ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙНАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯБАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ
НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУУКРАЇНИ»
КАФЕДРАДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН
Курсова робота
на тему: «Засадифункціонування демократичного режиму»
Виконавець:студент групи П-81
ЛозовицькийАндрій Володимирович
Перевірив:кандидат юридичних наук, доцент
ЗавгородняВладислава Миколаївна
Суми 2008
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Поняття та сутністьдемократичного режиму
Розділ 2. Ознаки демократії
Розділ 3. Форми та інститутидемократії
Розділ 4. Функції та принципидемократії
Розділ 5. Концепції демократії
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Боротьба за становленнядемократичного режиму в світі не може не привернути уваги. Проблеми утвердженнядемократії хвилюють сьогоднішнє суспільство як ніколи, адже людство, ставши нашлях тотальної демократизації зіткнулося із значними перешкодами щодо їївтілення в життя або через неготовність до неї, або нерозуміння її важливостідля забезпечення мирного існування людства. Проте це чи не єдина запоруказабезпечення громадянських прав і свобод, рівності соціальної й економічної, становленнянародовладдя взагалі.
Демократія –форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнаннінароду джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість,рівність, добробут усього населення певної країни.
Поняття«демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типівдержавно-політичного режиму, а й на означення політичного процесу звідповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управліннідержавою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації тадіяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільногожиття.
Для утвердженнядемократичного режиму необхідна висока політична культура населення, і саме в процесідемократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразудемократія не зможе. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різнихсферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури,сформувати демократичний тип політичної культури.
Таким чином,викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.
Об’єктомдослідження курсової роботи є засади функціонування демократичного режиму.
Предметомдослідження стали сутнісні ознаки демократії, її функції та принципи, інститутита форми, новітні концепції демократії.
Метоюдослідження є вивчення суті демократії та встановлення її основних переваг надіншими політичними режимами. Завданням є проаналізувати спроможністьдемократичного політичного режиму бути надійною та єдиноефективною формоюдержавної організації суспільства в сучасних умовах.
Мета роботизумовлює виконання таких завдань:
- дослідити сутність та ознакидемократичного режиму;
- розкрити поняття «демократія», «інститутидемократії» та ін.;
- дослідити принципи функціонуваннядемократичного політичного режиму;
- дослідити концептуальну еволюціюдемократичного режиму.
Порівняльно-юридичнийметод застосовувався при дослідженні сутності та ознак демократичного режиму, йоговідмінністі від інших політичних режимів. Системний метод використовувався прианалізі понять «демократія», «інститути демократії». Історично-правовим методомдосліджувались принципи функціонування демократичного режиму та йогоконцептуальна еволюція. Таким загальнонауковим методом якконкретно-соціологічний визначалось відношення суспільства до демократії в їїрізних формах на різних стадіях розвитку держави, поставлені питання, якізмушує вирішити сьогодення заради розквіту цього виду політичного режиму.
Теоретико-методологічноюосновою роботи є праці таких дослідників, як Скакун О.Ф., Сухонос В.В., ШляхтунП.П., Ткач О.І. тощо.
РОЗДІЛ1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ДЕМОКРАТИЧНОГО РЕЖИМУ
Власнедемократичний режим («демократія» від грецького «демос» та «кратос» — народовладдя) – це один з різновидів режиму, заснованого на визнанні принципурівності та свободи всіх людей, участі народу в управлінні державою[1]. Поняття «демократія» є багатогранним. Йоговживають для визначення типу політичної культури, певних політичних цінностей,політичного режиму. У вузькому розумінні воно має тільки політичнуспрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільноїорганізації.
Неоднозначністьу тлумаченні поняття «демократія» у багатьох випадках пов’язаназ різними підходами до його розуміння і аналізу. З давніх часів існують дваголовних підходи: нормативний і описово-емпіричний, хоча перший з них переважаввиключно до XX століття.Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обгрунтуванняїї переваги порівняно з іншими формами правління, аналіз шляхів здійсненнядемократичного ідеалу. Цей підхід виходить з належного, імперативів політичноїсвідомості і намагається будувати відповідно до них реальне політичне життя.Другий, описово-емпіричний підхід абстрагується від ідеалів і апріорнихпомилкових суджень, аналізує демократію у тому вигляді, в якому вона існує вдійсності. Згідно з емпірично виявленими властивостями уточнюється, а часом іпереглядається поняття демократії і її теорії. На такому підході засновується,до речі, теорія елітарної демократії. У більшості концепцій ці два підходитісно переплітаються.
Демократія яквлада народу або, більш розгорнуто, — «правління народу, вибране народом і длянароду» (визначення американського президента А.Лінкольна) виступає швидшенормативним ідеалом, привабливою утопією, ніж характеристикою реальнихдемократичних держав. Це поняття вміщує в собі внутрішню суперечливість. Сутьйого полягає в тому, що влада народу в повному розумінні цього слова означаєсамоуправління народу, а отже й заперечення політичного, спеціального апаратута інших атрибутів держави, однією з форм якої і є реальна демократія. Іншимисловами, справжнє народовладдя несумісне з існуванням держави й демократії якїї різновиду. Насправді ж демократія ніде й ніколи не існувала без держави.Відмирання ж держави або заміна її суспільним самоуправлінням є утопією,принаймні в перспективі.
Таким чином, восновному демократія як народовладдя являє собою утопічний ідеал, який все жмає важливе нормативне значення, оскільки він виступає орієнтиром, метоюполітичного розвитку суспільства.
Реальна демократіяу кращому випадку – влада більшості над меншістю, у гіршому – панування добреорганізованої меншості над більшістю, що спирається на економічну йінформаційну влади і яка здійснюється при формальній згоді більшості громадян.
Власне поняття склалосяще у стародавній Греції; там демократія визначалася як особлива формаорганізації держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії читиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу,точніше, усім вільним громадянам полісу – міста-держави. Особливого розвиткудемократія набула в той час (Vст. до н. е.) в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно йбезпосередньо вирішували державні справи. Кожен мав право брати участь узаконодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісічисленні посади. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеженимрозмірам давньогрецьких держав, але й за цих умов на народних зборах нерідко небуло належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийняттіполітичних рішень; тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Аристотель,розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, формуправління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодоспіввідношення прямого народоправства й закону, демократії і свободи[2].
Проте сучасневикористання поняття демократії бере початок від революційних переворотів узахідному суспільстві кінця XVIIIст. В середині XXст. під час політичних дискусій про сенс слова «демократія» виділилось триосновних підходи. Демократія як форма правління стала визначатися виходячи абоз джерел влади держави, або з цілей, яким влада слугує, або з процедур йогостворення.
При іншихсистемах правління людина стає лідером по праву народження, дякуючи долі абозаможності, спеціальній освіті, в результаті застосування насильства,кооптації, призначення або здачі екзамену. Основна процедура демократії –обрання лідерів людьми, над якими вони здійснюють управління шляхом змагальнихвиборів. Найбільш істотне сучасне формулювання такого поняття демократії давЙозеф Шумпетер в 1942р. «Демократичний метод, — писав він, — це такий інституційнийуклад для прийняття політичних рішень, при якому окремі індивіди отримуютьвладу приймати рішення в результаті конкурентної боротьби за голоси людей»[3].
Шумпетерстверджував, що система будь-якої країни в XXст. визначається як демократична в тій мірі, в якій особи, наділені вищоювладою приймати колективні рішення, обираються шляхом чесних, беззастережних,періодичних виборів, в ході яких кандидати вільно змагаються за голосивиборців, а голосувати має право майже все доросле населення. Визначене такимчином поняття демократії включає два аспекти – змагальність та участь, — котріРоберт Даль вважав життєво важливими для своєї реалістичної демократії абополіархії. Воно передбачає також існування громадянських та політичних дебатівта проведення виборчих компаній[4].
