ЗМІСТ
ВСТУПРОЗДІЛ 1. США ТАУКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ1.1 США у міжнародних відносинах напочатку XX століття1.2 Перші контакти і непорозуміння: США йУкраїна доби Центральної Ради1.3 Криза взаємин: 1918 p.РОЗДІЛ 2. ВПЛИВПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ2.1 Поява „галицького чинника”2.2 Україна і США на паризькій мирнійконференції2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського йукраїнсько-американські відносини в другій половині 1919 р.РОЗДІЛ 3. ВТРАТА ОСТАННІХ ІЛЮЗІЙ3.1 Україна й політика США під часпольсько-радянської війни 1920 р.3.2 Галицька дипломатична місія в США у1921 р.3.3 Останні зусилля уряду ЗУНРВИСНОВОКСПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Українські земліна початку ХХ ст. зберігали стійку репутацію в світовій політиці як один зосновних центрів конфліктного пересікання інтересів великих держав, з однієїсторони, і як внутрішньо нестабільний регіон з гострими міжетнічнимипротиріччями.
Американськаполітика щодо України в контексті міжнародних відносин є надзвичайно цікавою іважливою для дослідження темою, адже охоплює низку питань, які залишаютьсяактуальними й досі. В розглядуваний період українські землі переживали складнийперіод, який характеризувався пожвавленням національно-визвольного руху,прагненням до незалежності, пошуком союзників та встановленням власнихкордонів. Внаслідок цього, а також завдяки вигідному розташуванню, ці країнистали ареною дипломатичної боротьби для держав Європи.
Анексія США сталапричиною серйозної міжнародної кризи початку ХХ ст… Українська боротьбавідіграла далеко не останню роль в міжнародних відносинах.
Актуальність теми зумовлена тим, щоборотьба України за незалежністьвплинула на стратегічно важливі країни з порушенням норм діючого міжнародногоправа відбувається дотепер.
Мета даної роботи: проаналізуватибалканську політику великих європейських держав, зокрема США; виявити наслідкианексії для України, простежити дипломатичну боротьбу, яка розгорнулася міжвеликими державами внаслідок цієї анексії.
Об’єктом дослідження є українськіземлі в контексті геополітичних відносин 1917-1923 рр.
Предметом – американська політика щодоУкраїни на початку ХХ ст..
Хронологічнірамки, якимиобмежується дане дослідження, охоплює період з 1917 по 1923 рік. На початку ХХстоліття США почала вмішуватися в українське життя, не останню роль в цьомупитанні зіграла Паризька мирна конференція. Варто зазначити, важливу рользіграла поява „галицького чинника”. Не слід забувати про дипломатичну місію Ю.Бачинського в українсько-американських відносинах в другій половині 1919р.
Завдання: для вивчення американськоїполітики щодо України на початку ХХ ст… є дуже важливим:
1. Дослідитидії американської дипломатії, специфіку відносин між Україною та США в1917-1923рр
2. Розглянутидипломатичну боротьбу європейських країн в період української боротьби,проаналізувати геополітичні тенденції країн.
3. Визначитистратегію США і її противників щодо України (1917-1923 рр.)
Методологічнаоснова:дослідження побудоване на загальнонаукових принципах історизму та хронологізму.В ході роботи над темою дослідження, вивчення її основних аспектів, розробціположень та висновків застосовувався системний, проблемний тапроблемно-хронологічний методи дослідження.
Науковановизна:потрібно зазначити, що сучасних праць, присвячених проблемам американськоїполітики щодо України на початку ХХ ст., мало. Більшість джерел маютьепізодичний, або ж загальний характер. Інформацію доводиться збирати буквально„по крупинках”. Нині ця тема залишається фактично поза увагою науковців.
В даній роботі робитьсяспроба нестандартного аналізу внутрішньо та зовнішньополітичного положення СШАта України в розглядуваний період, досліджується місце та роль народів уцивілізаційному розвиткові європейського контексту.
Теоретична іпрактична значимість: в теоретичному плані в дослідженні робиться спробаузагальнення вітчизняної та закордонної джерельної бази; визначається перебіг,характер, причини та наслідки американської політики щодо України; аналізуютьсяголовні аспекти даного питання.
Складність табагатоплановість досліджуваної тематики, нерівномірність її висвітлення вісторичній літературі і ряд інших обставин визначили форму викладу матеріалуданої роботи. Дослідження написане в історичному, а не історико-правовомуплані.
Робота може бутизастосована при підготовці загальних та спеціальних курсів з всесвітньоїісторії, написання дисертаційної роботи.
РОЗДІЛ 1. США ТА УКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙАРЕНІ 1.1 США уміжнародних відносинах на початку XX століття
Переходячи добезпосереднього аналізу українсько-американських взаємин у 1917-1923 pp., намздається доцільним одразу зробити кілька загальних зауваг.
Насамперед,незаперечним лишається факт, що українське питання посідало вельми незначнемісце в американській зовнішній політиці, а Україна, як слушно підсумував Є.Камінський, належала до «зони байдужості» в глобальних інтересах США.У даній праці автор не збирається заперечувати цей погляд, а скоріше робитьспробу пояснити, чому так було і які причини завадили Україні змінити такеставлення до себе. На нашу думку, вивчення політики США щодо України у1917-1923 pp. важливе не так з огляду на вплив американської позиції наостаточну долю тодішньої української державності, як сприятиме кращомурозумінню витоків сьогоднішніх українсько-американських взаємин. Існує такожнаукова потреба в аналізі еволюції як української політики Вашингтона, так іамериканської політики тодішніх українських урядів на різних етапахукраїнського національно-державного будівництва після Першої світової війни.
Інше зауваженнястосується загальної міжнародної ролі і діяльності США першої третини XXстоліття. Ті дослідники, котрі зверталися до українсько-американських відносинперіоду 1917-1923 pp., свідомо чи мимоволі підходили до характеристики політикиСША з позицій сьогодення, забуваючи, що на початку XX ст. США мали незрівнянноменшу вагу у світовій системі міжнародних відносин.
За визначеннямамериканського дослідника зовнішньої політики США Джеймса Варбурга, з кінця XIXстоліття починається новий, третій етап зовнішньополітичної діяльностіСША.[1;45] Ознаменувався він приєднанням США до політики балансу сил (balanceof power policy) та початком американської експансії на міжнародній арені:американо-іспанська війна 1898 р. й анексія Сполученими Штатами Філіппін,Пуерто-Ріко і Гуама; активізація політики «відкритих дверей» у Китаї,що її Вашингтон проголосив 1899 p.; посередництво в російсько-японській війні1905 р. Вашингтон активно включився у боротьбу великих держав за перерозподіл світу.Як наслідок, на переломі ХІХ-ХХ ст. перед США вперше постала дилема, яка згодомнеодноразово ускладнювала їхню зовнішню політику. З одного боку, «доктринаМонро», проголошена Вашингтоном ще 1823 p., відмовляла Європі у праві«поширювати свою систему» в Південній і Північній Америці тадекларувала невтручання США у внутрішні справи континенту європейського,заклавши підвалини американського ізоляціонізму. З іншого зміцнення економічноїта військової могутності країни природно спонукало до активнішого впливу, якщоне лідерства, у міжнародних відносинах. Друга тенденція також посилюваласьглибоким і дедалі міцнішим переконанням американців у вищості і привабливостіамериканських цінностей.
Перша світовавійна, безперечно, суттєво змінила співвідношення сил на міжнародній арені. Поїї закінченні США перетворилися на світову державу, їхня економіка перебувалана піднесенні, натомість європейські країни економічно були відчутнопослаблені. Вашингтон вступив у війну як боржник європейських держав, а закінчивїї як головний кредитор, якому заборгували і Англія, і Франція. Під час війниВашингтон позичив 4 млрд. дол. Англії, майже стільки ж Франції, 2 млрд. — Італії. Значно зросла американська торгівля. Частка США в загальному світовомуекспорті підскочила з 12,4% у 1913 р. до 16,9% у 1922; у світовому імпорті —від 8,3% до 12,9%.[3;141]
Фінансовий центрсвіту почав зміщуватися з Лондона до Нью-Йорка. Проте, незважаючи на таке піднесенняСША, головну роль у розв'язанні проблем повоєнної побудови Європи відігравали,як і раніше, Лондон і Париж. Така ситуація пояснювалася частково традицією, щосклалася впродовж віків, а частково тим, що США, незважаючи на свою значнозрослу могутність, були ще не готові активно втручатись у європейські справи, ачасом і просто уникали того. Здається, цей факт усвідомлювали тодішніукраїнські провідники, а відтак, як справедливо зазначає Є.Камінський, у 1917р. «США не були віднесені лідерами УHP до числа пріоритетних держав, аконкретні кроки до знаходження розуміння у Вашингтоні були зроблені ззапізненням”.[4;95]
На відміну одАнглії і Франції, США не мали прямих інтересів у конкретних територіальнихпитаннях Центрально-Східної Європи і Росії. Незначними були їхні економічніінтереси: низький розвиток взаємної торгівлі, обмежені приватні й урядовіінвестиції.[4;52] Це стосувалося й України, куди американський капітал почавпроникати лише на початку XX століття і наприкінці Першої світової війни не мавтам міцних позицій, а тому, всупереч твердженням радянських істориків, не мігповажно впливати на формування української політики вашингтонськоїадміністрації. В умовах невпинного зростання своєї економічної могутностіСполучені Штати були зацікавлені, передусім, у підтриманні стабільності у світіта економічній відбудові зруйнованої війною Європи, що відкривало новіможливості для експорту американських товарів і капіталу.
З погляду США,зміни в Європі після закінчення світової війни створювали нові, небажаніпроблеми. Розвалювались величезні імперії, наслідки чого передбачити було неможливо.Розпад Австро-Угорської монархії, Російської та Німецької імперій неминучеозначав порушення традиційного балансу сил на континенті, а утворення новихдержав із нечітко визначеними кордонами.
Зовнішня політикаСША у 1917-1919 pp. асоціювалася з позицією і особистістю президента ВудроВільсона. Його суперечливі постать і політична концепція і досі є предметомдискусій в американській історіографії, породжуючи нові інтерпретації ігіпотези. З одного боку, Вільсон, на якого зруйнована і втомлена війною Європадивилася як на захисника свободи і справедливості, був прихильником демократії.Його ідеалізм викликав бажання виробити доктрину, яка б впливала на інші народив дусі традиційних американських цінностей. Відомі 14 пунктів Вільсона справдістали першою демократичною програмою національно-державного самовизначеннянародів і спробою створити механізм, який би поєднав національні аспірації зістабільним міжнародним порядком[7;127]. Ідея національного самовизначення якмагніт притягувала до себе народи Центрально-Східної Європи. До Парижа Вільсонприїхав, маючи найбільший престиж серед усіх державних лідерів, як президенткраїни, яка врятувала Антанту від поразки і забезпечила можливості длянаціонально-державного розвитку „малих“ центрально та східноєвропейськихнародів.
Щоб зрозумітиставлення Сполучених Штатів і американської громадської думки до різнихнаціонально-визвольних рухів, слід зважати також на пріоритетне ставленняамериканців до федералізму як форми державного устрою (принцип, закладений у працяхзасновників США, Декларації незалежності і Конституції) та на внутрішнюконцептуальну суперечливість американського ідеалізму (наголос на захистідемократичних прав і цінностей та права націй на самовизначення) і прагматизму(першочерговість національних інтересів) у їхній зовнішній політиці.[9;31]
Ці суперечностівпливали на ухвалення конкретних рішень. Крім того, Вашингтон мусив враховуватиінтереси і вимоги своїх союзників, насамперед Англії та Франції, які мали свійпогляд на утворення нового міжнародного порядку в Європі, що відповідав биїхнім національним інтересам. Стратегія Вільсона полягала, окрім іншого, узбереженні союзницької єдності, заради чого Білий дім був готовий докомпромісів із Францією й Англією.[10;120]
Все це яскравовиявилось у політиці США в українському і східно-галицькому питаннях. Необхіднотакож зауважити, що ставлення США та інших країн до ЗУНР і Східної Галичини небуло ідентичним їхній політиці по відношенню до незалежної України в цілому,хоча взаємозв'язок тут був очевидним. Розв'язання східногалицького питаннятісно перепліталося з утвердженням незалежності України, що давалоальтернативну можливість вирішення проблеми. Негативне ставлення до українськоїдержавності на міжнародній арені заздалегідь визначило передачу СхідноїГаличини Польщі. Якщо позиція великих держав у східно-галицькому питанніобумовлювалась великою мірою їхніми планами щодо Польщі (хоч і тут вони зважалина інтереси Росії), то їхня політика в загальноукраїнському питанні від самогопочатку була складовою російської політики цих держав.
Навіть зактивізацією зовнішньополітичної діяльності США на початку XX ст. Росія нерозглядалася як потенційний суперник. Через географічну віддаленість івідсутність на той час стратегічної зброї масового знищення Росія не могластановити жодної військової загрози національній безпеці США. Та більше, уПершій світовій війні Російська імперія і США були союзниками. Через політику»відкритих дверей" у Китаї американо-російські суперечності подекудивиникали, але Вашингтон набагато більше турбували в регіоні агресивність ітериторіальні претензії з боку Японії, що зростали на очах і обіцяли гостреамерикано-японське суперництво. З американського погляду, Росії належалаважлива роль у стримуванні Японії на Далекому Сході. На думку відомогоамериканського історика Арно Мейєра, яку ми поділяємо, «Вашингтон мавтенденцію зосереджуватися на тихоокеанській ролі Росії, Франція на їїєвропейській ролі, Англія — на її ролі на Близькому Сході”.[18;161] Наєвропейському континенті Росія, починаючи з XVIII століття, була одним ізключових елементів політики „балансу сил“. По закінченні Першоїсвітової війни єдина велика Росія могла стати противагою відродженню німецькогоімперіалізму.
Отже, крімморально-правових зобов'язань перед своїм союзником, збереження єдиної ісильної Росії безпосередньо відповідало національним інтересам США. На додатокдо цих геостратегічних міркувань Вашингтона, лютнева 1917 р. революція зробилаРосію привабливішою ідеологічно. В очах американських політиків і громадськостіповалення царату означало встановлення в Росії демократії, що наближало її дозахідних політичних систем. Уже 20 березня 1917 р. Державний департамент давдоручення своєму послові у Петрограді Денісу Френсісу визнати Тимчасовий уряд.Як наслідок, „підтримання територіальної цілісності Росії було піднесеномайже до рівня догми американської зовнішньої політики”. [4;49]
1.2 Перші контакти і непорозуміння: США й Україна добиЦентральної Ради
Українське (читочніше західноукраїнське) питання з'явилося на американській політичній сценіза декілька місяців перед вступом США у Першу світову війну. 24 січня 1917 р.обидві палати Конгресу одноголосно ухвалили резолюцію про збір коштів надопомогу українцям, зокрема “особливо потерпілим од війни Галичині,Буковині та іншим провінціям Австрії». Проте у 1917 р. для американськогоістеблішменту, а тим більше широкого загалу, Україна лишалася terra incognita.
В США ще тривалидискусії щодо вступу країни у війну, переважно через відправлення американськихсолдатів до Європи, а за океаном події розгорталися з калейдоскопічноюшвидкістю. Кінець російської зими приніс буржуазно-демократичну революцію іповалення 300-літньої династії Романових. Послабленням імперського центрушвидко скористалися пригноблені національні окраїни, які всупереч поширеним наЗаході уявленням і незважаючи на реакційно-репресивну політику російськогосамодержавства, ніколи не втрачали культурно-етнічної ідентичності. Національнепробудження сколихнуло й Україну. 4 березня на зборах Товариства українськихпоступовців у Києві було засновано Центральну Раду, її головою ставнайвідоміший український історик, лідер національного руху Михайло Грушевський.Бурхливо розвивалося українське культурне і громадсько-політичне життя:відновили діяльність українські політичні партії; проходили багатолюдні мітингиі з'їзди (військовий, селянський, робітничий), які делегували своїхпредставників до Центральної Ради; відродилися Просвіти; почали виходитиукраїномовні газети І журнали тощо. 10 (23) червня оприлюднено текст ІУніверсалу Центральної Ради, який проголосив суверенність українського народуна своїй землі. За кілька днів Центральна Рада затвердила перший складукраїнського уряду — Генерального Секретаріату — на чолі з ВолодимиромВинниченком.
Однак утвореннята діяльність Центральної Ради здебільшого лишилися непоміченими й невідомимина тому боці Атлантичного океану. Не дивно, що найбільш поінформована івпливова «New York Times» протягом 1917 p. подавала тільки спорадичніінформації про події в Україні, посилаючись на інші інформаційні агентства.Світ і, зокрема, Сполучені Штати України не знали. Активна інформаційнадіяльність Спілки визволення України під час Першої світової війни розглядаласяяк німецько-австрійський витвір, спрямований на послаблення Антанти і США, щозакладало нові цеглини до муру анти-українства на Заході. Одинокою спробоюпоширення інформації про Україну в США стала опублікована в Нью-Йорку ще 1915р. англомовна книжка «Ukraine's Claim to Freedom. An Appeal for Justice onBehalf of Thirty-Five Millions», яка побачила світ завдяки Українськійнаціональній асоціації. Вона містила збірку статей українських (М.Грушевський,Л.Цегельський, В.Дорошенко, Я.Федорчук), німецьких (К.Летнер, О.Хетш) і шведського(Е.Беркман) авторів про становище українців та український національний рух вАвстро-Угорщині та Росії. Зрозуміло, що єдина публікація такого типу не могларозтопити кригу незнання і байдужості. Навіть більше, проголошуючи у збірцікінцевою метою українського руху утворення незалежної держави, автори водночасстверджували, що у найближчому майбутньому ця мета є недосяжною, і томувисували вимогу автономії українців у складі Росії й Австро-Угорщини. Не дивно,що Захід мав невиразне уявлення про бажання українців, адже вони й самі не маличіткої думки про свою майбутність.
На позиціяхавтономії стояла і Центральна Рада, яка тривалий час взагалі не мала німіністерства закордонних справ, ні стратегії зовнішньої політики, зосередившивсі свої зусилля на налагодженні взаємин з Росією. До кінця 1917 р. ГенеральнийСекретаріат і Центральна Рада нічого не зробили для піднесення українськоїсправи на міжнародній арені. Міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгинуперше звернувся з листом до урядів країн Антанти і США лише у грудні 1917 р.Тоді ж один із членів Центральної Ради неофіційно зустрівся у Києві зпредставником Американського християнського союзу молодих людей ЕдвардомГілдом.
І річ тут не лишеу прорахунках чи недосвідченості керівників Центральної Ради, а головно воб'єктивних реаліях українського національно-визвольного руху. Послухаємовідомого українського історика Івана Лисяка-Рудницького, який писав:"...1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі… Отже, українськареволюція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактичнопов'язана з російським імперіяльним історичним процесом".[34;67] Розірватицей взаємозв'язок було важко. Ще важче відокремити Україну від Росії булозовнішньому світові. Враховуючи те, що Росія була союзницею Антанти і США і,здавалося, після Лютневої революції рухається в напрямку демократії, українськепитання вважалося її внутрішньою справою.
Вступивши у війнунавесні 1917 р., США відчули потребу готувати власні плани повоєнної побудовиЦентрально-Східної Європи. Влітку цього ж року почали з'являтися першірозробки. Так, у травні-липні 1917 р. три меморандуми, що стосувалися восновному Польщі, підготував експерт Держдепартаменту Альберт Путні. Критичноставлячись до польського націоналізму щодо українців і євреїв, Путні пропонувавприєднати Східну Галичину до України, яка, в свою чергу, мала становити частинуРосійської федерації. Збереження єдності Росії відповідало настроямамериканського керівництва. Для активізації підготовчої роботи на початкувересня було утворено спеціальну комісію «Inquiry», їй було дорученозбирати інформацію та готувати для американського уряду об'єктивні аналітичніматеріали для майбутніх мирних переговорів. Східноєвропейське відділеннякомісії очолив професор Гарвардського університету Річард Лорд. За час свогоіснування «Inquiry» підготувала близько 2 тис. доповідей ідокументів.
А тим часом уРосії сталися докорінні зміни. У Петрограді й Москві владу захопиланайрадикальніша ліва партія — партія більшовиків на чолі з Володимиром Леніним.Для різних національних рухів на території Росії Жовтнева революція показалажиттєву необхідність подальшого дистанціювання від імперського центру. У КиєвіЦентральна Рада заявила своїм III Універсалом від 20 листопада про утворенняУкраїнської Народної Республіки, «не одділяючись від Республіки Російськоїі зберігаючи єдність її».[30;78]
Про проголошенняУНР повідомила і «New York Times». На шпальтах газети почалоз'являтися більше інформації про Україну, але майже завжди вона подавалася узагальноросійському контексті. Інтерес до України у Вашингтоні дещо зріс, таксамо як і до інших окраїн Російської імперії, які розглядалися як центриантибільшовицької боротьби і сила, що могла утримати східний фронт протиНімеччини. Останнє на даному етапі було головним. Наслідком стало вислання зМоскви до Києва Дугласа Дженкінса, в минулому американського консула в Ризі(перед ним, з вересня 1917 р. у Києві був лише один американець — Е.Гілд).
Звіти консулаДженкінса, які регулярно висилалися до Москви, а звідти — до Держдепартаменту,були у той час головним джерелом інформації Вашингтона про ситуацію в Україні,і треба зазначити, що це джерело було дуже обмеженим. Американський консулприбув до української столиці після появи там військових місій Франції та Англії,від яких він переважно й черпав свою інформацію. Листи Дженкінса свідчать пройого вельми поверхову обізнаність з реаліями українського політичного ісоціально-економічного життя. Дженкінс залишив Київ наприкінці лютого 1918 р. узв'язку зі вступом до української столиці німецьких військ. Поза тим деякаінформація надходила від посланника США в Румунії, Болгарії і Сербії Вопічки таамериканського посла у Парижі Шарпа, який сам отримував її від союзногокомандування в Яссах.
Найголовнішимпитанням для Антанти і США в грудні 1917 р. було утримати східний фронт протиНімеччини. Союзники, насамперед Англія та Франція, гарячково шукали натериторії Російської імперії ті сили, які б могли продовжувати воєнні дії протиНімеччини до остаточної перемоги. Вже на початку грудня Англія та Франціявирішили надати допомогу Російській Добровольчій армії, що її формували на Донугенерали Алексеев і Корнілов. Контакти було встановлено також з іншимиполітичними силами і національними рухами. В Україні велику активність виявлялифранцузи, зокрема французька військова місія в Яссах на чолі з генераломБертельо. Таємна англо-французька угода від 23 грудня ділила Росію на«сфери впливу», за якою Україна відходила до французької«зони». До речі, про укладену між союзниками по Антанті угодуВашингтон не був навіть поінформований.[28;64]
Водночас у січніЦентральна Рада розпочала у Бресті переговори з Німеччиною та її союзниками,які завершилися підписанням Брестського миру 9 лютого 1918 р. За ним країниПочвірного союзу визнали проголошену IV Універсалом від 22 січня незалежність ісуверенність Української Народної Республіки, встановлювали з нею дипломатичнівідносини і зобов'язалися надати УНР військову допомогу в обмін на постачанняукраїнської сільськогосподарської продукції.
Варто, проте,наголосити, що до укладення миру Центральну Раду спонукали не пронімецькісимпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня і зовнішньополітична ситуація, щосклалася на той час. Це була відчайдушна спроба врятувати українськудержавність. В умовах внутрішнього безладдя й слабкості, а також фактичноївійни з Радянською Росією, що в тій ситуації означала неминучу поразкуукраїнської влади, Київ був заклопотаний насамперед ходами тактичними і дбавпро те, як одержати швидку допомогу. Е.Гілд, наприклад, прекрасно розумівпотребу західної фінансової та військової допомоги Центральній Раді і ще 2грудня повідомляв своєму керівництву в Москві, що без такої допомогиперспективи України лишатимуться «песимістичними».
Центральна Радашукала підтримки в альянтів у Яссах. Правда, робила це невдало, її делегати напереговорах з Антантою Галіп і Голицинський одразу попередили про відмовуУкраїни визнавати борги царського уряду — підхід, який не відрізнявся одпозиції російського Раднаркому і не міг знайти підтримки на Заході.Невиправданим був і максималізм Центральної Ради, яка в обмін на свою згодупродовжувати війну з Німеччиною вимагала не менше, як визнання Антантоюукраїнської державності. Така вимога виглядала досить дивною, зважаючи на те,що тоді Центральна Рада ще сама не наважилася остаточно розірвати з Росією.
З іншого бокуздавалося, що Антанта, особливо Франція, виявляла великий інтерес, аби утриматиУкраїну у війні на своєму боці. Проте союзникам бракувало головного — можливості надати не декларовану, а реальну допомогу. Парижу і Лондону навітьне вдалося переконати виступити на боці Центральної Ради залежних від союзниківТомаша Масарика і чехословацькі збройні формування в Києві. Незважаючи назвернення Центральної Ради, Масарик став на нейтральну позицію у боротьбі міжукраїнською владою та більшовиками. Отож українці мусили власними силамивиходити із надзвичайно складного становища, сподіваючись на підтримку своєїсправи хіба у віддаленій перспективі. Навіть більше, політика Антанти була відпочатку двоїстою, свідченням чого є хоча б зустріч Л.Троцького з французькимпослом у Петрограді Нулансом, під час якої останній заявив, що «в разізбройного конфлікту між Радою і Советом ми не втручатимемось».[36;81] Зостаточною відповіддю на вимоги Центральної Ради Антанта зволікала, а тим часомчервоні війська підступили до Києва. Кількаденна нерівна боротьба закінчиласявідступом української влади до Житомира та червоним терором у загарбаномуКиєві. Мир із німцями Центральна Рада уклала, лише зрозумівши, що допомоги відАнтанти не буде. Але фактом є і те, що цей вимушений акт пізніше неодноразововикористовувався антиукраїнськими силами для дискредитації українського руху наЗаході.
