початку ХХ століть. Вам відкриється художнясамобутність українського письменства, естетична неповторність національноїкартини буття народу, його розвиток у контексті європейського літературногопроцесу. Цей період ознаменувався великими перемогами реалізму в літературі, пов'язаними з іменами Івана Нечуя-Левицького,ПанасаМирного, Михайла Старицького, Бориса Грінченка,ІванаКарпенка-Карого, Марка Кропивницького, Івана Франка.Українські митцідотримувалися засад демократизму, гуманізму, психологізму та суспільноїзумовленості характеру людини. Вони змалювали яскраві картини буття народу,глибоко висвітлили історичні закономірності і фактори, що спричиняють вчинки іхарактери героїв. У другій половині ХІХ століття розквітали драматургія ілірика, розвивалась літературна критика, утверджувався роман як свідченнязрілості української літератури, її європейськості. Виникали нові естетичніявища: натуралізм,модернізм та його стильовітечії — символізм, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм.
Українська література поступовозавойовувала європейське визнання. Польська письменниця Еліза Ожешкописала про українськулітературу: «Чим більше читаю, тим сильніше відчуваю дивну насолодуі поезію цієї літератури. Чиста вона, як кристал, тепла, мов літній вечір,несподівано оригінальна, до жодної іншої, відомої мені, не подібна».
4. Актуалізаціяопорних знань
Літературі як виду мистецтва притаманнебагатовимірне, історичне осмислення дійсності, сприйняття і зображення її якпроцесу. Предметом її пізнання й відтворення є людина в життєвому процесі та все з неюпов'язане. Тому художню літературу називають людинознавством.
Іван Франконазвав історію наукидрамою ідей. Беручи за основу цю думку, історію літератури називаємо драмоюідей та образів. Письменник, досліджуючи світ, промовляє образами і картинами,які так само впливають на розум, як і наукові висновки, але ще більше на душу,емоційний світ читача. Митець, озброївшись словом, малює живі та яскравіобрази, творить правдиві картини життя, впливаючи на фантазію читачів та їхнюуяву. Він ставить героя перед лицем неминучої необхідності діяти, спонукаючийого керуватися соціальними мотивами чи ірраціональними поштовхами, стаючижертвою власних ілюзій. Мотив «втрачених ілюзій» (назва роману Оноре де Бальзака), подолання героями своїх ілюзій — давніймотив красного письменства, що знайшов яскраве втілення і в творах українськихмитців слова.
Реальність у всій різноманітностіпереноситься в художній твір, стає «другою реальністю», дещо схожою з дійсністю, алеперетвореною письменником відповідно до його уподобань, ідеологічнихорієнтацій, естетичних смаків.
Художнє новаторство чи феномен творчихуподобань відбору матеріалу і його художнє освоєння зумовлені психологієюмитця, його етичними й моральними поглядами, крізь призму яких він інтерпретуєсвіт у межах власних знань. Водночас художній твір розвивається за законами жанру, стильовоїтечії в мистецтві. Вивже спостерегли у попередніх класах, що класицисти, наприклад,чітко поділяли героїв на позитивних і негативних, ідеальних і носіїв зла, тожхарактери були одновимірними: персонаж уособлював певну ознаку — розум,мужність, шляхетність, чесність, жадобу, підступність, жорстокість,лицемірство, хвалькуватість. Натомість у романтиків герой наділявся винятковим характером ідіяв у незвичайних обставинах, переживав пристрасні почуття, які керували йоговчинками.
Із попередніх класів ви знаєте, що українськулітературу поділяють на періоди:
· ХІ — XVIIIстоліття — давня,
· ХІХ століття —нова,
· ХХ — початок ХХІстоліття — новітня література.
Красне письменство ХІХ століттяподіляється на менші самостійні періоди:
· українськалітература перших десятиліть ХІХ століття;
· 40 — 60 роки;
· 70 — 90 роки,
· кінець ХІХ —початок ХХ століть.
Кожен період характеризується своїмиобразами, проблематикою, жанровою, стилістичною своєрідністю, певнимиестетичними відкриттями, художніми здобутками. Українські митці орієнтувалисяна передові філософські та естетичні ідеї, творили у річищі шукань письменниківЄвропи. Це засвідчує функціонування стильових течій у західноєвропейських таукраїнській літературах: класицизму, сентименталізму, романтизму, реалізму,натуралізму, модернізму, які, по суті, розвивалися у невеликих часовихпроміжках, а під кінець ХІХ століття збігалися.
