1.Загальні відомості про промисли іремесла
2.Види народних ремесел та художніхпромислів:
а.)Гончарство
б.)Обробка металів
в.)Художня обробка дерева
г.)Гутництво
д.)Ткацтво і килимарство
Народне образотворче і декоративнемистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано змагічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народногомистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайнимипобутовими предметами з дерева, глини, каменя та інших матеріалів іпредметами-творами народного мистецтва не існує чіткої межі. Поширенетвердження, що кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості. Щоправда ці якості співрозмірні лише з природними властивостями матеріалу тарезультатом його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо). Усі природні йтехнологічні показники неодмінно утворюють художню виразність первинногорівня. Але якщо народний майстер свідомо й цілеспрямовано посилює художнювиразність завдяки співрозмірності форми, конструкції, цілісності й семантикиорнаментальних структур, то такий виріб набуває особливої виразності вищого рівня.Він сприймається емоційно-чуттєво, стає не лише предметом, а твором мистецтва.Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини,виражену в художніх творах. Народне мистецтво яскраво характерезує національніособливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле всучасному”. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективнийспосіб її ругулювання. Лише завдяки незліченним повторенням схем, мотивів,образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління упокоління, удосконаліючись і набуваючи чарівної довершеності. В історичномуаспекті народне мистецтво передовсім розвивалося як творчість селян і мешканцівпередмість у вільний від хліборобства час. Вони виробляли необхідні предмети, утому числі й художні, для власних потреб. З появою вотчинних майстрів прикнязівських, поміщицьких і монастирьских господарствах виникає професійнемистецтво. Майстри осідали в містах, вони не обробляли землі, а лишезаймалися відповідним “рукомеслом” – гончарством, бондарством, ткацтвом тощо.Вони виготовляли продукцію на місцевий ринок, а для кращої співпраці й збутувиробів об’єднувалися вцехи.Художнімиремеслами вважалися види професійної діяльность, які вимагали складногоустаткування і тривалого навчання: малярство, сницарство, шовкоткацтво, художнєковальсство, золотарство та ін. Ремісники обов’язково мали документи проопанування фахом і дозвіл на заснування власної майстерні.унаслідок розкладуфеодального господарювання окремі талановиті сільські майстри потрапляють наміські ринки, складаючи конкуренцію ремісникам. Так поступово термін“ремісник” втрачає своє первісне значення, стаючи набутком і сільськіхмайстрів. Сьогодні під ремісництвом розуміємо не тільки професійне цеховемистецтво, а й сучасні твори народних майстрів галузей зі складною технологією
(ткацтва, килимарства, токарства,гутництва, гончарства тощо). Однак ремісниками не вважають майстрів вишивки,витинанки, розпису писанок, сирної прашки тощо. Таким чином, народне мистецтвоіснуєу двох формах: перша – творчість народних майстрів для себе і близький;друга — народні художні промисли — ручне виготовлення художніх виробівокремими майстрами й організованими пфідприємствами для збуту. Народнедекоративно-прикладне мистецтво містить багато видів і жанрів (типологічнихгруп) залежно від матеріалу, техніки виготовлення та функціональногопризначення виробів.
Гончарство — один з найдавнішихвидів народного ремесла. Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Гончарство несе всобі незбагненно цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяла нашу землю в минулому. Зникли давніміста, зіттліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, затегорщик, відкопанний археолагами, промовляє до нас від імені безіменного гончара, що жив тисячі рокі тому. Знаючи геомагнітне поле Землі, вчені визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років ( обпалений на вогнігорщик, намагнітившись, залишається таким впродовж багатьох століть). Кераміка ( гр. Керамос — глина) за часів середньовіччя зазнала технологічнихнововведень: застосування ножного гончарного круга, підполовних розписів,виробництво кахлів та ін. В XVII ст. в Україні поширився один з різновидівкераміки — майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містахУкраїни, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, апізніше — в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини,вкриті поливою й розписані в народному стилі, й нині прикрашають житласучасних українців. Популярна нині й й керамічна пластика: іграшка таскульптура. Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики,горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарноговиробництва й художнього оздблення в різних регіонах мають своїрізноманітності. Серед виробів керамічної пластика — баранці, леви, коні, олені,птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок. Для українських гончарнихворибів характерна глибока традиційність, пластична виразність, народнадекоративність і простота, яка надає самобутньому національного колориту. Нинікерамічні промисли існують у Вінниці, Коломиї, Косові, Мукачеві, Одесі, Опішні,Ужгороді, Черкасах та інших містах і селах України. Близько тридцятиоб’єднань, художніх комбінатів, фабрик та заводів виробляють керамику втрадіційному для народного мистецтва стилі.
Обробка металів. Бронзоліварневиробництво в Україні, як довели археологи відоме ще з трипільських часів (IV-II тисячоліттядо н.е.). Традиції видобування руди збереглися в Україні від Київської Русі.Давньоруські ковалі були обізнані з технологічними прийомами кування,зварювання і термічної обробки металів. Вони виготовляли знаряддя праці,кінську збрую, наконечники списів, сокири, кольчуги та різноманітні речігосподарського призначення. На Русі існувалопонад 16 ковальських ремесел.Високого розвитку досягла також обробка кольорових металів: міді, бронзи, срібла,золота. Ювелірні вироби давньоруських майстрів відзначалися мистецькою виточеністю і досконалістю малюнків. Археологи, крім готових виробів, знаходятьзначну кількість ливарних формочок для виготовлення прикрас. Традиційніювелірні технології в Київскій Русі: карбування, тиснення, штампування, чернь,зернь, скань. Найскладніший спосіб орнаментації ювелірних виробів, традиційнийдля Київщини,—перегородчаста емаль. Пізніше це мистецтво емальєрівпоширювались і на інші землі Київською Русі, зокрема, Галич. Багаті колекціїмузеїв Києва, Чернігова, Харкова, Львова свідчать про вищий рівень ювелірногомистецтва Київської Русі порівняно із західноєвропейськими країнами. Стародавнібраслети, сережки, колти, діадеми, гривни, медальйони, ланцюжки, персні ще й тепервражають незрівнянною красою, ажурністю, досконалою вишуканістю. Ювелірнівироби часів Київської Русі по праву вважаються шедеврами світового мистецтва.Нині відомі різноманітні технічні прийоми обрбки металів, як стародавні,традиційні, так і нові, сучасні: карбування, лиття, інкрустація, гравіювання,штампування, протравлювання та гальванопластика. Художні вироби з металу широковикорустовуються в оформленні інтер’єрів, садиб, міських вулиць, експонуютьсяна виставках тощо. Наприклад, технікою лиття та холодного куваннявиготовлялося чимало речей утилітарного та декоративного перизначення: палиці,люльки, ключі, гольники, лускоріхи, застібки, пряжки, стремена. З міді, бронзи,латуні відливалися гармати, дзвони, посуд тощо. Посуд, свічники, каламарі виливалипереважно у великах містах: Києві, Львові та в деяких невеличких містечкахПридніпров’я, особливо Лівобережжя. Цехові ремісники виготовляли переважнодорогоцінний посуд, коштовну зброю, кінську збрую. Народні ж майстри займалисявиробництвом саме ужиткових речей для широких верств населення. Майстри Львова,Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода продовжують традиції давніх ковальськихремесел у своїх декоративних решітках, свічниках- подставниках тощо. Народнімайстри Косова працюють в руслі гуцульських традицій, виготовляють бартки,лускоріхи, гудзики, люльки, персні, оздоблюють металом вироби з дерева, шкіри(пояси-череси, гаманці, сумки). Нині провідними підприємствами, що займаютьсявиготовленням сувенірно-подарункових виробів з металу, є фабрики та комбінатиЧеркас, Мукачева, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Хмельницького та багатьох іншихміст. Робота з металом завжди вважалася одним з важких і мужніх видів ремесла.Своїм корінням ковальство сягає п’ятисячьолітньої давнини. Розвиваючись як народнийпромисел в XV-XIX ст.,українське ковальство зазнавало впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс,бароко, рококо, модерн. Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалівиготовляли потрібні в кожному господарстві речі: плуги, підкови, коси, мотики,лопати, серпи, сокири та ін. Металевими прикрасими оздоблювали двері, скрині таінші меблі, а також самі будівлі (флюгери, світильники, решітки). ПриЛьвівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша є майстерня-кузня, деучнів навчають ковальського ремесла та традицій художнього ковальства. Існуютьтакож ковальські цехи при реставраційних майстернях у Києві, Львові та ін.
Художня обробка дерева була вже добрерозвинена за часів Київської Русі. Оскільки дерево не завжди зберігається вземлі, археологи не часто знаходять зразки давніх виробів з дерева. Проте,відомо, що вже в І тисячолітті н.е. дерево широко використовівалося вбудівництві міст і сіл, князівських палаців та фортець. Серед ремісничихпрофесій з’являються теслярі, ложкарі, різьбяри, бондарі та ін.Техніка обробкидерева досить різноманітна: видовбування, вирізування, виточування, розпис,випалювання, інкрустація, інтарсія тощо. Одна з найдавніших технік —видовбування застосовувалось для виготовлення побутових речей::човнів-довбанок, корит, ступ, черпаків, сільничьок тощо. Для вирізування, крімсокири, застосовували струг, ніж, тесак, різні різці, за допомогою якихвирізувалися ложки, декоративні миски, черпаки, дрібні дерев’яні вироби різногопризначення. Техніка виточування як пізніший винахід, передбачає використаннятокарного верстата, на якому виготовляють заготовку, яку потім можуть обробляти іншими інструментами. Бондарство відомо в Україні вже в Х ст. Яквиготовлення місткого посуду: діжі, барила, відра, коновки, балії, дійниці та ін.Бондарі користувалися, крім звичайних теслярських інструментів, спеціальнимирубанками, фуганками, циркулями, лінійками, кривим стругом. Різьблення — одназ найдавніших технік художнього декорування дерев’яних виробів. На Прикарпаттій Буковині техніку плоскої різьби часто поєднують з інкрустацією —орнаментальним оздобленням шматочками дерева, металу, слонової кістки,перламутру, бісеру тощо. Одним з видів інкрустації є інтрасія кольоровимипородами дерева, який викорустовується для виготевлення настінних декоративнихплакеток, портретів, пейзажів тощо. Для художнього декорування дерева здавнавикористоввували для виготовлення розписи різною фарбою (темпера, гуаш, олійнічи анілінові), які потім покривають лаком. Нині побутує ще один спосіб декоруваннявиробів з дерева — випалювання електрописаком чи спеціальними штампами. Ниніфахівців з художньої обробки дерева готують технікуми й училища Косова, Львова,Вижниці, Ужгорода та Яворова. Майже в кожній області України існуютьпідприємства, які випускають декоротивні вироби з дерева. Їх близько стап’ятдесяти.
Гутництво — виготовлення виробів ізскла — було відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення невстановлено, але в сфіських похованнях уже знаходять намиста із скла ізвкраплюванням різнокольорових барвників. Назва промислу походить від слова“гута”, що означає скловарну піч. В “Слові о полку Ігоревім” згадується вирібіз скла — стекляниця. Вироби із скла були не буденними речами, вонивикористовувалися як святкові мистецькі прикраси. Це був не тільки посуд, а йдекоративні іграшки: півники, зайчики, баранці, а також різні свічники,намисто. Ремісники володіли різними прийомами: видування, орнаментування,кольорового забарвлення скла. Нині гутницькі промисли — рідкісне явище в Україні.Відомі три осередки: один в Івано-Франківській області і два на Львівщині.
Ткацтво і килимарство — найдавнішеремесло, яким займалися українські жінки. Тканини виготовляли спочатку длявласного вжитку, але вже з ІХ –Х ст. відбувалося відокремлення цього домашньогоремесла як промислу, що задовольняв потреби міського населення. Довгий часіснували паралельно народне домашнє ткацтво і цехове ремісниче. З винекненнямпромислового виготовлення тканин домашні ткацькі ремесла поступово почализанепадати. Проте художні тканини і досі відіграють значну роль у оформленніінтер’єру житла, виготовленні костюмів тощо. Технологія домашнього ткацтватрудомістка: це прядіння ниток, фарбування їх у різні кольори, ткання нарізних ткацьких верстатах (різноманітної констркції) із застусованням цілогоряду технічних прийомів. Матеріалом для створення тканин було лляне волокно,коноплі, овеча вовна, які також потребували значних затрат жіночої праці. ВУкраїні є ряд спеціалізованних підприємств, що виробляють художні тканини: вКролевці, Богуславі, Дігтярях, Переяслав-Хмельницькому. Провідною серед них єКролевецька фабрика, на якій виготовляють сюжетно-тематичні декоративні рушникий панно. Кролевецькі ткачі вміло продовжують традиції ручного художньоготкацтва, які були відомі в Україні за давніх часів. Дбайливо зберігають місцевітрадиції ткачі Львівщини, Гуцульщини, Бойківщини, Івано-Франківщини. В багатьохрегіонах до ручного ткацтва залучаються майстрині-надомниці, які виготовляютьліжники, рушники, наволочки, серветки, плахти, килими тощо. Килимарство — такадавня галузь ручного ткацтва, що археологи знаходять ретки килимових виробів таткацтких знарядь і в античних містах та скіфських оселях. Відомі центріукраїнського килимарства: Поділля, Волинь, Полтавщина, Київщини, Чернігівщина.Нині традіційним килимарством займаються 24 фабрики і художні майстерні.