Щодо позиції США,то вона навряд чи змінилася б навіть коли б Центральна Рада відмовилась укластисепаратний мир. Якщо для досягнення своєї мети — утримання України у війні — Франція й Англія вислали до Києва свої військові місії, а потім пішли принаймніна визнання УНР, то Вашингтон був не готовий зробити навіть такого кроку. І тутніяк не можна погодитись із висновком К.Варваріва, що до укладення Брестськогомиру «позиція Сполучених Штатів лишалася відкритою чи, принаймні, невизначеною остаточно». Посол США у Петрограді Д.Френсіс однозначнозастеріг Дженкінса, який від'їжджав до Києва задовго до укладення миру уБресті, від визнання там будь-якого уряду. Тому Дженкінс утримувався відофіційних контактів з представниками Центральної Ради і ГенеральногоСекретаріату, лише один раз неофіційно зустрівшись із О.Шульгиним.
Приїхавши до Києва,він тихо поселився в ньому як неофіційний американський спостерігач, якийзаймався збиранням і аналізом інформації про поточні події в Україні, про щосвідчать його звіти. Найперше консул цікавився боєздатністю української арміїта можливістю її використання проти Німеччини. Якихось інших інструкційДженкінс так і не отримав, і тому навряд чи є підстави характеризувати йогодіяльність як «підривну». І зовсім безпідставними є спроби довести,ніби Центральна Рада одержувала через М. Гру шевського фінансову допомогу відамериканського уряду. Майже в кожному листі Дженкінс і Гїлд наголошували наавстрійських та німецьких впливах в Україні, а Грушевського й Винниченкавідверто звинувачували у зв'язках із австрійською розвідкою, протиставляючи їмсимпатиків Антанти С.Петлюру і О.Шульгина. Парадоксально, але такі чуткипоширювались самим О.Шульгиним та апаратом його міністерства. Читаючи звітиДженкінса, не можна не відчути, що він прибув до Києва із заздалегідьсформованим негативним ставленням до незалежності України, для якої консул небачив іншого шляху як федеративний зв'язок із Росією.
Отже, хоч як цепарадоксально, прихід до влади більшовиків далеко не зразу вплинув на загальнуамериканську політику. Восени 1917 р. США та їхні союзники — учасники Антантибули з головою заклопотані воєнними діями на фронтах Першої світової. Крімтого, Захід явно недооцінив спроможності більшовиків утриматися при владі. Атому можливість боротися проти радянської влади в Росії, допомагаючинеросійським народам імперії, відкидалася. Наприкінці 1917 і на початку 1918pp. дилеми «розчленування» Росії перед Вашингтоном не стояло.Навпаки, американський істеблішмент робив ставку на збереження єдності Росії,про що ясно писали ще на початку січня 1918 р. держсекретар Роберт Лансінг ійого перший заступник Франк Полк.[26;70]
8 січня 1918 р.президент США В.Вільсон виступив у Конгресі й оголосив свої відомі 14 пунктів.У цьому документі було вперше викладено офіційне ставлення Сполучених Штатів дорізних національних рухів Центрально-Східної Європи. Згадки про Україну та їїнезалежність у програмі президента Вільсона не було, і в цілому робився наголосна федералізацію сходу Європи. Тому навряд чи можна погодитися з висновкомМатвія Стахова, що «політична позиція американського уряду» робилайого «міцним союзником» українців у їхній боротьбі за суверенітет інезалежність своєї держави та робила «політичні шанси України дужедобрими». Програма, накреслена В.Вільсоном, не давала українцям підставрозраховувати на міжнародно-правову чи моральну підтримку з боку Вашингтона.
Втім, це зовсімне означає, що серед американських політиків панувала одностайність. Іноділунали голоси за визнання незалежності України. Таку думку висловлював,наприклад, посол США в Росії Д.Френсіс, який зблизька бачив і відчував процеси,що там відбувалися. Прихильнішими до України були погляди американськихвійськових. Зокрема, у січні 1918 р. військовий представник США в Румунії Ятсписав своєму міністрові оборони, що «Америка повинна визнати Українськуреспубліку». У такому кроці Ятс вбачав єдину можливість запобігти миру зНімеччиною. Подібні погляди, проте, не були визначальними у формуванні політикиСША на теренах Російської імперії. Головну роль тут відігравав Держдепартамент,у стінах якого панував дух "єдиної й неподільної". Щодо міністерстваоборони, то розсекречені кілька років тому звіти американської військовоїрозвідки про становище в регіоні після приходу до влади більшовиків свідчатьпро розгубленість відповідних структур і відсутність у них чіткої програми дій.
1.3 Криза взаємин: 1918 p.
Повернувшись доКиєва на початку березня завдяки наступові німецьких військ, Центральна Рада,проте, досить швидко не лише втратила їхню підтримку, а й позбулася влади.Роздратоване дедалі більшим хаосом в Україні і неспроможністю Центральної Радиконтролювати ситуацію та виконувати свої зобов'язання перед Берліном, передусімщодо забезпечення Німеччини продуктами сільського господарства, німецькевійськове командування в Україні зробило ставку на виразника інтересів заможнихземлевласників, консервативного генерала Павла Скоропадського. 29 квітня 1918р. у Києві стався державний переворот, внаслідок якого було ліквідованоУкраїнську Народну Республіку і проголошено Українську Державу на чолі згетьманом Скоропадським.
Післявстановлення з допомогою німецьких військ влади Скоропадського Антанта і СШАвтратили і решту інтересу до долі України. Не встигнувши посісти чільного місцяв порядку денному міжнародної політики, 1918 р. українське питання майже зниклодля Заходу. Прийшовши до влади на німецьких багнетах, уряд гетьмана фактичнопозбавив себе можливості вибору зовнішньополітичної орієнтації, окрім опертя наНімеччину та її союзників. Як згадував у своїх спогадах міністр закордоннихсправ гетьманської держави Дмитро Дорошенко, «відносини до Німеччини буливлітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але йпитанням самого нашого існування, як держави».[22;65] Зрозуміло, що затакого політичного курсу не випадало розраховувати на порозуміння з США йАнтантою, хоча Дорошенко і стверджував далі, що «думка про висилку місійдо держав Entente була у нас весь час». Коли російськісоціалісти-революціонери разом із «білими» реакціонерами-монархістамиутворили в Уфі Директорію для спільної боротьби проти Раднаркому, Антантапочала робити головну ставку на Директорію.
Саме в цейнесприятливий для України час формувалися підходи США до побудовиЦентрально-Східної Європи. З весни 1918 р. значно інтенсифікувала свою роботу«Inquiry». В одній із доповідей, що стосувалася північно-східногокордону Польщі, професор Лорд безапеляційно стверджував, що серед білорусів таукраїнців не спостерігається «жодної форми національного руху». Влистопаді 1918 р. Лорд доводив, що «немає причини для створення незалежноїУкраїни», бо «ні раніше, ні тепер там не було й немає великогобажання до відокремлення» від Росії, і що обидва народи «пов'язаніекономічно, мають єдину церкву, літературу та ідеали». 21 вересня 1918 р.свій проект територіального врегулювання представив держсекретар Роберт Лансінг.Він планував приєднати Україну до Російської федерації. Правда, згідно зіспогадами радника Вільсона, людини, яка мала на президента великий вплив,полковника Едварда Гауза, у вересні 1918 р. він обстоював протилежний погляд.Принаймні у своєму щоденнику Гауз стверджував, що запропонував Вільсонувідокремити від Росії Сибір, а європейську частину Росії поділити на тричастини. Обгрунтував це Гауз тим, що Росія є «занадто велика» длябезпеки світу. Проте Вільсон, як стверджує Гауз, рішуче заперечив проти такогоплану. За поділ Росії виступав також сенатор-республіканець від штатуМассачусетс Генрі Кебот Лодж.[19;13]
Наприкінці жовтня1918 р. видавець «New York World» Ф.Кобб і секретар«Inquiry» В. Ліпман на прохання полковника Гауза підготуваликоментар-пояснення до 14 пунктів президента Вільсона. Коментар, який повиненбув конкретизувати загальні положення програми Вільсона з урахуванням тихміжнародних змін, що відбулися від моменту появи 14 пунктів, здається,відповідав ідеям Гауза. Пояснення до пункту 6, у якому йшлося про Росію,ставило під сумнів правомірність ототожнення території власне Росії зтериторією Російської імперії. Треба пам'ятати, що на час появи цьогомеморандуму радянська влада в Росії проіснувала вже рік, що не могло невідбитися на оцінках авторів документа. 14 пунктів президента передбачалиутворення незалежної Польщі, а коментар резервував аналогічне право для«фінів, литовців, латишів і також, можливо, для українців». Коментарпропонував, щоб мирна конференція визнала теперішні уряди цих народів. Водночасавтори пояснення радили заохочувати федеративні зв'язки між новими державами,включно з можливістю їхньої федерації з Росією, що також збігалося з уявленнямиГауза. Є свідчення, що Вільсон в основному погодився з аналізом, зробленим умеморандумі, але подальша конкретизація відкладалася до мирної конференції. Довід'їзду в Європу президент США утримався від чіткішого визначення свогоставлення до проблем організації Центрально-Східної Європи, що залишало йомупростір у вирішенні конкретних питань під час роботи конференції.
З наближеннямкінця Першої світової війни процеси, що відбувалися в центрі і на сході Європи,дедалі ускладнювались. Майбутнє Росії лишалося непередбачуваним. АгонізувалаНімеччина. На території колишньої Австро-Угорщини, як гриби після дощу,виникали нові державні утворення і нові уряди — Міхая Карої, Томаша Масарика,Юзефа Пілсудського, Ніколи Пашича, Карла Реннера. Економічна руїна, політична ісоціальна нестабільність, нерозв'язані проблеми національних меншин,невизначеність кордонів — ось що характеризувало новоутворені державиЦентрально-Східної Європи восени 1918 р. У такій ситуації США мали формуватисвою політику щодо нових урядів і визначитися, кого з них підтримувати. Недивно, що такі політики як Гауз схилялися до федералізації Центральної таСхідної Європи. У федералізації вбачали «ліки від усіх конфліктів» урегіоні. На думку дослідника політики США у Центрально-Східній Європі ВіктораМаматі, Вільсон був нерішучим у своїй «слов'янській політиці» черезскладність становища в регіоні.
За умов поразкиНімеччини і загрози збройного виступу проти влади гетьмана Українськимнаціональним союзом на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою почавпомалу робити кроки до зближення з Антантою Павло Скоропадський. Змінапріоритетів давалася гетьманові важко. Ще у жовтні він переконував членівуряду, що «одиноку серйозну силу становлять поки німці». А вже напочатку листопада Скоропадський вислав до Ясс — тимчасової столиці Румунії, деперебували військові місії Антанти, свого представника І.Коростовця, колишньогопосла Росії в Китаї, з метою встановити відносини з державами Антанти. МісіяКоростовця не мала успіху. Виношувались також плани вислати Коростовця до США.У Швеції голова української дипломатичної місії генерал Баженов пробувавпереконати військового представника США Стайнса, що запрошення німців в Українубуло не більше, ніж намаганням захиститися від більшовиків. Баженов говорив просимпатії українців до Антанти і висловив готовність українського урядувстановити торговельні зв'язки зі Сполученими Штатами. Дорошенко шукавконтактів із представниками союзних держав у нейтральному Берні. Аби змінитиставлення Антанти і США, 14листопада Скоропадський відправив увідставку уряд і утворив новий, а також проголосив «Грамоту» промайбутню всеросійську федерацію, в якій «Україні належить зайняти одне зперших місць».[17;54] Але навіть у «Грамоті» гетьман не змігприховати своїх справжніх уподобань, наголосивши, що Україна «перша завелау себе основи порядку і законності» і «при дружній допомозі Осередніхдержав… заховала спокій аж до нинішнього дня». На відміну од ЦентральноїРади гетьман не вимагав офіційного визнання Української держави, сподіваючисьлише на приїзд до Києва делегата Антанти для переговорів. Проте навіть за такої«поміркованості» дискредитований співпрацею з німцями урядСкоропадського не міг розраховувати на нормалізацію відносин із США й Антантою.
До справзаручитися підтримкою альянтів удавалися також Український національний союз, апізніше Директорія Української Народної Республіки, але й вони не мали успіху.
Логічно було б,аби антигетьманська опозиція в Україні спробувала встановити зв'язки з Антантоюі США ще влітку 1918 p., після утворення у травні Українського національногосоюзу (УНСоюз). Проте цього не сталося. Натомість лідери УНСоюзу надрукувализвернення до німецького народу з проханням про підтримку та вели неофіційніпереговори з делегацією радянської Москви, що приїхала до Києва для переговорівз урядом Скоропадського. Керівникам антигетьманської опозиції, так само як ігетьманові, бракувало правдивого розуміння тенденцій розвитку міжнародноїситуації в Європі і відповідного аналізу та прогнозування. Крім того,українські політики національного табору, особливо його лівої частини,розчарувавшись в Антанті ще за доби Центральної Ради, ставилися до неї знедовірою. З іншого боку, ситуація в Україні змінювалась, а на Заході й даліпобутував міф про пов'язаність українського руху з Німеччиною, і діїкерівництва УНСоюзу аж ніяк не сприяли його спростуванню.
Лише пізньоїосені 1918 p., коли хід подій на фронтах Першої світової війни вже ні в кого невикликав сумнівів, УНСоюз почав шукати виходи на уряди держав Антанти. Першітаємні спроби увійти в контакт з представниками країн Антанти УНСоюз здійснивна початку листопада через гетьманського консула в Яссах Білецького.[20;45] Зцією ж метою ще до того, як Директорія захопила Київ і повалила владуСкоропадського, Григорія Сидоренка, колишнього міністра шляхів в урядіЦентральної Ради, було вислано до Парижа, де мала розпочатися мирнаконференція.
На відміну од1917 p., українська національна демократія почала надавати дещо більшогозначення міжнародній діяльності, хоча й тепер недооцінювала її можливості.Принаймні у першій відозві Директорії про анти-гетьманське повстання від 15листопада 1918 p., підписаній Володимиром Винниченком (голова Директорії),Симоном Петлюрою, Федором Швецем, Опанасом Андрієвським та Андрієм Макаренком,не було й згадки про зовнішню політику. Відсутність налагодженоїінформаційно-пропагандистської роботи призвела до того, що на міжнародній ареніповстання Директорії було зустрінуте з насторогою. Зокрема, в американськихочах це було повстання «українських шовіністів», яке становилозагрозу інтересам союзників.
Не малаДиректорія й чіткого політичного курсу. Партії, які сформували УНСоюз іДиректорію (Українська соціал-демократична партія, Українська партіясоціаліетів-революціонерів, Українська партія соціалістів-самостійників,Селянська спілка), і навіть різні течії в межах однієї партії, дотримувалисьрізної орієнтації: ліві виступали за першочерговість соціальних перетворень, апомірковані та праві обстоювали пріоритет національно-державного будівництва. Узовнішній політиці Директорія УНР хиталася між налагодженням відносин зРадянською Росією й опертям на Захід. Якщо праві сили, символізованіС.Петлюрою, обстоювали потребу порозуміння з Антантою, то ліві течії та фракціїдивилися на Антанту як на силу реакційну, союз із якою призведе до втратидовіри народу й української державності.
Як наслідок, упрограмній декларації Директорії, проголошеній 14 грудня, одразу післяпереможного вступу її військ до Києва і відновлення Української НародноїРеспубліки, нова українська влада заявила про свій «цілковитийнейтралітет» і «бажання мирного співжиття з народами всіхдержав».[14;40] В умовах закінчення світової війни така позиція моглаозначати хіба що «нейтралітет» у боротьбі між Радянською Росією іЗаходом і не могла здобути підтримку та схвалення Антанти. А от ціна«нейтралітету» у відносинах з російським Раднаркомом була доситьшвидко доведена дальшим розвитком подій. Суперечливими щодо Антанти виявились інаступні міжнародні акції Директорії УНР. 19 грудня Директорія надіслалавідверто недружню ноту урядам країн Антанти, де попередила, що «непотребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман...», і вимагала«з'ясування від держав Антанти щодо цілі висадження їх військ наУкраїні». А вже за тиждень Директорія запевняла Антанту у своїх намірахвиконувати «всі міжнародні зобов'язання», що перейшли до України вспадщину від колишньої Росії.[14;67]
Однак теперміжнародна ситуація була ще менш сприятливою для української справи. Підписання11 листопада 1918 p. Комп'єнського перемир'я поклало край Першій світовійвійні, що дозволило Антанті впритул зайнятися вибухонебезпечною для всієїЄвропи ситуацією в Росії. Союзники виявляли дедалі більшу заклопотаність істурбованість подіями в Росії та зміцненням там революційної влади більшовиків.Останнє, як пише Дж.Варбург, «замінило мету союзників забезпечити в світідемократію, якщо, звичайно, це взагалі було їхньою метою, ціль врятувати світвід революції». Радянську владу планували придушити як власними силами,тобто шляхом безпосередньої інтервенції, так і за рахунок організації тапідтримки російської «білої» контрреволюції.
Для Вашингтонаголовним на цьому етапі стало питання: брати участь в інтервенції чи ні?Вагання тривало не довго, і 1918 р. Сполучені Штати взяли участь у висадцісоюзних військ у Росії: разом з англійськими в Архангельську і Мурманську напівночі Росії та разом з японськими на Далекому Сході і в Сибіру. Згідно зангло-французькою домовленістю від грудня 1917 p., наприкінці 1918 р. на півдніУкраїни і в Криму висадився 50-тисячний французький корпус.[11;74]
Наприкінці 1918 — на початку 1919 pp. лише французи, особливо військові, прагнучи об'єднати всіантибільшовицькі сили на півдні колишньої імперії, короткий час розглядалиукраїнську Директорію як потенційного союзника. Хоча навіть тоді можливістьостаточного розчленування Росії відкидалася, а Україну бачили в майбутньомуавтономною частиною федеративної Росії. Зі свого боку, Директорія, розпочинаючипереговори з французьким командуванням в Одесі, водночас плекала надії напорозуміння з російським Раднаркомом, для чого до Москви було вислано делегаціюУНР на чолі з С.Мазуренком. І лише після того, як місія Мазуренка остаточнопровалилась і більшовицькі війська підступили 12 січня 1919 р. до Чернігова,Директорія оголосила 16 січня стан війни проти Радянської Росії таінтенсифікувала пошуки контактів з Антантою. У січні 1919 р. в Одесі, деперебувало командування французьких інтервенційних військ, відбулося кількараундів переговорів начальника штабу французького корпусу полковника Фрейденбергаз українськими представниками: генералом Олександром Грековим, Осипом Назарукомі Сергієм Остапенком, Арнольдом Марголіним. Спираючись на силу свого десанту,цього разу вже Антанта висувала жорсткі, ультимативні вимоги, включно зпринизливим домаганням відставки керівників Директорії В.Винниченка і С.Петлюри та голови Ради народних міністрів (уряду) УНР В.Чехівського. Незважаючина те, що Директорія погодилась на більшу частину вимог, а Винниченко іЧехівський залишили не лише свої посади, а й Україну, досягнути угоди так і невдалося. Антанта, представлена Францією, знову виявилась неготовою визнатиукраїнську самостійність, а Директорії забракло сил утримати східний фронт і 2лютого вона була змушена залишити Київ і відступити до Вінниці, а потім — доРівного. Головою Директорії став С.Петлюра, який покладав великі надії надопомогу Антанти.
Неуспіхфранко-українських переговорів гарантувала й позиція білогвардійськоїДобровольчої армії. Виходячи з інтересів Франції, Фрейденберг докладав зусиль,аби налагодити діалог між генералом Денікіним та українцями. Намагання булимарними: Денікін і російська контрреволюція не хотіли чути про якусь співпрацюз «українськими сепаратистами» і про можливість федеративного устроюРосії в майбутньому. Без сумніву, без нормалізації відносин між Україною іРосією та мирного розв'язання проблем, що існували між двома країнами, Українібуло важко розраховувати на прихильне до себе ставлення США й Антанти. Протепіти на компроміс з Україною виявились неготовими ні російські демократиперіоду Тимчасового уряду, які постійно конфліктували з Києвом, ні тим більшеДобровольча армія і Раднарком Леніна, які під різними гаслами розв'язали протисамостійної України війну. В таких умовах нормалізації відносин можна булодосягнути тільки шляхом успішного збройного захисту своєї незалежності, абизмусити своїх противників рахуватися з нею і піти на укладення взаємоприйнятнихугод.
У грудні 1918 р.зазнала неуспіху і спроба українців США виступити в ролі посередника міжурядами США й УHP. Із такою пропозицією до Держдепартаменту звернувся о.ПетроПонятишин, адміністратор Української Греко-католицької церкви і головаУкраїнського національного комітету (УНК) в США, осередок якого містився вНью-Джерсі. У відповіді Держдепартаменту зазначалося, що «уряд США неготовий на даному етапі визнати як офіційного представника українського народубудь-яку організацію, через яку передавались би офіційні звернення абовідбувалися офіційні урядові зносини». На прохання УНК 13 грудня 1918 р.конгресмен-демократ від штату Нью-Джерсі Дж. Геміл вніс до Сенату і Палатипредставників проект резолюції, що містив заклик до американських представниківу Парижі підтримати право українських земель Росії й Австро-Угорщини насвободу, незалежність і самовизначення. Резолюцію, однак, ухвалено небуло.[17;86]
Отже, на переломі1918-1919 pp. Антанта і США чимдалі більше робили ставку у боротьбі протиРадянської Росії на власні сили та російську контрреволюцію. В інтересах СШАбуло зберегти єдину Росію, але все залежало від розвитку подій у Росії таЦентрально-Східній Європі.
РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇКОНФЕРЕНЦІЇ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ2.1 Поява „галицького чинника”
У такійміжнародній ситуації наприкінці 1918 р. з відновленням Польської держави іпроголошенням Західноукраїнської Народної Республіки на порядку денномуєвропейської політики з'явилося східно-галицьке питання. Для США його вирішеннятісно перепліталося з проблемою Польщі. Ще півтора роки тому американськіполітики та експерти висловлювали досить туманні міркування щодо майбутньогоПольщі і Східної Галичини. Президент В.Вільсон уперше виступив за відновленняПольщі у січні 1917 p., однак нічого не сказав, із яких територій вонаскладатиметься. Більше ясності знаходимо у його 14 пунктах.
На початку 1918р. подібні погляди обстоював і Р.Лорд — головний американський експерт ізпроблем Польщі. Проте вже незабаром професор змістив акценти і його поглядипочали відзначатися вельми помітними симпатіями до Польщі. 23 квітня 1918 р.він підготував великий меморандум на 110 сторінок під назвою «ПроблемаСхідної Галичини».[4;78] Подавши грунтовний аналіз географічногостановища, історичного розвитку, економічної ситуації та національного складунаселення території, автор зазначив, що східно-галицька проблема є «однієюз найскладніших з усіх територіальних питань, пов'язаних з відновленнямПольщі». У меморандумі підкреслювалося велике політичне й економічне значенняСхідної Галичини для обох народів, яка стала для них «колискоюнаціонального відродження і штабом усього національного руху». Показово,що таку обізнаність у проблемі було виявлено тоді, коли вона ще не набула всієїгостроти. Лорд визнавав той факт, що українці у Східній Галичині становлятьбільшість населення (58%) і що в разі проведення референдуму вони висловлятьсяза об'єднання радше з Україною, ніж із Польщею. З іншого боку, автор доводив,що Східна Галичина є складовою частиною цілої Галичини, що "інтелектуально,економічно і культурно" поляки стоять вище і що економічно ця територіятяжіє більше до Польщі.[7;64] Підсумовуючи всі аргументи, Лорд дійшов висновку:якщо шанувати «абстрактну справедливість», Східну Галичину слідприєднати до України. Але з погляду «доцільності і практичнихміркувань» бажано віддати її Польщі. На його думку, Україна не надтопотребує галицької провінції, бо й без неї «досить велика». Крімтого, згідно з Лордом, проблематичною виглядала сама можливість тривалогоіснування незалежної української держави, яку знову буде включено до Росії, апоширювати російський кордон аж до Карпат «навряд чи бажано». СильнаПольща «потрібна Європі», а найкраща можливість зробити Польщусильною — віддати їй Східну Галичину. Права українців забезпечить «широкаавтономія». Лорд робив висновок, що цей варіант буде «найкращимрозв'язанням проблеми Східної Галичини». В разі, якщо все ж таки будевирішено об'єднати Східну Галичину з Україною, Лорд пропонував включити доПольщі щонайменше 4 райони, що забезпечить Варшаві відносно вигіднийстратегічний кордон по Сяну.
Останню крапкумало поставити політичне рішення, та воно, крім загально-стратегічнихміркувань, залежало великою мірою від надходження регулярної інформації пропоточні події в регіоні, тобто від діяльності політичної розвідки, якоїамериканці 1918 р. справді не мали не лише в Україні, а й загалом уЦентрально-Східній Європі. Дипломатичні відносини з Радянською Росією такраїнами Почвірного союзу були розірвані. З новоутвореними державами вони ще неіснували, адже нові держави або не були визнані, або Вашингтон іще не встигвислати туди свої дипломатичні та консульські місії. Тому оперативноїінформації бракувало, а та інформація, що надходила, була опосередкованою. Неюділилися представництва Англії, Франції та Італії.