Поступово українська літературазавойовувала світове визнання. Уєвропейських країнах значний резонанс мали твори Івана Котляревського,поетів-романтиків, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Марка Вовчка,Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького,Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки та інших, чиї твориперекладалися слов'янськими та західноєвропейськими мовами, були позитивнооцінені тодішніми критиками. Наприкінці ХІХ століття кращі твори українськихмитців стали відомими і в Америці.
Невід'ємною ознакою літератури є її національнасвоєрідність тавселюдськийвимір. Це означає, щомистецтво словакожного народу має національну самобутність, є носієм ознак, що характеризуютьнацію, відбивають ментальність народу, його духовність. Національнасвоєрідність літератури позначається на тематиці й проблематиці творів,змалюванні характерних типів, що виявляють себе через індивідуалізовані рисигероїв. Ця органічна якість художньої літератури певного народу яскраворозкривається через систему змістових і формально-стильових особливостей,притаманних національним митцям. Українська література є гуманістичниммистецьким феноменом, адже завжди несла великий заряд любові до людини,захищала людську гідність. Невипадково твори українських письменників знаходиливідгук у серцях читачів світу, які захоплювалися іскрометним сміхом ІванаКотляревського, глибоким патріотизмом Тараса Шевченка, романтизмом МиколиГоголя, інтелектуалізмом Лесі Українки, гуманістичним пафосом ОльгиКобилянської, неповторною поетикою Михайла Коцюбинського. Читачам багатьохкраїн імпонує пафос утвердження духовної цінності людини, її права на свободу,рівність, вільний розвиток, захист державної незалежності.
Розвиток літератури відбувається вневпинних пошуках, експериментах, тобто постійно перебуває в процесі.
ü Літературний процес —це особлива форма функціонування літератури в певній країні у певну історичнудобу. Охоплює в своє силове поле не тільки художню літературу, а й усе,пов'язане з нею: критику, літературознавство, філософію, суміжні мистецтва. Він складається з таких чинників: творчі напрями, їх становлення,розвиток, занепад; стильові течії, боротьба між ними, часові межі; творчийдоробок митців, їх новаторство; критика та її вплив на розвиток письменства;періодика, видавнича справа; зв'язок з літературами інших народів; літературнігрупи, письменницькі організації. Літературний процес у кожній країні єскладником світового суспільно-історичного процесу розвитку мистецтва слова.
У ХІХ столітті виникло літературознавство — наука про художню літературу, якависвітлює її походження, сутність і розвиток. Це одна з гуманітарних наук, якавідіграє важливу роль у духовному житті суспільства, формуючи у читачівестетичні смаки і світоглядні засади. Його функція — аналізувати літературніявища, оцінювати художні твори у світлі загальнолюдських ідеалів, формуватисистему наукових знань про мистецтво слова, сприяти поступу людства.
5. Коментарвідповідей та робіт студентів
Підсумуйте прослухане.
1. Що є головним предметом мистецтваслова? Своє твердження проілюструйте прикладами з творів українськихписьменників.
2. Назвіть періоди розвитку українськоїлітератури.
3. Простежте традиції і новаторствоукраїнського письменства першої половини XIX століття.
4. Схарактеризуйте і гуманістичний пафос творів українськихмитців слова.
Аналізвідповідей, виставлення оцінок
6. Викладення тавивчення нового матеріалу (лекція)
Суспільно-політичнийі загальнокультурний процес 70-90 рр.
Щоб глибшеосмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії,потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурногопроцесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошукиписьменників. У цьому зв’язку надзвичайний інтерес викликає українськийлітературний рух останніх десятиріч ХІХ століття.
Літературне життя в Україні у другійполовині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах.Чинність двох документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу(1876) — унеможливлювала повноцінність функціонування українськоголітературного процесу. Цей період характеризується чергуванням «відлиг»і «мертвих антрактів» (Сергій Єфремов).
Відлига початку 70-х років була знаменнапосиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західноговідділу Російського географічного товариства (1873), що став осередкомнаукового українознавства і об'єднав діяльність таких потужних вчених і митців,як ПавлоМитецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов,ПавлоЧубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицькийта інші. За три рокивони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українськогофольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перерванацарським указом 1876 року, який передбачав заборону українського друкованогослова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону,друкування перекладів творів українською мовою.
Українська література означеного періодумає особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вонаперебувала у постійному зв'язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевськийнаголошував: "Історія нашоїлітератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного,нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу… Українськеслово вирятувало українсько-руський народ від видимої загибелі".