При визначенніпоняття демократії слід відмітити ще декілька моментів. По-перше, визначення наоснові критерію виборів є мінімальним. Дехто бачить в цьому слові більш широкета ідеалістичне значення. Для них «справжня демократія» означає свобода,рівність, братерство, еффективний громадський контроль над поліцією,відповідальність перед населенням, чесність та відкритість в політиці, іншігромадянські цінності. Це гарні речі, і при бажанні можна з їх допомогою давативизначення демократії. Проте знову сказуються проблеми, що й при використаннікритеріїв джерела та цілі. Нечіткі норми неефективні для успішного аналізу.По-друге, існує нестабільність демократичної політичної системи. У визначеннідемократії можна було б включити поняття стабільності чи інституціоналізації.Річ тут зазвичай йде про ступінь життєздатності політичної системи.Стабільність – ключова характеристика при аналізі будь-якої з них. По-третє,поняття демократії передбачає обмеження влади. При демократичному правліннівиборні особи, приймаючі рішення, не володіють тотальною владою. Вонирозділяють владу з іншими групами в суспільстві. Але якщо такі демократичнообрані керівники, приймаючі рішення, становляться стіною, за якою набагатобільшу владу набирає необрана демократично група, то ця політична система, зрозуміло,не є демократичною.
Демократія якформа державного правління реально поширюється тільки на правлячу політичнуеліту, тому що саме вона займається управлінням суспільством. При такомурозумінні демократії зі сфери її функціонування випадають рядові громадяни,тому що в даному випадку демократія асоціюється також винятково з володіннямреальною владою. А володіння владою й участь у політичному житті суспільства,що, безсумнівно, може бути доступно всім її членам, це дві великі різниці.Інколи починають підрозділяти демократії на «гарні» і «погані», потрібні і«непотрібні», «ефективні» і «неефективні». Демократія, як стверджують відоміросійські політологи В. Пугачов і А. Соловйов, «не є універсальною, найкращоюдля всіх часів і народів формою правління»[5].
Сутьдемократичного режиму полягає в тому, що весь народ бере участь у виборах вищихі місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування. Представницькіоргани державної влади реалізують основні завдання і функції держави таздійснюють свої повноваження в інтересах усього народу, всієї держави. У своїйдіяльності вони керуються конституцією та іншими законами держави, у якихзакріплено права та обов’язки держави,посадових осіб. Цей режим реалізує свої повноваження таким чином, щобзабезпечити основні права та свободи людини і громадянина, політичні права,рівні можливості, політичну рівність і рівноправність.
Сутніснахарактеристика демократичного режиму визначається сукупністю сталихвластивостей і якостей громадянського суспільства. Воно є відправною точкою іпершоосновою функціонування механізму демократії, взаємодії всіх йогокомпонентів.
Партійна системадемократичного режиму – прямий наслідок формування механізмів громадянськогосуспільства – є утвердженням багатопартійності, свободи опозиції, можливостіперебування у влади декількох партій, їх змінюваності в результаті виборів,виникнення різноманітних суспільних організацій та суспільних рухів.
Демократичніінститути формуються на основі загального виборчого права за принципом «одналюдина – один голос»[6].
Крім того, О. І.Ткач зазначає, що зміст демократії складають права і свободи людини, рівність,соціальна справедливість і солідарність. Свобода розуміється як можливістьактивно і безперешкодно діяти в усіх сферах громадського життя в рамкахдемократичних норм і законів, існувати в суспільстві. У політичній сфері – цеправо на свободу думки, переконань і вільне вираження їх; право на свободумирних зборів і асоціацій, право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньоабо за посередництвом вільно обраних представників.
В економічнійсфері – це право людини на працю, на вільний вибір роботи, на сприятливі умовипраці і захист від безробіття, право на рівну оплату за рівну працю. Усоціальній – право на соціальне забезпечення, на відпочинок і дозвілля, намедичне обслуговування і т. д. У духовній сфері кожна людина повинна мати правона освіту, що спрямовано на повний розвиток особистості і на виховання повагидо прав і основних свобод людини. Соціальна рівність також не маловажлиливийелемент демократії. У цивілізованому світі рівність розуміється як наявністьоднакових для кожної людини життєвих шансів, можливостей для самореалізації творчогопотенціалу особистості, як оцінка кожної людини за результатами її праці і поїї внеску в суспільне надбання.
Соціальнасправедливість як демократична цінність означає: рівний доступ кожного дозагальнонаціонального надбання і цінностей; винагорода і визнання людини за їїреальними досягненнями; наявність системи рівноправних відношень у всіх сферахгромадського життя.
Збереження вищезгаданихдемократичних цінностей припускає солідарність громадян у їхньому захисті. Вонавимагає підтримки громадян у боротьбі за свої права – економічні, соціальні,політичні і культурні.
РОЗДІЛ2. ОЗНАКИ ДЕМОКРАТІЇ
Основнимиознаками демократичного політичного режиму є в першу чергу наявністьконституції, яка закріплює повноваження органів влади і управління, механізм їхформування, визначає правовий статус особистості та принцип рівності передзаконом. Всі громадяни мають право на рівну захищеність перед законом.Демократична держава не може гарантувати кожній людині рівні матеріальні умовижиття, тому що це значною мірою залежить від самої людини. Але держава неповинна насаджувати в суспільстві додаткові елементи соціальної нерівності.Вона покликана встановити рівноправні стосунки між усіма громадянами,стверджувати рівність усіх громадян перед законом.
Для демократіїхарактерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обов’язковавиборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянськогосуспільства (остання повинна мати свої форми активності й вираження),економічний та політичний плюралізм (плюралізованою є також ідеологічна сфера,заборони торкаються лише антилюдських ідеологій)[7].Плюралізм не дозволяє узурпувати владу одній політичній силі, що може призвестидо диктатури та тиранії. Плюралізм передбачає множину ідей, теорій, існування всуспільстві різних політичних партій, об’єднань, організацій. Політичнийплюралізм забезпечує самовираження всім соціальним групам, що мають різніполітичні погляди й інтереси. Політичний плюралізм передбачає незалежністьсуспільних об’єднань і політичних партій у своїй діяльності від уряду й іншихофіційних владних структур.
У демократичномусуспільстві діють тисячі окремих організацій – як місцевих, так ізагальнонаціональних. Багато хто з них виконують роль посередників міжгромадянами й урядовими структурами. Суспільні групи представляють інтересисвоїх членів різними способами: підтримкою кандидатів на ту або іншу посаду;участю в обговоренні політичних проблем; спробою впливати на прийняттяполітичних рішень. Серед громадських організацій, що грають активну роль уполітичному житті, можна назвати добродійні об’єднання,групи по охороні навколишнього середовища, робітничі союзи й ін.
За демократіїформа мобілізації легітимна, політичні рішення завжди альтернативні,законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції мають допоміжнийхарактер. Демократія характеризується зміною лідерів, лідерство може бути якіндивідуальним, так і колективним, але воно завжди має раціональний характер.Демократичний режим характеризується високим рівнем суспільного самоврядування,у відносинах між владою й суспільством переважає консенсус. Одним із головнихпринципів демократії є багатопартійність, у політичному процесі завжди береучасть і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення,висуває майбутніх лідерів. Головна функція опозиції за демократичногополітичного режиму – визначення альтернативних напрямків розвитку суспільства таскладання постійної конкуренції правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократіїє електоральні змагання, можливість артикуляції інтересів, націленість наконсолідацію суспільства. За демократії держава існує заради громадян, а ненавпаки, створюються умови для подальшого розвитку громадянського суспільства.