Думка галицькихукраїнців лишалася для великих держав майже невідомою. Українські емігранти вСША не мали серйозного впливу на американську владу. Крім того, однобокаорієнтація на Австро-Угорщину і Німеччину під час Першої світової війниозначала повну відсутність зв'язків галицьких політичних центрів у Відні — Головної української ради й Української парламентарної репрезентації — зурядами Антанти і США. Навіть захист Центральною Радою інтересів СхідноїГаличини на переговорах у Бресті пізніше несподівано обернувся протизахідноукраїнських земель. Початок польсько-української війни в Галичиніамериканська дипломатія інтерпретувала як намагання українців загарбати«польські землі, передані їм згідно з умовами Брест-Литовського мирногодоговору». Подібно до лідерів УНР, голова Української парламентарноїрепрезентації Євген Петрушевич намагався виправити становище лише наприкінцівійни. З метою встановити контакти з союзними урядами до Швейцарії прибуввідомий галицький політик національно-демократичного табору Василь Панейко.Виник навіть план утворення з українських полонених в Італії військової частинидля боротьби на боці Антанти. Проте на такий рішучий крок Петрушевич ненаважився.
Післяпроголошення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)галицьке керівництво, прагнучи вийти з міжнародної ізоляції, робило спробиналагодити відносини з Антантою і США через нейтральні країни. Для цьогоПетрушевич, якого було обрано головою новоутвореної законодавчої влади ЗУНР—Української національної ради (УНРади), майже на два місяці затримався у Відніі повернувся до Галичини лише наприкінці грудня. В останніх числах листопадапосланник Швеції у США Бкенгрен передав державному секретареві лист-зверненняПетрушевича до Вільсона. Петрушевич рішуче відкидав польські зазіхання наСхідну Галичину і просив про допомогу, посилаючись на більшовицьку небезпеку.21 листопада вже посол УНР у Швейцарії Є. Лукасевич вручив послові США копіюноти В.Липинського до польської Ліквідаційної комісії у Кракові з протестомпроти фальсифікації поляками подій у Львові. Липинський заявляв, що українціутворили свою державу «згідно з принципом самовизначення націй,проголошеним Вільсоном». Пізніше уряд ЗУHP апелював до Заходу, посилаючисьсаме на 14 пунктів Вільсона і загрозу поширення радянської влади. Особливінадії покладалися на Англію і США. Про це Панейко, який став державнимсекретарем у закордонних справах ЗУНР, говорив у розмові з англійськимдипломатом у Швейцарії Сейврі. Галицькі лідери намагалися використатисуперечки, що існували між Англією і США, з одного боку, та Францією, з іншого.
Вибухпольсько-української війни в Галичині викликав велику стурбованість західнихдержав. Війна плутала їхні плани, пов'язані з потребою консолідації Польщі іборотьбою з радянською владою в Росії. Ситуацію ускладнювало те, що союзники немали в регіоні своїх військ і не могли контролювати перебіг подій. Бракувалоточної інформації. Для її отримання Англія, Франція і США, починаючи відлистопада 1918 p., направили до Варшави і Львова низку своїх представників тамісій.[9;45] Ініціатива належала французам та англійцям, однак не лишивсяосторонь від миротворчих зусиль і Вашингтон. Разом з англійськими військовимиполковником Вейдом і капітаном Джонстоном у посередницьких функціях бралиучасть американські офіцери лейтенант Фостер, полковник Гроув, лейтенантМак-Кормік. Східно-галицька проблема ставала вагомим чинником у відносинах СШАз Польщею, Радянською та білою Росією.
Здавалося,галицькі українці мали більше підстав сподіватися на прихильність Вашингтона,ніж наддніпрянці. Хоча Варшава мала в особах Гауза і професора Лорда впливовихсимпатиків, Вільсон і Лансінг висловлювалися проти прилучення Східної Галичинидо відновленої Польщі. Відсутність одностайності в поглядах американськогокерівництва пояснювалась, передусім, неясністю ситуації в Росії. ПриєднанняСхідної Галичини було, як відомо, метою Росії у Першій світовій війні. В разіперемоги білих у громадянській війні Антанта і США не могли не рахуватися зпретензіями Росії на Східну Галичину і тому на даному етапі схилялися доіснування польської держави в етнічних кордонах. Вимоги ж білої Росії булиоднозначними. Омська й катеринодарська контрреволюції з обуренням дивилися напочаток польсько-української війни в Галичині. В рефераті утвореного адміраломКолчаком Підготовчого комітету до мирних переговорів зазначалося, що «РусьГалицька, Прикарпатська і Буковина повинні бути приєднані до Росії, при цьомузахідний кордон Росії має безпосередньо сусідити зі Словаччиною»- Денікінвизнавав незалежність Польщі на засадах березневої 1917 р. деклараціїТимчасового уряду, тобто без Східної Галичини.[13;45]
Ніхто замериканських лідерів не розглядав варіанту утворення самостійноїзахідноукраїнської держави. На сході європейського континенту перевагавіддавалася федеративним розв'язкам, що, на думку Вашингтона, мало забезпечитиправо окремих націй на самовизначення і водночас запобігти балканізаціїЦентрально-Східної Європи та утворенню малих нежиттєздатних держав.
21 січня 1919 р.з'явилися рекомендації американських експертів із територіальних проблем.Стосовно долі українських земель говорилося, що Східна Галичина «має бутиприєднана до Польщі лише у тому разі, коли Україна перебуватиме у теперішньомустані хаосу, і тільки як провінція із самоврядуванням, якій Ліга Націй гарантуєправо вирішити пізніше свою належність… Якщо ж Україна виявитьжиттєздатність, то спірна територія повинна бути передана їй». Із такоюпозицією США і прийшли на Паризьку мирну конференцію. Як стверджує англійськийдослідник Говард Елкок, «президент Вільсон і його колеги приїхали доПарижа з принципами, але без плану їх втілення». Самостійність України істатус Східної Галичини ставилися в залежність від дальшого розвитку подій врегіоні, насамперед у Росії.
2.2 Україна і США на паризькій мирній конференції
Року 1919проблема України і Східної Галичини в політиці США була пов'язана, передусім,із роботою Паризької мирної конференції, а також діяльністю української дипломатичноїмісії у Вашингтоні. 18 січня 1919 р. офіційно відкрилися засідання мирноїконференції в Парижі. Американську делегацію очолював президент країниВ.Вільсон. Від часу унезалежнення Сполучених Штатів це був перший приїзд уЄвропу американського президента. До складу делегації входили також Р.Лансінг,Е.Гауз, генерал Т.Бліс, дипломат Г.Вайт, а також численні радники й експерти.Від перших днів роботи конференції довелося займатися проблемою СхідноїГаличини, передусім польсько-українською війною, яка серйозно ускладнювалаплани союзників у регіоні. Проблему цілої України формально конференція нерозглядала, хоча, як записав у щоденнику помічник Гауза Ст.Бонсал,«українська проблема є найскладнішою з багатьох проблем, що стояли передконференцією».
Початок мирноїконференції у Парижі збігся з подією, якої українці Наддніпрянщини іНаддністрянщини домагалися ще від XIX століття. 21 січня 1919 р. у Києві наСофійському майдані було урочисто проголошено злуку Української НародноїРеспубліки і Західноукраїнської Народної Республіки.[16;34] Внаслідокоб'єднання західноукраїнська держава дістала назву Західної Області УНР (ЗУНР),а її президент Є.Петрушевич, згідно з рішенням Всеукраїнського Трудового конгресу(23-28 січня), увійшов шостим членом до складу Директорії УНР. І хоча повноїуніфікації не відбулося (ЗУНР зберігала власну адміністрацію, законодавчу івиконавчу владу, збройні сили, повну самостійність у веденні внутрішньоїполітики тощо), обидві республіки стали виступати спільним фронтом на міжнароднійарені. Подвійність дипломатичних представництв (іще у грудні 1918 р. Петрушевичутворив представництва ЗУНР у Відні, Будапешті і Празі) допускалася лише у тихвипадках, коли «сього вимагають спеціальні інтереси сеї чи іншоїчастини», зокрема у Відні, де представники ЗУНР брали участь у роботіЛіквідаційної комісії з розподілу активів і майна колишньої Австро-Угорщини.Для забезпечення інтересів ЗУНР у кожній місії гарантувалося місце галичанину.Держсе-кретар закордонних справ ЗУНР В.Панейко став «товаришем»голови наддніпрянського зовнішньополітичного відомства і був призначенийзаступником голови надзвичайної дипломатичної місії УНР на Паризькуконференцію. З березня 1919 р. у Станіславі на спільному засіданніДержсекретаріату ЗУНР, а також членів Директорії і Ради народних міністрів УНР,було ухвалено інструкцію, пункт IV якої підкреслював, що «українськадипломатична місія для участі в Мировій конференції є спільною для обох частинУкраїни… та заступає на конференції цілість української справи».[11;71]
Проте вже відпочатку між урядами українських республік існували серйозні суперечності, котрідедалі більше загострювались. Вони були викликані двома головними причинами.По-перше, різним міжнародним становищем і, відповідно, різнимизовнішньополітичними пріоритетами, а по-друге, міжпартійною боротьбою. Головнунебезпеку для ЗУНР від перших днів її утворення становила агресія з бокуПольщі. Директорії УНР було не під силу втручатись у події напольсько-українському фронті у Східній Галичині. Вона навіть не була у станівійни з Польщею, хоч та вела війну не лише у Східній Галичині, а й окупувалазахідні землі УНР на Волині. Директорія сама ледь утримувала фронт протиЧервоної армії і, крім того, відчувала постійну загрозу з боку білої Росії.
Велику роль упогіршенні відносин між урядами УНР і ЗУНР відігравала також міжпартійнаборотьба. Якщо До складу Ради народних міністрів УНР входили переважнопредставники наддніпрянських соціалістичних партій УСДРП і УПСР, галицькийДержавний Секретаріат складали члени ліберально-поміркованихнаціонально-демократичної і радикальної партій. Різне розуміння політики йтактики часто призводило до взаємної недовіри і звинувачень. Галичани вважаливладу Петлюри надто лівою і з підозрою ставилися до її соціалістичних експериментів.Наддніпрянські соцпартії, зі свого боку, гостро критикували владу«буржуазії» Галичини, її «відірваність» од народу йнебажання здійснювати широкі соціальні зміни. Мало того, галицькісоціал-демократи, які були в опозиції до уряду ЗУНР, розраховували на підтримкусоціалістичних партій Великої України, а східноукраїнські праві партії відвертосимпатизували Державному Секретаріатові і воліли відповідних змін у себе.
Намаганнядистанціювати на міжнародній арені галицьку справу від загальноукраїнської доситьшвидко обернулося неузгодженістю дій і конфліктами всередині українськоїделегації в Парижі. Ініціаторами такого повороту у травні 1919 р. сталигалицькі представники на мирній конференції Василь Панейко і СтепанТомашівський. Заснувавши окреме бюро без відома Г.Сидоренка, вони фактичнодіяли самостійно. Коли ж їхня закулісна діяльність стала відомою решті членівукраїнської делегації і стала предметом обговорення на внутрішньому засіданніделегації, Панейко прямо заявив, що в галицькому питанні він «має правовиступати сам і без делегації». Внутрішні чвари і неузгодженістьзовнішньополітичних дій українців перешкоджали діяльності української делегаціїв Парижі і сприяли формуванню у світі негативного ставлення до України. Але цейчинник не варто перебільшувати. Конфлікти, протилежні орієнтації та особистічвари роздирали й інші національно-визвольні рухи. Наприклад, загальновідомою єборотьба між двома гілками польського національного руху — ПНК Р.Дмовського іЮ.Пілсудським. Зокрема, під час Першої світової війни взаємні нападисупроводжували діяльність у США Падеревського і представника ПілсудськогоЄ.Сосновського.
Конфлікти міжгрупою Р.Дмовського і посланцями Ю.Пілсудського тривали й на Паризькійконференції. Це, одначе, не завадило полякам домогтися позитивних для нихрішень.
Причина ж зміникурсу галицькими представниками полягала насамперед у тому, що в Парижі сталацілком очевидною безнадійність позитивного вирішення загальноукраїнськогопитання. Це стало помітним вже з перших кроків дипломатичної місії УНР уПарижі. Українська делегація прибула на конференцію без формального запрошення,так і не була визнана і могла розраховувати лише на неофіційні зносини з іншимиделегаціями, її голова Г.Сидоренко, якого Директорія послала до Парижа щенаприкінці листопада 1918 p., майже два місяці не міг дістати візи відфранцузького уряду. Лише 20 січня 1919 р. він, разом із сином Є.Петрушевича — Антоном, приїхав до Франції через Італію. В.Панейко, долаючи перешкодифранцузьких властей, зміг дістатися Парижа у другій половині березня, а рештачленів делегації (С.Томашівський, С.Шелухін, О.Шульгин, В.Дідушок та інші) щепізніше.[26;70]
Після приїздуСидоренко одразу порушив питання про визнання УНР і української делегації вПарижі, але зустрів прохолоду і настороженість.
Г.Сидоренкопоставив питання про визнання української делегації і перед делегацією США. Узвіті до уряду Сидоренко стверджував, що мав з цього приводу переговори зГаузом, і далі на оптимістичній ноті продовжував: «мені удалось добитисятого, що в Раді Чотирьох ініціативу по визнанню України взяла в свої рукиАмерика… ». Голова делегації УНР від перших днів приїзду до Парижанадсилав Е.Гаузові копії всіх своїх нот і звернень до конференції. Однак у досінеопублікованому, хоч і часто цитованому в історичній літературі, докладномущоденнику Е.Гауза є багато різноманітної інформації про його зустрічі, перебігконференції, особисті оцінки автора тощо, але нічого немає про українськепитання. У найкращому разі представник УНР одержував від помічника ГаузаА.Фрейзера відписки із запевненнями, що справу буде уважно розглянуто.
Допомогтиукраїнській справі на конференції, зокрема вплинути на позицію урядів Англії,Канади і США, намагалася в міру своїх можливостей українська еміграція наамериканському континенті. Американській делегації в Парижі надсилалися петиціїй телеграми з вимогами зупинити польську агресію в Галичині, визнати делегаціюУНР в Парижі і т. ін. До Парижа прибули представники українців США Кирило Біликі конгресмен від штату Нью-Джерсі Джеймс Геміл. Завдяки посередництву ГемілаБіликові вдалося отримати аудієнцію у Гауза, але той погодився на неї лишетому, що Білик був громадянином США. Правда, після тривалих спроб Геміл і Біликзмогли влаштувати неофіційну зустріч Сидоренка і Панейка із Гаузом. Вонавідбулася 13 травня, але єдина згадка про зустріч у щоденнику Гауза — це йогозауваження, що «в окрузі Геміла мешкає багато українців і, привівши домене українських делегатів, він думав задовольнити своїх виборців».
На загал,конференція була вельми заклопотана подіями в Росії, хоча російське питаннятакож не стояло на порядку денному роботи конференції. Можна не помилившисьстверджувати, що тінь Росії висіла над усіма дебатами на конференції. Длявеликих держав було очевидним, що остаточний мир у Європі навряд чи будеможливий без участі Росії в процесі врегулювання. Проте в Росії тривалагромадянська війна, і питання — з якою Росією мати справу — лишалося безвідповіді. А діяти треба було негайно, адже небезпека поширення революції наінші європейські країни як ніколи зросла: у березні 1919 р. радянську владубуло проголошено в Угорщині, у квітні революційна пожежа перекинулася внімецьку Баварію.[26;99]
Отож українськепитання на конференції розглядалося лише в контексті загальноросійських проблем.Як уже згадувалося, взимку 1919 р. плани використати війська УНР у боротьбіпроти більшовизму виношували французи. Вашингтон і Лондон від самого початкудосить скептично ставилися до цих планів свого союзника. Принаймні посол США уФранції Шарп іще в лютому передавав до Вашингтона, що французьке командування вОдесі переоцінює можливості використання армії Петлюри. У березні 1919 р.франко-українські переговори в Одесі остаточно зайшли у глухий кут. Евакуаціяурядом УНР Києва і поразки українських військ від Червоної армії звели нанівецьзначення Директорії для Антанти як можливого фактора у боротьбі з більшовиками.
В урядах країнАнтанти і США зміцніла зневіра в силу українського національного руху іможливості Директорії контролювати територію і чинити опір радянським військам.31 січня 1919 р. посольство США в Лондоні переслало до Вашингтона копіюмеморандуму «Ситуація в Україні», підготовленого Департаментомполітичної розвідки британського Форін Офісу. В кінці листа посольство підсумовувало,що загальна ситуація в Україні вказує на те, що «жодних надій не можнапокладати на сепаратистський рух Петлюри, і що будь-яка допомога цьому руховізакінчиться поразкою, як це вже було наприкінці 1917 р. Справжньою небезпекою вУкраїні є більшовизм, і його можна перемогти, лише підтримуючи російськуДобровольчу армію генерала Денікіна». Аналогічну думку висловлювалаамериканська військова місія в Одесі. Окремі прихильні до української владирапорти, як, наприклад, звіт американського майора Л.Мартина у травні 1919 р.після поїздки до Галичини та Східної України, в якому він писав, що Директоріяє «компетентною» і «ефективною», не робили погоди уВашингтоні і Парижі.
Навіть післяусунення від влади В.Винниченка і В.Чехівського Вашингтон і далі сприймавДиректорію та Раду народних міністрів УНР як «лівий уряд», на який неможна покладатися. В лютому 1919 р. Шарп писав до Держдепартаменту, що Петлюраі його уряд «ближче до більшовизму, ніж будь-хто, і їм не можнавірити». Не змінилось і ставлення до українського руху як до інтригинімців. Дійшло до того, що Держдепартамент, аби довести зв'язки українців ізБерліном, доручив посольству США у Стокгольмі з'ясувати, звідки фінансуєтьсятамтешня українська місія. Посол незабаром відповів: «Посольство не змоглознайти якихось свідчень, що українська місія має контакти з Німеччиною, протемої британські колеги переконані, що вона фінансується з Берліна, а її єдиноюметою є створення проблем».[33;41]
У другій половиніберезня остаточно зазнала краху французька політика на півдні України і Парижбув змушений вивести звідти свої війська. Водночас у перших числах березня вСибіру розпочався наступ білогвардійської армії Колчака. Разом з успішнимпочатком наступу пожвавішали російські еміграційні політики в Парижі. Ще угрудні 1918 р. на зустрічі політичних діячів і дипломатичних представниківколишньої Росії було утворено Російську політичну нараду (РПН) під головуваннямкнязя Львова, її завдання полягало в тому, щоб «виражати російськінаціональні погляди» і «підносити голос на захист інтересівРоси». Для представництва інтересів Росії на Паризькій конференції РПНвиділила делегацію у складі Г.Львова, В.Маклакова, С.Сазонова та інших. І хочаформально російська делегація не брала участі в роботі конференції, вона, навідміну од делегації УНР, мала досить помітний вплив. Антанта пов'язувалавеликі надії з наступом Колчака і, відповідно, зважала на думку РПН у Парижі.Наприклад, на засіданні Комітету у польських справах 9 березня представникІталії, колишній посол Цієї країни в Росії Торретта наголосив, що, визначаючисхідний кордон Польщі, треба враховувати інтереси відновленої небільшовицькоїРосії, а за основу взяти декларацію Тимчасового уряду 1917 р.
Отже, починаючивід березня 1919 р. Антанта і США змістили акцент у боротьбі з РадянськоюРосією з прямої інтервенції власними силами на підтримку антибільшовицьких силу самій Росії. Найефективнішою такою силою союзники вважали російську білуконтрреволюцію, на яку й було зроблено головну ставку, незважаючи на поглядиокремих політиків, наприклад полковника Гауза, який виступав за необхідністьнадавати військову допомогу всім силам, які боролися з більшовиками. В першійполовині 1919 р. головні надії покладалися на адмірала Колчака. З червня 1919р. на зустрічі Лансінга з українськими представниками А.Марголіним іТ.Окуневським, який приїхав до Парижа на доручення уряду ЗУНР для переговорівіз чехами, держсекретар підкреслив однозначну вимогу Вашингтона — визнанняукраїнським урядом верховного командування Колчака. З огляду на відвертоантиукраїнську позицію білої Росії і небажання її лідерів миритися з існуваннямсамостійної України у будь-якій формі, підпорядкування Колчакові було дляукраїнського уряду цілком неприйнятним. Позиція Директорії лишалася непохитною.18 липня міністр закордонних справ УНР Володимир Темницький писав із цьогоприводу Сидоренку в Париж: "… Правительство непохитно стоїть засуверенність та самостійність України. Всякі балачки, буцім правительствоготове робити якісь концесії в сторону федеративної Росії, не мають найменшого грунту".[18;70]
ПозиціяВашингтона, в якій від початку було закладено протиріччя, була складною.Виходячи з загальних принципів В.Вільсона, вона в цілому наближалася до позиціїАнглії, що виявилося на перших засіданнях конференції і під час конфіденційнихзустрічей англійських та американських експертів. Зокрема, у накресленомуекспертами східному кордоні Польщі попередній кордон у Східній Галичиніпроходив по р.Сян, лишаючи українцям майже всю Східну Галичину, а Польщі — Перемишль і залізницю до Хирова. З іншого боку, плани федералізації сходуЄвропи й особисті симпатії Вільсона і Гауза до Падеревського, який ставпольським прем'єром, робили США у східно-галицькому питанні союзниками Франції.
Суттєво впливалина формування політики Вашингтона у східно-галицькому питанні пропольськіпогляди Р. Лорда, який приїхав на конференцію як голова польського відділенняделегації США. Лорд брав участь у роботі Міжсоюзної місії Бертелемі,відправленої в лютому до Львова Найвищою Радою конференції з метою посередництвав укладенні польсько-українського перемир'я. Місії Бертелемі не вдалосязупинити бойові дії. Українці за основу переговорів хотіли взяти лінію Сяну,поляки лінію Збруча. 28 лютого комісія Бертелемі вручила обом делегаціям вультимативній формі свої пропозиції. Визначена демаркаційна лінія лишала побоці поляків понад третину території Східної Галичини зі Львовом іДрогобицько-Бориславським нафтовим басейном, який у той час повністюконтролювала Українська галицька армія (УГА). «Лінія Бертелемі» буланабагато вигіднішою для поляків, ніж попередні пропозиції англійських офіцерівВейда і Джонстона, які приїздили до Галичини у січні, хоча за цей час лініяфронту кардинальних змін не зазнала. В результаті польська сторона пристала навизначені місією Бертелемі умови, тоді як галицький уряд -Державний Секретаріат- вважав запропоновану лінію неприйнятною. У відповіді союзній місії уряд ЗУНРзазначив, що демаркаційна лінія «відповідає політичним бажаннямполяків», і висловив готовність до укладення перемир'я, але «наоснові справедливого рішення».
Повернувшись доПарижа, Лорд поклав усю вину за продовження війни на українську сторону. Вінзапропонував направити саме українцям ультиматум союзників щодо негайногоприпинення бойових дій і застосувати силу в разі непідкорення. Внаслідоккомпромісу великих держав Паризька конференція ухвалила рішення направитикомандувачам українських і польських військ у Галичині генераламМ.Омеляновичу-Павленку і Т.Розвадовському телеграми з пропозицією негайноприпинити бойові дії і вислати своїх представників до Парижа для подальшихпереговорів.
Найважливішимгеополітичним чинником, що визначав політику США у Східній Галичині, буловрахування інтересів Росії. Питання східних кордонів Польщі і статусу СхідноїГаличини порушувало велику нерозв'язну проблему відносин із Росією. Пов'язуючибагато надій із наступом Колчака, навесні 1919 р. Вільсон і Лансінг були готовізадовольнити лише ті польські вимоги, які не шкодили територіальній цілісностіРосії або не йшли всупереч російським домаганням.[16;41] Останні, сформульованіРосійською політичною нарадою, були офіційно викладені у березневому йквітневому меморандумах, де, зокрема, зазначалося: «Через те, що російськенаселення становить переважну більшість на території Східної Галичини, Буковиниі Закарпатської Русі, потрібно врахувати його волю до об'єднання з російськоювітчизною».
Проте польськівійська, підсилені частинами з Познані, досягли у середині березня перелому нагалицькому фронті і перейшли у контрнаступ, незважаючи на рішення-вимогуПаризької конференції від 19 березня про припинення бойових дій і початокпереговорів про перемир'я. У новій ситуації вже уряд ЗУНР погодився на умовиНайвищої Ради, натомість Варшава зігнорувала звернення великих держав.Роздратування американців відвертим нехтуванням Варшавою волі конференції,престиж якої фактично було поставлено на карту, а також вищезгадані політичніміркування визначили в другій половині березня — травні 1919 р. жорсткеставлення США До політики Польщі у Східній Галичині.[12;11] Неуспіхпольсько-українських переговорів у Хирові 27 березня за посередництвомамериканського генерала Кернана позбавило його останніх ілюзій щодо планівпольського уряду. У виступі на засіданні американської делегації і вконфіденційному звіті Вільсону Кернан протиставив готовність українськоїсторони виконати рішення конференції й агресивні наміри поляків, підтримуванихФранцією. Генерал рекомендував Блісу і Вільсону вжити жорстких заходів, зокремаекономічного тиску, аби вплинути на позицію Варшави.
1 квітня Лорд іамериканський експерт, член Комісії у польських справах І.Боуман, підтриманіБлісом, запропонували Вільсону направити польській стороні ще одну ноту звимогою припинити бойові дії та утворити «неупереджену тимчасовукомісію», яка б стала посередником в укладенні перемир'я. Наступного дняна пропозицію президента США Найвища Рада (або як її ще називали за вирішальнийвплив Великобританії, Франції, США та Італії — «Рада 4-х») ухвалилатаке рішення.[5;82] Було створено комісію у справі польсько-українськогоперемир'я на чолі з південноафриканським генералом Ботою. Навіть Лорд, поприсвої польські симпатії, підготував у цей час меморандум, де визнавав винуВаршави за невиконання телеграм союзників. Американці здійснили ще одну спробу зупинитибої, коли Східну Галичину відвідали капітани В.Бахман і С.Рейслер. Офіцеризустрілися з політичним і військовим керівництвом ЗУНР, і за їхнімпосередництвом галицький уряд іще раз запропонував полякам переговори.Результат лишився той самий: поляки проігнорували це звернення. Пробуючивплинути на позицію Варшави, наприкінці квітня Вашингтон на якийсь час припинивпостачання Польщі військового майна. Боуман говорив польському представникові вПарижі Е.Ромеру, що перетворення Польщі на агресивну імперіалістичну державуспричиняє зміну політики США у польському питанні. 1 травня Вільсон давдоручення Лансінгові зустрітися з Падеревським і висловити йому стурбованістьСполучених Штатів діями поляків у Галичині та надію, що переведена з Франціїпольська армія генерала Ю.Галлера не буде використана на українському фронті.Американці наголошували, що від поведінки поляків тепер залежатиме позиціяконференції у визначенні польського кордону. Дещо пізніше Вільсон на засіданніРади 4-х навіть запропонував у разі тривання польського наступу звернутися допольської делегації з вимогою залишити конференцію.
Водночас у квітніамериканці призначили до Варшави свого посла Г.Джибсона і погодились натранспортування до Польщі армії Ю.Галлера. Така непослідовна політика пояснювалася,з одного боку, прагненням посилити Варшаву перед загрозою війни з РадянськоюРосією, а з іншого — небажанням остаточно розв'язувати на користь Польщіпроблему Східної Галичини, враховуючи претензії білої Росії та успіхи Колчакана фронті. Останнє обумовлювало тривале зволікання конференції з розв'язаннямдовгострокової проблеми статусу Східної Галичини і польсько-українськогокордону. Відтак питання лишалося відкритим. Разом з тим делегація США та іншідержави Антанти були одностайними в тому, що Західноукраїнська республіка неможе стати самостійною державою, і такий варіант конференція навіть нерозглядала. З огляду на поразки Директорії й армії УНР та на загальне негативнеставлення Заходу до незалежної української державності, фактично відпав варіантприлучення Східної Галичини до УНР. Отож лишалося або віддати Східну ГаличинуПольщі, або чекати закінчення громадянської війни в Росії і сподіватися наперемогу Росії некомуністичної, аби приєднати західноукраїнські землі до неї.
По приїзді держсекретаряЗУНР у закордонних справах В.Панейка до Парижа в другій половині березняпредставники Польщі на конференції дещо втратили свою монополію на інформаціюпро події на польсько-українському фронті. Галицький уряд покладав великі надіїна Конференцію. За словами М.Лозинського, українці вірили, що мирна конференціявирішить справу «згідно з своїми принципами свободи і самовизначеннянародів» і «вимірить нам справедливість».
12 травня комісіяБоти вручила польським і українським представникам свій проект перемир'я, якийпередбачав демаркаційну лінію, що залишала нафтові райони українцям. Цейваріант практично відновлював січневі пропозиції місії Вейда. Виклавши письмовосвої застереження, українська делегація погодилась на умови комісії. Однак,незважаючи на запевнення Боуманом українських делегатів, що «поляків будепримушено до перемир'я», Дмовський відхилив проект комісії, і 14 травняпольські війська перейшли в наступ на всьому фронті. Невтішні вістки з фронту іфактична бездіяльність конференції викликали розпач і розгубленість середчленів української делегації. В ноті від 21 травня вона прямо порушила питання,«чи держави Антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву», ізаявила, що вважає «безцільним оставатися довше в Парижі». До такогодемаршу делегація, щоправда, не вдалася.
В другій половинітравня уряд ЗУНР серйозно розглядав можливість укладення союзу з Прагою. Назасіданнях Державного Секретаріату 19 й 25 травня 1919 р. дискутувався проектутворення федерації з ЧСР і відведення на її територію частини армії.[1;64] Зтравня до Парижа було відправлено листа за підписом голови уряду С.Голубовича,в якому уряд ЗУНР пропонував Раді 4-х розташувати у Східній Галичині і наБуковині контингент союзних військ. У разі неможливості цього Держсекретаріатнаполегливо прохав, аби Чехословацькій Республіці було надано мандат від іменісоюзників «на заняття території аж до остаточного вирішення мирноюконференцією справи кордону між Польщею і Західною Україною». Прагубезперестанку відвідували українські делегації, які зустрічалися з Масариком таіншими чеськими керівниками. Представник Є.Петрушевича Т.Окуневський відбув доПарижа, де вів переговори з чехословацькою делегацією про можливість«нав'язання тісних державно-політичних взаємовідносин між Україною іЧехословаччиною аж до українсько-чеського державного союзу (конфедерації)»з подальшим «створенням конфедерації слов'янських держав». Однак такізусилля уряду ЗУНР та Директорії не зустріли відгуку у Празі.
Фактично доляЗУНР залежала від розвитку подій на польсько-українському фронті і загальноїситуації в регіоні. Виявляючи певний час негативне ставлення до польськогонаступу у Східній Галичині, США були неспроможні активно діяти у Східній Європічерез відсутність там їхніх військових сил. Тому вони були змушені визнавати«довершені факти» — фактичну окупацію поляками частини СхідноїГаличини — і підтримувати в регіоні тих лідерів, чия політика найбільшевідповідала їхнім власним ідеям. У випадку Польщі таким політиком бувПадеревський. Вільсон прямо говорив про уряд Падеревського як єдину гарантіюстабільності Польщі і вважав, що його треба підтримувати незалежно відставлення до політики Варшави на сході. Про можливі негативні наслідкивідставки Падеревського слав телеграми з Варшави Джибсон.
А головне,наприкінці травня — на початку червня становище на сході Європи зазналокардинальних змін. Значно посилившись після прибуття армії Галлера, польськівійська зламали відчайдушний опір Української галицької армії і досягли своєїголовної мети у Східній Галичині окупували нафтові райони і зустрілися зрумунськими військами на Покутті, що забезпечило польсько-румунський кордон.Водночас розпочався відступ Колчака, російська Червона армія окупувала майжевсю Україну, а влада Директорії практично не виходила за межіКам'янця-Подільського. Лише Польща здавалася спроможною протидіяти поширеннюреволюції в Європі, і її вага в очах західних урядів зростала.
Як наслідок, напочатку червня 1919 р. стала очевидною зміна позиції Вільсона усхідно-галицькому питанні. Американський президент почав дедалі більшесолідаризуватися з президентом Франції Жоржем Клемансо. Відповідно, назасіданнях Комісії у польських справах Лорд теж підтримав думку французів, щоЛьвів і нафтові райони мали залишитися Польщі. І хоча на засіданні українськоїделегації 6 червня В.Панейко стверджував, що американці в розмовах запевняли,що «заняття поляками Галичини зовсім ще не передрішає справи приналежностідержавної Галичини до Польщі», реальна військово-політична ситуація насході Європи спонукала Вашингтон до підтримки Варшави.
Зміну настроїв уПарижі миттєво вловили представники США у Польщі. Член чергової союзної місіїдо Східної Галичини лейтенант Р.Фостер і військовий аташе США підполковникЕ.Фармен радили своєму керівництву дати дозвіл на продовження польськогонаступу до Збруча. Фостер повідомляв про «радість», із якою«маси селян» вітали прихід польських військ, котрі, за його словами,встановлювали порядок і захищали цивільне населення від терору.«Український режим тримався, очевидно, лише на силі...» — запевнявВашингтон американський офіцер. Те саме писав і Фармен, зазначаючи, що«ані мир, ані порядок не може існувати, доки всі українські сили не будутьвиведені з Галичини». Напередодні вирішальних засідань Ради міністрівзакордонних справ 18 і 25 червня Лорд давав рекомендації Лансінгові,посилаючись саме на ці, далекі від об'єктивності, рапорти Фармена і Фостера.
Зрештою, 25червня Рада міністрів закордонних справ ухвалила рішення про дозвіл польськимвійськам окупувати Східну Галичину до Збруча і дала Варшаві право навикористання всіх збройних сил, включно з армією Галлера. Вирішення питання проостаточний політичний статус Східної Галичини відкладалося на майбутнє. У тойсамий день Найвища Рада підтвердила рішення своїх міністрів закордонних справ,а через день спеціальною телеграмою повідомила Варшаву про дозвіл навикористання армії Галлера в Галичині, чим поляки негайно скористалися, й упершій половині липня наступ польських військ досяг Збруча. Після рішення 25червня українських делегатів Панейка і Марголіна було запрошено на засіданняамериканської делегації в Парижі і повідомлено про цю ухвалу.[5;51]
Постановинайвищих органів конференції від 18 і 25 червня санкціонували вже здійснені іще недовершені збройні акції польської армії у Східній Галичині і практичнообумовили майбутній статус західноукраїнської території. США, виявляючи,особливо у квітні-травні 1919 p., невдоволення наступом польської армії та ігноруваннямз боку польського уряду волі конференції, у тодішній конкретнійвійськово-політичній ситуації на сході Європи виступили за передачу СхідноїГаличини Польщі і підтримали позицію Франції. Проголошення права націй насамовизначення й абстрактне врахування бажань усіх народів колишньоїАвстро-Угорщини поступилися перед конкретною ситуацією в регіоні і прагненнямдо федералізації сходу Європи. Англійські експерти вважали ці рішення провиноюамериканців, котрі, як писав Гедлам-Морлі, «підвели нас у найважливішихпитаннях». Секретар Падеревського Цехановський завдячував передусімполітиці Франції, а також американцям. Є.Петрушевич надіслав 15 липня нотупротесту Найвищій Раді конференції, в якій наголосив, що «українськийнарід і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу протипольських наїздників».2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського йукраїнсько-американські відносини в другій половині 1919 р.
Позиція США вукраїнському і східно-галицькому питаннях не зазнала зміни й у другій половині1919 р. Вільсон, так само, як лідери інших держав — учасників мирноїконференції, залишив Париж одразу після підписання Версальського миру зНімеччиною 28 червня 1919 р. Проте Найвища Рада конференції, представлена теперміністрами закордонних справ чи їхніми заступниками, продовжувала свою роботу.В цей час американську делегацію на Паризькій конференції очолював заступникдержсекретаря Франк Полк, пізніше — Генрі Байт.
У Росії тривалагромадянська війна. З червня 1919 р. епіцентр боротьби змістився на південь, дез Кубані та Дону наступ у Центральну Росію і в Україну розпочала Добровольчаармія генерала А.Денікіна. На неї країни Антанти і покладали свої головні надіїу другій половині 1919 р. Ще на початку липня Директорія й уряд УНР перебувалина Поділлі, де знесилені війська УНР контролювали невелику територію. Відносиниміж Директорією і галицьким Державним Секретаріатом загострилися до краю.Намагаючись врятувати становище, Є.Петрушевич іще 9 червня проголосив себе«Диктатором ЗУНР». Рада народних міністрів УНР і наддніпрянськісоціалістичні партії не визнавали диктаторства Петрушевича, вважаючи акт йогопроголошення неконституційним і фактичним державним переворотом, хоча в самійДиректорії влада теж поступово зосередилася в руках самого Петлюри. ПерспективиДиректорії посвітлішали, коли після тривалих переговорів між Петлюрою таПетрушевичем останній дав згоду на перехід УГА на територію наддніпрянськоїУкраїни для спільних воєнних дій проти червоних військ, а пізніше — і протиармії генерала Денікіна. Добре зорганізована і боєздатна 40-тисячна Галицькаармія могла надати суттєву допомогу військам УНР. Об'єднавши сили, обидвіукраїнські армії перейшли в наступ на Київ.
У діяльностіукраїнської делегації на Паризькій конференції важливе місце посідало питаннявійськового майна (одяг, засоби транспорту, медикаменти), яке де-легація купилау червні в Американської ліквідаційної комісії на суму 8 млн. дол. у кредит.Проте вивезти до України вкрай потрібне майно так і не вдалося. З цього приводу7 серпня Г.Сидоренко звернувся до голови ліквідаційної комісії Е. Паркера змеморандумом, де зазначалося, що «позбавити українців купленого в СШАмайна означає допомагати ворогам демократії і зміцнювати більшовиків».Паркер передав меморандум голові делегації США Полку, а той для експертноїоцінки — Р.Лорду. Останній у притаманній йому манері пояснював:«Меморандум української делегації — це безліч перебільшень і перекручень,базованих на припущенні, що існує велика українська держава, яка простягаєтьсявід Карпат до Кавказу і Каспію, — держава, яка ніколи не існувала і, дужеймовірно, ніколи не існуватиме.… Серед урядів, які постали на теренахпомерлої Російської імперії, навряд чи знайдеться інший, який виявив так малосправжньої сили чи перспектив свого сталого утвердження, як український».З огляду на таку «експертну оцінку» і в умовах, коли по Україніпереможно марширували частини Добровольчої армії Денікіна, зрозумілою стаєвідмова Вашингтона передати урядові УНР закуплене військове майно.
Американська делегаціяна мирній конференції й далі підримувала Росію "єдину й неподільну"та ігнорувала національні рухи на території імперії. У приватній розмові зпредставниками російської еміграції в Парижі Ф.Полк підтвердив наставленияВашингтону, що «дезінтеграція Росії матиме негативні наслідки».Українцям важко було перебороти упередженість Сполучених Штатів і розраховуватина їхню допомогу. На мирній конференції цього не пощастило зробити ніГ.Сидоренку, ні графові Михайлу Тишкевичу — новому голові делегації, якогоПетлюра призначив у серпні замість Сидоренка.
Яскравимприкладом такої упередженості став фактично повний провал дипломатичної місіїУНР до США на чолі з відомим українським політиком, автором «UkrainaIrredenta» Юліаном Бачинським. Ще у січні 1919 р. Рада народних міністрівухвалила законопроект про призначення такої місії. Уряд УНР надавав їй великогозначення. В поясненні до законопроекту говорилося, що «місія до СполученихДержав буде мати надзвичайну державну вагу. Через це вона повинна бутипоставлена в особливі умови щодо персонального складу і видатків наутримання». Про значення, яке уряд УНР надавав місії до США, свідчить ітой факт, що її було зараховано до першого розряду, так само як місії у Парижі,Лондоні, Берліні, Берні і Москві. Планувалося, що до складу місії увійдуть 9 чоловік:голова, три радники, секретар, два аташе і два урядовці. Головою спочатку булопризначено Є.Голицинського, а у квітні 1919 р. — Бачинського. Протеамериканський уряд дав дозвіл на в'їзд лише голові місії і секретареві.(Секретарем був В.Козакевич; 4 травня 1920 р. Бачинський виключив його зіскладу місії «за грубе порушення урядової дисципліни» і натомістьпризначив М.Стечишина). Після кількамісячного чекання у Відні і Копенгагені,коли Бачинський і Козакевич навіть думали повертатися назад в Україну, вони,нарешті, 1 серпня 1919 р. прибули до Вашингтона.[15;11]
Одразу поприбутті Бачинський заявив в інтерв'ю «Народній Волі», газетіпросоціалістичного Українського робітничого союзу: «Ми певні того, щоЗлучені Держави будуть першою демократичною державою, яка признаєсправедливість наших домагань». Проте вже за кілька місяців та сама газетацитувала Бачинського, що з перших тижнів перебування в США він переконався, що«українська справа в Америці стоїть дуже не добре». Бачинський незабарився звернутися з листом до Лансінга, повідомивши про своє призначення,метою якого було «досягти від уряду США визнання Української ДемократичноїРеспубліки та встановити торговельні зносини між американською й українськоюреспубліками». Про прибуття української місії і звернення до Лансінгаповідомляла американська преса, зокрема «New York Times». Відповідьдержсекретаря не стала несподіваною.
Розуміючибезперспективність надій на західне визнання та підтримку українськоїнезалежності й опинившись у стані війни на два фронти (проти російськихЧервоної та білої Добровольчої армій), восени 1919 р. Петлюра й уряд УНРспрямували зусилля на пошук інших союзників. Ще від початку року в політичнихколах УНР плекалась ідея зближення з Польщею та Румунією. Союзом із нимиДиректорія сподівалась, окрім іншого, змінити ставлення до себе Антанти і США.Активними поборниками цієї концепції виступали посол УНР у Румунії К.Мацієвич,дипломатичний представник ЗУНР в Австрії (від 1920 р. посол УНР у Швейцарії)М.Василько і дипломатичний представник УНР у Парижі М.Тишкевич, під тискомПілсудського 2 грудня 1919 р. А.Левицький передав польській стороні декларацію,де говорилося, що кордон між Польщею й Україною має проходити по Збручу, а«політичне становище Східної Галичини розв'язується Польським Урядом впорозумінню з представниками українського народу, мешкаючого в тійпровінції».
Російськаполітична еміграція на Заході робила чимало, аби дискредитувати українськийнаціональний рух, посіяти зневіру в його силу і перспективи. Скажімо,російський посол у Румунії переконував американську місію, що українців досіпідтримує Берлін і що буцімто у жовтні до Кам'янця-Подільського прибуло тринімецькі літаки, які «привезли Петлюрі гроші». Російський посол у СШАБорис Бахметьев звертався до Лансінга з вимогою заборонити німецьким іавстрійським банкам відкривати рахунки «так званих українськихурядів». Характерним для позиції Держдепартаменту є один із документів,який належить до внутрішнього листування: «Незаперечним фактом є те, щосепаратний рух в Україні зобов'язаний своїм походженням австрійськійпропаганді, яка проводилася під час війни нашим спільним другом — львівськимархієпископом Шептицьким, чи як там його прізвище».І хоча окреміамериканські відвідувачі України звітували своєму керівництву, що безоб'єднання зусиль і Петлюра, і Денікін зазнають поразки від більшовиків,переважало переконання, що «Петлюра й українські сепаратисти не маютьреальної підтримки і дуже швидко будуть зліквідовані». Вашингтон вважав,що Україна є невіддільною частиною Росії, а український рух «не має жоднихетнологічних чи економічних підстав». До того ж союзники Петлюри — Варшаваі Бухарест — дбали не так про піднесення української справи перед великимидержавами, як про власні вигоди з проектованого союзу: Польща воліла зреченняДиректорією Східної Галичини, а Румунія — Бессарабії. Бачинський мав рацію,коли писав Тишкевичу, що остаточне становище у Східній Європі залежатиме не відволі урядів Антанти, а від тих сил, які ведуть там боротьбу.
Разом ізпоразками Денікіна кінець 1919 р. приніс і зміну курсу західних держав щодоРосії. Ініціатором став Ллойд Джордж. Британський прем'єр виступив заприпинення збройної підтримки російської контрреволюції та розвиток торгівлі зРадянською Росією. Його позиція знайшла підтримку у Парижі і Вашингтоні.Відмова од збройної боротьби в Росії позбавляла останніх шансів уряд Петлюри.
Проблема СхідноїГаличини посідала своє місце в порядку денному Паризької конференції і післяпідписання Версальського миру та від'їзду лідерів країн — учасниківконференції. Головним у другій половині 1919 р. стало питання політичногостатусу Східної Галичини. З червня у складі Комісії у польських справах булоутворено спеціальну підкомісію на чолі з французьким генералом Лє Рондом, котраповинна була запропонувати на розгляд Найвищої Ради узгоджений проектполітичного статусу Східної Галичини. Протягом цілого літа тривали засіданняпідкомісії (від 10 червня до 18 серпня 1919 р. відбулося 26 засідань), які щераз засвідчили відмінність підходів великих держав до остаточного вирішеннясхідно-галицького питання.[3;27] Англійські представники наполягали на наданніПольщі тимчасового, на 10 років, мандату на управління Східною Галичиною, післячого остаточну приналежність західноукраїнської території мав вирішити плебісцит.Натомість Франція докладала чимало зусиль для забезпечення інтересів Польщі, яксвого союзника на сході Європи, які передбачали формальне визнання постійноїприналежності спірної території до Польської Республіки. Польськихпредставників регулярно вислуховували на засіданнях підкомісії. Українська делегаціяспочатку відмовилася брати участь в обговоренні планів автономії СхідноїГаличини у складі Польщі, вважаючи західноукраїнську територію складовоючастиною УНР. Коли ж Панейко і Томашівський 21 серпня звернулися до підкомісіїзі своїми пропозиціями, їм дали зрозуміти, що статут уже готовий і жодних змінбути не може. Найвища Рада Паризької конференції повернулася до розглядусхідно-галицького питання 19 вересня, коли на її розгляд було внесено проектстатуту підкомісії Лє Ронда. Тоді ж стало зрозумілим, що Вашингтон рішучепідтримав позицію Франції та Польщі. Польська делегація доповідала в Варшаву,що всі члени Найвищої Ради (французи, італійці, японці й американці), кріманглійців, висловлювали у розмовах свою солідарність із Польщею. Позиція СШАбула, зокрема, сформульована у меморандумі Ф.Полка до інших членівамериканської делегації в Парижі від 25 вересня.[3;45] У ньому йшлося про те,що польська окупація призвела до певного замирення в краї", і длязбереження подальшого миру й стабільності треба відмовитись від усього, щотворить атмосферу тимчасовості. Восени 1919 p., з огляду на поразки Денікіна,така розв'язка складної проблеми була єдино прийнятною для США. Американськіполітики були переконані, що невелика територіальне і відстала економічноСхідна Галичина буде не спроможна самостійно існувати і лише ускладнюватименепросту геополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі.
До того жВашингтон і надалі збирався всіляко сприяти урядові Падеревського і прагнувдіяти так, аби не завдати шкоди його позиціям. У приватній розмові з польськимпрем'єром, яка відбулася в середині жовтня, полк запевнив Падеревського у своїй«найтеплішій симпатії й активній підтримці» у східно-галицькомупитанні. Падеревський розумів, яке значення надають у Вашингтоні стабільностійого уряду, і, здається, відверто спекулював на цьому, зокрема, у розв'язанніпроблеми Східної Галичини. Вимагаючи остаточної передачі території Польщі,Падеревський раз у раз погрожував, що інакше рішення неминуче призведе довідставки його кабінету. Посол США у Варшаві Джибсон наполегливо радивпогодитися з вимогами Польщі. Відтак американці виступали на міжнародній ареніза надання Варшаві мандату на безстрокове управління Східною Галичиною.
Зрештою, 21листопада великі держави ухвалили компромісне рішення, за яким Польща отрималамандат від Ліги Націй терміном на 25 років, після закінчення якого Варшавазобов'язувалася провести у Східній Галичині плебісцит. Східній Галичині булообіцяно автономію: її населення мало право обирати свій сейм, до компетенціїякого належали справи розвитку місцевої промисловості, сільського господарстваі торгівлі, а також релігії, охорони здоров'я, науки й освіти тощо. Виконавчувладу мав здійснювати губернатор, що призначався «Начальником»польської держави. До варшавського уряду мав увійти міністр без портфеля усправах Східної Галичини. Греко-католицька церква отримувала рівні права зРимо-католицькою, а українська мова мала стати поряд із польською офіційноюмовою провінції. Американський представник у Найвищій Раді Генрі Байт, якийзамінив Полка, наполіг, щоб у протоколі засідання Найвищої Ради було відбитойого відмінну позицію, «аби через 25 років Польща не вважала Америкувідповідальною».[6;30]
Проте це рішеннятак і не було втілене в життя. Будь-яка тимчасовість розв'язання проблемивикликала різко негативну реакцію у Варшаві, яка одразу після ухвали НайвищоїРади розпочала тиск на уряди великих держав, аби вона була переглянута. Післятого, як США припинили свою участь у роботі конференції після нератифікаціїСенатом Версальського мирного договору, про що докладніше йтиметься унаступному розділі, а Денікін зазнав остаточної поразки, тим самим поховавшинадії на відновлення небільшовицької Росії, французи переконали Ллойд Джорджаскасувати рішення від 21 листопада 1919 p., що й було зроблено 22 грудня. Такимчином, остаточне розв'язання східно-галицької проблеми знову відкладалося.Правда, цей крок спізнився, аби врятувати Падеревського, який був змушений пітиу відставку 9 грудня. Відставку Падеревського американці пов'язували насампередзі східно-галицькою проблемою, що викликало в поляків незадоволення політикоюпрем'єра. У Варшаві чудово розуміли, яке значення Білий дім надавав підтримціособисто Падеревського і його політики. Не дивно, що новий міністр закордоннихсправ С.Патек одразу після свого призначення звернувся з листом до Лансінга,запевняючи у своїх намірах продовжувати політику свого «видатногопопередника».
Незважаючи наперехід УГА на Поділля в липні і спільний наступ українських військ на Київ, удругій половині 1919 р. посилилось прагнення окремих галицьких політиківостаточно відокремити на міжнародній арені свою справу від загальноукраїнської.Починаючи з травня представники ЗУНР у Парижі В.Панейко і С.Томашівський,пересвідчившись у ворожості Заходу до незалежності України, вирішили шукативихід у порозумінні та федерації з некомуністичною Росією, їм здавалося, що,використовуючи вплив російської контрреволюції і підтримку її великими державами,зокрема Сполученими Штатами, пощастить вирвати Східну Галичину з-під польськоїокупації й об'єднати українські землі. Найґрунтовніше Панейко сформулював своїпогляди пізніше у праці «Зєдинені держави Східної Европи. Галичина йУкраїна супроти Польщі й Росії». Розглянувши комплекс історичних,геополітичних і географічних факторів, автор дійшов висновку, що "єдиноюпозитивною концепцією української політики може бути тільки концепціяздійснення самостійної української держави в спілці з самостійною державоюмосковською" і що лише вона «принесе з'єдинення всіх українськихземель і визволення Галичини й решти наших західних окраїн з ворожогоярма». Аналогічні погляди висловлював і відомий український мислительВ.Липинський, який писав, що «федерація врятує Галичину, бо Росія воювалаза західноукраїнські землі, і союзники мають перед нею зобов'язання».
Зі свого боку,російська політична еміграція теж була не проти схилити на свій бік галичан і«розколоти Україну». Восени 1919 p., прагнучи врятувати свою арміювід остаточної загибелі (поразки на фронті, нестача амуніції та ліків, епідеміятифу), командувач УГА генерал М.Тарнавський і начальник штабу генерал А.Шаманеквислали делегацію для укладення перемир'я з білими. Результатом сталопідписання 6 листопада в Зятківцях угоди між Галицькою і Добровольчою арміями,за якою УГА у повному складі перейшла на бік Денікіна, а уряд ЗУНР бувзобов'язаний тимчасово припинити свою діяльність і переїхати до Одеси.Незважаючи на те, що у протоколі обумовлювалося, що УГА не будевикористовуватись проти військ Петлюри, а відводиться в тил, його підписаннязавдало непоправного удару спільній боротьбі і фактично призвело до ліквідаціїукраїнського фронту.
16 грудня 1919 р.члени української делегації на Паризькій мирній конференції, які представлялиЗУНР (Панейко, Томашівський, О.Кульчицький, А.Петрушевич), вийшли зі складумісії і заснували окрему делегацію. Панейко взяв участь разом із представникамиП.Скоропадського у заснуванні Українського національного комітету в Парижі, щопроголошував своєю метою «воскресіння України в етнографічних границях,з'єдиненої в федеративній формі з могучою Росією».[20;34] Панейко нав'язавконтакти з паризькими представниками Російської політичної наради С.Сазоновимта В.Макляковим і за їхнім посередництвом намагався здобути прихильність США.Конкретним свідченням такої активності стала телеграма, яку Сазонов надіслав доПолка наприкінці грудня. Російський делегат звинувачував Варшаву у«жорстокому переслідуванні» «російського населення» Галичини,висловлював сподівання, що США «не дозволять такої несправедливості»,і від імені Денікіна вимагав вислати до Східної Галичини міжнародну комісію. УВашингтоні подібні вимоги ставив Б. Бахметьев. На запит Бахметьева, чи питанняпро надання Польщі мандату на 25 років вирішено остаточно, російському пословівідповіли, що Вашингтон не робитиме жодних рішень у східно-галицькому питаннібез попереднього обговорення справи з послом. Проте реалії конкретноївійськово-політичної ситуації в регіоні виявилися сильнішими. Політику США уСхідній Галичині голос білої Росії міг змінити тільки в разі її успіху уборотьбі з радянською владою в Росії. Інакше, як пояснював Бахметьеву Полк,повернувшися до Вашингтона, "їм немає куди подітися, бо держави Українанемає, і вони, безперечно, не є росіяни".
ВодночасЄ.Петрушевич виявляв обережність і не поспішав афішувати своє ставлення доУкраїнського національного комітету в Парижі. Давалися взнаки традиційнанепопулярність російських симпатій у Галичині (окрім не надто численнихмосквофілів), а також поразки на фронтах Денікіна. Зрештою, й Антанта офіційноне зголошувалася за прилучення Східної Галичини до Росії.
1919 р. з'явивсяще один вагомий чинник, який серйозно зашкодив українській справі у світі і,зокрема, у Сполучених Штатах. Ідеться про єврейські погроми в Україні. Уформуванні своєї політики Вашингтон взагалі зважав на факти порушення правособи й охоче брав на себе роль поборника прав людини і демократії. Томубільшість американських місій відряджалися до України тоді, коли звідтинадходила інформація про погроми, терор або репресії з боку різних політичнихсил і військових формувань. Особливо велике значення надавалося становищуєвреїв. Про це повідомляли майже всі американські місії, що приїздили вУкраїну. Впливові американські євреї, більшість яких були вихідцями зЦентрально-Східної Європи, виявляли велику стурбованість долею євреїв у СхіднійЄвропі.
У США існувалидві великі єврейські організації — Американський єврейський комітет (AmericanJewish Committee) і Сіоністська організація Америки (Zionist Organization ofAmerica). Обидві провадили активну діяльність і мали суттєвий вплив наформування політики Білого дому, зокрема, й щодо України. Лідери Американськогоєврейського комітету (Л.МарпІал, Я.ІПиф, С.Волф, Ю.Розенвальд) і Сіоністськоїорганізації Америки (Л.Брандейс, Ю.Мак і С.Вайз) мали легкий доступ до Вільсонаі Гауза. Вже у Парижі Гауз дав завдання своєму помічникові Ст.Бонсалузустрітися з Дмовським спеціально, аби довідатися про його погляди на єврейськепитання, які непокоїли американських євреїв.
З позицієюєврейських організацій США мусили рахуватися східноєвропейські національнірухи. Наприклад, під час Першої світової війни Падеревський, розуміючи значенняі вагу єврейських організацій США, прагнув знайти порозуміння з ними іпідтримував з ними постійні контакти. Він, зокрема, переконував Дмовськоговвести до складу ПНК представника польських євреїв. Восени 1918 р. Падеревськийпередав Маршалу текст відозви ПНК в Парижі, де говорилося, що у відновленійПольщі її «громадяни матимуть рівність перед законом незалежно відпоходження, національності чи віровизнання». Дмовський, відомий своїмиантисемітськими поглядами, під час візиту до США зустрівся з Маршалом іБрандейсом. Зміст бесіди Маршал передав Вільсону разом із меморандумом, девикладалися вимоги Американського єврейського комітету щодо ставлення до євреїву Польщі. Комітет волів, аби ці вимоги були включені до нової польськоїконституції. Серед іншого, передбачалося надання євреям релігійної і культурноїавтономії. У грудні 1918 р. Дмовський прямо запропонував єврейським лідерам уСША угоду, за якою їхня делегація в Парижі підтримувала б територіальнупрограму Польщі, натомість Дмовський особисто оголосив би кампанію в Польщі,аби покласти кінець антисемітизму.[10;40] У тому самому місяці з'їздамериканських євреїв ухвалив «Біль про права», що його належалозастосовувати у Польщі, Галичині, Литві, Росії та інших східноєвропейськихтериторіях із численним єврейським населенням. Біль йшов далі, ніж врученіВільсону вимоги, і передбачав представництво національних меншин, забезпечене вконституції. Біль розглядався як програмний документ для єврейськихпредставників на мирну конференцію і його дотримання становило найголовнішуумову визнання автономії чи незалежності східноєвропейських держав. Для захистуінтересів євреїв американські єврейські організації вислали до Парижаспеціальну делегацію на чолі з Л.Маршалом, Ю.Маком та С.Адлером. У березні 1919р. в Парижі було утворено Комітет єврейських організацій, до якого ввійшлипредставники єврейських організацій США, Канади та країн Східної Європи.Комітет виступав за автономію євреїв у Східній Європі. Його співголовами булиМак і Маршал, а від середини травня Комітет очолив Н.Соколов — лідер євреїв СхідноїЄвропи. Д.Міллер та інші американські експерти в Парижі співпрацювали зКомітетом єврейських організацій.
Натомістьукраїнці майже нічого не зробили, щоб встановити зв'язки з єврейськимиорганізаціями США і прихилити їх на свій бік. Це було великою помилкою, якаістотно послабила українську справу в США і на Паризькій конференції. Той самийМарголін здобув прихильність у західних столицях не лише через позитивнеставлення до ідеї федеративного зв'язку України з Росією,, а й через йогоконтакти з єврейськими лідерами. Певні кроки для нав'язання контактів ізлідерами єврейських організацій робив Сидоренко. Та схоже на те, що то була нецілеспрямована політика уряду УНР, а радше власна ініціатива Сидоренка.Контакти були епізодичними і не змогли розтопити кригу взаємної недовіри, щонакопичилась у відносинах двох народів протягом століть. На жаль, євреїдивилися часто на українців крізь призму трагічних подій 1648-1654 pp. А тут щей нова погромна хвиля на українській землі. Проблема українсько-єврейських взаємину період визвольних змагань 1917-1921 pp. і відповідальності за погроми ще йдосі лишається предметом дискусій і суперечок, під час яких часто висловлюютьсяпротилежні погляди. Моя дипломна робота не ставить за мету аналізувати цюпроблему, але слід наголосити, що погроми завдали серйозного удару по іміджуУкраїни як незалежної держави, і зокрема, у Сполучених Штатах.[10;73]
В Україні тежбули утворені єврейські організації на захист євреїв. 13 листопада 1919 р.з'їзд таких організацій ухвалив відозву до Лансінга із закликом вжитиефективних заходів для припинення кровопролиття в Україні. Подібні зверненнянадходили і від інших єврейських організацій, особливо восени 1919 p., колипогроми набули найбільшого розмаху. У погромах звинувачувалися як петлюрівськівійська, так і армія Денікіна, хоча переважно вина покладалася саме наукраїнську сторону. Такі, часто однобічні звіти й описи про події в Українізробили свій внесок у поширене на Заході уявлення про українців як антисемітів.Хоча національна політика Центральної Ради і Директорії була доситьдемократичною і толерантною (закон Центральної Ради про національно-персональнуавтономію; утворення спеціального Міністерства у справах євреїв; залученняєврейських діячів Арнольда Марголіна, Соломона Гольдельмана, Марка Рафеса,Пінхаса Красного та ін. до українських урядів), а С.Петлюра докладав зусиль,аби уникнути нових конфліктів, вину за погроми приписували молодій українськійдержаві.
Окремі спробизмінити світову єврейську думку щодо становища євреїв в Україні і національноїполітики українського уряду прийшли запізно і не зустріли розуміння єврейськихорганізацій. До таких спроб належала, наприклад, пропозиція уряду УНР, коливосени 1919 р. через Тишкевича у Парижі представникам шести міжнародних єврейськихорганізацій було запропоновано взяти участь в роботі Questionnaire Committee,утвореного українським урядом для розслідування на місці фактів погромів іпокарання винних. Уряд обіцяв надати комітетові всіляку підтримку і допомогу.Але цей план так і не було втілено в життя, адже всі запрошені відхилилипропозицію українських властей, посилаючись на неможливість досягненнярезультатів в умовах анархії і бойових дій в Україні.
Упольсько-українській війні у Східній Галичині єврейська меншина воліла зберігатинейтралітет, боячись накликати на себе гнів тієї чи іншої сторони, особливопісля погрому у Львові в листопаді 1918 p., вчиненого поляками. Коли влітку1919 р. єврейську делегацію в Парижі запитали про її позицію щодо статусуСхідної Галичини, зміст відповіді полягав у тому, що "євреї, як меншина,не можуть безпечно для себе взяти сторону однієї з двох націй, що воювали міжсобою". Делегація віддавала перевагу розв'язці, за якою Східна Галичинапідпорядковувалася б Лізі Націй та її Високому комісарові з подальшим (через 10років) плебісцитом.
РОЗДІЛ3.ВТРАТА ОСТАННІХ ІЛЮЗІЙ3.1 Україна й політика США під час польсько-радянської війни1920 р.
У 1920 р. в СШАбуло підведено риску під тривалими і гострими дебатами про засади американськоїзовнішньої політики. 10 січня 1920 р. набув чинності Версальський договір,проте без участі Сполучених Штатів. Від повернення Вільсона з Парижа у червні1919 р. і до виборів 1920 р. в США розгорнулася полеміка, значення якоїамериканські дослідники порівнюють із великими дебатами 1787-1789 pp. щодоратифікації конституції США. Цього разу йшлося про місце і роль СполученихШтатів у міжнародній системі відносин. Після повернення з Парижа і виступу 10липня перед Сенатом з інформацією про Версальський мирний договір Вільсонзустрів рішучий опір опозиції на чолі з його головним опонентом,сенатором-республіканцем від Массачусетса, головою сенатського комітету узакордонних справах Генрі Кебот Лоджем. Відносини президента з Сенатомскладалися непросто з листопада 1918 p., коли внаслідок виборів до Сенатубільшість у ньому одержали республіканці. Республіканська опозиція різковиступила проти вільсонової концепції Ліги Націй, котра, на думкуреспубліканців, обмежувала суверенітет США і втягувала їх у всі європейськічвари та війни. Особливо нищівній критиці було піддано статтю 10 Конвенції ЛігиНацій. Конвенція становила складову частину Версальського мирного договору.Стаття 10 передбачала зобов'язання членів Ліги поважати територіальнуцілісність і політичну незалежність усіх її учасників й оберігати їх відзовнішньої агресії. На думку опонентів президента, ця стаття автоматичнозмушувала США брати участь у різних конфліктах у світі і тому стала головноюпричиною нератифікації Версальського договору. Позиції Вільсона послаблювалисьще й важкою хворобою, яка фактично паралізувала роботу президента на кількамісяців.[5;42]
19 листопада 1919р. відбулося перше голосування в Сенаті, який простою більшістю висловився запоправки і застереження до Версальського договору, внесені Кебот Лоджем.Зокрема, застереження до статті 10 Конвенції Ліги Націй передбачало, що США ненестимуть жодних зобов'язань без спеціального на те рішення чи резолюції Конгресув кожному конкретному випадку. Вільсон відкинув запропоновані поправки, котрі,на його думку, зводили нанівець концепцію Ліги Націй та зусилля американськоїделегації на мирній конференції. Одразу після сенатського голосування уряд СШАухвалив рішення відкликати американську делегацію з Паризької конференції. Напротести французів Лансінг відповів холодно, 9 грудня американська делегаціявід'їхала з Парижа. Вирішальне голосування американського Сенату відбулося 19березня 1920 p., і знову більшість підтримала застереження Кебот Лоджа і відмовиласязатвердити мирний договір, підписаний Вільсоном.
Вільсон іщепокладав надії на нові вибори у листопаді 1920 р. До кінця року і в Європіжевріла надія, що США переглянуть своє ставлення до Версальського миру і ЛігиНацій. Саме тому Асамблея Ліги не збиралася на засідання до листопада 1920 p.,сподіваючись на майбутню участь у її роботі Сполучених Штатів. У 1920 р. США щене стали остаточно на курс ізоляціонізму і тим більше не відмовилися від впливуна міжнародні відносини, але здебільшого вже усунулися від активного втручанняв європейські справи.
Паралельно урядУНР, практично втративши свою державну територію, 1920 р. посилив активність наміжнародній арені. Українська дипломатія передусім домагалась укладення союзу зВаршавою, а також докладала чимало зусиль, аби здобути визнання і допомогуЗаходу, зокрема США, що давало надію на продовження боротьби. 24 лютого 1920 р.посол УНР у Копенгагені Дмитро Левицький передав послові США меморандум додержсекретаря з проханням визнати незалежність УНР в її етнографічних кордонах,сприяти звільненню військовополонених-українців, що перебували в Німеччині таІталії, налагодити комерційні відносини за посередництва українськихкооперативів і надати ефективну допомогу (зброєю, військовим обладнанням,одягом і т.ін.) для продовження боротьби з Червоною армією.
МісіяЮ.Бачинського далі домагалась, аби американський уряд передав Україні закуплененею військове майно. 12 лютого голова місії надіслав відповідну відозвубезпосередньо до президента США, позаяк через невизнання УНР та українськоїмісії Бачинський не міг формально звертатися до Держдепартаменту. У відозві,зокрема, пропонувалось утворити спеціальну комісію для незалежногорозслідування справи. Наслідком відозви стало кількатижневе листування міжадміністрацією президента, Держдепартаментом, міністерствами оборони іфінансів, в ході якого Держдепартамент вкотре пояснив, що США не визнають«так званих урядів Естонії, Латвії, Литви і України», а томупрезидент не реагуватиме на звернення Бачинського.[19;56]
Досягнутипідтримки Вашингтона тепер стало набагато складніше, що пояснювалося як зміноюзовнішньополітичного курсу США, так і фактичною неспроможністю Петлюриконтролювати більш-менш значну частину території України. На початку лютого1920 р. з приводу запиту сенатора Кінга та його наміру внести до Конгресурезолюцію про визнання України голова відділу Держдепартаменту у справах РосіїФ.Коул пояснював у доповідній записці держсекретареві, що таке визнаннянебажане з трьох причин:
1) черезміркування загальнополітичного характеру, які не дозволяють визнати такожГрузію, Азербайджан, Вірменію та Балтійські держави;
2) «на думкутих, хто безпосередньо знайомий із російською проблемою, український рух відйого початку в 1917 р. значною мірою заохочувався і фінансувався Німеччиною йАвстро-Угорщиною»;
3) через поразкипетлюрівської армії і від'їзд його самого до Варшави «так званий урядПетлюри» навряд чи можна назвати навіть урядом.
З огляду наостаннє, американська військова розвідка теж не вважала Україну «серйознимчинником» у боротьбі проти більшовизму. Як це вже бувало раніше, інтересамериканського істеблішменту до України хоч якось зростав лише тоді, коли на тедавали підставу дії армії УHP. Так Держдепартамент негайно розпорядивсяз'ясувати деталі, коли надійшло повідомлення про ніби зайняття Одеси ген.М.Омеляновичем-Павленком. Вістка, однак, згодом не підтвердилася.[19;94]
Взимку і навесні1920 р. у Вашингтоні уважно стежили за ходом польсько-українських переговорів уВаршаві, які тяглися кілька місяців і пожвавішали на початку березня.Інформація поступала насамперед від американського посольства у Варшаві. 13січня тимчасово повірений у справах США у Польщі Дж.Вайт мав зустріч і розмовуз Петлюрою. У квітні Байт повідомив Держдепартамент про розмову свогоспівробітника з тимчасово повіреним у справах УHP у Польщі о.Жаном та проновини, отримані у польському МЗС. Вайт відзначав, що переговори тривають, хочаміж двома сторонами існують серйозні розбіжності: українці, зокрема, непогоджувалися на вимоги Варшави встановити польський контроль над українськоюармією і залізницями та призначити поляків на посади заступників міністрів усіхукраїнських міністерств.
Як відомо,польсько-українські переговори закінчилися 22-24 квітня укладенням політичноївійськової конвенцій між двома урядами. В обмін на визнання Варшавою Директоріїяк вищої влади в Україні і військову допомогу проти Радянської Росії С.Петлюрапогодився на приналежність до Польщі західноукраїнських земель СхідноїГаличини, значної частини Волині і кількох повітів Поділля. Кожна стороназобов'язувалася не укладати міжнародних угод, скерованих проти іншого учасникапідписаних конвенцій. Військова конвенція, що складалася з 17 статей,встановлювала низку невигідних для Директорії умов, як от призначення польськихофіцерів до штабу армії УHP, контроль польських військових над українськимизалізницями протягом воєнної кампанії проти Радянської Росії, участь польськихофіцерів в організації і становленні українських владних структур тощо.Слабкість позицій Петлюри на переговорах, що була наслідком безнадійногостановища військ УНР на фронтах, зумовила поступки української сторони, якійШлсудський відвів неприємну роль молодшого партнера. Проте вибору у Петлюри небуло, а союз із Пілсудським давав шанс продовжити існування незалежноїукраїнської держави.
25 квітня 1920 р.розпочався спільний польсько-український похід на Київ. У ньому взяли участьтри польські армії загальною кількістю 65 тис. чол. і дві українські дивізії,що налічували 14 тис. Чол.[9;67] Наступ розгортався надзвичайно успішно, і вже7 травня підрозділи армії УНР та їхні союзники увійшли до Києва. Петлюра іШлсудський звернулися до населення України з відозвами про визволення. Тригалицькі бригади, що були у складі Червоної армії, перейшли на бік Петлюри. ВУкраїні посилилась партизанська селянська боротьба. Проте масовогоантибільшовицького повстання, на яке розраховували Петлюра і Пілсудський, несталося. Селяни натерпілися досить всілякої окупації, були втомлені віднескінченної війни, яка тривала фактично безперервно від 1914 p., і не чекалидля себе якогось покращення. Незважаючи на те, що польська армія буласоюзником, її поведінка в Україні не відрізнялася тактовністю й цього разу, аантипольські настрої на Правобережжі, як наслідок тривалого панування польськихземлевласників над українськими селянами, були сильні і жили в пам'яті селян.Крім того, змушені до об'єднання силою обставин, союзники (Петлюра іПілсудський), здається, не надто довіряли один одному. Принаймні Пілсудський,всупереч військовій конвенції, так і не дозволив розгорнути боєздатну арміюУНР, обмеживши її двома недовкомплектованими і погано озброєними дивізіями, агалицькі бригади були взагалі роззброєні. Розбудова міцного уенерівськоговійська явно не входила до планів польського уряду. Проте початок війни обіцявуспіх. Цілком зрозуміло, що за таких обставин США не могли повністю ігноруватиподії, що відбувалися в Україні. Водночас, виходячи із загальної спрямованостісвоєї зовнішньої політики, Вашингтон офіційно ніяк не реагував на початок війниі став на позицію стороннього спостерігача. Не відреагував він і на зверненняБачинського від 12 травня, в якому голова місії УНР вкотре висловив проханнявизнати Україну як незалежну державу, посилаючись на факт визнання з боку Польщі.Єдиною країною, яка наслідувала приклад Польщі, стала Фінляндія. Вашингтонзбирав інформацію й очікував на подальший перебіг подій. 6 травня БейнбріджКолбі, який у березні замінив Лансінга на посаді держсекретаря, телеграмоюінструктував посольство у Варшаві докладно інформувати Держдепартамент про«політичні, адміністративні і психологічні події в Україні».[9;106]
Незабаром подібнітелеграми-інструкції було розіслано до посольств США в Лондоні, Парижі,Стокгольмі, Відні, Берліні й Константинополі. Від послів вимагалося негайноподати короткі звіти про зв'язки і діяльність українських місій та різнихукраїнських політичних груп за кордоном. Особливу увагу треба було приділитиз'ясуванню ступеня їхньої пронімецької орієнтації та контролю над ними з бокуПетлюри.
Незабаром Дж.Вайтособисто відвідав Київ і Житомир. У своєму звіті за результатами поїздки він,зокрема, писав: "… Національний суверенітет України був би для селяннайкращою гарантією від домінування польських чи російських поміщиків або більшовицькихбанд… Усе населення, здається, з радістю зустріло своє звільнення відбільшовиків… Можливості і майбутнє української держави залежатиме надалі відсамих українців. Враховуючи невеликий ентузіазм щодо української ідеї середнаселення міст та інтелігенції, завдання організації задовільного уряду буденадзвичайно складним і займе більше часу, ніж гадалося. З іншого боку, я нездивуюся, коли рух набере такої сили на схід від Дніпра, що виштовхаєбільшовиків з півдня Росії і чорноморських портів...".
Проте навітьпісля звільнення майже всієї Правобережної України Білий дім не поспішавзмінювати своє ставлення до майбутнього України та Східної Галичини. Насампередамериканські дипломати в Європі в цілому досить скептично оцінювали міцність ітривалість польсько-українського порозуміння, вважаючи, що реальною перешкодоюйому є позиція західних українців, які «вже багато років перебувають уполітичній опозиції до поляків». Скептицизм в оцінці шансів на утворення ізміцнення української держави висловлювала й військова розвідка, зокрема,військовий аташе США у Варшаві Фармен.
Інша причинаполягала в тому, що в 1920 р. у Вашингтоні й далі зважали на позицію білоїРосії. Вже 3 травня Байт інформував своє керівництво про стурбованість зприводу польсько-українського наступу, висловлену новим головою російськоїмісії в Польщі Горловим. Російська контрреволюція непокоїлася, щопольсько-українські війська не зупиняться на Дніпрі, а підуть далі на південь ірозгромлять «невелику армію» Врангеля. Стосовно домовленості міжПетлюрою і Пілсудським, за якою кордон між Польщею і Україною мав проходитивздовж річок Збруч і Стир, Колбі однозначно телеграфував Байтові, що«жодні умови договору, які ділять колишні австрійські території міжПольщею й Україною, є недійсними, доки майбутній російський уряд не дійдеякогось рішення щодо України». 21 червня російське посольство в Парижірозповсюдило меморандум, де заявлялося, що утворення української держави«суперечило б природному стану речей» і що «підставиекономічного, історичного, етнічного, політичного і культурного характерузаперечують таке штучне утворення», а об'єднання України з Росією є«необхідним і неминучим». Утім, представники «російськогонаціонального руху» не заперечували проти встановлення «робочихзв'язків» між великими державами і різними урядами, включно з українським,що постали на території Росії.[27;90]
Зрештою,американський скептицизм і обережність виявилися виправданими. Вже 5 червня1920 р. Перша кінна армія С.Будьонного прорвала польсько-радянський фронт.Війська Пілсудського і підрозділи Петлюри були змушені залишити Київ і почаливідступ з України. 4 липня розпочався наступ червоних військ М.Тухачевского напівнічному відтинку фронту. Становище поляків ставало катастрофічним. Увідставку пішов кабінет Л.Скульського і було сформовано новий уряд на чолі зВ.Грабським, який, у свою чергу, не протримавшись і три тижні, поступивсякріслом В.Вітосу. Червона армія невпинно наближалася до Варшави.[27;123]
У цій ситуаціїміністр закордонних справ Великобританії лорд Керзон, який брав участь у роботіміжнародної конференції з урегулювання європейських економічних проблем убельгійському містечку Спа, 11 липня надіслав російському радянському урядудипломатичну ноту, в якій запропонував Росії укласти з Польщею перемир'я,зупинивши свої війська за 50 км. на схід від лінії, яку визначила Антанта вгрудні 1919 р. як тимчасовий східний кордон Польщі і яка відтоді увійшла вісторію під назвою «лінія Керзона». З огляду на поразки і відступпольської армії Вашингтон остаточно втратив інтерес до України. Принаймні відкінця червня 1920 р. в телеграмах Джибсона і Байта з Варшави про події напольсько-радянському фронті вже немає жодних згадок про Україну і Петлюру.Разом із втратою території втрачалися й останні шанси на визнання і підтримкуЗаходу.
Уряд УНР іщенамагався переконати вашингтонську адміністрацію в необхідності надати допомогуПетлюрі в його боротьбі проти більшовиків. Зокрема, про це йшлося на зустрічі уВідні М.Василька з одним із американських дипломатів. Проте зусилля були марні.Показово, що на вимогу американської сторони сама розмова відбулася не уприміщенні американської місії, аби не надати зустрічі офіційності, а уприватному помешканні американського дипломата.