У ці, як і впопередні роки, український народ був роз’єднаний кордонами чужих йогоментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалосяна мистецько-літературному процесі.
Скасуваннякріпацтва в 1861 р., наступне проведення в Росії земської, судової, міської,військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадськійдумці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницькогоруху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається «ходінняв народ» різночинців з метою підняти селянство на боротьбу «за землюі волю». Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужістьселянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років змінюють своютактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюєтьсярух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюдирозгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуютьсяГромади – товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основномукультурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культуриукраїнців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу,виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярноїлітератури.
У Києвірозгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюєтьсяПівденно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активнопрацюють історики І.Лучицький, О.Лазаревський, М.Драгоманов, мовознавецьП.Житецький, композитор М.Лисенко, письменник і театральний діяч М.Старицький.відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську,частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний,етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллямнародознавця П.Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних «Трудахэтнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край» (1873-1878).Історик В.Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розглядудавніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного «АрхиваЮго-Западной России».
Активізаціягромадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчостібагатьох українських письменників. І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний,О.Кониський, Олена Пчілка, М.Старицький порушують проблеми інтелігенції, їїучасті в українофільському русі. З художніх творів поставали картинипереслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення якурядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва донайневинніших виявів українського національного життя.
На початку 70-х років в Українівідродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представникипатріотично налаштованої інтелігенції, що активно працювала на ниві народноїосвіти. Прикметно, що до громад прийшли не лише українці за національністю, а йполяки, у свідомості яких перемогла правда історичної долі українців, — ВолодимирАнтонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук.
Після 1876 року центр культурного ілітературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діютьтовариство «Просвіта», засноване ще 1868 року, Літературне товариствоімені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство іменіШевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хоровігуртки. Численні газети і журнали українською мовою («Правда», «Зоря»,«Діло») дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різністорони кордону. Іван Франко організував видання часописів «Громадськийдруг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Житєі слово». Завдяки Наталії Кобринській у Львові в 1887 році з'явився жіночийальманах «Перший вінок», що представив творчий набуток українок.Віднісши це видання до «найкращих і найбагатших змістом наших видань із тогодесятиліття», Іван Франко з гордістю зауважив: «Голосижінок-галичанок і українок переплітаються і зливаються в одну гармонію; почуттядружності і духовної близькості, невважаючи на політичні межі, виявляєтьсядосить ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок».
Перший політичний емігрант з України Михайло Драгомановздійснив у Женеві п'ятьвипусків збірника «Громада» та двох номерів журналу під такою жназвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирногота Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Драгомановвиступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучавпротест проти небачених гонінь літератури великого народу.
Твори українських письменників моглиз'являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — «Киевскаястарина» (1882—1906). Щоправда, упродовж 80—90-х років ХІХ століттявдалося надрукувати кілька альманахів: «Луна», «Рада», «Нива»,«Степ», «Складка».
Незважаючи на постійні урядові забороний обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творчаіндивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною — Іван Нечуй-Левицький,ПанасМирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький,Іван Карпенко-Карий,Іван Франкота інші.
У другій половині ХІХ століття вукраїнській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм.Письменники-реалістиоснову художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, атакож у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин.Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейнійоцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були романі повість.
Міжпредметніпаралелі. Найвидатнішими представниками реалізму вважаються Іван Тургенев,ФедірДостоєвський, Лев Толстой — у російськійлітературі, Чарлз Діккенс — в англійській, Онореде Бальзак, Гюстав Флобер, І Стендаль, Еміль Золя— у французькій. Середєвропейських з реалістів слід виокремити письменника, чия творчістьсправила колосальний вплив на розвиток літератури в усьому світі. З його іменемпов'язують утвердження у світовому і письменстві натуралізму. Це Еміль Золя(1840—1902)— французький письменник, автор «Руґон-Маккарів» — серії із 12романів, які його уславили. Еміль Золя розробив основні І засади натуралістичноїестетики. Від художнього твору він вимагав документальної точності, а від митця— скрупульозного спостереження та вивчення дійсності. Він закликав не уникатизмалювання відразливих деталей навколишнього світу, у власних творах показувавжиття соціального дна, хворобливу психіку людини тощо. В Україні натуралізм ненабув істотного поширення, хоча й мав Іпевнийвплив на художні шукання Івана Нечуя-Левицького («Бурлачка»),Івана Франка («На дні», твори бориславського циклу). ІванФранко перекладав твори Еміля Золя і писав профранцузького письменника статті.