Крім того,можемо виділити також деякі ознаки, звертаючи увагу на їх спільність для всіхрізновидів демократій:
- населення бере участь у формуванні іздійсненні державної влади шляхом прямої (референдум і вибори) тапредставницької демократії (шляхом обрання органів типу парламентських).;
- виборність і змінюваність центральних імісцевих органів державної влади, їхня підзвітність виборцям;
- у найважливіших сферах суспільного життяпанує закон. Відносини між людьми та державою контролюються законом[8];
- вільні вибори правителів, якіпередбачають щонайменше три умови: 1) свободу висування кандидатур; 2) свободувиборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом «одна людина– один голос»; 3) свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх вінформації й можливості вести пропаганду під час виборчої компанії;
- виконавча влада походить від народу(президентська республіка) чи представницького органу (парламентськареспубліка);
- визнання і здійснення на практиціпринципів конституційності й законності.;
- розвинуті сектори економіки, вільні віддержавного втручання;
- розвинуте громадянське суспільство;державна влада й громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери,які на партнерних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільнихпроблем; і держава, й громадянське суспільство є суб’єктами суспільноїжиттєдіяльності[9].
Також дозазначених ознак демократичного режиму можемо додати наступне:
- існує важливе значення органівправосуддя як захисника та гаранта прав і свобод громадян, забезпеченняверховенства права;
- взяття до уваги інтересів більшостінаціональних утворень[10];
- силові структури (збройні сили, поліція,органи безпеки і т. д.) знаходяться під демократичним контролем суспільства;
- домінують методи переконання,компромісу;
- передбачається існування правовоїдержави та громадянського суспільства[11];
- наявність ринкової самоврегульованоїекономіки;
- різноманіття форм власності;
- свобода економічної та підприємницькоїдіяльності[12];
- свобода засобів масової інформації. ЗМІпокликані оперативно й об’єктивно інформувати людей про внутрішньо- тазовнішньополітичні події для того, щоб особа могла усвідомлено розібратися упитаннях політичного життя;
- система стримувань і противаг. Вонавключає у себе два основні елементи – федералізм і розподіл влади;
- можливість громадян відкритовисловлювати та виражати свій протест проти політики уряду, дій іншихполітичних і суспільних структур. Форми протесту – найрізноманітніші:демонстрації, пікети, петиції, страйки, марші протесту тощо[13]. У демократичному суспільстві прямі діїдозволені для кожного громадянина;
- демократичні методи дозволяють долативиникаючі соціальні протиріччя, забезпечують компроміс між державними органамита громадянами, між різними соціальними групами населення;
- можливість змінити уряд без застосуваннясили;
- можливість висловлення різних ставлень,оцінок, критики органів державної влади та місцевого самоврядування;
- демократичний режим базується назаконах, котрі відображають об’єктивні потреби розвитку особистості тасуспільства, тому він забезпечує стабільний порядок, низький рівеньзлочинності, сприяє більш спокійному вирішенню конфліктів між державою таособистістю, між різними соціальними та національними групами людей;
- в демократичній державі особистістьзахищена від свавілля, беззаконня, так як права знаходяться під постійноюохороною органів правосуддя[14];
- народ визнається вищим джерелом влади;
- підпорядкування меншості більшості приприйнятті рішень;
- по-справжньому конкурентна боротьба завладу;
- наявність політико-правових механізмів,забезпечуючих реальну можливість участі громадян в формуванні та діяльностіорганів державної влади (в формі прямої участі населення або на основіпредставницької влади);
- стосовно суб’єктівгосподарювання і громадян діє принцип «дозволено все, що прямо не забороненозаконом». Господарські суб’єктий громадяни можуть робити все, що прямо не заборонено законом;
- децентралізація державної влади.
Як найважливішаперевага демократичного політичного режиму в літературі наголошується, що вінзабезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильнициким шляхом[15].
Сучаснідемократичні держави (а бути демократичною державою престижно) доповнюютьсянизкою інших ознак і принципів:
- пріоритет прав людини над правамидержави, узгодження інтересів громадянина і держави;
- повага прав соціальної меншості навласну думку і її вільне вираження;
- верховенство права і забезпечення йогообов’язковості в законотворчій діяльності;
- верховенство і найвища юридична чинністьконституції щодо законодавчих та інших правових актів;
- верховенство законів у системінормативно-правових актів;
- забезпечення законності і справедливостіправозастосовної діяльності та ін[16].
Визначаючиознаки, ми можемо піти іншим шляхом та виділити передумови демократії, повтіленню в життя яких матимемо змогу назвати режим демократичним, як це робитьЛ. І. Спірідонов:
- відсутність єдиної, обов’язкової длявсіх державної ідеології, котра однозначно визначає ціль суспільно-історичногорозвитку, а іноді й політичні засоби її досягнення;
- наявність вільностворюваних недержавнихполітичних партій, відображаючих соціальну диференціацію громадянськогосуспільства;
- обмеження політичної ролі партії участюу виборах, на котрих вони виступають з розробленою виборчою програмою,відображаючою інтереси запропонованою партією соціальної групи громадянськогосуспільства;
- функціонування політичної системи,передбачаючої боротьбу, конкуренцію політичних партій, погодження між ними,створення коаліції політичних сил, котрі прагнуть до парламентської більшостіта отриманню вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, щовиникаюча таким чином політична боротьба є відображенням соціально-економічноїконкуренції всередині громадянського суспільства;
- існування не визначаючої державнуполітику, а отже не несучої за неї відповідальність меншості, в функцію котроговходить опозиційна політична діяльність, розроблення альтернативних програмсуспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічна такадрова підготовка його зміни;
- наявність політичних свобод (гласність,свобода слова, друку, вуличної ходи, демонстрацій, протестів і т. д. і т. п.),при допомозі котрих суверенні суб’єкти громадянського суспільства здійснюютьсвою самодіяльність у сфері політичного життя[17].
Отож саме ціознаки є характерними для демократичного політичного режиму. Демократія і вполітичному, і в загальнолюдському розумінні вже є своєрідним ідеаломмайбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації в цілому. Державам,які стали на шлях утвердження демократії, слід в першу чергу гарантуватиконституційні ознаки цього режиму.
РОЗДІЛ3. ФОРМИ ТА ІНСТИТУТИ ДЕМОКРАТІЇ
Існує багатоспособів класифікувати демократію. Форми демократичного режиму класифікуютьсяяк за зовнішнім вираженням демократії, за сферами громадського життя, так і заспецифічними проявами політичного режиму, що відображені в його різновидахметодів і засобів здійснення влади. І це різні шляхи відображення системидемократії. Почнемо з останнього.
Серед спробкласифікації соціально-політичних режимів демократичного змісту, найбільшезаслуговує на увагу та, що передбачає їхній поділ на такі види:демократично-консервативний, демократично-радикальний ідемократично-ліберальний.
Демократично-консервативнийрежим характеризується тим, що політична влада здійснюється способами іметодами, які зумовлені традиційними інститутами, законами, звичаями, щозакріпилися у свідомості суспільства, держави та особи. Консерватизм –ідеологія і практика, що орієнтуються на збереження і підтримку форм державногоі суспільного життя, передусім його морально-правових засад, які історичносформувалися і втілилися в нації, релігії, шлюбі, сім’ї, власності. Самедержави, що мають такий стрижень, наприклад Великобританія, є основою длявиникнення та існування такого різновиду соціально-політичного режиму. Негативноюрисою цього режиму є схильність до минулого, абсолютизація якого можегальмувати процес відмови від застарілих форм і перехід до нових. У зв’язку зцим останні десятиліття на Заході проявляється неоконсерватизм, який у політичнійсфері визнає необхідність функціонального посилення політичної системи, пошукуідей і підходів у створенні гнучкіших стуктур влади, зміцнення законності йпорядку, відродження моральних традиційних цінностей[18].
Своєрідноюпротилежністю зазначеного режиму є демократично-радикальний режим. При ньомусуб’єктиполітичної влади намагаються ввести нові форми, методи і засоби управлінняполітичною системою, державою та економікою. Для нього характерним є прагненнякардинального оновлення форми державного устрою, форм правління, методів і способівреалізації державної влади, адміністративно-територіального управління тощо. Яксвідчить досвід така «квапливість» у країнах, що не дозріли до використаннядемократичних способів і методів політичного керівництва (наприклад, більшостікраїн СНД), породжує кризові явища.