Нарешті, 10серпня Вашингтон виклав свою офіційну позицію щодо польсько-радянської війни імайбутнього Росії. Спочатку це було зроблено 2 серпня у конфіденційнійтелеграмі-відповіді Колбі на запит посла Італії в США. Телеграму було розісланов посольства США в Англії, Франції, Італії та Польщі. А 11 серпня дещорозширена і відредагована відповідь Колбі була надрукована як «Американськанота щодо ситуації в Польщі» у найбільших американських газетах. Лейтмотивомноти була заява про невизнання радянської влади і неприйняття розчленуванняРосії. У ноті декларувалося, що «територіальна недоторканість і дійснікордони Росії повинні поважатися. Ці кордони мусять обіймати всю територіюколишньої Російської імперії, за винятком Фінляндії, етнічної Польщі і тієїтериторії, що за домовленістю може скласти частину Вірменської держави».Прагнення лише цих народів до незалежності Вашингтон визнавав законним. У заявіоднозначно наголошувалося те, про що раніше відкрито не говорилося, а саме — розпад Росії створить для США додаткові небажані проблеми. А коли польськівійська 15 серпня розпочали контрнаступ, Держдепартамент попередив Варшаву пронеприпустимість переходу польською армією лінії Керзона і висловив надію, щопольський уряд утримається від агресії, яка могла б загрожувати територіальнійцілісності Росії.
Уряд УНР висловивчерез українську дипломатичну місію в Данії свій рішучий протест проти нотиДерждепартаменту від 10 серпня, але щось змінити було вже годі. Нота від 10серпня 1920 р. остаточно перекреслила сподівання Петлюри й уряду УНР на можливевизнання і допомогу з боку США. 17 вересня у Ризі розпочалисяпольсько-радянські мирні переговори. Згоди Петлюри вже ніхто не питав, іпредставників Директорії на переговори не запрошували. Ризький мирний договір,підписаний 18 березня 1921 р., не передбачав існування Української НародноїРеспубліки. Натомість визнавалася «незалежність» України радянської.
Наприкінці грудня1920 р. було відкликано місію УНР у Вашингтоні. У службовій записці в.о.директора Департаменту чужоземних зносин МЗС УНР підсумовувалося:«Зроблено місією менше не тільки того, що треба, а й того, що можна булозробити. Справа ж наша в Америці стоїть у всіх відношеннях зле». Запівтора року своєї діяльності місія так і не змогла досягти головного — вплинути на позицію офіційного Вашингтона й американських політиків і схилитиїх до визнання та підтримки української незалежності. Першому представництвуукраїнської держави на американській землі не вдалося зробити багато і дляпосилення в США інформаційно-пропагандистської діяльності, хоча наприкінціжовтня 1919 р. у Вашингтоні було відкрито Українське інформаційне бюро, якеочолив юрист Г.Філіпс. Щодо України Америка лишалася необізнаною.
Окрім позиціїСполучених Штатів щодо України на заваді ефективнішій роботі місії УНР стоялаїї географічна відірваність від уряду та уенерівських дипломатичнихпредставництв у Європі. Місія Бачинського часто одержувала повідомлення ірозпорядження від уряду із запізненням на 4-8 місяців і втрачала відчуттяситуації вдома. Траплялися випадки, коли за браком інформації місія УНР навітьне могла спростувати ті неприхильні до України вістки, що з'являлися вамериканській пресі.
Крім об'єктивнихтруднощів, роботу місії Бачинського у 1920 р. паралізував конфлікт між ним таМ.Імханицьким, який прибув до Вашингтона у квітні 1920 р. за дорученнямміністерства фінансів УНР. Не поділивши першість, Імханицький 22 квітнязвернувся з листом до держсекретаря, де повідомив про своє призначення«в.о. голови спеціальної дипломатичної місії Української ДемократичноїРеспубліки до США», і що Бачинський більше не представляє інтересівУкраїни. Конфлікт між Бачинським та Імханицьким збентежив навіть американськихукраїнців, які ніяк не могли розібратися, яка місія правочинна і когопредставляє. Дійшло до того, що на прохання Українського національного комітетув США конгресмен Геміл 15 червня звернувся із запитом до Колбі, аби тойпояснив, хто з українських представників законно представляє свій уряд.Відповідь була промовистою: «США не визнають український уряд і тому неможуть втручатись у суперечку двох приватних осіб, які стверджують, щопредставляють той уряд у США». Неуспіх місії УНР якоюсь мірою зумовили йнедостатні дипломатичні здібності Бачинського.[6;86]
На відміну одуряду УНР, який після невдалого польсько-українського походу фактично припинивактивну міжнародну діяльність і, зокрема, спроби налагодити відносини зі США,саме на період від середини 1920 р. до березня 1923 р. припало пожвавленнязовнішньополітичних зусиль Є.Петрушевича та його оточення.
Незважаючи нарішення Найвищої Ради від 25 червня 1919 р. й окупацію Східної Галичиниполяками, Паризька мирна конференція так і не визначилася з політичним статусомСхідної Галичини. В рішенні Найвищої Ради йшлося лише про тимчасову військовуокупацію Польщею території Східної Галичини. За Сен-Жерменським мирнимдоговором від 10 вересня 1919 р. Австрія передала Антанті свої правасуверенітету над Східною Галичиною. У другій половині 1919 р. внаслідокневизначеності загальної ситуації в регіоні, розбіжностей, що існували міжвеликими державами, і демаршів Варшави декілька разів відкладалося прийняттястатуту для Східної Галичини. Англія наполягала на автономії Східної Галичини ідалі використовувала східно-галицьку проблему як засіб тиску у відносинах ізФранцією та Польщею. З огляду на складні відносини між Чехословаччиною іПольщею симпатизувала урядові ЗУНР і Прага. Чеський уряд дав дозвіл наперебування на своїй території східно-галицьких військових формувань, апредставництво ЗУНР у ЧСР, хоча офіційно й не визнане, було найчисленнішим зусіх галицьких закордонних місій. Українці самої Галичини відмовлялисявизнавати легітимність польської влади. Все це давало певні надії і підставидля продовження боротьби.
Навесні 1920 р.галицька зовнішня політика опинилася на роздоріжжі, її попередні орієнтації наоб'єднання з Великою Україною та на федерацію з ЧСР або з небільшовицькоюРосією в умовах конкретної військово-політичної і міжнародної ситуації врегіоні й загалом у Європі зазнали краху. Від листопада 1919 р. уряд ЗУНРопинився на еміграції, центром якої став Відень. Гостро постало питання виборуподальшої орієнтації, яке висвітлило чимало розбіжностей у поглядах членівУНРади. Галицькі соціал-демократи — С.Вітик, А.Крушельницький, Й.Безпалко,І.Калинович та ін. Взагалі виступали за ліквідацію галицького державногоцентру, очолюваного Петрушевичем. Не було єдності і всерединіНаціонально-демократичної (трудової) партії, яка від листопада 1918 р. виявлялаполітичне опертя уряду ЗУНР. Частина «трудовиків» — С.Голубович, О.Бурачинський- вважала, що треба шукати порозуміння з польським урядом. Інша частина — С.Смаль-Стоцький, Ст.Дністрянський, а також їхні політичні союзники — галицькірадикали К.Трильовський, Т.Галіп — «хорували остро на соборницькуідеологію». За таких обставин Петрушевич навіть не наважувався скликати уВідні засідання УНРади.[33;78]
З метою з'ясуватипозиції великих держав у східно-галицькому питанні і відповідно виробитивласний зовнішньополітичний курс Є.Петрушевич у січні 1920 р. вирушив до Парижаі Лондона особисто. До нас майже не Дійшли відомості про зустрічі і переговориДиктатора, однак наслідки його майже піврічної поїздки не забарилися.Наприкінці травня 1920 р. В.Панейка було усунуто з посади голови галицької делегаціїв Парижі, а незабаром уряд ЗУНР офіційно відмежувався від будь-якої причетностідо утворення і діяльності проросійського Українського національного комітету.
Проте вибухпольсько-радянської війни і початкові успіхи Пілсудського та Петлюри завадилиувиразненню нового курсу Петрушевича до середини 1920 р. Висловивши протестпроти угод між УНР і Польщею, за якими визнавалася приналежність СхідноїГаличини до Польщі. Диктатор активно зондував ґрунт у європейських столицях івичікував, чим закінчиться польсько-радянське протистояння. Переломною сталасередина липня 1920 p., а саме — переможний марш Червоної армії на Варшаву,коли здавалося, що катастрофа польської армії неминуча, а також міжнароднаконференція в Спа 5-16 липня 1920 р. Укладений 10 липня в Спа договір міждержавами Антанти і Польщею передбачав запрошення західноукраїнськихпредставників на майбутню конференцію для вирішення статусу Східної Галичини. Авідома «лінія Керзона» більше-менше відповідала етнографічномуукраїнсько-польському кордонові й лишала Східну Галичину поза Польщею. Договірвикликав справжній переполох у Варшаві, а з іншого боку — негайну реакціюПетрушевича. 25 липня Диктатор видав розпорядження про організацію «УрядуДиктатора ЗУНР» з осідком у Відні. Уповноваженим для закордонних справ ставС.Витвицький (з січня 1921 р. К.Левицький). Зовнішньополітичний курс булорішуче змінено. Тепер пропагувалася ідея незалежної Галицької Республіки. Влисті до С.Томашівського Петрушевич висловив невдоволення діяльністюзахідноукраїнської делегації в Парижі, яка «постійно говорила пронедостачу інструкцій, коли тимчасом вона їх одержала від Президента», іінструкція була «ясною самостійність Західної України».[32;87]
Разом зі зміноюзовнішньополітичного курсу ЗУНР змінився і сам характер зовнішньої політики. Навідміну од певної ідеалістичності та наївності 1919 р., у 1920 р. вона сталареальнішою і прагматичнішою. Петрушевич та його уряд покладали надії вже не насправедливість Антанти, а, по-перше, на суперечності між великими державами,які уряд ЗУНР намагався використати на свою користь; і, по-друге, назацікавленість великих держав нафтою і концесіями у Східній Галичині. Такий«прагматизм» пояснювався і скрутним фінансовим становищем еміграційногоуряду, що дедалі гіршало. У пошуках джерел фінансування своєї діяльностіПетрушевич і уряд не скупилися на обіцянки західним лідерам і фірмам. На жаль,як це часто буває у таких випадках, на поверхню випливали всілякі авантюристи,котрі з допомогою уряду ЗУНР прагнули розв'язати власні фінансові проблеми, прощо докладніше йтиметься далі.
Слід зазначити,що зовнішня політика верхівки ЗУНР була не так самостійною, як вимушеноюреакцією на міжнародну ситуацію та політику великих і сусідніх держав.Втративши територію, галицький уряд шукав міжнародного опертя й хапався забудь-яку реальну чи гадану можливість здобути підтримку інших держав. Тому еміграційніполітики навколо Петрушевича загравали з російськими білоемігрантськими колами,вступили наприкінці 1920 р. у таємні зносини з урядами Радянської України іРосії, намагалися знайти допомогу в Італії та Ватикані тощо. Пріоритетнезначення Петрушевич надавав підтримці взаємин із Лондоном і Прагою, які збагатьох причин виявляли прихильність до західноукраїнської справи.
Водночас урядЗУНР почав приділяти набагато більше уваги взаєминам зі США. Проявилося це,передусім, у призначені до Сполучених Штатів галицького дипломатичногопредставництва. Декрет Петрушевича про організацію місії ЗУНР у США і Канадібуло підписано 1 січня 1920 р. Враховуючи невдалий досвід попередньоїукраїнської місії Ю.Бачинського, зокрема її повне ігнорування американськимурядом, а також гостру потребу грошей для діяльності галицького центру в еміграції,за головну мету новій місії ставилося «придбання серед тамошніхукраїнців… фондів на допомогу Західній Області УНР (Галичині та Буковині), азокрема фондів для підмоги жертвам польсько-української війни, фондів нанаціональні інституції в Галичині та Буковині та фондів на ведення політики ідержавних справ Західної Області УНР». Як уже згадувалось, абсолютна більшістьукраїнців емігрантів на американському континенті становили саме вихідці зЗахідної України, і тому Петрушевич небезпідставно сподівався на їхнюматеріальну підтримку. Головою зунрівської місії було призначено відомогогалицького політика, члена Національно-демократичної партії, заступникадержавного секретаря у закордонних справах Лонгина Цегельського. Йогозаступником і водночас головою місії в Канаді став проф. Іван Боберський.
11 квітня 1920 р.Цегельський приїхав до Сполучених Штатів. В інформації про приїзд Цегельського,переданій до «New York Times», Український національний комітетнаголошував, що «його місія не має політичного характеру». Зрештою,більш року, до червня 1921 p., Цегельський навіть перебував не у Вашингтоні, ав Нью-Йорку. Його діяльність одразу зіткнулася з багатьма труднощами і буламалопомітною до літа наступного року. На заваді стояли кілька чинників.Насамперед нову місію насторожено сприйняла українська громада. На відміну одурочистого прийняття Бачинського, Цегельського навіть не зустрічали.Американські українці добре пам'ятали невдалий досвід Бачинського таІмханицького. До того ж вони ніяк не могли розібратися, кого ж їм підтримувати:уряд Петлюри, який «віддав» Галичину полякам, чи«сепаратний» уряд ЗУНР, який «зрадив українську справу» й«об'єднався з Денікіним». Лише згодом Цегельський почав здобуватирозуміння і сприяння з боку Українського національного союзу, Національногокомітету та Української Греко-католицької церкви.[5;66]
Напевно, далисявзнаки деякі особисті риси вдачі Цегельського. У листах-звітах до уряду вінпостійно скаржився на скрутний матеріальний стан представництва, що, здається,сильно псувало йому настрій і безпосередньо відбивалося на роботіпредставництва.
Діяльність місіїобмежувалась також вищенаведеними інструкціями уряду, які не дозволялиздійснювати якісь заходи перед урядом США. Лише у вересні-жовтні 1920 р. такийстан речей дещо змінився. У зв'язку з початком польсько-радянських переговоріву Ризі уряд Петрушевича посилив свою міжнародну діяльність. До Риги буловідправлено галицьку делегацію (К.Левицький, О.Назарук, Л.Мишуга, Е.Брайтер).Сам же Петрушевич, аби заручитися підтримкою Антанти, докладав чимало зусиль уЛондоні. У вересні Петрушевич написав з Лондона Цегельському, що «було бидуже бажане, щоб Ви посвятили з 4 до 6 тижнів на подорож до Вашингтона з метоюособистих авдієнцій у представників американського Уряду. Сучасний момент є длянас майже переломний і ми мусимо ще раз з'ясувати наші національні і державнідомагання… Слово З'єдинених держав може сильно заважити на теренах цьогосуду». Незабаром Цегельському були дані повноваження представляти інтересиЗахідноукраїнської Республіки перед урядом США.
У жовтніуповноважений уряду ЗУНР у закордонних справах С.Витвицький надіслав Цегельськомудокладну інструкцію, в якій головне завдання місії визначалося так:«станути на становищі самостійної державності Східної Галичини, істаратися приєднати уряд Злучених Держав Америки, щоби він підпер нашізмагання». Зокрема, йшлося про необхідність популяризуватизахідноукраїнську справу в пресі, щоб звернути на неї увагу Білого дому. Зогляду на те, що уряд ЗУНР, як уже зазначалось, у своїй зовнішній політиціпочав робити більший наголос на економічне зацікавлення великих державприродними ресурсами Східної Галичини, Цегельський намагався передусімналагодити контакти з представниками американського бізнесу і використати їхнілобістські можливості для впливу на позицію Держдепартаменту. Галицький уряд,зацікавлений здобути визнання хоча б однієї великої держави, вимагав відЦегельського «приспішити» таке визнання з боку Вашингтона і бувготовий піти на майбутні суттєві поступки іноземному капіталові в Галичині.3.2 Галицька дипломатична місія в США у 1921 р.
Рік 1921 і дванаступні роки принесли нові зміни у розташування сил на міжнародній арені. Наєвропейському континенті крок за кроком зводилася на ноги скривджена у Першійсвітовій війні Німеччина. Закінчилася громадянська війна в Росії, а введенняНЕПу поступово сприяло стабілізації і зміцненню радянської влади. У квітні 1922р. Німеччина і Радянська Росія уклали Рапальський договір, який заклавпідвалини німецько-радянського співробітництва у міжвоєнні роки. Погіршилисяфранко-британські відносини: до тертя між Англією і Францією в їхній політиціщодо Німеччини додалися різні підходи до кризи на Близькому Сході, коли Англіяпідтримала греків, а Франція — Туреччину. Нарешті, вся Європа переживала гоструекономічну кризу 1921-1922 pp.[23;70]
В листопаді 1920р. відбулися президентські вибори в США. Переміг кандидат від Республіканськоїпартії Воррен Дж. Гардінг. Свою виборчу кампанію він проводив під гаслами«Америка для американців» і «повернення до нормальногостану». США вирішили зосередити увагу переважно на внутрішніх справах, а взовнішній політиці — на Південній Америці і Далекому Сході, повернувшись до вжетрадиційної політики «тихоокеанського ізоляціонізму». Американськагромадська думка була рішуче налаштована проти великих фінансових витрат назовнішньополітичні акції. Пріоритетом у міжнародній політиці США дедалі більшеставали економічні міркування: створення сприятливих умов для американськогоекспорту, захист американських інвестицій за кордоном і контроль надпостачанням у США дешевої сировини та необхідних корисних копалин. ПоразкаНімеччини і послаблення Великобританії, здавалося, забезпечили життєвінаціональні стратегічні інтереси США. Проте дедалі могутнішим потенційнимсуперником у Південно-Східній Азії та на Тихому океані ставала Японія,отримання якої висувалося на перший план американської зовнішньої політики. Вумовах відсутності прямої зовнішньої загрози національній безпеці іншимважливим напрямком зовнішньої політики Білого дому стало скорочення озброєнь,насамперед морських. Зокрема, головною зовнішньополітичною акцією адміністраціїГардинга стала Вашингтонська конференція з роззброєння.
Європейськіпроблеми Сполучені Штати вирішили здебільшого залишити самим європейцям, хочамериканські окупаційні війська перебували в Німеччині до початку 1923 р. Новийзовнішньополітичний курс Вашингтона мав безпосередні негативні наслідки дляукраїнської справи. 1920 рік перекреслив останні надії уряду УНР на йоговизнання з боку США. У наступні два роки в американській пресі такореспонденціях причетних до формування зовнішньої політики урядових структурз'являлися лише епізодичні згадки про український рух і ситуацію в Україні, якізбігалися в часі з періодичними посиленнями антикомуністичних виступів вУкраїні селян чи рештки загонів армії УНР під час так званих «зимовихкампаній». Американська військова розвідка, наприклад, відзначала, що«повстанський рух в Україні значно зінтенсифікувався і поширився протягомзими 1920/21 pp. У цей самий час неодноразові повідомлення про селянськіповстання в Україні, зокрема, під проводом Н.Махна, подавала американськапреса. В листопаді 1921 р. американські газети навіть повідомили, нібиселянські загони звільнили Київ. Але вже 25 листопада „New YorkTimes“ писала: „Український рух проти російської радянської владизакінчився. Генерал Симон Петлюра зі своїми офіцерами припинив кампанію“.Взимку 1921-1922 pp. з'явилися новини про „другу зимову кампаніюПетлюри“. У звітах дипломатичної місії США в Німеччині стверджувалося, що»влада радянського уряду в Україні утвердилася далеко не такою мірою, якце хотіли би представити більшовики", і що «український націоналізм,незначний і штучний на початку, зробив разючий прогрес». Коли на початку1922 р. до США приїхав А.Марголін, до нього виявив деякий інтерес відділросійських справ Держдепартаменту. Марголін мав зустріч із головою відділуПулом і працівником цього ж відділу Кліфотом, під час якої український політикзаступав українську автономію у складі майбутньої російської федерації. Проте вцілому українська справа, так і не посівши чільного місця в американськійзовнішній політиці 1917-1920 pp., на цілих п'ятнадцять років зникла з поля зоруВашингтона.[28;45]
Натомість, як ужезазначалося, на 1921-1923 pp. припало посилення міжнародної активності урядуЗУНР. Невизначеність статусу Східної Галичини і позиція деяких європейськихкраїн, передусім, Великобританії, здавалося, давали підстави для обережногооптимізму. Лондон продовжував свою попередню лінію поведінки усхідно-галицькому питанні — зволікав із остаточним розв'язанням проблеми і вимагаввід польського уряду гарантувати автономію Східної Галичини. Останнє знаходилодедалі більшу підтримку в британському парламенті і на сторінках ліберальної талівої преси. Прихильно до українців Галичини ставилася впливова група міністраоборони В.Черчілля. В Лондоні постійно перебували галицькі урядовціС.Томашівський та І.Петрушевич. Перший із них, а також голова місії ЗУНР уФранції й Англії С.Витвицький налагодили добрі відносини з особистим секретаремЛлойд Джорджа Ф.Керром.
В лютому 1921 р.Великобританія домоглася винесення східно-галицького питання на обговоренняВиконавчої ради Ліги Націй. Виконавча рада на подання бельгійськогопредставника Гіманса ухвалила рішення, що вона не є компетентною у цій справі,і передала її до Ради Послів Паризької конференції. Варшава із задоволеннямзустріла таке рішення, бо тепер їй доводилося мати справу лише з великимидержавами. Тоді як у Лізі Націй доводилося зважати також на позицію іншихкраїн, наприклад Чехословаччини, яка тривалий час підтримувала уряд ЗУНР. ПротеЛіга Націй ще раз засвідчила, що Польща "є тільки фактичним мілітарнимокупантом сього українського краю та що Галичина перебуває під суверенністюдержав Антанти, до яких належить рішення про її долю".[10;56]
ЗверненняПетрушевича переважно висловлювали протест проти політики Варшави у СхіднійГаличині та вимагали визнати її самостійність. Копії зунрівських документів, щонадходили до секретаріату Ліги Націй та Ради Послів, пересилалися також іпрезидентові США. Підтвердженням того є фонди Національного архіву США, дезбережено багато всіляких заяв Петрушевича.
Навесні і влітку1921 р. галицькому урядові вперше вдалося широко змобілізувати на підтримкусвоєї справи українську еміграцію на американському континенті. Українськийнаціональний комітет у США та збори українських громад різних штатів надсилалидо вашингтонської адміністрації численні петиції і телеграми, в яких зверталисядо президента США з вимогами припинити польську окупацію Східної Галичини тавизнати уряд Петрушевича і незалежність Західноукраїнської Республіки. Напочатку березня 1921 р. представники УНСоюзу були прийняті президентом В.Гардінгом.Той запевнив українських делегатів у симпатії США до справедливих вимог усіхнародів і зазначив, що США, хоч і не беруть участі в роботі Ліги Націй,«будуть мати на увазі бажання східно-галицького громадянства».
Продовжував своюдіяльність Л.Цегельський. Перехід Сполучених Штатів до ізоляціонізму узовнішній політиці не міг не відбитися на становищі галицького представництва.18 травня 1921 р. Цегельський писав до Відня про «погіршення могоположення» через «зміну правительства» в США. У 1921 р. роботазунрівської місії сконцентрувалася на двох головних напрямках: збиранні середукраїнців США грошей, необхідних для функціонування зунрівського центру уВідні, та політичних заходах перед урядом США. Власне, до середини року успіхівне було ні там, ні там. 1 червня 1921 р. йому писали з Відня:"… Фінансове опинились в критичнім положенню і вже сього місяця мусимозліквідувати наш галицький державний центр… Ми Вас виряджали свого часу звеликими надіями, що бодай по році Вашого побуту в Америці зможете в скрутнішійхвилині нам допомогти". Не виправдовувалися й обіцянки Цегельського щодоаудієнції у Гардінга та здобуття «великого політичного успіху, тобтовизнання Америкою Галицької Республіки». До того ж, як з'ясувалося,повноваження, котрі Цегельський отримав у вересні 1920 p., виявилисянеправильно оформленими, і тому 31 травня 1921 р. Є.Петрушевич видав йому нові«вірчі грамоти», в яких іменував Цегельського «дипломатичнимпредставником Галицької республіки до уряду З'єдинених Держав Америки». Учервні Цегельський нарешті переїхав до Вашингтона, де 1 липня відкрив галицькепредставництво (до речі, у тому самому приміщенні на 1901 Columbia Road, девиконував свої функції Ю.Бачинський).[10;105]
Невмінняналагодити довірливу співпрацю з американськими українцями і брак досвіду уфінансових справах призвели до досить прикрих результатів. Іще від зими 1921 р.Цегельський час від часу вступав у неофіційні переговори з представникамиокремих американських і канадських компаній, домагаючись політичної тафінансової (надання кредитів) підтримки уряду ЗУНР за концесії у СхіднійГаличині. Принаймні ще у січні Цегельський конфіденційно повідомляв Петрушевича,що «одна поважна група» «обіцяє здобути у Вашингтоні визнаннягалицької справи». Навесні Цегельський навіть дістав телеграфну згодуПетрушевича на свою домовленість із однією компанією про позику для уряду ЗУНРна умовах надання тій компанії 10-літньої монополії на виробництво і реалізаціютютюнових виробів у Галичині від часу її унезалежнення.