Розвиток української поезіїв останнє тридцятиріччяХІХ століття пов'язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш,ЛеонідГлібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка,МихайлоСтарицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко,
Яків Щоголев,Іван Манжура,Іван Франко,ВолодимирСамійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичногоі жанрово-стильового збагачення ПОЕЗІЇ, розширення її образної таритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються двіпостаті.
Перша — Михайло Старицький,який " завершає собоюпошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та йогоманери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул іпочаток дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертаєтьсявід пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладаєГейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри"(Микола Зеров). СамеСтарицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х —початку 90-х років ХІХ століття («Плеяда»). Леся Українка неодноразовостверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш іСтарицький.
Друга постать — Іван Франко— новатор, законодавецьпоетичної культури, митець, який випробував і оригінально модифікував майже усіпоетичні жанри та метричні системи. До вершин світової поезії належать йогозбірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», поема «Мойсей».
Творцями української ПРОЗИаналізованого періоду єІван Нечуй-Левицький,ОлександрКониський, Панас Мирний, Михайло Старицький,Іван Франко.У 80—90-і роки цей рядпоповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів,ОленаПчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світукраїнського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники(Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченкоз повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі(Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко зроману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та ІванаБілика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка»Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» ОлениПчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги вукраїнській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашевасім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» ПанасаМирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIXстоліття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. "Історіюнароду в особах" написали українські майстри слова, показавши життяробітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтовихпромислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця»Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонськийпройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло тазлодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли,як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формуваннянаціонально свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресністежки», «Лель і Полель».
Жанрове багатство української прози у70—90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання(цикл «БабаПараска та баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Каторжна», «Дзвоник»Бориса Грінченка, «Задля празника» Івана Франка), новели(«Лови»Панаса Мирного), повісті та роману.Два останніх жанри вепоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, вукраїнській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова(«Микола Джеря»Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова («Кайдашевасім'я» Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка («Старосвітськібатюшки і матушки» Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячнийпромінь» Бориса Грінченка), історична повість («ЗахарБеркут» Івана Франка, «Оборона Буші» Михайла Старицького).
У 1886 році стараннями Івана Франка уЛьвові був опублікований роман Анатоля Свидницького «Люборацькі». Написаний у1861—1862 роках, цей твір порушував винятково важливу і актуальну проблемуденаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий автором «сімейноюхронікою», цей твір переріс задекларовані жанрові рамки. Панас Мирний таІван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»,«Повія»). Роман проблемно-ідеологічний з'явився з-під пера ІванаНечуя-Левицького («Хмари», «Над Чорним морем») та ІванаФранка («Лель і Полель»). Незважаючи на заборону опрацювання певнихтем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «ГетьманІван Виговський» Івана Нечуя-Левицького.
На зміну оповіді від першої особиприходить об'єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Церозширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися уширокому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер'єрів. Панорамності зображуваного світу сприялиавторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIXстоліття. Визначальними рисами українського письменства 70—90-х років були вірау суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неїнаціонально-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, ПанасаМирного, Івана Франка та інших створили надійний ґрунт для подальшого розквітуукраїнської художньої прози.
В умовах цензурних заборон, штучнообмеженого функціонування українського друкованого слова важливого значеннянабувала українська драматургія. Для неї у 70— 90-х роках були властивіширока соціальна проблематика, нові герої, досконала художня форма. Сценічновтілені п'єси Марка Кропивницького, Михайла Старицького,ІванаКарпенка-Карого, Бориса Грінченка, Івана Франкарозширювали сферувпливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування зрізними верствами народу. У Російській імперії театральна сцена була єдиноможливим офіційним місцем, де звучала українська мова. Театркорифеїв (МаркоКропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий) став найкращоюсуспільною, національною і естетичною школою. «Ці троє людей, — писавІван Франко, — склали першу українську трупу, головними оздобами якоїзгодом були брати Івана Тобілевича, широко відомі артисти Садовський іСаксаганський, далі пані Заньковецька та Затиркевич і чимало інших талановитихартистів і артисток. Склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, аніпо тому, трупа, котра збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а йу Москві, і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найзнаменитіших артистівсвітової слави. Гра українських артистів була не дилетантською імпровізацією, анаслідком сумлінних студій, глибокого знання українського люду та його життя,освітленого інтуїцією великих талантів».