Ліберально-демократичнийрежим існує в багатьох країнах. Його значення таке, що деякі вчені вважаютьліберальний режим – це, власне, не режим здійснення влади, а умова існуваннясамої цивілізації на певному етапі її розвитку, навіть фінальний підсумок, якимзакінчується вся еволюція політичної організації суспільства, найбільшефективна форма такої організації. Але з останнім твердженням важко погодитись,так як в даний час йде еволюція політичних режимів і навіть такої форми, якліберально-демократичний режим. Нові тенденції в розвитку цивілізації,прагнення людини уникнути екологічних, ядерних та інших катастроф породжуютьнові форми здійснення державної влади, наприклад зростає роль ООН, з’являютьсяміжнародні сили швидкого реагування, але одночасно зростають протиріччя міжправами людини і націй, народів і т. п.[19]
Лібералізм винику Європі у XVIII-XIXст., в період боротьби народжуваної буржуазії проти абсолютизму. Прибічникилібералізму вимагали обмеження прав монарха парламентом, встановленяконституційного ладу, допущення вихідців із третього стану до управліннядержавою, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв духівництваі дворянства. У сучасному розумінні лібералізм – це визнання найвищимицінностями системи прав та свобод людини і суспільства. Серед них – вільнепідприємництво, приватна власність, свобода конкуренції та ринку, громадянськісвободи (слова, преси, асоціацій), парламентський устрій державного життя.
Ліберальнийрежим відстоює цінність особистості, протиставляючи його колективістськимпочаткам в організації політичного та економічного життя, які, на думкубагатьох вчених, ведуть в кінцевому результаті до тоталітарних форм правління.Ліберальний режим обумовлюється перш за все потребами товарно-грошової,ринкової організації економіки. Ринок потребує вільних, рівноправних,незалежних партнерів. Ліберальна держава і проголошує формальну рівність всіхгромадян. В ліберальному суспільстві також проголошується свобода формвласності, дається простір приватній ініціативі.
Таким чином,економічну основу лібералізму складає приватна власність. Держава звільняєвиробників від своєї опіки та не втручається в економічне життя людей, а тількивстановлює спільні рамки вільної конкуренції між виробниками, умовиекономічного життя. Вона ж виступає в якості арбітра при вирішенні між нимисуперечок. На пізніх стадіях лібералізму правомірне державне втручання векономічні та соціальні процеси набуває суспільно-спрямованого характеру, щообумовлюється багатьма факторами: необхідністю раціонально розподіляти ресурси,вирішувати екологічні проблеми, приймати участь у світовому розподілі праці,попередженні міжнародних конфліктів і т. д.
У XXст. виник неолібералізм – «статичний» різновид лібералізму, різновидліберальної ідеології та політики, що сформувалась як відображення розвиткубуржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичногорегулювання економіки, інституціалізації нових форм державного втручання всуспільне життя. Практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «новогокурсу» Ф.Рузвельта, особливо під час Другої світової війни та у повоєнні роки,в результаті НТР. Сформувалися нові уявлення про роль і функції держави, щозакріпилося в концепції «держава загального благоденства». Ідея«відповідальності держави» за добробут усіх громадян, яка лежить в онові цієїконцепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносинрозподілу, що передбачає віддати кожному те, «що йому належить»[20].
Ми розглянулиосновні засади та принципи демократично-консервативного,демократично-радикального і демократично-ліберального режимів. Проте такий типкласифікації форм демократичного режиму не єдиний. Так в залежності відрозуміння справедливості або як свободи, або як рівності, Сухонос В.В. виділяєтільки ліберально-демократичний та соціал-демократичний підходи.
Сутьліберально-демократичного підходу, на його думку, полягає в тому, що право євираженням рівності людей або рівності свобод. Він заснований на такихпринципах як:
1) індивідуалізм;
2) суто політичний, формальний характердемократії;
3) парламентаризм;
4) обмеження компетенції та сферидіяльності держави;
5) поділ влади, створення механізмувзаємодії і противаг;
6) обмеження влади більшості над меншістю.
Соціал-демократичнаконцепція виступає проти рівності як формальної рівності людей і прагнедоповнити її рівністю економічною. Для цього режиму є характерними:
1) не тільки політична рівноправністьгромадян, а й рівність їх соціально-економічних прав;
2) соціальна рівність людей, що забезпечуєїм приблизно однакові фактичні можливості участі в політиці, реальневикористання своїх прав;
3) забезпечення кожному матеріальногодостатку, який є необхідним для участі в управлінні, освіті та дозвіллі,доступу до інформації, тощо[21].
У багатьохдержавах можуть існувати й інші демократичні різновиди державного режиму,зокрема соціалістично-демократичний, народно-демократичний або загальнонародний,перехідний тип і види режиму – від «квазісоціалістичного», або тоталітарного,до демократичного режиму. Нині також вирізняють такий вид державного режиму, якдержавно-правовий або демократично-правовий, особливо в державах, які взяликурс на побудову демократичної, соціальної та правової держави. Цей режимхарактеризується основними принципами правової держави, серед яких домінуючимиє верховенство права над законами і підзаконними нормативно-правовими актами,над фізичними і політичними методами управління державою і суспільством. Можутьтакож виявлятися різновиди демократичного державно-правового режиму, наприкладрежим парламентської демократії, національно-демократичний тощо[22].
Цікаво, що інодікласифікацію державних режимів «прив’язують» до різних типів держави і права івідповідно в кожному типі виділяються «свої» режими. Так, при рабовласницькомуустрої серед видів демократичних режимів можемо зустріти аристократичний,олігархічний режими та режим рабовласницької демократії. При феодальному –феодально-демократичний (для дворянства). При капіталізмі –буржуазно-демократичний (конституційний). В умовах соціалізму апологетичновиділяється тільки «послідовно-демократичний» політичний режим[23].
Історія знає щедеякі форми демократичних режимів, які різняться за ступінню участі населення вздійсненні державної влади. Антична демократія – політичний режим, побудованийна наданні широких прав та свобод рабовласникам та залишенні рабів без прав, якрозмовляючої зброї. Такий режим називається аристократичним (aristokratia– влада кращих в розумінні «знаті»).[24] Близькимза змістом до аристократичного політичним режимом є олігархічний (гр. oligarchia– влада небагатьох), також побудований на правлінні невеликої групиексплуататорів. Різновидом цього режиму є фінансова олігархія. Відмінністьскладається в тому, що аристократи володіли владою в спадок, в залежності відзнатності роду, а фінансова олігархія була владою грошей, найбільш заможнихлюдей. З розвитком суспільства ці політичні режими були витіснені більшдемократичними. Найбільшого розповсюдження в сучасних умовах отримав режимпарламентської демократії, заснований на передачі влади парламенту, якийобирається всім народом на основі загального, рівного виборчого права[25]. Різновидом парламентської демократії єліберально-демократичний режим. Ми розглянули історичні різновиди режимів, їївиди еволюцію не випадково після сучасних. Тільки таким чином зможемо кращезрозуміти незворотність процесів демократизації суспільства та співставитирівня демократії минулого та сьогодення.
За зовнішнімвираженням виділяють наступні форми демократії:
1. Форма забезпечення (реалізації, охорониі захисту) прав, свобод і обов’язківлюдини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів.
2. Форма реалізації демократичних принципівзаконності, гласності, виборності, змінюваності, децентралізації влади, поділукомпетенції, що запобігають зловживанню службовим становищем і суспільнимавторитетом, сприяють прогресивним перетворенням у суспільстві.
3. Форма участі народу в управліннідержавними і суспільними справами (народовладдя), що має два різновиди: прямата безпосередня демократія.
Пряма демократіядозволяє здійснювати владу самим народом без політичних посередників. Звідси іїї назва – безпосередня, тобто та, котра через наступні інститути прямогонародовладдя: вибори на основі загального виборчого права, референдуми, зборита сходи громадян, петиції громадян, мітинги та демонстрації, всенароднеобговорення.
Одні з них –вибори, референдуми – чітко регламентовані відповідними нормативними актами(Конституцією, спеціальними законами), носять імперативний (обов’язковий)характер і не потребують санкції державних структур, інші мають консультативнийхарактер. Проте незалежно від юридичної природи різних інститутів прямої формидемократії їх вплив на механізм прийняття політичних рішень важко переоцінити,так як в них знаходить відображення воля народу.
До позитивнихмоментів прямої демократії можна віднести те, що вона: дає більше можливостей(в порівнянні з інститутами представницької демократії) для вираження інтересівгромадян та їх участі в політичному процесі; в більшій мірі забезпечує повнулегітимізацію влади; забезпечує контроль за політичною елітою і т. п.
Недоліки прямоїдемократії – це відсутність стійкого бажання у більшості населення займатисяданою управлінською діяльністю, складність та дорога ціна здійснюваних заходів,низька ефективність рішень, які приймаються внаслідок непрофесійності більшостіправителів.
Важливою формоюучасті громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Різниця між нею іпрямою демократією полягає в тому, що пряма демократія припускає участьгромадян у всіх стадіях політичного процесу – підготовці, прийнятті політичнихрішень, у контролі за їх здійсненням, а при плебісцитній демократії можливостіполітичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм дається право за допомогою голосуваннясхвалити або відкинути той чи інший проект закону або іншого рішення, щозвичайно готується виконавчою, законодавчою владою, партією або ініціативноюгрупою. Можливість участі самого населення в підготовці таких проектів дуженевелика навіть у таких випадках, коли безпосередньо самим громадянам даєтьсяправо підготувати і вносити їх на розгляд законодавчих органів або навсенародне голосування.
Представницькадемократія дозволяє здійснювати владу представникам народу – депутатам, іншимвибірним органам виконавчої або судової влади, котрі покликані виражатиінтереси різних класів, соціальних груп, прошарків, політичних партій тагромадських організацій.
Сильна сторонапредставницької демократії полягає в тому, що вона дає більше можливостей (впорівнянні з інститутами прямої демократії) для прийняття ефективних рішень,оскільки в цьому процесі беруть участь, як правило, професіонали, компетентніособи, які спеціально займаються даною діяльністю; більш раціональноорганізовує політичну систему і т. п.
До недоліківпредставницької демократії часто відносять наступні риси: можливий необмеженийрозвиток бюрократії та корупції; відрив представників від своїх виборців;прийняття рішень в інтересах небільшості громадян, а номенклатури, великогокапіталу, різного роду лоббістів і т. д[26].
Що ж до інститутівдемократії, то це легітимні і легалізовані елементи політичної системисуспільства, що безпосередньо створюють демократичний режим у державі черезвтілення в них принципів демократії. Легітимність інституту демократії означаєйого організаційне оформлення і визнання громадськістю, легалізованість –юридичне оформлення, узаконення.
Інститутипредставляють собою базові механізми, котрі роблять політичний устрійповноцінним та стабільним. Інститути демократії означають не просто взаємодіюрізних акторів та соціальних агентів, а за вираженням Г. О’Доннела,«впорядковані зразки взаємодії, котрі відомі, практикуються та визнаються (хочаі не обов’язково схвалюються) соціальними агентами, наміреними продовжувати цювзаємодію, підкорюючись при цьому визначеним нормам та правилам, закріпленим вцих зразках на формальній чи неформальній основі»[27].
Призначеннядемократичних інститутів, на думку Циганкова А.П., базується на тому, щобвберегти демократію від еволюції в диктатуру, гарантуючи права меншості.Виходячи з цього, поряд із загальним, рівним та таємним правом прийнятовиділяти й цілий ряд інших демократичних інститутів. Серед них традиційноприйнято звертати увагу на наступні:
1) наявність конституції, закріплюючоїпріоритет прав особистості над державою та забезпечуючої схвалений громадянамимеханізм вирішення суперечок між особистістю та державою;
2) реально існуюче та функціональнопрацездатний розподіл влади по вертикалі (законодавча, виконавча, судова) та погоризонталі (влада центру та регіонів);
3) свобода вираження політичних суджень тапогоджена з цим наявність різноманітних джерел інформації;
4) свобода артикуляції політичних інтересівта погоджена з цим наявність багатопартійної системи.
Що ж, ми розглянуливиди інститутів демократії та їх завдання з погляду молодої російськоїдемократії. Втім ми вже знаємо, вона привела Росію до авторитаризму, яку вониназивають контрольованою демократією. Тепер поглянемо, які політичні інститутивиділяє український науковець Скакун О.Ф.
Види інститутівдемократії за вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади йуправління він називає такі:
1. Структурні:
2. - сесії парламентів і органівмісцевого самоврядування;
3. - депутатські фракції;
4. - депутатські комісії;
5. - народні контролери та ін.
6. Функціональні:
7. - депутатські запити;
8. - накази виборців;
9. - вибори;
10. - громадська думка та ін.
11. Структурно-функціональні (змішані):
12. - територіальна автономія;
13. - національна територіальнаавтономія.
14. Процедурно-регламентаційні:
15. - регламентація процедури виборів;
16. - регламентація порядку прийняттязаконів;
17. - регламентація порядку проведенняреферендумів та ін.
Види інститутів демократіїза юридичною значущістю прийнятих рішень:
1. Імперативні – мають остаточне загально-обов’язковезначення для державних органів, посадових осіб, громадян:
2. - референдум конституційний ізаконодавчий;
3. - вибори;
4. - накази виборців.
5. Консультативні – мають дорадче,консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян:
6. - референдум консультативний;
7. - всенародне обговореннязаконопроектів;
8. - мітинги;
9. - анкетування[28];
Інститути є тоюланкою, через яку безпосередньо створюється демократичний режим. Принципидемократії надають основу діяльності інститутів, останні ж будучи легалізованимита легітимними, виконують свої функції відповідно до волі народу.
РОЗДІЛ4. ФУНКЦІЇ ТА ПРИНЦИПИ ДЕМОКРАТІЇ
Функціїдемократії – це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких єпідвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством ідержавою.
Оскількидемократія постійно розвивається, її функції в різні історичні періодизмінювалися, збагачувалися, поглиблювалися.
Функціїдемократії можна поділити на ті, які розкривають зв’язок із суспільнимивідносинами та ті, які передають внутрішні функції діяльності держави.
До числанайбільш загальних функцій демократії можна віднести наступні.
Організаційно-політична– організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собіпідфункцію самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади івиражається в наявності організаційних зв’язків між суб‘єктами демократії:органами держави, державними організаціями, громадськими об’єднаннями,трудовими колективами.
Регулятивно-компромісна– забезпечення плюралізму діяльності суб’єктів демократії в цивілізованих межахспівробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних силнавколо інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобомзабезпечення даної функції є урегульованість правових статусів суб’єктівдемократії.
Суспільно-стимулююча– забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, облік івикористання суспільної думки й активності громадян (консультативнихреферендумів, наказів, листів, заяв, тощо) при розробці і прийнятті державнихрішень.
Установча –формування органів державної влади й органів місцевого самоврядуваннядемократичним шляхом (конкурс, вибори).
Контрольна –забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно доприписів нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланокдержавного апарату (наприклад, контроль представницьких органів за виконавчимиорганами, звіт останніх перед першими).
Охоронна – забезпеченнядержавними органами безпеки, честі й гідності кожної людини, охорони і захиступрав і свобод особи, меншості, форм власності, попередження і припиненняправопорушень.
Охоронна,контрольна та установча функції виражають внутрішні функції держави.
Принципововажливим для теорії демократії було обгрунтування видатним французькиммислителем Ж.-Ж. Руссо ідеї народного суверенітету. На основі ідеї суспільногодоговору він доводив, що єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільствіє народ. Ця влада неподільна, вона здійснюється безпосередньо самим народом іне може бути передана окремій особі чи органу. Ідея народного суверенітету,тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві,стала вихідним принципом теорії і практики демократії[29].
Наступнийпринцип ідеї представництва, обґрунтований Ш.-Л. Монтеск’є,згідно з яким народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільствіделегує владні повноваження державним органам. Головним таким органом єзагальнонаціональна представницька установа, яка формується шляхом виборності.Виборність органів також виступає одним із принципів демократії.
Обов’язковимпринципом демократії є громадянський консенсус, тобто принципова згода основноїмаси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких маютьдосягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принципдемократії – мажоритаризм, тобто правління більшості. Політичні рішення,особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди.Цей принцип вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявитиполітичну більшість. Основними з них є представницьке правління та формибезпосередньої демократії. Правління передбачає ще один принцип демократії –дотримання та охорону прав меншості.
Переліченіпринципи демократії в узагальненому вигляді формулюються як принцип участінароду у здійсненні державної влади.
Одним з основнихпринципів демократії – принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно зним, виконавча, законодавча і судова влади відокремлені і досить незалежні однавід одної. Проте вони постійно взаємодіють і врівноважують одна одну[30]. Цікаво цей принцип трактує Мягкіх Ю.П.: «принципподілу трьох незалежних влад сумісно з системою їх стримувань та противаг буввведений для виключення скочування суспільства до монархії та анархії». Тож вінвиключає типу протиставлення «тоталітаризму» та «демократії», відповідно доякого якщо «тоталітаризм» споріднений з «монархією» та порядком, то,відповідно, «демократія» відповідає «анархії» та непорядку[31].
Одним зпринципів демократії є вирішення питань більшістю голосів (на референдумі, впредставницьких органах та ін.). Проте істинна демократія передбачає при цьомуврахування інтересів меншості.[32] Принципбільшості складає суть народного суверенітету, відповідно до якого народпроголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. Приоцінці демократії та її важливого принципу суверенітету народу вонакласифікується як загальна та соціально обмежена. До початку XXст. ні одна з існуючих демократій не давала всьому дорослому населенню рівнихполітичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні (длячоловіків) демократії. Принцип більшості здійснюється за допомогою прямої табезпосередньої демократії. Рішення з певного питання вважається прийнятим, якщойого підтримує більшість від тих, хто бере участь у прийнятті рішення. Протедії більшості не можуть ліквідовувати права меншості, які захищаютьсядемократичними законами та політичними інститутами держави. Влада більшостіповинна гармонійно поєднуватися з гарантіями права різноманітних меншин –етнічних, політичних, релігійних та ін.
Принципбільшості в демократичному суспільстві доповнюється принципом права меншості наопозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах.Безвладна меншість повинна мати можливість створення опозиції в суспільстві.Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушенняінакомислення і не допущення його поширення серед населення. Опозиція маєможливість вільно розповсюджувати свої ідеї і програми в суспільстві. Ценеобхідно для того, щоб громадяни могли зіставляти і вибирати найбільшефективні програми розвитку суспільства.
Ще однимпринципом демократії є політичний та ідейний плюралізм, згідно з яким політичнежиття має включати багато різних взаємозалежних і водночас автономнихполітичних груп, ідеї і програми яких постійно змагаються. Політичний плюралізмнайповніше проявляється у багатопартійності. Він передбачає право кожноїполітичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов’язує поважатиінші думки. Плюралізм включає також політичне суперництво, наявність таофіційне визнання опозиції до влади.
У демократичномусуспільстві в умовах об’єктивноїполяризації і протистояння різних політичних сил особливу актуальність набуваєпринцип компромісу і консенсусу. Тому демократія іноді розглядається яксукупність прав і норм, спрямованих на подолання конфлікту між суб’єктамиполітичного процесу. Ці конфлікти дозволяються в рамках певних обмежень інтересіві дій їхніх учасників, у результаті чого досягаються угоди, компроміси,політичні рішення. Обидві сторони сприймають їх як рівноправні і законні.Грубий тиск на одну із сторін конфлікту, прагнення його вирішення на користь однієїз сторін може призвести до загострення протиріч і посилення напруженості всуспільстві.
Принцип активноїучасті громадян у політичному житті суспільства. Демократія є стабільною лишетоді, коли у її розвитку бере активну участь значна частина громадян. Прагнучине лише зберегти свою владу, але й розширити її, громадяни обговорюютьполітичні програми, є учасниками політичних дискусій, голосують тощо. Якмінімум, громадяни повинні цікавитися тими проблемами, з якими стикаєтьсясуспільство, щоб зробити компетентний вибір на виборах в органи державної владита місцевого самоврядування[33].
До основнихпринципів демократії належать також принципи рівності і свободи. Поняттясвободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широкихобмежень діяльності особи. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідатидіяльність кожної особи. Межею свободи будь якої людини є свобода інших людей.Принцип свободи реалізується у проголошених правах і свободах, до найважливішихз яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, зборів, мітингів,спілок, асоціацій, совісті, право на участь у вирішенні державних справ, насамоврядування, на посаду на державній службі, виборче право тощо.
Відповідно допринципу рівності визнається рівність усіх перед законом, усі громадянинаділяються однаковими правами та обов'язками. принцип рівності означаєвідсутність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.
Принцип праваменшості на опозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах ісвободах. Безвладна меншість повинна мати можливість для створення опозиції усуспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушенняінакодумства. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї у суспільстві,а це необхідно для можливості співставляти і вибирати громадянами найефективнішіпрограми розвитку суспільства[34].
Обов’язковоюумовою демократії є гласність про всі дії державних органів, політичних партій,суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації – це тежатрибут демократичного суспільства.
Такі основніпринципи, критерії та цінності демократії. Втім вони ніяк не в змозі донестицілісне уявлення про засади функціонування демократії. Звісно, такіузагальнення не дозволяють створити модель істинної демократії, проте,проаналізувавши їх, дають змогу замислитись, чи є цей режим близьким допрагнень наших в побудові суспільства, чи тим шляхом ми йдемо сьогодні, абоможе нам потрібно дещо змінити в принципах державотворення.
РОЗДІЛ5. КОНЦЕПЦІЇ ДЕМОКРАТІЇ
Головнасуперечність демократії – це суперечність між ідеєю демократії як повновладдямнароду і неможливістю її практичного здійснення. Відомий англійський філософКарл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, а й недоцільною. Справді,демократія у прямому її розумінні (як безпосередня влада народу) неможливанавіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряменародоправство з будь-якого державного питання на всіх рівнях. Більше того,таке народоправство недоцільне й з точки зору ефективності державної влади, оскількиабсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справуправління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народу уцілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноособовий деспот.
Різне теоретичневирішення суперечності між ідеалом демократії та її реальністю знаходить свійвияв в існуванні багатоманітних концепцій демократії.
З методологічноїточки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальнебачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади:народ, соціальна група чи особистість.
В своїй першій,античній формі демократія схилялась до колективістської моделі. Античнадемократія була заснована на загальній зацікавленості свобод громадян узбереженні рабовласництва, яке було спільним, общинним, а також передбачало рядсоціальних привілеїв. Для античної демократії було характерним фактичне ототожненнянароду з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншістю ібеззахисність перед державою. Переконливі приклади цього – засудження до смертімислителя того часу Сократа, вигнання філософа Анаксагора. Ця демократіясхилялась до виродження в охлократію – владу натовпу, а потім – у деспотію.
Колективістськітеорії демократії розроблялись в утопіях Т.Мора, Т.Кампанелли, Л.Сен-Симона,Ш.Фур’є, Р.Оуена, детальну розробку вони знайшли у працях Ж.-Ж. Руссо, а такожподальший розвиток та практичне втілення – в теоріях соціалістичної,пролетарської демократії В.Леніна, Й.Сталіна.
Теоріядемократії Руссо виходить з приналежності всієї влади народу, утвореному шляхомдобровільного злиття ізольованих, автоматизованих індивідів у єдине ціле. Утвореннянароду означає повне відчудження «кожного з членів асоціації з усіма йогоправами на користь всієї общини» (Ж.Руссо). З цього моменту особистість втрачаєсвої права. Вони стають їй не потрібні, тому що ціле, держава, турбується просвоїх членів, а громадяни, в свою чергу, зобов’язанідумати про благо цілого – держави.
Незважаючи напевні відмінності, колективістські теорії демократії мають ряд спільних рис:заперечення автономії особистості; первинність народу в здійсненні влади,прийнятті рішень, що визначають поведінку кожного громадянина; гомогенність,однорідність народу за своїм складом, що знищує ґрунт для конфліктів міжіндивідом і державою; необмеженість, абсолютність влади більшості, якаототожнюється з народом, над меншістю, в тому числі й окремою особистістю.
Теоріїколективістської демократії показали свою практичну недієздатність. Спроби їхздійснення, як правило, призводили до тоталітаризму, придушення будь-якоїіндивідуальної свободи, масового терору.
Ідея автономіїособистості та її первинності щодо народу, його волі є визначальною для другоїгрупи концепцій демократії, що виділяється з точки зору головних соціальнихсуб’єктів влади. Як уже відзначалось, цю групу складають індивідуалістичніліберальні концепції. На відміну від колективістських теорій демократії, що нерозділяли державу, суспільство й особистість, її індивідуалістичні концепціївиділяють особистість з суспільства й держави. Вони приділяють першочерговуувагу створенню інституціональних та інших гарантій для індивідуальної свободи,що попереджують будь-яке придушення особистості владою.
Ідейно-політичнийлібералізм передував ліберальній демократії. Його основоположники Дж. Локк іШ.Л. Монтеськ’є сформулювали такі засадничі принципи політичного лібералізму,як пріоритет індивідуальної свободи, що базується на принципах природногоправа, відділення держави від цивільного суспільства, розділення властей. Наоснові цих принципів ідеї демократії наповнювалися ліберальним вмістом.Стержневими ідеями в теоріях лібералізму є політична рівність і показнеправління.
Ідеяпро природжені, невідчужувані права людини на життя, свободу і приватнувласність виступає центральною в ліберальних концепціях. Приватна власністьрозглядається як основа індивідуальної свободи, а свобода – як необхідна умовасамореалізації особи. Звідси витікає апологія демократичного індивідуалізму ітрактування суспільства, як сукупності рівноцінних незалежних осіб. Так виникаєідея держави як “нічного сторожа”, основна функція якого зводиться до захиступриватної власності, свободи і недоторканості особи.
Уряді досліджень з теорії демократії, зокрема у вже згадуваних роботах К.Макферсона й Д. Хелда, виділяються протективна (“protective”) і що розвивається(“developmental”) моделі ліберальної демократії. Перший напрям представленийДж. Локком, Ш.Л. Монтеськ’є, І. Бентамом, Джеймсом Міллем та ін., друге Дж.Дьюї, Дж. Стюартом Міллем, А. де Токвілем, Л.Т. Хобхаусом. Загальним для обохмоделей є пріоритет цивільного суспільства перед державою, народний суверенітетчерез показне правління, захист прав і свобод особи. В той же час прибічникидругої моделі ліберальної демократії виступають за загальне вибіркове право безякого-небудь майнового цензу, політичну емансипацію жінок, розмежування функційвиборних показних органів влади і державної бюрократії. Згідно концепціямдемократії, що розвивається, участь в політичному житті необхідна не лише длязахисту приватних індивідуальних інтересів, але і для формування компетентних іінформованих громадян. Тому залученість в політику є важливим чинником розвиткуздібностей індивіда[35].
Лібералізм виникі розвивався як ідеологія буржуазії. Відповідно класична ліберальна концепціядемократії та її практичне втілення відбивали інтереси передусім цьогосуспільного класу. Притаманна лібералізму абсолютизація індивідуальної свободиспричиняє соціальну поляризацію суспільства, загострення класової боротьби,породжує політичну нестабільність тощо. Що стосується плюралістичноїдемократії, то до її суто прагматичних аспектів належать принципи розподілувлади, відкритості прийняття політичних рішень на рівні представницьких органівза умов, якщо електорат володіє усією повнотою інформації щодо вирішуванихпитань, можливостями здійснювати вплив на процес вироблення рішень.
Теоріяплюралізму отримала широке розповсюдження, насамперед, в американськійполітичній науці, про що свідчать роботи таких її представників, як К.Левенштайн, Р. Даль, К. Дойч тощо. На думку авторів цієї теорії, внутрішнюструктуру сучасного суспільства характеризують дрібні соціальні утворення ігрупи, які зорганізовані за принципом „загального інтересу”. Відносини міжгрупами виступають як відносини боротьби „конфліктуючих інтересів”, однак, цяборотьба не підриває економічне підґрунтя існуючого ладу. Змагання відбуваютьсяміж великою кількістю груп, зокрема, політичною, економічною, науковою,культурною, релігійною, адміністративною, ідеологічною тощо. Конкуруючи міжсобою ці групи ніби в кінцевому рахунку врівноважують одна іншу, завдяки чомузабезпечується деяка демократичність правління, неможливість встановленнядиктатури тією чи іншою групою, враховуючи „тиранію більшості”[36].
Отже, як мибачимо, концепція плюралістичної демократії переносить акцент із загальної масивиборців на організовані групи інтересів, відповідно до плюралістичноїконцепції, демократія являє собою форму правління, яка дозволяє багатоманітнимсуспільним групам вільно висловлювати свої інтереси і знаходити у конкурентнійборотьбі компромісні рішення, які і відображають баланс цих різноманітнихінтересів.
Великимнедоліком плюралістичної теорії демократії постає уявлення про те, що всіполітичні сили здатні об’єднатись і прийняти рішення з урахуванням інтересіввсіх груп. Ця теорія абсолютизує нейтральність держави і ігнорує той факт, щоекономічно сильні групи інтересів організовані краще, більш активні, івідповідно, мають більше можливостей впливу на владу, аніж найменш забезпеченігрупи населення.
Численністьконцепцій демократії свідчить про те, що вона є багатоманітним суспільнимявищем, той чи інший аспект якого розкриває кожна з них. Але попри всюбагатоманітність концептуальних підходів до розуміння демократії суть їїзалишається незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади.Ступінь цієї участі визначає ступінь демократизму політичного режиму.
ВИСНОВКИ
демократіяполітична державна влада
Головною силою,що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцнадержавна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократіїдержава слабша, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, не лише хибне, а йнебезпечне. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зумієзабезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами,захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучідії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та іншихелементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо гострихсоціально-економічних або політичних ситуацій держава може, залишаючись у межахзаконності, піти на тимчасове обмеження окремих демократичних норм.
Демократизаціясуспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс міжзростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереження порядку, дотриманнямзаконності, виключенням насильства під час розв’язання виниклих конфліктів – зіншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб’єкти політичноїдіяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизаціїзабезпечить формування правової держави і громадянського суспільства. Будь-якіспроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмуваннясуспільного прогресу.
Слідуючипоставленим завданням дослідження ми здійснили наступне: 1) дослідили сутністьта ознаки демократичного режиму; 2) розкрили поняття «демократія», «інститутидемократії»; 3) дослідили принципи функціонування демократичного політичногорежиму; 4) дослідили концептуальну еволюцію демократичного режиму.
Дане дослідженнядало нам змогу поглибити свої знання щодо видів політичних режимів та сутностідемократичного режиму зокрема. Це й дозволило нам зробити наступні висновки.
Ми дійшливисновку, що демократія – це форма державно-політичного устрою суспільства, якаґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненнізабезпечити справедливість, рівність, добробут усього населення певної країни.
Демократичномурежиму як одному з величезних завоювань світової цивілізації притаманні широкасоціальна база державної влади та відповідні методи її здійснення: що ширшейого соціальна база, то демократичнішим він є. У розвинених демократичнихдержавах ця база — весь народ, але, так чи інакше, за умов демократичногорежиму влада завжди підтримується більшістю населення. Легітимною влада стаєвнаслідок делегування її від одного суб'єкта — народу — іншому суб'єкту — державі. Шляхом виборів народний суверенітет перетворюється на суверенітетдержави, обмежений лише необхідністю дотримуватися основних прав людини.
Усучасному розумінні демократичний режим базується на додержанні й гарантованомузахисті невід'ємних прав людини, на участі населення у формуванні й діяльностідержавних органів, прямої його участі у вирішенні державних справ.Демократичний режим характеризується економічною, політичною та ідеологічноюрізноманітністю, не допускає монополізації в будь-якій з цих сфер. Особливослід підкреслити, що найважливішою рисою демократичного режиму є те, що він характеризуєтьсяодночасно як режим законності. Жодні зміни державного керівництва не дозволяютьвідмовитися від цього режиму, відхилитися від дотримання чинного, правового зазмістом, законодавства.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абдулаев, М. И. Теория государства иправа [Текст]: учебник для высших учебных заведений. – М.: Финансовый контроль, 2004. – 410с. – ISBN 5-314-00124-1.
2. Актуальні проблеми теорії держави таправа. Ч. 1: Актуальні проблеми теорії держави [Текст]: навчальний посібник /С. М. Тимченко, С. К. Бостан, С. М. Легуша; (2-е вид., стереотип.). – К.:КНТ, 2008. – 288 с. – ISBN 978-966-373-249-7.
3. Венгеров, А. Б. Теория государства иправа [Текст]: учебник / А. Б. Венгеров. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция,2000. – 528 с. – ISBN966-364-086-3.
4. Загальна теорія держави і права [Текст]:Навч. посібник / Р. А. Калюжний, С. М. Тимченко, С. М. Лещина. – К.: Вид.Паливода А. В., 2007.
5. Енгибарян, Р. В., Краснов, Ю. К. Теориягосударства и права [Текст]: учебное пособие / Навчальне видання. – М.: Юристъ, 2007. – ISBN 978-5-468-00079-3.
6. Кельман, М. С., Мурашин, О. Г., Хома, Н.М. Загальна теорія держави та права [Текст]: Підручник. – [3тєвидання, стереотипне]. – Львів:«Новий Світ 2000», 2007. – 583 c. – ISBN 966-95292-8-Х.
7. Ліпковська Н. А. Плюралістична концепціяяк складова теорії демократії [Електронний ресурс] / Київ. нац. ун-ту ім Т.Г.Шевченка. – Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу:ntsaphil.univ.kiev.ua/web/pages/vesna04/Lipkovska.doc. – Назва з домашньоїсторінки Інтернету.
8. МадатовА.С. Концепции и модели демократии: проблемы и дилеммы[Електроннийресурс]/ Российский ун-т дружбы народов. – Режим доступа: www.humanities.edu.ru/db/msg/50998
- 19.12.2003. — Загл. с экрана.
9. Теория государства и права [Текст]:элементарный курс: учеб. пособие / М. Н. Марченко; МГУ им. М.В. Ломоносова. — 2-е изд., доп. — М.: Норма, 2007. — 383 с. – ISBN 978-5-468-00092-2.
10. Матузов, Н.И.,Малько А. В. Теориягосударства и права [Текст]: курс лекций. — М.: Юристь, 1997. – ISBN5-7357-01967.
11. Мелехин, А. В. Теория государства иправа [Текст]: учебник. – М.: Маркет ДС корпорейшн, 2007. – EAN 9785948796512.
12. Мягких, Ю.П.Ошибка Маркса, Ленина, Горбачева или что ткое социализм, комунизм, демократия ибудущие человека [Текст]: Теория развития объектов природы (и общества). Часть 1, 2004. –255 с.
13. Общая теория права [Текст]: Учебник для юридических вузов / Ю.А.Дмитриев, И. Ф. Казьмин, В.В.Лазарев и др.; Под общ. ред. А. С.Пиголкина. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1998.– 384 с. – ISBN 5-7038-1288-7.
14. Общая теория права и государства [Текст]: учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 2-е изд., перераб. и доп. –М.: Юристь, 1996. – 472 с. – ISBN5-7357-0123-1.
15. Політологія [Текст]: навчальний посібник / В. Л. Логвина. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 304 с.– ISBN 966-364-354-8.
16. Політологія [Текст]: навчальнийпосiбник / В. М. Піча, Хома, Н. М. – К.: «Каравела »: Львiв:«Новий свiт-2000», 2001. – 344с. – ISBN 966-95596-1-8.
17. Політологія (теорія та історія політичнїнауки) [Текст]: підручник для студ. внз / П.П. Шляхтун. – К.: Либідь, 2002. –576 с. – ISBN 966-06-0226-X.
18. Політологія [Текст]: посібник длястудентів вищих навчальних закладів / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка.– К.: Видавничий центр «Академія», 1998. – ISBN 966-539-094-5.
19. Політологія / За ред. О. І. Семківа[Текст]. — 2-е вид. — [Б. м.]: Світ, 1994. – 589 с. – ISBN 5-7773-0247-5.
20. Політологія [Текст]: підруч. для вищ.навч. закл. III — IV рівнів акредитації / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І.Хилько та ін.; за ред. Ф. М. Кирилюка. — 2-ге вид., переробл. і доповн. — К.:Здоров«я, 2004. – 776 с. – ISBN 5-311-01327-3.
21. Протасов, В. Н. Теория права игосударства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы [Текст].— М.: Новый Юрист, 1999. – 240 с. – ISBN 5-94879-040-1.
22. Скакун, О.Ф. Теорія держави і права(Енцеклопедичний курс) [Текст]: Підручник. – Харків: Еспада, 2006. – 656 с. –ISBN 966-7124-76-2.
23. Сухонос, В. В. Теорія держави і права [Текст]: Навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. – 536 с. –ISBN 966-680-222-8.
24. Теорія держави і права [Текст]:Навчальний посібник / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; зазаг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – ISBN966-7302-67-9.
25. Теориягосударства и права [Текст].Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В.М. Корельского и В.Д.Перевалова – М.: Издательская группа ИНФРА М-НОРМА, 1997.– 570 с. – ISBN 5-89123-095.
26. Ткач, О. І. Політологія [Текст]/ навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Ельга,Ніка-центр, 2003. – 264 с. – ISBN 966-521-219-2.
27. Хантингтон, С. Третья волна.Демократизация в конце ХХ века [Текст].– М.: РОССПЕН, 2003. – 368 с. – ISBN5-8243-391-6.
28. Холод, В. В. Лекції з політології [Текст]: Навчальний посібник. – 2-ге вид., стер. – Суми: ВТД «Університетськакнига», 2001. – 275 с. – ISBN 966-7841-15-4.
29. Хома, Н. М. Загальна теорія держави таправа [Текст]: Підручник. – 3тє видання, стереотипне. – Львів: «Новий Світ2000», 2007. – 602 с. – ISBN 966-8327-33-0.
30. Цыганков, А.П. Современные политическиережимы [Текст]: струтура, типология, динамика: учебное пособие. – М.:Политическая наука, 1995. —296 с. – ISDN 5-85235-212-8.
31. Черданцев, А.Ф. Теория государства иправа [Текст]: Учебник для вузов: навчальне видання. – М.: Юрайт, 2000. –432 с. – ISBN 585294078X.