На якомусь етапігалицький дипломат розпочав подібні переговори з американо-канадськимбізнесменом Ф.А.Боером. На жаль, ми не маємо достовірної інформації, яким чиномЦегельський вступив із ним у контакт і ким, власне, був цей Боер. Упорядникибагатотомної збірки документів В.Вільсона вказують на загадковість цієї особи йпосилаються на публікації американської преси 1920-х років, де Боер згадувавсяяк монреальський бізнесмен, пов'язаний з організацією торгівлі з РадянськоюРосією, або як «французький капіталіст», який представляв інтересифранко-італо-британського синдикату для розробки нафтових родовищ у Мексиці.Польська дослідниця З.Закс стверджує, що Боер був агентом американськоїфінансової групи, пов'язаної з колишнім держсекретарем Б.Колбі. ПередЦегельським і урядом ЗУНР Боер презентувався як представник канадської компанії«Sun Trust», від імені якої він і вів переговори з Цегельським.
Наслідкомпереговорів між Цегельським і Боером стало укладення 18 липня 1921 р. угоди прозапочаткування в Канаді «Державної позички». Угода передбачаларозпродаж у Канаді облігацій («бондів») уряду ЗУНР на суму 1 млн.дол.і 9 млн.дол. під заставу державного майна (землі, лісів, копалень тощо)майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Незабаром Цегельськийофіційно оголосив цю позику в Канаді. Польське консульство у Вінніпезі незабарилося заявити з цього приводу, що Східна Галичина перебуває під контролемпольської адміністрації, а не уряду ЗУНР в еміграції. Як свідчать документи, ніПетрушевич, ні уповноважений уряду для фінансів Володимир Сінгалевич не булиодразу поставлені до відома про укладену угоду. Коли ж вони отримали необхіднуінформацію від свого дипломатичного представника в Канаді Івана Боберського,то, видно, маючи сумніви у легітимності і позитивних результатах запланованоїЦегельським акції, відмовилися затвердити позику Боера-Цегельського. Упідготовленому Сінгалевичем «Поясненні», крім іншого, зазначалося, щопозика «не може мати характеру „Державної“ позички, так як ми немаємо визнаної державности», що «не маючи державної території не можепрезидент віддавати в заставу» державне майно, та що «фінансовавартість Сон-Трост Компані і п.Ф.А.Боера є нашому урядови незвістні».Проте уряд ЗУНР не відкидав можливості дальшої співпраці з Боером та йогокомпанією в разі, якщо ті «заслуговують на довіря і дають відповіднуматеріальну запоруку».[1;66]
У Відніпосилювалося незадоволення Цегельським. Фінансова криза, в якій опинивсязунрівський державний центр, і фактична безпорадність Цегельського змусилиЄ.Петрушевича вислати до Вашингтона у червні 1921 р. «надзвичайнудипломатичну місію» у складі Романа Березовського і Луки Мишуги, головнамета якої полягала саме у видобуванні коштів для уряду. У тому самому місяціПетрушевич видав декрет про започаткування в США «Позички НаціональноїОборони» у розмірі 100 тис. дол., а 21 липня Мишуга і Березовськийзвернулися з відозвою «До українського громадянства в Америці», деоголосили про позику. Згідно з позикою «Національної Оборони» урядЗУНР продавав у Північній Америці, насамперед серед українців, цінні папери знаступним їхнім погашенням у 10-літній термін на умовах 6% зиску. Позику насуму в 1 млн. канадських дол. було оголошено також у Канаді, де її реалізацієюзаймався зунрівський представник у Вінніпезі І. Боберський. Перші місяцірозписання позики йшло дуже важко. Американські українці з настороженістюпоставилися до двох паралельних позик Цегельського та Мишуги/Березовського/Боберськогоі не поспішали віддавати свої гроші. З цього приводу Мишуга писав до Відня, що,оголосивши позику «на власну руку», Цегельський «наробив нам тимвеликого клопоту і пошкодив нашій позичці».[1;96]
Приїзд другоїзунрівської місії, подібно до історії з уенерівськими місіями Бачинського таІмханицького, викликав ще більшу плутанину. Цегельський болісно сприйняв їїпояву. До того ж від початку не були чітко розмежовані повноваження двох місій.Вкотре була цілковито збентежена американська українська громада. Ображенийнедовірою уряду, Цегельський звернувся до Петрушевича з проханням провідставку. Здається, лише Л.Мишуга докладав зусиль, аби дійти якогосьпорозуміння. Зрештою, було проведено спільне засідання двох місій, на якомуухвалено, що «надзвичайна місія входить в склад дипломатичногопредставництва та творить з ним одну цілість». Головою місії залишивсяЦегельський. Місію було поділено на два відділи: дипломатичний іфінансово-торговельний. Березовський очолив фінансово-торговельний відділ, аМишуга став секретарем місії та членом фінансово-торговельного відділу. Протеконфлікт між Цегельським і Березовським тривав і дедалі більше набувавособистого характеру.
Іншим напрямкомроботи місії Цегельського був політичний. У 1921 р. тактика Варшави змінилася ізвелася до того, аби не форсувати вирішення східно-галицького питання і непривертати до нього багато уваги на міжнародній арені, сподіваючись, що часпрацює на зміцнення у Східній Галичині польської влади і що поступово проблемаперетвориться на суто внутрішню справу Польщі. У зовнішній політиці Варшававзяла курс на зміцнення союзу з Францією та Румунією, що призвело до укладенняфранко-польської військової конвенції в лютому 1921 р. і румуно-польськихполітичного договору і військової конвенції у березні. Париж і Бухарест активнопідтримували Варшаву у східно-галицькому питанні на міжнародній арені.
Натомістьвнутрішня політика польського уряду щодо українців Східної Галичини сталажорсткішою. В умовах військової окупації в Галичині були скасовані органимісцевого самоуправління, а вся влада належала командувачеві польських військ уСхідній Галичині та губернаторові, якого призначав польський уряд, а на місцях- урядовим комісарам. Українське населення Східної Галичини, так само як єврейськеі німецьке, було усунуте від управління краєм. Українці масово відмовлялисядавати присягу на вірність польській державі і, як наслідок, звільнялися здержавних установ. Поряд із суспільно-політичною дискримінацією, українцізазнавали також утисків у господарсько-економічній діяльності. Ще у грудні 1920р. польський сейм ухвалив закон про воєнну колонізацію «східнихкресів», за яким польські колоністи мали перевагу в отриманні земельнихнаділів у Східній Галичині, що загрожувало полонізацією українських земель. Увересні 1921 р. польський уряд здійснив адміністративні реформи, спрямовані наподальшу інкорпорацію Східної Галичини: посада галицького губернатораскасовувалася, а територія Східної Галичини поділялася на три окреміадміністративні одиниці Львівське, Тернопільське та Станіславське воєводства.
Уряд ЗУНР,навпаки, намагався постійно підносити справу Східної Галичини і тримати її напорядку денному міжнародної політики, домагаючись якнайскорішого остаточноговирішення статусу західноукраїнської території. 11 серпня 1921 р. Цегельськийодержав листа від уряду із завданням «усіма силами посилити справуполітичну» в США. Після переїзду до столиці Цегельський активізувався самеу цьому напрямку. З допомогою сенатора-республіканця від Нью-Джерсі Джо Фрелінгаузена,який мав добрі стосунки з новим держсекретарем Чарльзом Гюзом, Цегельськийпробував дістати аудієнцію у Гюза та президента Гардінга. Але позиціяофіційного Вашингтона була чіткою: ні президент, ні держсекретар, ні навітьзаступники держсекретаря не приймали представників невизнаних Вашингтономурядів та держав.[11;110]
Починаючи відлипня 1921 р. вся увага американської дипломатії була прикута до організації тапроведення у Вашингтоні конференції зі скорочення озброєнь (12 грудня 1921 — 6лютого 1922 p.), якій США надавали великого значення. За допомогою конференції,яка скликалася з ініціативи Вашингтона, Сполучені Штати планували зміцнити своїпозиції на Далекому Сході й у Тихоокеанському регіоні, що їм і вдалося зробити.«Договір п'яти держав» (США, Великобританія, Франція, Японія таІталія) про обмеження морських озброєнь встановив вигідне для СШАспіввідношення морських сил. За «Договором чотирьох держав» (США,Великобританія, Франція та Японія) втрачала силу англо-японська угода 1902 р. Булозакріплено принцип «рівних можливостей» у торгівлі з Китаєм.
Уряд ЗУНР плекавплани використати Вашингтонську конференцію як великий міжнародний форум дляпіднесення своєї справи. Зокрема, 28 листопада і 6 грудня Цегельський звернувсядо держсекретаря з листами, в яких висловлював протест проти польськогоперепису населення в Галичині, наводилися факти насильств польської цивільної івійськової адміністрації та висловлювалося прохання до США порушити справувизволення Східної Галичини на Вашингтонській конференції.
16 листопада 1921р. Цегельський вдруге відвідав Держдепартамент, аби залишити свої «вірчіграмоти», а також порушив питання про визнання за ним усіх дипломатичнихправ і привілеїв. Заразом він передав довгий меморандум, де ще раз висловлювалосяпрохання визнати Західноукраїнську Республіку й уряд Петрушевича та встановитиз ними постійні дипломатичні і консульські взаємини. У меморандумі доводилося,що Східна Галичина відіграватиме у Східній Європі роль Швейцарії і що вона маєвсі економічні підстави для самостійного існування, насамперед природнібагатства, включно з нафтою. З іншого боку, Східна Галичина потребує іноземнихінвестицій, і уряд заохочує американський капітал. Особливо наголошувалося наготовності надати широкі гарантії національним меншинам: полякам і євреям.Цегельський робив також спроби використати у Вашингтоні впливи Бахметьева, якийнеофіційно обіцяв західноукраїнському представникові своє сприяння. У 1921-1923pp. значну активність у захисті східногалицької справи на міжнародній аренівиявляв митрополит Андрій Шептицький. Митрополит підтримував постійний контактіз Є.Петрушевичем через управителя митрополичих маєтків у Львовіо.Т.Войнаровського і, напевне, мав відповідні доручення від уряду ЗУНР. Яквідомий релігійний діяч і митрополит, Шептицький мав доступ до найвищихкоридорів влади різних країн, а також до Ватикану. У 1921 р. він зустрівся зпрем'єром Франції Арістидом Бріаном, якому передав меморіал, де зазначав, щоєдиною розв'язкою болючої проблеми є «уконститування із Східної Галичинитакої держави як Швейцарії Сходу». У 20-х числах листопада 1921 р.А.Шептицький приїхав до США. Під час триденного перебування у Вашингтоні вінмав зустрічі з президентом Гардінгом, Кеслом та міністром торгівлі ГербертомГувером. Як писав Цегельський, «всі прийняли чемно, навіть Дуже, алегарних політичних обіцянок не дали». В Національному архіві США ємеморандум А. Шептицького До Гюза від 23 листопада, в якому від імені українцівГаличини висловлювалось велике сподівання, що «наслідком роботиКонференції зі скорочення озброєнь стане мир і встановлення порядку» вїхній країні. Докладна інформація про хід переговорів за участю Шептицького донас не дійшла. Але митрополит повідомляв до Відня, що «уряд президентаЗлучених Держав інтересується нашою справою і не відказує своєїпомочі».[22;88]
Тиск на західніуряди, зокрема Англії та США, чинила й українська еміграція в Канаді черезканадський парламент і уряд. 16 вересня 1921 р. представник Канади в Лізі НаційЧ.Догерті без попереднього узгодження з англійськими представниками вніс нарозгляд Ради Ліги Націй резолюцію про необхідність звернути увагу Найвищої РадиПаризької конференції на потребу якнайшвидшого ухвалення рішення про статусСхідної Галичини. 6-та комісія Ліги Націй, яка вивчала пропозицію, погодилася знею, і 27 вересня відповідне рішення схвалила Асамблея Ліги Націй. 26 листопадапосольство Англії у Вашингтоні надіслало aidememoire Держдепартаменту,повідомляючи, що українці Канади дуже зацікавлені, аби уряд США підтримавпозицію Канади в Лізі Націй. Британське посольство просило Держдепартаментвисловити свою позицію для відповіді канадському урядові. На відміну од частоухильних відповідей українським делегаціям, відповідь Держдепартаментуанглійському послові була однозначною і характерною для політики Вашингтона:"… Держдепартамент розглядає галицьке питання, так само як і силезьке, якєвропейське територіальне питання, що представляє інтерес лише для Європи, вякому цей уряд, згідно з його традиційною політикою, не може посідати якоїсьпозиції". Далі йшлося про те, що досі невирішене східно-галицьке питаннястановить загрозу стабільності в Європі, і тому Держдепартамент хотів би бачитийого справедливе врегулювання союзними державами.
Як і слід булоочікувати, позиція США — невтручання у європейські справи — лишалася незмінною.Розчарований Цегельський підсумовував в одному зі своїх листів до Відня:«Тепер нема надії на чинну інтервенцію Злучених Держав. Се однак можезмінитись… Але тепер помочи звідси не буде, але і не буде шкоди! Добре іце!»
Наприкінці рокуневдача місії Цегельського стала цілком очевидною. Йому не пощастило аніздобути підтримку чи прихильність офіційного Вашингтона, ані зібрати гроші наутримання зунрівського уряду у Відні. Мало того, справу позики великою міроюбуло здискредитовано в очах американських українців. Дедалі гучніше лунализвинувачення Цегельського у фінансових махінаціях. Не вщухали і його особистічвари з Березовським. Зрештою, обох галицьких дипломатів було відкликано доВідня, і 18 грудня 1921 р. Є.Петрушевич уповноважив Л.Мишугу «тимчасововести справи дипломатичного представництва Галицької Республіки, а такожторговельно-фінансового відділу. У Відні в справі Цегельського було утвореноспеціальну комісію для розслідування його „комерційної“ діяльності,зокрема, угоди між Цегельським і Боером. За результатами роботи комісіїПетрушевич видав розпорядження „примінити супроти Цегельськогодисциплінарне поступованнє“.
3.3 Останні зусилля уряду ЗУНР
На період 1922 —початок 1923 pp. припав завершальний етап зовнішньополітичної діяльності урядуЗУНР. Навесні 1922 р. вона була пов'язана передусім із проведенням міжнародноїконференції з економічних питань в Генуї (10 квітня — 19 травня 1922 p.). Яквідомо, Генуезька конференція, яка, на задумку її організаторів, мала бивирішити економічні та фінансові проблеми Європи, включно з питанням боргівдореволюційної Росії, закінчилася безрезультатно. У відповідь на вимоги Заходу,аби Радянська Росія, яку вперше було запрошено на широкий міжнародний форум,визнала борги та фінансові зобов'язання царського і Тимчасового урядів, урядВ.І.Леніна висунув свої контр-вимоги відшкодувати Росії збитки, заподіяні їйіноземною воєнною інтервенцією. Узгодити відмінність підходів так і не вдалося.[6;40]
Еміграційний урядПетрушевича мав свої розрахунки щодо конференції: він хотів використати цейпредставницький міжнародний форум для піднесення східно-галицької справи і длятиску на польський уряд. Надію посилювала позиція англійського уряду, якийзаявляв напередодні конференції про свій намір домогтися в Генуї остаточноговизначення долі західноукраїнської території. Стурбоване такими чутками,польське керівництво збиралося за допомогою Франції і Румунії поставити на Генузькійконференції ширше питання про юридичне визнання східних кордонів Польщі, щоавтоматично розв'язувало би проблему Східної Галичини. Проте непевністьміжнародної кон'юнктури змусила Варшаву відмовитися від спроб порушити в Генуїпитання східних кордонів. Водночас у польських урядових колах вперше офіційнозаговорили про територіальну автономію для Східної Галичини. Ініціаторомухвалення закону про автономію виступила Польська партія соціалістична (ППС),яка розробила відповідний проект. Однак, незважаючи на всю обмеженість накресленоїавтономії (до компетенції галицького сейму пропонувалося віднести лише справимови, релігії та освіти, тоді як решта питань були б прерогативою варшавськихвластей), 22 квітня польський сейм відхилив проект резолюції фракції ППС.[6;93]
Напередодніконференції інтенсивнішою стала робота зунрівського центру в тих західнихстолицях, які, на думку Петрушевича, могли вплинути на ухвалення остаточноговердикту у справі Східної Галичини. Уряд ЗУНР сподівався домогтися внесенняпитання про міжнародний статус Східної Галичини до порядку денного роботиконференції. Таке прохання було, зокрема, висловлено у меморандумі делегаціїУНРади до конференції. Неофіційна зунрівська делегація, яка прибула до Генуї,займалася лобіюванням представників великих держав, намагаючись заручитисяїхньою підтримкою. Зокрема, Є.Петрушевич мав зустріч із міністром закордоннихсправ Німеччини В.Ратенау, К.Левицький бачився з секретарем Ллойд Джорджа, ачлен галицької делегації Ернест Брайтер налагоджував контакти з радянськими представникамина конференції Г.Чичеріним і Х.Раковським. Активність галицьких дипломатівпринесла певні результати. Англійська делегація підтримала прохання уряду ЗУНР,і 10 травня Ллойд Джордж виступив на засіданні Політичної комісії з пропозицієюрозглянути на конференції східно-галицьке питання. Однак зробити цього невдалося через рішучий опір Польщі та не менш рішучу підтримку її Францією.Втім, Генуезька конференція ще раз засвідчила непевність позиції Варшави усхідно-галицькому питанні і зміцнила надії уряду ЗУНР.
Галицько-американськівзаємини у цей час зводилися до діяльності в США місії Мишуги. Після невдачіЦегельського Мишуга почав діяти тільки неофіційно і вже навіть не намагавсявручати вірчі грамоти. Зунрівський представник прагнув передусім мобілізуватина захист справи Східної Галичини всі сили української еміграції і від початку1922 р. розгорнув у цьому напрямку справді бурхливу акцію. Сам він писав про цетак: „Пропаганда галицької справи поширена тепер в Америці на всі можливіспособи“. Для поширення інформації про події у Східній Галичині уНью-Йорку було відкрито Українське пресове бюро.
Організовувалисявіча, демонстрації та пікети українців у Нью-Йорку й Вашингтоні, які набулиособливо масового характеру під час роботи конференції в Генуї. Наприклад, 23лютого „New York Times“ повідомляла про пікетування українцямипольського консульства. Різні українські організації висилали до Генуї численнімеморіали і телеграми з вимогою визнати ЗУНР та зверталися до американськогоуряду з проханням посприяти у прискоренні визначення статусу Східної Галичини.6 березня конгресмен від Пенсільванії Дж.Грехем вніс до Конгресу резолюцію всправі окупованих Польщею українських земель, зокрема, Східної Галичини.Резолюцію було відправлено на розгляд до Комісії у закордонних справах.Наприкінці травня той самий Грехем звернувся з листом до президента Гардінга, вякому представляв юриста з Філадельфії Д.Лоурі, котрий приїхав до Вашингтона зделегацією американських українців і просив цю делегацію прийняти. 20 квітнявідбулася ще одна аудієнція о.Понятишина у Гюза. На початку червня у Вашингтонізібрався з'їзд американців українського походження, в роботі якого взяло участьблизько 300 делегатів. Делегацію з'їзду було заслухано в Комісії Конгресу узакордонних справах, а чотирьох членів делегації прийняли Гюз і Гардінг.Президент США заявив, що зробить усе, що буде в його силах.[6;120]
На „конечнупотребу сильної, активної боротьби в краю“ Мишуга звертав увагу свогоуряду й пізніше. Але у 1922 р. польська влада в Галичині поступовоконсолідувалася, натомість вплив еміграційного уряду Петрушевича слабшав.Петрушевич зосередився на міжнародній діяльності, а українські політичні партіїв Галичині були заклопотані місцевими проблемами, розв'язання яких непотребувало існування еміграційного центру. Дедалі більше галицьких політиків,розчарованих відсутністю позитивних результатів міжнародної акції Петрушевича,схилялося до необхідності брати активнішу участь у політичному житті Польщі й утакий спосіб пробувати поліпшити життя українського населення Галичини.Погіршилися відносини між віденським центром Петрушевича і Міжпартійною радою уЛьвові, що була утворена на початку червня 1921 р. й об'єднувала найбільшіукраїнські партії Східної Галичини (народно-трудову, радикальну іхристиянсько-суспільну). Водночас набирали сили радикальні націоналістичнітечії, які вбачали єдиний вихід у збройній боротьбі із застосуванням терору івідмовлялися визнавати зверхність віденського центру Петрушевича.
Іншим важливимнапрямком роботи західноукраїнської місії в США було проведення позики»Національної Оборони". Мишуга постійно їздив по українськихпоселеннях в Америці, виступав на вічах і зборах, закликаючи американськихукраїнців підтримати боротьбу уряду ЗУНР. Його наполегливість і самовідданістьпереломили початкову настороженість українців США. Коли наприкінці травня 1922р. позику було закінчено, Мишузі вдалося зібрати для уряду 110747 дол. В листідо Українського національного союзу в Нью-Йорку Петрушевич висловив«сердечну подяку» українській еміграції в США, яка «далаприлюдний доказ своєї національної свідомости і політичної солідарности»
Зібрані гроші,однак, не могли забезпечити потреби і тривале існування уряду, і вже 15 серпняМишуга, виконуючи доручення Петрушевича, оголосив утворення «Фондунегайної допомоги рідному краєві». Проте нова ініціатива уряду ЗУНР незустріла розуміння серед американських українців, які, не бачачи конкретнихрезультатів діяльності Петрушевича та його оточення і не маючи звітів уряду провикористання зібраних коштів, відмовлялися давати пожертви на новоутворенийфонд. 1 вересня Мишуга інформував уряд, що «акція фонду йде так тяжко…багато протиакцій, вимагають скорочення місій, зокрема в Парижі». Заперший місяць існування фонду було зібрано лише 3500 дол. З Відня продовжуваливимагати «якнайсильнішого матеріального підпертя з боку Америки,» іМишуга робив усе, що було в його силах (за час своєї діяльності місія Мишугизібрала разом 138500 дол.), проте фінансовий стан зунрівського центру невпиннопогіршувався.[13;45]
З огляду на цетривали контакти уряду ЗУНР із Боером, незважаючи на відкликання Цегельського.У січні 1922 р. до Відня приїхав представник Боера адвокат Джералд Мак Тайг,аби здобути від Петрушевича підтвердження підписаних Цегельським угод.Достовірної інформації про переговори і домовленості між Мак Тайгом і членамигалицького уряду ми не маємо. Зберігся лист Петрушевича до Боера, якийсвідчить, що президент УНРади дав згоду на продовження вже оголошеної позики на1 млн. канадських дол., але тепер на інших умовах, які не передбачали заставудержавного майна Західноукраїнської Республіки. Проте вже влітку того рокуПетрушевич видав розпорядження про ліквідацію «державної» позики, щоїї проводила «Sun Trust Company», і заміну облігацій цієї позики наоблігації позики «Національної оборони» в Канаді. Разом із тим,Петрушевич листовно запевнив Мак Тайга про свою готовність «датиамериканським нафтовим, фінансовим або залізничним групам… найширшіпривілеї», якби вони надали реальну допомогу у справі визнаннянезалежності Галицької республіки. Мова, зокрема, йшла про концесії дляамериканської нафтової компанії «Standard Oil», від імені якої,ймовірно, виступали Мак Тайг і Боер.
У березні Мак Тайгприбув до Відня вдруге, цього разу разом із Боером. 13 березня їх обох прийнявПетрушевич. Під час зустрічі Боер твердо обіцяв солідну політичну підтримкувпливових американських компаній у справі визнання ЗахідноукраїнськоїРеспубліки з боку США, Великобританії та Канади. Схоже на те, що обіцянки й аргументиБоера таки вплинули на Петрушевича. Це не в останню чергу полегшувалосябезнадійністю становища галицького уряду: кожен шанс здавався рятівним. Платоюза обіцяну політичну підтримку стала згода Петрушевича на виділення компаніям,інтереси яких представляв Боер, трьох концесій на території майбутньоїнезалежної Західноукраїнської Республіки. Серед них була 25-літня концесія набудівництво у Східній Галичині залізниць; концесія на «засновання іведення корпоративного банкового інтересу в тім же краю, з правом творенняфілій, одержування депозитів, набування і посідання будинків і недвижимостей,уділювання позичок і зачетів і предпринимання всего, чого вимагатимуть повищезгадані справи, однак згідно з загальними законами, установленими правительствомтої ж країни по осягненню її визнання»; а також 25-літня концесія наексплуатацію 55% родовищ усіх нафтових теренів Східної Галичини. Чинність двохостанніх концесій обумовлювалася визнанням ЗУНР з боку Великобританії протягомдвох наступних років. В іншому разі уряд ЗУНР лишав за собою право відмовитисявід угоди про концесії.[25;71]
Економічнийфактор, передусім нафта, взагалі мав суттєвий вплив на формування політикизахідних країн у Східній Галичині, де не бракувало природних багатств ікорисних копалин (ліс, поташ, сіль), і особливо нафти.
У 1921-1923 pp.зросло зацікавлення галицькою нафтою з боку капіталу американського. Сучаснідослідження зовнішньої політики США доводять, що після Першої світової війниамериканський істеблішмент був найбільше стурбований перспективою залежностіСША від зовнішніх джерел нафтопостачання. Нафта ставала життєво необхідною дляамериканської промисловості і флоту, і приватні компанії інтенсифікували пошукальтернативних джерел її постачання. «Standard Oil Company» висловилапольському уряду свою готовність узяти в оренду нафтові промисли в Дрогобичі.Польська дослідниця З.Закс стверджує, що "інші американські фінансовігрупи встановили контакт з урядом ЗУНР". Зокрема, в розписаній позиціЦегельського «була заангажована фінансова група, пов'язана з Колбі».Британську політику в Галичині американці розглядали як прагнення витіснитизвідти франко-американські нафтові інтереси.
В другій половині1922 р. Є.Петрушевич за посередництвом все того ж Боера спробував заручитисяпідтримкою колишнього держсекретаря, а тепер власника юридичної фірми Б.Колбі,якому, про що вже йшлося на початку, Боер від імені уряду ЗУНР запропонуваввиступити в Женеві на сесії Ліги Націй на захист незалежностіЗахідноукраїнської Республіки. Колбі зацікавився пропозицією, тим більше, щопрохання галицького уряду підкріплювалося чеком на 10 тис. дол., який булопереслано для Колбі.
Зрештою, 7 жовтня1922 р. Колбі відплив до Лондона. На жаль, до нас не дійшла інформація прозаходи Колбі в Європі. Очевидним є те, що йому так і не вдалося виступити вЛізі Націй. У Лондоні Колбі пояснили, що будь-яке питання може бути внесене допорядку денного сесії Ліги Націй лише країною — членом організації, якою США,як відомо, не були. Одинокий документ про перебування Колбі в Лондоні, якийпощастило віднайти у відділі рукописів Бібліотеки конгресу США, — це записка,адресована Колбі Б.Дагдейлом із британської Спілки Ліги Націй, у якій він,запевняючи у симпатіях Лондона до намірів Колбі та Вільсона, радив, однак,обговорити східно-галицьку проблему в міністерстві зовнішніх справФранції.[25;90]
Наприкінці 1922 іна початку 1923 pp. польсько-українська боротьба на міжнародній арені за СхіднуГаличину вийшла на фінішну пряму. Обидві сторони робили все можливе, абиостаточно розв'язати на свою користь східно-галицьку проблему. Зрозумівши післяГенуезької конференції, що без певних, принаймні формальних, поступокрозраховувати на зміну позиції Лондона не випадає, польський уряд почавпрацювати над проектом автономії для Східної Галичини. Завдання було нелегким,адже проект мав, з одного боку, здобути нарешті підтримку всіх великих держав,передусім Великобританії, а з іншого — задовольнити варшавський сейм. У серпніпроект автономії було розроблено. Згідно з ним, територіальна автономіяпропонувалася не Східній Галичині в цілому, а окремо трьом адміністративнимодиницям — Львівському, Тернопільському і Станіславському воєводствам, кожне зяких обирало би свій сейм і мало би свого воєводу (так звана «воєводськаавтономія»). До компетенції воєводських сеймів належали питання місцевогобюджету, промисловості, сільського господарства і торгівлі, а також освіти(крім університетської) та віросповідання. Рішення сеймів набували чинностілише після затвердження їх президентом Польщі або місцевим воєводою. Крім того,сейм кожного воєводства ще й поділявся на польську та українську курії. Намірбув очевидним: запобігти можливому домінуванню української більшості надпольською меншістю. Та навіть такий вихолощений проект автономії наразився на спротивпольських законодавців. Народні демократи, які складали більшість у сеймі,домоглися внесення до проекту поправок, за якими воєводське самоврядуванняпоширювалося не лише на три східно-галицькі воєводства, а на всіадміністративні одиниці Польщі. 26 вересня поправки були затверджені сеймом.
Такі повідомленняДжибсона не відповідали дійсності. Реакція Парижа і Рима на проект автономіїсправді була в цілому позитивною: це відповідало їхній попередній політиціпідтримки Варшави у Східній Галичині. Проте Лондон поставився до проекту негативно,особливо до ідеї надати автономію трьом окремим східним воєводствам, що, надумку Форін Офісу, зводило автономію нанівець. Навіть більше, у вересні 1922 р.представники Великобританії знову поставили питання Східної Галичини наобговорення Політичної комісії Асамблеї Ліги Націй, яка ухвалила ще однерішення про необхідність якнайскоріше визначити статус Східної Галичини.
Ще менше правдибуло в оцінці Джибсоном ставлення до проекту автономії українців. Українськенаселення Східної Галичини виступило різко проти запропонованого проекту, прощо свідчили численні петиції протестів, що надходили до Ліги Націй. Восени 1922р. внутрішньополітична ситуація у Східній Галичині взагалі наблизилася до станугромадянської війни. Зунрівський центр у Відні і всі українські політичніпартії в Галичині, за винятком Української хліборобської партії, закликалиукраїнське населення бойкотувати призначені на листопад національні вибори доваршавського сейму і сенату. Активізувалася очолювана Є.Коновальцем Українськавійськова організація. Значно зросла кількість терористичних актів, спрямованихяк проти польської адміністрації, так і проти тих українських діячів, котрістояли на позиціях компромісу з Варшавою. Жертвою терору став, зокрема, відомийгалицький політик і публіцист, головний редактор «Рідного краю»С.Твердохліб. Лише за один місяць вересень польські власті зареєстрували 116випадків терористичних актів у Східній Галичині. 25 вересня С.Федак здійснивспробу замаху, правда невдалу, на Ю.Шлсудського, який відвідував Львів. Увідповідь поляки зорганізували бомбові вибухи у приміщеннях НТШ і«Просвіти», а народові демократи вимагали від уряду запровадити вСхідній Галичині надзвичайний стан. Зрештою, до Східної Галичини було введено каральнівійськові частини, військово-польові суди отримали широкі повноваження, включноз правом страти на місці тих, хто підозрювався у скоєнні терористичних актів, ацивільна влада підпорядковувалась новопризначеному головнокомандувачеві всіхпольських військ у східно-галицькому військовому окрузі генералові Ст.Галлеру.І хоча силою зброї Галлеру вдалося придушити український рух, українці такибойкотували вибори 5 листопада. На Станіславщині і Тернопільщині до виборчихдільниць прийшло лише 32% виборців, у Львові, населеному переважно поляками,-52%, тоді як по всій Польщі цей показник становив 68%.[30;89]
Вашингтон стеживза перебігом подій у Галичині, відповідно інструктуючи Джибсона. У цілому слідвизнати, що роль, яку Джибсон відіграв у формуванні позиції Держдепартаменту,інформуючи його у східно-галицькому питанні, була негативна для українців.Кінець 1922 р. ознаменував значне погіршення міжнародної кон'юнктури для урядуЄ.Петрушевича. Аналогії між «галицькою державою на карпатськихпереходах» і «швайцарською державою на альпійських переходах» незнайшли відгуку в європейських столицях, про що ще на початку року відвертописав представник ЗУНР у Відні В.Сінгалевич у звіті до уряду за результатамисвоєї поїздки до Рима. Сінгалевич пропонував «концепцію Швайцарії Сходу… піддати ревізії в змислі сильнійшого за-марковання, що утворення галицькоїдержави не є тривалою нашою метою, а лиш переходовою стадією і початкомтворення Великої України». Наприкінці року Пет-рушевич вирішив дещозмінити акценти. У довірчому обіжнику до дипломатичних представництв ЗУНРпідкреслювалося, що «уряд ЗУНР уважає вказаним і доцільним так увнутрішній як і закордонній політиці порушувати справу Галицько-Володимирськоїдержави, в склад якої крім Галичини увійшли б Холмщина з Шдляшшям, Волинь зПоліссям та українська часть Буковини». Ідею Галицько-Волинської держави іповинні були популяризувати зунрівські дипломатичні представники.
Найвідчутнішимбуло те, що зунрівський центр втратив політичну підтримку Лондона, що тривалийчас збуджувала надію на прихильне для українців розв'язання східно-галицькоїпроблеми. Це пояснювалося, насамперед, загостренням ситуації на БлизькомуСході, де Англія домагалася мандату на управління багатим на нафту Мосулом,який був частиною Туреччини. Потребуючи на те згоди Франції, англійський урядвиявив готовність поступитись у Східній Галичині. Певне значення відігралатакож відставка у жовтні Ллойд Джорджа. Новий британський прем'єр Бонар Лоу вжене мав у східно-галицькому питанні твердості і наполегливості свогопопередника. Водночас рішучіше підтримувати Польщу стала Італія, що булонаслідком встановлення в країні фашистського режиму Б.Муссоліні і зближення міжРимом та Парижем, а також результатом підписання у січні 1923 р.польсько-італійської нафтової угоди. Польський уряд не забарився використатисприятливу для нього зміну міжнародної ситуації, перейшовши у східно-галицькомупитанні «від оборони до рішучого наступу». На початку 1923 р.польська дипломатія розпочала зондування позиції великих європейських держав і,впевнившись у їхній прихильності, варшавський уряд надіслав 15 лютого РадіПослів ноту, де висловив прохання визнати східні кордони Польщі.[30;90]
Відчуваючизначення моменту, уряд ЗУНР змобілізував усі свої наявні сили і можливості. Втратившипідтримку Лондона, галицькі лідери ще плекали надію на втручання Вашнгтона. Влистопаді 1922 р. відбувся другий візит до США А.Шептицького.
У лютому 1923 р.уряд ЗУНР одержав інформацію, що Рада Послів розглядатиме питання СхідноїГаличини в середині березня. До Парижа негайно відбули Є.Петрушевич іК.Левицький. На їхнє прохання туди ж приїхав митрополит Шептицький. УкраїнціСША буквально засипали Держдепартамент, президента і Конгрес телеграмами протерор і звірства поляків проти українців у Східній Галичині. Мишузі вдалосяінспірувати кампанію в американській пресі, де почали з'являтися статті іззасудженням польської політики в Галичині. З цього приводу 1 березня 1923 р.посол Польщі у Вашингтоні Любомирський зустрівся з Гюзом і звернув його увагу нанеприпустимість антипольського тону деяких публікацій в американських газетах.Держсекретар посилався на свободу преси, але обіцяв уважно вивчити ті статті згазет, які йому залишив Любомирський.
Під тискомукраїнців конгресмени Е.Дж.Джоне від Пенсильванії, К.А.Ньютон від Міссурі таінші, а також губернатори окремих штатів (Е.Дж.Лейк від Конектику та й інші)зверталися до Держдепартаменту за роз'ясненнями щодо становища українців уСхідній Галичині. Держдепартамент, своєю чергою, слав запити Джибсону. Поглядиж Джибсона лишалися незмінними. На його думку, до травня 1919 р. СхіднаГаличина «була окупована українськими арміями — здебільшого озброєнимибандами,- котрі не визнавали жодної центральної влади». Ці«банди» нібито розв'язали жорстокий терор, який призвів до тисячбіженців з Галичини до Польщі, чимала частина яких були власне українцями. Цестало, зі слів Джибсона, чи не головною причиною рішення Найвищої Ради від 25червня 1919 р. Союзники дійшли одностайної думки, що "… українці неспромоглися встановити нічого, що нагадувало б уряд". Натомість польськівійська швидко встановили порядок і підтримували добрі відносини з українськимі єврейським населенням. Джибсон знову заперечував звинувачення українців щодопольських репресій у Східній Галичині. Він, мовляв, під час своєї поїздки доГаличини не чув «жодних жадань національної незалежності чи приєднання доУкраїни». Жодних свідчень переслідувань українців польською владою незнайшла і вислана до Східної Галичини місія Фостера. Навпаки, польська адміністрація«робить усе можливе для підтримання достойного і справедливогоуряду», і взаємини між польським та українським населенням є «цілкомзадовільними». Водночас у Парижі, Відні, Берні, Берліні та інших містахпоширилися великі кампанії щодо нібито репресій проти «рутенців». Які раніше, всю діяльність і пропаганду за галицьку незалежність Джибсонпов'язував із Є.Петрушевичем та фінансовою підтримкою американських іканадських українців. У самій Галичині існує «українська терористична організація»,безпосередньо підпорядкована Петрушевичу. Проте, незважаючи на «актитероризму» і наказ Петрушевича бойкотувати останні вибори до варшавськогосейму, більшість українців узяли участь у голосуванні. «В департаментідобре знають мою критичну позицію до польського уряду, коли його діяльністьбула вартою осуду. Але стосовно політики у Східній Галичині, я переконаний, щоробляться чесні й ефективні зусилля, аби встановити там закон і надатиелементарних прав усьому населенню», — підсумовував посол.
Таке тлумачення ситуаціїу Східній Галичині цілком збігалося з офіційною позицією Варшави і малобезпосередній вплив на позицію Вашингтона. Уникаючи можливих звинувачень устворенні сприятливих умов для анти-польських акцій у США, американські урядовікола почали виявляти більшу обережність у своїх контактах з представникамиукраїнських організацій США.
5 березня 1923 р.Є.Петрушевич у черговий раз звернувся до великих держав з вимогою визнатинезалежність Східної Галичини під протекторатом цих держав або Ліги Націй. Відімені Бейнбріджа Колбі 13 березня до Ради Послів Паризької мирної конференціїзвернулася пані Джейн Андерсон із проханням дати їй можливість виступити усхідно-галицькій справі. Одначе, всупереч усім намаганням Петрушевича і урядуЗУ HP, східно-галицьке питання було вирішене на користь Польщі. Лондон, мабуть,по інерції ще намагався пов'язати політичне рішення про передачу СхідноїГаличини Польщі з наданням автономії цій західноукраїнській території.Наприкінці лютого 1923 р. тодішній міністр закордонних справ ВеликобританіїКерзон говорив польському послові в Лондоні Скірмунту, що британський уряд невідступиться від своєї вимоги реальної автономії для Східної Галичини. Але вситуації, коли Париж і Рим офіційно висловили своє задоволення законом проавтономію, що його ухвалив польський сейм, Лондон теж вирішив за найкращепогодитись на формальну передачу Східної Галичини Польщі. Відтак 14 березня1923 р. Рада Послів Паризької мирної конференції ухвалила відоме рішення пропередачу Східної Галичини під політично-адміністративне управління Польщі і провизнання польсько-радянського кордону. У тому ж 1923 р. ризький кордон міжПольщею і Радянською Росією визнали Сполучені Штати. За ризьким кордономнезалежній Україні чи навіть Східній Галичині місця на політичній карті Європине знайшлося.
ВИСНОВОК
Отже, першаспроба українського унезалежнення у XX столітті закінчилася невдачею. Непринесли успіху і намагання українських урядів здобути визнання та допомогуЗаходу, зокрема Сполучених Штатів Америки. Дивлячись на українсько-американськівзаємини 1917-1923 pp. з позицій сьогодення, ми бачимо, що можливість визнанняВашингтоном незалежної України у той заплутаний і бурхливий час була мізерною.США не були у тому зацікавлені і не мали відповідної мотивації. У 1917-1923 pp.США не несли перед Україною ні міжнародно-правових, ні моральних зобов'язань.Останні, напевно, мали якесь значення для президента Вільсона з його правом насамовизначення націй, що, зокрема, виявилося у 1922 p., коли президент опинивсяпоза великою політикою і міг собі дозволити керуватися в оцінках міжнароднихподій власним сумлінням, а не міжнародними зобов'язаннями і національнимиінтересами своєї країни. Натомість, як показало життя, під час свогопрезидентства Вільсон мусив рахуватися передусім із жорсткими політичнимиреаліями і лише в останню чергу зі своїми моральними принципами. БракувалоСполученим Штатам і чітко означеного власного інтересу безпосередньо натериторії України, передусім інтересу економічного, що відігравав і відіграєдалеко не останню роль у формуванні зовнішньополітичних підходівіндустріального лідера світу.
Зрештою,більшості вищезазначених мотиваційних настанов немає у Сполучених Штатів і натеперішньому етапі національно-державного будівництва незалежної України. Певніміжнародні зобов'язання, радше політичного характеру, щодо гарантій безпеки ітериторіальної цілісності України Вашингтон надав Києву лише у грудні 1994 p.,коли після тривалих зволікань Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдженняядерної зброї, фактично виторгувавши для себе гарантії держав — членів ядерногоклубу. Проте після дворічного (1992-1993 pp.) ігнорування Вашингтономукраїнського чинника, спільного американо-російського тиску, якщо не сказатишантажу України, щодо української ядерної зброї й орієнтації американськоїполітики на теренах колишнього СРСР лише на Росію (зокрема, на неї припадалалевова частка американської економічної допомоги всім пострадянським країнам),1994 р. означився кардинальною еволюцією української політики США. Протягомроку «байдужість» Вашингтона до України змінилася на визнання того,що «незалежна і стабільна Україна… становить ключовий факторстабільності і безпеки в Європі». Замислюючись над причинами такого поворотуполітики адміністрації Білого дому, треба зробити висновок, що головноюпричиною стало те, що було, нарешті, усвідомлено значення України в Європі,насамперед геостратегічне.
У 1917-1923 pp.геостратегічний інтерес Сполучених Штатів і Антанти до України якщо й існував,то його не усвідомлювали. Захід не зміг і не встиг піднестися до розуміння ролінезалежної України в європейській геополітиці, а українці не зуміли свою рольчітко окреслити і донести до Заходу. Зробити це в той короткий і перенасиченийпереламними подіями відтинок часу, коли радикально змінювалася вся системаміжнародних відносин, було надзвичайно важко. Давалася взнаки багатовіковаісторична спадщина, адже Російська імперія, починаючи з XVIII століття,посідала чільне місце у дотриманні балансу сил на європейському континенті. Ніамериканські та західноєвропейські політики, ні керівні діячі українськоговідродження не осягнули тих кардинальних зрушень, які могли б відбутися вєвропейській системі міжнародних відносин у разі зміцнення самостійної України.Чекати іншого від Заходу, напевно, було недоречно також і з огляду навідсутність розуміння ним етнічної, політичної і соціальної історії України: завинятком кількох експертів, політична еліта, не кажучи вже про широкий загал,була малообізнаною з українською проблематикою. Всі були втомлені війною івласними проблемами, а звідси перемогло природне бажання спростити ситуацію йукласти мир, відкинувши зайві ускладнення. До того ж, у ті роки, напевно, важкобуло відшукати політика, котрий би передбачив, що влада більшовиків утримаєтьсяпонад 70 років, створивши один із найтоталітарніших режимів, і становитимесерйозну загрозу безпеці західних демократій.
І ще одинвисновок. Від 1 грудня 1991 p., коли понад 90% тих, хто взяв участь узагальноукраїнському референдумі, проголосували на підтримку українськоїнезалежності, мусило збігти понад два роки, перш ніж США змінили своє ставленнядо України. Ті два роки були важкими для молодої держави, проте незалежнаУкраїна втрималася. У 90-ті pp. їй вистачило внутрішніх сил для утвердженнясвоєї державності. На загал, більш сприятливою для України виявилась і ситуаціязовнішня, коли молода держава швидко здобула широке міжнародне визнання. 70років після українських Визвольних змагань 1917-1921 рр.не минулимарно. На Заході, і, зокрема, в США, з'явилися політики і політологи, які відперших днів української незалежності рішуче виступили на її підтримку. Вартозгадати хоча б найяскравіших представників новітнього «проукраїнськоголобі» на Заході, таких як Збігнєв Бжезінський чи Генрі Кіссіндокер. Важкопереоцінити сучасну роль української діаспори, особливо в США і Канаді, якапройшла складну еволюцію від покоління селян і малокваліфікованих робітників дополітично впливової соціальної групи, серед представників якої є відомібізнесмени, політики, професори найпрестижніших університетів, юристи тощо.Активність української діаспори і її постійний тиск на уряд Сполучених Штатівбули вагомим чинником, що вплинув на формування української політикиВашингтона.
У 1917-1921 pp.Україні не вдалося захистити своє право на незалежність. Жоден український урядЦентральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії УНР чи ЗУНР не змігутриматися при владі перед зовнішньою агресією чи внутрішньою опозицією(гетьман Скоропадський) і тривалий час контролювати свою територію. У цьому, нанашу думку, і полягала головна причина невизнання України Сполученими Штатамита іншими західними державами. Ще 21 січня 1919 р. рекомендації американськихекспертів пов'язували надання підтримки Україні із силою українськогонаціонального руху. Також характерними у цьому сенсі були приватні і томупевною мірою відвертіші розмови західних політиків з українськимипредставниками. Влітку 1920 р. помічник Ллойд Джорджа Ф.Керр, зауваживши убесіді з А.Марголіним, що на загал Антанта із симпатією ставиться доукраїнського руху, наголосив, що «українці мусять показати власну силу івибороти право на політичну незалежність власними зусиллями». У 1921 р.вже французи заявили новому голові української дипломатичної місії в ПарижіО.Шульгину: «ні одного солдата, ні одного сантима, аж доки ви самі неопануєте знову хоч частиною своєї території». Здається, це розумілитогочасні українські провідники. Наприклад, П.Скоропадський писав у спогадах:"… для того, щоб досягнути, я вже не кажу повної самостійності, алепростого права на державне існування в очах усіх країн, це право мусить бутизавойоване і мечем, і такою політикою, котра змусила б більшість країн, щоважать при вирішенні цього питання, самим бажати, аби ця держава існувала".
І річ тут не лишев тому, що невеликою була вартість українських урядів як можливих союзниківАнтанти у боротьбі проти Радянської Росії, їхня внутрішня слабкість інежиттєздатність не дали Заходові потрібного часу для усвідомлення можливоїролі і місця України в Європі. США, наприклад, також довго не визнавалинезалежності балтійських країн і зробили це лише у липні 1922 р. після того, якБ.Бахметьев припинив виконання своїх повноважень російського посла. Але навідміну од України, завдяки низці різних причин балтійські країни спромоглисяобстояти свою незалежність і «дочекатись» американського визнання.
За умоввнутрішньої слабкості українського національно-визвольного руху багато залежаловід зовнішнього визнання і підтримки України. З іншого боку, міжнародневизнання незалежності УНР обумовлювалося внутрішнім зміцненням і утвердженнямукраїнської державності. Отож, виходило зачароване коло, розірвати яке так і непоталанило.
НевизнанняУкраїни визначило вирішення східно-галицького питання. На відміну одспіввітчизників із Наддніпрянської України, українці Східної Галичини малипідстави розраховувати на певні морально-правові зобов'язання з боку США, яківипливали із 14 пунктів президента Вільсона. Кілька років галицька справавикликала резонанс на міжнародній арені, пов'язаний із діяльністю Є.Петрушевичата уряду ЗУНР її розглядали і Паризька мирна конференція, і Ліга Націй. Напевному етапі уряд ЗУНР мав підтримку окремих європейських держав, зокрема,Великобританії та Чехословаччини. Але через те, що не відбулося незалежноїУкраїни, альтернативи «польському варіантові» розв'язаннясхідно-галицької проблеми не існувало. Надії галицьких політиків нанезалежність Західноукраїнської Народної Республіки були ілюзорними.
Як результат,українські землі виявились вкотре розділеними, а українське питання на добрихп'ятнадцять років зникло з поля зору Вашингтона.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Баран С.Митрополит Андрей Шептицький.- Мюнхен, 1987.
2. ВинниченкоВ. Щоденник.- Т.І.- 1911-1920.- Едмонтон-Нью-Йорк, 1980.
3. ГерусО.В. Україна в опінії американського уряду 1919-1927 років// Українськийісторик.- 1974, N1-3.
4. ДашкевичЯ. Хто такий Михайло Грушевський?/ Україна. Наука і культура. Щорічник.- Вип.23 — К., 1989.
5. ДеникинА. Очерки русской смуты.- т.IV.- Берлин, 1986.
6. ДорошенкоДм… Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1918).- Частина третя. ДобаГетьманщини (1918).- Львів, 1973.
7. Зарубіжніукраїнці. Довідник.-К., 1991.
8. Історичніпостаті Галичини ХІХ-ХХ ст.- Нью-Йорк, 1961.
9. КамінськийЄ. Україна і політика США (1917-1990 pp.). Дисертація на здобуття науковогоступеня доктора історичних наук.- К., 1993.
10. Косик В.Політика Франції щодо України (Березень 1917 — лютий 1918)//Українськийісторик.- № 1-4, 1979.
11. КульчицькийС. Лінія Керзона в історичній долі українського народу//Наука і суспільство,-1991,-N11.
12. ЛевицькийО. Галицька армія на Великій Україні (спомини з часу від липня до грудня1919).- Відень, 1921.
13. ЛозинськийМ. Галичина в pp. 1918-1920.- Відень, 1922 (Нью-Йорк, 1970).
14. ЛукаМишуга. Збірник. / Під ред. А Драгана. — Джерсі Сіті, 1973.
15. Львівськийобласний державний архів (ЛОДА).
16. Мазепа І.Україна в огні й бурі революції. 1917-1921.- Т.2.- Прага, 1942.
17. МарголинАрнольд. Украина і политика Антанты.
18. НагаєвськийІ. Історія української держави двадцятого століття. — Рим, 1989.
19. ПавлюкО.В. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). – К.:Видавничий дім „КМ Academia”,1996.
20. Павлюк О.Від злуки до розриву//Наука і суспільство.- №4/6, 1994.
21. ПанейкоВ. Зєдинені держави Східної Европи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії.-Відень, 1982.
22. ПонятишинП. З моїх споминів про Митрополита Шептицького у США// Jubilee Almanac of UNA,1894-1954.
23. СимоненкоР.Г. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р.- К., 1962.
24. СимоненкоР.Г. Імперіалістична політика США щодо України в 1917-1918 pp.- Київ, 1957;
25. СимоненкоР.Г. Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні (II половина 1919 — березень 1921 p.).- K., 1965.
26. СкоропадськийП. Спогади. Кінець 1917-грудень 1918.- К., 1995.
27. СливкаЮ.Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення.- К.,1973.
28. СливкаЮ.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії(1920-1939).- К., 1985.
29. Українськавільна академія наук (УВАН) у Нью-Йорку.- Архів української дипломатичної місіїу Вашингтоні. — Книга наказів.
30. Українськасуспільно-політична думка в 20 ст.- Т.1.
31. Українськасуспільно-політична думка в XX столітті. Документи і матеріали.- Т.І.-Сучасність, 1983.
32. ХристюкП. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917-1920.- Т.Ш.-б.м., 1921.
33. ЦегельськийЛ. Від легенд до правди. Спомини про події в Україні, зв'язані з ПершимЛистопадом 1918 p.- Нью-Йорк-Філядельфія, 1960.
34. Центральнийдержавний архів вищих органів влади України (далі: ЦДАВО України).
35. ШаповалМикита. Гетьманська Держава і Директорія.- Нью-Йорк, 1958.
36. ШульгинО. Без території. Ідеологія та чин Уряду У.Н.Р. на чужині.-Париж, 1934.