До багатопроблемних і різножанровихдосягнень української драматургії аналізованої доби відносять твори «Глитай,або ж Павук» та «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» МаркаКропивницького, «Не судилось», «Талан» МихайлаСтариць-кого, «Мартин Боруля», «Хазяїн», «Сто тисяч»,«Суєта», «Житейське море» Івана Карпенка-Карого, «Лимерівна»Панаса Мирного, «Степовий гість», «Серед бурі» БорисаГрінченка, «Учитель», «Сон князя Святослава», «Украденещастя» Івана Франка.
тематикахудожніх творів
Особливо глибокоі всебічно опрацьовується в цей час тема селянського життя. Хоч у творах щечасом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з’являються оповідання і повістіпро панщину («Микола Джеря» Нечуя-Левицького, «Панщизняний хліб»Франка, «Протестант» Кониського), проте на перший план тепер виходитьтема становища селянства в умовах капіталізації господарства («Кайдашевасім’я» Нечуя-Левицького, «Лесишина челядь» Франка, «Козарськийланок» Кониського, «Серед темної ночі» і «Під тихимивербами» Грінченка, «Навернений скупець» Ярошинської).
Прозаїкипоказують зубожіння селянства («Лихо давнє й сьогочасне», «Морозенко»Панаса Мирного, «Ціпов’яз» Коцюбинського), його відхід на промичли,його пролетаризацію («На роботі», «Навернений грішник»Франка, «Панько» Грінченка, «П’яниця» Ганни Барвінок, «Наслідкинепорадності» Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з’являютьсяповісті Франка «Boa constrictor», «Борислав сміється», вяких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваногокапіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників протиексплуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція ("ІванБазилець" Бордуляка, «Пересельці» Грицька Григоренка).
У сферу художніхспостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства,чиновництва, духівництва («Для домашнього огнища», «Основисуспільства» Франка, «Пропащий чоловік» Павлика, «Перекинчики»Ярошинської, «Старосвітські батюшки і матушки» Нечуя-Лувицького, «СуддяГарбуз» Кониського).
Прозаїкинамагаються з’ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільномужитті. Панас Мирний у повісті «Лихі люди» показує ідейне роздоріжжяколишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриваєантинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючисьдо властей і сильних світу того, дбали тільки за власну кишеню («Рутенці»,«Свиня», «Опозиція»). Нечуй-Левицький («Хмари»),Кониський («Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко»),Грінченко («Сонячний промінь», «На розпутті»), Олена Пчілка(«Світло добра і любові») намагаються створити позитивний образінтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Вони водночасправдиво показують,, як під тиском соціальних обставин руйнуються світліідеали культурників.
Висновки
Так, освоюючи всенові й нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні іморально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальненнярізних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючина постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світвеликого слов’янського народу, який, за висловом Івана Франка, угору йшов, «хочбув запертий в льох».
7. Запис планулекції:
7.1Суспільно-політичний і загальнокультурний процес 70-90 рр.
7.2 Поезія, проза
7.3 Основнатематика періоду
7.4 Висновки
8. Закріпленнязнань студентів: усне фронтальне опитування за лекцією
1. Чим відзначалося літературне життя вУкраїні у другій половині ХІХ століття?
2. Коли були підписані Валуєвськийциркуляр та Емський указ? Як вони позначилися на перебігу українськогокультурного життя?
3. З'ясуйте значення Південно-Західноговідділу Російського географічного товариства у розвитку українознавства.
4. Схарактеризуйте подвижницькудіяльність громад початку 70-х років ХІХ століття.
5. Коли і де було відкрите Науковетовариство імені Тараса Шевченка?
6. Назвіть українських письменників, чиятворчість припадає на 70—90-і роки ХІХ століття.
Поміркуйте. Чому українською літературною столицеюнаприкінці 50-х — на початку 60-х років був Петербург, на початку 70-х — Київ,а після 1876 — Львів? Поясніть причини такої міграції центру українськоголітературного життя.
Роботав парах. Один з учнів маєрозповісти про заснування і функціонування українських газет та журналів уГаличині, їх значення у розвитку української літератури. Інший — з'ясуватиситуацію з періодичною пресою і неперіодичними виданнями на Східній Україні востанній третині XIX століття. Учні можуть доповнювати один одного.
9. Коментарроботи студентів
Аналізвідповідей, виставлення оцінок
10. Підсумокзаняття
11. Домашнєзавдання
Осмисленнялекції, читати «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького